УВВ украинське визвольне вийсько

 
 

УВВ украинське визвольне вийсько

вильне козацтво,2 свитова вийна



Восточная Украина, город Лозова Харьковской области. 
В 1942 - 1943 годах здесь, на украинской Слобожанщине, было наибольшее число добровольцев в УВВ - Украинское Вызвольное (Освободительное) Войско на фронт против СССР в союзе с Германией.
Начало Второй Мировой Войны принесло в Украину определенные надежды. Ведь генерация ветеранов украинских Армий времён І-й мировой войны - как Армии УНР так и... Украинской Галицкой армии 1917-1920-х гг. справедливо ждали нового момента, когда они снова смогут взять в руки оружие и бороться против Врага - Красной Москвы. Кроме того, украинцы с советской Украины за 20 лет большевизма перенесли немало страданий, а именно - ужасы коллективизации и Голодомор-геноцид, расстрелы ЧК-ГПУ-НКВД и выселение в Сибирь и Колыму, степи Казахстана, русификацию и прочее. Они пылали жгучей ненавистью к советскому режиму и были готовы к решительным действиям. Поэтому не удивительно, что с приходом немецкой армии, на Слобожанщине начали образовываться украинские формирования, такие как Украинское Освободительное Войско и Украинское Вольное Казачество. И город Лозова в этом не был исключением, наоборот, - стал одним из первых городов Восточной Украины, где такие отряды активно организовывались. С украинской стороны - это была Легионовая политика, как видели ее украинские лидеры, лоббировавшие формирование таких отрядов. За основу они взяли собственный опыт со времен Первой мировой войны, когда были созданы Легион Украинских сечевых стрельцов в составе австрийской армиии две украинские казацкие дивизии Армии УНР синежупанникив и серожупанникив.
 
 
Первым военным формированием, которое было образовано в Лозовой зимой 1941-1942 года, стал отряд украинского Вольного Казачества. Этот отряд был конным и вел бои на Лозовщине против остатков советских войск и сталинских диверсантов. Личный состав отряда составляли украинцы, бывшие красноармейцы, которые не желали проливать кровь за Сталина и его антинародную клику, и пошли добровольцами в казацкий отряд.
 
 
Летом 1942 года в Лозовой уже дислоцировался Курень УВВ, который был сформирован при танковой группе генерала фон Клейста. Отдел был вполне униформованный и был также конным в касках с желто-синими знаками отличия.
Лозова и в дальнейшем привлекала своих добровольцев в ряды УВВ. В частности, уже в октябре 1942 года при наборе добровольцев в ряды украинских военных формирований, 200 лозовчан, бывших воинов РККА, сразу дали свое согласие служить во имя Свободной Украины на Восточном фронте против СССР. Эти формирования согласно договоённости украинцев с немцами были прикреплены к дивизиям Вермахта и вели бои на Восточном фронте против сталинистских войск.Доклад наркома Берии
Нкаведешна доповідь щодо дій УНА-Української Народньої Армії,не слід плутати ні з УПА ні з УНА Шандрука.Ця формація діяла на центральній Україні.Про неї згадували й чекісти про стан українського війська під німцями.Скорiше за все мова,йде за якийсь загін
що залишився в запіллі,та перейшов до підпілля ОУН. ------------------------------------------------------------------------
№40
Доклад народного комиссара внутренних дел СССР Л.П.Берия И.В.Сталину,
В.М.Молотову и начальнику Генерального штаба Красной АрмииА.И.Антонову
об операции по ликвидации оуновских формирований 
в Кременецких лесах Тарнопольской обласи
3 мая 1944г. Сов.секретно
Особая папка
ГОКО -
товарищу Сталину И.В.
товарищу Молотову В.М.
Генштаб Красной Армии
тов. Антонову А.И.
В период с 21 по 27 апреля с.г. проведена операция по ликвидации оуновских банд в Кременецких лесах (Тарнопольская область), являхшихся местом наибольшего сосредоточения бандитов и новой базой южной группы УНА.
На основании агентурно-разведывательных данных, а также путем допроса задержанных бандитов было установлено, что большое количество оуновских банд, потрепанных в боевых столкновениях с нашими войсками, обычно уходило в Кременецкие леса, где отдыхали, пополнялись людьми и вооружением, а затем вновь входили в южную, центральную часть Ровенской области и северную часть Тарнопольской.
В проведении операции по окружению, разгрому и уничтожению банд в Кременецких лесах в составе частей войск НКВД участвовало 15 легких танков.
Со стороны бандитов применялись минометы, пулеметы и ручное вооружение.
Всего с 21 по 27 апреля имели место 26 боевых столкновений, в результате которых убито бандитов 2018, захвачено живыми 1570.Козацькі військові частини, що брали участь у бойових діях Другої світової війни як союзники Німеччини
Анатоль Грива 
"Я пережив з моїми козаками багато радісних днів, – сказав він, – хочу бути з ними і в тяжкий час. Ми уклали договір дружби на життя і на смерть".
Залученню козацьких формувань до участі у бойових діях як союзників німецької армії сприяли лідери козаків-самостійників (козаків-націоналістів) через впливових німецьких посадовців, яким вдалося запевнити Гітлера, що козаки є потомками остготів, які володіли Причорноморським краєм у II-IV століттях, і народом німецького кореня.
Козаки-самостійники створили в середині 1930-х років "Козацький національний центр", що відстоював ідею створення незалежної козацької держави – "Козакії", яка повинна була включити в себе території усіх козацьких областей – "від Сяну і до океану". Козаки-націоналісти заявили, що у майбутній війні вони завжди будуть з тими, хто йде проти Комінтерну, проти більшовиків, проти марксизму, що вони будуть боротися єдиним фронтом з пригнобленими народами за визволення та за відродження козацтва. Вони оголосили своїми союзниками в боротьбі за незалежність українців і кавказьких горців, тому що Україна та Північний Кавказ повністю включалися до майбутньої козацької держави. "Козацький національний центр" з початком німецько-радянської війни був реформований у "Козацький національно-визвольний рух".
