Яса (продовження)

 
 

Яса (продовження)

Ю Мушкетик "Яса"




   - У тебе й попереднiй кiнь був такий самий салотряс. Де  ти  їх  береш,
рябопузих?
   - Таж рябi дешевшi, - щиро пояснив Кайдан. - їх нiхто не хоче купувати,
а чим вони гiршi?
   Перекуняли, сидячи в тiснiй, нужденнiй  корчмi,  й  погнали  далi.  Там
зупинилася чумацька валка, й людей було - нiде маковiй зернинi  впасти,  а
весь двiр заповнили понакриванi шкурами сани.
   Ранком були на Сiчi, де Сiрко вчинив розгром канцеляристам  (Яковлев  з
пiдписарями грали в карти), вибанiтував кухарiв  Васюринського  куреня  за
те, що виливали нечистоти одразу за куренем, пужонув дячка-уставщика, який
зраня устиг хильнути й трапився йому на очi. Аж пiд обiд одiйшов серцем  i
сходив до дячка та перепросив, похристосавшись  з  ним  тричi,  неначе  на
Великдень. В дячка минулої осенi помер у Києвi син-бурсак, дячок лишився в
свiтi яко перст i вiдтодi частенько топив горе в горiлцi.



   РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ

   Легко  орати  панське  поле.  Не  те  що  власне,  де  нивка  куца,  як
посполитський вiк: натягаєшся на зворотах плуга, насобкаєшся,  начiпляєшся
за тини, пеньки та ще, дивись, перекинеш сусiдську межу. А тут гони довгi:
двiчi обiйшов загiнку - i вже обiд, ще тричi - i вже вечiр; пустив воли, й
вони самi йдуть, помахують хвостами, ледь притримуєш за одну чепiгу  рукою
плуга, повiсивши на другу шапку, чалапаєш босими, аби  не  бити  взувачки,
ногами по борознi, а нахолонуть пiдошви - вийдеш на  стерню  i  йдеш  собi
збоку, знову ж таки притримуючи плуга однiєю  рукою.  Вiн  легкий,  полиця
вияснена скибами до  блиску,  чересло  гостре,  крає  чорнозем,  як  воду.
Вряди-годи хрусне пiд лемешем бадилина чорнобилю або  хитне  плуга  клубок
торiшнього пирiю.
   "Соб, сiрий, соб, шутий".
   А небо високе, свiтло-голубе, а сонечко тепле, ще тiльки прозирає  з-за
обрiю. По першiй загiнцi воно сяде волам на роги... А  ось  вже  i  жайвiр
обiзвався десь збоку:  "тi-тi-тi-тi,  вi-i-i-i".  Нi,  то  не  жайвiр,  то
витинає вiвсянка в кущах при  долинi,  а  жайвiр  грудочкою  завис  угорi,
перемелює крильцями сонячне промiння на  порох.  Тут  їх  безлiч,  єднають
срiбними струнами небо iз землею.  Та  й  не  сам  ти  в  полi,  за  тобою
тягнеться ще аж шiсть плугiв, як випряжуть у  обiд  бiля  могили,  балачок
усяких, жартiв, реготу - на все поле. А то побiжать  до  болота,  надеруть
яєць крячиних i напечуть у жару. Всi ж бо хлопцi молодi, нежонатi,  тiльки
Якiв старший, уже одружений, напускає на себе степенностi.
   Важко орати панське поле. Важко до болю  в  серцi.  Гони  довгi,  скиба
важка, вiтер у полi пронизливий i вiльгий... Чужi гони, чужа  скиба,  чужi
воли, чужi жайвори в небi. Своя нивка, свiй городчик наперед веселять око:
отам буде просо, отам  буряки,  отут  ростимуть  висадки.  Хочеться  кожну
грудочку перем'яти в долонях. Хочеться падкувати бiля  своєї  землi,  бiля
свого господарства. Але катма землi й катма господарства. Є лише слiпа  на
одне око, бсзклуба кобильчина Калитка (орють нею iз сусiдом у супрязi)  та
четверо овечок.
   Випрягали бiля могили. Зварили кулешi, порозстеляли на  макiвцi  могили
сiрячини,  обiдали.  Жартував  тiльки  Фiлон,  на   прiзвище   Мальований,
по-вуличному Кiбчик. Коли  Микола  перевзувався,  насипав  йому  в  постiл
гарячої кулешi, i той  довго  стрибав  на  однiй  нозi.  Погнали  воли  на
водопiй, всi  хлопцi  йшли  позаду,  один  Фiлон  їхав  верхи  на  шутому,
безрогому воловi. Але вiн отак їздить  i  на  всiх  iнших.  I  здатний  на
всiлякi вигадки. Через те й Кiбчик. Кiбчастий вдачею, задерикуватий -  чуб
рудуватий, вихрастий, очi вчiпливi, нiс на кiнчику чи то облупився, чи  то
йому хтось утер його чимось твердiшим за кулак. Фiлон не змовчить нiкому й
будь-кому дасть здачi. Вiн невисокого зросту, чiпкий, мiцний,  не  заплаче
зроду, хоч ти його вбий.
   Жартувати не жартували, а гомонiти  поважно  гомонiли.  З  могили  було
видно далеко наокiл. У бiк пiвденний скiльки не зори - поля й поля, доли i
видолинки, земля пана Замойського, i в схiдний  та  захiдний  також,  а  в
пiвнiчнiй сторонi текла рiчка Гнилий Тiкич  i  стояв  панський  фiльварок.
Фiльварок - по той бiк, на високому березi, серед парку-гаю, окремо замок,
як величав свiй будинок пан, i окремо чорний двiр, далi ще шмат поля, а за
ним лiс, панський-таки ж. Вiтряним  званий.  До  фiльварку  їхати  греблею
через високу камiнну браму Село розкинулося по цей  бiк,  уподовж  Гнилого
Тiкичу, на горбках та по долинах одною  предовгою  i  кiлькома  коротшими,
поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хлiви та обори  i  городи
здебiльшого до рiчки. А за городами берег, далi рiчка,  оступлена  зобабiч
високими очеретами. Рiчка широка й гарна, тiльки рибу в нiй  людям  ловити
заборонено, їм дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крiзь  зуби
двох водяних млинiв, вода тече невеликим швидким потiчком, скаче по корчах
i по каменю. Село мрiє в маревi, поблискують  проти  сонця  всi  три  банi
Миколаївської церкви, а на шпилi фiльварку, гейби жайвороне крило, трiпоче
стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що їхнiй пан Казимир  зовсiм
не граф, а тiльки однофамiлець  графiв,  але  хто  осмiлиться  сказати  те
пановi, та й кому до того яке дiло.
   - Замок колись  був  ще  бiльший,  тiльки  дерев'яний,  -  каже  Фiлон,
облизуючи та ховаючи до кишенi дерев'яну ложку-рибку.
   - Багато ти знаєш, - недовiрливо кидає Якiв  на  прiзвисько  Струль.  -
Стоїть вiн уже лiт сто.
   - Стоїть, та не той, - блискає очима Фiлон, - той згорiв.
   - Чого б то вiн згорiв? - облизує й  собi  ложку  Якiв.  Губи  в  нього
тонкi, а очi великi й сумнi, як у старого вола, а чуприна чорна й буйна, i
лице довгасте, сказати б, гордовите, коли б не тi очi.
   - Бо... спалили  козаки  Хмелевi.  Налетiли  i  в  одну  нiч...  Кобзар
розказував. Отой, що на пречисту спiвав на папертi. Вiн у нас обiдав.
   Люблять парубки поговорити про Хмеля,  про  козакiв,  про  Сiч,  тiльки
бояться. Отож i зараз.
   - Не бридь дурного, - трохи  боязко,  а  трохи  суворо  кидає  Якiв.  -
Розказуй тiльки те, що бачив на власнi очi.
   - Виходить, кобзар брехав? - прискалює крапчасте,  як  у  кiбчика,  око
Фiлон.
   - Може, й брехав, - понуро кидає Якiв. - Йому що - поплескав язиком, та
й далi.
   - А нам?
   - Сам знаєш, за що б'ють дурнiв, -  звiвся  на  ноги  Якiв  i  хвицьнув
батогом на вишневому батожилнi. - Нам пора запрягать.
   I знову: "Соб, сiрий, соб, шутий, щоб тебе вовки з'їли. Куди хапаєш, не
нажерешся нiколи". Воли притомилися, та й голоднi, не  напаслися,  нерiвно
йдуть у борознi (то сiрий попускає, то шутий),  треба  пiдганяти,  мiцнiше
тримати плуга. Вступає в ноги втома, болять руки. Врештi Якiв кладе  плуга
лiвою чепiгою донизу, собкає до волiв. За ним тягнеться  вузенька,  неначе
ножем прорiзана, смуга - її крає лемiш.  Сонце  сидiло  на  самiй  макiвцi
могили. Кiнчали оранку ранiше, бо субота.  Як  їхали  до  села,  у  церквi
бемкав малий, яким дзвонять у пiст, дзвiн.
   Звичайно хлопцi пiд'їжджали до греблi з поля, хоч можна пiд'їхати  туди
й через куток Ямне, що за греблею. Але вулички там вузькi, покрученi:  щоб
не наїхати на чий-небудь плiт, воли доводиться вести на налигачi.
   Фiлон поспiшав i через те поїхав через Ямне. Й не вiв воли, а гейкав  з
воза. Поспiшав, бо крутилася в головi думка зняти з горища та  переглянути
ятiрцi. Либонь,  за  зиму  лозовi  кiльця  потрiскалися,  та  й  дiрки  не
позалатував з осенi. За тi ятiрцi його сварили батько та  мати  i  старший
брат Йосип, бо ставив їх Фiлон у кiнцi свого городу, в очеретi,  де  людям
ловити рибу заборонялося. Фiлон на тi прохання i погрози батькiв та Йосипа
не зважав, бо ще не був упiйманим. Ставив i виймав ятiрцi вночi, а  як  їх
знайдуть удень, нехай докажуть, що вони його...
   Фiлон так задумався, що й незчувся, як воли надали в  ходi,  а  тодi  й
зовсiм побiгли. Вiз саме виїхав на вигiн, дорога до греблi - прямо, а вони
бiгли кудись праворуч, донизу. Воза хитнуло,  кинуло,  Фiлон  вхопився  за
полудрабок, i в цю саму мить попереду пролунав тонкий  скрик.  А  вiз  уже
зупинився, i воли пили з вiдер,  якi  стояли  бiля  криницi.  На  цямринах
лежало коромисло, а з того  боку  криницi  з-за  зрубу  виглядало  кругле,
перелякане личко.
   - Цабе, сiрий, назад, шутий, бодай би ви повиздихали. Воли ж припали до
води, тiльки боками хлипали.
   - Бодай би ти краще напоїв  їх,  -  почулося  з-за  криницi.  -  Добрий
хазяїн. Бач, як здухвини позападали.
   Фiлон тягнув воли за налигача i бив їх пужалном по мордах.
   - Нехай уже допивають, - пролунав той самий голос, i Фiлон оглянувся.
   Дiвчина вже вийшла з-за цямрини, й Фiлон гаразд бачив  її.  Кругле,  як
мiсяць, обличчя,  розлетистi  брови,  рiвний  носик,  туго  стуленi  губи,
невисокого зросту, ставна й зграбна.
   - Витягни ще, - наказала дiвчина.
   Фiлон погнав важкий цебер углиб, дiстав  води,  подоливав  у  вiдра.  I
втупився зором у дiвчину. Вона не вiдводила очей, спокiйно i  якось  надто
впевнено дивилася на нього. "Чия вона? - розмiрковував Фiлон. -  Ткачикiв?
I як її звати?" Аж сам здивувався, що не знає достеменно, чия це дiвчина i
яке в неї iм'я. Запитати-б, але язик неначе прилип до пiднебiння. Фiлон аж
розгнiвався, але не знаходив способу запитати в дiвчини iм'я.
   - Чию це воду випили воли? - нарештi спромiгся.
   - Божу, - вiдказала дiвчина.
   Воли стояли, i з їхнiх морд у вiдра  кльокали  краплi,  а  далi  почали
смачно хапати спориш, що рiс бiля криницi, вiн аж рипiв пiд їхнiми губами.
   - Ти лiпше набери води та сполосни вiдра, - знову наказала дiвчина.
   Iншим разом Фiлон би тiльки засмiявся на таку вимогу,  а  тепер  вiдвiв
убiк воли,  уволив  волю.  Ще  й  понабирав  вiдра.  Дiвчина  зачепила  їх
коромислом, пiдставила плечi й понесла вгору по вулицi, похитуючи станом у
лад ходi. А Фiлон стояв, роззявивши рота, й дивився їй вслiд. Стара, сива,
облисiла бараняча шапка з'їхала йому на чоло, руки зiгнули в дугу  грушеве
пужално.
   З цiєї митi Фiдон перестав бути Кiбчиком.
   Вiн одiгнав на чорний двiр воли й у тихiй задумi повернувся  додому.  В
дворi батько - вироблений, переляканий, забитий  нуждою  чоловiк  у  сiрiй
свитi й сiрiй шапцi, з-пiд якої вибилося пасмо  сивини,  та  старший  брат
Йосип, високий - у материн рiд, широкий у плечах, мовчакуватий  i  понурий
парубок, вдвох розбирали загату з  очеретяних  в'язо.к,  якими  хата  була
обкладена ще на зиму; мати саме зварила вечерю, на стiл подавала Василина,
сестра,  молодша  на  два  роки  вiд  Фiлона  -  од  великодня   пiде   їй
шiстнадцятий.
   Повечеряли галушками з тертою сiм'яною макухою, повкладалися спати. Всi
покотом, на полу; з лiвого  краю  Фiлон  i  Йосип,  з  правого  -  мати  й
Василина, посерединi батько. Вiн iнодi схропував i прокидався, мацав  себе
рукою за голову й одразу ж засинав знову.
   Спали всi, тiльки Фiлоновi не спалося. Либонь, чи не вперше в життi.  Й
стояло в його пам'ятi кругле личко,  й  терновi  очi  гнiвно  дивилися  на
нього. А може, й не зовсiм гнiвно... Ось тепер вони вже дивилися  ласкаво.
Фiлоновi стало трохи соромно. Звичайно, вiн вже думав про дiвчат, i навiть
не так, як зараз, а трохи й грiховно, проте тiльки тодi, коли спав сам пiд
пiддашшям комiрчини або в полi бiля  товару.  Думати  про  дiвчат,  та  щe
грiховно, бiля своєї рiднi стидався. А зараз думав, тiльки в тих думках не
було й дрiбки нецноти, вiн думав про незнайому дiвчину  як  про  сестру...
нi, трохи не так, як про сестру,  але  й  iнакше,  нiж  думав  ранiше  про
дiвчат. Не йшла вона з мислi, й не мiг заснути до пiвночi.
   Наступного  ранку  Фiлон  устав  услiд  за  матiр'ю.  Вмився,  розчесав
непокiрного рудуватого чуба й звернувся до матерi.
   - Я, мамо, взую Йосиповi рантовi чоботи та одягну його шапку. Хочу пiти
до церкви.
   Мати здивувалася (ранiше Фiлон ходив до церкви тiльки на  великi  свята
та сповiдатися, й то  пiсля  материних  вичитувань),  трохи  повагалася  й
дозволила взяти шапку та чоботи.
   - Тiльки ж дивися не помицькай.
   Йосипу вже двадцять другий  рiк,  немолодий  парубок,  треба  й  сватiв
засилати, й батьки стягнулися йому на парубоцьку одежу. От  тiльки  з  ким
побратися, куди вести молоду? Податися б у прийми (Йосип  згоден  на  те),
так усi багатшi одиначки, навiть дзюби, розхапують проворнiшi. Доведеться,
мабуть, прорубувати в коморi вiкно й робити з неї кiмнату. А куди  запхати
злиднi, того вже не знає нiхто. Ще тiльки сiють, а збiжжя в  кадiбцевi  на
денцi (мати охкають бiля кадiбця). Але й те сьогоднi Фiлоновi не в клопiт,
як не вельми воно йо:iу в клопiт i в iншi днi.
   У церквi людей певнiсiнько,  не  протовпитись  (церквиця  маленька),  й
стоять вони на схiдцях бiля притворiв,  дiвчата  i  парубки  розташувалися
кiлькома  гуртиками  просто  на  травi  пiд  вишнями  та  грушами,  хлопцi
попiдстеляли свити, повсiдалися зручно, дiвчата поприсiдали, як сороки  на
лозi, - аби не зазеленити в молоду траву бiлi та жовтi плахти й сорочки.
   Фiлон обiйшов довкола церкви, але кругловидої дiвчини не побачив.  Тодi
вiн пропхався у правi бiчнi дверi, правда, не  далеко,  та  й  служба  вже
закiнчувалася, пiп вiв казання. Наказував, щоб молодшi слухалися старших i
щоб чоловiки не били жiнок. Жiнки побожно хрестилися, деякi чоловiки таїли
в куточках очей глузи. Фiлон випхався з церкви й став недалеко  вiд  ворiт
пiд грушею. Бемкнув дзвiн, люди повалили з  церкви.  Гуртами  й  поодинцi,
гомонiли  неголосно.  Ось  уже  й  слiпа  старчиха  Секлета   подибала   з
дочкою-поводиркою додому... Кругловидої дiвчини  вiн  так  i  не  побачив.
Недовго роздумуючи, Фiлон попрямував на  Загату,  де  вона  жила.  Пройшов
порожнiми вуличками, наполохав курей, що  висипали  з  чийогось  двору  на
вулицю, буцнув кулаком у лоба чиєсь рябе теля, прип'яте до тину, нiкого не
зустрiв (усi саме снiдали) й подався в береги. Вiн не хотiв iти додому, бо
доведеться оддати Йосиповi шапку та чоботи, а  Фiлон  сподiвався  побачити
дiвчину на веснянках, як називали в них у селi дiвочi та парубочi  гулянки
за дня.
   Сидiв  вiн  на  пеньковi  довго,  вiдгонив  бузиновою  гiлкою  комарiв.
Потьохкував сонно соловейко - виспiвався за нiч,  трiщала,  наче  коник  у
стернi, очеретянка. Пiд очеретом сплескувала риба, ловила комашню.
   Фiлон не помилився. Коли пiдiйшов до криницi, де вчора заздрiв дiвчину,
парубки та дiвчата вже зiбралися на вигонi. Парубки статечно  стояли  бiля
тину, тримали в зубах люльки (здебiльшого порожнi), дiвчата, розбившись на
два гурти, грали в жельмана. В святкових строях, здебiльшого  заплетенi  в
дрiбушечки або в двi коси, заквiтчанi барвiнком та  сухими  васильками.  I
тiльки одна голiвка не заквiтчана,  i  тiльки  в  однiєї  дiвчини  волосся
заплетене в одну товсту-претовстючу, чорну, як нiч, косу. То була... вона.
Та сама дiвчина. I вiн уже знав, чия вона. Впiзнав по породi.  Здогадався.
Грищенкова, Ткачикова по-вуличному, її батьки були ткачами, ткали вдома на
верстатi панам рядна та лiжники. Диво дивнеє, пiвночi не мiг згадати, а це
побачив - i враз згадав. Ще вiн згадав, що в дiвчини  є  троє  чи  четверо
братiв, хлопцi - як лути, всi дужi, чорнявi, з важкими  кулаками,  старший
уже, здається,  одружений.  Такi  як  перестрiнуть...  Але  за  вiщо  його
перестрiвати?  А  за  те...  Загатчани  завше  ворогували   з   сiльськими
парубками, й ходити вечорами загатськими вулицями було  небезпечно.  Удень
не зачепить нiхто. Проте  й  до  гурту  його  не  вiзьмуть.  Фiлон  так  i
стовбичив бiля криничного зрубу, викликаючи подив у парубкiв та дiвчат, аж
поки одна з них, задихана, червонощока, пробiгаючи мимо, не зупинилася  та
не запитала:
   - Ти щось загубив? Шукаєш чого?
   Либонь, у Фiлона був розгублений вигляд.
   - Учорашнього дня.
   - Упав у криницю.
   - Дiстану. - I вже трохи iнакше: - Та то я вчора  вельми  отiй  дiвчинi
вiдро потовк, хотiв запитати, чи не били мати її. Як її звати?
   - Лукино, - гукнула дiвчина. - Тебе мати не била?
   - А цебто за вiщо?
   - Оцей парубок каже - за нього.
   - Отакої, - засоромилася Лукина. - Нехай за нього когось iншого  б'ють.
Вiн учора волами в криницю в'їхав. Ледве  встиг  ухопити  одного  вола  за
хвiст.
   Дiвчата й хлопцi засмiялися. Фiлон блиснув очима, насунув на очi  шапку
й пiшов прiч. Гнiвався на парубкiв i дiвчат, гнiвався на  Лукину  й...  не
мiг розгнiватись. Дiвчина запала йому в серце ще глибше.
   Увечерi вкладався спати пiд пiддашшям комори. Мати казала: ще  холодно,
але вiн не послухався, послався на задуху в хатi.  Ледве  в  хатi  погасло
свiтло, встав. Вiн знав, що з недiлi на понедiлок челядь  на  колодках  не
гуляє, - розганяють осавули, завтра ж  на  роботу,  хiба  що  нишком,  але
сподiвався, що на Загатi хоча б дiвчата зберуться. Куток глухий i далекий,
та  й  там  є  де  сховатися.  Йшов  берегами,  вузькою  стежкою,  яка  то
наближалася до самої води, та пiдбiгала до  городiв,  перечiплялася  через
корчi, пiрнала пiд гiлля, яке збивало йому шапку. Мiсяць срiблив  воду  на
рiчцi, очерет темнiв з того боку чорною смуюю, бiля панських мiсткiв хтось
проплив на човнi - либонь, сторож. Бриль  на  його  головi  теж  видавався
срiбним. Верби та вiльхи важко занурилися в  свої  сни,  iiльки  осокорина
тихо шелестiла без вiтру. Фiлон поминув греблю, крутою стежкою  вишкрьобав
нагору. Ось i криниця, де вiн побачив дiвчину. А ото вуличка, що  веде  до
Ткачикiв. Iшов i серце йому витьохкувало й забивалося в сторожкiй напрузi.
Ось i Ткачикове обiйстя. Лiсяний хлiв понад самою  вуличкою,  -  в  стрiху
вросла верба, - тин i  перелаз,  хата  в  глибинi  двору.  Велика,  стара,
розсядиста хата. Там стоять верстати, на них б'ють лiжники Лукининi батько
та мати - Саватiй i Онишка Грищенки. Ткачики  -  буцiмто  й  заможнiшi  од
iнших, але яка то заможнiсть, коли землi десятина, а хлопцiв  троє.  "Вона
ходить через цей перелаз". Гаряча хвиля обiйняла Фiлона. I в цю  мить  вiн
ледве не налетiв на постать, яка темнiла бiля присiшка хлiва, що похилився
на вулицю.
   - Тю...
   - На свого батька тюкай. - Парубок був миршавий, сонливий, але на своїй
вулицi й через те бадьорився.
   - Та це я... кобилу шукаю, -  Фiлон  показав  недогнуздка,  завбачливо,
саме про такий випадок захованого пiд свитою. - Ти не бачив? Гнiда кобила,
слiпа на одне око.
   - Не бачив. Кажеш, слiпа? Через те вона й заблудила, - поважно вiдказав
парубiйко.
   - Може, запитати хлопцiв та  дiвчат;  вони  десь  гуляють?  -  хитрував
Фiлон.
   - Iнодi збираються, але сьогоднi  немає  нiкого.  Й  тодi  Фiлон  рушив
направцi.
   - Ткачикова Лукина на колодки виходить?
   - Мати її не пускає.
   - А вона... з кимось гуляє?
   - Нащо тобi? - насторожився парубiйко.
   - Та так... Просив запитати один хлопець, - знову хитрував Фiлон. -  Ке
ось закуримо, та я й  пiду,  -  дiстав  припасеного  на  цей-таки  випадок
мiцного тютюну. Сипонув у жменю щедро, ледве собi лишилося на пiвлюльки. -
Так гуляє з кимось Лукина?
   - Кажу ж, мати не пускає її на колодки. Та й... - зам'явся  хлопець,  -
горда вона. А чим там гордитися? Є й кращi дiвчата, -  хвальковито  сказав
сопливий парубiйко. Фiлоновi од тих слiв затанцювало в грудях, i  вiн  так
кресонув кресалом, аж iскри бризнули навсiбiч.
   - Обережно,  хлiва  пiдпалимо,  -  сказав  парубiйко.  Трут  загорiвся,
потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розiйшлися.
   Прийшов Фiлон  додому,  лiг  пiд  коморою  на  соломi,  укрився  старим
кожухом, й одразу з темної, подзьобаної поодинокими зорями пiтьми випливло
до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову вiн крутився до пiвночi, не
мiг заснути.
   Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцiм вертається  з  поля,
то шукає телицю, то йде з пiдсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятiрцi  вже
стояли в очеретi). Й таки перестрiв одного разу  Лукину.  Несла  од  рiчки
воду на коромислi,  пiднiмалася  звивистою  стежкою  вгору.  Вiн  заступив
стежку.
   - Чорнобрива, дай напитися.
   - Вода не питна, несу на золиво, - спокiйно вiдказала вона, а  сама  чи
не вперше пильно подивилася на парубка. В  лихiй  одежинi,  рудий,  але...
чимось i вабливий. Очi смiливi, проте не нахабнi, обличчя вiдкрите.  Фiлон
упiймав той погляд, спаленiв i  розгубився.  Та  за  хвильку  оговтався  й
напустив на себе нахабства.
   - Тодi дай поцiлувати.
   - Овва, - взялася обома руками в боки дiвчина,  а  вiдра  гойдалися  на
плечi.
   Вiн спритно зняв вiдра i поставив додолу.
   - Оддай, - тихо сказала вона.
   - Я їх потiм тобi вiднесу. Можу однести хоч за Ляхiвськi гори.
   - Коли це потiм?
   - Як... надивлюся на тебе.
   - Дивися. За це грошей не беру.
   - Ти пробач, - сказав Фiлон i знову подивував сам собi, адже рiдко коли
перепрошував, хiба що батька-матiр. -  Пробач,  що  заступив  дорогу.  Але
iнакше з тобою погомонiти не можна. На колодки ти не ходиш...
   - А ти ходиш? Сюди, до нас?
   - Ну, не зовсiм на колодки. Вашi парубки...
   - Дивися, щоб вони не впiймали тебе.  -  Вiн  уловив  у  її  очах  щире
занепокоєння i зрадiв.
   - Не упiймають. А якщо впiймають... У мене теж кулаки є.
   - Там мати  чекають,  -  занепокоїлася  Лукина  й  пiдiбрала  вiдра  на
коромисло.
   - Завтра недiля. Вийди сюди перед вечором, - попросив Фiлон.
   - Не знаю... Завтра я їду в мiсто на базар.
   - З ким?
   - Iз Зiнькою.
   I зникла за хвiрткою.
   Фiлон прийшов додому й одразу до батька:
   - Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.
   - Чого це тобi заманулося його везти? - здивувався батько.
   - Так струхлявiє. Поки немає iншої роботи.
   - Кому зараз треба в мiстi дрова, - заперечив батько. - Цiна низька.
   - Якраз i не низька. Тодi, як навезуть усi, вони i впадуть у цiнi.
   Таки вмовив. Повантажили звечора на  воза  окоренки,  а  рано-вранцi  й
виїхав з двору.
   Вийшло на батькове. Та ще вiн поспiшав, аби не випередила його  Лукина,
аби дiждатися її за мiстом, - продав за безцiнь. Хотiв купити Лукинi бодай
стрiчку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.
   Дожидався дiвчини в сторонi вiд дороги пiд грушками, так, щоб i  дорогу
було видно, й щоб нiхто з односельцiв його  не  впiзнав.  Коли  дiвчата  -
мiцна, ставна Лукина й  висока,  як  лозина,  Зiнька  -  появилися,  Фiлон
вйокнув на Калитку, виїхав на дорогу й наздогнав їх.
   - Сiдайте, хто з товаром, -  запросив  мовби  жартiвливо.  Лукина  ледь
помiтно зашарiлася, а Зiнька здивовано вигнула безбарвнi брови:
   - Звiдки такий вощик?
   У неї безбарвнi не тiльки брови, а й волосся, проте на  виду  непогана:
маленький носик, невеликi, чiтко окресленi губки, лагiдна усмiшк?.
   - Спасибi, - сказала Лукина й  поклала  на  воза  чоботи  та  невеликий
клуночок.
   Зiнька поклала й свою поклажу, обiперлася об полудрабок, щоб скочити на
воза, запитала, показуючи на кобилу:
   - А вона не впаде?
   - Вона таких вас пiвкопи на гору звезе, - одбувся жартом Фiлон,  а  сам
знiяковiв, як не нiяковiв зроду. Стало  йому  соромно  й  за  драбинчатого
старого воза з неошинованнми колесами, й за безклубу Калитку,  яка  махала
обтьопаним, неначе квач, хвостом i йшла, низько опустивши голову, i за те,
що вiз немилосердно скрипiв.
   - Но, гнiда, - смикнув мотузянi  вiжки  Фiлон,  i  кобила  раптом  дуже
кумедно кинула задом.
   Дiвчата засмiялися, а з ними и Фiлон.
   - Отаке стерво, ще й лукаве та  хитре...  Задере  голову,  iї  тодi  не
одягнеш хомута. Або розставить на пастiвнику ноги, спутаєш, i ходить, наче
не путана.
   - У нас була кобила, що за псом ганялася, - сказала Зiнька. -  Вищирить
зуби й бiжить за ним.
   Заговорили за конi, за корови, за овечки, з якими  химерами  бувають  i
якi вони розумнi та хитрi. Фiлон озвичаївся й почав  дiвчатам  показуваги,
ях хрокає Терсщенкiв кнур i як осавул Лнзько пiдскакує в сiдлi,  коли  їде
на поле.
   Дiвчата заливалися смiхом, аж хилилися на воза.
   Кобила тюпала, похиливши голову, з-пiд розбитих копит порскала  курява.
Фiлон помiтив, що вiд дуги одв'язався повiд, тягнеться в  пилюцi,  намотав
на люшню мотузянi, з порваними сталками вiжки, побiг, прив'язав  повiд  до
стертого залiзного кiльця на дузi. Вйокнув  на  кобилу,  але  вона  навiть
голови не пiдвела.
   - Ех, конi, конi, -  зненацька  сумно  зiтхнув  Фiлон.  -  Колись  були
конi... Бо воля була в людей. Воля на них їздила.
   - Яка це воля їздила на тих конях? - запитала Зiнька. - У яких людей?
   - У таких, як ми.
   - Тодi люди були не такi, - суворо мовила Лукииа.
   - Якi ще не такi? - не погодилася Зiнька.
   - Вольнi духом. I гордi. Правду Фiлон каже.
   -  А  батюшка  сказав,  так  богом   велено:   одним   робити,   другим
володарювати. Зате на тому свiтi...
   - Не велено те богом. Колись усi люди були вольнi, - перебив Фiлон.
   - Виходить, батюшка брешуть?
   - Ну... не кажуть всiєї правди. Приховують, - мовила Лукина. - Вони теж
бояться. Дiдуньо оно розказували, як за Хмельницького  все  сталося.  Усiх
панiв повиганяли, а котрих побили.
   - Так i стоїть усе тс перед очима, - сказав Фiлон.
   - Тебе ж тодi й па свiтi не було.
   - Ага. А от заплющу очi й бачу. Тiльки ж немає ще одного такого лицаря.
Поки що.
   - Ох i розходилися ви. Дивiться, накличете лихо. Вийшло на Зiньчнне. Як
переїжджали греблю, в кiнцi зустрiли пана з почтом i гайдуками. Всi верхи,
у високих чоботях iз закотами, з  гарапниками  в  руках.  Попереду  пан  у
чорнiм жупанi, в чорних рукавичках, i;а вороному конi,  одразу  за  ним  -
старший гайдук: теж у чорному i'i на вороному коневi. Очi як вугiль -  так
i пропiкають, чуб зализаний наперед, губи тонкi, стиснутi, що й лезо  ножа
не просунеш (врода, але неприємна),  ще  й  гарапником  погойдує.  У  пана
обличчя  клинцювате,  худорляве,  з  глибокими  морщинами  на  лобi  i   в
мiжбрiв'ї, суворе, кажуть, служив вiн у королiвськiй кiннотi,  має  великi
заслуги, за це його й нагороджено цим маєтком. Пановi рокiв пiд сорок,  ще
юнаком бився вiн у гусарських лавах проти полкiв Хмельницького.
   Гайдуки, либонь, верталися з ловiв (позаду їхали два вози), зайняли всю
греблю,  Фiлону  довелося  спрямувати  Калитку  на  самий   край,   ще   й
пiдтримувати плечем воза, щоб не скотився в дiл.
   Пан  i  його  смаглявий  охоронець   порiвнялися   з   возом.   Дiвчата
посхоплювалися, поставали бiля затильника воза,  посхиляли  голови.  Фiлон
напружився пiд вагою воза, теж дивився в землю. I раптом повiтря  розiтнув
посвист гарапника.
   - Шапку, хлопе!
   Гарапник сам збив шапку. Чорний  охоронець  знову  звiв  руку,  дiвчата
зойкнули, Фiлон прохрипiв:
   - Воза ж ось тримаю.
   - Досить, Яне, - наказав пан. - Уже  провчив.  Та  й  непоганих  дiвчат
везе. Надто оту. Як тебе звати?
   - Кого, мене? - запитала Лукина.
   - Атож, тебе. Чия ти?
   - Грищенкова.
   - Ткачики по-вуличному, - додав хтось iз гайдукiв. -  На  Загатi  живе.
Колись її батько славився як гарний ткач.
   - А тепер?
   - Постарiв. Але ще тче.
   - I дочку, мабуть, навчив, - посмiхнувся пан й, ще раз гостро  глянувши
на Лукину, вiдпустив повiддя. Кiнь помчав учвал в кiнець греблi.
   - Важко тобi  було  зняти  шапку,  -  докоряла  Зiнька  Фiлоновi,  коли
верхiвцi замапячили далеко на горбi. - Спала б з твого лоба позолота? От i
маєш.
   Фiлон мовчав. Мовчала й Лукина.
   А Зiнька талалакала й талалакала, i пiд те талалаканпя Фiлон прошепотiв
Лукинi, щоб вона в наступну суботу одразу по заходi сонця вийшла в береги,
туди, де вiн її зустрiв, як несла воду на золиво. Лукина  показала  очима,
що вийде.
   Вона в суботу вибiгла, але ненадовго. Лукина обдурила  матiр,  сказала,
буцiм iде до Зiньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще  забiгти
й до неї. Не встигли й погомонiти. Стояли пiд  обсипаною  мiсячним  сяйвом
вербою. Зорi проглядали  крiзь  вiття,  неначе  золотi  горiшки,  хотiлося
дiстати їх руками. I скрiзь понад рiчкою дрiмали старi верби та вiльхи,  й
набиралися мiсячного сяйва пуп'янки яблунь  у  садах.  Посiянi  в  пониззi
коноплi стояли стiною, ховали якусь таїну. Хижо вигнувши спину, з конопель
вийшов кiт, свiтячи очима.
   Фiлон тихенько цокнув язиком, кiт пiдстрибнув на  мiсцi  й  метнувся  в
коноплянi нетрi.
   - Восени поїду з чумаками на Дiн, - сказав Фiлон.  -  Вже  домовився  з
економом. Кажуть, там можна заробити грошей.
   Лукина зрозумiла: вiн натякає на те, що, коли  заробить  грошей,  зможе
заслати до неї старостiв. I трохи образилася, адже й про кохання  вони  ще
не говорили, i вiн не запитав, чи любий їй.  А  вона,  як  i  як  i  кожна
дiвчина,  мрiяла  про  кохання,  про   гаряче   освiдчення   при   мiсяцi,
клятви-молiння й щирi сльози. Через те сказала насмiшкувато:
   - Нащо забиватися так далеко, пiди в Занози й викопай скарб.
   - Ходив i копав, - понуро мовив Фiлон.
   - Правда? - не повiрила Лукина. - Й горiв там  вогонь?  I...  нечистий,
який його стереже?..
   - Не було нiякого вогню й нiякого нечистого. Будяки та пустирник.  А  в
землi череп'я бите. I бiльше нiчого.
   - А ти... правда кажеш? - запитала тихо.
   Фiлон забожився. Й розповiв, як виглядав молодика, як окропив  свяченою
водою, що мати принесли вербної недiлi, заступ, i як копав, i як виполохав
кота.
   - А може, то й був вiн, нечистий?
   - З мишею в зубах? Вiн як чкурнув...  Лукина  переминалася  з  ноги  на
ногу.
   - Менi пора.
   Фiлон узяв дiвчину за  руки  й  притримав  якусь  мить.  На  бiльше  не
зважився.
   Й ще тричi вiн ходив пiд вербу. Одного разу, вже коли йшов назад,  його
зустрiло троє парубкiв, один ухопив за  рукав  свити,  й  Фiлон  звiздонув
парубка в лоб, аж той одлетiв у коноплi.
   - Порiшу! Порiшу! - гукнув Фiлон, i парубки вломили через  коноплi,  аж
зашкварчало бадилля.
   За всi три стрiчi вiн тiльки  раз  по-справжньому  пригорнув  Лукину  й
поцiлував у щоку, а освiдчитися  в  своєму  коханнi  не  встиг.  Стидався.
Кожного разу обiцяв собi, що ось пiде й викаже все, що в нього на серцi, й
випитає в  неї,  а  приходив  -  i  втрачав  смiливiсть,  i  язик  починав
заплiтатися. Може, це ще й через те, що надто вже  неприступною  й  гордою
поставала в його уявi Лукина: вона  й  справдi  була  не  схожа  на  iнших
дiвчат, реготух, якi тiльки вдають цноту, а самi так i липнуть до хлопцiв.
Великi Лукининi очi були повнi зоряного вогню, але вона гасила той вогонь,
трималася спокiйно, впевнено, незалежно. Несла  в  грудях  якусь  особливу
таїну, була певною себе, через те й не мiг Фiлон до  неї  приступитися.  А
коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за  керсетку,  вона  її  не
одвела, на вдарила по нiй, але так ковзнула поглядом, що  парубок  зiв'яв,
як зламана гiлка. I те Фiлон пам'ятав повсякчас, ще дужче покохав  Лукину.
Й тепер думав тiльки про те, як випитати її думку щодо нього самого.  Вона
ще нiчого не сказала йому, але ж щоразу, нехай i  ненадовго,  виходить  на
побачення.
   Фiлон так i не встиг сповнити свого замiру, бо наступної суботи  Лукина
пiд вербу не вийшла. А в понедiлок Фiлон довiдався, що її взяли на  чорний
двiр фiльварку для ткацької роботи. Та новина схвилювала Фiлона  до  краю.
Адже був начуваний i  про  ткаль,  i  про  вишивальниць,  i  про  покоївок
панських. Про панову розпусту ходили страхiтливi розповiдi. Та й  про  яке
ткацтво може йти мова? Ще не виспiли коноплi, ще їх треба мочити, бити  на
бительнi, тiпати, терти на терницi, прясти в пiвмiтки, сукати. До  того  ж
ще й панських овечок не стригли.  Одначе  в  пана  могла  лежати  пряжа  в
запасi, а Лукинин батько був гарним ткачем i колись працював у  фiльварку.
Тим заспокоював себе й не мiг заспокоїти, адже пам'ятав стрiчу на греблi й
те, як пан  дивився  на  Лукину.  Вiдтодi  почав  шукати  способу,  як  би
побачитися з дiвчиною.

   * * *

   Сьомий день Лукина не знає, на якому вона живе свiтi, її  взяли  не  на
чорний двiр у ткацьку хату, а в двiр при палацi,  де  є  двi  кiмнати  для
вишивання. В однiй дiвчата сплять, у другiй, бiльшiй,  вишивають  рушники,
напiрники, серветки. Лукина здогадувалася, нащо її взято до двору, i  душа
її стискувалася в тугий горiх, здається, трiшки надави - й трiсне  навпiл.
Хоч її поки що нiкуди не кликали й навiть нi на що таке не натякали. Але з
дiвочих розмов знала, що побували в пана i Мелася, й Мокрина.  Це  звалося
"показувати пановi рушники". Справдi, котрась iз дiвчат збирала роботу  за
тиждень чи й бiльше i несла  пановi.  На  чорному  дворi...  це  називають
"збивати пановi перину". А збивати її є кому й так. Є у пана три  хльорки,
три пишнотiлi дiвулi, якi нiчого не роблять, вилежуються днями,  а  ночами
тiшать пана. Кажуть, що навiдують усi три разом. Вони нетутешнi,  з  iнших
панських маєткiв, так само невiльнi.
   Вишиває Лукина червоною i зеленою заполоччю  рушника,  додивляється  до
шиття, та як згадає рiдну хату, заквiтчанi ласкавцем  i  васильками,  яких
сама  нарвала,  iкони,  а  пiд  iконами  батька  за  читанням  "Київського
патерика", матiр iз схиленою на руки головою, братiв, що хоч i не  уважно,
а таки ж слухають батькове читання, й обiллється її серце слiзьми. Назовнi
здебiльшого тих слiз не пускає, а в грудях вони печуть, як отрута. Й лунає
їй у вухах сюркiт цвiркуна  у  власнiй  хатi,  й  навiть  стукiт  ляди  на
верстаку, що гупає всю зиму - гах, гах, вiдлунює в спогадi музикою. Старша
над дiвчатами - тiтка Одарка,  здебiльшого  мовчазна,  сувора,  тiльки  як
побуває в пiдвального, стає весела та балакуча.  Iнодi  вдається  їй  десь
доп'ясти грiш, за нього пiдвальний i вточить їй того,  вiд  чого  "й  коло
серця пече". Пiдпивши, водила дiвчат у сад показати,  як  пани  гуляють  i
казяться. На рiчцi  тодi  було  вогнiв-вогнiв,  плавав  порон  на  кодолi,
заклечаний i в свiчках, i там веселилися пани, а в маєтку  на  балконi  не
вгавав оркестр.
   - Скiльки-то кодоли треба на той порон, - мовила Мелася. - Мабуть,  пар
на десять вiжок би стало.
   - Сказала, - хмикнула Мокрина. - На сто, не менше.
   - Панська доля цвiте, наша в'яне, - зiтхнула Мелася.
   - Не нарiкай на долю, бо буде гiрше, - кинула Одарка. В  суботу  вранцi
старша покойова зненацька покликала Лукину в параднi горницi,
   - Ходiмо, допоможеш килими трусити.
   Лукина вся стиснулася, далi заметалася, вибiгла в сiни, щось ухопила  й
засунула за керсетку. Серце стукотiло, ноги стали важкi,  неначе  камiннi.
Пiшла за старшою покойовою, оглянулася, i їй одразу  попустило  в  грудях.
Позаду йшли Мокрина i Мелася, їх  також  покликали.  Перейшли  гардеробну,
вступили в залу, й Лукина розгубилася, Побачила себе спереду, i  злiва,  й
справа - кiлька Лукин стояло, притиснувши до грудей руки. В промiжках  мiж
дзеркалами  висiли  килими,  а  зверху  -  парсуни  вусатих  шляхтичiв   з
мереживами на шиї i при зброї. Проте роздивлятися їй було  нiколи.  Старша
покойова наказала взяти килим i нести в двiр.
   I ще двiчi ходила за покойовою. Одного разу її перестрiв пан, нiчого не
сказав, тiльки осмiхнувся, i усмiшка та злякала Лукину.  Якась  вона  була
нiби й приязна, але хижа.
   Ще за три днi, сердита  й  понура,  бо  давно  не  пригощалась  пiнною,
Одарка, одвертаючи червоне, прищувате обличчя, наказала Лукинi:
   - Сьогоднi понесеш пановi рушники.
   В Лукини пiдломилися ноги, й вона сiла на ослiн. I далi була мов нежива
й ледве пам'ятала, як її водили на чорний двiр, купали, зодягали  в  чисту
тонку сорочку, гризетову керсетку, як заквiтчували голову. Всi цi днi вона
думала про те, що має статися. I здавалося їй, була готова на все.  В  нiй
змалку жили суворiсть i владна рiшучiсть, її  нелегко  було  скривдити,  й
вона вибрала собi спосiб, що, як їй здавалося,  єдиний  був  достойний  її
роду i її честi. Вибрала спокiйно, без маяття i розпачу, й коли  стала  на
ньому думкою остаточно - заспокоїлася. А  тепер  знову  розтривожилася  до
краю. Рушники несла на руцi. Серце билося  шалено,  й  такий  її  опанував
страх, що цокотiли зуби.
   Ще дужче вона налякалася, коли помiтила бiля  дверей  панської  горницi
того чорного, похмурого, з  непривiтними  очима  юнака  -  гайдука,  якого
бачила на греблi бiля пана. Гайдук стояв неначе неживий, неначе  вирiзаний
з дерева, його тонкi губи мовби злилися  воєдино,  очi  неклiпно  дивилися
кудись у куток.
   Пан помiтив Лукинин страх. Сидiв у кутку невеликої кiмнати, вечеряв. На
круглому столику стояли  страви,  пляшки,  ледь  погойдував  язики  свiтла
трисвiчник, а над головою висiла клiтка з двома жовтими пташками.
   - Чого злякалася? - мовив пан. - Мабуть,  нарозказували  тобi  всякого.
Дурницi все те. Поклади рушники он туди.
   Пiд стiною стояла оббита жовтим сап'яном  отоманка,  на  нiй  Лукина  й
розстелила рушники.
   - Потiм покажеш. Розстели отой, верхнiй. Що ж, гарний. Iди сюди. Йди, я
не кусаюся.
   Лукина облизала смаглi темно-вишневi губи, пiдiйшла.
   - Сiдай сюди!  -  наказав  пан  голосом,  якому  Лукина  не  осмiлилася
спротивитись.
   Сидiла на стiльцi, дивилася вбiк.
   - Ти ткачиха гарна. Що ото таке? Лукина звела очi.
   - Рядно... заткане квiтами i звiрами. Звiрi були дивовижнi, з людськими
головами, а риби з жiночими тулубами.
   Пан засмiявся.
   - Молодець. Гобелен називається. Вiсiм рокiв його ткали.
   - Вiсiм рокiв! - зiрвалося з Лукининнх вуст, i вона глянула на пана, чи
вiн не жартує.
   Пан не жартував. I дивився на той чудернацький килим. Хоч  яка  злякана
була Лукина, одначе вiдмiтила, що обличчя в  пана  мужнє,  тiльки  вже  не
молоде, й надто великий лоб, ще бiльшим його робили залисини, що  пролягли
в ледь кучерявому чубi. Вони зустрiлися  поглядами,  вперше  за  весь  час
зустрiлися як людина з людиною. У поглядi Лукини  були  страх  i  молiння,
погляд пана не виражав нiчого.
   - Не бiйся, дiвчино, - сказав пан. - Люди на те й люди, щоб вигадувати.
Не приховую: ти менi сподобалася.  Але  я  нi  до  чого  тебе  не  неволю.
Захочеш, пiдеш звiдси, як i прийшла. Зрозумiла? Ось за це й вип'ємо.
   I налив з високої горлатої пляшки у два срiбнi келихи жовтого вина.
   - Випий. Ти такого не куштувала.
   - Я не пила нiколи нiчого, крiм узвару. Пан знову смiявся.
   - Розказуватимеш потiм дiвчатам, яку солодку водичку пила в пана.  Твоє
здоров'я, дiвчино. Лукина пригубила келих.
   - Нi, так не годиться, - сказав пан. - Я п'ю твоє здоров'я, ти  -  моє.
Хочеш, щоб я захворiв?
   Мусила випити. Вино справдi було солодке й нiби зовсiм не  п'янке.  Пан
змусив Лукину випити другого келиха, а потiм сказав:
   - Вип'єш ще один i пiдеш.
   Лукина зрадiла й вихилила келих в одну мить. I враз вiдчула, що не може
йти. В головi неначе було ясно, а йти  не  могла.  Пiдвелася  i  сiла.  I,
мабуть, од того руху в неї зашумувало в головi. Вона  злякалася,  водночас
нею опанували дивна легкiсть i дивовижнi веселощi. Що  це  з  нею  таке  -
ха-ха-ха. Вона зараз таки пiде звiдси.
   Лукина  звелася  на  неслухнянi  ноги.  Гобелени,  парсуни,  трисвiчник
попливли перед її очима. Ой, як їй легко i важко водночас.
   - Чекай, я допоможу, - смiючись, сказав пан. На мить той смiх привiв її
до тями.
   - Дух  святий  з  нами,  -  сказала,  не  знати  чому,  неначе  уздрiла
нечистого.
   - З нами, з нами, - реготнув пан. - 3 тобою i зi мною. Ось зараз  ляжеш
на отоманку, спочинеш... А я побуду бiля тебе. Ось так...
   I поклав Лукину на її рушника.  Й  розстебнув  тугi  гаки  керсетки  на
пружних грудях, i побачив невеликого, гострого, зробленого iз скiска ножа.
Його обличчя ощирилося, вiн i злякався трохи, й засмiявся, - ця пригода  з
ножем додавала перчинку до його хiтi. Вiн  узяв  ножа  i  з  тiєю  ж  таки
усмiшкою кинув його на пiдлогу.

   * * *

   Фiлон наохляп на Калитцi  спускався  узвозом  до  рiчки.  В  супрязi  з
сусiдом, Сокуром, привезли поповi соху з лiсу, розвораного воза лишили  на
поповому обiйстi (колоду здiймуть завтра толокою), правував додому. Дорога
круто пiшла пiд гору, хомут з'їхав  Калитцi  на  голову,  один  посторонок
волiкся по пiску, Фiлон нагнувся за хомутом i сам зсунувся  кобильчинi  на
шию. I в цей час мельком побачив бричку,  що  наближалася,  а  в  нiй  двi
постатi. Намагався втриматися, хапався за гриву, за хомут,  але  пiд  його
вагою кобиляча голова хилилася дедалi нижче, врештi Калитка махнула нею, i
Фiлон полетiв на землю. I в цей  час  пролунав  смiх.  Панський  смiх  вiн
упiзнав би i в пеклi. А iнший, другий, дiвочий...  Лежав  на  землi  й  не
вiрив.
   Вона смiялася?
   Вона смiялася...
   Вона смiялася!
   Весь цей  час  вiн  прожив  у  муках,  займаючись  надiєю,  згораючи  в
безнадiї, i ось тепер все в ньому взялося попелом, i тiльки жарина  кривди
i лютi жеврiла в серцi. Як Лукина плакала, вiн уже не чув.



   РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ

   На Сiч весна завжди приходить з моря. Пiсля довгої суворої  зими  подув
низовий вiтер, принiс теплий  туман,  i  той  туман  почав  з'їдати  снiг.
Хряпнула синя крига на  Днiпрi,  темнi  розколини  зазмiїлися  на  всю  її
метрову  товщину,  в  них  проступила  вода.  Крига  ледь-ледь  зрушилась,
затрiщала тут i там, посеред Днiпра на мiсцi зимової санної дороги постала
сторч велетенська крижина, широкi склянi злами  заблискотiли  пiд  сонцем.
Над рiчкою пролунав гуркiт i трiск, вода понесла льодовий панцир  у  море.
Кригу, що навпроти Великого Лугу, знесло за один день, зверху через пороги
йшла  кришаниця,  а  на  Днiприщi  й  Чортомлику  лiд  ще  довго  синiв  i
пiздрюватiв, його поволi розлизувало хвилею,  а  потiм  приступили  зверху
пiвнiчнi води й змили i його.
   Земля звiльнилася  од  полону,  розквiтла.  Напоєнi  теплими  весняними
туманами, очерети i трави росли  наввипередки,  в  берегах  гнало  пагiння
молодої лози, трави стояли рутвяно-зеленi, а  в  степу  на  горбах  почали
пiдгорати на вершечках бур'яни. Весною днi летять, наче на швидких крилах.
   Скосили трави, а вже по горбках жовтiв ячмiнь, та й жито хилилося  долу
стиглим колосом.
   Ранками виглядало сонце, а далi  небо  затягувало  нудними  безбарвними
хмарами, якi не викликали нi злостi, нi радостi, а тiльки нудьгу,  й  лише
чорнi хрестики ластiвок над сiчовими баштами на мить прикликали думку  про
життя, що летить невiдь-куди. Вночi тi хмари мандрували в опiвнiчний  бiк,
пiд полудень верталися. А потiм попливли й не вернулися, настали  спекотнi
днi.
   З плавнiв повiвав вiтер, несучи запахи болотної тванi,  рогозу,  хмелю.
Запорожжя обезлюднiло: жнивували по хуторах зимiвничани, пiшли в степи  до
кримських кордонiв команди, а слiдом за  ними  рушили  й  чумацькi  валки.
Зрiдка тягнув од куреня на базар  який-небудь  сiчовик  чи  приставала  до
лiщинової пристанi липова довбанка з мокрими сiтями. В  тiнi  пiд  вербами
обсiвся гурт сiчових дiдiв,  м'яли  та  лiниво  нюхали  табаку  -  в  кого
мiцнiша, м'яли беззубими ротами балачку про добрi старi  часи,  походи  на
Козлов та Кафу, про гостювання в самого султана.  Тихенько  торкав  струни
новенької бандури дiд Розколупа, вона бринiла ледь  чутно,  не  перебивала
балачки. Розколупа сам робить бандури й роздає козакам, плати не  править,
вiзьме, хто скiльки дасть. Той бренькiт хилив старих козакiв  на  спомини,
як сон, i сон, як спомини.
   Проте й нинi не вся Сiч дрiмала. То тiльки здавалося, що  все  заснуло.
Голосно, iз залiзним хряпом гахкав  важенний  водяний  молот  -  Чортомлик
кував  зброю,  видзвонювали  в  кузнях  ковальськi  молоти,  курiла  двома
димарями стара похилена селiтерня, пiд  її  повiткою  з  пiвдесятка  голих
козакiв товкли в ступах уже готовий  порох;  запорозькi  сiргатали  ганяли
через Днiпро конi - щоб не боялися  води,  щоб  були  мiцнi.  Голi  козахи
пливли поруч з кiньми, тримаючись за гриви, перегукувалися, пiдбадьорювали
коней парубоцьким свистом. Вода  мила  голе  козацьке  тiло  -  бiле-бiле:
запорожцi не скидали сорочок навiть  у  найбiльшу  спеку  на  косовицi.  У
степах пильнували дозори, мандрували з чумацькими валками попiд  Перекопом
та по Криму вивiдники.
   Зачувши про криваву зимову веремiю на Сiчi та прочитавши послання  коша
iз запрошенням на спiльну налогу на Крим,  донцi  вiдрядили  на  Запорожжя
отамана Флора Минаева з чималеньким товариством - в  триста  козакiв,  аби
довiдатися  достеменно  про  все,  дiйти  домови,  якими  силами  йти,  де
збиратися, якими шляхами добуватися, та й просто погостювати. Гостина була
щира, донцi загулялися на Сiчi. Стали вони  табором  у  кiнцi  присiчового
мiстечка за корчмою Хоми Пугача, поставили намети,  попiднiмали  на  возах
голоблi та дишла, на деяких голоблях висiли дуги, хомути  та  сiделка,  на
iнших - великi чорнi казани,  в  яких  варили  кулiш  та  галушки.  Варили
по-запорозьки - щоб ложка в кулешi не хилилася. Коней пустили в  степ,  до
запорозьких табунiв, запорозькi аргатали й  наглядали  за  ними.  Приїхало
чимало дiдiв, яким  уже  важко  махати  шаблею  i  косою,  та  к  на  коня
видряпатись також, а тiльки на вози, i молодикiв, якi вчилися  запорозької
вiйськової справи. Дiди-розбрелися по куренях, одстоювали утреню i обiдню,
смалили  на  колодках  бiля  Грецької  хати,  що  з  високими  дерев'яними
колонами, кружганком i  великими  рiкнами,  люльки,  молодики  здебiльшого
товпилися на тирлi пiд горою, де випробовували силу, вправлялися в  лучнiй
i огнистiй стрiльбi, бiгали наввипередки або ж пiрнали в Пiдпiльнiй.
   Донцi i запорожцi мiнялися кiньми, одягом, зброєю - вже й не розiбрати,
хто з них донець, а хто - запорожець. Давнє побратимство єднало Сiч i Дон.
Не злiчити, скiльки сходжено сукупним вiйськом  походiв  проти  чужоземних
неприятелiв, в скiлькох рокошах крутилася разом, скiльки з'їдено  пшона  з
одних мiдних казанiв,  скiльки  пролито  кровi  на  одну  й  ту  ж  землю.
Гостювали й зараз у запоруку того, що нинi теж будугь разом.
   Запорожцi ще ранiше написали  про  свiй  замисл  i  в  Москву,  просили
запомоги вiйськом i ядерним та хлiбним запасами.  Москву  єдино  визнавали
над собою, ту Москву, яка уклала з Хмелем Переяславськi статтi  i  поклала
злуку на вiки вiчнi.  А  гетьмана  Самойловича  не  визнавали.  З  листами
одправили значних  козакiв  Максима  Щербака  та  Григорiя  Пелеха.  Посли
вiд'їхали в зазимки, а вернулися, коли вже солов'ї над Скарбною  втомилися
спiвати. Перестрiла їх у сiверських землях весна, вода позносила  гатi  та
розмила греблi, взяла їх у полон, посадила на довге марнування над Сеймом.
Навiть  сухої  лiтньої  пори  шлях  од  Запорожжя  до  Москви   тяжкий   i
небезпечний. Рiчки й зарiчки,  пiски  й  болота,  часом  доводиться  самим
рубати лiс та викладати гатки, шукати проїзду, а то й братися  навмання  -
по сонцю та зорях, через лiси та бори,  де  гуляють  розбiйнi  ватаги,  де
ведмедi вночi ламають спини стриноженим коням. Подорожнiй на тому шляху не
має спочинку нi вдень, нi вночi. Той, хто викiнчив  його,  почувається  не
меншим звитяжцем, нiж той, хто вийшов живим з кривавої сiчi.
   У Москвi вiнчали надiєю запорозький замисел i вiдписали,  що  надiшлють
ординанси гетьману Самойловичу, калмицькому тайшi Аюкаю,  князю  Каспулату
Муцаловичу черкаському, аби тi йшли з вiйськом на скуплення з сiчовиками й
всi разом вчинили налогу на Крим.
   Сiрко  читав  царську  грамоту  й  розпитував  посланцiв  про   новини,
привезенi з далекого краю, у своєму прикомiрку, туди зiйшлася  вся  сiчова
старшина. В хатинi було тiсно й душно, поодчнняли обоє дверей - на  вулицю
i в курiнь, у них з'юрмилися козаки, слухали дива, котрi оповiдали  Щербак
i Пелех.
   Од вiтру, що повiвав знадвору, хиталися язички  вогню  на  трисвiчнику.
Петро Кугукало, новий джура кошового, затуляв їх шапкою. Джуру отаман узяв
недавно, остаточно стративши надiю  вiдшукати  Лаврiна  Перехреста.  Петро
Кугукало - хлопець забудькуватий, млявий i  сонний,  з  булькатими  очима,
повiки котрих гноїлися од якоїсь хвороби, - не припав отамановi до  серця,
але тепер йому було байдуже. Та й,  думав,  може,  надмiру  чiпляється  до
хлопця, мiряє його по Лаврiновi.
   Джура дрiмав стоячи. Вiн або дрiмає, або жує щось -  найчастiше  сушню,
дiстаючи її з глибоченних кишень синiх штанiв. Бiля нiг  Кугукала,  просто
на долiвцi, вивернувся величезний, чорний,  з  бiлою  плямою  пiд  горлом,
котяра, лежав, як неживий. Сiрко подумав, що вони чимось  дуже  схожi  мiж
собою - його джура i  оцей  кiт,  обоє  вайлуватi,  лiнивi  й  невразливi:
прожени за шкоду - пiдуть i небавом припхаються знову, не пам'ятаючи лайки
i своєї шкоди. I голос у Кугукала тонкий, котячий.
   Не такий, зовсiм не такий був попереднiй  джура.  Може,  через  те  так
часто згадував його кошовий.
   Хiба б ото Лаврiн отак сонно позiхав у кулак. Та вiн би досi в вуха i в
очi влiз послам, не прогавив жодного слова, мотав усе на вус,  а  тодi  до
пiвночi не дав би спокою отамановi: "А знаєш, батiку,  коли  б  нам  отаку
гармату поставити на Ляськiй баштi... Набити картеччю". -  "Був  уже  один
такий, сокири зв'язував. Спи вже". - "Той в'язав з дурного розуму. А ми  б
пiд жерлом тiєї гармати увесь узвiз тримали".
   У цьому прикомiрку - прибудованiй до куреня хатинi -  ще  й  зараз  все
нагадувало про Лаврiна. Розмальований виноградом  сволочок  (пам'ятав,  як
хлопець принiс з церкви фарбу), розвiшана по килиму зброя (Сiрко  почiпляв
абияк, Лаврiн перевiшав по-своєму: три рушницi  -  двi  по  краях  i  одна
зверху, двi шаблi, три порохiвницi, а посерединi кобза з великою квiткою);
два снопики одворотного зiлля за трямком. Виглядали тiльки кiнчики гузирiв
- Лаврiн запхнув їх покрадьки,  щоб  охороняли  кошового  вiд  напастей  i
ворожої шаблi. Сiрко дивився на них, i серце йому  оповивала  тепла  журна
хвиля. Бачачи, що кошовий щось думає, козаки притихли. Вiд  тої  тишi  вiн
очутився, повернувся до Щербака та Пелеха. Тi сидiли  пiд  образами,  пили
холодний узвар iз сушених персикiв, яким частують тiльки послiв  та  iнших
вельможних гостей, i перемовлялися. По  хвилi  Сiрко  уважно  слухав  їхнi
оповiдi. Новин було багато.
   Нещодавно  добiгла  кiнця  велика  незгода  помiж  царем  Олексiєм   та
патрiархом всiєї Русi  Никоном,  що  вкрутила  у  свiй  вир  найзнач-нiшик
церковних та мирських мужiв,  вiдгукнулася  й  на  простих  священиках  та
всьому поспiльству; цар надто близько пiдпустив до свого серця  патрiарха,
надто високо помислив себе патрiарх та й перехилив коромисло дружби в один
бiк. Велику владу обiйняв на Русi Никон -  писався  государем,  державцем,
крутий мав норов, тяжку руку, скупив незлiченнi багатства - все те  врештi
злякало Олексiя, якому бояри й ранiше нашiптували погибель трону  й  вiнця
од патрiарха. Вельми перетерпiла церковна братiя, патрiарх з неї хрестом i
патерицею вибивав єресь. Либонь,  не  стiльки  єресь,  скiльки  глупоту  й
темряву. По всiх церквах не однаково правилась божа  служба,  не  однаково
хрестилися,   не   одне   писалося   в   церковних   книгах,   переписаних
напiвграмотними дячками. Аби виправити богослужбовi книги та звiрити їх iз
грецькими оригiналами, Никои запросив з Київської колегiї вчених  мужiв  з
iєромонахом Єпiфанiєм  Слови-нецьким  на  чолi,  вправних  у  грецькiй  та
латинськiй мовах, зело мудрих в iнших науках.
   Коли патрiаршество Никона скiнчилося зняттям з нього сану й засланням у
Воскресенський монастир,  усi  подумали,  що  реформацiя  уже  скiнчилася.
Одначе цар i новий патрiарх повелiли  не  вертатися  до  старого.  Почався
церковний розкол. На той час, коли там гостювало запорозьке посольство,  в
Московськiй державi  велася  тяжка  -  кнутом  i  Сибiром  -  боротьба  iз
розкольниками та єретиками.
   - А як же київськi вченi мужi з  iєромонахом?  Що  мають  за  дружбу  з
Никоном? - запитав Сiрко, котрий сидiв  бiля  вiкна  й  слухав  неквапливу
оповiдь Щербака.  Того  весь  час  поривався  перепинити  Пелех,  бо  йому
здавалося,  що  Щербак  оповiдає  не  так,  вiн   пiдхоплювався,   починав
дзигорiти, вимахував руками й навiть намагався промовляти за патрiарха  та
царя, обоє вони в нього бiгали й  кричали,  i  запорожцi,  якi  не  любили
поспiху, щоразу зупиняли Пелеха. "Не сiчи. Хiба ж ото таки цар дринзає, як
п'яний дячок, i дулi суче! Кажи ти, Максиме!" - "А суче, суче!" - Пелех.
   - Не впала на них немилiсть. Живуть, як за Никона жили,  -  погладжував
вуса Щербак i похитував великою головою. - Ще й нових стовпiв  вченостi  з
Києва до Москви кiльканадцять приїхало. У церквах соборних їх чимало  i  в
царському теремi теж, не тi тепер звичаї при  Московському  дворi.  Й  там
занепадає багато чого старого, - зiтхнув лiтнщ козак. - Наших грамотiїв  у
тiм провина немала. Бачено - в Iiреображенському селi воздвигли  комедiйнi
хоромини i грають-показують блазнiв. Як у нас на Подолi.
   - И зовсiм не блазнiв, - пiдхопився низенький кремезняк  Пелех,  якому,
видно,тi комедiї вельми сподобалися. Вiн заходився  показувати,  як  грали
лицедiї "Блудного сина",  надуманого  Симеоном  Полоцьким.  Його  маленькi
очицi захоплено блищали, по пицi розповзалась масна, хитренька посмiшка, й
вiн справдi був схожий якщо не на блудного сина, то на ярмаркового злодiя.
Козаки реготали, й Сiрко реготав теж. I просив Пелеха ще раз показати,  як
вертається блудний син додому. А тодi витер у  куточках  очей  сльози,  що
набiгли од смiху, сказав замислено:
   - Шабля проти шаблi, хрест проти хреста. Нема спокою людинi  на  землi,
не вмiє вона жити в  мирi.  I  блудних  синiв  теж  розвелося  чималенько.
Волочиться  по  чужинських  хоромах,  нагуляється,  натiшиться,   а   тодi
вертається i вимагає телицю.
   Далi отаман майже не слухав послiв, думав своє. Трохи перегодя мовив:
   - Бачу, приймали вас милостиво й по чину. З того маємо радiсть.
   - Грiх скаржитися, - пiдтвердили посли. - Не чули од московських  людей
кривди, а тiльки гостиннiсть i шанобу.
   - Пригощали нас там добре, - казав Пелех. - Як випили на потуху,  ледве
в сани повлазили...  Ласi  стрiльцi  до  цього  зiлля,  незгiрш,  як  нашi
голоколiнчики. Бояри у винах заморських теж  вуса  мочать,  а  тодi  вогнi
пускають, фейерверками званi. Багато спалюють пороху...
   ... - А скрiзь по лiсових нетрях, де ми їхали, московити дьоготь женуть
i мають з того таляри загранишнi... - вiв свою лiнiю Щербак. - Якби в  нас
був лiс, i ми б могли заробити, а то ледве вистачає на юхту...
   Сiрко хитнув головою, а сам думав уже про iнше посольство.  Про  власну
мандрiвку  на  Правобережжя.  Якою  буде  його  стрiча   з   правобережним
гетьманом? I що про те скажуть тут, на  Сiчi?  На  тiй  його  путi  чинила
кошовому помiшки старшина й все товариство. Либонь, i самому той замiр  не
раз лягав тяжким сумнiвом на серце. В  нещадний  кривавий  розбрат  зайшло
Запорожжя  iз  правобережним  гетьманом.  Либонь,  не  могли   примиритися
сiчовики з Дорошенковими зброднями, його якшанням з турчином та татарином,
з тим, що вiн  двигав  їх  на  християнськi  землi.  Надто  ж  перейнялись
ворожiстю до нього пiсля погрому в Ладижинi. Тодi Сiч послала  Дорошенковi
листа,  в  якому  називала  його  поганином  i  запеклим  своїм   ворогом.
Зiштовхнулися запорожцi з дорошенкiвцями пiд Смiлою i Жаботином, дзвякнули
щаблi, потекла крiвця. Християнська крiвця через поганина i його  лукавого
приятеля Дорошенка. Правобережний гетьман клявся в  листах  найстрашнiшими
клятвами, що пiд Ладижин i Умань турчин прийшов не за його наустом, що  не
мислив вiн  лиха  Ладижину  й  запорожцям,  але  якщо  тi  мають  його  за
адверсора, то й вiн матиме їх за недругiв довiку. Сiрко й сам горiв гнiвом
на Дорошенка. Скiльки злих слiв сказав йому в  думках,  скiльки  кинув  на
важку, чубату, зачмелену голову його проклять! Але досвiд пiдказував iнше:
вогнем вогню не погасити. Бiля мiжусобного багаття тепло тiльки ворогам. Й
тодi зцiплював  зуби,  гнуздав  погорду,  гасив  гнiв.  Важко  йому  було:
почував, як щось перевертається всерединi, черкає гостряками по серцю,  як
сердиться з одної думки на те,  що  мусить  увiйти  в  Дорошенковi  покої,
сiдати за його стiл, розмовляти з ним. Але не милостi шукати,  не  просити
запомоги поїде до Дорошенка. Поїде шукати добра - не собi, просити миру  -
теж не собi, шукати порозумiння мiж двома  вершителями  людських  доль  на
двох днiпрових берегах, котрi щодень вiддаляються один вiд  одного  й  уже
можуть нiколи не зiйтися. А  розiйдуться  днiпровi  береги,  то  й  Днiпро
увiйде в землю!
   Його лякала та стрiча; якщо й цього разу пiде врозруб, доконечно змалiє
надiя на оборону краю, на iриденту - на все  те,  чим  жив  i  задля  чого
стiльки рокiв не випускав з рук шаблi. Знав: перетрактацiї  будуть  важкi.
Либонь, привести Дорошенка до миру  з  Самойловичем  не  вдасться.  Буває,
ворожнеча заходить так далеко, що люди уже не володiють собою. Вiн  i  сам
не може пригасити у своєму серцi гнiву проти Самойловича. Сибiрськi морози
остудили його, а надмухав їх туди гетьман-попович. Але що ж дiяти? Якщо не
втихне братовбивча  вiйна,  Україна  стече  кров'ю.  Може,  йому  вдасться
вмовити гетьмана, щоб передав булаву комусь iншому, щоб вiдмовився вiд неї
зовсiм. У тих своїх майбутнiх перетрактацiях покладався на перший яскравий
спалах, на  власну  щирiсть  i  не-хитрiсть,  якими  не  раз  обеззброював
супротивникiв.
   Вимислюючи собi мандрiвку в Чигирин, виповiв  свої  замiри  та  сумнiви
Флору Минаєву. Яко чоловiку сторонньому i хоч ще молодому, але гострому на
думку й гартованому долею в життєвих кру-чiях. Це  вже  вдруге  Минаєв  на
Сiчi, позаминулого лiта вiн теж ходив з запорожцями на Крим. А  ще  ранiше
ходив Флор зi Степаном Разiним. Обмiтав з чобiт пилюку шовками,  здобутими
в Персiї, пив густi вина з  боярських  льохiв,  обiймав  купецьких  дочок,
клявся Стеньцi на вiчну дружбу, пили з одної чари, та вчасно й  одхитнувся
од нього, вiн тiльки трохи надпив з чари, решту випив сам Стенька,  аж  до
кривавицi на днi, якою й  похлинувся  поблизу  московського  кремля.  Коли
схопили Разiна, Флор уже давно був на другому березi, i Стенька пiшов  без
нього в далеку криваву путь. Та путь, либонь, манячила перед  очима  Флора
все життя. Минаєв не продав Разiна, вiн наперед побачив,  що  той  заварив
пиво надто круто i воно перегiркло ще до того, як його розлили в чари,  що
сам отаман не вiдав до кiнця, хто й де його питиме. Минаєв  не  раз  важив
своїм життям i в iм'я товариства, i в iм'я отамана, а тодi  враз  видалося
воно  йому  дорогим,  а  iнше  пиво   смачнiшим.   Нинi   втiшався   своєю
розважливiстю i мудрiстю. Та й  просто  перемiнився  вiдтодi.  Став  iншим
навiть з вигляду:  поважчав,  покруглiшав,  став  статечним,  хазяйновитим
козаком, розважливим i нешвидким на балачку, мудрим  отаманом,  до  чийого
слова вже прислухалися на вiйськовому крузi. I, мабуть, тiльки сам i знав,
що в його жилах ще й досi бродить дещиця того пива, яке пив iз Стенькою, i
що гарячий Разiнiв погляд випалив у душi двi дiрки навiчно. Й студять у тi
дiрки холоднi вiтри, й тодi стає Минаєву незатишно та  холодно,  i  смокче
тодi серце думка, й гойдається за спиною невидима тiнь. Немов  у  спокуту,
першим врубується в сонмище татарви, й шабля в його руцi  миготить,  як  у
давнi, колишнi часи, й хмiль гарячить голову, i йому самому  здається,  що
вiн кудись поривається, до  чогось  дотикається,  прилучається  до  чогось
гарячого й крамольного, хоча поклявся вже нiколи до того не прилучатися.
   Минаєв умiв  утiшатися  життям.  Часом  на  самотi  переймався  гарячою
радiстю, що Стеньчинi костi вже давно рознесли круки, i брата його, i всiх
iнших разiнцiв, а вiн живе й п'є меди, гуляє на банкетi життя, i  гулятиме
ще довго, й зазнав iнших утiх - є в нього жiнка та дiти, й поважають  його
на Дону, Обирали вiйськовим отаманом i скоро оберуть знову. Власне, на  те
отаманство заробляв i тут. Радiсть не раз  поймала  його  в  церквi,  коли
починали проклинати царевих ворогiв, а найперше  боговiдступника  Стеньку,
але й страх тодi струшував ним, i вiн гаряче хрестився та  благословляв  у
думцi ту нiч, у яку втiк вiд крамольного отамана. Але  бували  ночi,  коли
Разiн приходив до нього увi снi. З роками те траплялося все  рiдше.  Разiн
одпливав на чорному прузi далi й далi, промовляв тихiше й  тихiше,  тiльки
погляд його свiтився, як i колись,  -  гаряче,  скажено,  й  тодi  Минаєву
ставало особливо моторошно й гiрко. Разiн забрав з собою  часточку  якоїсь
його сили й вiри - i ще щось, на що Стенька так i не вказав йому i,  може,
й не мiг вказати, але сам жив тим, та так i забрав iз собою на той свiт. А
може, воно - найбiльша сила на землi. Може,  тiльки  ним  i  повинна  жити
людина. Отiєю вiльнiстю душi, вiтром свободи, лише без кровi й насильства,
i знову ж ще чимось, чому Минаєв не мiг знайти визначення.  Вiн  недаремно
так пильно приглядався до запорозького  отамана.  В  ньому,  як  здавалося
Минаєву, теж жило оте невiдоме, яре, i було  воно  ясне,  очищене,  тiльки
мовби скуте. Часом йому здавалося, що Сiрко просто  знає  якiсь  заповiтнi
слова, i якби вiн виказав їх. Флор по-iншому б подивився на свiт i на себе
самого. Кошовий отаман - мудрий i мовби нацiлений кудись. У якусь  печаль,
у якусь мрiю, на якусь мету. Проте вiн не виказує анi тої печалi, анi  тої
мрiї. Може, через те, що надто багато лиха упало  на  його  душу  i  надто
багато нещастя чигало попереду.
   Минаєв учився в кошового  отамана  вiйськової  науки  й  науки  жити  з
людьми. В цьому, останньому, Сiрко був багато в чому не схожий на  Разiна.
Послухає думки кожного, не образить нiкого, хоч  i  не  дасть  попуску,  й
покарає, але  покарає  тiльки  винуватого.  За  невинного  сам  пiдставить
голову. Немає бiля нього лестивцiв, немає нашiптувачiв, немає й  пасинкiв.
I тiльки тодi, коли його доведуть до  киплячки,  тiльки  в  буйному  хмелi
вловлює Флор у ньому щось таке, що ранiше не раз  спостерiгав  у  Стеньцi.
Той же крутий злам брови, той же загадковий, небезпечний вогонь в очах, ту
ж дику завзятiсть. Минаєв пам'ятав i боявся її. Й тодi радив iншим не  йти
насупроти отамана. А ще подiбний Сiрко до Разiна у веселощах.  Нестримний,
рвiйний до часу, доки враз не впаде йому на чоло тiнь i  вiн  нiби  кудись
вiдлетить.
   Сiрко й собi виокремлював Флора  Минаєва  з  усього  козацького  гурту.
Вельми цiкава була для нього ця людина, цiкава й сама  по  собi,  а  надто
тим, що Флор знав Разiна. Вiн i досi не мiг вiдгадати, що винесло  Стеньку
на такий крутий гребiнь i що привело до  зг^би.  Флор  Минаев,  коли  його
запитували про Стеньку Разiна, розповiдав про їхнiй похiд  у  Персiю,  про
"заваруху на Дону"  i  про  все  iнше,  що  знав,  одначе  завжди  обминав
мовчанкою Сiрковi запитання: яким був сам Разiн, як мислив, як жив, з чого
уклалася їхня з Флором дружба i  на  чому  обiрвалася.  Тiльки  раз,  коли
кошовий надто допiк його, сказав:
   - Вогнем горiла Стеньчина душа. - А потiм помовчав i додав: - I  голова
- теж.
   Й не вiдгадати - осуджував чи схвалював за те Стеньку. Либонь, за перше
- схвалював, за друге - осуджував.
   У бою Флор Минаев  мiцний,  тямковитий-либонь,  уже  устоялася  кров  i
набувся бойного досвiду. Сiрко знає, що може покластися на нього  в  круту
годину. Та й, опрiч усього, за Минаєвим нинi стоїть Дон. I думку, яко  про
козака, уклав про Флора давно.
   Не раз i не два гасали в степах понад Сiверським Дiнцем, разом  шарпали
ногаїв i вломлювались у Крим. Заприязнились один з одним не  за  столом  у
корчмi, де слова легкi, де язики щедрi на обiцянки, а в походах та  сiчах,
де на двох - двi шаблi, але одна ханька з водою, яку  не  розрубаєш,  одна
небезпека, одна смерть. Вони нiколи не обмовилися про  те  жодним  словом,
навпаки, при стрiчах трохи кпили  один  з  одного,  здебiльшого  згадували
смiшне й не згадували гiркого. Роки щодалi дужче  роздiляли  їх,  помiчали
один в одному, як старiють, але  взаємини  їхнi  лишилися  тими  ж,  що  й
ранiше: щирими, дещо офарбленими легким кпином. Щоправда,  з  часом  Сiрко
пiднявся на найвищий щабель старшинського звання, Минаєв здебiльшого ходив
наказним отаманом; звичай не велiв йому бути запанiбрата з кошовим, i  вiн
те брав до уваги.
   Минаєв вислухав Сiрка i сказав:
   - Вiзьми й мене на цю виправу.
   - Меди в Дорошенка солодкi, - примружив лiве око Сiрко, - але  й  шабля
гостра!
   - Так я лизатиму меди, а ти - шаблю, - сказав Минаєв.
   - Поки лизатимеш меди, можуть тобi одтяти язика. А  то  й  голову.  Нi,
Флоре, - мовив уже без усмiху. - Непевний це ралець.  Не  варто  на  нього
їхати. Зовсiм недавно ми вiншували в наших реляцiях правобiчного  гетьмана
сарданапалом i погубителем християн. Вовком вiн на Сiч дихає.
   - Чого ж тодi їдеш? - запитав донський отаман.
   - Менi, - зiтхнув, - iнакше не випадає.  Кажуть,  слiпому  не  свiтять.
Хочу повезти в Чигирин свiчку. Мислю, дуже багато слiпих  блукає  у  нашiм
краї.
   - Чував, був уже один такий. Ходив удень зi свiчкою.
   - I я чував оту химерiю од грамотiїв. Вiн шукав людини, а  менi  треба,
щоб та людина вiдреклася од самої себе. Вiн ходив удень,  а  нам,  либонь,
доведеться блукати в пiтьмi. Тому й застерiгаю тебе.  Не  розiбравшись,  в
пiтьмi легко рубонути не ту, що треба, голову.
   Минаєв задумався, але по хвилi попросився у товаришi знову. Може,  йому
пригадався Стенька i замлоїло на душi, що полишив тодi отамана  на  самого
себе.
   Сiрко подумав i мовив:
   - Гаразд. Либонь, буде до ладу. Явиш собою i своїми козаками Дiн.
   I замислився знову.
   Сiрка останнi днi змагали сумнiви, вiн не звик упускати  їх  глибоко  в
серце, ставав при замiрi твердо. Але на цю  кладку  ставати  не  поспiшав.
Спиняло кошового й вiще знамення - всю нiч перед виїздом з Сiчi  на  небi,
бiля Волосажару, горiли два вогнянi стовпи, вiн двiчi  виходив  з  куреня,
дивився  на  них,  скрiзь  по  вуличках  товпилися   запорожцi,   гомонiли
притишеними голосами, показували  один  одному  на  крайнебо.  Нiч  стояла
тепла,  тиха.  Тьмяно  блимали  проти  мiсячного  свiтла  вiкнами  куренi,
запорожцi  в  накинутих  на  плечi  кунтушах  скидалися  на   потривожених
журавлiв. Плавнi мрiли темним кучугур'ям кущiв i  дерев  на  зарiчках,  по
затоках шаленiло жаб'є,  покрило  своїм  скрекотом  усi  iншi  згуки.  Той
скрекiт був буденний, звичний. I нiч, сповнена запахiв  бузини,  лепешняку
та очерету, теж хилила на спокiй. I сонно мрiли бiля церкви важкi  камiннi
хрести - пiд ними лежать найславетнiшi козаки,  якi  покрили  себе  вiчною
славою. А може, й не найславетнiшi. Найславетнiшi - завжди безiменнi. Їхнi
костi порозносили по степу ворони й сiроманцi, або  бiлiють  вони  на  днi
глибокого моря. На сiрому каменi миготiли рожевi вiдблиски. Вогнянi стовпи
бiля Волосажару горiли, вони то пригасали, то розжеврювалися знову,  й  не
розходилися сiчовики, тривожно гомонiли, важили знамення на лихо. Але чому
неодмiнно тi стовпи мали вiщувати лихо Запорожжю, а не її  ворогам?  Сiрко
озлився спершу на запорожцiв,  а  тодi  вже  й  хтозна  на  кого,  наказав
розбудити попа й одправити молебень. Покладався на бога, на його промисел,
а щоб той промисел був певнiший,  взяв  з  собою  замiсть  п'ятдесяти,  як
намислив ранiше, п'ятсот виборних козакiв та гаразд озброївся  сам.  Флора
Минаєва супроводжувало двiстi донцiв.