Козацькі військові частини для участі в бойових діях на боці Німеччини за визволення рідного козацького краю від радянських поневолювачів почали формуватися з козаків-емігрантів у Західній Європі уже в 1941 році. З цих добровольців було сформовано Охоронний козаць-кий корпус, який, однак, не брав участі в боях на німецько-радянському фронті. У жовтні 1941 року почалося формування спеціальних військових частин із козаків командувачами тилових районів груп армій "Північ", "Центр" і "Південь". Першою козацькою військовою частиною згідно з наказом командувача тиловим районом групи армій "Центр" став козацький ескадрон під командуванням колишнього майора Червоної Армії І.М.Кононова.
У квітні 1942 року німецьке командування видало офіційний дозвіл на залучення до участі в бойових діях козаків, яких воно оголосило "рівноправними союзниками". Влітку 1942 року в м.Славуті за ініціативою штабу командуючого таборами військовополонених в Україні було створено Центр формування козацьких військових частин. Згідно з наказом німецького командування до цього Центру направлялися всі військовополонені козаки, які були такими за походженням, та ті, що вважали себе такими. У Центрі було створено штаб формування козацького корпусу і козацьких полків за військовою ознакою, а саме донських, кубанських, терських і зведених, а також 1-е Козацьке імені отамана графа Платова юнкерське училище та унтер-офіцерську школу. Тут було сформовано Перший Отаманський полк під командуванням підполковника барона А. фон Вольфа і особливу напівсотню, призначену для виконання спеціальних завдань у радянському тилу. У подальшому було розпочато формування 2-го
Лейб-козацького і 3-го Донського полків, 4-го і 5-го Кубанських, 6-го і 7-го зведених козацьких полків.
При штабі командуючого таборами військовополонених в Україні був організований Козацький відділ з постійним представником при штабі формування, який був його безпосереднім керівником. Цим представником став обер-лейтенант вермахту Ріхтер, а начальником штабу формування був призначений колишній полковник Червоної Армії Саркисян. Зі створенням цього відділу заходи з формування козацьких військових частин стали систематичними та планомірними. Козаки, які потрапляли до німецького полону, концентрувалися в одному таборі, з якого направлялися в резервні частини, звідки переводилися у знову формовані полки, дивізіони, загони та сотні. До весни 1943 року на території рейхскомісаріату "Україна" було сформовано близько 20 козацьких батальйонів, багато з яких брали активну участь у боях проти Червоної армії.
Восени 1942 року під командуванням майора І.М.Кононова на базі його ескадрону було сформовано козацький дивізіон, у м.Вітебську зосередився 8-й козацький полк під командуванням осавула Андрєєва. У той самий час у м.Новочеркаську відбулася Козацька рада, на якій було обрано Штаб Війська Донського на чолі з полковником С.В.Павловим, і розпочато фор-мування козацьких військових частин для боротьби проти Червоної Армії.
У 1942 році, коли німецька армія вступила на козацькі землі Дону, Кубані і Терека, там також почалося інтенсивне формування козацьких військових частин.
Зимою цього самого року в м. Новочеркаську з добровольців донських станиць було сформовано 1-й Донський полк під командуванням осавула А.В.Шумкова та пластунський батальйон, які склали Козацьку групу Похідного отамана полковника С.В.Павлова. Було також сформовано 1-й Синегірський отаманський полк під командуванням військового старшини Журавльова, Кубанський козацький кінний полк під керівництвом І.І.Саламахи із козацьких сотень Уманського відділу Кубані, 1-й Волгський полк Терського війська за ініціативою військового старшини Н.Л.Кулакова і сотника Є.В.Кравченка та інші козацькі загони. Ці козацькі військові угрупування вели активні бойові дії проти частин Червоної Армії на Кавказі.
За наказом Штабу Війська Донського всі козаки, які були спроможні носити зброю, повинні були з'явитися на пункти збору та зареєструватися. Станичні отамани зобов'язувалися у триденний строк провести реєстрацію козацьких офіцерів і козаків та підібрати добровольців для козацьких військових частин. Кожний доброволець міг записати свій останній чин, який він мав у Російській Імператорській армії або в Білій армії. Одночасно отамани повинні були виділити для добровольців стройових коней, зброю, сідла та однострої. Усе спорядження забезпечувалося за рахунок місцевого населення.
У битві за Кавказ брали участь крім кавалерійських козацьких полків "Юнг-Шульц" і "Платов" також такі козацькі формування, як 444-й і 454-й дивізіони охоронних дивізій, 1-й і 2-й ескадрони 40-го танкового корпусу, 9-й ескадрон 4-го охоронного самокатного полку, моторизована рота 3-го танко-вого корпусу і розвідзагін 97-ї єгерської дивізії, крім цього, добровольчі козацькі загони, сформовані в станицях Дону, Кубані і Тереку. Ці козацькі військові формування в січні-лютому 1943 року брали участь у важких боях проти наступаючих радянських військ на Північному Донці, під Батайськом, Ново-черкаськом і Ростовом. Прикриваючи відхід на Захід головних сил німецької армії, козаки стійко стримували наступ переважаючого ворога і зазнавали тяжких втрат, а деякі з козацьких військових частин були знищені повністю.
Після виводу військ союзників з Кавказу козацькі війська були зосереджені на Херсонщині. У квітні 1943 року було прийнято рішення про формування в Польщі 1-ї Козацької кавалерійської дивізії із козацьких військових частин, які відступили разом з німецькою армією з Дону, Кубані та Тереку, козацького навчально-запасного полку з козаків, які постійно прибували зі Східного фронту, і Школи юних козаків, де проходили військове навчання декілька сотень підлітків, які втратили батьків, та унтер-офіцерської школи. 1-а Козацька кавалерійська дивізія мала у своєму складі штаб з конвойною сотнею і духовим оркестром, 2 козацькі кавалерійські бригади – 1-у Донську у складі 1-го Донського, 2-го Сибірського і 3-го Зведено-козацького полків і 2-у Кавказьку у складі 5-го Донського, 4-го Кубанського і 6-го Терського полків, 2 артилерійських дивізіони (Донський і Кубанський), саперний батальйон, відділ зв'язку та підрозділи тилового обслуговування.