   * * *

   Сторожа донесла, що пiд Жовтими Водами та у верхiв'ї Iнгульця  блукають
ногаї, через те їхали на Микитин Рiг, на Кiчкас, де переправилися на лiвий
берег, а далi - лiвим берегом аж  до  Вужина,  вiд  якого  й  подалися  на
чигиринську  сторону.  В   Вужинi   перепочили,   впорядкували   риштунок,
поголилися й, виспанi, на свiжих конях рушили  до  правобережної  столицi.
Сiрко наказав зупинитися в Бу-жинi надовше ще й для того, щоб  Дорошенкова
сторожа донесла гетьману про запорожцiв, щоби  той  мав  час  на  розмисл:
впускати їх до Чигирина чи перестрiти гiнцями й  завернути  назад.  Гiнцiв
запорожцi не зустрiли.
   Сiрко їхав попереду. Ворон - високий темряк - йшов пiд ним  розмашистою
риссю, кошовий часом стримував його,  щоб  вся  команда  не  гнала  позаду
чвалом. Кiнь мав два ганджi - нарiст на заднiй лiвiй нозi  вище  колiна  й
вавку на шиї, котра то засихала, то знову сочилася сукровицею. Десь там  у
нього в кiстцi сидiло вiстря татарської стрiли, рана часом засинала, часом
прокидалася, не  вдавалося  її  загоїти.  Зате  високий,  костистий  Ворон
прудкий i витривалий, як верблюд з татарських кочев'їв. Неперебiрливий  до
корму, добу й двi мiг скакати без води та пашi. Сiрко не пам'ятає, щоб вiн
коли пристав. Сам старий, порубаний у битвах,  не  хотiв  мiняти  коня  на
iншого, на молодого, цiнував його i жалiв. Отамановi здавалося,  що  Ворон
розумiє навiть всi його мислi. Жодного разу не схибив  у  бою,  норов  мав
крутий, але не примхливий.
   Кошовий кинув повiд на мiдну луку сiдла, роззирався довкола. Дорога  то
падала вниз, у глибокi яруги, то бралася вгору, важкими петлями лягала  на
крутi плечi горбiв. По згiр'ях у густих садках лiпилися хатки, здебiльшого
вони  чорнiли  вибитими  вiкнами.  В  яруги  iз  степiв  вкотилася  вiйна,
скрадливо ходила зеленими долами з арканом та ятаганом.  Зрiдка  подвiр'ям
перебiгав здичавiлий кiт, забачивши вершникiв, шмигав у  нетрi  нехворощi,
буркуну та маку-видюку. В зеленiм хутiрцi над  широким  ставом,  од  якого
повiвало гнилим конопляним духом, - мабуть, коноплi намочили, а витягти не
встигли й вони зотлiли там, - дорогу їм перебiгла чорна, гостроноса  сучка
з виводком цуценят, уже чималеньких,  сучка  зупинилася,  спрагло  вдихала
кiнський i людський дух, вiн щось нагадував їй, собачатам же той  дух  був
геть  чужий  та  ворожий,  вони  задки,  по-вовчому   пiдiбгавши   хвости,
вiдступали в густi хащi самосiйних конопель пiд хатою.  Довкола  хати  рiс
густий сливовий сад, сливи вже дозрiвали, густо синiли,  вкритi  бiлуватою
памороззю. Козаки рвали сливи, паморозь танула в долонях. Вдихали  густий,
запаморочливий дух конопель. Нiщо в свiтi  не  пахне  так  життєдайно,  як
зеленi коноплi.
   Дверi в хату були прочиненi, скрипiли таємниче, сумовито:  ними  грався
вiтер. Й така вхопила отамана за серце  туга,  що  ледве  поборов  спокусу
пiднести пiд високу, викладену гребенем стрiху трут та спалити її.  Єдине,
що нагадувало колишнi села, це лелеки в гнiздах, але й вони були якiсь  не
такi - мовчазнi та настороженi. Либонь, їх теж  лякали  порожнi  подвiр'я,
донедавна сповненi гомону, галасу дiтвори, гелготу та сокору птицi й  реву
худоби. I церква темнiла чорними дощатими стiнами, сумно мрiли  хрести  на
цвинтарi. Мертве село, мертва церква, здавалося, в нiй i  вiдправу  чинять
мертвi. Люди покинули рiднi обiйстя, подалися до тих,  хто  їх  захистить,
навiть якщо й одягне за те на них свої ярма.
   Вкрита бур'янами дорога звивалася у хрещатiй ярузi, хати стояли  рiдко,
врослi в здичавiлi сади, колюче терня, в'язiвник i хмiль. Тут чомусь росло
багато хмелю, висiв довгими бородами, одквiтав. Було моторошно, брав страх
- у такому мiсцi легко налетiти на ворожу засiдку. Сiрко вислав уперед  ще
один роз'їзд.
   Нарештi виплутались нагору. Але й там козакiв не полишав смуток.
   Поля довкола позаростали пирiєм, березкою та  стоколосом,  там  паслися
дрохви та  сайгаки.  Тiльки  подекуди,  здебiльшого  поблизу  чималеньких,
захищених муром або валом сiл, жовтiли лани пшеницi та жита. На  лану,  що
тягнувся по схилу до лiсу,  побачили  женцiв.  Видно,  женцi  помiтили  їх
давно: на вербi при дорозi сидiв сторож, а другий, комонний, з рушницею за
плечима, крутився на стернi. Женцi теж були при  шаблях,  з  мушкетами  та
самопалами. Сiрко подав знак на вiдпочинок  в  лiву  од  дороги  руку,  де
пролягав зелений ярок, по дну якого протiкала рiчечка, а сам  повернув  до
женцiв. Власне, тi женцi - не женцi, а косарi, може, через те, що  пшениця
вродила дрiбна, а може, що поспiшали швидше звезти збiжжя з поля.  Смутком
повiяло кошовому од лану, що нiчим не нагадав жнив на  власному  полi,  не
наповнив думками про тихе хлiборобське щастя та добрi жнивнi  звичаї,  про
ниву, на якiй полукiпки, як збитошнi парубкп, i спiви, i свято  останнього
снопа. Скрушно стало вiд споглядання дружби коси й мушкета, й поле  чомусь
запахло не дозрiлим зерном, а  кров'ю.  "Ми  виляжемо  так,  як  жито",  -
подумав нагло. їхав понад ланом, торкаючись  стременом  колосся.  Дзвенiло
колосся, а йому здавалося, що дзвонить власна кров.
   Косарi обступили  отамана,  радiли  запорожцям,  розпитували,  куди  тi
їдуть, журилися жнивами. Сiрко не крився, сказав, що їдуть шукати згоди  з
їхнiм гетьманом, на обличчях косарiв розгладжувалися  посмiшками  зморшки:
люди сподiвалися, що запорожцi дiйдуть з гетьманом згоди, вiзьмуть їх  пiд
свiй захист. Ця розмова ще дужче  впевнила  Сiрка,  що  вчинив  незлецьки,
поїхавши в  Чигирин.  Зненацька  щось  ворухнулося  в  його  серцi,  дивна
забаганка засвiтила усмiхом вуста. Вiн скинув  кунтуша,  узяв  у  женця  в
плескатiй баранячiй шапцi косу з важкими грабками,  став  у  ряд.  Захопив
чималу ручку, повiв кiссям i вгородив хлiборобську шаблю носком  у  землю.
Вийняв її, пильнував, аби коса йшла  носком  угору,  повiв  покiс.  Одначе
грабки чiплялися за стебла,  толочили  колосся,  зрiзанi  горстки  теж  не
трималися, перевалювалися через грабки, вiн нахиляв їх то так, то сяк, але
справа йшла кепсько. Навiть звук був у коси  не  такий,  як  треба,  -  не
посвист, а шаркiт, сухе скреготiння, од якого аж дерло по душi.  За  хвилю
отаман ухоркався, оглянувся назад, побачив замiсть рiвного покосу  десяток
викладених одне бiля одного сорочих гнiзд, зупинився. Йому стало соромно й
чомусь сумно. Либонь, що навiки випав iз хлiборобських гонiв, що  ось  уже
сорок, якщо не бiльше, лiт їв хлiб, запрацьований iншими.  Земля  йому  не
пахла, яко хлiборобовi. Увесь вiк мав себе за плугатаря, а насправдi  який
вiн плугатар? Вже ледве пам'ятає, як падає з-пiд лемеша  чорна  скиба,  як
мiняє рiлля пiд бороною барву, як, перш нiж  упасти  в  рiллю,  ростуть  у
долонi важкi зернини. Орав шаблею,  сiяв  кулями.  Тримав  рiдну  землю  в
серцi, як її оборонець, i боронив. Сам не завжди гаразд знав, яке  ж  його
людське призначення: до леза цього чи того, яке висiло на боцi у пiхвах  з
шагреневої шкiри? А соромно, бо то таки в ньому прокинувся хлiбороб,  який
багато чого призабув. Так  принаймнi  йому  здавалося  спочатку.  А  тепер
подумав, що то була забаганка, порожня похвальба: "Я все можу".  Виходить,
не все. Колись таки й мiг. Але давно те було.
   Косарi переморгувалися, чоловiк у  кудлатiй  шапцi  почухав  нестрижену
потилицю, сказав:
   - Воно iнодi легше жати на тому полi, нiж на цьому.
   - Дурний ти, Терешку, - сплюнув пiд ноги косар зi шрамом на лобi, - тут
лишень ти косиш, а там можуть i тебе втяти.
   - Недарма  тобi  в'язи  покрутило,  все  назад  озираєшся,  -  вiдповiв
Терешко.
   - Неначе сам щойно не ховався у житi, - гостро одказав косар зi шрамом.
   - Кажуть, видима смерть страшна, а я скажу: невидима - ще страшнiша,  -
спробував помирити їх Сiрко. - А про поле мовив ти, чоловiче, добре. Волiв
би й я стояти на оцьому, але ж комусь треба й на тому.
   Сiрко попрощався з женцями й поїхав до козакiв. Вони вже напоїли конi й
трохи  пiдпасли  їх,  не  знiмаючи  сiдел,   тiльки   попустили   попруги.
Переобiдали самi - солониною з хлiбом, запиваючи просто з просвiтленої  до
дна рiчечки, поїхали далi. Ополуднi перед ними заманячили золоченi  хрести
та банi церков на горi. Мiсто  Чигирин,  оселя  нездiйсненних  мрiй  Петра
Дорошенка, могутня фортеця з посадами, розкинулося серед горбiв на  березi
Тясмину при його впадiннi в Днiпро. Воно складалося мовби з  двох  мiст  -
горiшнього, де  на  Кам'янiй  горi  стояли  фортеця,  гетьманськi  хороми,
будинки старшини, соборна церква, i  нижнього  -  на  пiдгiр'ї,  де  критi
гонтом та черепицею будiвлi  тиснулися  одна  до  одної,  де  сiримi-ло  з
десяток тополь та стiльки ж дзвiниць; там жив вiйськовий i ремiсничий люд.
Гора висока, i мiсто з церквами, гетьманськими та старшинськими  хоромами,
мiцними мурами неначе  зависло  пiд  хмарами.  Стара  гетьманська  столиця
зустрiла запорожцiв та донцiв церковним  дзвоном.  Козаки  зупинили  конi,
поскидали шапки, хрестилися, дивувалися, адже  нiби  й  не  було  сьогоднi
нiякого свята, а дзвони заливалися на всю силу. Свята тройця наступить  за
один день... Небавом довiдалися, що дзвони тi - на їхню честь. Й  стрiчали
їх пишно та врочисто, як давно жданих, високих гостей. Може, i в тому  був
якийсь потаємний  Дорошенкiв  замiр,  але  саме  поспiльство,  стражденне,
вимучене вiйною, полинуло надiєю навстрiч кошовому. За мiську браму вийшли
мирськi й духовнi: жiнки та дiти, й попи з хрестами та хоругвами, й ошатно
зодягнуте  мiщанство,  й  городовi  козаки  при  повнiй   зброї,   всi   з
просвiтленими обличчями, з надiєю в очах. Не вгавали на дзвiницях  дзвони,
калатали, неначе  на  престольне  свято,  високо  вгорi  зi  стiн  гримали
гармати, бiлi клубки диму котилися по  схилу  гори  аж  на  приднiпровськi
луки. Одначе бiля мiської брами запорожцiв i  донцiв  перепинила  озброєна
варта, вiд кошового зажадали, аби на хрестi та євангелiї поклявся,  що  не
везе в серцi жодного лихого замiру  проти  гетьмана  й  не  зробить  злого
вчинку. Сiрко зiйшов з коня, поцiлував хрест i євангелiє, заприсягнувся. А
сам подумав: вельми боїться його гетьман, вважає, що може вiн  з  кiлькома
сотнями козакiв скурати могутню гетьманську столицю.
   Пiсля того їх упустили до чигиринської фортецi.
   Того ж дня приймав їх у своєму палацi гетьман й давав  банкет  на  їхню
честь, не виказавши нi радостi, нi здивування, нi  про  що  не  запитував,
нiчим не докучав. Мабуть, мучили й змагали його запитання, але не  подавав
про те й вигляду, тримався невимушене, вдавав, буцiм запорожцi приїхали до
нього просто так, у гостину, як то бувало ранiше, вдавав щедрого господаря
й зичливого приятеля. А може, хотiв спочатку заморськими винами  й  медами
усолодити запорозькi душi, сподiвався, що по тому й бесiда буде  солодшою.
Запорожжя - то честь i слава України. Який же козак не прагне  прилучитися
до того воїнства, зрiвнятися з ним честю i славою!
   Дзвенiли золотi й кришталевi чари, гримали гармати. Спiвала пiд вiкнами
свiтлицi пiвча.  Щедро  частував  гостей  гетьман.  Сливе  два  роки  живе
правобережна гетьманська столиця веселощами. Проте  веселощi  тi  хмiльнi,
нервовi - не справжнi. I нiхто не має од-ваги сказати про те. Рвуть струни
скрипок серби, гарцюють козаки, дрiботять червоними  чобiтками  мiщаночки,
гупають  чоботиськами  старшини,  тiльки  гетьман  сидить  край  столу   й
постогнує: "Нудно менi. Нудно од ваших танцiв".
   Це гульбисько, яке розпочалося, було схоже на всi iншi. Одначе  гетьман
не казав, що йому нудно, а пiдгупував на мiсцi чобiтьми й гукав:  "Весело.
Весело менi". А очi пiд бровами чорнiли вуглинами.
   Банкетували три днi. Нi друзi, нi вороги -  друзi  й  вороги.  Наступив
четвертий день, другий день по святiй тройцi.

   * * *

   Сiрко сидiв на лавочцi пiд  рясною  вербою,  вирiзав  з  гiлки  млинка.
Довкола нього - на лавочцi, на травi, просто посеред  дороги  -  комашився
чималий  гурт  дiтлахiв,  бо  ж  цiкаво,  як   вправно   й   швидко   рiже
дiдусь-запорожець великим гострим ножем вербину. Всi запорожцi  вправнi  з
ножем i деревом, запорожець iз заплющеними очима  скаже,  яке  це  дерево,
скiльки йому рокiв, зранку чи увечерi зрiзане. Люблять запорожцi  вирiзати
з дерева всiлякi штукенцiї, а тут ще такий попит.
   Свiтило сонечко, слiпило очi, Сiрко одвертався, аби не пошкодити  майже
готового млинка, ще й з людською парсункою. Втiк  од  гучних  Дорошенкових
бубнiв, забрiв аж сюди, на край посаду, присiв на лавочцi,  де  вовтузився
бiля цурпалка зi скiском малюк у величезнiй яничарськiй шапцi, прив'язанiй
довгими  пацьорками  до  шиї,  взявся   допомогти   хлопчаковi,   допомiг,
захопився, й враз  налетiла  їх  цiла  зграя  -  босоногих  i  галасливих,
затрiщала верба, i йому аж зарябiло в очу вiд патичкiв, котрi  тицяли  пiд
нiс.
   - Гей, приберiть ратища, повиколюєте очi,  -  вдавано  гнiвно  насурмив
брови, а подумки вiдзначив: "Вскочив у халепу".
   А все через те, що  першого  млинка  зробив  хоч  на  продаж:  гуркотiв
бадьоро, ще й пiдсвистував пiдрiзами  на  крилах.  На  хуркiт  i  збiглася
галаслива "орда". Тепер доводилося одкуплятись од неї. Та ще й  не  хотiв,
аби новi млинки були схожi на тi, якi вже тримали в руках дiтлахи. Кошовий
тiльки упрохував, щоб тi, хто вже  мав  цяцьку,  одходили  далi:  у  вухах
хуркотiло,  цiркотiло,  торохтiло,  аж  у   скронях   почало   поколювати.
Верховодив "цехмiстр" у яничарськiй шапцi й на правах  першого  замовника,
майже товариша, давав поради, для кого робити ще. Несподiвано вiн  замовк,
притих, здивований отаман повiв оком i побачив, що хлопчак  притулився  до
його плеча, забрав собi на колiна отаманову шаблю й пестить її пальцями.
   Щось гостре, гаряче пройшло попiд серцем кошового, аж сльози набiгли на
очi. Десь отако, подумав, туляться власнi внуки й, либонь,  теж  бавляться
чиїмись шаблями. А потiм пiдростуть  i  складуть  голови  над  Днiпром  чи
Бугом. Тяжка й жорстока  гра  точиться  на  землях  вiтчизни.  I  сам  вiн
огрубiв, звовкулачився у плавнях. Сливе забув,  що  таке  дитячий  лемент,
дитяча усмiшка, якi, можливо, єдино й надають смислу  людському  життi  на
землi. Не пищаль, не шабля, не бойовi поклики, а щебет дитячих  голосiв  i
безжурна, беззахисна дитяча усмiшка.
   Вiн майже не пам'ятав усмiшок власних дiтей. Приїздив додому в  солонiй
од поту, пропахлiй степом одежi, брав їх на руки, а про що з ними говорити
- не знав. Тягнувся до дiтей, а вони  тяглися  до  його  козацької  зброї.
Промовляв до дiтей серцем, воно одне вiдало, що їм казати.  Вiн  уже  тодi
глибинним чуттям вгадував, що втрачає щось найбiльше в свiтi i його вже не
вернути, - найбiльшу радiсть, найбiльше щастя, по яких шкодуватиме. Вiн не
пам'ятав, як пахнуть дитячi голiвки, не знав, якi найпершi  слова  сказали
його сини. Пам'ятав тiльки їхнi останнi слова, сказанi  на  браннiм  полi.
Вiн навiть не вiдає, чи знають слово "дiд" його онуки.
   Небавом одне по одному притихли всi  дiти.  Мабуть,  хтось  iз  старших
сказав котромусь на вухо, хто сидить  перед  ним.  Мовляв,  це  той  самий
Сiрко, при  одному  йменнi  якого  туркiв  i  татар  трясе  лихоманка.  Чи
прочитали в очах старого козака печаль, подивували їй? Вiдчули лагiднiсть,
i доброту його серця, й тяжку броню на ньому? Добре й справедливе серце  в
сивого запорозького отамана. Хоч геть у рубцях,  у  шрамах.  Випило  лиха,
випило вогню - шабельного та гарматного.  Але  не  налилося  злобою  й  не
нахололо байдужiстю. То дарма, що в отамана так круто зламана лiва  брова.
То дарма, що впали на груди довгi вуса. Що грiзно в'ється при боцi шаблюка
й стримлять за поясом кут" срiблом пiстолi. То дарма. Дiдусь добрий.
   Вiн любив синiв. Мати завжди страхала їх ним  при  шкодi:  "Ось  приїде
батько, я йому розкажу", але вони  знали,  чули  серцем,  що  вiн  добрий.
Жодного не вдарив i дивував, як-то можна бити дiтей. Мабуть, через те,  що
рiдко їх бачив. Але й приголубити по-справжньому не вмiв.
   Сам учив тримати в руках шаблю, сам учив сiдати на коня. Оце i вся його
ласка, i вся наука. З нею й вiдiйшли в iнший свiт, схожi лицем на нього, а
вдачею - в матiр.
   Чомусь особливо запам'ятав, як учив їздити  верхи  меншого,  тримав  за
ногу, а кiнь схарапудився й побiг...
   Пiдосавул Ничипiр давненько стояв пiд клунею по той бiк вулицi,.  ховав
у рудi вуса усмiшку. Вiн торкнувся рукою шапки, вклонився отаману:
   - Даруй, пане кошовий. Послав мене пан гетьман. Просить, щоб ти прийшов
до нього.
   Осавул не сказав, що чекає його давно, йому шкода було  одривати  Сiрка
од дiтей.
   Сiрко зiтхнув, поклав на лавочку скiска й вербову цурку.  Вiн  подумав,
що Дорошенко знову хмiльний, буде чаркуватися, пити його здоров'я, покличе
музики, ще й сам вдарить "козачка" або "горлицi". Вiн шалений у всьому - у
бою i в танцi, часом для нього бiй - то танок, а танок -  то  бiй.  Якось,
коли його вiйсько занепало в бою iз шляхтянськими хоругвами, й  поле  було
вкрите трупом, й не було снаги до нової налоги, вiн покликав музик, вийшов
перед полки, вийняв з пiхов шаблю i наказав  грати  "горлицi".  Й  так,  у
танцi, навприсядки, пiшов на адверсора. Й тодi пiшло за ним усе вiйсько, й
збило ворожi хоругви. То була найбiльша вiдвага  його  серця  й  найбiльша
перемога. Довго пам'ятали її вороги i свої козаки, довго стояла їм  в  очу
самотня могутня постать гетьмана з оголеною шаблею  перед  ворожою  лавою.
Сам-один пiшов на вороже вiйсько!
   Вiдгримiли музики, вже гетьман не мав сили до нової "горлицi" в полi, а
тiльки на дубовiм помостi пiсля хмiльного ковша.
   Сiрковi пити не хотiлося, одначе мусив iти.
   На подив, гетьмап не  був  хмiльний  i  сидiв  у  горницi  сам.  Скронi
зблискували, i кучерява борода також - очевидячки, нещодавно  вмивався,  й
лице було блiде, очi дивилися тверезо. Й, либонь, через те - на похмiлля -
вочевидь проступили лiта зморшками  й  одутлiстю,  сивиною  на  кучерявiй,
пофарбованiй хною бородi, на довгих, що вилися, вусах,  госгрих,  злинялих
бровах, а також на всьому великому, важкому обличчi.  Роки  пройшли  через
його серце дзвоном  шабель,  шаленим  кiнським  бiгом,  кров'ю  ворогiв  i
друзiв, яких мав за бурхливий свiй вiк в достатку. Ходив пiд рукою  Хмеля,
їздив його послом до шведського короля, вiв перетрактацiї  з  Сомком,  пiд
Опiшнею перебiгло на  його  бiк  вiйсько  Брюховецького,  водив  дружбу  з
Многогрiшним, мав з ним люту волейну потребу, зайшов у розмир iз Ханенком,
тепер ось зiтнувся на вузькому смертельному мiстку з Самойловичем. В  куцi
два десятирiччя по Богдановiй смертi напхалося гетьманiв, уклалося зрад  i
пiдступiв, що в iнший час їх вистачило б на столiття.
   Всi тi вихори, вихорцi й смерчi промигнули на його очах, майже  у  всiх
обкрутився сам. Не влучила його ворожа куля, й  вломлювалися,  як  солома,
ратища, одначе не обминула серця скруха, звила кубло й пожирала зсередини.
Гаряче любив, гiрко ненавидiв,  а  сивiв  у  самотi,  озлобленостi,  серед
знахабнiлих ворогiв i заляканих невiрних друзiв.  Звик  до  панства  й  не
хотiв його втрачати.
   Манячила у сивому туманi постать Хмеля, й  не  мiг  до  неї  не  те  що
дорiвнятися, а вже й пiдступитися. Та  постать  манячить  усiм  гетьманам.
Вони кличуть у свiдки великого покiйника i викладають на прилавок  iсторiї
з його спадку те, що кому до користi.
   Гетьман сидiв край широкого столу в широкiй свiтлiй горницi, стiн  якої
були оббитi багрянцем, пiдлога встелена килимами, стеля вилiплена  слюдою,
пiдпер велику голову обома руками. Кажуть, є в гетьмана  й  iншi  горницi,
особливо багатi, обставленi поганською  розкiшшю,  розповiдають,  там  вiн
курить  кальян,  п'є  чужинськi  напої,  перед  ним   танцюють   напiвголi
танцiвницi. Може, все те й неправда,  про  те  запитати  Сiрковi  нiби  не
годиться. А чомусь кортiло. Кортiло трохи по-дитячому, а трохи i  всерйоз.
Бо й те щось важило.
   Побачивши Сiрла, встав  iз  незвичним  для  себе  поспiхом,  вийшов  на
середину горнгцi, немов намагався заступити  отамановi  шлях.  Якусь  мить
стояв так,  високий,  кремезний,  рiшучий,  мiряв  гостя  поглядом,  Сiрко
зупинився за крок вiд нього. Був нижчий од  гетьмана,  але  теж  крутий  в
плечах, мiцний, хоч i  геть  сивий.  I  погляд  його  сталево-карих  очей,
перехрещений з поглядом гетьмана, не ламався.  Про  що  думали  обоє?  Яка
завiя промайнула перед очима, що  побачили  в  тiй  завiї?  Чиї  очi,  чиї
постатi, чий поклик вiдлунював у ту мить у серцi того й того?
   Все вiдали, все пам'ятали, од Хмеля  й  ще  ранiше,  аж  до  останнього
розмиру. Були неначе два плавцi, що виборсалися з однiєї кручiї i стали на
двох берегах рiчки.
   - Давай, отамане, помолимося, -  показав  гетьман  рукою  на  прочиненi
дверi молiльної кiмнати. - Щоб не лишилося на душi грiховної осуги.
   - Я вже молився, - спокiйно сказав кошовий. - I грiховної осуги не маю.
   Одначе переступив  порiг  молiльної  кiмнати,  пошукав  очима  пресвяту
богородицю, не знайшов -  може,  вона  й  стояла  на  котрiй  полицi,  але
побачити її було важко: iкон було дуже багато, i всi  наполовину  захованi
за шовковими завiсками, ще й виблискували золотом, аж рiзало очi.  Постояв
перед кiотом, прочитав "Вiрую" i повернувся назад у горницю.
   Дорошенко молився довше. Проте коли вийшов у горницю, нi на обличчi, нi
в очах святобливостi не було, навпаки, в них свiтилася невпокорена  злiсть
i неприхований виклик. Сiв за широкий стiл, поклав на нього  великi  руки.
На столi була  намальована  картина  страшного  суду,  й  гетьмановi  руки
сягнули  просто  у  геєну  вогненну.  Сiрко  усмiхнувся,  а  гетьман,   не
зрозумiвши його усмiху, нахмурився, пожував твердими  губами.  Може,  саме
через отой усмiх i почав отако, з одрубу, не кинувши гостевi  дорiжки,  по
якiй той мав сам пiти.
   - Кажи, що привело тебе до мене? Тiльки не крутiйствуй.  Ти  се  погано
вмiєш.
   У правiй його бровi заплутався сонячний промiнь i у вусах теж, вiд того
гетьманове обличчя було немов розрубане навпiл i трохи зловiсне.
   Вiн не нагадував Сiрковi про  давню  обопiльну  приязнь,  а  також  про
пiзнiший розруб, мабуть, розумiв, що вияснення причин одразу розведе їх по
рiзних дорогах. Але й обiйти того вони  не  могли.  Очiкували,  хто  почне
перший. Сiрко посмiхнувся, його посмiшка була нi доброю, нi злою.
   Йому було трохи в подив, що гетьман пробенкетував  три  днi,  не  давши
йому розтулити рота про справу, а тепер починає  розмову  отако.  Вiн  або
спивався  з  розуму,  або  чогось  боявся.  Одтягував,  зволiкав   розмову
вiч-на-вiч, хотiв одкрутитися  од  неї  й,  тямлячи,  що  не  одкрутиться,
кидався, немов на герць. Сiрко вловлював непевнiсть у поведенцiї гетьмана,
i йому хмурнiло на душi. Пам'ятав мiцного, сильного духом козака, а  бачив
поруйновану горiлкою його подобу й уже шкодував, що приїхав сюди.  Нелегко
йому було починати тоту розмову, може, через те й розпочав трохи незвично,
майже по-євангельськи:
   - Важко орати, коли нiчим сiяти.
   - Все од бога милосердного. Прецiнь, уже  вийшов  у  поле.  -  Й  враз,
перебравши ще раз у думцi Сiрковi слова, скинув  важкими  бровами.  -  Чиє
поле маєш на мислi?
   - Твоє, гетьмане, - спокiйно одказав  кошовий.  -  Хоч  ти  й  на  чуже
недавнечко засилав женцiв.
   Гетьман уперся важким поглядом Сiрковi в перенiсся, сказав з образою  i
злiстю:
   - Якщо приїхав чинити дознания по татарськiй налозi на Сiч, то не  туди
втрапив. Сiдлай коня i колоти в Бахчисарай.
   - Може, поїдемо й туди, - розважливо мовив Сiрко. - Чогось тебе  болить
та налога. Я ж нiби про неї нiчого не запитував.
   - Мало менi ваших листiв, - блиснув очима  Дорошенко.  -  Померти  менi
безчесно, коли хоч словом зрушив орду. В Стамбулi визрiв той  злий  замiр.
Радник дивану ага Сулейман  Кегай  нараяв  той  потаємний  похiд  великому
вiзиру. Кiлька лiт виношував його, протуркотiв ним Кепрюлю вуха.
   - Звiдки знаєш те, гетьмане?
   Кошовий запитував спокiйно, розважливо, а на губах зачаїлася  посмiшка,
її можна було  потрактувати  i  як  добру,  примирливу,  i  як  пiдступну.
Чоловiчки Дорошенковнх очей метнулися туди-сюди, його дратував той  усмiх,
але  надто  поважний  був  мент,  хотiв  чи  не  хотiв,  а  мусив   шукати
виправдання, давати пояснення, виповiдати свої таємницi.
   - Мiй резидент у султана дознав.
   - Гаврило Лiсовський?
   Чоловiчки гетьманових очей враз стали гейби скаламученi кринички.
   - Маєш там свого вивiдача?
   - Може, й маю, - кошовий  вiдповiв  ухильно.  -  Але  про  це  розповiв
посланець  Самойловича.  Ще  й  сказав,  що  ага  Кегай  водить  дружбу  з
Лiсовським.
   Обличчя Дорошенку  залляла  фарба,  затремтiли  в  гнiвi  важкi  повiки
наллятих вогнем очей:
   - Я так i знав, що це вiн, давнiй ворог,  обмовив  мене  перед  сiчовим
товариством. Нехай попенко збере по всьому Лiвобережжю попенят i все  одно
нiчого не докаже. Яко тхiр, з нори чадить.
   - Мiлiєш серцем, гетьмане, - мовив Сiрко, але Дорошенко не  почув  його
чи вдав, що не почув.
   - Яко день рiзниться од ночi, так злий чоловiк од чесного.  Той  пастир
хоче спалити кошару, а вiвцi пустити пiд вовчий гiн. Хоче одiбрати в  мене
булаву, аби розкарячити куцi ноги на обидва днiпровi береги. Пiдрясник вiн
вонючий, а не гетьман. - Дорошенко стишив голос, i  слова  на  його  губах
шелестiли, як  вогонь  на  дощовому  вiтрi.  Й  великi  булькатi  очi  теж
наллялися вогнем. Видно, вiн бачив свого ворога близько,  не  забував  про
нього нi на годину, бачив як потвору, вiдьмака чи злу поторочу.  Обопiльна
ворожнеча стала для обох гетьманiв життям, у нiй спалювали кров'ю,  губили
глузд, державу i людський чин. - А чи має силу захистити край? Аби  не  я,
вiн би давно весь був пiд турком. Я стою йому  в  оборонi:  то  одби-ваюся
шаблею, то згодовую  пса-турчина  власним  серцем.  Моє  право  на  булаву
завойоване кров'ю. Мiй чин вищий за його! Я - гетьман, а вiн - попович.
   - Ви обидва навiженi! - вдарив одразу обома кулаками по столу Сiрко,  й
очi йому потемнiли од гнiву, а брови зломилися й стали гострi,  як  вiстря
стрiл.
   Це було так нагло, що Дорошенко першої митi не повiрив почутому.  Брови
його шугонули вбоки, в очах крутнулася червона  мла.  Навiть  на  бранному
полi, виїжджаючи на герць, нiхто не одважувався кинути  такого  в  обличчя
запальному гетьману. Цi  слова,  мабуть,  були  несподiваними  й  Сiрковi.
Виплеснули, як огонь з рушницi, а в грудях пекло й  далi,  й  пекли  вуста
iншi слова, може, не такi образливi, але не менш гiркi.
   - "Моє", "я", - сказав з тугою, аж Дорошенку затерпли  на  губах  слова
гнiву й прокляття. - Про себе тiльки дбаєте. А чиї дiти, вже й забули?  Не
тiєї України? Та хiба вона вас обходить? Їй сльози - вам перли, їй кров, а
вам трунки.
   - Страшнi слова мовиш, - з чорною погрозою в голосi  сказав  гетьман  i
важко, аж заскрипiв оббитою шкiрою позолочений стiлець,  пiдвiвся.  -  Все
життя стояв я їй у захист...
   - Вiдаю добре, який  то  захист.  Християнським  людом,  живою  монетою
платиш драпiжному вовковi турчину за владу. Не ти оддав  татарину  жителiв
Орловця? Не з твого призволення повели iз  мотузками  на  шиї  в  турецьке
пекло  биклiївцiв?  Уже  пiд   гетьманськими   вiкнами   татари   торгують
українцями. Як дожив до цього, гетьмане? Як упав у таке! Чи ж варта булава
кровi свого народу?! Спинись,  чоловiче,  стече  кривавиця,  i  залишиться
безживний труп.
   Пiд вагою отаманових слiв Дорошенковi  плечi  опускалися  все  нижче  й
нижче, врештi не стало снаги стояти, й вiн сiв. Дивився на власнi стисненi
кулаки, не знаючи, що з ними робити. А Сiрко казаз далi:
   - Їхали ми твоїми полями, а там воiстину нiкому  нi  орати,  нi  сiяти.
Аравiйська пустеля, а не Приднiпров'я. Всi полишають твiй край.  Про  таке
щастя мрiяв ти, гетьмане? Згадай  свою  молодiсть.  Згадай  Хмеля,  батька
нашого. Таку вiтчизну заповiдав вiн нам?
   - Чи ж я не хотiв з'єднати обидва береги? Чи не я  важив  життям  задля
неї? - з болем i гнiвом скрикнув Дорошенко. - Розкраяли одне поле  на  двi
половини без моєї i твоєї на те згоди. I лишився я на одному кiнцi поля, а
на другому всупротив менi розкарячився многогрiшний.  Виперли  його  проти
мене, бо ж не хотiли вволити моїх справедливих вимог.
   - Ти справдi важив життям, i важив не раз, -  погодився  Сiрко.  -  Був
чоловiком доброго клича. Та не Україну ти нинi любиш - себе в Українi.  Ще
й з гетьманською булавою, тобто з почестями, славою  i  багатством.  А  ти
полюби її без булави...
   - Я любив... Присягаю боговi в тройцi єдиному.
   - Тодi - любив. А потiм... I скiльки їх, таких...
   - Їх?
   - Нас. Той - за пiрна. Той - за воли волоськi. Той - за  челядникiв.  А
ти  полюби  її  за  голоднi  сироти,  за  заплаканi  вдови.  За  вiчне  її
страждання. За страждання полюби! За всю  оту  кров,  що  пролили  Павлюк,
Кривонiс, Богун... i  всi  iншi,  безiменнi.  Надто  отих,  чиї  й  хрести
погнили, i могили позападали. Вже жито на тих могилах.  Чи  ж  пам'ятаємо?
Полюби за кров, яка не окупилась. В  усiх  iнших  народiв  i  держав  вона
скуплялася, а наша - нi. Хiба ж вона не праведна? Хiба вона  не  свята?  А
вже тодi полюби за широкi степи, за гаї черешневi, за зорi, за карий усмiх
жони своєї. За материну пiсню! Чей спiвала  тобi?  Всi  чужоземцi  кажуть:
такої пiснi бiльше немає нiде в цiлому свiтi. Чуєш - в цiлому свiтi! То що
- нехай її розтопчуть татари, нехай вона щезне?..
   Його шию душив ковнiр, вiн рвонув його, аж одлетiли гаплики.
   - А ти... ти... - Дорошенковi очi налилися кров'ю. - За що ти її любиш,
не за булаву?
   - Вiдаєш, гетьмане, сам, що таке моя булава, - сказав трохи спокiйнiше.
- Сьогоднi в мене, завтра вiддам iншому,  не  налипає  на  неї  золото,  i
хуторiв нею не здобуваю. Завтра я буду простим козаком i проллю кров  таку
саму, як усi. Просту. Не гетьманську. Подумай об цiм. Добре подумай.
   З його грудей вирвалося зiтхання. Зненацька зiтхнув i Дорошенко.  Сiрко
провiв по обличчi рукою, немов знiмав з нього невидиму павутину, й мовив:
   - Кажу - подумай... Бо й приїхав я промовляти не до твого серця,  а  до
розуму. Тiльки до розуму.
   - А до серця? - з надiєю, яка зродилася неждано, скинувся Дорошенко.
   - До серця - пiзно. Минули часи, коли можна було промовляти  до  нього.
Важко йняти тобi вiри й мати в бозi надiю на тебе.
   - Кажеш, мовби про покiйника...
   - Але ж подумай сам, мосьпане,  хто  ти  є,  -  казав  далi  розважливо
кошовий, i це було страшнiше за докори, за гнiв. - Вмерла на Українi  вiра
в тебе. Чужий ти для отчого краю. Ти живий - i тебе немає. - Сказав,  i  в
самого похололо серце.
   Дорошенко пiдхопився знову, замiряв горницю з кутка в куток, аж жалiбно
дзвенiли на горiховiй  полицi  золотi  та  срiбнi  чашi,  тарелi  i  чари.
Тицявся, неначе барс у клiтцi. Сiрко подумав, що вскочив  до  неї  сам,  -
вiдступав  перед  наставленими  списами,  аж  поки  не  брязнула  защiпка.
Зупинився бiля мурованого камiна, на карнизi якого стояв боєвий  золочений
годинник, прихилився спиною до гладеньких холодних кахель, дивився  звiдти
вороже. Звiдси, од столу, здавалося,  що  то  не  жива  людина,  не  Петро
Дорофiйович Дорошенко, правобiчний гетьман, а  його  парсуна.  Саме  таким
здебiльшого й малювали правобiчного художники. Чимале поле  iз  зелених  i
синiх квадратiв кахлю, i  на  ньому  важкий  чоловiк  у  вишитому  золотом
кунтушi. Пронизливi очi, велика кучерява  борода,  важкi  вуса,  що  майже
затуляють вуста.
   Зненацька вiн ворухнувся, й враження парсуни зникло, очi  примружилися,
вуста вiдкрилися в злостивiй посмiшцi.
   - Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей зможеш вiдчути на власнiй шкурi.
   - Якби мав силу,  не  обплiтався  б  чужою  лозою.  Дорошенко  скрипнув
зубами. Когось iншого за такi слова гетьман зiтер би на порох. Одначе була
в Сiрковi, що сидiв напроти нього, непереборна сила, яка  мовби  сковувала
Дорошенка. Притягальна сила довiри, непереборна сила правди - цей  чоловiк
не обдурить, не зробить iграшкою у якiйсь своїй грi. Бо ж людськими долями
не грається й для себе нiчого не прагне. Несосвiтенне! Такого не  буває...
Таке є. Мав час i спосiб пересвiдчитись.
   Останнi слова  Сiрко  сказав  не  гнiвно  й  навiть  не  сумно,  скорше
безнадiйно. Встав i собi, пiдiйшов до вiкна.  Воно  було  зачинене,  ще  й
завiшане шовковою перською ширмою. Вiн одсунув ширму,  хотiв  вiдчинити  й
вiкно, - в горницi стояла задуха, - але закрутка була химерна,  заморська,
з якимось секретом, не зрушувалась. Вiкно  -  вузьке,  високе,  гратоване,
розмальоване жовтими та синiми косинцями, промiж синiх - бiлi.  Горниця  -
на другому поверсi, звiдси видно широкий, вимощений камiнням двiр,  широку
долину Тясмину, вже припеченi сонцем, але ще  зеленi  луки.  I  горби,  як
гори, що синiли  ген  у  далинi.  За  ними  ховалося  сонце.  На  подвiр'ї
порожньо, тiльки бiля вхiдних дверей будинку стоїть, обiпершись  на  спис,
вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби - синi, а  козак  -
жовтий, й од того наче несправдешнi. А внизу, пiд вiкном, -  яблуня,  одна
на все подвiр'я, верхнi гiлки на  нiй  усохли,  а  нижнi  рясно  зародили,
мабуть, чи не востаннє.
   Гетьман дзеленькнув у срiбний дзвiночок. На порозi став молодий козак у
малиновому кунтушi.
   - Принеси двi янчарки, - наказав Дорошенко.  Козак  здивувався,  одначе
свого здивування не виказав.
   Дорошенко одчинив вiкно й поклав обидвi рушницi на пiдвiконня. Очi його
жахтiли диким запалом.
   - Бачиш голубiв на даху церкви? - вказав Сiрковi. - Там чорнi й бiлi. Я
стрiляю чорного, ти - бiлого. Хто влучить...
   Сiрко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана:
   - Стрiляти божих птахiв на даху церкви?
   - Моя церква, мiй i одвiт, - блиснув чорними зiницями Дорошенко.
   - I хiба можна... Хiба можна заставлятися на таке?  -  з  серцем  мовив
Сiрко. - Чув я, гетьмане, про твої лихi дивацтва. Але щоб отак... Цур  вiд
того мене й тебе... Я можу стрiлити чортовi в око, але в голубiв не буду.
   - Як хочеш, - напрочуд легко погодився Дорошенко. - Я ще покажу,  живий
я чи мертвий.
   - Тодi для чого обплiвся чужою лозою? - запитав кошовий. В цю  мить  на
дзвiницi соборної церкви, якої звiдси було  не  .видко,  забовкав  великий
дзвiн. Сiрко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся  й  глянув  на
Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловiк.
   - ...Що мушу робити?
   Гетьман повторив слова, яких не почув Сiрко.
   - Не знаю, - щиросерде зiтхнув  кошовий,  i  були  в  тому  зiтханнi  й
спiвчуття, й огуда, i смуток. - Не знаю, гетьмане.  Думаю  лишень,  як  же
щасно жити в краї, котрого не змагають чужi сили. Ну, може, й не  щасно...
А все-таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже  видно  кiнець.  Много
лiт зичив тобi добра й побiди. Хотiв, аби з'їхалися докупи ви, гетьмани, й
обрали з-помiж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гуртi й  батька  легше
бити. I вже поготiв оборонитись од ворога. Весь  вiк  ми  косимо  не  собi
жито. Косимо нарiзно, рiзним господарям - то ляхам, то, як ти оце, туркам,
i з того вони мають зиск, а ми - лихо.
   - Випало нам багате поле, та помiж широких шляхiв.
   - Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й тi шляхи  Хмiль  нам
показав правдиву дорогу... Покладав колись я надiю й на тебе.  Сподiвався,
пiднiмеш високо булаву...
   - А нинi? - похмуро, вже без надiї запитав гетьман.
   - Не вiрю. Пiзно. Вижата твоя нива. Столочена чужими  кiньми.  -  I  по
хвилi: - Про себе багато думаєш.
   - Звiдки така впевненiсть?
   - Читаю у твоїх очах. А нам уже не випадає ширмувати з долею.
   - Може, - погодився Дорошенко  й  пожував  злихоманеними  губами.  -  I
ворони клювали один одного... I найсмирнiший осел вбив найбiльшого лева.
   - Ти про що?
   - Про воронiв, якi клювали один одного...
   - Це зi святого писанiя?
   Дорошенко вдоволено усмiхнувся, бо ж вдалося хоч  чимось  возвеличитися
над цим нехай i славетним, але ж "болотяним" полководцем.
   -  Лiтописцi-iсторики  оповiдають,  що   таке   було   перед   кончиною
Македонського. Спочатку вiн дав великий банкет... Сiрко ледь поблiд, потер
долонею пiдборiддя.
   - Банкет i ти дав  великiй.  Може,  й  перевершив...  Колючим  поглядом
Дорошенко помацав Сiрка. Але той був незворушний. Всмiхнулися обоє. Вперше
за три днi.
   За мить гетьман знову спохмурнiв. Бликнув з-пiд брiв очима.
   - Король польський шле до мене послiв.  Обiцяє  заступництво,  права  i
вольностi.
   - Всi королi обiцяли. А сповнив  хоч  один  обiцянку?  Приїжджав  перед
Великоднем од нього i до мене гiнець таємний. Обiцяв  булаву...  Дорошенко
пiдхопився, аж похитнувся важкий стiл.
   - Неправда...
   - Клянуся святою покровою... Дорошенко важко опустився на стiлець.
   - I ти?..
   - Як бачиш, приїхав до тебе.
   Мовчали. Слухали, як дзвонить на соборнiй церквi  дзвiн,  i  були  його
згуки дратiвливi обом. Гетьмановi аж кортiло послати  когось,  щоб  спинив
дзвонаря, але на те не зважився. Сумнi звуки пливли крiзь мальованi шибки,
вони,  здавалося,  стелилися  по  чомусь  живому,  накривали  його  чорним
оксамитом. По тому, що кривавилося надiєю, засiвалося  кулями,  проростало
ратищами, а потiм не збулося. Кiлька разiв гетьмановi здавалося, що  хапав
те живе голiруч, але потiм воно знову випорскувало й мрiло,  як  марево  в
гарячих причорноморських степах.
   Либонь, тiльки один раз випустив його  з  власної  вини.  Того  не  мiг
вибачити собi все життя. Воно мучило, як випита згарячу  отрута,  од  якої
вже не можна порятуватися. Це сталося, коли вiн, погромивши  ворогiв,  мав
доконечно добити їх, не давши доскочити фортець i зачинитися  в  них.  Вiн
уже вiв свої полки, коли з Чигирина прискакав гонець (увесь вiк  хитається
вiд утоми з боку на  бiк  перед  його  очима  вороний  бiлоногий  кiнь)  i
прохрипiв пiдступну вiсть: гетьмана зрадила  дружина.  Це  було  як  випал
гармати в обличчя. Ще мелькали попереду зсутуленi спини ворогiв,  але  вiн
уже не бачив їх, свiт йому заступили чорнi, як вуглини, очi,  що  смiялися
до когось iншого. Жiнка обiймала когось iншого,  вiдчиняла  комусь  iншому
дверi опочивальнi в той час, коли вiн шаблею захищав своє i її панство  та
честь. Це було так вражаюче, так кривдно, що  мозок  потьмарився  йому,  й
вiн, полишивши ворога на божу волю, полишив вiйсько на наказного гетьмана,
погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жiнку та її  ыилосника.  Стугонiло
серце, стугонiла пiд копитами дорога, й падали на неї гарячi сльози любовi
й прокляття. А коли давав лад у власному домi, пропав встановлений  лад  у
вiйську.
   Все спливло з роками: любовне  очманiння,  солона  отрута  ревнощiв,  i
назавжди лишилася оскарга перед самим собою власного вчинку та  шкодування
втраченого. Вiн навiть гаразд не знав, чи дружина зрадила справдi  та  хто
був її коханцем, - челядь стала на захист її честi. Й  не  знав,  хто  той
гонець, бо потiм нiколи з ним не бачився. Хтось його пiдiслав? А може,  то
був чорний посол самої долi - вiн не втопився в Днiпрi, не спiткнувся  пiд
ним кiнь, не натрапив у байрацi на розбiйникiв. Все  життя  гнав  його  од
себе й не мiг прогнати. Той їздив слiдом на  вороному  конi  й  посмiхався
злорадно. Найчастiше появлявся тодi,  коли  гетьман  почував  скруту.  Все
можна повернути назад: гiнця, зруйнувати збудований дiм, перекувати шаблю,
не можна повернути долю. Один маленький, нерозважливий крок, i покута - до
могили.
   Звичайно, так розмiрковує тепер.  Коли  найсолодшi  поцiлунки  здаються
пiсними. А тодi вiн кохав. Кохав шалено. Й вiдданий  з  милих  уст  комусь
iншому один поцiлунок дорiвнював життю. Яка  химе-рiя?  Який  незбагненний
свiт!
   Бемкали дзвони, вони були сумнi, здавалося, дзвонили по небiжчику.  Але
ж, здається, нiхто iз значних людей не помер у мiстi, щоб оповiщати про те
з дзвiницi соборної  церкви.  А  може,  й  це  чийсь  пiдступ?  Йому  враз
пригадалися дзвони на минулорiчний Великдень. Веселе свято, а мiдь  гудiла
важко, печально. Вiн тодi наказав зупинити дзвонарiв, але тi замкнулися на
дзвiницi й не пустили козакiв. Гетьман їхав зi Стiни в Чигирин.  Грав  пiд
ним кiнь, трiпотiли над ним знамена - все, як i завжди,  -  пiдскакали  до
брами й мусили зупинитися. Вузький проїзд заповнили татари  -  вели  ясир,
вiдкуп. Iржали конi, ревiла худоба, дзвонили  кайданами  бранцi-християни.
Вони зводили руки, однi - в мольбi, iншi - в прокляттi, а вiн одводив  очi
й ввiп'явся пальцями в кiнську  гриву,  аж  бiлий  румак  хропiв  i  круто
вигинав шию. А тодi гетьман рвонувся через татарське скопище, тнув важким,
у дванадцять стальок, нагаєм праворуч i лiворуч, його басаманили теж,  вiн
проїхав, немов через бойовище (диво, що не спинила нi стрiла,  нi  шабля),
втiкав у замок, у тишу молiльної  кiмнати,  в  чадну  безодню  горiлчаного
виру. А  татарськi  посли  знайшли  його  й  у  горницях,  погрожували,  й
Дорошенко бив їх, своїх союзникiв, по пиках, повибивали  зуби,  i  наказав
повикидати у вiкно, i вже чекав смертi  од  турчина,  але  турчин  облизав
закривавлену пику й змовчав. А коли Ромодановський з Самойловичем взяли  в
осаду Чигирин, i настала в  мiстi  смертельна  скрута,  и  уся  генеральна
старшина раяла здатися, гетьман наказав закотити в покої бочку з  порохом,
скочив на неї iз запаленим гнотом у руках i гукнув, що зiрве себе  i  всiх
разом з собою, але не здасться. Тiльки отак подвигнув козакiв на  оборону,
й хтозна, кому рвiйнiше складати присягу старшини - гетьмановi чи бочцi  з
порохом.
   Сiрко теж спогадував минуле, й казав про сплюндрований край,  про  лихi
замисли Порти, й в'язав усi бiди української землi з  його,  Дорошенковим,
iм'ям. А гетьману чомусь знову сплив на кiнчик пам'ятi гонець на  вороному
конi, - спогад той був гострий, як нiж, - вiн  одштозхнувся  од  камiна  й
важко ступив до столу:
   - Що ж тодi привело тебе до мене?  Приїхав  сказати,  що  я  збродня  й
зловорожець?
   Сiрко потер рукою чоло. Почував досаду й злiсть, але вже не  тiльки  на
Дорошенка, а й на самого себе. Все було не так: i оцей його наглий приїзд,
i триденне бенкетування, й оця розмова. Там, на  Сiчi,  мислив  її  зовсiм
iнакше. Все таке саме, але слова не тi.  Й  Дорошенко  не  той.  I  раптом
глевка туга оповила йому серце, й вiн пронизливо, iз спiвчуттям сказав:
   - Як же ти постарiв, Петре. Я тiльки тепер помiтив. Як же ти... А козак
був... Який козак був! Хмiль тебе любив...
   Дорошенко розгубився. Й Сiрко засоромився теж й мовив майже суворо:
   - Я до того... I я був козаком незлецьким. Обоє... з ярмарку їдемо.
   "Людина однаково безпомiчна на початку i вкiнцi, - подумав. - I  там  i
там її життя незрозумiле i має мало значимостi. Проте на початку  воно  не
загрожує нiкому".
   Глевка гаряча  хвиля  сплинула  в  одну  мить.  Казав  далi  з  тiєю  ж
нещаднiстю, але без злостi  й  мовби  приступив  ближче  до  самого  серця
гетьмана, вiдчаю не пригасила  гiркота  слiв,  але  раптом  сам  вiдчув  -
лунають вони щирiше й переконливiше.
   - Я приїхав зупинити тебе, аби не доруйновував  краю.  Турчин  замислив
доконати Україну, повернути її собi в пiдданство. З твоєю помiччю вiн того
може сягнути, подумай, яким лихом падаєш па свiй нарiд. Уже й так у пiснях
проклинають тебе кобзарi... Чим  ти  важиш?  Повiр,  Петре,  вже  тобi  не
возвеличитися, й слава твоя облiтає, як цвiт на тернi. Ти цього не  бачиш,
а всiм вочевидь. То що ж лишається? Оцi золотi келихи, оцi  палати?  Се  -
прах! Заплющ на хвильку очi  й  послухай...  Чуєш  -  дзвiн?  То  дзвонять
невiльники  кайданами  в  Стамбулi...  Тi,  котрих  занютовано  при  твоїм
попуску.
   - А без мене їх не хапали? Може, ще бiльше!
   - Однак той дзвiн не про твою  совiсть.  А  сей  -  про  твою.--  Сiрко
пiдiйшов до Дорошенка, обiперся рукою на стiл. - Послухай, мосьпане, пошли
послiв у Москву та до Самойловича. Замирiться з ним.  Склади  з  себе  чин
гетьманський i оддай булаву. Станьмо разом з лiвобережцями i з московитами
супроти супостата. I виговориш вольностi для народу.
   Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сiрка, ледве ймучи вiри почутому.
   - Оддати булаву Самойловичу! Та ти... Ти з  розуму  спав.  Швидше  грiм
прогримить поперед блискавицi, нiж таке станеться.
   - Не  Самойловичу  оддай,  а  на  Запорожжя.  Я  покладу  її  в  сiчову
скарбницю. А далi скличемо в долинi Росави раду й оберемо гетьмана.
   - Але ж ти сам сказав, що менi вже не возвеличитись?
   - Авжеж, - погодився кошовий. - Сподiваюся, що й Самойловича обмине  ся
честь.
   - Прецiнь не для себе хочеш виманити її? - недовiрливо повiв  вогненним
оком.
   - Го-го-го-го, - зненацька засмiявся отаман.
   - Тодi для кого ж? - вигукнув з серцем. Гнiв,  образа  знову  клекотiли
йому в грудях. Ледве тамував їх. На ту мить йому забулися тяжкi  розмисли,
якi останнiм часом розколювали голову, катiвницькi муки, що  їх  зазнавав,
споглядаючи свiй край. А вже ж i сам не бачив виїзду з глухих сутичок,  що
в них опинився. Гасив запiзнiлi порухи  совiстi  горiлкою  й  почував,  як
поволi дурiє од неї. Вона розмивала  все:  бажання  займатися  справами  у
своїй поруйнованiй державi, родинний затишок, тиху замрiю над  книгами.  В
нього не лишилося нiчого, опрiч срiбного келиха  та  голосних  єрепенистих
музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того.
   - Невже не знайдемо по всiй Українi достойного мужа? - сказав Сiрко.
   - Не бувати тому! - скажено затупотiв  ногами  гетьман.  -  Не  бувати!
Швидше волосся поросте на моїй долонi, нiж я  випущу  з  неї  булаву.  Йди
звiдси, отамане, поки  я  не  наказав  одтяти  твою  лиходiйну  голову  та
натоптати її клоччям. Воно в тебе й так замiсть мiзкiв. Iнакше не  приїхав
би сюди  з  такими  богопротивними  словами.  Обдурив  себе  i  нас  хочеш
обдурити: де тi вольностi? Де та єднiсть? Хто їх дасть?
   Дав волю гнiву, жбурляв словами,  але  чим  бiльше  вивергував  їх,  то
виразнiше бачив, що його крик - лише луна  колишньої  сили,  певностi,  її
одчайний  схлип.  До  сьогоднi,  до  цiєї  митi,  намагався   бадьоритися,
обманював себе, ступав  по  своєму  маленькому  царству  грiзним  i  дужим
гетьманом, iнодi самодурствував, але раптом приїхав  муж  i  поклав  пруг,
котрий вiн не має сили переступити, котрий хилить його життєвий шлях круто
вниз. Й зараз той чоловiк дивиться на нього змруженими очима, й вуста його
стуленi глузливо, майже зневажливо. А Сiрко знову думав про те, як страшно
може перемiнитися людина. Була ж за плечима звитяжна молодiсть, була вiра,
була святiсть у душi. Гримiли по  кленових  мостах  молодi  конi...  Дивно
влаштований свiт; коли людина молода, коли в неї нiчого немає,  вона  може
усiм офiрувати товариству, вiтчизнi. Навiть життям. Коли  ж  у  неї  повнi
комори, не хоче поступитися й дрiбкою. Скiльки-то валечних мужiв, смiливих
воїнiв на його очах перетворилися у обережних обивателiв... Ну,  Дорошенко
не обиватель, але вже й не воїн. Вже йому важко вiдмовитись  од  навощених
пiдлог, кришталевих чар, догiдливих усмiшок челядi, вже йому голову  навiк
отуманила влада, вже найдужче любить себе.
   Дорошенковi здавалося, що кошовий кпить з  його  гнiву,  й  лютував  ще
дужче, але вся його ярiсть розбивалась  об  спокiйну,  трошки  спiвчутливу
посмiшку. В тiй посмiшцi справдi були осуд  i  смуток  по  всьому,  що  не
збулося, по колись дужому мужевi, нинi  розтерзаному  й  розтрiпаному,  по
вiдкритому, смiливому серцевi, яке виродилося  в  зневiрене  i  зле.  Його
самого доля не розтрiпала, вiн не дався їй, хоч i не мав  од  неї  нiчого.
Вiн не мав з неї великого зиску, як Дорошенко, платив тiльки за содiяне, а
не за замислене. Дивився на Дорошенка, й здавалося йому, що  нiколи  й  не
зустрiчався з молодим, смiливим мужем. А ще його мучила думка: у що вiрить
цей сивий чоловiк? I взагалi, чи може вiн ще у щось вiрити? Адже  перейшов
такi каламутнi потоки... Шлях до влади - через  нетрi,  де  нiж  i  петля.
Тепер не хочеться випускати владу з рук, вона єдина тримає його на  свiтi,
й страчено стiльки сили, й пролито стiльки кровi. Ще  бiльше  її  пролито,
щоб утримати владу в руках. Запродано цiлий край...  За  який  викуп?  Вiн
вiрить у нього чи нi? Та хiба не можна вiд неї  вiдректися?  Вiдректися  -
стати нiким. Стати Людиною! Яка ж вона  проклята,  ця  влада,  декотрi  не
хочуть випускати її з рук, лежачи й на смертному одрi.
   - Пам'ятаєш, Петре, Батiг?  -  запитав  тихо,  проникливе,  намагаючись
добутися до того, що лишилося  живого,  неструхлого  в  душi  гетьмана.  -
Банкет пам'ятаєш? Пiшли ми з тобою, обнявшись, у степ. I ти тодi сказав...
Сказав, що Хмiль зацвiв у твоїй душi на все життя.
   Гетьман не чув, а може, вдав, що  не  чує.  Й  далi  клекотiв,  i  далi
погрожував,   лаявся   чорно   -    по-козацькому,    по-московському    й
по-татарському.
   Сiрко пiдвiвся. Одначе за порогом зупинився, i в серцi йому заклекотiли
слова, якi не мiг понести з собою. Вернувся, щоб  сказати  їх.  Ступив  на
порiг i побачив, що гетьман лежить на пiдлозi, обхопивши голову руками.  З
вуст йому зривався болiсний стогiн. Кошовий тихо вiдступив назад.