Восени 1943 року 1-а Козацька кавалерійська дивізія передислокувалася до Югославії, а головним центром зосередження козаків-біженців став Штаб Похідного отамана Війська Донського С.В.Павлова в м. Кіровограді, де було сформовано велике військово-господарське козацьке об'єднання під назвою Козацький Стан, до складу якого входили стройові козацькі частини та цивільне козацьке населення, яке не захотіло лишатися на "визволених" радянськими військами землях.
У кінці 1943 року німецьким урядом було прийнято декларацію до козаків, що гарантувала їм всі права і пільги, які мали їхні предки в колишні часи, самостійність та недоторканість козацьких земель. У випадку якщо обставини не дозволили б надати їм їх законні землі в Україні, на Дону, Кубані та Тереку, їм було обіцяно влаштування їх козацького життя на сході Європи, давши землю і все необхідне для їх самобутності.
На початку 1944 року здійснюється передислокація всіх стройових козацьких військових частин зі Східного фронту до Франції, Італії та на Балкани. Відповідно і Козацький Стан був перміщений з Півдня України на Захід до Сандомиру, а потім залізницею – в Білорусь, де їм було надано для розміщення 180 тис. га земельної площі. Розселені на новому місці біженці були згру-повані згідно з належністю до різних козацьких військ, за округами та відділами, зовні відображаючи традиційну систему козацьких поселень. Тут була проведена загальна реорганізація козацьких стройових частин, які були об'єднані у 10 піхотних полків чисельністю по 1200 чол. кожний. 1-й і 2-й Донські полки склали 1-у бригаду полковника Силкіна; 3-й Донський, 4-й Зведено-козацький, 5-й і 6-й Кубанські та 7-й Терський – у 2-у бригаду полковника Вертепова; 8-й Донський, 9-й Кубанський та 10-й Терсько-Ставропольський – у 3-ю бригаду полковника Мединського. Кожен полк мав у своєму складі 3 пластунські батальйони, мінометну та протитанкову батареї. Для їх озброєння використовувалася радянська трофейна зброя, надана німецькими польовими арсеналами. Поповнення козацьких військових частин добровольцями зі складу біженців, військовополонених та емігрантів здійснювалося за участі створеного при Східному міністерстві Головного управління козацьких військ під командуванням генерала П.М.Краснова. Усі козаки віком від 18 до 35 років направлялися в запасний полк 1-ї Козацької кавалерійської дивізії, а від 35 до 50 років, придатні до військової служби, – у Козацький Стан. А козаки, старші 50 років і непридатні до стройової служби, направлялися у відповідні військові управління Козацького Стану.
Влітку 1944 року 1-а Козацька кавалерійська дивізія здійснила 5 самостійних операцій в гірських районах Хорватії та Боснії, під час яких було знищено багато партизанських опорних пунктів і перехоплено насту-пальну ініціативу. Німецька преса високо оцінювала дії козаків. Так, відмічалося, що рухомість, інстинктивна точна оцінка ворога, близкість до природи і звичка до великих переходів, сміливість при нападі, спритність у бою були особливостями козака. За короткий час козаки стали загрозою для бандитів скрізь, де патрулювали їх сторожові загони.
На завершальному етапі війни розпочався процес підпорядкування усіх Східних військових формувань військам СС для їх кращого забезпечення зброєю та бойовою технікою. 25 лютого 1945 року 1-а Козацька кавалерійська дивізія була реорганізована в 15-й кавалерійський корпус військ СС. 1-а і 2-а козацькі бригади реорганізовувалися в дивізії без зміни їх чисельності та організаційної структури. На базі 5-го Донського полку почалося формування пластунської бригади у складі 2-х полків з наступним розгортанням у 3-ю кавалерійську дивізію. Кінно-артилерійські дивізіони в дивізіях переформовувалися в полки. Загальна чисельність корпусу досягала 25 тис. солдат і офіцерів, у тому числі від 3 до 5 тис. німців.
Козацькі формування Козацького Стану під командуванням отамана козацьких військ генерал-майора Т.І.Доманова, який прийняв на себе командування Козацьким Станом після загибелі в Білорусі отамана С.В.Павлова, були передислоковані на завершальному етапі війни в Північну Італію. Козацький Стан до складу військ СС не входив, але знаходився в безпосередньому підпорядкуванні начальника СС і поліції прибережної зони Адріатичного моря обер-группенфюрера СС О.Глобочника. Завданням козаків було забезпечення безпеки на територіях, які вони займали в передгір'ях Карнійських Альп.
Стройові частини Козацького Стану складали Групу Похідного отамана у складі двох дивізій, яка ще називалась Козацьким корпусом. 1-а Козацька піхотна дивізія (козаки від 19 до 40 років) включала в себе 1-й і 2-й Донські, 3-й Кубанський і 4-й Терсько-Ставропольський полки, зведені в 1-у Донську та 2-у Зведену пластунські бригади, а також штабну та транспортну роти, кінний і жандармський ескадрони, роту зв'язку та бронезагін. 2-га Козацька піхотна дивізія (козаки від 40 до 52 років) складалася із 3-ї Зведеної пластунської бригади, яка включала в себе 5-й Зведено-козацький і 6-й Донський полки, та 4-ї Зведеної пластунської бригади, до якої входили 3-й Запасний полк, 3-й батальйон станичної самооборони (Донський, Кубанський і Зведено-козацький) і Особливий загін полковника Грекова.
Крім цих військових формувань до складу Групи Похідного отамана входили також козацькі військові частини: 1-й Козацький кінний полк
(6 ескадронів: 1-й, 2-й і 4-й донські, 2-й терсько-донський, 6-й кубанський і 5-й старшинський), Отаманський конвойний кінний полк (5 ескадронів),
1-е Козацьке юнкерське училище (3 пластунські роти та артилерійська батарея), окремі дивізіони – старшинський, жандармський і комендантський, а також Спеціальна козацька парашутно-снайперська школа (особлива група "Отаман"). До стройових частин Козацького Стану була приєднана і окрема козацька група "Савоя", яка була сформована ще в 1942 році на Східному фронті у складі італійської 8-ї армії, а після її розгрому виведена в Італію.