   * * *

   Вiн спав, а може, марив.  Потопав  у  м'яких  гетьманських  перинах,  а
здавалося, тонув у водi. Думав насправжки чи увi снi...  Думав  про  те  ж
саме. А за що вiн її любить? Нагромадив слiв великих... За  що  ж  вiн  її
любить? За зорi, за степи, за карi  очi?  Бридня.  Тобто  не  бридня,  але
любить не за це. А за вiщо? За вiщо?
   "А за вiщо мати любить дитину? - зринуло зненацька. - А  дитина  матiр?
Та й хiба може свiт iснувати без цiєї любовi? Якщо тебе народила  праведна
мати, то її не можна не любити.  Iнакше  ти  -  покруч,  потороча,  бридке
створiння, а не людина". В ту мить  щось  майнуло  перед  його  внутрiшнiм
зором, i вiн розплющив очi.
   Низько,   зiгнувшись   по-яструбиному,   до   опочивальнi   зайшов    з
п'ятисвiчником у руках Дорошенко. Був у довгiй вишитiй сорочцi, з-пiд якої
виглядали смугастi перськi шаровари,  в  бухарському  квiтчастому  халатi,
накинутому наопаш. У хисткому свiтлi п'яти свiчок обличчя його  видавалося
висiченим з чорного каменя. Сiрко не встиг навiть подивувати,  як  гетьман
вийняв з-пiд пахви велику, обсипану коштовним камiнням булаву й поклав  на
столик в узголiв'ї кошового.
   - Та сама... На. Вчини, як тобi велять господь i совiсть.
   Вiн повернувся й вийшов, щiльно зачинивши за собою дверi Сiрко  помацав
рукою - булава була холодна, здавалося, на нiй  повиступав  iнiй.  Кошовий
одсмикнув руку. То це за неї пролито сгiльки кровi, - подумав. -  Нiкчемнi
метал i камiнь забрали стiлькч людських життiв... На  нiй  i  зараз  кров.
Йому здалося, що кров прилипла до  його  руки.  Спробував  витерти  її  об
простирадло...  й  пробудився  доконечно.  Сiв   на   постелi,   оглядався
здивовано. В опочивальнi панувала тиша, дрiбнi бiтi зорi зазирали у вiкно.
Сiрковi сгало моторошно. Вiд цих зiр, од чужої горницi, сiд химерного сну,
що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халатi наопаш,  у  смугастих
перських шароварах тинявся пiзно увечерi по палацу хмiльний Дорошенко.
   Кошовий пошкодував, що не виїхав  учора.  Невже  йому  й  справдi  щось
важила ця булава? Чого хотiв досягти, обiбравши її в Дорошенка?
   Тiльки зупинити кров, що заливала рiднi поля. Тiльки миру помiж братiв.
Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а  й  тим,  що  житимуть
пiсля. Сплинули наверх кинутi Дорошенком слова: "Прецiнь не для себе хочеш
виманити її?" Й потопилися одразу ж... Не для себе. Й поки що нi для  кого
iншого. Так, якби було кому - вручив би. Вклав би в руку дужу  й  могутню.
Колись i сам вар'ював проти дужої руки i тiльки згодом зрозумiв, що iншого
виходу  немає.  Не  було  в  краї  вищої  сили,  вищого  закону,  якому  б
пiдкорилися всi i велiнням якого б мали жити. Цей закон  суперечив  закону
сiчовому, але цi два закони, на жаль, зiйтися не можуть.  Вiн  не  терпить
насильства й примусу,  але  без  сильної  руки  нiчого  вдiяти  не  можна.
Дорошенко сказав, що забирає Сiрко булаву собi. Дорошенко сам не  вiрив  у
те, що сказав. Сiрко виважив Дорошенкову муку, бачив  тяжкий  розмир  його
замiрiв i совiстi й розумiв, що так довго тривати не може. Гетьман  кiлька
разiв поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра має щось статися. I що
саме?  Сiрко  не  знав  напевно.  Може,  гетьман  i  сам  не  вiдас,   чим
зворохобиться його  душа.  Може,  погибеллю  Сiрка  i  всiх  козакiв,  якi
приїхали з ним... А може, кiнцем довголiтньої братовбивчої  вiйни,  першим
днем  миру,  надiєю  на  щастя  краю.  Бо  далi  так  тривати   не   може.
Iнакше'гетьмани вигублять до кореня свiй власний народ.

   * * *

   Дорошенко зрiкся гетьманського  чину  ранком  наступного  дня.  Цiлував
булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Сiчi  Запорозької  на  радному
майданi бiля соборної  церкви.  Майдан  був  майже  порожнiй.  Гетьманська
старшина, невеликий гурт городових козакiв, Сiрко та Флор Минаєв -  оце  й
усi, хто був при тому.
   Так повелiв Дорошенко. Не грали сурми, не  били  литаври,  не  майорiли
проти сонця прапори та корогви. Всi санджаки того ж  дня  повiз  у  Москву
гетьманiв брат Андрiй. Дорошенко поки що залишався в Чигиринi чекати своєї
долi. Вiн  не  розпускав  вiйська,  проте  одкликав  з  Адрiанополя  своїх
резидентiв i наказав випровадити геть турецьких i татарських.  У  Чигиринi
поки що не знали, чого чекати: миру ч;; нової  вiйни.  То  бiльше,  вiдомо
всiм: найтривкiший мир наступає пiсля найтяжчої  вiйни  i  найтяжча  вiйна
пiсля довгого миру.

   * * *

   Повертаючись вiд Дорошенка, запорожцi зупинились  на  першу  исчiвлю  в
корчмi навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до  хати  заросла
споришем, попiд призьбою й бiля ганку  вигналися  бур'яни  в  пояс,  хтось
познiмав дверi, повиймав вiкна, одначе широкi дубовi лави, а також стiл  i
кленовi поли для нiчлiжникiв  залишилися.  З  хати  притьмом  вимчав  кiт,
скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипiв, а тодi занявкав. Здичавiв,
але ще не зовсiм.
   Козаки попутали коней i пустили в лужок пiд дикi грушi па попас, а самi
розташувалися в корчмi. Вона була величенька  й  складалася  iз  заїжджого
дзору та шинку, якi роздiлялися повiткою, пiд неї подорожнi ставили конi й
закочували вози або затягали сани. При шинковi мiстилася й кiмната, в якiй
жив корчмар з сiм'єю. Все те тепер запустiло: мальованi крокусом стiни  та
сволоки потемнiли, пiч  полупилася,  долiвка  вибилася.  Одначе  радiли  й
такому затишку, все ж не годувати комарiв десь у байрацi. Вечiр  мав  пiти
не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманцi та фляжки були повнi,  а  в
передках возiв, на яких  допроваджували  подарованi  чигиринцями  гармати,
покочувалися туди-сюди новi кленовi барила. Чопки з  барил  вибили,  проте
денець не побачили: сталася подiя, за якою забули й про румильське вино, й
про фляжки з оковитою, й про все на свiтi. Не вiдомо, хто iз козакiв i  як
саме дознав про гетьманську булаву, яку Сiрко вiз у тороках свого сiдла, -
адже, коли Дорошенко її вiддавав, запорожцiв  не  було,  всi  вони  стояли
постоєм у нижньому посадi, булаву Сiрко вирiшив показати вже  в  Сiчi,  на
великому крузi, - але  в  корчмi  хтось  виповiв  цю  таємницю.  Вiсть  та
зв'южила сiчовикiв. Уже  трохи  хмiльнi,  вони  обступили  ванькирчик,  де
вкладався на спочинок кошовий, i почали вимагати, аби оддав булаву.
   - Викинь її, батьку! - гукали запорожцi. - Вона турком смердить. На нiй
кров християнська.
   - Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева,  -  хтось  спробував
погамувати козакiв, але його не слухали.
   - Ти одурив нас, нишком од коша вiв перемови з гетьманом. Не маєш на те
зволення! - лунали голоси.
   - Виходь до нас. Винеси її, ту заразу!
   Вони розпалю'вали криком один одного, двоє найвiдчайдушнiших,  а  може,
найхмiльнiших, переступили порiг, де в свiтлi олiйного лiхтаря без жупана,
в самiй сорочцi, вишитiй дрiбним  барвiнковим  квiтом  по  комiрцю,  сидiв
кошовий, їм намагався перешкодити Нiс, пропхався й  собi  до  дверей,  але
його не пускали.
   - Чи ви подурiли, чи показилися, - усовiщав сiчовикiв  Нiс.  -  Кошовий
вже спати вкладається. Ви хмiльнi й дурнi. Ось прочумаєтесь... А ще краще:
приїдемо на Сiч, запитаємо перед усiм товариством.
   - Ми хочемо зараз, - осмiлiлий  од  горiлки,  кричав  з-за  чужих  спин
Шевчик, перемiнивши голос. - Нехай дає одвiт.
   - Тобi, пришелепуватому? - взявся в боки Нiс. -  Кошовий,  далебi,  має
свiй розум.
   Шевчик сховався, але iншi не вiдступали.
   - Може, вiн i має, а  ти  нi.  Йди,  осавуле,  до  сучої  матерi!  Носа
зiм'яли, одтерли, а самi приступили до ванькирчика ще прикрiше. I  вже  не
запитували, а правили вину.
   - Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вiтчизни.
   - Ми вольнi, а гетьмани у нас комусь служать!  Кошовий  встав,  одягнув
кунтуш.
   - Йдiть геть, - сказав. - Дам одвiт на вiйськовому крузi.
   - Зараз  давай,  -  закричав  гостролиций,  з  хвацькими  вусами  козак
Плямкало, аж полум'я лiхтаря трiпнулося за вiдчиненими дверцятами й  трохи
не погасло. - Ти радився з нами, коли брав її?
   Отаман до того крику скипiв, його лiва брова звично зломилася  й  круто
поповзла вгору.
   - Не маю нужди радитися з дурнями, - гукнув i  схопив  Плямкала  однiєю
рукою за груди, а другою за плече  й  витурив  у  сiни.  Плямкало  полетiв
шкереберть, збив з нiг одразу двох. А Сiрко вхопив  за  плечi  ще  одного,
який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Вiн хряпнув дверима й  мимохiть
повернув дерев'яного цуцика. Все скоїлося в одну  мить.  А  в  наступну  у
дверi вдарила лайка й загупотiли кулаки. Проте дверi були  мiцнi,  дубовi,
окованi залiзними штибами. Видно, в цiй кiмнатинi мешкав корчмар i  тримав
тут грошi. Запорожцi ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати дверi
плечима, а вони лише гудiли.
   - Несiть колоду! - залунали голоси.
   - Лаву давайте. Тягнiть її з свiтлицi!
   - Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!
   - Розiб'ємо булаву на головi!
   Сiрко розумiв, що то не порожнi погрози.  Хмiльнi,  розлюченi  зпорожцi
увiрвуться до комiрчини, свiтло погасне, й  хтозна,  що  може  скоїтися  в
темрявi. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на порiг?
   Не випадало.
   - Ет, чортової матерi, - вилаявся скрушно.
   З комiрчини були ще iншi дверi - на кухню, а звiдти  -  в  сад.  Отаман
одяг шапку, схопив дорожнi сакви, в яких лежали його пожитки, серед них  i
булава, й вийшов у заснований густими тiнями сад.
   Запорожцi кинулися вже на кiнський тупiт, кiлька чоловiк похапали  конi
й погнали навздогiн. Вони мчали широкою дорогою, нiч падала на степ, немов
шатрище чорного, пiдрубаного намету, конi форкали в темрявi й  притишували
бiг. Проскакавши з пiвмилi, сiчовики згубили дорогу  й  зупинилися.  Тугий
степовий вiтер видув з голiв хмiль, й стало їм прикро за себе i страшно за
содiяне. Були як дiти: то хоробрi  до  безрозсудностi,  то  безпораднi  до
немiчностi. Кружляли на одному мiсцi й гукали розпачливими голосами:
   - Батьку, де ти! Батьку, озовися! Шевчик плакав.
   Сiрко не чув того. Вiн давно звернув з дороги й їхав  степом.  Не  було
радостi, не було злостi на тих, хто гнався й не наздогнав.
   Тихо шелестiла трава, розумний i сторожкий кiнь йшов стопою.  Кинув  на
гриву поводи, вiддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався
за спини iнших Шевчик, i йому стало смiшно. Вiн реготав: коли б на той час
хто стрiвся в степу, втiкав би, прийнявши за божевiльного. Йому аж  сльози
набiгли на очi, витирав їх кулаками.
   Але те тривало недовго. Похмурiсть поволi оповила його,  голову  обсiли
сумнi думки. Сумнi думки - чорнi круки на одинокому деревi. Й серед них  -
набiльша:  чи  правильно  вчинив,   що   приховав   од   товариства   свої
перетрактацiї з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке  було  б  з  самого
початку. Виходить, нiбито правильно. Запорожцi не пустили його в  Чигирин.
Йому б не вдалося переконати всiх сiчовикiв, наперед  не  розкрившiї  всiх
своїх замiрiв, розкрити ж їх не мiг, бо долетiли б до вух  тих,  кому  про
них знати не треба. Товариство мало йому вiрити. Вiн живе й  болiє  тiльки
ним, дбає тiльки про нього. Вiн помислив за них усiх,  а  таке  завжди  не
подобається людям. То хiба ж вiн винуватий, що долею повелено  мислити  за
iнших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мiзки викрутять,  не  домiркуються
нi до чого.
   Почував, що в оцих  його  думках  щось  не  стулюється  iз  запорозьким
звичаєм, законом, та й не тiльки iз звичаєм та законом Сiчi. Хiба ж  не  в
таїнi  вiд  людей,  од  вiйська  виколихували  свої  замiри  Брюховецький,
Дорошенко!
   "Але ж, - оборонився майже гнiвно, - мої замiри чистi".
   З темряви на  мить  виглянули  Плямкаловi  очi,  зиркнули  пiдступно  й
нахабно: "Звiдки менi знати, що ти хочеш?" - "Через те й  не  знаєш  i  не
дiзнаєшся нiколи, що мало пiд оселедцем олiї", - знову захищався  сердито.
"Я не знаю, - не  гасив  нахабних  вогникiв  Плямкало.  -  Брекало,  Кваша
знають. Усi гуртом до чгось домислимось". - "А коли домислитесь до  чогось
iншого?!"
   Двi мотузки не зв'язувалися. Давно i крiпко думав над тим.  Спостерiгав
не раз: людина замишляє на добре, а виходить зло. Чи замисли куцi, чи щось
заважає, чи кожна людина має на всi добрi i злi справи свої мiрки? Тодi що
ж виходить - не може бути добра для  всiх?  А,  мабуть,  не  може.  Навiть
сiчовий закон не всi справляють  однаково,  й  не  всiм  вiн  до  вподоби.
Найчастiше  буває  так:  починає  людина  з  турботи  про  ближнього,   зi
справедливостi, а закiнчує олжею. Не може сповнити своїх замiрiв,  починає
пiдпилювати, пiдрiвнювати власнi мiрки, мiняє золото на мiдь, а срiбло  на
залiзо. Мiдь роз'їдає  цвiль,  а  залiзо  iржавiє.  Саме  так  розпочинали
Брюховецький i Дорошенко. Правобiчний гетьман i далi  не  спливав  з  його
пам'ятi.
   Спустився у видолинок. Ворон брiв по груди в туманi. Врештi,  не  чуючи
руки вершника, зупинився. Витягнув шию, роздув  нiздрi,  заiржав.  Голосне
iржання дзвiнким клубком покотилося понад туманом у нiч, розтануло в  нiй.
Сiрко пiдiбрав повiддя. Думка ще спотикалася в головi; не  проганяючи  її,
прислухався й розглядався. Туман плив попiд кiнським черевом, скочувався в
ще глибшу долиу. Вдалинi мрiли  чорнi  кучугури  дерев,  ще  не  потопленi
туманом, звiдти тягло сирiстю. Молодо кричав у травах перепел, i враз  той
крик пробився крiзь бентегу думок, упав на оголене серце. Сiрко вiдчув, як
щось затремтiло в ньому жагою, хлюпнуло в душу, вона на мить розкрилася  i
впустила далеку-далеку нiч, тихий дiвочий шепiт i гарячий  пал  на  губах.
"За один поцiлунок вiн оддав гетьманство". На  ту  мить  вiдлетiло  все  -
важкi думи, битви, клопоти, лишився тiльки крик перепела, закутанi в туман
вологi верби, зелений пах трави й  щем  серця.  Все  iнше  було  далеке  й
непотрiбне. Десь iз самого денця зiрвалась  думка  про  свiт  -  який  вiн
широкий i росяний i  як  мало  зачерпнув  його  в  себе,  й  гарячий  жаль
заклекотiв у ньому.
   Кiнь пив з копаночки воду. По копаночцi  плавав  туман,  i,  здавалося,
Ворон спитав його. Зривалися з кiнської  морди  краплi,  кльо-кали  глухо,
неначе падали на дерево. Дзенькнули вудила, Ворон пiдвiв галову й  заiржав
коротко, з похрипом. Може, вiн чув вовка, а може, його тривожила самотiнь.
Вiн довго не хотiв брати вудила, врештi сталь дзенькнула об кiнськi  зуби.
Ворон пожував вудила i притих. Сiрко сiв у сiдло.
   Треба було думати, куди правувати далi. Вирiшив зненацька:
   "Поїду отако прямо й перепливу  через  Днiпро.  Просто  зараз,  уночi".
Зринула думка, що може втопитися, але вона не викликала страху.  "Може,  й
на краще".
   Невдовзi про Дорошенкову згоду пiддатися Москвi повiз iз Сiчi  до  царя
кореспонденцiю значковий товариш Овсiй Шашiль.



   РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

   Гетьман любив затишнi кiмнати, м'якi фотелi й канапи, килими - особливо
турецькi та перськi. Завжди сiдав так, щоб перед очима була вся кiмната  й
щоб тримати в полi зору всiх, хто в нiй. Не любив,  коли  пiдходили  ззаду
або ставали збоку. Навiть по саду ходив тiльки по прямих  стежках  i  лише
там, де не було кущiв i великих дерев. А ще вiн любив вареники з  вишнями,
гречаники з салом i ковбасою, смаженi в маслi  курячi  пупки,  вишнiвку  i
прозоре французьке вино. Принаймнi так йому здавалося, й такi страви  йому
готували, коли обiдав сам. Бо, якщо сказати правду, вже й не знав, що йому
смакувало. Ось i вишнiвка... Пам'ятав, як ще в батькiвськiй хатi стояли на
пiдвiконнi сулiї з вишнями i в них грав  рубiновий  сiк,  бiгли  вгору  по
стiнках рожевi бульбашки, але  для  них,  дiтей,  було  заборонено  навiть
пiдходити до  тих  бутлiв,  i  вишнiвка  здавалася  неймовiрним  залассям.
Пам'ятає, як восьмирiчним хлопчаком добрав спосбу добутися до того  трунку
- вирiзав очеретину й тягнув крiзь неї солодку вишнiвку i доливав у  бутлi
води, аж поки не впiймався на грiшному промислi. Його зачинили в льоху,  й
вiн рюмсав там вiд обiду до вечора, а по тому два тижнi одмолював  у  бога
грiх. Бог простив йому пiсля першої молитви, вiн це вiдчув одразу й за  це
полюбив бога, а батьковi не прощав довго.
   I ось по багатьох  роках,  ба  десятилiттях,  згадав  солодку  батькову
вишнiвку, й забаглося йому її, челядники заставили  судiями  довгий  стiл,
але жодна не смакувала. У всiх бутлях не те. Чи вишнi не тi, чи не на тому
сонцi настоянi... А тодi один  кухарчук  принiс  невеликого  штофа  (каже,
купив у одної баби), ягоди там були поморщенi, вишнiвка  -  темно-червона,
але вона одразу нагадала гетьману ту, що вистоювалась у високих  сулiях  з
тонкими шийками в батьковiм домi.
   На жаль, i я, бабина, була не  та,  яку  пив  через  очеретину.  I  вiн
зрозумiв, що тої йому вже не скуштувати нiколи  -  її  спили  лiта,  й  не
побiгти босими ногами по споришу, i не рвати яблука-зеленцi,  не  смiятися
щиро й весело. Гетьман  сумно  подумав,  що  й  сам  вiн  -  жертва  вiчно
нездiйсненних бажань, жертва погонi, в якiй втiкача -  мрiї  -  нiколи  не
наздогнати, навпаки,  з  роками  вiдстає  вiд  неї.  I  лишається  в  душi
порожньо, лишається невдоволення собою, лишається вiчна оскарга на свiт, i
не хочеться зiзнаватися, що вибрав цю путь сам. I тодi вiн  засмутився,  й
весь день був задуманий, i наказав запалити в  домашнiй  церквi  п'ятдесят
чотири свiчки, хоч не сказав, у спокуту яких грiхiв або на звершення  яких
замiрiв має згорiти той вiск.
   Здивований таким велiнням, Ждан  Гук  позапалював  свiчки.  Гетьман  не
вказав, перед якими святими їх свiтити i якi молитви читати.  Так  вони  й
згорiли перед образами святих в нiмiй тишi.
   Догорiли свiчки в церквi, i Ждан запалив два п'ятисвiчники в  обвiшанiй
килимами свiтлицi. Гетьман наказав вiдставити один п'ятисвiчник далi, Ждан
перенiс його на кахельний карниз грубки. Гетьман  подумав,  що  вже  давно
хотiв прогнати цього парубiйка, та чомусь не проганяв.  Не  справджувалися
його надiї на цього хлопця,  хоч  вiн  нiчого  недишкретного  мовби  й  не
зробив,  але  гетьман  душею  вiдчував,  що  той  до   всього   доскiпливо
приглядається, нiчого не приймає на вiру, якщо так, то  пiд  тими  прищами
неодмiнно загнiздився черв'ячок недоброхiття. I все-таки вiн i досi чимось
йому подобався. Чим  же?  Нелукавством.  Простотою.  А  ще  чим?  Тим,  що
негарний?.. А може, тримав через те, що  взяв  сам,  що  обридли  лестивi,
слизькi челядники. Нехай ходить серед них хоч один отакий  -  вiдкритий  i
дикий. Колись i сам був такий...
   Нi, не такий. А який був? I яким мiг бути,  аби  не  подув  сприятливий
вiтер у його  вiтрило?  Попував  би  десь  у  селi.  Доживав  вiку  добрим
сiльським батюшкою, мочив би у сулiях вишнi та квасив на  зиму  капусту  з
хроном, смородиновим  листям  та  горобиною.  Десь  у  глибинi  свiдомостi
(неначе в снi) майнуло, що, може, в тому бiльше щастя, нiж у  гетьманствi.
Майнуло й щезло, йому аж стало соромно за такi думки, i щезли  спогади,  i
став вiн знову важким, похмурим,  буркiтливим  гетьманом,  котрого  мучать
безсоння i печiя, а сам вiн обридає всiм бубонiнням, нудними повчаннями, i
влазить у всi великi й дрiбнi справи, i не може їх вирiшити за раз,  часто
одкладає на завтра. На завтра!  Вчора  одклав  не  обмiзковану  грамоту  з
малоросiйського приказу. В  тiй  грамотi  сказано,  що  йдеться  до  нових
утарачок з турками - до великої вiйни, Адрiанополь i Стамбул  рихтують  її
давно, й через те треба увiйти в спiлку  iз  Запорожжям,  пропустити  туди
пороховi та провiантськi обози й видiлити з гетьманськi'  скарбницi  кошти
для закупiвлi зброї.
   Гетьман протримав у головi цей клопiт трохи не всеньку нiч,  так  i  не
позбувся його. Зняти варту, яку сам наказав поставити i пропустити  обози!
I таким робом укрiпити на силi Сiч,  дати  потачку  сваволi  й  непослуху.
Посполитi й так втiкають на Сiч, нема їм стриму. А дознавши, що Москва шле
за пороги свинець i сукна, попливуть туди, як плав. А може, тiєї  вiйни  й
не буде. Вже турок один раз вхопив шилом патоки, вдруге не захоче. Що йому
бiльше в мислi -  українськi  рядна  чи  венетiйськi  сукна?  Опрiч  того,
Самойловича канудило вiд думки, що  допомагатиме  тому  прибишевi,  своєму
запеклому вороговi - Сiрковi. Спогадував слова, якими той  шпетив  його  в
листах, i важка, густа кров упала в скронi. Нi, не дiжде, ланець!  Кiсткою
в горлi Самойловичу Запорожжя! Зараза  непослуху  розтiкається  звiдти  по
всiй гетьманщинi. Має себе той пробишака за зацного лицаря, узяв моду всiх
повчати, ще й хоче привести його до одної спiлки з правобережцями. Гетьман
знає, що то за  спiлка!  Видеруть  з  рук  булаву,  вiддадуть,  кому  самi
схочуть.
   Що буде, коли  не  виконає  оце  велiння  Москви?  Надiшлють  грамотку,
вишпетять. Цар i бояри теж вiдають, що Сiч - то дикий клубок шершнiв,  але
мусять терпiти, бо той клубок стоїть  на  перепонi  вовковi  -  турчиновi.
Може, й грамотки не пришлють. А може, вiн гетьман, добре не прочитав  тiєї
реляцiї! Саме так - добре не прочитав.
   Ця думка осяяла його,  як  знамення.  Перехрестився,  дiстав  маленький
ключик, вiдiмнув ковану срiбними штабами скриню.  Вийняв  з  неї  листа  з
двома печатками, поклав на стiл.
   - Ей, свiтла!
   Ждан зайшов з передпокою iз п'ятисвiчником  в  руцi.  Цей  п'ятисвiчник
(свiчки товстеннi, з бiлого  лою)  для  читання.  Самойлович  страчав  зiр
катастрофiчне, це його вельми непокоїло i пригнiчувало.  Тепер,  коли  вiн
читав, свiчкар стояв збоку i присвiчував над головою.
   Приступаючи до столу, Ждан побачив  великого  голубого  метелика,  який
бився в шибку вiкна, прочинив вiкно i випустив його. Гетьман скривився.  Й
на хвилю вiдволiкся од своїх думок, їх  одволiк  чоловiк  на  парсунi,  що
висiла на протилежнiй  стiнi.  Та  парсуна  -  єдина  у  кiмнатi.  Чоловiк
наморщив чоло, примружив очi, поклав на вуста палець. Навiть Самойлович не
знає, хто це такий. Якийсь латинянин,  одягнений  у  козацьку  одежу.  Але
вельми значущий його жест. Вiн увiбрав цiле людське життя. Багато  життiв.
Життя цiлих поколiнь людей.  Помовч  -  i  чогось  досягнеш!  Помовч  -  i
залишишся живий. Навiть потаємнi  думки  можуть  вiдгадати!  Не  поспiшай,
помисли - знайдеш найкраще рiшення!
   Увесь вiк гетьман живе з прикладеним до вуст пальцем.  Якби  прийняв  -
гай-гай, чи сидiв би в оцiй свiтлицi?!
   Портрет чимось йому й не подобається. Либонь, нагадуванням,  що  й  той
жест можуть вiдгадати. А також думкою про те, що не все  життя  -  в  отiй
мовчанцi, що є на свiтi iнше життя, просте й веселе,  сповнене  радостi  й
довiри, безжурностi, позбавлене страху й засторог. Може, воно i є, але  не
тут. Не в цих i не в подiбних  до  цих  стiнах.  Самойловичу  здалося,  що
чоловiк на  портретi  пiдморгнув  йому.  Мовляв,  твiй  розгад  правдивий.
Гетьман знову пiдсунув ближче листа.
   У  Ждана  зiр,  як  у  сокола-боривiтра.  Боривiтер   бачить   маленьку
птащку-пастушка в густiй  травi  на  вiдстанi  версти.  Рядки,  над  якими
гетьман нахилявся до самого столу, в свiчкаревому очу - як грубi  гужiвки.
Гетьман думає, що Ждан не вмiє читати й не знає, що той з  дячком  Алтином
давно подолав часословець, псалтир i октоїх  i  тепер  сам  читає  всiлякi
книженцiї. Ждан хотiв одкритися давно, але якось не випадало, а тепер i не
знав, як те  зробити.  Та  й  iнодi  вельми  цiкавi  кореспонденцiї  читає
гетьман. Ждановi втямки, як це  страшно  бути  втаємниченим  у  гетьмановi
справи,  й  мучить  його  совiсть,  ось  через  це  вiн  на  хоче   бiльше
прислужувати в цих покоях. Цур їм, отим вигодам, про якi казав Митрофан, i
козацькому кунтушевi, i легкiй роботi. Це ж лише в людських очах вiн козак
гетьманського двору, а насправдi - звичайний  наймит.  Щоправда,  всi  тут
наймити. I старший кухар, i управитель, i навiть генеральний обозний.
   I оцього листа вчитав Ждан. Дуже важливий то лист, бо  писаний  вiн  на
добро Запорозькiй Сiчi i всьому поспiльству, а ще там сказано, що  йдеться
до великої волейної потреби, либонь, i гетьман пiде в похiд,  а  з  ним  i
Ждан. Нi, Ждан з гетьманом не пiде, вiн намислив собi iнший путiвець.
   - Розпали у грубцi, - раптом звелiв гетьман, - щось мене морозить.
   Ждан здивувався - гетьман нiколи не пояснював своїх велiнь.
   "I чого вiн такий непривiтний? - думав Ждан. - Доскочив найвищої влади.
Все в нього є... Скiльки то користi можна зробити на такому  урядi.  Може,
тому й похмурий, що не робить? А чому не робить?.." Ждан заходив у  глухий
кут. Йому, небораковi, здавалося, що влада й дана  для  того,  аби  робити
людям добро.
   Все було готове  до  пiдпалу:  тонкi  кленовi  полiнця,  м'яка  вiвсяна
солома. Вона спалахнула, щойно рожевий язичок  свiчки  лизнув  її.  Золотi
вiдсвiти заграли на смаглявому, з випнутими вилицями  Жда-новому  обличчi,
на зеленiй кахлi, на кованiй срiблом скринi.
   Ждан вiдступив iз п'ятисвiчником  до  дверей.  Не  знав:  йти  йому  чи
чекати, коли гетьман почне читати далi. Вiн так i  не  навчився  вгадувати
гетьмановi порухи, часто ступав ногою не в тi, що треба, слiди. Й знав, що
гетьман це бачить, але не мiг здогадатися, чому не проганяє. Щоправда, цей
важкий вельможний чоловiк не мрiв ласкою нi до кого, й мало кому вдавалося
вiдгадати бажання гетьмана, хоч  усi  летiли  летом  на  один  покив  його
пальця, гнулися до пiдлоги; лише вiн, Ждан, стояв прямо, не  гнувся  й  не
хилився, i гетьман терпiв його. А може, свiчкар i гетьмана впевнив, що має
стояти прямо, як свiчка.
   Гетьман важко пiдвiвся з фотеля, взяв аркуш i пiшов  до  грубки.  Пхнув
його досередини, й цупкий папiр спалахнув у одну мить.  Вогненна  сила  аж
пiдняла  бiлий  аркуш  угору,  а  впав  вiн  донизу,  на  попiл,  червоним
сувiйчиком. Ждан у першу мить не стямився з подиву. Далi йому спершу стало
холодно,  а  потiм  душно,  зяпав   вiдкритим   ротом,   i   гарячий   дух
переплавленого з чорнобилем лою забивав подих. На мить - тiльки на мить  -
спробував обдурити себе розгадом:  такi  листи  треба  спалювати,  аби  не
розкрилася таємниця. Одначе одразу ж i вiдкинув ту думку: зовсiм  не  така
це таємниця, щоб її ховати од  генеральної  старшини.  Гетьман  усi  листи
оддає до таємної канцелярiї.
   Розгад був один.
   Уже потiм Ждан довiдався, що й з гiнцем, який привiз його, сталася лиха
приключка: заснув у надмiр натопленiй хатi, в якiй каглу у  бовдурi  хтось
рано заткнув, так i помер неборака вiд чаду.
   В першу мить Ждан понiс оцю таємницю,  як  вiдкопаний  на  злодiйському
обiйстi скарб. Вiн понiс її, як справжню коштовнiсiь, яку можна  посернути
людям, адже це найбiльша радiсть - подарувати iншим  щось  велике,  ранiше
одiбране в них, i тiулив до серця, i горiв, немов у  лихоманцi.  I  тiльки
згодом вона придушила його, як жорновий  камiнь.  Вiдчував  її  огром,  аж
болiло серце.
   Спускався вниз сходами, нiс у руках п'ятисвiчник,  i  пливла  по  стiнi
легка тiнь, що, здавалося, теж знала  все  й  радiла  разом  з  ним.  Щось
велике,  не  знане  ранiше   заполонило   Ждана,   наповнило   незвичайною
вiдповiдальнiстю, аж урочистiстю.  Вiн  зрозумiв:  нлстуїпiв  момент,  для
якого живе, приспiв час виправдати перед богом власне iснування на  землi.
Звершити дiло  праведне,  хоч  i  небезпечне.  Через  те  й  праведне,  що
небезпечне.
   Нiч була ясна, зоряна, лебедем плив понад високими вербами мiсяць. Тихо
пливла попiд вербами рiка iз золотою кладкою на той бiк i срiбними палями,
густо повбиваними в воду. Кажуть, по  тiй  кладцi  вночi  ходить  козак  -
кучерявий, рiдкозубий Олiйниченко Кузьма, а тодi перебiгає на  цей  бiк  i
ганяється за вертлявою, мов дзига, дикуватою Оришкою. Ганявся вiн за нею й
за життя, а Оришка втiкала вiд нього, ще й кепкувала над ним, не знала, що
приневолять батько та мати пов'язати засланих Кузьмою старостiв  рушниками
(Кузьмi батько передавав олiйницю i водяний млин) i вона у вiдчаї побiжить
по цiй дорiжцi на той бiк Сейму, але добiжить тiльки до глибу, а за нею  й
Кузьма. Мабуть, була дурна? А може, й нi.
   Але таке буває пiсля пiвночi. А зараз пiд вербами регочугь  дiвчата,  i
той  смiх  пругкою  хвилею  проходить  по  Ждановi,  лоскоче  серце:  Ждан
рiдкозубий, але у воду не побiжить. Одрубав отак у думцi, а  серце  чомусь
стислося, й вiн зупинився. А тодi думь.а-iаїна прогнала всi iншi думки.  I
вiн покликав:
   - Тимку! Ходи сюди!
   - Йди ти.
   - Нi, ти! Маю справу.
   Пiдiйшов Тимко - високий, гарний парубок у  китайчатiм  жупанi,  мiсяць
вигравав на його обличчi, й було  воно  мужнє,  гордовите.  Тимка  люблять
дiвчата. Тимко - Жданiв товариш, в  недавньому  минулому  ще  й  суперник.
Незугарний з виду, голий, як бубон, Ждан  смалив  халявки  до  найгарнiших
дiвчат. Власне, халявок  не  смалив  -  тiльки  закохувався  потайно.  Був
страшенно влюбливий, i всi  батуринськi  красунi  по  черзi  снилися  йому
ночами. Вiн знав, що незугарний, знав, що бiдний i що жодна з  тих  дiвчат
не пiде з ним до вiнця, й переживав страшенно, й не  мiг  нiчого  з  собою
вдiяти. Отак i закохався у високу станом, русокосу Вiвдю,  дочку  багатого
чумака Гриценка. Що вже була Вiвдя красива, що вже знала собi цiну,  а  що
вже правила за ту цiну... парубки глухої ночi й на кладовище ходи чи по її
забаганцi, i в чужi садки лазили, i вкинули соцького в  рiчку,  а  їй  все
було мало. Й кривавили один одному пики,  i  провалювали  голови,  а  вона
заливалася смiхом, й кожного вечора проводжав  її  iнший  парубок.  Одного
разу, на зло всiй паруботi, забаглося Вiвдi, щоб її провiв додому Ждан.
   Отодi й посварилися з Тимком, котрий перед тим проводжав  Вiвдю  кiлька
вечорiв суспiль. Але по тому Вiвдю почав проводжати Кирик, а далi  Махтей,
а далi несподiвано Ждан закохався в кругловиду веселуху Парасочку, й  вони
помирилися з Тимком. I запалали один  до  одного  парубоцькою  приязню,  й
виповiдали один одному всi, якi мали, таємницi, й Тимко пристав на  Жданiв
замiр тiкати разом на Сiч. Спочатку пристав, а потiм чогось передумав. Ось
тепер Ждан поверне його на старе.
   - Чого бiжиш, як з пожежi?
   - Тимку, ходи ближче... Я тобi  скажу  таке...  Розумiєш,  я  припадком
прочитав московського листа у гетьманськiй свiтлицi. У листi вказано,  аби
дали запорожцям хлiбного й порохового перевозiв, аби гетьман послав на Сiч
i свої обози. А гетьман того листа не показав нiкому i  спалив  у  грубцi.
Нам треба розказати комусь такому, хто б змусив гетьмана  перемiнити  свiй
намiр...
   Навiть при мiсячному свiтлi було видно, як поблiд Тимко.  Обличчя  його
якось дивно перекосилося, нижня губа одвисла.
   - Ти... ти... - зашепотiв вiн... - цс-с.  -  I  оглянувся  на  кущ,  що
чорнiв неподалiк. Ще й присiв i приглянувся проти води.
   - Дурне мелеш... Хто тобi повiрить?
   - Архiмандрит попросить гетьмана поклястися на євангелiї.
   - Та ти тямиш, що молотиш. До архiмандрита як до  неба...  Замри,  якщо
хочеш жити. Гетьман роздушить тебе, мов кузьку. Не такi мудрагелi в льохах
гризли залiза. I знай: ти менi нiчого не казав... Цур  дурня...  Забудь...
То вищiї помисли. Ми й справдi кузьки.
   - Ти не кузька, а блощиця, -  скипiв  Ждан  i  крутнув  головою.  Тимко
мовчав. З того боку рiчки вiяло холодом.
   - Йди вже, - понуро, тихо мовив Тимко.  -  Проспися.  Бо...  Якщо  мене
вiзьмуть на квестiю...
   - За що тебе брати  на  квестiю.  Ти  -  нiкчемний  заєць.  Скуби  собi
капусту.
   Тимко опустив голову.
   Ждан плюнув пiд ноги й почовгав  по  стежцi  вгору.  Йому  самому  було
страшно. Й не знав, чи витримав би тi лютi квестiї, яких, правда,  сам  не
бачив, але про якi чував. Але ж, подумав, у двiтi є щось бiльше за власний
страх. I навiть за життя. Якщо напружитися.... Якщо зiбрати воєдино волю -
можна витримати. Вiд широкої, обплутаної корiнням дерев  стежки  вiдбiгали
вбоки iншi. Ждан  несамохiть  повернув  на  одну  з  них.  А  може,  й  не
випадково. Вона вивела його берегами на гору, далi привела по широкiй межi
до новенької дерев'яної церкви. Липовий,  котрий  ще  не  потемнiв,  дашок
блискотiв проти мiсяця,  як  слюда.  Церкву  спорудили  на  мiсцi  старого
церквища, ще й бур'янiв довкола не викосили. За ними не видно було  давнiх
настоятелiв храму, могилок їхнiх.
   У хатинi бiля церкви, власне, у сторожцi, доживав вiку колишнiй  дяк  у
абшидi Хома, двоюрiдний брат седнiвського дяка, звiдки його й  знав  Ждан.
Обидва дяки дуже схожi один на одного, обидва не пiднялися на  вищi  щаблi
церковної драбини, обидва потроху прикохували хлопця, але  самi  бiдували.
Нинi в новiй церквi  новий  дяк,  а  Хома  справляв  сторожiвську  службу.
Перебивався вiн з ячмiнної кутi на воду:  десь  прочитає  канон  на  iсход
душi, комусь напише клопотання до полкового суддi або  й  до  гетьманської
канцелярiї. Дуже любив писати тi папери Хома Хом'як, тiльки не  любили  їх
читати в канцелярiях. I не любили самого дяка, може, через  те  и  дочасно
виперли з церкви.
   У дяка Хоми потайно вчився грамоти Ждан.
   У Хом'яка свiтилося, й Ждан постукав у маленьке, в однохрестя, вiконце.
А тодi пригадав, що дяк нiколи не замикає хату, й прочинив  дверi.  Хом'як
сидiв за столом, читав псалтир. Вiн його читає завжди,  тiльки  вичитує  з
нього трохи не те, що вичитують  iншi.  Прочитає  главу,  а  далi  сяде  й
замислиться, як то воловi пролiзти у вушко голки?! Чи  вiл  так  схуд,  чи
голка така велика, чи вушко роздимається...
   Псалтир - єдина книжка в дяковiй хатi i єдина коштовна  рiч.  Все  iнше
Хом'як давно поспродував та помiняв на борошно, квасолю, а то й  на  пугар
горiлки. Лишилася одна миска  та  один  черепочок,  двi  ложки  (одна  для
гостя), дерев'яний цебер з водою, порожнi полицi i жердка,  а  на  печi  -
кожух. У кожух  Хом'як  одягається  взимку,  кожухом  укривається.  Навiть
вiника немає в Хоминiй хатi, й  не  метено  там,  мабуть,  з  рiк.  Хом'як
нечесаний i невмитий, важкi сиво-чорнi ковтюхи звисають  йому  на  очi,  й
важка борода розтеклася по грудях, а сам  великий  i  темний  лицем.  Ждан
завжди думав про те, що дяк Хома давно покiнчив рахунки  зi  свiтом  i  не
боїться нiчого. Через те й вирiшив одкритися  йому  та  запитати  в  нього
поради.
   Хом'як вислухав Жданову оповiдь, дивився перед себе  на  важкi,  чорнi,
покладенi на святе писання руки. Ждан скiнчив, а дяк  усе  ще  мовчав,  не
вiдриваючи погляду вiд рук. Виглянула iз запiлля  миша  -  худа  й  довга,
шаснула пiд пiч. Либонь, вона тут вже  не  боялася  нiчого.  Це  чомусь  i
розвеселило, й утвердило в своїй думцi Ждана. Але, йому в подив, Хом'як, i
далi не повертаючи до нього голови, пробурмотiв:
   - Щасен чоловiк, що все чинить обачно, й  син  людський,  що  твердо  в
законi держиться...
   - А чому ви так кажете, дядьку? - крутонув шиєю Ждан.
   - Обачно, бо... Як сказав господь: ще пiвень не проспiває тричi...
   - А хто може виказати?
   - Отож я й запитую.
   Ждановi помертвiло в очах. Й не вiд  страху  за  себе,  не  вiд  натяку
Хом'якового (хоч пам'ятав  i  розумiв,  яку  небезпеку  посiяв,  виповiвши
Тимковi таємницю), а саме через те, що син  людський  виявився  зовсiм  не
такий,  як  вiн  про  нього  думав.  Напружував  пам'ять,   щось   з   неї
виплутувалося, а тодi прорiк:
   - Але ж ми разом читали: "Справедливiсть твоя скрiпить  тебе...  нiчого
тобi боятися, страх не наблизився до тебе".
   - Ти випустив слова "далеко будеш вiд гнiву". А вiн навис над тобою, ти
в його лабетах, у його кiгтях.
   - А чого боятися вам?
   - Я не боюсь, - промимрив дяк. - Хоч... усе живе о своєму животi думає.
   I враз скипiло в Жданозiм серцi,  вiн  стиснув  кулаки,  що  лежали  на
колiнах, прямим, кинджальним поглядом сiконув дяка.
   - Скiльки вам лишилося жити... Й чого варте таке життя?
   - Е, хлопче, - нарештi пiдвiв голову Хом'як, -  що  менше  лишається  в
квартi трунку, тим вiн дорожчий i солодший. Коли  його  повна  кварта,  не
шкода й на долiвку пролити.
   Знову пробiгла миша, тепер уже з-пiд печi в запiлля.
   - Усе в божiй волi, - бубонiв Хом'як. - А найперше ми,  грiшнi.  Ти  не
знаєш, якi то могутнi володарi свiту цього. I  як  добре  вони  знають  та
вгадують усе, що проти них. Навiть мовленi у  льоху  слова  сягають  їхнiх
вух.
   - Чи не мишi їх носять! - скривив у посмiшцi губи Ждан.
   - Отроче, ти дуже мало знаєш свiт. А я пожив на ньому. Самих  гетьманiв
на моїй пам'ятi вiдспiвали дочасно... Свiтом, Ждане,  править  страх.  Вiн
ходить на котячих лапах i вибирає собi поживу.
   Ждан не хотiв думати про те, що чи хто править  свiтом.  Але  вiн  враз
вiдчув, що йому стало душно. Здавалося, вiн зав'яз  у  чомусь  глевкому  i
йому годi з нього вибратися. Рвонувся, немов з пут. Чув, як вони  трiщать,
однi спадають, а iншi... iншi тримають його, i думав про те, що  оцей  ось
велетенський чорний чоловiк обплутаний ними з голови до нiг. У них i  ляже
в домовину. Здавалося,  чого  йому  боятися:  один,  як  перст,  i  жодних
статкiв, i жодних надiй  вiдломити  ласий  шмат  вiд  тлустого  пирога  на
святковому столi життя. Поїдає осушки й крихти й боїться втратити  їх.  Як
же вiн пояснить це боговi, якою молитвою вiдмолить свiй людський грiх?
   Вибiг з хати, зупинився вже аж за церквою. Вона сяяла, як свiчка, та не
осявала душi. Ждан вiдчув себе маленьким, самотнiм на цьому  свiтi,  таким
самотнiм, що хотiлося заплакати... Вгорi щось шкиргнуло чи шкрябнуло,  вiн
пiдвiв очi, подивився На баню церкви. На мить йому здалося, що  проти  зiр
щось майнуло - крила  чи  руки,  i  вiн  затулив  обличчя,  а  тодi  тричi
перехрестився. Проте великого страху  од  того  маєва  не  почував.  Щойно
поховав за вечiр у душi другу людину. А їх у нього й було лише  двоє.  Вiн
вiрив у їхню людську совiсть, чеснiсть i  ось  мусив  попрощатися  з  ними
навiк. I немає йому бiльше  куди  подiтися,  немає  з  ким  порадитися.  I
видався йому свiт скованим одним велетенським ланцюгом.
   Увесь цей час його не полишала ще одна думка -  про  Митрофана,  брата,
сiчового пiдписаря. Найкраще було б якось  зв'язатися  з  ним  -  передати
письмову цидулу чи навiть закликати того до Батурина,  адже  Митрофан  сам
натякав, що був би радий, якби Ждан передавав  йому  тутешнi  новини.  Але
кожного разу та думка наштовхувалася на гостру перепону,  на  посадженi  в
засаду чати: Митрофановi нiчого казати не можна. Митрофан служить не  лише
сiчовому товариству, а ще комусь, а якщо не служить, то  готовий  служити.
Страшно: єдиний брат - i йому не можна вiдкритися! Й така гiркота  пойняли
Ждана, аж не  хотiлося  жити.  Стiльки  довкола  ницих  людей,  нишко-вих,
хитрих, заляканих. Сливе увесь свiт з них. Ще донедавна вiн думав  iнакше.
Навiть у сирiтствi, в  старцiвствi  йому  стрiчалися  добрi  люди.  Багато
добрих людей, котрi хоч самi були бiднi й  покривдженi  долей,  а  таки  ж
спiвчували iншому бiдаковi й допомагали чим могли.  I  вже  пiзнiше,  коли
його прийняла за пiдпасича  дядина,  у  веселiй  хлопчачiй  зграї  спiзнав
багато злого, але немало й доброго, все зле було кабешне, добре  йшло  вiд
мислi й серця. Всi хлопчаки були правдивi, всi мрiяли вирости в  справжнiх
достойних козакiв i прожити тiльки правдою. Як же все гарно починається  в
свiтi i як погано кiнчається! "Через те немає долi нашому краєвi, - думав.
- Бо порiзнила отако всiх неправда".
   Тепер у Ждана залишився на пораду лише один  чоловiк.  Ждан  не  вельми
вiрив у його совiсливiсть i правдивiсть, але був певний, що той нiкому  не
викаже таємницi.  Бо  сам  не  любить  гетьмана.  Сидiр  Колиска  доглядає
гетьманський  виїзд  i  двоє  верхових  гетьманових  коней.   Кругленький,
пухкенький Колиска - вельми вправний конюх, четверо вороних  у  стiйлi  не
пiдпускають до себе нiкого, окрiм Сидора. Може, слово знає таке,  а  може,
пiдкорив коней-звiрiв м'якiстю, добротою, охайнiстю. Якщо Ждановi  випадає
вiльна хвилина,  вiн  одразу  бiжить  у  конюшню.Там  затишно,  там  панує
чистота, й тебе охоплює особливе почуття доцiльностi  життя  та  тривкостi
всього сущого на землi. В двi руки од проходу стоять конi - воронi,  сiрi,
гнiдi, мишастi, годованi  вiвсом,  добре  вичищенi,  побрязкують  цепками,
переступають з ноги на ногу, зiтхають  глибоко,  по-своєму,  по-конячи.  У
самому кiнцi стайнi, в щiльно загороджених стiйлах - внизу дошки  суспiль,
а вгорi мiцнi дерев'янi грати - басують два знаменитi на весь край жеребцi
- Шляхтич i Пiвень.  Шляхтич  -  перський  румак,  довгоногий,  довгошиїй,
Пiвень - бахматий, з важкими грудьми, довгою гривою  i  мiцними  копитами.
Одного разу тим копитом вiн забив на смерть пса-вовкодава, що був заникнув
до стайнi, коли Пiвня виводили на прогулянку. А вгорi щебечуть  у  гнiздах
ластiвки, стайня без ластiвок - то й не стайня, а  льох.  У  лiвому  кутку
бiля дверей лежить накошена трава й стоять мiшки з вiвсом.  Пахне  травою,
дьогтем, ремiнною  упряжжю,  гноєм  i  кiнським  потом.  Колиска  дозволяє
Ждановi  почистити  конi  залiзним,  з  вишмульганою   дерев'яною   ручкою
шкреблом. Той чеше воронi, гнiдi,  сiрi  боки,  а  потiм  ще  протре  коня
солом'яним  вiхтем,  аж  шерсть  на  коневi  заблищить,  а  Жданове  серце
осмiхнеться. Ще Колиса iнодi дає Ждановi вигуляти жеребця, промчати  охляп
аж за село, до Вовчої могили. Ждан любив коней не стiльки за  гарячiсть  i
прудкiсть, скiльки за красу. I, скачучи на конi, уявляв себе не звитяжцем,
а милувався,  як  гарно,  як  грацiйно  бiжить  кiнь.  I  тодi  його  душа
виповнювалася чимось чистим, дзвiнким, красивим. Сидiр Колиска кохається в
конях одмалечку, пожалiє найгiршу шкапу, але отих четверо i  тих  двоє  не
любить. "А щоб ви понесли його пiд кручу..." - якось, крутячись  у  вiльнi
хвилини на стайнi, почув його бубонiння Ждан.  I  зрозумiв,  за  що  Сидiр
ненавидить цих красивих коней: бо  вони'возять  гетьмана.  А  одного  разу
пiсля гетьманових  вiдвiдин  конюшнi  Колиска  так  нажохав  четверик,  що
машталiр не змiг управитися з ним, й довелося запрягати iнших.
   За що Сидiр не любив гетьмана - хто зна. Адже починав служити ще в його
батька, а потiм Самойлович забрав його сюди. Може, за те й не  любить,  що
попович став гетьманом, а Колиска так i лишився конюхом.
   А Ждан заникує не тiльки в  конюшню,  а  й  до  Колиски  додому.  Якось
Колиска попросив його допомогти привезти дров, Ждан привiз, а тодi прийшов
їх пиляти, а там i колоти... Вiн перепиляв i переколов не одну хуру  дров.
I  впорав  весною  Колисцi  поле  -  дванадцять  упругiв  у  долинцi   пiд
Щербатiвкою, i обкопав канавою Колисчину садибу... Казав, що знудьгував за
простою роботою. А насправдi вiн знудьгував за голубими  очима  Парасочки,
Колисчиної дочки. Дуже веселi в Парасочкп очi, завжди розсмiянi,  Ждан  не
натiшився тим смiхом i не сягнув його глибини.  Парасочка  видається  йому
красунею з-понад красунь. I тратиться вiн перед нею, й нарiкає на себе,  а
нiчого вдiяти не може й приступнтися до  Парасочки  теж  не  вмiє.  Тiльки
iнодi, коли забудеться, коли ошалiє, то розбалакається й тодi  чеше,  наче
дячок-уставщик, i Парасочка слухає  з  цiкавiстю.  А  потiм  блисне  оком,
крутнеться на товстенькiй нозi, й вiн знову знiяковiє, зашпортнеться, пече
ракiв. А Парасочка хихоче й сплескує руками: "Який же ти смiшний.  Ждане".
Парубок  їй  подобається.  Подобається  не  вродою  ("ох,  коб  хоч  трохи
кращий"), а саме оцiєю цнотливiстю, нiяковiстю й ошалiлiстю. А ще ж  дечим
i зобов'язана Ждановi. Про це знає не тiльки вона,  знають  її  батько  та
мати. Пiшла Парасочка в Текелiйовi сосни по малину - пiшла, дурна, сама, а
її й пiдсочив Олельчин Iгор. Син  сотника  Олелька  Iгор  -  без  князя  в
головi, причмелений, але силу має велетенську, бо їсть наче не в  себе,  а
до роботи не здатний. Тобто не хоче нiчого робити, такий у нього  причмiл.
От вiн i вхопив Парасочку на дорозi. Дорога вилась у кущах понад рiчкою, а
в рiчцi Ждан перевiряв вершi.  Бiля  дороги  сушилися  його  ж  крильчаки.
Зачувши Парасоччин вереск, вiн вибiг на дорогу, закричав i собi, напав  на
Iгоря, а той зопалу втелющився в сiть. Поки виплутався, Парасочка  втекла.
Пом'яв тодi Iгор Ждановi боки, зате Парасочка врятувалася. Увечерi Колиска
закликав Ждана додому, пригощав його  горiлкою  й  просив  нiкому  про  ту
пригоду не розповiдати. Ждан  дотримав  слова  i  став  бажаним  гостем  у
Колисок. Параска складає цiну своїй вродi й через те не зовсiм легковажить
Ждановим коханням. Хоч i не осягає його до  кiнця  (цей  найкоштовнiший  у
свiтi скарб здебiльшого поцiновують найдешевше), тримає хлопця бiля себе -
отако й зрiвноважуються на  вселенських  терезах  любовi  двi  шальки.  То
життя, доля провадять свiй вiчний вiдбiр.
   Ждан виповiв свою таємницю наступного дня, проводжаючи Колиску  додому.
Йшли стежкою вiд рiчки на Мохнiвку повз розкiшний сад Леонтiя Кочубея,  де
саме  наливалися  червоним  соком  вишнi,  стежка  була  широка,  й  мiсця
вистачало обом. Колиска не сахнувся,  не  зацiпенiв  зi  страху,  а  ще  й
розпитував, як саме читав ту реляцiю гетьман, що при тому робив i як палив
її.
   - Нiколи не мислив вiн запорожцям добра, - сказав Колиска, повертаючи з
стежки на широку вулицю. - Пагуби вiн їм хоче. Бо ж не признають його  над
собою, як i iнших гетьманiв не признавали, опрiч Хмеля. Але штукенцiя ця -
з реляцiєю - дуже тонка й небезпечна. Тут не можна отако - без огляду.
   Сидоровi думки роздiлилися на двi  отари.  I  не  мiг  вiн  зiбрати  їх
докупи, не мiг зробити вибору. Найкраще  було  б  вiдхреститися  од  цього
хлопця та його небезпечного замiру. Але  й  Ждан  тодi  вiдхреститься  вiд
нього. А йому вельми припав до серця цей парубок.  I  йому,  й  Парасочцi.
Звичайно, не кепсько було б вiддати Парасочку за багацького сина.  Але  тi
багацькi синки самi шукають наречених  з  багатим  посагом,  та  й  репане
багатство i душу робить репаною. А  Ждан  -  хлопець  совiсливий,  чесний,
сирота, такий шануватиметься, такий не покривдить нi Парасочку,  нi  тестя
та тещу. Й не нашiптуватимуть лихого його родаки, бо  їх  просто  в  нього
немає, прихилиться до їхнього, Колисчиного, роду. То  нiчого,  що  не  має
статку, не в ньому щастя.
   Вiдмовити Ждана вiд того, на що той  намiрився,  теж  було  небезпечно,
можна прогадати в його очах, змалiти до  порошинки.  Лiпше  перебрати  той
клопiт на себе, та так, щоб ним i не клопотатись.  О,  Сидiр  гаразд  знає
гетьмана. Знає, що робить з тими, хто бодай одним оком заглядає  в  шпарку
до його покоїв. Немає нiчого небезпечнiшого за  намагання  стати  на  путi
вседержителям. I вiн надумав: аби зберегти собi  зятя,  треба  його  якось
вiдтрутити вiд двору на якийсь час. Вже давно проситься Ждан з  покоїв  до
стайнi (челядi  те  в  подив),  й  головний  управитель  позавчора  сказав
старшому конюху, аби  забирав  свiчкогаса  до  коней.  А  в  недiлю  їдуть
стайничi аж на далекий Дiн по конi; от з ними Сидiр i спорядить хлопця.
   - Є в мене, Ждане, одна стежка, один хiдник. I пошлю я по ньому вiрного
чоловiка, либонь, i запоможемо запорожцям. Нехай самi запитають в царських
канцелярiях, куди подiвся той ординанс.  -  Вiн  пристояв  мить,  i  мусив
пристояти Ждан. - Тiльки це справа дуже потайна й небезпечна.  Дивися,  не
виляпай нiкому, бо одсiчуть голови тобi й менi.

   * * *

   Ждан вернувся з Дону на макотруса й одразу  ж  поїхав  у  Седнiв,  куди
вiд'їхав на вiдпочинок гетьман. Ходив знайомими вулицями,  блукав  луками,
де пас корови та конi, й дивний щем поймав серце. I не думав, i не  гадав,
що батькiвщина, на якiй, власне,  нiчого  не  має,  може  так  дiймати  до
живого, накликати стiльки споминiв.
   Запах  рiдної  луки  одразу  притлумив  запахи  всiх  iнших,  нехай   i
розкiшних, полiв i лукiв.  Країна  дитячих  споминiв,  у  яку  вели  рiднi
стежки, була багатшою, нiж всi iншi країни. А  вiн  таки  ж  набачився  за
останнiй мiсяць країв i земель, їхали степами й  лiсами,  минали  мiста  i
села, й пригод їм лучилося чимало. Напали на них розбiйники,  i,  може  б,
вiн i погинув, якби саме не спав на днi воза. Вже загинули сотник  i  двоє
челядникiв, а Ждан тодi викублився з соломи й не  розгубився  -  дiстав  з
сiдельних кобур (сiдло лежало на возi) два пiстолi,  з  одного  випалив  у
широку спину розбiйницького отамана, з другого - в низенького, схожого  на
тхора розбiйника в кожушанiй жилетцi, одягненiй на  голе  тiло.  Отож  вiн
понюхав пороху i врятував гетьманську кореспонденцiю на  Дон  i  подарунки
старшинi, якi везли в чотирьох зашитих мiшках. Його славили  i  порятованi
ним сердюки з гетьманського обозу, й донцi, яким привезли щедрi  гостинцi,
й приохочували лишитись на Дону, i якби щось раптом не  поманило  Ждана  в
рiднi краї - лишився б. Правдиво хтось сказав: тiльки та  земля  твоя,  на
якiй народився. Там, на Дону, спiвали українським козакам пiсень три  рудi
красунi - внучки отамана в абшидi, сивобрового пасiчника, i Ждан  спочатку
думав, що вони  спiвають  йому.  А  тодi  розупевнився.  Надто  вони  були
красивi, й надто самовпевнi i нахабний був сердюцкий пiдссаулець  Лещенко,
танцюрист i хват, балакун i спiвун. Три дочки пасiчника лишилися в пам'ятi
як три рудi хмарки. А в Батуринi  на  нього  челає  пухкенька,  червоненим
Парасочка. За всiєї несерйозностi її смiхотливої одачi, та й при деяких її
недосконалостях,  у  неї  вистачає  розуму  поцiнувати  кохання  молодого,
цнотливого козака.
   ...Босими, в порспах, ногами гоьив вiн оцiєю дорогою  на  пашу  корови.
Отам вони повертали з дороги, корови йшли пастiвником, вiн брiв  за  ними.
Трава була сива од iнею й холодна, аж обпiкала ноги.  Отам,  на  Крячковiй
могилi, вiн обiдав. Отам, у Лаврентiйовому болотi, ловив шганьми  карасiв.
Воду збовтував до чорного: пускав через болото корови - й вони сколочували
її до дна. Карасики були дрiбнi i чомусь у червоних кривавих плямах. Отут,
понад Рокитянською лукою, бродили найгустiшi тумани, i їхнє  бiле  полотно
дерлi видимi деркачi.  Отам,  пiд  олешиною,  вовки  розiрвали  Явдошку  -
оброняла теля, пiсля того якийсь час пастушкiв супроводжував дiд  Реп'яшок
з рушницею. А ото синiє Неситiв бiр, туди  вони  ходилипо  малину,  хоч  i
боялися вовкiв.
   Ждан блукав по луках, по полях, вiн мовби прощався з  ними,  щось  йому
пiдказувало серце, а може, воно летiло поперед нього, вказувало йому путь.
   Вернувся на панський двiр,  i  його  запросили  до  столу.  Сьогоднi  в
гетьмана iменини, й челядь гуляла. У великiй челядницькiй свiтлицi  стояли
столи, баби й молодицi подавали страви. За столами сидiло  чоловiк  сорок.
Сердюки з варти бенкетували в малiй свiтлчцi. Не пили тiльки тi, що стояли
на вартi в покоях, та ще один, який вартував  льох.  З  правого  боку  вiд
Ждана сидiв Сидiр Колиска, Ждана  кортiло  розпитати  його  за  Парасочку,
одначе не запитував - соромився. А Колиска й  собi  не  звертав  на  нього
уваги, дослухався до розмови за столом. Вона спалахувала то тут,  то  там,
затихала, аж раптом зринули тихi голоси. Ждан почав  дослухатися  й  coбi.
В'язав слово до слова, думку до думки й вив'язав  вервечку.  В  сусiдньому
селi Макишинi, в маєтностях таки ж їхнього гетьмана, зрiла змова.  Колишнi
вольнi козаки, яких останньою полковою ревiзiєю  зiписали  в  пiдсусiдкiв,
збиралися послати в Москву посольство з суплiкою на гетьмана.  Та  коли  б
тiльки цю одну скаргу хотiли внести у високi царевi вуха, а то ж  вивiдали
й iншi недишкретностi гетьмана, навiть щось таке про вiйну  з  турками,  й
списали на папiр все. Зiбрали грошi, двоє призвiдцiв  -  козаки  Гулько  i
Зайченко - лаштувалися в  дорогу.  Але  знайшовся  здрайця,  козак  Сулiя,
виказав їх. Сердюки запрягли  коней  у  воза  з  клiткою,  в  якiй  возять
продавати на базар гусей, поклали  туди  зв'язаного  Сулiю,  й  поїхали  в
Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулiю взяли з собою для  того,  аби
показав, де живуть Гулько та Зайченко, а  зв'язали,  щоб  вивiдав  усе  до
кiнця. Для цього всiх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко  цей
пiдступ розгадали й прибили Сулiю трохи не до смертi. Сьогоднi вранцi  той
поволiкся додому показувати синцi, якi йому буцiм го намалювали сердюки. А
Гулько та Зайченко чекають на квестiю.
   Та звiстка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому  гетьманськi  милостi
в'їлися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем - троюрiдним  братом
по матерi. Це з ним пасли вони  на  Рокитянськiй  луцi  корови,  ловили  в
болотi  карасi  й  обiдали  на  Крячковiй  могилi.  З  неї  злiтали  вниз,
наслiдуючи степових чаєчок... Це ж,  мiркував  Ждан,  вiн  уже  нiколи  не
погомонить з мрiйливим Трохимом  Гульком,  не  почує  його  скрипки,  його
тихого смiху. Й захотiлося йому побачитись з Гульком. Так захотiлося,  хоч
i смерть, а мусить побачитись.  Може,  думав,  вдасться  чимось  допомогти
Гульковi. Все-таки вiн, Ждан, присвiчував гетьмановi.
   Тихенько вилiз iз-за столу, налив у мiдний пугар  дулiвки  й  вийшов  з
свiтлицi.  Сутенiло.  У  дворi  стояла  гнiтюча  задуха,  пахло  кiзяками,
перепрiлими збоїнами, з-за високого зеленого паркану з гетьманського  саду
повiвало сухим, переспiлим запахом липи.  Пiдiйшов  до  великого,  на  два
входи, цегляного льоху й здивувався, що пригощати нiкого. Сердюк сидiв  на
землi i спав, прихилившись спиною до червоної цегляної стiни  льоху.  Однi
дверi були вiдчиненi, в других стримiла притика. Ждан подивував,  що  вони
не замкненi, i в цю мить щось тоненько кольнуло його в груди, вiдтак  само
по собi закалатало серце, а думка заплiталася, наче п'яна. Це ж так просто
- пiдняти притику й тихенько гукнути у вологу темiнь.
   - ...Хлопцi, виходьте, - гукав Ждан, запах цвiлi бив йому в носа. Нiхто
не виходив, i вiн покликав удруге i втретє. Нарештi там щось заворушилося,
зачовгали на схiдцях ноги, i з льоху вийшли двi, пропахлi кислими огiрками
та капустою, постатi. Вони озиралися, розгублено витрiщилися на Ждана.
   - Трохиме, Василю, сердюк спить, - шепотiв Ждан. - Втiкайте.
   В'язнi озиралися, злякано косували на дубову хвiртку в парканi.
   - Куди ми втечемо...
   - Зi мною, на Сiч, - i аж стрепенувся, бо хоч цю  думку  носив  у  собi
вiддавна, але була вона десь далеко, мовби про запас, а тепер  спалахнула,
як порох. I з цього вогню, неначе з вибуху порохової гранати,  вигулькнуло
чорновусе обличчя Митрофана й поманило себе збадьорливою усмiшкою.
   - Нiкуди нам втiкати.
   Не стiльки з слiв, скiльки з Трохимового вигляду Ждан зрозумiв, що вони
не втiкатимуть. Й не осудив їх. Подумав: у них жiнки,  дiти  (в  Гулька  -
четверо), батьки... В цю мить вартовий сердюк голосно вiдригнув  i  лупнув
очима. В тих очах стояла хмiльна каламуть, думка довго не могла  пробитися
крiзь неї. Врештi пробилася, козак утямив усе й спочатку щось забелькотiв,
а далi тоненько заверещав. Ждан стрепенувся, оглянувся по  двору,  в  його
головi знявся рiй думок, але вiн не мiг вхопити  жодної.  Утямкував  одне:
склалося на лихо, йому треба рятуватися.
   - Допоможiть вкинути його в погрiб, - гукнув до Гулька й Лещенка.
   Тi монялися, переступали з ноги на ногу, одверталися. А  тодi  один  за
одним шаснули в погрiб. А сердюка, - Ждан не пам'ятав, як  те  сталося,  -
деменув в обличчя, а сам згинцi попiд вiкнами свiтлицi побiг до ворiт, якi
вели з господарчого двору на греблю й далi на дорогу за село.