У травні 1945 року переважна більшість козацьких військових частин зосередилася в Австрії: стройові частини Козацького Стану та біженці – в долині ріки Драва між містами Лієнц і Обердраубург, 15-й кавалерійський корпус (близько 18 тис. чол.) – у районі Фельдкирхен-Альтхофен, група козаків чисельністю 1400 чол. із Козацького резерву генерала А.Г.Шкуро – в районі м.Шпиталь, де вони здалися в полон англійській армії.
Уряд Англії, за попередньою домовленістю з керівництвом Радянського Союзу, за п'ять тижнів, починаючи з 28 травня 1945 року, передав радянським військам 35 тис. козаків. До середини 1946 року майже всі учасники антирадянських формувань, які утримувалися в таборах союзників, були передані радянській владі. Всі вони були або розстріляні, або замордовані в сталінських таборах і спецпоселеннях.
Завершальну крапку в історії участі козацьких військових формувань як союзника європейських держав у антирадянській боротьбі в період Другої світової війни було поставлено страченням шести козацьких генералів: П.М.Краснова, А.Г.Шкури, Т.І.Доманова, С.М.Краснова, Султана Келеч-Гірея, а також у їх числі і командира 15 Кінного козацького корпусу генерала німецької армії Гельмута фон Паннвіца, який як офіцер німецької армії не підлягав видачі, але вирішив розділити зі своїми людьми їх участь. 
"Я пережив з моїми козаками багато радісних днів, – сказав він, – хочу бути з ними і в тяжкий час. Ми уклали договір дружби на життя і на смерть".Украинское Вольное Козацтво во Второй мировой войне 
Украинское Вольное Козацтво (УВК), вoенuзuрованная организация, возникшая в марте 1917 г. в среде казачих родов, казаков, зажиточного селянства, ставившая своей целью формирование казачьего стану по примеру существовавших в Российской империи казачьих войск. Развитие УВК достигло своей кульминации в период октября 1917 – ноября 1918 гг., когда Отаманом Вольного Козацтва был избран генерал-лейтенант П. Скоропадский, ставший в 1918 г. Гетманом Украины и провозгласивший Закон о восстановлении Украинского Козацтва (10 августа 1918 г.). После падения гетманата в ноябре 1918 г. УВК, как цельная организация, перестало существовать, а ее воuнсkuе формирования влились в состав армии УНР. 
Возобновление деятельности УВК (причем, без участия гетмана П. Скоропадского!) произошло в Берлине, 4 сентября 1920 г. Возрожденную организацию возглавил Войсковой отаман И. Полтавец-Остряница, бывший при гетмане Генеральным писарем. С марта 1921 г. штаб Войскового отамана УВК разместился в Мюнxене (Бавария). 
Развитие европейского uнtеrрального н@цuон@лuзма в 1920-1930-х гг., а также возникновение парtuй и государств ф@wuсtсkого типа, послужили причиной значительных изменений в гетманском движении. Так, в начале 1920-х гг. ряд бывших деятелей гетманской державы, Вольного Козацтва создали Украинское Н@цuональное Козаче Товариство (YHAKОТО) – nр@вор@дuкальную орrанuзацию с ярко выраженным вoeнным характером. 
YHАKОТО с первых шагов своей деятельности приняло идеологию молодого герм@нского н@цuон@л-соцu@лuзма, обосновавшегося в том же Мюнxене. Свое предназначение члены YHАКОТО видели в создании бoевой казачьей @рмии, организованной по образцу некоего «pыцаpсkого opдeна». Их печатный орган, «Укр@инсkий Кoзаk» писал в 1923 г.: 
«Ми гадаем, що всякі застереження про наші найскромніші бажання мусять уступити, а на їх місце стати: 1) H@ційон@лuзм, 2) Н@ційон@льнuй соціялuзм, 3) Козачество, як самооборона H@ції та 4) Ловка, розуміюча тактику сьогоднішнього дня дипломатія, що покривається одним словом дukt@тyра, й доминація н@ційон@льної нaродньої п@ртії до часу, поки Держава буде створена та зможе виявити без каліченої рeBолюцією демоkр@тії та wudіBської меншости свою дійсну волю». 
Со временем, когда УНАКОТО достигает более четких форм, И. Полтавец-Остряница подчиняет организацию Всеукраинской Н@цuонал-Повсt@нськой Козачей Раде (ВУНПКР), созданной из представителей различных украинских nр@воp@дuk@льных rрynпировок, в том числе ОYH. 
1 июля 1926 г. ВУНПКР издает первый Унuверсал к «Украинскому Козацкому Народу», где И. Полтавец-Остряница был объявлен Гетманом и H@цuоH@льным Вoжdем (т.е. fюpepом, исходя из родственной н@цuон@л-соцu@лuсtuчесkой tермuнологии) всея Украины обоих сторон Днепра и войск козацких и запорожских... Заметим, что этот универсал появился сразу по смeрtи С.В. Петлюры, а потому стал для большинства yкр@uHских военных эмиrрантов призывом к объединению для борьбы с больwевuзмом. 
В это время YHАКОТО состояло из восьми кошей в разных странах: Германии, Болгарии, Румынии, Польше, Чехословакии и даже Марокко. По утверждениям самого Остряницы, на землях Великой Украины действовал I Повсt@нческий Кош, насчитывавший до 40 тыс. boйцoB 
Наиболее bоесnособный, II Кош (1,5 тыс. членов) находился в Польше, преимущественно на Волыни. Руководил им кошевой отаман И. Волошин-Берчак (псевдо – Кравченко), а представителем Остряницы на Волыни был бывший адмирал украинского флота Савченко-Бельский, проживавший в Ковеле. Волынский кош делился на три полка: 1-й (Ковель), отаман – З. Дорошенко; 2-й (Дубно), отаман – Н. Тадиев; 3-й (Луцк), отаман – полковник П. Минченко. По воспоминаниям современников, среди козаков на Волыни было много членов ОYH, также увлеченных идеями uнtеrр@льного н@циоH@лuзма. 