   * * *

   Митрофан шукав собi срiбнi пiдкови, щоб були по каблуковi, в мiру тонкi
i щоб посерединi в них була чирвочка. Вона дуже гарно  вiдкарбовується  на
снiгу та вологiй землi. Й зовсiм не думав про те, що саме йому не випадало
залишати за собою слiду.  Таких  пiдкiв  не  було.  Обiйшов  усi  ятки  на
Костянтинiвськiй вулицi, де торгували залiзом i  залiзяччям,  а  пiдiбрати
собi пiдкови не змiг. Ось i остання ятка. Над самими дверима висiла в'язка
кiнських пiдкiв, бiля неї  -  набiр  кiнських  залiзних  пут,  у  кутку  -
шкворнi, а далi попiд стiнами залiзо  для  возiв  (ободи,  ступки,  отеси,
пiдгейстери), а також ухналi, скребки,  ножi  для  скобления,  бляшки  для
наритникiв, кiльця й дзвiночки для дуг, вудила всiх розмiрiв.
   Чубатий лiтнiй крамар у круглiй, татарськiй  ярмулцi  та  замицька-ному
чужоземному каптанцi намагався збагнути з вигляду запiзнi-лого покупця, що
йому треба, заяснiв виробленою  посмiшкою,  та  враз  стенувся,  неначе  з
холоду, спохмурнiв i пiшов зачиняти дверi.
   - Щасливо добувся? - запитав, шкиргонувши важким засувом.
   - Мовби щасливо. Нашi запорозькi кугути  мандрувати  не  люблять,  радi
випхнути за сiчовi ворота будь-кого й на дорогу припасiв не шкодують.  Так
що не схуд.
   - Ще схуднеш, - похмуро пообiцяв крамар. - Прив'язали ви мене до  свого
воза. Ще й брата мого в Батуринi. А в нього шестеро... Як пуцьвiрки.
   - А що б вони їли, тi шестеро, якби не гетьман? - буркнув Митрофан. - I
чим би торгував ти?
   - Я оце стою тут i  мовби  душу  свою  продаю,  -  зiзнався  крамар.  -
Вiдпустiть ви її на покаяння.
   - З тiлом чи без тiла? - Й бачив, як тiпнувся крамар, як вiн  злякався,
та й у самого душа зiщулилася й затремтiла, сполохана  чорною  думкою:  "А
хто вiдпустить мою?"



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

   Пан Казимир iз своїм гостем, двоюрiдним братом  Владиславом,  сидiли  в
садку в збудованiй у схiдному стилi альтанцi, пили  густий  i  холодний  -
просто з  льоху  -  грушевий  узвар,  розмовляли.  Пан  Владислав  приїхав
третього дня. Це був пухкий, м'який, череватенький панок рокiв  сорока,  з
сивуватим чубом, який вився на  скронях,  чималим,  у  червоних  прожилках
носом, тонким голосом i вишуканими манерами.  Любив  поговорити  про  речi
високi, про римських цезарiв, походи Александра Македонського, хоч сам був
людиною цiлковито цивiльною i посiдав уряд скарбника Луцького магiстрату.
   - Лиха це рiч... старiсть, - мовив пан Владислав, у очах якого  чаїлася
сумна думка, i вiдсьорбнув з великого пузатого кухля. - Дуже лиха.
   - Ти начебто не такий вже й старий, - заперечив пан Казимир.
   - Маю на мислi не кволiсть i хвороби тiла - iнше.
   - Що ж саме? - запитав Казимир i посмiхнувся. - Чим вона тебе лякає?
   - Не лякає, а  смутить.  Молодiсть  -  вона  щира  й  безбережна.  Може
пожертвувати життям задля якоїсь мети або заради когось iншого. А старiсть
- зроду-вiку. Та й не в самiй жертовностi суть.
   - А в чому? - знову посмiхнувся Казимир, якого тiшила ця  розмова,  як,
буває, тiшить людину гарна оповiдка.
   - В тому, що вона не вiрить у щось таке,  заради  чого  можна  принести
жертву.
   - А для чого її приносити, - сказав Казимир. - Викинь всi цi дурницi  з
голови й живи. Живи, поки  можеш.  Поки  можеш  випити  й  з'їсти.  Кохати
дiвчат...
   - А що ти називаєш коханням? Отих своїх...
   - Бiлогрудих лебiдок...
   - Так вони ж, мабуть, бридують тобою?
   - Нехай спробують, - ощирив у посмiшцi зуби Казимир. -  Та  й  чого  їм
бридувати? Я ще того... при здоров'ї. I живуть вони лiпше од iнших хлопок.
В полi не працюють.
   - Якщо це життя, - промимрив Владислав i пухкою  бiлою  рукою  роздушив
комара, тiльки червона пляма лишилася на щоцi. - До речi, а де твої Ядвiга
i Адам?
   Казимир поморщився на Владиславову нетактовнiсть.
   - У Краковi. Де ж iще? Адам у колегiумi...
   - А Ядвiга?
   - Я їй не забороняю жити, як вона хоче. Тiльки сюди їй потикатися зась.
- Казимир пiдвiвся. - Ходiмо звiдси, поки нас не з'їли комарi. Отаке кляте
мiсце, гарне й кляте: все лiто тнуть.
   Брати пiдвелися й дорiжкою пiшли до палацу. По дорозi зустрiли  дiвчат,
якi йшли з шиттям, їм дозволялося вишивати в саду, в дальнiм  його  кутку,
там була  вкопана  для  них  широка  лава.  Дiвчата  вiдступили  в  траву,
пропускаючи панiв.
   - Що то за дiвчина, чорнява i кругловида? - запитав Владислав. - Позаду
всiх стояла.
   - Сподобалася? - реготнув Казимир. - Можу поступитися на нiч.
   - Та нi. Я про те: надто вона змарнiла, i повно суму в її очах.  Навiть
не суму, а туги. Такої... ну, безпросвiтної.
   - Все ти щось вигадуєш, - невдоволено мовив Казимир. - Дiвка як  дiвка.
Звичайна хлопка, як усi iншi.
   Вони пiднялися по сходах на ганок. При  дверях,  обiпершись  плечем  на
одвiрок, схрестивши  на  грудях  руки,  стояв  Ян.  Його  чорнi  очi  були
непроникливi,  здавалося,  вони  не  пропускають  свiтла,  воно   од   них
вiдбивається. Але коли ковзнув поглядом по братах, Владиславу здалося,  що
перед його очима провели лезом бритви.
   - Дивний якийсь цей хлопець,  -  сказав  Владислав,  коли  вони  почали
пiднiматися сходами на другий поверх. - Менi  здається,  вiн  може  людину
вбити.
   Казимир засмiявся хрипкуватим смiхом.  В  тому  смiховi  вiдчувалися  i
досада, й радiсть, i нiби аж величання.
   - Все тобi  щось  здається.  Але  цього  разу  ти  вгадав.  Уб'є  й  не
здригнеться. Варто менi тiльки кивнути пальцем. Владислав знизав плечима:
   - Дивна вiдданiсть.
   Сухорляве, довгасте обличчя Казимира ожило, очi засвiтилися.
   - О, то незвичайна iсторiя. Хочеш - розкажу. Нiкому  не  розповiдав,  а
тобi розкажу. Може, ти тодi... Ну, перемiниш свою скептичну  фiлософiю  на
iншу, оптимiстичнiшу. Сiдай у фотель.  А  я  ось  сюди.  Не  люблю  м'яких
стiльцiв. Так от, слухай. Цей хлопець, Ян,  дiстався  менi  в  спадок  вiд
тата. Проте я також трошки  причетний  до  тiєї  iсторiї.  Менi  вже  було
шiстнадцять лiт, i батько брав мене на тi лови. Як ти знаєш, є у  нас  два
маєточки на Брацлавщинi: Пiски i Кчине. Так от, чверть  вiку  тому  в  тих
мiсцях гасав чи, як кажуть холопи, гуляв бандит Чапля з ватагою. Часом  не
чув? О, треба сказати правду, зацний бойчак, хоч i хлоп, ще й  невловимий.
Якi тiльки засiдки не робили на нього, якi тенета не розкидали -  проривав
i вислизав. Не було од нього  спасу  не  тiльки  моєму  татусевi,  а  всiм
довколишнiм панам. I тодi татусь дiзнався, що в Чаплi є  син.  Син,  якому
рiк. Ага, я забув тобi сказати, що жiнка Чаплшiа теж ховалася  в  лiсi,  а
синка вiддали далеким родичам. Тато й влаштував там засiдку.  Сказав  так:
колись хтось iз них двох та прийде. Два мiсяцi сильце  стояло  порожнє.  А
тодi впiймалася пташка. Знадлива була, я вже її пам'ятаю. Ну-от...  Привiз
татусь її в замок разом з  дитиною  i  почав  торгуватися.  Торгувалися  i
торгувалися. Довго торгувалися.  Любила  його,  того  розбiйника,  стерва,
дуже. Та врештi виказала Чаплин сховок. Схопили Чаплю, але  половина  його
ватаги вирвалася й подалася в iнше мiсце. Залишилася в тому ж лiсi,  й  не
могли її знайти. Заздалегiдь приготувала собi той  другий  сховок.  Почали
тепер торгуватися з Чаплею. Торгувалися-торгувалися й виторгували всiх  до
одного.
   - Я не все зрозумiв, - на  мить  перебив  Владислав,  перемiнившись  на
обличчi. - Про отi торги. Який же товар? У неї - дитина, у вас - куля  або
шворка на шию? Так? А далi...
   - Чекай ти! - махнув рукою Казимир.  -  А  як  шворка,  то  що?  Тiльки
трошки, було, посинiє... Ну-от... i збив мене з розповiдi.  Ага.  Оце  той
самий хлопець. Бач, який чорний.
   - Вiн лишився сам?
   - Його матiр татусь подарував одному пановi з Варшави. А Яна виховували
ось тут, у фiльварку. До п'ятнадцяти лiт. А потiм я вiддав його до вiйська
на вишкiл i наказав навчити грамоти.
   - I парубок не знає, хто вiн?
   - Звичайно. Я йому сказав, що вiн син бiдного безземельного шляхтича  й
що його батько загинув у вiйнi з Хмельницьким.
   - I вiн забув рiдну мову? Казимир зареготав.
   - Та вiн i не знав її. - I враз його обличчя стало серйозне. - А що вже
вiрний менi. В огонь i воду за мною i поперед мене.
   - Так, це важливо, що своєї мови не знає, - промовив  Владислав.  -  Не
знає рiдної мови, то вже, вважай, пес, а не людина.  Гавкає,  як  навчили.
Яничар.
   - Щось подiбне.
   Владислав довго потирав пухкою рукою пiдборiддя.
   - Поганий чоловiк був твiй татусь, а мiй дядько.
   - Це ж як поганий?
   - Не можу сказати й як. Дуже.
   Обличчя пана Казимира поблiдло, вiн схопився з стiльця й вдарив кулаком
по мармуровому столику. Кутики його губiв затремтiли. Одначе стримався.
   - Їдь звiдси.
   - Звичайно, поїду. Я й сам не хочу жити в такому домi.
   - Євнух, - таки гукнув навздогiн Казимир.
   За хвилину до ганку, де чорнiло вибасуване в споришi кiнськими копктами
тирло, пiд'їхала карета. Казимир стояв бiля вiкна, лiвою рукою тримався за
довгу портьєру з китицями. На мить в його очах  спалахнули  лихi  вогники,
але вiн не дав їм розгорiтися у вогонь помсти.  Довго  стояв,  роздумував.
Вже карета зникла за ворiтьми, вже вiддаленiв  стукiт  копит,  а  вiн  все
стояв прихилившись до лутки вiкна.
   Якась думка звивалася на днi його серця - серед гнiву  й  злоби,  серед
глуму i насмiху над невдатним  двоюрiдним  братом.  Раптом  вона  випливла
нагору. Казимир плеснув у долонi. Неначе з-пiд землi  вродився  козачок  у
червоних чобiтках.
   - Лукину, вишивальницю.
   Лукина увiйшла й зупинилася бiля дверей. Пан обвiв її  постать  гострим
поглядом. В першу мить йому здалося, що її очi займають все обличчя.  Такi
були великi й зболенi. "Тьху ти..." - вилаявся про себе пан. I подумав, що
з цiєю дiвкою йому й поталанило, i не поталанило. Була вона дуже цнотлива,
вiдлюдькувата i якась... гордовита. А чим вже їй гордувати в її становищi?
Пiдступитися ж до неї вдалося тiльки за допомогою вина. Вона впивалася  до
нестями й тодi нагороджувала  любощами,  не  вiдомими  Казимировi  ранiше.
Тiльки зо два рази прошепотiла якесь iнше, не його iм'я. А по тому ставала
знову як горiх серед колючого гiлля. I кiлька  разiв  пановi  спогадувався
ножик iз скiска. Було смiшно, а трохи й лячно. I все ж...  Є  щось  у  цiй
дiвчинi. Була б вона шляхтянкою... Просто якби вiн був  молодший  i  зумiв
закохати її в себе. Незвичайними розповiдями, хоробрiстю, чоловiчою силою,
нiжнiстю, подарунками. Про  таке  вiн  колись  мрiяв.  I  такого  йому  не
стрiлося. Спочатку вiйна, та й був живий татусь, вiн сидiв у цьому маєтку.
   - Чого ти така, неначе тебе ведуть на страту, - гарикнув Казимир, бо  ж
згадав, що саме Владислав помiтив осмуту цiєї дiвчини.
   Лукининi губи смикнулися, з темно-вишневих стали бiлими, а  з  куточкiв
очей скотилися двi сльози.
   - Я... я в тяжi, - прошелестiла вона. Пан наморщив високе чоло.
   - Ну й бiда менi з цими дiвками, - спробував повернути все на  жарт.  -
Ледве з якою пересплю, уже й понесла. - I осмiхнувся погордливо, хижо. Хоч
насправдi це була четверта дiвчина,  яка  завагiтнiла  вiд  нього.  Стояв,
роздумував, що робити. Вiдправити в Пiски  чи  Козине?  Так  Пiски  зовсiм
маленьке сiльце, а в Козиному вже троє чукикають байстрят. Треба  видавати
замiж. Тут, у селi.
   - Ти пiдеш замiж? - запитав голосом, що не викликав заперечення.  -  За
кого б ти хотiла вийти замiж?
   - Той... не вiзьме мене.
   Пан зареготав. Наче трощив горiхи голими руками.
   - Накажу - вiзьме. Та й без наказу. За кого б ти хотiла пiти?
   - За Фiлона.
   - За якого Фiлона? - А сам поморщився, бо пригадав,  що  саме  це  iм'я
шепотiла Лукина в п'янiй гарячцi кохання.
   - За Фiлона Мальованого... - i знову затнулася. - Але вiн,  мабуть,  не
схоче.
   - Нехай спробує. Та й кажу ж, ще сам прибiжить. Знаєш Лимарiв хутiр?
   - Отого, що згорiв у хатi?
   Лукина гаразд знала хутiр козака-полiсовщика Лимаря.  Вiн  був  вольний
козак, бездiтний, i коли померла дружина, порядкував сам, сам i пiч  топив
- та й згорiв разом з хатою. А все iнше лишилося: двi комори, клуня,  хлiв
лiсяний i хлiв рублений, саж, погреби, великий сад.
   - Знаю, - прошелестiла сухими губами. - Лимар був вольний.
   - Ага, був. Я купив обiйстя. - (Збрехав i не моргнув оком,  просто  всю
Лимареву землю i хутiр прирiзали до панського поля). - Дарую тобi  його  i
ще п'ять десятин землi. Хату збудуєте самi.
   Казимир аж запишався  власною  щедрiстю.  Ще  жоднiй  покритцi,  навiть
жодному найзапопадливiшому слузi не давав такого дарунка. Сам не знав,  як
це сталося. Либонь, вчинив так, бо й досi кипiв у думках проти Владислава,
який би зроду-вiку не проявив  такої  великодушностi  й  щедростi.  А  ось
вiн... хоче - дарує обiйстя, а хоче - викачають намазану дьогтем  дiвку  в
пiр'ї i вивезуть у гнойовому возi за село.
   - Рада? - помолодiло блиснув очима.
   - Рада, - тихо мовила Лукина й ледь вклонилася пановi, але  в  очах  її
роїлася якась неспокiйна думка.
   - Останнi два рушники можеш залишити  собi.  Пов'яжеш  ними  старостiв.
Старшим старостою буде сам осавул Лизько. - По  тих  словах  повернувся  й
вийшов, сподiваючись, що вже нiколи нi в серцi,  нi  в  пам'ятi  не  зрине
спогад про Лукину, як не  зринають  вони  про  всiх  iнших  покинутих  ним
покриток...

   * * *

   Осавул Лизько зайшов у двiр Мальованих попереду овечок, що бiгли з пашi
й збивали куряву, i вже тут передихнув,  зняв  шапку.  В  нього  на  тiм'ї
блиснула лисина, вiн витер шапкою спершу її, а далi  обличчя  й  розгладив
вуса. Вiн бачив, що Фiлон пiшов у береги, але не завернув його, вирiшивши,
що краще спочатку побалакати з його батьками.
   - Драстуйте вам у хату, з п'ятницею  будьте  здоровi,  -  мовив  Лизько
нечувано ласкавим голосом, одразу ступаючи до покутя.  Лизько  -  високий,
худорлявий, трохи сутулий у плечах, з широким, неначе праник,  обличчям  i
неприємними очима. Колись, кажуть, тi  очi  були  й  добрi,  й  ласкавi  -
звичайнi людськi очi, але за роки осавульства все тепло з  них  вивiялося,
осталися попiл i сажа. Текля i Василина саме  ставили  на  лежанцi  опару.
Оникiй i Йосип довечерювали солоною таранею з галушками  (Фiлон  повечеряв
ранiше). Всi посхоплювалися, занiмiли.
   А Лизько, сповнений самоповаги й добродiйства, яке мав учинити, сiв  на
лавi, поклав бiля себе шапку й сказав:
   - Тiсна, тiсна у вас хата, але скоро тут попросторiшає.
   - То ж яким побитом?  -  обережно  запитав  Оникiй,  витираючи  долонею
рiденькi вусики.
   - А таким-от, що треба вам женити сина.
   - Самi про те клопочемось, та... - Оникiй скрушно ударився в поли.
   Лизько всмiхнувся й крутнув вуса.
   - Принiс я, Оникiю, в твою хату велику радiсть. З панської ласки йду до
тебе в старости.
   - Ой, - вхопилася за сухi груди Текля. - Василина  ж  мала  ще.  Лизько
вдоволено засмiявся.
   - Треба слухати вухами. Не сватом прийду, а в старости.
   В хатi запала насторожена тиша.
   - Кого ж це менi сватають? - обережно запитав Йосип.
   - Не тобi, а Фiлоновi.
   Всi, хто був у хатi, спантеличено  поглядали  одне  на  одного.  Лизько
потiшився переляком господарiв, суворо сказав:
   - Василино, вийди з хати. -  I,  коли  за  дiвчиною  зачинилися  дверi,
поважно мовив: - Будемо сватати Грищенкову Лукину.
   - Ткачикову? - перепитав Йосип.
   - Ткачикову.
   - Це ту... покритку, - йойкнула Текля й заплакала. - За  вiщо  нам,  за
вiщо нам такий страм i така кара?
   - Ану вмовкни, - гарикнув осавул. - Добра менi кара. Пан за  нею  оддає
Лимарiв хутiр i ще п'ять десятин землi!
   I знову в хатi запала тиша, але вже iнша, надiйнiша, свiтлiша.
   - А це... не жарти? - обережно мовив Оникiй.
   - Я оце прийшов би жартувать, - обурився Лизько.  Йосип,  що  сидiв  iз
розтуленим ротом, мовив:
   - А-ж не вiриться. Коли б оце менi... Оникiй теж стрепенувся:
   - А може, нехай сватається Йосип. Вiн старший.
   - Сказано - Фiлон.
   - Фiлон так i Фiлон, - одразу здався Оникiй - Воно справдi, Текле, дiло
трохи таке... Але ж цiлий Лимарiв хутiр. - Звiдки будете її сватати?
   Осавул знизав плечима.
   - З дому, вона вже вдома.
   Текля перестала голосити й, було видно, погодилася в душi на таке. Хоч,
звичайно, було їй i кривдно: сподiвалася, що поодружуються сини нехай i не
на найкращих дiвчатах, нехай i  не  на  красунях,  але  на  чистих,  не  з
панських покоїв. Та що робити. Добре, хоч таке. Добре... якщо добре.  Вона
перша й сполошилася:
   - А якщо Фiлон не захоче?
   - Як-то не захоче, - здивувався осавул. - Пан наказав. Кличте хлопця.
   Йосип пiшов i по якомусь часовi вернувся  з  Фiлоном.  Було  видно,  не
втерпiв, дорогою все йому розказав. Бо Фiлон не привiтався з осавулом,  не
зняв шапки, а став у порозi й прорiк:
   - Я женитися ще не буду. Його лице дивно мiнилося.
   - Як це ще не будеш? - не зрозумiв осавул.
   - А так. А на Лукинi - то й нiколи. I зцiпив зуби, аж потемнiли  вилицi
з молоденьким, лише кiлька разiв потятим бритвою пушком.
   Осавул спантеличився. На таке вiн не сподiвався.
   - Та ти знаєш... ти знаєш, що мелеш, - мовив навiть  не  погрозливо,  а
злякано. - Та тобi... Та тебе...
   - Скажiть пановi: я не одружуся на Лукинi, хоч убийте.
   - А коли б на мене... - сказав Йосип.
   - От i женися, - витиснув крiзь зуби Фiлон.
   - Сину, змирися, - просив батько.
   - Ми його змирнмо канчуками, - погрозливо мовив Лизько.
   - Я все одно на Лукинi не одружуся, - сказав Фiлон, i така була в  його
голосi затятiсть, так яро палали його очi, що осавул взявся за шапку. Його
провiв на вулицю Теклин плач.
   - ...Як це не хоче одружуватися? - здивувався на Лнзькову  оповiдь  пан
Казимир. - Приведiть його сюди.
   Двоє гайдукiв привели Фiлона. За пановою спиною стояв Ян.
   - Чому це ти не хочеш одружуватися на такiй гарнiй дiвцi? - здивовано й
мовби м'яко запитав пан.
   - Бо... не люблю її, - одказав Фiлон. -  Стояв  на  блискучiй  пiдлозi,
широко розставивши ноги в стоптаних постолах, i стояв  мiцно.  I  сам  був
мiцний - шия бронзова, лице смагляве, вiдкрите. Це дратувало пана.
   - Але я велю. Фiлон мовчав.
   - Утямив?
   - Над нами, пане, ще є бог, а вiн менi не велить, -  сказав  Фiлон,  не
опускаючи очей.
   Цi слова привели пана в нестямний гнiв.
   - А я наказую... I тобi, й твоєму хлопському боговi. Слово  гонору,  ти
вiзьмеш Лукину за жiнку.
   - Не вiзьму, хоч убийте.
   - Вiзьмеш! - верескнув пан Казимир i затупотiв  ногами.  -  На  конюшню
його.
   Гайдуки пiдхопили Фiлона пiд руки, потягли з покоїв. Вже зайшов  вечiр,
i на конюшню принесли двi свiчi. При їхньому хисткому свiтлi його й  били.
Форкав у мiцнiй загорожi жеребець Нерон,  бив  копитом  у  дошки.  Гайдуки
хльоскали канчуками тiльки на пiвсили. Один навiть  попросив  Фiлона:  "Ти
кричи". Фiлон не кричав. А тодi на конюшню  прийшов  Ян,  став  у  дверях,
схрестивши на грудях руки, й батоги засвистiли на всю  силу.  Коли  Фiлона
пiдвели з старої лави, сорочка прилипла йому до тiла
   - Ну! - процiдив крiзь зуби пан, що став  у  дверях,  взявшись  у  боки
руками. - Гарнi в тебе бояри?
   - Це, пане, не мої бояри, а вашi.
   - Що-що? - не зрозумiв пан.
   - Кажу, що на моєму весiллi бояр не буде. Бо не буде самого весiлля.
   - Засiчу до смертi i мертвого женю...
   - Хiба що мертвого.
   - Гайдуки!
   - Ваша свiтлосте, - зашепотiв за Казимировою спиною Лизько.  -  Я  хочу
вам щось сказати.
   - Що ще там? - невдоволено озвався пан, але ступив у темiнь.
   - Є ще один спосiб, - проникливе, лакейським голосом шепотiв осавул.  -
Колись, пам'ятаю, одного харцизяку пан випитували про  золото...  Замкнули
на нiч у порожнiм вiтряку i запустили вiтряк. Воно, знаєте, порожнiй,  вiн
гуде, як гаспид. Камiнь шкиргає, iскри сиплються. Ну, як у пеклi.  Вже  за
пiвгодини застукотiв той у дверi й зiзнався.
   Пан замислився.
   - Що ж, менi одного млина не шкода.
   - Та отой, крайнiй, од шляху. Вiн уже  старий,  камiнь  з'ївся,  мiняти
треба. А воно вiтрець набирається. - Й пiдняв над головою руку, заохочуючи
до того й пана: мовляв, подивiться, який вiгср.  -  Пан  руки  не  пiдняв,
посмикав себе за вуса й сказав:
   - Роби. Тiльки варту постав, бо вiн, бачу, такий, що й втекти може.
   - Не втече, - пообiцяв осавул.
   На драбинчатiм возi  четверо  гайдукiв  i  осавул  привезли  до  млинiв
Фiлона. Вiн не знав намiру своїх катiв, одначе здогадувався,  що  вигадали
вони щось надто лихе, й збирав себе на силi. Лють клекотiла йому в грудях,
болiло серце, а на ньому закипали сльози. "Якби вона хоч не смiялася" - ця
думка не полишала його голови, вона й тримала на чорнiй, важкiй струнi.
   Осавул вiдiмкнув млина, гайдуки впхнули туди Фiлона й  зачинили  дверi.
Фiлон зiтхнув заспокоюючись. Бо ж залишився сам. А що в млинi... То що ж.
   Пахло мливом i мишами, млин ледь гудiв - вiтер набирав сили й свистiв у
крилах. Зверху щось шелеснуло - Фiлон подумав, що то пугач або який  iнший
птах знайшов собi тут прихисток на нiч. I враз пiдлога пiд ним гойднулася,
заскрипiла, вiн вiдчув, що повертається разом з млином. Гайдуки розвертали
вiтряк проти вiтру. А  далi  млин  загудiв,  заревiв,  неначе  сто  чортяк
вхопилося за його крила, заскреготiв, зашкирготiв камiнь,  й  iскри  з-пiд
нього бризнули такими снопами, що  Фiлон  вiдсахнувся  й  боляче  об  щось
ударився головою, поточився й упав. Тримаючись за дошки,  пiдводився  i  з
жахом дивився на полум'я, яке рвалося з-пiд каменя. Фiлон  подумав,  що  з
хвилини на хвилину спалахне млин i що  вiн  згорить  разом  з  ним,  почав
хреститися. Однiєю рукою хрестився, а другою тримався  за  стiнку  млина,.
закусивши губи. А млин торохтiв, а млин верещав, реготав, жахкав полум'ям,
здавалося, вiн зiрвався з припону й мчить кудись, як  навiжений.  Фiлоновi
рвонулося в грудях, непереможна сила штовхала його до дверей,  вiн  уже  й
поповз до них, i враз у його головi кольнуло, мов  розжареним  цвяхом:  "А
вона ще й смiялася". Вiн поколiнкував у куток,  де  лежало  кiлька  мiшкiв
з-пiд борошна, упав на них, накрив голову руками й затих.
   Опiвночi  горiшнiй  камiнь  стерся,  вломився,  трiснула  вiсь,   млина
заклинило, й вломилося крило,  вiтряк  затих,  тiльки  гудiв  пiд  буряним
вiтром, неначе скаржився на свою долю. Коли гайдуки вiдчинили млина, Фiлон
спав на мiшках. Каменi так i не перемололи його затятостi.
   А рано-вранцi у фiльварок прибiгла Лукина,  вона  добилася  до  пана  й
просила, щоб з Фiлоном її не одружували. Цiлувала  пановi  чоботи,  а  вiн
бридливо вiдступав i сказав, ощиривши зуби:
   - Я дав слово.  Воно  -  непорушне.  Сьогоднi  вдень  чекай  старостiв.
Вiнчатися - увечерi.
   Старости були в китаєвих шапках з квiтками i в червоних  жупанах,  вони
вели молодого до молодої, за ними їхало ще двоє гайдукiв на конях, i  коли
Фiлон в одному мiсцi кинувся до плоту, його шию захльоснув аркан.
   - Татари, татари, - тiльки й сказав вiн, а сам вирiшив, що вiнчання  не
буде.
   Свiтилок теж було двi - з васильками в косах  i  з  свiчками  iз  ярого
воску та шабельками в руках. Пан наказав, щоб все було по закону. Фiлон ще
встиг вирвати в свата хлiб i вкинути в криницю, але принесли  iнший  хлiб.
До церкви молодих привезли на возi, а через  подвiр'я  молодого  вели  два
боярини,  тримаючи  за  вiдкиднi  рукави  жупана.  Позаду  йшли   ще   два
боярини-гайдуки й впирали Фiлоновi в плечi два пiстолi. Пан  сказав  перед
цим: якщо укоїш щось, вiдмовишся шлюбувати Лукинi в  останню  мить,  бояри
натиснуть на курки.
   Лiтнiй, тiлистий пiп увесь трусився, й трусилися в його руках вiнцi,  й
ходуном ходило євангелiє.  Голос  йому  зривався,  вiн  заїкався  й  часто
заглядав до книги, бо пам'ять йому вiдмовила, на  молодих  не  дивився,  i
молодi не дивилися одне на одного, у Фiлона в самого  очi  були  як  цiвки
пiстолiв, а Лукина свої очi виплакала, й на тому мiсцi темнiли  двi  чорнi
ями.
   Пiп пiдняв хреста й запитав молоду, чи шлюбує вона  своєму  майбутньому
мужевi, i Лукина прошепотiла сухими, як торiшнє листя,  губами:  "Шлюбую".
Далi вiн запитав те саме у Фiлона, той довго мовчав, i  затiпався  пiп,  i
напружилися старости-гайдуки, дужче вперли в спину молодому дула пiстолiв,
i тодi Фiлон проказав голосно: "Шлюбую". Щоправда, перед цим пошепки мовив
боговi, собi та панотцевi "не". Панотець удав, що не почув  того  "не",  й
дав цiлувати хреста. По тому молодих одвезли на їхнє обiйстя. Стояла глуха
нiч, далеко за лiсом моргала блискавиця, глухо цокотiли колеса,  й  цокали
пiдкови коней пiд верховими гайдуками. I глухо, порожньо було в  Фiлонових
грудях, вiн чомусь дослухався, чи не чути  грому,  але  i  небо,  i  обрiй
нiмували. Їх завели  до  великої,  на  двi  половини,  рубленої  комори  й
замкнули там. В першiй коморi горiли двi свiчки, стояв стiл, i на ньому  -
весiльна вечеря. В другiй коморi бiлiла шлюбна постiль. Фiлон побачив її й
здригнувся. Лава в коморi стояла тiльки одна, при столi, вони посiдали  на
неї, кожне з свого кiнця. У Фiлоновiм серцi все вже  перегорiло,  не  було
там нi злостi, нi гризьби, вiн сидiв, схиливши голову на жупан з весiльною
квiткою, й дихав важко, наче йому  щось  горiло  в  грудях.  I  всi  думки
покинули його, всi мислi й замрiї, знав тiльки одне: це несправжнє весiлля
й несправжня жона сидить у тому кiнцi столу.
   А несправжня  жона,  Лукина,  зiщулилася,  наче  покалiчена  пташка,  й
боялася ворухнутися. Фiлон мовби й не мав на неї зла, й не  мiг  пробачити
чогось. Змайнув йому в головi спомин про криницю, про дiвчину з вiдрами на
плечi, й вiн скрипнув зубами. Було жаль себе, й почував страшну оскаргу на
долю, а ще почував люту злiсть на пана. Так сидiли довго. I  хоч  Фiлоновi
здавалося, що свiт для нього померк, але вiн iснував i нагадував про  себе
звуками, кольорами, запахами. Тепер вже десь там, далеко, погримував грiм,
i миготiли свiчки, якi вже згорiли бiльше нiж  до  половини,  й  дратували
Фiлона запахи виставлених на столi страв. У нього в ротi  за  два  днi  не
побувало й рiски. I спрага мучила. Пекло пiд серцем.  Губ  потрiскалися  й
були сухi, аж гарячi. Перед ним стояв куманець з горiлкою,  вiн  повiльно,
щось спогадуючи, налкв у  чималий  глиняний  кухлик.  Почав  пити  i  враз
подумав, що йому лишається  тiльки  одне  -  впитися.  Випив  один  кухлик
горiлки,  i  другий,  i  третiй,  i  четвертий.  А  до  страви  так  i  не
доторкнувся. И коли зашумувало в головi, коли свiчки  й  тарiлки  попливли
кудись убiк, вiн устав i, похитуючись, пiшов  на  другу  половину  комори.
Стягнув з лiжка лiжник, узяв подушку й кинув у куток.  Повалився  на  неї,
але, хоч який  був  п'яний,  заснути  не  мiг.  У  головi  стояла  дзвiнка
порожнеча, в якiй важко, зi скрипом,  оберталося  якесь  колесо.  А  потiм
хтось бiлий опустився бiля нього на колiна, заломив руки й  бився  головою
об мостини, молячись до нього, наче до бога.
   - Не винувата я, Фiлоне, не винувата. Ти повiр. Просила я його, щоб  не
неволив тебе до шлюбу, у ноги падала. Горечко нам,  горечко,  загинули  ми
обоє, але я не винувата. Не вiриш? Бий мене, убий,  тiльки  не  дивися  на
мене таким звiром, не муч мене своїми страшними очима. Убий -  i  поховаєш
зi мною ганьбу мою, й покохаєш якусь iншу дiвчину. Ти  молодий,  смiливий,
гарний. Бий мене, катуй...  -  I  тягнулася  до  нього  бiлими  руками,  й
обiймала за шию, й притискалася тугими  грудьми,  й  росила  його  обличчя
сльозами, й вицiловувала тi сльози, й Фiлон незчувся, як... узяв її.  Раз,
i вдруге, i втретє. А вранцi прокинувся, й бив її тиранське, й знову  пив,
i знову спав з нею. Лукина проклинала свою долю й, звикла  до  любощiв  та
ласк розбещеного милосника, гаряче обiймала придбаного пiд пiстолями мужа.
Тими обiймами не стiльки  притягувала,  скiльки  вiдштовхувала,  бо  Фiлон
повсякчас пам'ятав, хто її навчив тих ласк. Так  тривало  три  днi  й  три
ночi.
   А вранцi четвертого дня Фiлон постукав у дверi.
   - Чого тобi? - запитав гайдук, що вiдчинив їх.
   - Не вiк же менi сидiти в коморi, - понуро  мовив  Фiлон,  дивлячись  у
землю. - Треба щось i робити. Он тин похилився...
   - Давно б так, - сказав гайдук i показав, де стоять заступ,  граблi  та
вила.
   Фiлон пiдвiв голову. Сонце свiтило, як i колись, як i колись,  їхали  з
поля вози, везли до  фiльварку  раннiй,  скошений  на  горбах,  ячмiнь,  i
чорними скиртами стояли  панськi  клунi  та  обори,  до  них  було  зовсiм
недалеко.
   Увесь ранок вiн порався бiля тину. А опiвднi приїхав верхи Ян i  забрав
з хутора гайдукiв. Вiн Подивився на Фiлона, й погляд той видався  Фiлоновi
трохи дивним.
   Не було в ньому погрози,  чорної  злостi,  навпаки,  в  глибинi  темних
криничок причаївся сум.

   * * *

   Увечерi загорiлися одразу двi стодоли i клуня. Одна стодола -  цiла,  в
нiй був складений ячмiнь, друга, у якiй лежав овес, не викiнчена до верху.
Клуня ж була напiвпорожня, в засторонку лежали трохи торiшньої соломи, ось
у нiй найдужче й розгулялося полум'я. Воно  гоготiло  й  вило,  пiдхопленi
вiтром палаючi кулi злiтали високо в небо, їх вiдносило в поле, в  сторону
лiсу. Пощастило пановi, казали люди, якi спостерiгали пожежу  з  села,  що
вiтер з поля.
   На пожежi металися дворовi, гайдуки, накривали мокрими ряднами зверненi
до пожежi дахи конюшнi та iде одної клунi. Спробували гасити й  стодоли  -
нiчого не вийшло. Там було справжнє пекло. Здавалося, полум'я  лиже  темнi
важкi хмари, його вiдсвiти  лтiгли  на  рiчку,  й  вода  в  нiй  набралася
червоної барви.
   Пан Казимир спочатку гасав верхи, а потiм оддав коня, став бiля огорожi
саду й звiдти погукував на двiрню. Одначе вiн  тiльки  заважав,  справжнiй
лад усьому давав Лизько, йому допомагав  економ.  Вони  розташували  людей
ланцюжком, тi подавали вiдрами воду од криницi, якою  поливали  стайнi  та
комори, iншi ловили розжаренi пiхтi  соломи  й  затоптували  їх,  ще  iншi
баграми вiдтягували вбiк палаюче колоддя  з  клунi,  верх  якої  незабаром
упав, пiднявши високо полум'я,  вiд  чого  всi  поточилися  назад,  а  пан
затулив обличчя долонею. Але не тiльки пожежу гасили гайдуки. Вони  гасали
по чорному дворищу та в парку, шукаючи палiя. Бо  один  гайдук  на  самому
початку сказав, що бачив, як хтось побiг од стодол до  саду.  Не  в  поле,
звiдки мiг перебiгти в лiс, а до  саду.  Тепер  кiлька  гайдукiв  стерегли
дорогу в поле, iншi металися по садку.  Вони  перегукувался,  присвiчували
смолоскипами пiд кущi, заглядали з кожне дупло, обдивлялися кожне дерево.
   Фiлон лежаз пiд кущем жостеру, зiщулившись у грудочку, пiдiбгавши ноги.
Серце гупало йому в грудях, губи здерев'янiли, вiн молив бога, щоб його не
помiтили. Стодоли i клунi пiдпалив вiн. I побiг до саду,  якась  невiдома,
всевладна сила  вела  його  туди,  вiн  хотiв  побачити  пожежу  зблизька,
побачити пана, його переляк, його лють i безсилля.  Вiн  розумiв,  на  яку
небезпеку наражає себе, але не мiг нiчого з собою вдiяти. Вiн не  продумав
шляхiв утечi, можливо, сподiваючись на оте "якось воно буде", його  мозок,
все його єство заполонили гнiв i почуття помсти. Вiн  був  страшний,  коли
пiдпалював стодоли i коли вилами розносив у всi  кiнцi  вогонь.  Тодi  вiн
увесь був тiльки з помсти. А тепер - ще  й  зi  страху.  Неначе  пострiли,
ляскали голоси гайдукiв, хисткi вогнi блукали по саду, розшукуючи ного.  I
зараз  Фiлон  думав  тiльки  про  те,  як  йому  врятуватися.  Можна  було
пробратися до рiчки й залiзти в очерет, але ж вiн заклякне, та й  знайдуть
там його. А плисти через рiчку не можна, вона вся свiтиться, неначе в  нiй
тече не вода, а живе срiбло. I тодi подумав, що єдиний  шлях  до  втечi  -
бiля самого палацу, де найменше сподiваються його здибати. Й  коли  кiлька
смолоскипiв вiддаленiли до рiчки,  вiн  увесь  напружився  й  метнувся  до
палацу. Пролазив попiд  кущами,  прикипав  до  дерев,  майже  вростаючи  в
шорстку кору дубiв та кленiв.  В  одному  мiсцi  його  хитнула  спокуса  -
залiзти у велетенське дупло  в  стовбурi  липи,  переборов  її,  присiв  у
куточку мiж будинком та ганковими сходами.  Дихав  важко,  в  грудях  йому
клекотiло, в горлi булькало.  Ловив  кожен  шелест,  кожен  шурхiт,  кожен
шепiт. Тихо! Тiльки там, за будинком, лунають голоси й  потрiскує  могутнє
кострище. На мить у серцi спалахнула радiсть - вiн таки помстився, налякав
пана. Шкода, що вiтер перемiнився. Знову прислухався,  вiдiпхнувся  спиною
од стiни, легким скоком помчав далi. Обминув клумбу, переступив низенький,
до колiн, штахетник, завернув за рiг i ледве не наштовхнувся  на  постать,
що стояла спиною до нього. Вона була  освiтлена  тiльки  спереду  й  мовби
вирiзьблювалася на тлi заграви. Вiн скорше збагнув серцем,  анiж  впiзнав,
хто це. Все єство його затремтiло, щось страшне знялося  в  ньому  гарячою
хвилею й заплеснуло. В цю мить пан Казимир оглянувся. Те, що вiн  побачив,
вжахнуло його. Освiтлене загравою, Фiлонова постать в саду була  непомiрне
велика й страшна. Вона  була  мов  гора.  Пан  Казимир  закляк,  рот  йому
перекосило, й останнє, що  вiн  побачив,  були  зубцi  вил-трiйчакiв,  якi
зметнулися звiдкiлясь знизу.
   Фiлон висмикнув вила, ще не до кiнця тямлячи, що сталося.
   Сталося страшне, невiдворотне, як присуд долi;  його  горло  опекла  ще
одна гаряча хвиля, й вiн захрипiв. I в цю мить  почув  тупiт  чиїхось  нiг
позаду. Майже несамохiть викинув уперед руки для захисту й почув, як у них
затрудило, як гострi трiйчаки ще раз ввiйшли в щось туге, пругке i вертке.
Вила випорснули йому з рук. Вiн  їх  не  шукав,  а  дивився  на  тiло,  що
корчилося бiля його нiг. То був Ян,  старший  гайдук  пана  Казимира.  Вiн
кiлька разiв трiпнувся, перевернувся з плеча на спину,  вимахнув  рукою  з
розчепiреними пальцями. Його рука здригалася в повiтрi, кудись показувала,
i Фiлон на мить кинув погляд у той бiк. I враз до його вух долинуло  якесь
булькотiння, якесь шамрання, що склалося в кiлька слiв.
   - Нащо... ти... його. Я... мав... сам...
   Фiлон не збагнув Янових слiв. Та й не  мiг  далi  залишатися  тут,  вiн
зiгнувся й попiд парканом подерся крiзь кущi малини.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ

   Сад аги Сулейман Кегая - найкращий у всьому Карачаї[16]. Висока цегляна
стiна роздiляє його надвоє:  внутрiшнiй,  маленький,  з  мармуровою  чашею
посерединi, i зовнiшнiй, .великий, що тягнеться по горi вздовж  дороги  аж
до голих сiрих скель  мальовничими  кущами:  срiбнолистими  оливковими  та
черешневими гаями, хащами фундуку, яблуневими та сливовими садками, а бiля
самих скель - величезним каштановим гаєм. Помiж фруктових дерев -  стрункi
ряди кипарисiв, кущi жасмину, мiмози, геранi, тису та  розмарину.  Птаство
чманiє од тих запахiв, не  вгаває  спiвами  цiлий  день  -  воно,  мабуть,
злiтається сюди з усього Анатолiйського  узбережжя,  перехожi  зупиняються
пiд стiною, вдихають дармовi благовоння.
   Камiнною стiною сад вiдгороджено од дороги. Дорога стара, покинута, хто
зна, куди вона вела, адже вище вже  .немає  жодної  оселi,  там  пустельне
нагiр'я: громаддя каменiв, помiж яких поплелися хащi ломиносу,  аспарагуса
та схожих на дерезу кущiв, у них  кишма  кишить  гаддя  та  шмигають  сiрi
ящiрки. Вдень вони грiються  на  сонцi,  й  треба  бути  обачним,  щоб  не
наступити на скручену в клубок  змiю.  З  того  боку  нагiр'я  дуже  круто
обривається в долину, аж не йметься вiри, що цю стiну здвигнула природа, а
не рука людини. Глянеш униз - серце  зупиняється  од  страху.  Вже  нижче,
сажнiв на сто чи й  двiстi,  стiна  починає  спадати  пологiше.  В  долинi
пасуться табуни корiв та овець, але так далеко, що вони  схожi  звiдси  на
мурах. З нагiр'я видно й майже всю цю сторону -  широку  долину  Марiци  з
обома притоками -Тунджою i Ардою,  довгим  Михайлiвським  мостом,  фортецю
Демiр Таш, зеленуватi шпичаки мiнаретiв, величну мечеть  Селiма,  майолiки
бань та червонi i сiрi дахи будинкiв.
   Дорога спускається до мiста, але звiдки - сьогоднi годi збагнути. Може,
на нагiр'ї колись стояла фортеця,  та  потiм  розвалилася?  Або  десь  був
узвiз. Тепер же, здається, вона спадає просто з неба. В її камiнному  ложi
вiзировi невiльники продовбали рiвчак,  по  котрому  шумлива  дощова  вода
збiгає у великий камiнний басейн, а звiдти по довгiй  трубi  -  в  менший,
мармуровий. Ще одна труба  прокладена  од  нього  на  господарський  двiр.
Рiвчак продовбано давно, лiт сорок тому. Тодi ще були  молодi  сад  i  ага
Сулейман Кегай.
   Великий камiнний басейн став для Лаврiна Перехреста безодньою  прiрвою,
яка поглинала його силу. Двома велетенськими мiдними глеками, прив'язаними
до тичини, набирав з нього воду й носив угору пiд айву, оливки,  грушi  та
сливи. Вони зеленiли, Лаврiнова та кiлькох iнших невiльникiв снага потроху
переходила в них. Здебiльшого працювали вночi та досвiтками, коли  в  саду
не було нiкого. Вдень чистили рiвчак, лупали камiнь  -  зводили  стiну  од
пiвнiчного, й без того майже неприступного, боку.
   Й раптом усе перемiнилося.
   Цвiли черешнi, ще нiколи не закипали  так  бiлопiнне,  здавалося,  вони
почували, що їм судилася погибель. Мабуть, уперше ага  Сулейман  Кегай  не
насолоджувався тим запахом.  Сидiв  у  селямлику[17],  за  пiвтора  мiсяця
жодного разу не вийшов у сад. Що вiн там робив, чим струював час  -  нiхто
достеменно не знав.  Казали,  що  ага  замкнувся  iз  зайшлим  дервiшем  -
заплатив тому великi грошi, й спалювали удвох  вишневий  цвiт,  плавили  i
лили у воду срiбло - виворожували азi щаснiшу долю.
   Прогнаний з  покоїв  слуга-кальянщик  розгадував  вiзирове  усамiтнення
простiше: ага топить не срiбло у водi, а свою бiду в горiлцi, й  то  не  в
ракiї, а у вогненнiй козацькiй, вiн мав  до  неї  потаємну  пристрасть  ще
ранiше.
   Все то були здогади, напевне знали одне: ага  Сулейман  Кегай  попав  у
велику немилiсть. Вiн уже не був вiзиром i радником високої куббе-алти,  з
дня у день чекали, що за ним прийде асесбашi[18] з але-бардщиками й поведе
до Старого Платана. Тисячолiтнє дерево вже не  родить  горiхiв,  на  нього
вiшають голови скараних  високих  сановникiв.  Сулейман  Кегай  i  сам  не
сподiвався iншого. Адже не справдилася перемогою його рада великому вiзиру
на погром козацької Сiчi, навпаки - погромлено яничар  i  татарську  орду.
Нiкчемний хан випустив перемогу з  рук.  Уже  був  за  крок  од  неї.  Ага
пам'ятав, яка несамовита радiсть охопила султана й двiр, коли з  козацьких
степiв прискакали гiнцi з вiстю, що замислене збувається.  Запорукою  того
була привезена в подарунок султану молода красуня й молодий, дужий  козак.
Дiвчину й козака султан подарував азi  Кегаю.  Вона  мала  стати  двадцять
сьомою наложницею вiзира, а козака ага на радощах поставив на легшу роботу
- доглядати сад. Великий вiзир подарував азi  чорного  арабського  коня  з
сiдлом, обсипаним коштовним камiнням i перлами.
   Тепер ага Кегай не знав, чому по нього не йдуть алебардщики. Чи то  при
дворi забули про нього, чи вирiшили ще й покатувати чеканням. Аллах послав
людинi одне з найбiльших випробувань  -  чекання.  Воно  є  солодке,  коли
йдеться про кохання, нетерпляче, коли ждеш звiстки, нудне й  дратiвливе  -
вищого уряду, тривожне - невiдомостi, страшне - кари. Це  днi  й  ночi,  а
часом i роки, коли кров засихає в самiсiнькому серцi. Сулейман Кегай молив
аллаха, щоб вiн забргв його iм'я з  пам'ятi  султана  i  великого  вiзира.
Звичайно, нинiшнє його життя, надто пiсля  бурхливого,  сповненого  дiяння
крутежу при дворi, було життям хробака. Але ж лiпше бути навiть  хробаком,
iiiж чорною землс.ю. Сулейман Кегай  зсохся  й  почорнiв.  I  став  вельми
схожий на кажана. Втягнута в гострi плечi  голова,  довгi  руки,  а  ще  ж
стесаний назад лоб, високi, гострi  надбрiвнi  дуги  й  маленькi  очицi  у
глибоких  вирвах,  що  дивилися  насторожено  й  злякано...  I  життя  вiв
кажаняче. Вдень спав у селямлику, а вночi тинявся по  галереях  i  покоях,
тулився лобом до загратованих вiкон i подовгу дивився на зорi, що  свiтили
комусь iншому.
   Азi весь час вчувалися кроки на сходах,  а  чорнi  тiнi  на  стiнi  вiд
власної постатi та постатi дервiша видавалися тiнями  алебардщикiв.  Та  й
все  життя  для  Сулейман  Кегая  тепер  було  театром  тiней,  де  ляльки
пiдвiшують до стелi й смикають за мотузочки. Вiн  часто  посилав  дервiша,
щоб той покружився бiля палацу (для того й тримав його,  i  платив  великi
грошi), може, довiдається про що-небудь, давав золото на пiдкуп  служникiв
покоїв, дервiш оповiдав  усiлякi  нiсенiтницi  -  мабуть,  приносив  їх  з
базару, до палацу не ходив, а золото десь ховав. Вiн страшенно  знахабнiв,
залякував агу, наїдався до блювоти солодощiв, навiть курив з кальяна i пив
вино, за що мав би бути спалений живцем. То тiльки невiрнi можуть  вживати
той трунок. Ага мусив терпiти.
   Колись багатий, пишний i гостинний двiр Сулейман Кегая  занепадав.  Вже
не гарцювали  в  ньому  змiї-конi,  не  шелестiли  шовковi  паланкiни,  не
галасували, викладаючи товари просто на розпечений  малоазiйський  камiнь,
купцi. Руйнацiя й запустiння панували в  ньому.  Пойнялися  iржею  залiзнi
кiльця на семи лискучих стовпах, до яких  ще  недавно  прив'язували  коней
вiзировi гостi, голодно крякали, по-брязк^ючи ланцюгами, прикованi до даху
два орли. Жалiбно киркали  та  розлiталися  по  сусiднiх  дворах  i  садах
павичi, навiть собаки  по-забiгали  невiдь-куди.  Недавнi  вiзировi  друзi
обходили двiр, немов там лютувала бобонна чума. Давно втiк ефес - помiчник
по господарству, розбiглися всi  вiльнонайманцi,  повтiкали  бiлi  євнухи.
Навiть наглядачi за невiльниками, котрим платилося по два акчi  в  день  i
двiчi в рiк давали "на пояс",  залишили  подвiр'я  опального  аги.  Сусiди
Сулейман Кегая, що жили нижче од нього й колись  не  осмiлювалися  похмуро
глянути на високi зубчатi стiни двору, забили глиною жолоб у  тому  мiсцi,
де вiн повертав у сад, i тепер майже вся вода  збiгала  до  їхнiх  дворiв.
Розбестилися, не корилися навiть раби. Нiкому було їх пригну ги до роботи,
нiкому покарати - простора  вартiвня  iз  сiрого  каменю  в  лiвому  кутку
великого квадратового подвiр'я стояла порожня. Вони впали у таку  сваволю,
що часом самочинно полишали подвiр'я i йшли вниз до базару чи будь-куди.
   Там, на  базарi,  вирувало  життя,  й  вони  визбирували  його  крихти.
Тинялися  помiж   ятками,   де   стояв   голосний   мелодiйний   дзвiн   -
майстри-бронзарi  кували  славнозвiснi  турецькi  тацi,  мiднi  та  срiбнi
куверти для кави, щити та шоломи-мiсюрки, давали заробити якусь абищицю на
грубiй роботi; допомагали купцям вантажити товари, часом за жменю  сушених
слив, а часом падала у кишеню мiдна монета, або ж просто ловили  витрiшки.
Звичайно, там є на  що  подивитись:  всiлякий,  нiколи  не  бачений  крам,
заморськi, рiзанi зi  слонової  костi  штукенцiї,  чудернацькi,  схожi  на
велетенськi прачi, риби, в яких обоє очей дивляться в один  бiк,  не  менш
дивовижнi птахи в золочених та срiбних  клiтках.  Їх  привозять  заморськi
купцi, а жалiсливi правовiрнi купляють i випускають на  волю  пiд  веселий
галас дiтвори. Чорних, бiлих i жовтих рабiв купляють теж, але на  волю  не
випускають. На тому ж базарi на тонких мотузках,  натягнених  мiж  високих
платанiв, ходять заїжджi акробати, внизу пiд платанами  ведуть  несамовитi
танцi дервiшi: й вогонь п'ють,  i  залiзо  жеруть,  борються  на  потертiм
килимку борцi, грає на сазi меддах -  бродячий  музика,  є  там  пребагато
всiляких iнших див. I вештається сила-силенна рiзномасного люду: од чорних
безмовних арапiв у червоних фесках та  галасливих  обiрваних  турецьких  i
грецьких циган у жовтих жилетках до молодих європейцiв з довгими чубами, в
батистових сорочках з мереживами та вузьких штанях з єдвабу.
   В тому натовпi легко заблудитися, там нiхто не запитує, чи ти прийшов з
хазяїном i ненароком одбився од нього, чи приволiкся сам.
   Лаврiн базару не  любив,  вельми  рiдко  туди  ходив.  Високий,  худий,
ошмалений сонцем, вже й сам схожий на турка, байдуже перебирав очима увесь
Схiд.
   Базар гомонiв усiма мовами, кольорився всiма барвами й щоразу нагадував
йому про рiдний край, рiдну мову й рiднi  звичаї.  Хвилини  краденої  волi
падали тяжкими удавками на серце, кричали криком  про  вiчну  неволю,  про
осоружну чужину.
   Катiвницькими муками було також думати про те, що ось тут, поруч,  живе
твоє сплюндроване кохання, що доля нiби на смiх звела  вас  для  вiчної  й
тяжкої розлуки. Пекуча злiсть, од  якої  кидаються  на  вiстря  списiв  чи
гризуть грати, перегорiла,  її  переломили  втома,  голод,  нудна  сiрiсть
неволi. Тiльки iнодi в якомусь подивi  дивився  на  величезний  будинок  з
широкими вiкнами за зеленими гратами  -  невже  за  якимось  iз  них  живе
Килiяна? Та сама Килiяна... його  Килiяна...  й  руки  несамохiть  кришили
камiнь.
   Дивно  й  незбагненне  влаштована  людська  душа.  Коли   б   Лаврiновi
хто-небудь вiдгадав отаке майбутнє, вiн би нiколи  не  повiрив,  що  зможе
жити на свiтi. А от жив. Час перетер його думки, як жорновий камiнь зерно.
Може, тому, що й сам вергав камiння,  носив  велетенськi  глеки  з  водою,
сьорбав брудне пiйло. Жив... Хоч i не мислив жити. Коли його везли по морю
i море починало кидати кораблем, вiн благав його: "Втопи". Упирався ногами
в дошки, щоб виломити їх, але вони були мiцнi. Його привезли в  сад,  коли
вiн уже пiдупав на силi, її  виссала  тяжка  дорога  та  довге  сидiння  в
кам'яному мiшку, й мав поруйнований нещадними щимками долi  дух.  На  силi
повiльно набирав, а духом не зводився. Вiн уже не почував i свого  кохання
- палке, гаряче, воно було нiби  з  чиєїсь  розповiдi,  котру  чув  давно.
Чорнобрива, смаглява Килiяна лишилася там, за  морем.  Її  смiх,  її  мова
лунали на зеленiй луговiй галявинi серед лiсу. А тут, за  обвитими  плющем
стiнами гарему, жила якась iнша дiвчина, котру  Лаврiновi  було  невимовне
жаль i по котрiй плакав серцем. Пiсля того, як їх привезли в  Козлов,  вiн
не бачив її жодного разу, хоч пливли на однiй  галерi  й  були  подарованi
одному турковi. Та вiн i  не  жадав  бачити  її.  Весь  свiт  для  Лаврiна
здавався затканим сiрою павутиною, вiн нi на що не сподiвався й нiчого  не
чекав. Найтяжчими були ночi в темнiм хлiвi на перетрухлiй  просянцi.  I  в
заплющенi i в розплющенi очi плив зелений свiт, пливло  колишнє  життя,  й
тодi чув рiдну мову, зринали знайомi обличчя: дядька  Сироватки,  Кайдана,
Дороша Бруса, а найчастiше кошового отамана Сiрка. Може, думкою про нього,
про Сiч i тримався на свiтi. Бо ж по тих думках почував,  нiби  припливало
сили. Перехреста часто непокоїло: чи згадує його  кошовий?  Щоправда,  вiн
приходив до нього в спогадах не кошовим, а добрим  дядьком  Iваном.  Якось
прокинувся й довго не мiг оговтатись, де вiн. Сон вихопив  його  звiдси  й
перенiс у завiшаний зброєю прикомiрок кошового. Вони  сидiли  з  отаманом,
але той не розповiдав про походи, не навчав вiйськової науки, а... тасував
карти. Так, вони рiзалися в карти.  Чому  приснилося  саме  це  -  дрiбне,
випадкове, а не щось  значне,  велике?  Хтозна.  Може,  що  Iван  Сiрко  у
прикомiрку ставав не  суворим  кошовим,  а  дитинно  простим,  по-козацьки
запальним i нестримним, як i вiн сам, Лаврiн. Сiрко приховував цю маленьку
пристрасть вiд усiх. I Лаврiн теж. А грали вони запекло, iнодi  сварилися,
кiлька разiв Сiрко навiть рвав карти. Але одразу вiдходив душею, й по тому
було весело обом.
   Оце щасливе вiдчуття -  не  гри,  а  спочинку  пiсля  запальної  гри  -
навiдало Лаврiна. I йому було так хороше, так радiсно, що коли цей настрiй
розбився об холодний камiнь, вiн трохи не заплакав.  Уперше  за  весь  час
полону. Спомини йому завжди рвали серце на шмаття, по тому болiла голова й
свiт виповнювала ще важча похмурiсть.
   Та неждано в чорному потоцi безнадiї та безпросвiтностi  зблиснув  йому
промiнь, збудив до життя. Опала Сулейман Кегая повернулася  для  нього  та
Килiяни несподiваним боком. З перших днiв, тiльки-но Сулейман Кегай привiв
нову наложницю, старша жiнка аги занепокоїлася. Вона знала, що  серце  аги
давно погасло для кохання, сiм лiт не мав вiн нової наложницi, а iншi  всi
давно були ткалями й вишивальницями - не  виганяти  ж  дармових  робiтниць
(вiзир був дрiб'язкове жадiбний), та й не хотiв вiн нiкому признаватися  у
старечiй безгрiшностi, проте чорнооку  козачку  не  одiслав  у  вишивальнi
кiмнати, а наказав  поселити  окремо  й  часто  заглядав  до  неї,  купляв
подарунки i навiть сам учив говорити по-турецьки. Й  тiшився,  що  козачка
легко переймає турецькi слова. Вона зiзналася: її мати - татарка й  iнодi,
на  досаду  батьковi,  вчила  говорити  по-татарськи  i  по-турецьки,  аби
вiдтрутити її од батька й мати змогу розмовляти з  нею  не  знайомою  йому
мовою.
   Два бiлi євнухи стерегли Килiяну й не пускали до iнших покоїв. Низенька
постiль, висока кадильниця для пахощiв, мережане вiкно,  а  за  ним  гiлка
чинари, то увесь її  свiт.  Навiть  не  знала,  яке  то  дерево.  Повiльно
обзвичаювалася, верталася до життя, повiльно виходив з неї страх.  Хоч  ще
довго стояла в очах жахлива  дорога,  надто  подорож  на  каторзi.  Старий
корабель скрипiв на хвилях, вона сидiла в  дощатiй  будцi  й  слухала  той
скрип. У будцi-домовинi. Й вивертало  її  нутрощi,  й  навiть  молитва  не
лягала на серце. А виведуть на палубу, погляне на водянi гори, якi  ходять
ходуном, i обiйме її такий  страх,  що  знову  проситься  в  буду.  Аж  не
вiриться, що все те було, i вдячна вона цьому старому чоловiковi  за  його
безгрiшнi ласки, за солодощi й  за  тихi  слова.  Адже  вiдала,  як  важко
живеться iншим невiльницям.
   Тепер старша жiнка й iншi жiнки стали боятись, щоб часом  не  спалахнув
пiд повiвами пiвнiчного вiтру присипаний попелом жар, щоб не вiдмолодилося
для кохання серце аги. Адже  знали  -  таке  траплялося.  Хто  вiдає,  якi
несподiванки можуть тодi спiткати їх. Чи не почне вилущувати ага  для  неї
солодкi зернята, а їм кидати лушпини?
   Проте, приголомшений  нещастям,  ага  забув  про  нову  наложницю.  Або
намагався забути, адже кожною своєю з'явою дiвчина нагадувала про лихо, що
впало на нього. Вона була для нього мовби чорним  талiсманом  долi.  Стара
жiнка втямила: приспiв її час. Вона наказала спровадити нову  наложницю  з
гарему, одвести на пташарню та приставити до  роботи.  Жiнки  й  наложницi
гарему кiлька днiв  повторювали  дотеп  старшої  жiнки:  "Нехай  бiля  неї
булькочуть iндики, а не наш повелитель". Та по всьому упадку, по  тривозi,
яка оповивала дiм колишнього вiзира дедалi бiльше,  незабаром  забули  про
неї й вони. На той час велику, оббиту мiдною бляхою хвiртку двору Сулейман
Кегая стали обминати не лише недавнi друзi аги, а й продавцi м'яса,  риби,
вина й навiть мулла. На  базар  посилали  недорiкуватого  вiльноодпущеника
Арслана з рабами, якi радiли тому, що сталося, поспiшали кожен  зачерпнути
якомога бiльше, нехай i примарної, волi. їх уже не замикали на  нiч,  вони
не боялися присiсти без дiла десь у куточку на мощеному  тесаним  камiнням
подвiр'ї  чи  зiйтися  в  гурт  та  поточити   ляси.   Здебiльшого   греки
перешiптуалися з греками, поляки з поляками, черкеси з черкесами, українцi
з українцями. Всi розумiли, що цей попуст - тимчасовий, що  так  довго  не
триватиме, й намагалися вгадати, у який бiк крутоне їх доля й  яким  робом
можна запобiгти найгiршому лиховi.
   В тi днi й зустрiлися Лаврiн з Килiяною. Думка пробратися  на  пташарню
заволодiла Перехрестом, як тiльки вiн  довiдався,  що  Килiяну  спровадили
туди. Пташарня - на iншому дворi, там стояли й конюшня, i  хлiв,  у  якому
вiдпоювали молоком молодих телят, i голуб'ятня,  -  туди  навiть  в'їзд  з
iншої вулицi. Од головного двору  в  малий  вела  довга  стежка  мiж  двох
мурованих з каменю стiн. До одної прилягав сад. З камiнного басейну саду в
скотарський двiр спадала череп'яна труба, по  нiй,  наливаючи  спочатку  в
камiнний жолоб, подавали воду для коней, телят,  качок.  Коли  води  текло
мало, звiдти приходив сваритися  конюх  Харiлiс,  низенький,  круглий,  як
грецький кавун, циган. Мав круглi плечi, пухкi,  -  зроду  не  скажеш,  що
Харiлiс конюх, - руки, круглу голову. Ту його подобу до  кавуна  ще  дужче
творили смугастi куцi штани й старий, обрiзаний вище колiн  халат.  Одначе
очi в Харiлiса гострi, глибоко захованi, вони то посмiхаються  єлейно,  то
стають  як  пiстольнi  цiвки,  все  вiн  цокає  язиком,  все   до   чогось
приглядається, неначе хоче вкрасти. А може, й хоче. Циган же!  Харiлiс  не
обходив кружма, коли простував до саду, а ставив ногу в ремiнному  постолi
у заздалегiдь видовбану в мурi пiчурку,  пiдскакував,  хапався  руками  за
верх й вилазив на нього, тодi по стовбуру яблунi спускався  додолу.  Циган
був вiдчайдушний i любив небезпеку. Вертаючись назад, нiс у пазусi  кiлька
яблук, персикiв, слив - що потрапило пiд руку. Харiлiса  побоювалися  iншi
невiльники, бо, опрiч усього, вiн мав нiби якийсь привiлей, йому прощалося
таке, за що iншi по мiсяцю б носили синцi од  кнута-шестерика.  Мав  якусь
заслугу перед агою або управителем його маєтку. Й був вiн неохайний. Й  не
стiльки зовнi, скiльки в душi; поналипало там бруду -  не  одмити  нiякими
найсвяченiшими водами. Це вловлювалося з одного  погляду.  Дуже  неприємнi
очi в Харiлiса й усмiшка  теж,  вона  свiдчила:  його  можна  намовити  на
будь-який пiдступ, пiдбурити на будь-який злочин.  Либонь,  i  мав  їх  за
плечима добру в'язку. "Що в тебе є на обмiн? Що даси?" - чiплявся  вiн  до
Лаврiна. "Дулю з маком", - вiдказував Лаврiн; циган, хоч i не розумiв,  що
йому каже козак, гаразд розумiв його красномовний жест, i цокав язиком,  i
погрожував поглядом.
   Харiлiсовим лазом i скористався Лаврiн. Вiн вибрав час по  обiдi,  коли
конюхи й телятники розбрелися хто куди. їхня з Килiяною перша стрiча  була
радiсна й тяжка воднораз. Килiяна, яка  саме  несла  качкам  у  коритчатку
запарену просяну полову, перемiшану з ряскою, забачивши Лаврiна, зойкнула,
впустила коритчатко й затулила руками обличчя. Будь-кому збоку видалося б,
що вона мусульманка й ховає лице од незнайомого  мужчини.  Качки  вирували
бiля її нiг, кахкотiли, били бiлими крильми, клюкали  по  ногах  червоними
дзьобами, а вона мовби стратила мову.  Лаврiн  теж  не  знав,  що  казати.
Дивився на Килiяну, й серце спинялося в грудях. Був худий,  в  обтрiпаних,
коротких, до колiн, татарських штанях, широких ззаду й вузьких попереду, i
в грубiй турецькiй  матроськiй  сорочцi.  На  Килiянi  -  одяг  новiший  i
чистiший, але теж старий i замицьканий. Жовтi  штани  та  голуба  сорочка,
пiдв'язана крайкою. Чудний був той одяг, i чудною  здалася  йому  Килiяна.
Вiн дивився на неї радiсно, крiзь сльози, й очужiло; цi почуття мiшалися й
опановували ним по черзi, й не мiг знайти зладу, не мiг заспокоїтись. Йому
аж не вiрилося, що це стоїть Килiяна. За тисячi верст од  рiдного  хутора,
на чужiй жовтiй землi, в чужому, не жiночому, одязi. Його Килiяна...  Його
чи не його? Врештi Килiяна розтулила руки.
   - А я думала, якийсь турок.
   Лаврiн справдi засмаг до чорноти, до того ж був без шапки,  коротенький
чубок нависав стрiхою. Коли його привезли на турецький  берег,  то,  як  i
всiх iнших невiльникiв, одразу поголили, тепер волосся ще не одросло.
   Килiяна враз засмiялась своїм словам. Навiть смiх був не  її.  I  слова
теж. Хiба таких слiв чекав?
   Лаврiн стояв незрушно, вiн був здивований i зляканий. Проте втямив:  цi
слова, цей смiх нiчого не означають. Килiяна сама не  тямить,  що  каже  i
чого смiється. Наступної митi дiвчина заплакала.
   Лаврiновi ж невидимi гарячi пальцi стисли горло, в грудях  запекло,  до
болю схотiл'ося втекти кудись, заплакати й собi. Вiн зцiпив зуби.
   Килiяна ще трохи поплакала, а тодi втерла кiнцем  старої  аби  обличчя.
Iржав  у  стайнi  жеребець,  бив  копитами,  -  дурiв  од   застою,   йому
одгукувались iншi конi, бiля ворiт зупинилися  якiсь  правовiрнi,  голосно
розмовляли про те, що ага ранiше мучив  людей,  а  тепер  мучить  скотину.
Лаврiн i Килiяна сховалися бiля пташарнi за купою хмизу.
   То було їхнє перше сховисько. Потiм вiн приходив  туди  до  Килiяни  ще
кiлька разiв, а тодi вмовив її увечерi втекти до нього в сад.
   Прихистком їм стала зелена галявина в кiнцi саду,  на  якiй  в  кiлькох
мiсцях сiрiли велетенськi каменi. Якось там  залишилися  на  нiч  i  потiм
залишалися  часто.  Спiзнали  найбiльшої  близькостi,  яка   буває   помiж
чоловiком i жiнкою. Щоправда, вона була не такою, якою уявлялася Лаврiновi
колись. Чуже небо, чуже повiтря, чужi шелести мовби сковували його. Колись
вiн думав, що то буде суспiль царство забуття, а та, найперша,  мить  буде
миттю вознесiння на небо... Ще важче було Килiянi,  яка  ранiше  так  само
iнакше уявляла цю мить. Адже уявляла!
   ...Дружки  проведуть  її  до  свiтлицi  i  розплетуть  косу,  проведуть
сумовитою  пiснею,  в  свiтлицi  стоятиме  шлюбна  постiль   з   мережаним
простирадлом i вишитими подушками, свiчка й iкона.
   ...Боже,  яка  глевка,  задушлива  нiч,  якi  великi  зорi,  що   мовби
пiдглядають за ними. Кохалися  похапливо,  невмiло,  соромливо.  I  все  ж
навiть таке кохання - розумiли  -  було  в  їхньому  становищi  найбiльшою
ласкою долi, найбiльшим  щастям.  Поволi  заспокоювалися,  призвичаювалися
самi до себе i до такої - мовби й не краденої, але й не до кiнця  розкутої
- любовi. Щиро молилися боговi, що послав їм таку радiсть. Божої  кари  не
боялися, вони належали одне одному, а поєднатися не могли з  басурманської
зловорожостi. Бог милосердний, бог всюдисущий, вiн бачить  усе  i  освячує
їхню любов без попа.
   Лаврiновi було щасно з Килiяною, одначе в його почуттi було  стiльки  ж
кохання, скiльки  спiвчуття.  Надiй  на  прийдешнє  в  них  немає  нiяких:
вирiшиться усе з агою - їх продадуть. Напевне ж,  нарiзно.  А  разом  вони
можуть залишитись тiльки в тому випадку, якщо обоє вiдiйдуть в iнший свiт.
Вiн поки що не сказав про це Килiянi, бо вимiрковував  i  якiсь  шляхи  до
втечi. Тут їх не затримає  нiхто,  одначе  далi...  Надто  вони  примiтнi,
особливо вiн. Килiяна ще може видати себе за  татарку.  Вона  навiть  знає
кiлька десяткiв татарських слiв. А вiн... Тодi нехай спробує втiкати сама.
Вiн добуде їй одiж, хоч трохи грошей... Виведе її за мiсто. Килiяна,  коли
вiн обмовився про те, не захотiла його й слухати.  Вона  почувала,  що  не
витримає такої напруги, такого страху, й не хотiла навiть мислiю забредати
на тi стежки. Жила хвилиною, якимись маревними надiями, що все  складеться
добре само по собi, жила тим новим, що народилося  в  нiй.  В  її  обiймах
забувався й Лаврiн. Тепер днi стали довгi  -  в  чеканнi  вечора,  а  ночi
короткi, мов спалах свiчки.  Теплi  пiвденнi  ночi,  не  попаленi  спекою,
сповненi нiжної млостi, запаморочливих запахiв, легких повiвiв вiтру. Ночi
були чужi, а любов - їхня, щира. Лаврiн, сором'язливий  i  суворий  зроду,
був скупiший на ласки. Килiяна ж любила палко й гаряче, забувала  про  все
на свiтi. А може, й справдi трохи забула чи  примирилася  з  своєю  долею.
Принаймнi неволя не видавалася їй такою страшною, як  напочатку.  Турки  -
теж люди, тут можна жити, треба тiльки прилаштуватися. Навiть про  гаремну
кiмнату лишився свiтлячок приємного спомину. Намисто,  що  його  подарував
турок, коштувало, як їхнiй колишнiй хутiр, i  було  таке  гарне,  що  вона
носила його не на шиї, а на долонi. Й сподобалося, як  їй  фарбували  щоки
служницi, з'єднували її дугастi брови,  й  надовго  їй  запам'ятався  смак
гранатового шербету. Звичайно, й вона не могла  надто  обманюватися.  Туга
брала за серце, напливала на Килiяну хвилями. З сумом,  зi  страхом  божим
думала  про  оце  їхнє  з  Лаврiном  безшлюбне  життя.  Й  тодi  їй  знову
пригадувалося, як чекала весiлля, як готувалася в думках  до  нього.  Вона
вимрiяла його до останньої стрiчечки. Навiть свою усмiшку, свiй  вигляд  у
церквi i вбрання до останнього рубчика. Вона не  надiне  на  голову  цiлий
город квiтiв, як деякi сiльськi дiвчата. А тiльки - три квiтки. Три ружi -
двi бiлi й одну червону. До бiлої керсетки, до  бiлих  чобiток...  Бачила,
так вiнчалася в Стiнi одна панянка.
   Тепер усе те було немов насмiх долi. Одначе Килiяна не впадала до кiнця
в розпач. Все-таки на тих ружах не кiнчалося життя. Може, доля  хоч  трохи
зласкавиться й над ними. Яко ж ага залишиться, то, мабуть, її теж  уже  не
вернуть у гарем, вони з Лаврiном одружаться.
   Лаврiн кивав головою, хоч знав, що все не так. Стративши агу, султановi
слуги заберуть майно. I насамперед рабiв. Але  вiн  був  безмежно  вдячний
боговi за те, що той йому послав.  Та  ще  тодi,  коли  Лаврiн  вже  й  не
сподiвався нi на що.
   Килiяна щойно викупалася в  басейнi.  Перед  нею  викупався  вiн.  Вона
сказала, щоб вiн не дивився у її бiк. I вiн спочатку не дивився.  Сидiв  у
травi, обхопивши руками колiна, шукав очима Кiнь-звiзду, її не було. I вiн
знав чому. То - козацька зоря.  А  тодi  таки  переборов  сором,  пiддався
спокусi i повернув голову. Килiяна стояла бiля басейну й розчiсувала коси.
Мiсячне сяйво обцiловувало її тiло, й воно  свiтилося.  Килiяна  про  всяк
випадок прикрила лiвою рукою груди, але вiн все одно бачив їх, вони гостро
стримiли проти мiсяця, на них зблискували срiбнi краплi. I по всьому  тiлi
також. Стрункому й гiнкому. Й Лаврiн зажмурився. I чомусь подумав, що таке
щастя доля просто так не посилає. I почав молитися богу.
   - Лаврiнку, а як ти думаєш, там ми були б щасливi?  -  вириває  його  з
молитовної задуми Килiяна.
   - Де - там?
   - Ну, вдома. Якби одружилися? Лаврiн дивується.
   - А як же iнакше?
   Килiяна сiдає бiля нього, їй не  подобається  Лаврiнове  обличчя.  Воно
суворе, нiби камiнне, й здається чужим.  Тепер  воно  майже  завжди  таке.
Тiльки коли  вiн  усмiхається,  воно  знову  стає  по-дитячому  простим  i
довiрливим. Але й тодi на чолi не розгладжуються зморшки.
   Килiяна раптом лякається.
   - Лаврiне, а в мене зморшки є?
   - Немає.
   - Правда?
   - Чого б мав брехати.
   - А в тебе... ось тут i ось тут. Тодi, ну, там, їх не було. Я зараз  їх
розгладжу, i їх не буде.
   Лаврiн усмiхається її наївностi i щиростi.
   ...Про їхнi стрiчi знали майже всi слуги аги. Але те було байдуже всiм.
Вони самi ходили, хто куди хотiв, шукали розради, де  могли.  Двоє  рабiв,
Лаврiнових товаришiв по  неволi,  брати-молдавани  Мирон  i  Петря,  першi
вечори навiть сторожували оддалiк, аби хто не пiдкрався  до  закоханих.  А
потiм  побачили,  що  Лаврiну  та  Килiянi  нiщо  не  загрожує,   облишили
чатування.