Деятельность YHАКОТО представлялась в эмигрантской прессе того времени настолько активной, что с просьбой о принятии в состав Украинского Козацтва обращался даже известный казачий генерал А. Шкyро. 
Однако в целом, политика YНАКОТО вызывала большие опасения среди сторонников гетмана Скоропадского, видевших ее откровенный авантюризм. В январе 1927 г. «Украинская Громада» разрывает все отношения с YНАКОТО. С другой стороны от них отходят бывшие петлюровцы и приверженцы республиканской формы правления, не согласные с дukт@tорскими устремлениями Остряницы. 
Второй период подъема УНАКОТО произошел в 1930-е гг., в форме Украинского Козачого Руха (УНАКОР). Но, как и русский Казачий национальный центр (КНЦ), сколь-нибудь существенной роли УНАКОР не сыграл. 
Выше уже рассказывалось об орr@нuзациях украинских козаков на территории Волыни. С приходом Верм@хта в 1941 г., @нtubольшевистски настроенные члены УВК приняли активное участие в создании при поддержке герм@нского ком@ндования вооруженных отрядов, предназначенных для самообороны края от партизан и охраны тыловых районов немецкой армии. 
25 ноября 1941 г. все местные подразделения на территории р@йxсkомuсс@риата «Украина» были реорганизованы во «вспомоrательные части герм@нской nолuцuu», носившие аббревиатуру «шyма» (от нем. Schиtzmаппschаften). 
К Украинским козачим можно отнести 103-й и 109-й укр@инские шуцм@нш@фтбатальоны. 
103-й батальон «шума» был сформирован в июне 1942 г. в Матиеве. Действовал против п@ртиз@н на территории Белоруссии. Расформирован в феврале 1943 г. В ряде источников именуется как «украинским», так и «казачьим». Украинским командиром батальона был Войсковой отаман УВК И. Волошин-Берчак, погибший осенью 1942 г. в ходе @нtип@ртuзанской операции. 
109-й батальон «шума» был сформирован в Виннице под руководством И. Омельяновича-Павленко (сын известного генерала армии УНР, он был одним из руководителей УВК, а после смерти И. Волошина, стал Войсковым отаманом). В подразделение влилось немало членов т.н. Буковинского куреня – крупной группы активистов ОYН, организованной в августе 1941 г. 
Кроме того, как «украинским», так и «казачьим» именовался 161-й батальон «шyма», место его формирования – Донбасс (осень 1942 г.), - 
Есть данные о нахождении в Бердичеве в 1942 г. некоего л@rеря для формирования украинских козачих леrионов… 
Наличие подразделений Украинского Козацтва, было отмечено и советскими сnецслyжб@ми. Так, в одном из докладов руководителя штаба Украинского п@рtиз@нского движения Т. Строкача говорилось: 
«…Германское ком@ндование на территории Украины в начале текущего года приступило к формированию частей так называемой «Украинской армии», продолжающемуся по настоящее время. Формирование этих частей оkкуn@нты проводят при активной помощи той части украинских н@цuон@лuсtов, которая полностью продалась f@wuст@м. В различных оккупированных областях Украины сформированные части носят различные наименования, как-то: «Всеукраинской Освоbодutельной Армии» (ВОА), «Украинской H@цuон@льной Армии», «Вольные козаки», «Украинские козаки», «Украинские полки» и т.д. 
Комnлеkтование частей украинской армии идет за счет верboвки в них украинских н@цuоH@лuсtu4еских элeменtов из числа дезеptuров и военнопленных, кyл@kов и уrоловHиков. Повсеместно имеются факты н@сuльсtвеHного вoвле4енuя молодежи в «Доbроволь4есkие части» украинской армии, особенно среди воеHнопленных. 
Личный состав сформированных частей проходит обучение под руководством немецких офицеров, обучаясь строевой службе и умению владеть орyжuем… 
Сформированные части используются на фронте для боpьбы с Кр@сной Армuей, в обозах немецкой армии, для борьбы с партизанами на оkкупuрованной территории, по охране л@rерей для воеHнопленных и железных дорог… 
…В марте 1942 г. на территории Винницкой области германским командованием был создан отряд «Вильне Козацтво» для борьбы с партизанами, ». 
Дальнейшее существование военных отрядов «Вольного Козацтва» проходило в русле разведывательно-диверсионной деятельности и тесного взаимодействия со спецслужбами нацистской Германии. 
Так, в октябре 1944 г. в Берлине под эгидой Главного управления имперской безопасности (РСХА) была создана т.н. «Школа Вольного Козацтва», возглавленная полковником П. Терещенко («человек без каких-либо политических обязательств», как охарактеризовал его Т. Гунчак). 
В школе велось обучение украинских пропагандистов, разведчиков-диверсантов и радистов, для действий в составе различных подразделений в советском тылу. Слушатели вербовались из среды украинской эмиграции и «остарбайтеров». Одновременно в школе обучалось до 250 человек. 
В конце 1944 г., в виду нецелесообразности дальнейшей специальной подготовки, «вольные козаки» были переформированы в батальон (курень) и направлены в состав 599-й русской бригады в Дании. 
12 марта 1945 г. в Веймаре при поддержке рейхсминистра А. Розенберга, как бы в противовес власовскому КОНРу с украинской стороны, был образован Украинский национальный комитет под председательством П. Шандрука, объявивший о создании Украинской Н@циональной Армии (УНА). УНА была объявлена армией, союзной Германии, а в ее подчинение должны были быть переданы все украинские части, находившиеся в составе германских вооруженных сил. 
Во исполнение данного распоряжения, «вольные козаки» были передислоцированы в Чехию. По воспоминаниям полковника И. Цапко (бывший командир Кубанского дивизиона армии УНР, Войсковой отаман УВК в 1952-1967 гг.), на их основе должна была быть развернута т.н. «Бригада Вольного Козацтва» в составе трех полков: 1-го Козачого, 1-го полка УВК (под командованием И. Цапко) и Запорожского. Этим планам не суждено было претвориться в жизнь. 
. 5 апреля 1945 г. в составе УНА была сформирована «парашютная бригада особого назначения» в составе 2 батальонов (400 чел., в т.ч. «вольные козаки» П. Терещенко) под командованием полковника Т. Бульбы-Боровца. Бригада дислоцировалась в г. Йоганнеберг в Чехии, состоя в оперативном подчинении немецкой группы армий «Центр». В соответствии с планами УНА она предназначалась для десантирования на территории Западной Украины 
Весной 1945 г. «вольные козаки» капитулировали перед английскими войсками. В отличие от своих коллег из Казачьего Стана и 15-го казачьего кавалерийского корпуса, выданных советским властям, они повторили судьбу военнослужащих из 1-й Украинской дивизии, и после трехлетнего пленения расселились по всему мируЕміграція та початок Другої світової війни[ред. • ред. код]
Ставши на початку 1920 р. емігрантом, Андрій Шкуро жив у Парижі та Югославії. Колишній командувач фронтом очолював тепер групу козаків, які виступали в цирках із кінними номерами. На еміграції Андрій Шкуро багато чого переосмислив.
З початком Другої світової війни були розбуджені стари надії козаків про перемогу над більшовизмом. 1941 року в Хорватії з ініціативи українських націоналістів почав формуватися полк добровольців. Кубанські козаки, значна частина яких осіла в Сербії, довідались про це і вислали своїх представників. Саме через них українські націоналісти і передали Андрію Шкуро, який на той час формував козацьку дивізію, відозву голови ОУН Андрія Мельника. 19 серпня 1941 р. Андрій Шкуро у відповідь на це звернення пише листа голові Проводу українських націоналістів. У ньому, зокрема, зазначалося: «Я, Андрій Шкуро, генерал-поручник Кубанського Козачого Війська, зголошую готовність стати під прапори Українського Націоналізму… На це моє рішення вплинули такі обставини: …часи, що їх тепер переживаємо, покладають на всіх українців обов'язок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом Української Нації для виборення її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях…» .
На це рішення Андрія Шкуро вплинуло і жахливе становище кубанських емігрантів у Сербії та бажання козацької верхівки в Сербії «повести козацтво визволяти Батьківщину». Козацька старшина доручила Андрію Шкуро розпочати переговори з Андрієм Мельником «у справі включення козацтва до активної боротьби з московським більшовизмом у складі української самостійної формації, а коли це неможливо, то у складі козацьких частин у складі німецького, або хорватського війська». «Нашим безумовним бажанням, — писав Шкуро, — (є) вжити нас в операціях тільки на українських етнографічних територіях». «Про все це договорився я з Вашим уповноваженим представником… — закінчував свого листа Андрій Шкуро Андрієві Мельнику, — і складаючи оцим мою чолобитню, підтверджую своїм власноручним підписом. Слава Україні!»… Та планам галичанина Андрія Мельника і кубанця Андрія Шкуро не судилося здійснитися — адже німецькі війська йшли в Україну не визволяти, а завойовувати.
Разом з колишнім Донським отаманом Красновим приступив до формування козацьких частин, союзних німецькому вермахту. У 1944 році спеціальним указом Гіммлера Шкуро був призначений начальником Резерву козацьких військ в Берліні, Празі та інших містах. Козаки Шкуро виконували охоронні функції та боролись з партизанським рухом у Югославії.Партизанський генерал Андрій Шкуро
А зараз - розповідь про людину, яка в 1918 - 1919-му роках, здається, побила всі рекорди популярності серед кубанців. Ця людина за життя пізнала щастя всенародної любові та слави. Цього козака обожнювали, закидали горами квітів, йому цілували руки, кричали "Ура", грали військові марші, на його честь влаштовувались паради. Його поява викликала небувалий ентузіазм населення, а на фронті вносила рішучий перелом у битви... Він розбивав більшовицькі полки, бригади і дивізії. Визволив сотні станиць та десятки міст. Він брав у полон десятки тисяч своїх противників. В 32 роки цей нащадок запорожця став генералом-майором, а в 33 роки - генералом-лейтенантом Кубанського козацького війська... 
Мова йде про Андрія Шкуро.
Народився він 7 лютого 1886 р. в станиці Пашківській у родині кубанського козака Григорія Шкури. Саме так насправді звучить це прізвище. Саме під таким прізвищем фігурує Андрій у довіднику "Генерали і офіцери, які числяться в списках Кубанського козацького війська за 1907 рік". І пізніше, в 1918-му, в документах його прізвище писалося як "Шкура".
Своє раннє дитинство Андрій провів коло Катеринодара, в станиці Пашківській. Він часто засмучував матір, яка постійно латала його вічно порваний у бійках одяг.
Спочатку хлопець навчався в Ставропольському комерційному училищі та його бурхлива натура вимагала військової долі. І 1896-го, коли Андрієві виповнилося 10 років, його відправили до Москви в 3-й кадетський корпус. І тут, попри суворі закони, виявилася його неспокійна, войовнича натура...
В жовтні 1905 року він став одним із організаторів бунту в кадетському корпусі. Андрій емоційно читав перед своїми однокласниками власні вірші, в яких засуджував начальство. І його поетичне слово перевтілилося в дію: кадети поламали парти і лавки, побили лампи, розігнали педагогів, розгромили квартиру директора кадетського корпусу... Закінчилося все тим, що головних заколотників, серед них і Андрія, було виключено з корпусу.
І все ж російське військове начальство виявило гуманізм, чи радше, розсудливість, і за місяць Андрію дозволили відновити навчання. Успішно завершивши кадетський корпус, він поступив до Миколаївського кавалерійського училища, про яке мріяв із дитинства.
В травні 1907 р. Андрій Шкура став офіцером. Наказ про це він отримав особисто з рук імператора Миколи II, який і змінив з естетичних міркувань його прізвище на "Шкуро". Невдовзі пашківський козак вже воював у Персії, проти племені шахсеван, яке боролося за свою свободу... Звісно, що і це плем'я, як й інших борців за свободу, називали розбійниками і бандитами. Так що пішов Андрій стезею свого батька, який у 1880-х роках брав участь у походах проти, як тоді казали, "немирних горців"… Під час карної експедиції до Персії Андрій відзначився - і отримав свою першу нагороду - орден Станіслава 3-го ступеня... І перший досвід партизанщини.