   * * *

   Лаврiн i Килiяна сидiли на травi за широким, пласким каменем,  дивилися
на велику зелену зiрку, що мерехтiла над  скелями.  Нiч  слалася  прозора,
м'яка. В повiтрi стояв дивний пах ароматної тополi, змiшаний  iз  пахощами
яблуневого цвiту. Мiсто спало. По ньому блукали тiльки  ревнивi  закоханi,
вбивцi та сторожа. Це було чуже  мiсто  з  чужими  подихами  й  молитвами.
Лаврiн почував його чужiсть усiм єством.
   Гомiнке вдень, вночi воно - неначе вичумлене.  Не  чути  спiву  дiвчат,
парубоцького погуку, хiба що коли-не-коли бемкне у мiдний таз  сторож  або
брийоне тоскний, мабуть, передсмертний, крик.
   Воно як равлик, що сховався в черепашку. Тут  усе  заховане  од  свiту,
виокремлене, звернене поглядом всередину.
   Не те, що на Українi, де до ранку  витьохкують  солов'ї  та  виспiвують
дiвчата, де мрiють проти зiр сонними вiкнами хати й тихо  пливе  по  ставу
бiле качине пiр'я.
   Зорi тут ближчi, жаркiшi, але й чужiшi. Лаврiновi згадувалися зорi  над
Чортомликом,  над  рiдним  куренем,  надто  тихої  зимової  ночi.  Очищенi
морозом, яснi, вони дзвенiли, мов скалки льоду, їх хотiлося взяти в руки й
занести в тепло, в курiнь, де одразу мала настати  та  ж  божа  чистота  й
врочистiсть, що на небi. Вiн i далi не мiг звикнути до  цього  неба,  цiєї
землi, до цих дерев. Не мiг узяти їх у душу не тiльки тому, що  невiльник,
а як просто людина. Працював, ходив, а  тодi  наче  прокидався,  оглядався
довкруж, i кожне те прокидання одривало вiд серця крихту життя.
   Знову й знову думав про втечу. Напевне, й дався б на ту спробу, хоча те
було майже безнадiйно: тисячi верст по чужiй землi, де кожне око - вороже,
де кожна дорога - до тюрми, iншi невiльники розказували, що втекти  звiдси
не вдавалося нiкому. Тепер же не мiг важитись i на це. Залишити Килiяну  -
то зрадити любов, зрадити себе.
   Потiм думка понесла його далi, в дитинство, куди вертався рiдко. Чомусь
йому пригадався тихий зимовий вечiр. Мати вже спала на печi, вiн дививсь у
вiкно, верхня шибочка якого була забита дошкою,  а  нижнiй  вiн  не  давав
замерзнути майже нiколи - прохукував. Це була одна з двох шибочок в  їхнiй
хатi, бо й замiсть усiх iнших - ще на двох вiкнах - чорнiли дощечки.  Зорi
на  снiгу  iскрили  коштовними  блискiтками,  йому  так   забажалося   цих
блискiток, що вiн тихцем узув материнi чоботи набосонiж i подався  надвiр.
Блискiтки не давалися до рук, вiн  розгрiб  снiг  i,  мабуть,  вернувся  б
розчарований до хати, коли б не натрапив  на  барвiнок  -  на  iнше  диво.
Листочки були холоднi, але зеленi, живi.  Барвiнок  пiд  снiгом  не  вмер.
Йому, зеленому, було там бiло й, мабуть, самотньо, але вiн  один  на  весь
город, сад - на всi городи, сади й  лiси  -  не  покорився  зимi.  В  його
корiнцях причаїлися якiсь могутнi сили, що їх не могли здолати  морози.  А
сам вiн що робив? Спав? Боровся? Цього Лаврiн вiдгадати не може  й  зараз.
Мабуть, боровся, хоч не бачив нi сонця, нi свiтла. А тодi хлопець занiс до
хати одну гiлочку, й милувався нею, i розтоплював душею всi  снiги  i  всi
морози. Отже, не тiльки на небi є чудеса, а й на землi,  отже,  є  щось  у
їхньому краї, що не скоряється зимi.
   - Про що ти думаєш? - вдруге запитала вона.
   - Про тебе, - вiдказав.
   - Неправда. Я тут. Про мене не треба думати. Скажи. Тiльки не  обманюй.
А то розсерджусь.
   - Я нiколи не обманюю.
   - Таки нiколи?
   - Нiколи.
   - Ну, а коли треба збрехати?
   - Промовчу.
   - Тодi скажи, про що ще думав, крiм мене? Тiльки не мовчи. Й не  хмурся
так.
   Колись їй подобалося, як  вiн  хмурився,  -  насурмлював  по-хлоп'ячому
нiжнi брови, а вся вдача - на виду, - тепер тi брови лякали її.  I  чомусь
лякав гордовитий профiль парубка, що чiтко вирiзьбився проти синього неба.
   Вiн повернувся до неї:
   - Про барвiнок.
   - Про який барвiнок? -здивувалася Килiяна.
   - У нас пiд хатою рiс барвiнок. Був  завжди  рутвяно-зелений.  Лiтом  i
зимою. Тут його нема.
   - Зате тут є вiчнозеленi лаври, i  кипариси,  i  мирт,  i  розмарин,  -
перераховувала дiвчина.
   - Тут немає барвiнку, - повторив Лаврiн, i  Килiяна  не  впiзнала  його
голосу. Вона мало знала  Лаврiна,  пiзнавала  тiльки  тепер,  i  оця  його
настирнiсть тривожила її. Це була не впертiсть, а щось iнше, бiльше,  воно
лякало дiвчину непримиреннiстю, невживнiстю  в  усе,  що  не  було  рiдним
краєм,  вгадувала  в  ньому  небезпеку  для  обох  i  намагалася   будь-що
розворушити, розкутурхати Лаврiна.
   - Тут теж ростуть яблунi, грушi, сливи, - обстоювала своє.  -  Он  саме
цвiтуть черешнi. Божечку, хiба ти не бачиш,  яка  краса.  Бiлi-бiлi.  Наче
полотно по гiллi розвiшане.
   - Вони цвiтуть не так, як у нас, - сказав Лаврiн. -  У  нас  -  цвiт  у
росi. Й листя теж. А тут - листя шорстке й тепле. Сухозлiтна ця  краса.  -
Вiн пiдвiвся й знову сiв навпочiпки.  Груди  йому  враз  задихали  швидко,
подих став гарячим, заговорив: - У нас воля,  Килiяно.  Почула  б  ти,  як
гомонить весною Великий Луг, як клекоче на порогах Чортомлик. Як  спiвають
козаки над Скарбною. I осокiр ворушить листям...
   Лаврiн справдi цiну волi склав тiльки тут.  Ну  що  таке  Великий  Луг?
Просто луг. Земля й трава... Йди собi... Саме так - iди, куди хочеш.  Боже
правий, як йому хотiлося зараз побiгти по  тому  зеленому  луговi.  Впасти
лицем у траву й лежати отак, нiчого не думаючи. Тiльки дихати волею.
   Вiн би зацiлував кожен кутик плавнiв, кожну очеретину,  кожну  билинку.
Все то - воля... Нащо, здається, вона людинi? Є вона, робити з нею нiчого.
А як страшно без неї! У дощову  погоду,  коли  дмухав,  сiверко,  вiн  чув
запахи Великого Лугу. Спрагло  вдихав  пахощi  вербових  котикiв,  молодої
лепехи, рясту. Вiн був певний, що чує їх,  що  вiтер  перевiває  їх  через
море. А коли над його головою летiли в рiдну сторону птахи, ще  й  радiсно
курликали, радiсно гелготiли та ячали,  тодi  серце  йому  розривалося  на
шматки i вiн не знаходив собi мiсця. Найчастiше падав у  траву  i  затуляв
пальцями вуха.
   Очi йому горiли, вуста болiсно розкрилися, i в мiсячному  сяйвi  бiлiла
смужка зубiв. Вiн i зараз був гарний. Дарма що в лахмiттi  й  нестрижений.
Але обличчя - чисто поголене, якось примудрявся, це, знала, - для неї.  На
мить їй аж стрепенулося колишньою радiстю .серце-за судженого, його  вроду
й палку вдачу. Але та радiсть щезла, як iскра в печi, й натомiсть вернувся
страх. Примарний страх перемiшався з близьким, теперiшнiм, вона аж стенула
плечима й.оглянулася. їй здавалося, що хтось причаївся за каменем,  слухав
їх. її лякав i цей камiнь - велетенський, пласкобокий, вiн, мабуть, колись
скотився з гори, пiдiм'явши  дерева  й  кущi.  Щось  велике,  несосвiтенне
пiдiм'яло пiд себе i їх з Лаврiном. Вона й сама все частiше занурювалася у
себе, у власнi думки, а потiм  притьма  втiкала.  Ловила  промiнчики,  якi
посилало сонце. I тiшилася ними. Тутешнє життя їй не зрозумiле, воно лихе,
гiрке, але, почувала, в тiй гiркотi є свої солодинки.
   - Не думай про те, - попросила жалiбно. - Я ось... побачила свiт iншими
очима. Я в батька наче в раю  жила.  А  бачила  той  рай?  Не  бачила,  не
подякувала. Якби те вернулося... тож усi листочки, всi мальви вицiлувала б
на батьковому дворищi. Не вернеться. Й через те треба жити тим, що посилає
бог. Свiт i тут гарний. I сонце, i дерева. Забудь про свiй Луг...  Ну,  не
забувай, але прихилися серцем i до тутешнього сонечка.
   - Я хотiв би, не можу, - зiзнався вiн. У цю мить вiдчув, що мiж  ним  i
Килiяною немов повисла якась порожнеча. Й що  її  не  подолати  з'єднаними
руками i навiть вустами. Чому - не мiг одгадати. Дiвчина сидiла  поруч,  i
справдi мiг узяти її за руку, але дiткнутися серцем до її  серця  не  мiг.
Йому мовби щось пiдказувало, що тут, у неволi, все мало бути iнакше.  Мали
б або плакати в обiймах, або класти разом мости на  втечу,  або  збiгатися
тiльки на куцу любов. А було щось iнше. А хiба вiн не любить її? Любить...
"Люблю". Казав це слово про себе, а воно  було,  як  сухi,  хоч  i  дорогi
колись, квiти. Вiн злякався й пробудився вiд думок. Подивився на  гострий,
рiзьблений проти зiр профiль Килiяни,  обняв.  Спробував  прошепотiти,  як
колись, коли вони сидiли на зеленому лужковi бiля хати Бруса Дороша:
   "Пропекла ти  менi  серце".  Цi  слова  й  вирвалися  з  серця.  I  вiн
засоромився їх, i виказав ними всю свою любов. А тепер i цi слова  не  мiг
промовити, бодай подумки. Щось стояло за  плечима,  неначе  тiнь,  i  вiн,
утiкаючи од неї, вернувся до попередньої розмови.
   - Й сни менi сняться  бiлi  та  бiлi.  Снiг  скрипить  пiд  ногами.  Ти
пам'ятаєш, як скрипить пiд ногами снiг? - Лаврiн пожував стеблинку  трави,
зiтхнув. - А тут все лiто та лiто...  Менi  не  сходить  з  думки  Сiч.  I
кошовий. Вiн був менi нiби батько. Й Марко. Хитрiсть його  з'їла.  Поганий
збродень! Вiн повiв орду на Сiч. Невже вони зруйнували її? Невже козаки не
перейняли їх?!
   Килiяна здивувалася.
   - Хiба ти не знаєш, - сказала, - чого прогнали з палацу султана  нашого
агу? За погром вiйська, що йшло на  козакiв.  Знайшли  в  тiм  якусь  його
провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Сiчi всi!
   То була для Лаврiна неймовiрна радiсть. Вiн  аж  засмiявся,  скочив  на
ноги, схопив чималий уламок гранiту i вдарив по скелi. Блiду  запону  ночi
пропалив снiп iскр. М'яким, барсячим кроком Лаврiн закружляв по  галявинi.
Вiн давно призвичаївся до темряви, бачив кожен камiнчик, кожен кущ.
   - Козацтво не погинуло! Отчий край  є!  I  буде  довiку,  поки  свiтить
сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров'ю...
   Килiяна чомусь злякалася.
   - Лаврiне, - покликала.
   Лаврiн довго не  мiг  заспокоїтись.  Нарештi  лiг  бiля  її  нiг.  Вона
нахилилася над ним. Дивилися просто в очi. Її груди гостро напинали  тонку
сорочку, рвалися йому назустрiч.
   I вiн знову почав хвилюватися. Як i завжди.
   Й розвiялися Килiянин страх i тривога. Подумала: її любов, її чари  для
Лаврiна бiльшi й дужчi за все на свiтi. Вони  мають  непереможну  силу,  й
доки вiн у їхньому полонi, доти вона може бути спокiйною. I було їй  гарно
владарювати, й любила за те Лаврiна.
   - Тодi Марко погинув теж, - сказав Лаврiн.
   Килiяна вiдвела його руки, що тягнулися до її колiн. Вона дивувала,  що
Лаврiна так збурила вiсть  про  погром  туркiв  i  татар.  Вiн  говорив  i
говорив, усе хотiв розгадати той бiй, розпитував її,  але  вона  не  знала
бiльше нiчого. Та й нащо воно їй! їм треба думати про своє.
   Лаврiнiв спомин про Марка нагадав їй iнше.
   - Лаврiнку, - пошукала в темрявi його руку. - До мене  в'язне  Харiлiс,
конюх. Отой циган.
   - Зажартовує?
   - Яке там зажартовує... Тягне в конюшню.
   - Тягне в конюшню! -  Перехрест  став  на  колiна.  -  Я  йому  провалю
каменюкою голову!
   - Не чiпай його, - злякалася Килiяна. Вже шкодувала на свої слова. Адже
хотiла не стiльки поскаржитися, скiльки  одкинути  Лаврiна  од  думок  про
далеку батькiвщину. - Не займеш, Лаврiнку?..
   - Ну... не займу. Я, тiльки скажу йому...  -  Знайшов  її  губи  i  вже
забув, що скаже Харiлiсу.
   Вiн перестрiв Харiлiса у вузькому хiднику мiж дворiв. Сидiв на стiнi, й
коли той ступив на стежку, скочив i став перед ним.
   Першої митi циган злякався, а тодi на його обличчi закруглiла посмiшка.
   - Бiр аллах[19], - вигукнув вiн. - Я думав, на  мене  стрибає  барс.  -
Салям  тобi,  володарю  персикiв.  -  I  поклав  обидвi   руки   на   свою
засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вiтаючи справдi.
   - Нема тобi салям, -  плутаючи  турецькi  й  українськi  слова,  сказав
Лаврiн. - Якщо ти... гелiйор[20] до Килiяни...
   - О, Килiяна!.. - заплющив блудливi очi, прицмокнув язиком циган.  Його
тугi, м'ясистi щоки блищали. - Рахат-лукум. Троянда... - I, побачивши,  як
нахмурився Перехрест:  -  Беса[21].  -  Й  хтиво,  хитро  та  насмiшкувато
воднораз: - Хiба троянда зiв'яне, коли я одщипну собi одну пелюсточку?
   Лаврiн пружно, аж Харiлiс сахнувся й ударився головою об стiну,  пiднiс
йому до носа мiцний важкий кулак.
   - Ось бачиш, який у мене беса!
   Циган, спотикаючись, одбiг кiлька крокiв i зупинився:
   - Ти пошкодуєш за цим, кьопек[22]. Знатимеш, як посягати  на  наложницю
правовiрного, та ще й аги.
   - Юрю![23] - похмуро сказав Лаврiн.
   - Ти не знаєш, що твоя шия - тонша з  волосину.  Але  це  знає  кат,  -
гукнув Харiлiс у спину й побiг до хвiртки.

   * * *

   Служба в  Марка  легка,  не  клопiтна.  Накидає  який  кiнь  крем'яхiв,
пiдбiжиш, заметеш їх у совок, калюжi розiтреш  мiтлою  -  й  знов  у  свiй
куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тiльки  в  днi  парадiв.
Тодi кiннота валом  валить  через  пiвнiчнi  ворота,  гарцює  на  мощеному
вапняковими плитами тiсному подвiр'ї й прямує до Пiщаних ворiт. А  довкола
гасають  всiлякi  беї,  санджакбеги,  аги  й  iншi   татарськi   старшини.
Порозтоптують крем'яхи, доводиться зчищати їх лопатою. Але паради  бувають
не часто. В буднi днi ж Марко весь день куняє в глухому  пiвнiчному  кутку
двору за кипарисом, хоч як припiкає сонце, а тут - вiльгiсть i  прохолода.
Правда, якщо виходить хан або приїздить якийсь солтан, за кипарисом сидiти
не велено, можуть прийняти за засiдника i коли не порiшать  на  мiсцi,  то
вiдрубають голову на мiстку  перед  ворiтьми,  й  вона  булькне  в  брудну
рiчечку Чурук Су, що стрибає по камiнню попiд  стiнами  ханського  палацу.
Тодi треба вийти з тiнi й упасти ниць, i нiхто на тебе навiть не гляне.  I
не пiдводити голови, поки не стихне гомiн та стукiт  копит.  В  iнший  час
розглядав подвiр'я, скiльки хотiв. Тут снувало  безлiч  слуг  i  проходило
немало всiлякого iншого люду. Не всiх Ногаєць вже й боявся, не перед усiма
вклякав на колiна.  Бiльшiсть  з  прибулих  -  нрохачi,  позивачi,  навiть
значнiшi з них не наважувались тут голосно чхнути,  а  позбиткуватись  над
ханськими слугами - про таке й гадки не мали.
   П'ять разiв на день кричав над  Марковою  головою  муедзин  з  мiнарета
мечетi, котра стояла з лiвого боку двору, скликав правовiрних на  молитву.
Тодi на якийсь час завмирало все:  з  облич  правовiрних  спливав  клопiт,
утихали пристрастi, правовiрнi падали на колiна  в  бiк  кибли  й  зводили
вгору руки. Й ставали чимось схожi мiж  собою  -  жовтаво-бiле,  з  довгою
пещеною бородою обличчя  аги  й  червоно-мiдне,  в  зморшках,  iз  брудною
мичкою, схожою на жмут пересохлої осiнньої трави, скотаря.
   За мечеттю - кладовище ханiв та мурз, далi - ще якiсь будiвлi, в  кiнцi
двору - комори, конюшнi, льохи. Палац у  саду,  з  правого  боку  двору  -
кiлька одноповерхових i двоповерхових будiвель,  переходи,  критi  тераси,
якiсь башточки. Найдужче Маркiв зiр вабила соколина башта,  на  стiнi  пiд
нею справдi висiли клiтки зi вченими соколами й стояли драбини, по яких до
тих клiток добиралися сокольничi. З тiєї бшти крiзь густу дерев'яну рiзьбу
хановi жiнки дивилися на паради. Тодi грали бубни, гуслi, кiмвали й  арфи,
лунали спiви, довкола стояв  шарварок,  проганяли  усiх  служникiв,  окрiм
стременних, конюхiв i Марка. Першi  днi  Марковi  ввижалися  за  горiзьбою
чиїсь очi, обличчя, вже  згодом  упевнився,  що  то  просто  гра  сонячних
променiв. Може, й приходили в соколину башту хановi жiнки, але коли -  вiн
не знав. Вiкна гаремних кiмнат теж  завжди  завiшанi  плетеними  рогожами.
Двiчi чи тричi, на великi свята, спускалася в двiр  старша  ханова  жiнка.
Вона сидiла в  мушребi  -  вирiзаному  з  дерева  химерному  стiйлиську  з
кватиркою, подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким
потоком - бiлими кiньми, синiми звивалами в  золотих  зiрках,  мальованими
скриньками заморських мiняйл,  а  з  чорного  двору  -  корзинами  iнжиру,
мигдалю, персикiв, од яких у  повiтрi  довго  стояв  в'язкий  солодкуватий
запах. Тi запахи, а також тонкi аромати саду - глiцинiї, бузку,  троянд  -
єдине, чим мiг користати з iншими  слугами  й  навiть  вельможами  палацу.
Щоправда, лише тодi, коли вже позмiтав усi кiзяки й нiхто  не  в'їздив  до
двору та не виїздив з двору.
   Недалеко вiд огорожi росло дерево, на якому золотилися дивовижнi плоди,
либонь, солодкi-пресолодкi. Марко бачив, як на вкритi блискучими  краплями
порепи сiдали оси й спрагло цмулили сiк, тодi в нього  набiгав  повен  рот
слини, але навiть гниленький плiд, що пiдкочувався до мережаної огорожi  i
його було легко дiстати паличкою, взяти - зась, - можна втратити  руку,  а
то й голову.
   Коли ж Марковi нi на що було дивитися, мав свою осiбну забавку. В кутку
мiж двома стiнами висiли двi павутини, вони  торкалися  нижнiм  i  верхнiм
краями одна одної. На верхнiй  жив  великий,  сiрий  павук,  на  нижнiй  -
менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осоннi муху й пускав
у павутиння. Сiрий наближався до жертви поволi, часто зупиняючись,  чорний
кидався з прожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний  бiгав
по горiшньому краї своєї, навiть спинався на заднi лапки,  але  поласувати
чужою здобиччю не зважувався. А сiрий, якщо  не  був  голодний,  замотував
муху в павутину - здавалося, вiн сповиває її, - й бiг  геть.  Залишав  про
запас, на голодний день.
   Коли й те обридало - Марко дивився на гори. Високi й порослi лiсом,  їм
немає краю. Вiн, як пiщинка, загубився серед них. Якби ж  то  загубився  -
думав... А як же? Тут його козаки не досягнуть.
   Цвiли дивним синьо-жовтим цвiтом великi  розлогi  кущi,  яким  не  знав
назви. Цвiли посеред лiта. Тут взагалi багато всiляких див. Одначе вони  -
чужi дива. Й не цiкавили Марка. Вiн розумiв  це,  як  i  те,  що  повiльно
вмирає. Адже його нiщо не цiкавить. Гарцюють на конях беї, i конi, й збруя
так i мигтять, колись вiн не одвiв би од них очей.  Приїжджають  заморськi
купцi, привозять дивовижних звiрiв, але й вони йому не в подив. Одначе вiн
хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од
такої думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвiр'ї
кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, нiби звiдти подивився  не
вiн сам, а хтось iнший. Вразили не тiльки  вуса  та  борода.  Чоловiк,  що
дивився в прозору воду Чортомлика, мав iншу душу:  трохи  глузливу,  трохи
зачiпливу, ну... трохи й хитру, але  свiтлу,  вiн  її  проглядав  до  дна,
свiтлу й веселу, вона щиро смiялася, розтiкалася вподовж  усього  степу  i
лiтала на виручку товаришам. Вона  була  чимось  схожа  на  Лаврiнову,  на
Кайданову, на Сiркову. Здебiльшого вiн її не бачив - така була прозора.  А
ця - темна, в жовтих ковтюхах i чорних звивинах. I вiн сахнувся в  жаховi.
Але потiм знову пiдвiвся душею. Вiн таки виграв найбiльший заклад - життя,
якби вчинив тодi  iнакше,  вже  б  вороння  костi  порозтягувало  по  тому
острову. А вiн живе. Он свiтить над горами сонце, й  вiн  його  бачить,  i
вдихає гiркий запах олеандра. Частiше, звiсно, вдихає запах кiнської сечi.
Але й то - запах життя.
   За майже пiврiчну службу Марка тiльки раз карали. Либонь, був  справний
у роботi, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену  послугу.
Адже привiв татар до Сiчi. Й не його вина, що їх там вигублено. Хан обiцяв
йому в зимiвнику волю й навiть доброго коня в дарунок. Хто  знає,  що  вiн
повелить вчинити з цим невiрним. Може, нагородить, а може, накаже  вiдтяти
голову. Мабуть, вiн просто забув про  цього  невiрного.  Селiм-Гiрею  дуже
боялися  нагадувати  про  нього,  адже  в  такий  спосiб   нагадають   про
погромисько в Сiчi. Але ж колись хан спом'яне про те сам. Звичайно, ханова
обiцянка волi невiрному - що  погук  орла  над  упiйманим  зайцем.  Одначе
чинити з ним щось за власним розмислом  нiхто  не  наважувався.  Пам'ятали
також: цей козак самохiть прискакав за ханом.  У  тiй  кривавiй  заметiлi,
коли б схотiв, загубився, як грудка снiгу. Ага палацу сказав Ногайцевi, що
на осiнь, якщо не буде iншого повелiння, його пустять у гори  пасти  вiвцi
або одружать i посадять на винограднику.
   Про одруження Марко думати не хотiв. Пам'ятав Килiяну, не  мiг  вирвати
її з серця. А може, з мислi. Це була,  як  здавалося  йому  самому,  надто
осмислена любов. Навiть смутно вловлював, що народилася вона iз заздростi,
суперництва. Так, саме з того... Але потiм... Ну  що  б,  здавалося,  отой
лукавий, трохи хитрий погляд на хуторi, призначений, щоб подратувати або й
поглузувати. Того погляду забути не мiг - двi синi блискавицi з-пiд тонких
брiв i усмiшка на губах. "Ось я... Моя  любов  гаряча  й  терпка.  А  кого
полюблю - ще сама не знаю". То що ж виходило: через ту  посмiшку  й  пiшов
босими  ногами  по  розкиданих  долею  якiрцях?  Що  могло  бути  в  свiтi
хисткiшого за ту посмiшку? Або й оманливiшого? Миттєва тiнь, синiй спалах,
кличний блиск зiниць, од яких у нього аж запекло в серцi.
   Спомин про Кплiяну в'язався  водне  зi  спомином  про  Лаврiна.  Iнодi,
згадуючи, почував нiби якесь погамування, якесь злостиве  вдоволення,  що,
однак, вiдлунювало глумливим докором. Не дiсталася Килiяна Лаврiновi,  нею
вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навiчно.  На  цiй  думцi
почував утому, важкий тягар неспокутого грiха. Цей грiх входив у iнший, ще
бiльший, од якого, вiдчував, йому вже не сховатися на  землi.  Це  збагнув
давно, там, на схилi Мами-Сури, бiля Сiчi, осягнув ураз. Мабуть, через те,
що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Сiчi. Якийсь  час  вiн
ще плекав намiр втекти вiд  ханських  сейменiв.  А  потiм  подумав,  що  в
козачий полон попало трохи татар, вони можуть впiзнати  його  й  виказати.
Та, мабуть, i Лаврiн розповiв про його втечу з Ладижина. Нi, ходити по тiй
землi йому заказано. Вiн дався сейменам повести себе до коня  й  поїхав  з
ними. Зараз на те не шкодував. Тiльки  iнодi  з  нетрiв  душi  пiднiмалася
гiрка, ядуча хвиля й пiдступала до горла. I думка ширяла на одному  мiсцi,
як коршак над видолинком. Спогадувався  Великий  Луг,  Сiч,  воля,  веселi
веснянi грища, перегони на  човнах  по  Чортомлику,  гостьовi  поїздки  на
Полтавщину та Дон. Був вольним чоловiком, козаком, чистим  перед  богом  i
людьми. Не його вина, що так сталося...  А  щось  йому  нашiптувало,  щось
стукало в серце - таки його вина, вiд заздростi до  Лаврiна  аж  до  зради
побратимства; i здригався, жахався  содiяного.  Навiть  боявся  звертатися
думкою до бога, просити в нього прощення.  Зривався  на  щирiсть,  панахав
душу: "Боже, прости, ти ж бачиш..." I не мiг прорватися до бога.  Бог  був
неначе за стiною, глухий i нiмий, Марко не мiг поговорити  з  ним,  як  iз
живою людиною, бо волiв оправдуватися,  а  не  лаятися.  I  басурманському
боговi не мiг молитися, просто не бачив його, не вiрив у те, що  вiн  десь
є. I все в його головi тодi перемiшувалося, i  вiн  хрестився  швидко,  за
звичкою, й мерщiй шукав  якоїсь  роботи.  Згадав  Лаврiна,  й  чорна  лють
потекла в серце, а в горлi залоскотав твердий камiнчик: "Все через  нього,
через його любов. Якби не розказував про неї, якби  не  взяв  з  собою..."
Гнiвився на запорожцiв, що не зумiли оборонити Ладижин, на  весь  свiт.  I
банiтував, i проклинав, i не боявся, що бог його покарає,  був  впевнений,
що вiн його тут не дiстане.
   Одного не помiчав: змалiв душею, нiби всох, примирився з  невiльництвом
й приниженням. А потiм злiсть сплинула, й щось  мовби  опустилося  йому  в
грудях, й обважнiла голова, обважнiли руки, обважнiла душа, i вiн подумав,
що Лаврiн за свою любов вхопив лиха бiльше, нiж вiн сам, мабуть, його  уже
й на свiтi немає або веслує десь  на  галерах  до  кривавого  поту  i  всi
морськi бурi чатують на  нього.  Проте  справжнього  жалю  до  Лаврiна  не
почував.
   На початку служби на ханському дворi з дна душi пiднiмалося щось  схоже
до протесту.  Й  тодi  думав,  що,  може,  колись  втече  звiдси.  Потайки
пробереться на берег Скарбної, одкопає грошi  й  помандрує  в  Польщу  або
Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок  страхом.  Волiв
не згадувати його. Воно й справдi потроху вiддалялося, забувалося.  Що  ж,
так звелiла доля. Вiн не  винуватий.  Якщо  сказати  правду,  йому  навiть
пощастило. Залишився б у Ладижинi - упав би трупом. Вже й спомин про нього
розвiявся б.  При  тiй  згадцi  Марко  починав  труситися  -  вiн  смiявся
нервовим, нутряним смiхом. А далi затихав i думав: це бог уберiг мене, вiн
бачив щось у менi, якусь правоту, якусь  правду.  Адже  вiдомо:  без  волi
божої i волос не впаде на людськiй головi.
   Розкошi палацу, солодке життя за синiми вiкнами не дратували  його.  Не
почував i злостi до ворогiв, та й ворогами ординцiв уже не почував. А йому
таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворi не  зовсiм  погано.  А
дасть  бiг,  на  осiнь  одпустять  на  волю.  Християни  тут  теж  не  всi
невiльники. Не всi в сирицi, не всi лупають камiнь та веслують на галерах.
Чимало з них сiють  ячмiнь,  пасуть  худобу  та  доглядають  виноградники.
Тiльки податi платять бiльшi, нiж  татари.  Марко  чекав  осенi.  I  часто
поглядав на гори, над горами пропливали орли. З пiвночi гори стояли  сiрим
муром i з пiвдня теж, але вже чув вiд iнших невiльникiв, що тут є розкiшнi
долини, по яких росте солодкий виноград, визрiвають персики, айва та  iншi
дивовижнi пiвденнi рослини. Долини вiдгородженi одна вiд одної скелями,  а
люди - густими живоплотами,  можна  й  вiку  звiкувати,  не  знаючи  свого
найближчого сусiди. А йому тiльки того й треба.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

   Вишневi сади зацвiтають,
   Ой там зозулi вилiтали,
   На синєє море поглядали.
   Синєє море замерзає,
   Замерзає льодком тоненьким,
   Притрушує снiжком бiленьким.
   Ой там козак з турком воювався,
   Там козаченько розгулявся,
   А пiд ним коник розiгрався,
   У синєє море увiгнався.
   Та пiд ним льодок проламався,
   Та козаченько обiзвався:
   "Ой бийся, коню, вибивайся
   Та отцю-неньцi уклоняйся,
   Ще й моїм братцям совiтникам,
   Ще й моїм сестрицям.
   Та й моїй жiнцi-удiвоньцi,
   Та й моїм дiткам-сирiточкам".

   Запорожцi лежали пiд палючим кримським  сонцем  у  заростях  кермеку  -
високого зiлля, що нагадувало курай, густо всiяний  синьо-рожевим  цвiтом.
Гарно цвiв кермек, i гарно спали козаки. Серед буйного  квiту  вони  мовби
мерцi. Саме так чому здалося  Сiрковi,  коли  поглянув  на  чотири  тисячi
розпластаних тiл. Козаки спали не роздягаючись, декотрi  тiльки  поскидали
чоботи та порозвiшували на них онучi, здавалося, нiби чоботи прийшли  самi
й стали бiля своїх господарiв, стерегли їхнiй сон.  Дув  сухий  i  колючий
кримчак, через те сiчовики й перепочивають у  долинцi.  Вiтер  ворушив  на
горбi пересохлi трави й з розбiгу брижив на водi хвилi,  вони  були  бiлi,
блискучi й нiби аж гарячi. Од Сиваша до бур'янiв по бiлому, нiби  вкритому
сугою, березi тягнувся широкий, проораний тисячами людських i кiнських нiг
слiд. Вивернуте з глибини, сто разiв  перемiшане  багно  було  чорнiше  за
дьоготь, в'язке, як смола, смердiло гнилими водоростями та сiркою. Якщо  є
дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в'язла, дiткнувшись
до них.
   Сiрко подумав, що солона, як ропа, вода  в  Сивашi  у  тому  мiсцi,  де
пройшли козаки, ще посолонiшала. То був пекельний перебрiд. Люди майже  до
колiн провалювалися в чорний, густий глей,  пiд  глеєм  ноги  впиралися  в
ковзку, наче крижану, кiрку, не знаходили опертя, - тягли за собою  коней,
пiдважували їх мотуззям пiд животи, падали разом  з  ними  та  риштуком  у
солоне багно. Тягнув козак ногу, i йому здавалося -  на  нiй  повис  увесь
Крим з султаном  i  ордами,  витягував,  а  другу  тим  часом  засмоктував
Улу-Дениз[24]. Так волоклися вони через два броди й  через  довгу,  вузьку
долину, в  якiй  вода  висохла,  а  земля  була  густо  встелена  дрiбними
черепашками. Черепашки хрускотiли пiд ногами, конi ж  провалювалися  трохи
не до колiн: деякi, зляканi пiдступнiстю земної  твердi,  виривали  з  рук
повiддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил i падали
у вибехканi копитами ковбанi або здиблювалися  й  провалювалися  по  живiт
одразу. Вони  не  iржали  -  козаки  заздалегiдь  позав'язували  їм  храпи
сирицею. Те чомусь було страшно - здибленi мовчазнi конi й знесиленi, нiмi
люди бiля них. Конi  розбризкували  чорне  болото,  воно  летiло  вусiбiч,
заляпувало обличчя, одяг; всi козаки, коли вибрели на  сухе,  були  чорнi,
неначе вимазанi в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому  на  руках
та обличчях повиступала бiла сiль.
   Зате жоден кримчак не знав про той перехiд.  Запорожцiв  побачили  бiля
Кам'яного мосту четверо татарських  дозорцiв,  але  про  те  вони  вже  не
розкажуть нiкому.
   Коли Сiрко взимку взяв намiр вчинити налогу  на  Крим,  сподiвався  йти
двома шляхами: через Перекоп i через Сиваш. Так ходили ранiше з Косаговим.
Хан кидався з ордою в один бiк, козаки налягали ззаду, й опинявся вiн  мiж
двох шабель. Щоправда, одного разу ордi  вдалося  затиснути  Косагова  пiд
Перекопом в мiцнi лещата, Сiрко над силу прорубав стежку до  виходу.  Тодi
полягло немало стрiльцiв i козакiв, одначе вирвалися й струснули  Крим  од
краю до краю. Косагов - мiцний воїн i  надiйний  товариш.  На  його  слово
можна було покл.асти-ся. А в такому вiйськовому промислi коли  б  один  не
дотримав до-мови:  де  й  коли  з'їхатися,  кому  в  який  бiк  iти,  кому
заманювати вороже вiйсько, а кому очiкувати в засiдцi, другий  погинув  би
напевно.
   Проте цього року для потужної налоги  з  двох  бокiв  Сiрковi  забракло
сили. Самойлович сердюкiв не прислав. Й далi  не  пускав  на  Сiч  хури  з
порохом та провiантом. Калмикiв теж прийшло  мало:  головний  тайша  Аюкай
спорядив у похiд свого брата Великого Замсу, але  той  чомусь  вернувся  з
пiвдороги, вiдрядивши на Сiч мурзу Мазаи-Батира з невеликим  загоном;  Дон
усе ще не набрав на силi пiсля погрому Разiна,  був  слабкий,  як  бранець
Пiсля квестiї.
   Флор Минаев зiбрав двi тисячi донцiв i привiв з собою. Сiрковi довелося
помiняти замисел. Вiн одiбрав квоту  вiйська  в  двадцять  тисяч  i  повiв
степами в обхiд Перекопу до Сиваша. Йшли ночами - вдень ховалися в балках,
обминали битi шляхи й татарськi таши, терпiли од спеки та безводдя.
   Стояла вiтряна погода, сухий дончак  пiднiмав  хмари  пилюки,  горизонт
увесь час був затягнений бурою iмлою, небо прихилилося до  самої  землi  i
сiяло то дощем, то  червоно-рудим  пiском.  Пiщанi  бурi  були  їм  добрим
захистком, але й спивали сили. Доводилося  часто  зупинятися  по  долинах,
пускати на попас конi. А в два останнi  днi  годували  їх  iз  шаньок:  на
виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч i звичнi  до  всього,  козацькi
конi проти колючого пiщаного  вiтру  йшли  неохоче,  швидко  втомлювалися,
худнули на очах. У Кочкарськiй долинi простояли добу, давали їм  набратися
сили.
   Сиваш переходили ввечерi - за  свiтла,  нiч  перепочили  на  березi,  а
вдосвiта в Крим уломилися три загони - один помчав на  ханську  столицю  -
Бахчисарай, два iншi  полетiли  на  Козлов  та  Карасiв,  де  здавна  були
найбiльшi  невольничi  ринки  ханства  i  всiєї  Порти.  Струснувши  Крим,
визволивши бранцiв, мають всi три партiї в один день зiйтися  на  Салгiрi,
де в неї впадає iнша рiчка - Зуя, й разом  вернутися  сюди.  Сiрко  ставив
поле на березi Сиваша з чотирма тисячами козакiв. Увесь день i нiч  копали
шанцi, а зараз, стомленi, знемо-женi, спали, виславши в степ дозори.
   Мiсце для  оборони  кепське.  Скрiзь,  куди  оком  кинь,  -  степ,  уже
порудiлий о цiй порi, нiде нi кущика, нi  деревинки,  сива  ковила,  сухий
пирiй та дятлина; позаду - бiла пустеля  Сиваша,  що  вже  виглядом  своїм
хапала тугою серце. Його мертвотний спокiй не будили навiть чайки, хоч  їх
на глеюватiй косi сизiло багато, але були якiсь мовчазнi, безголосi. Може,
їх  притомила  спека,  а  може,  вони  по-своєму,  по-пташиному  вiдчували
мертвiсть болiт i тому не мали сили до звичних стрiмких польотiв та  грищ.
Або були це зовсiм iншi чайки: викльовували черепашки, пожирали  риб'я  на
мiлинах й тим вдовольнялися.
   З правого боку вiд того мiсця, де спали козаки, сажнiв за  тридцять  од
глеюватого берега лиману, сiрiли поряд двi степовi могили.  Вони  й  стали
для козакiв правим бастiоном, на  якому  поставили  двi  легкi  гармати  -
ручницi. Од них прокопали шанцi на сто сажнiв  на  схiд  i  там  нагорнули
чималий насип - другий бастiон. Третiй нагребли вже посеред  табору  -  на
той лихий випадок, якщо татари прорвуться через шанцi, й теж обкопали його
ровом. Вiд могил i лiвого бастiону  протягли  рови  до  Сиваша.  Оборонний
табiр споруджували, щоб вистачило мiсця для коней i  щоб  стояли  вони  не
бiля ровiв. Попереду шанцiв у степу накопали ям та  копцiв,  набили  трохи
дубового палiччя - скiльки вистачило дрюччя, що прихопили з собою.
   Запорожцi - люди звичнi до лопати, вона їм найперше стає  в  оборону  й
помiч. Татари не вмiють копати шанцi й  не  вмiють  до  них  приступати  в
пiшому строю, спiшений ординець схожий на щупака, викинутого на берег.
   Сонце палило немилосердно. Сiрко скинув шапку й кунтуш, лишився в бiлiй
сорочцi з дрiбною вишивкою на комiрi, але й  те  не  допомагало.  На  його
мiцнiй, засмаглiй потилицi, перекресленiй  вниз  од  лiвого  вуха  шрамом,
поблискували крапельки поту, обличчя сiрiло  втомою,  одначе  живий  блиск
чорних чоловiчкiв у очах свiдчив про  те,  що  отаманову  мисль  спека  не
вклала спати й що сам вiн готовий будь-якої хвилини стати до бою. Та й  як
могла заснути  мисль,  коли,  зрушенi  його  велiнням,  мчали  степами,  а
можливо, уже й вулицями чужинських  мiст  козаки,  сподiваючись  єдино  на
укладений кошовим план та на його ж захист. А його замисл - то божевiльний
ризик. Як майже всi iншi - за вiк помилився тiльки раз. Вiн  любив  ризик.
Любив ту мить, коли мозок мовби охоплює полум'я, коли в грудях бринить  до
краю напнута струна й власне життя нiби вп'ялося зубами  в  метал  -  тугi
стремена, мiцнi вудила, добре гартовану шаблю.
   Але до тої митi треба прийти. Треба подбати заздалегiдь, аби  ворог  не
налетiв ззаду, не розкроїв вiйсько навпiл,  не  виготував  пастки.  Пастку
слiд налаштовувати ворогу. Й мислити за нього й за себе воднораз.
   Проте зараз про пастку можна не думати. Тут нiкуди ховатися, просто все
залежить од того, чи вистоять козаки за цими канавами, чи зможуть стримати
натиск ординцiв. Вiн сам прирiк себе на  стояння  тут,  бiля  цiєї  гнилої
ковбанi. Адже там - легше. Там ти  -  як  стрiла  у  польотi,  там  нiколи
думати, там бiльша звитяга i швидше збiгає час.
   Кошовий стояв на могилi, дивився на степ. Звiдтам, звiдки вони прийшли,
Сиваш навiть Сiрковi здавався краєм землi, тепер же його думка  прослалася
далi, майже в безкiнечнiсть, за гори i море, й вiн подумав про те, яким же
крихким у цьому безмежному свiтi є людське  життя,  якi  примарнi  людськi
бажання i все, пов'язане з ними. Це було хвилинне розслаблення, не  личило
в цей час тримати в головi такi думки, й вiн прогнав  їх.  Мрiв  на  обрiї
козацький пiд'їзд - три цятки то зникали,  то  знову  виринали  в  маревi,
хвилями бiгла до нiг ковила, здавалося, то розлилося по землi пiняве море.
Вiтер ворушив кошовому оселедець, не обвiвав прохолодою, а обливав пекучим
паром. Сiрко подумав, як-то можуть спати козаки, певно, пiт проймає їх  до
кiсток. Щоправда, виморились страшенно, то й сплять. Вiн сам поклав  їх  у
кермек, аби набралися сили перед боєм.
   На могилу зiйшов Флор Минаєв, став поруч. Негарний з виду - бiлобровий,
рябий, ще й ряботиння не ямками, а червоними цятками,  ведмедкуватий,  але
пронозливий, дотепний, путнiй козак i отаман.
   - Прип'яв ти  мене,  пане  кошовий,  бiля  цього  болота,  як  теля  на
стернищi. Козаки татар шарпають, там  кожна  шабля  до  потреби.  Ширмував
словами, хоч знав, навiщо залишив його кошовий. Сiрко в його бiк голови не
повернув, з-пiд приставленої дашком до чола долонi дивився на шанцi,  щось
вимiрював. Вiдповiв не зразу.
   - Тут, Флоре, вона буде до бiльшої потреби.
   Минаєв знизав плечима, немов скидав з них невидимий вантаж.:
   - Нашi вже доскакали до Козлова... Смiятимуться з нас, якi повернуться.
Скажуть, що ви тут робили - кози пасли? А на Дону  який  дам  одвiт:  чого
ходив у Крим - виспатися бiля болота?
   - У найповнiшiм наступi треба думати про оборону, - зауважив кошовий  i
оглянувся на Сиваш. По ньому бiгли брижi, вiн був  ще  непривiтнiший,  нiж
степ.
   - Та яка оборона, - вже й справдi починав нетерпеливитися Мннаєв. -  Що
тут боронити? Оцю гнилу воду?
   - Ти ж знаєш що. Брiд. Шлях на  вiдступ.  Проскочити  назад  в  якомусь
iншому мiсцi, може б, i вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бiк,
то по той. Ми - пом'ятi, а вiн свiжий. - Сiрко сiв на кунтуш, що лежав  на
могилi. Дiстав люльку з довгим мiдним ланцюжком, простягнув до Минаєва, що
присiв  поруч  навпочiпки.  -  Трусони  свого  мухомора.  -  Й  по  хвилi,
притоптавши великим пальцем тютюн: - Хан прийде сюди.
   - А як не прийде?
   - Ще лiпше. Одначе прийде. Помiзкуй  сам:  куди  йому  йти?  Як  би  ти
вчинив? Спробував перейняти шлях до  втечi  чи  почав  ганятися  за  всiма
ватагами по Криму?
   - Ну...
   - Нащо ж вважати, що хан  дурнiший  за  нас  з  тобою.  Минаєв  хвилину
мовчав, уже нiби погодився, та враз знову скинув рудуватими вiями:
   - Звiдки ж вiн знатиме, де ми перейшли Сиваш?
   - Вiзьмуть козакiв у полон. Допитають. Другого... десятого.  Комусь  та
розчеплять зуби. На цих ось терезах, - показав на  закопи,  -  весь  похiд
виважуватимемо. Й не тiльки похiд... Тому й залишив найнадiйнiших козакiв.
Солоно тут буде... А в тебе рука важка й серце хоробре.
   - Таке вже й хоробре, -  засоромився,  аж  спалахнули  кiнчики  великих
вiдстовбурчених вух, Минаєв. - Солоно - то ще нiчого. Якби не було кисло.
   - Оскоми не наб'ємо. - Сiрко висипав з люльки жар у суху траву, й  вона
спалахнула. Не пiдводячись, розiтер пiдошвою вогонь,  показав