У Світовій війні Андрій Шкуро взяв участь від самого початку. Воював у Галичині. В першому ж бою отримав поранення. І орден Святої Анни 4-го ступеня.
Нащадок запорожців був палким противником оборонних дій. Його стихією стала партизанщина з її несподіваними - і підступними - нападами... Вже в роки Першої світової він створив свій перший партизанський відділ, який спеціалізувався на диверсіях у запіллі ворога. Його було сформовано виключно з кубанців. І називався він Кубанським особливим кінним загоном. Відділ швидко уславився зухвалими нападами на запільні відділи ворога, штаби німецьких частин. Із рейдів кубанці приводили сотні полонених німців та австрійців. 
Під час боїв Андрія Шкуро кілька разів було поранено, а одного разу контужено. За героїзм його нагородили Золотою георгіївською зброєю, представили до Георгіївського хреста. 
Після Лютневої революції російська армія почала деморалізуватись і розвалюватись. Андрій Шкуро, щоб зберегти свій загін, повернувся з ним на Кубань... 
Невдовзі його було обрано делегатом Кубанської крайової ради. Та активної участі в її діяльності він не взяв. Спочатку на перешкоді став тиф, а потім війна за визволення Кубані. Повстання проти совєтської влади він розпочав у Баталпашинській окрузі, маючи за плечима лише загін у 25 вершників.
На все життя запам'яталася йому мобілізація перших добровольців у станиці Бекешинській... Вдвох із місцевим козаком Перваковим почав він стукати у хати, де світилося, - мовляв, "час настав". За кілька хвилин із подвір'я мовчки виїжджав готовий до бою козак. Особливо запам'ятався Андрію перший мобілізований. На стук вийшов у самій білизні старий козак. Впізнавши Первакова, запросив до хати.
Увійшовши, Андрій Шкуро скинув бурку і сказав:
- Здравствуй, хазяїне. Я - полковник Шкуро, починаю війну. Давайте Вашого сина! Я його знаю, він добрий козак!
- Благослови, Боже, нашу справу, - була коротка відповідь. - Мати, сідлай коня!
За хвилину-другу під розпачливі крики дружини та матері молодий козак вже "їхав на війноньку"... 
Успіхи Андрія Шкуро були вражаючими від самого початку. В основі небувалих військових перемог над червоними лежала не тільки його особиста хоробрість, віра в свою зірку, але й амбітність та авантюризм...
Щоб вплинути на козаків у потрібному напрямі, він міг, сидячи на ґанку станичного правління, на очах у людей приймати "повідомлення" своїх ординарців від неіснуючих частин. Він міг публічно оголосити наказ, в якому згадувались неіснуючі сотні, полки, дивізії, батареї. Це робилося для того, щоб переконати козаків, що повстання буде успішним, адже така сила вже піднялась на боротьбу проти совєтської влади. 
Завдяки зухвалості, рішучості та військовому таланту 1918 року на Північному Кавказі він визволив від більшовиків Ставрополь, Єсентуки, Кисловодськ, П'ятигорськ, Мінеральні Води, Владикавказ, Нальчик...
Козаки охоче йшли до частин уславленого командира. Магія його імені призвела до того, що партизанський загін дуже швидко виріс вубригаду, а потім у дивізію повного складу. Однією з важливих причин його перемог було те, що він зумів опоетизувати бойову діяльність "романтикою козацького минулого".
Величезне враження на ворогів і друзів Андрія Шкуро справляла так звана "вовча сотня" (його особиста охорона), яка йшла до бою з прапором, на якому було зображено вовчу голову на чорному тлі. Козаки цієї сотні були вдягнені в шапки з вовчого хутра. Вони мали особливий бойовий клич, подібний до вовчого виття і на вітання командира відповідали вовчим підвиванням.
Внаслідок постійних успіхів, ім'я цього невисокого зростом командира виговорювати з пошаною та обожнюванням. Про нього складались легенди та пісні. Ось одна з них:
А у перших рядах
Ой, та сам Шкуро,
Гей, на конику він вихиляється,
Своїм військом вихваляється:
Ой, та в мене військо,
Ой, та все кубанське
Та ще й сотня Бургустанська...
Коли Андрій Шкуро з'єднався із Добровольчою армією і підпорядкувався її головнокомандувачу Антону Денікіну, перед кубанцями швидко поставили завдання виходити на "велику московську дорогу", тобто йти на Москву, щоб скинути більшовиків. Багато кубанців дивилося на Андрія Шкуро. Як вчинить він? 
Якби Шкуро закликав козаків залишатися на Кубані для її охорони, немає сумніву, що доля його батьківщини пішла б іншим, не московським шляхом... Та всеросійська слава, як видно, запаморочила йому голову і він вказав своїм землякам шлях на Москву... Витворилась дивна ситуація: козаки, які в масі своїй були кубанськими республіканцями, склали хребет армії запеклого російського монархіста Антона Денікіна.
Шлях на Москву лежав через Україну. І тут удача довгий час не залишала Андрія Шкуро... Він відбив у червоних Горлівку, Юзівку (тепер Донецьк), Дебальцеве, Синельникове... Воював і проти махновців. Захопив їхнє Гуляй-Поле... Під Горлівкою взяв у полон 5000 червоних, у Воронежі - 13 тисяч, під Старим Осколом - 35000.
У складі Добровольчої армії Андрій Шкуро командував козацькою бригадою, дивізією, а від травня 1919 р. - кінним корпусом. Очолював він і Західний фронт Добровольчої армії... 
Пізніше Денікін призначив його командувачем Кубанської армії, але в цей час авторитет Андрія Шкуро серед кубанців різко впав - адже він завів земляків під дурного хату, закликаючи визволяти Росію від більшовизму, яка зовсім не хотіла від цього більшовизму визволятися. Через національну інфантильність Андрія Шкуро десятки тисяч козаків загинуло або скалічилось у війні за чужі інтереси... 
Коли більшовики притисли деморалізовану Кубанську армію до Чорного моря, серед кубанців закружляли чутки, що в Україні почав бити більшовиків Петлюра, що його війська визволили від червоних Одесу, Миколаїв та Херсон. Як і 1918 року, кубанці чекали порятунку з України. Вони вже забули, що заподіяли своїй Прабатьківщині в складі денікінської армії, і з тугою виглядали українські пароплави, які ось-ось, ніби, мали з'явитися на горизонті...
Думав свою думу і командувач Кубанської армії Андрій Шкуро - він почав розпитувати козаків, яких вважав за "петлюрівців", "чи не можна було б, дійсно, як небудь перехопитися на Україну. Адже він, Шкуро... нащадок чубатих запорожців і нічого не мав би проти, щоб разом із Петлюрою відновити Січ"... 
Та було пізно будувати Січ. Хіба десь в Югославії чи Перу… 
Ставши на початку 1920 р. емігрантом, Андрій Шкуро жив у Парижі та Югославії. Колишній командувач фронтом очолював тепер групу козаків, які виступали в цирках із кінними номерами… 
На еміграції Андрій Шкуро багато чого переосмислив…
А тут грянула й Друга світова війна, яка розбудила надії про перемогу над московським більшовизмом… 
1941 року в Хорватії з ініціативи українських націоналістів почав формуватися полк добровольців. Кубанські козаки, значна частина яких осіла в Сербії, довідались про це і вислали своїх представників. Саме через них українські націоналісти і передали Андрію Шкуро, який на той час формував козацьку дивізію, відозву голови ОУН Андрія Мельника. 19 серпня 1941 р. Андрій Шкуро у відповідь на це звернення пише листа голові Проводу українських націоналістів. У ньому, зокрема, зазначалося: "Я, Андрій Шкуро, генерал-поручник Кубанського Козачого Війська, зголошую готовність стати під прапори Українського Націоналізму... На це моє рішення вплинули такі обставини: ...часи, що їх тепер переживаємо, покладають на всіх українців обов'язок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом Української Нації для виборення її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях..." 
На це рішення Андрія Шкуро вплинуло і жахливе становище кубанських емігрантів у Сербії та бажання козацької верхівки в Сербії "повести козацтво визволяти Батьківщину..." Козацька старшина доручила Андрію Шкуро розпочати переговори з Андрієм Мельником "у справі включення козацтва до активної боротьби з московським більшовизмом у складі української самостійної формації, а коли це неможливо, то у складі козацьких частин у складі німецького, або хорватського війська". "...Нашим безумовним бажанням, - писав Шкуро, - (є) вжити нас в операціях тільки на українських етнографічних територіях".
"Про все це договорився я з Вашим уповноваженим представником... - закінчував свого листа Андрій Шкуро Андрієві Мельнику, - і складаючи оцим мою чолобитню, підтверджую своїм власноручним підписом. Слава Україні!"…
Та планам галичанина Андрія Мельника і кубанця Андрія Шкуро не судилося здійснитися - адже німецькі війська йшли в Україну не визволяти, а завойовувати... 
Після завершення Другої світової англійці в Австрії заарештували Андрія Шкуро. Англійці, які 1919 року урочисто нагородили Андрія Шкуро від імені Його Королівської Величності орденом Бані - "за заслуги в боротьбі з більшовиками, як зі світовим злом" - віддали його на вірну смерть тим же більшовикам, вкотре підтвердивши, що англійські національні інтереси не ґрунтуються на принципах моралі та етики.
17 січня 1947 року Андрія Шкуро, який, до речі, ніколи не був громадянином СССР, а отже, був непідсудний органам юстиції Совєтського Союзу разом із колишнім донським отаманом, 77-милітнім письменником Петром Красновим, кубанським воєначальником Султан-Килич Гиреєм та іншими за вироком Військової колегії Верховного Суду повісили на Луб'янці в Москві.
Так трагічно закінчилася доля визначного сина Кубані Андрія Шкуро.
Еще в 1943 году в Лозовой продолжали дислоцироваться две четы воинов УВВ.
Таким образом Лозова дала большой процент солдат в ряды УВВ и была одним из самых активных городов на украинской Слобожанщине и Восточной Украине, где формировались такие национально-освободительны е отряды для борьбы с советским Врагом. И даже сегодня память об этом Движении жива в сердцах многих местных жителей. 
зі звіту підпілля ОУН (б) "Суспільно-політичні відносини Дніпропетровська, червень 1942 р." (опубліковано в "Літописі УПА. Нова серія", Т. 18):
 
Політновинки.
 
На горизонті творення «нової політичної сили», на терені Дніпропетровщини з’явився «чоловік з оселедцем». Це Москаленко, що походить з Новомосковська.
Він носиться з «ідеєю» творення «Вільного козацтва».
Статут на затвердження такої «організації» він вніс до райхскомісаря Е. Коха і мабуть вже дістав офіційно дозвіл (а може ні), але його німці вже висилають до Німеччини на вишкіл. На днях мав вже виїхати.
 
Статут містить в собі таке:
3) Ціль і завдання «Вільного козацтва»:
а) носити оселедець і криву шаблю (запорізьку), плекати військові традиції козаків;
б) членом може бути тільки українець (перевірений, щоб часом не був комуніст), мужчини і жінки віком 18 і вище;
в) два рази на тиждень має проводитися військовий вишкіл, як мужчин, так і жінок;
г) працю по державних урядах одержують в першу чергу Вільні Козаки. Штаб буде оплачуваний німцями;
д) кожний член «Вільного Козацтва» працює там, де власне зараз занятий.
Німці з Москаленком (вождем), зрештою, як він сам каже, поводяться дуже чемно, просять навіть сідати, беруть в машину і т.п. На початку його менше шанували, а зараз набув більшої «вартості».
Чи це старий, чи новий політичний спекулянт – отаман, не можна відразу сказати. В кожному разі коло нього вже крутяться різні темні типи, між іншими, надскакують також мельниківці. Вони з’являються всюди, де тільки здалека чують німецький палець. – «Пан отаман», кандидат на ще одного «вождя», з німецької ласки запевнює, що він не проти націоналістичної політики, але каже – нам треба вчитись від німців, бо справа нашої держави, ще не назріла. Він сам в професії (як кажут) пекар. Індивідуальність жадна"...



Создан 07 фев 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником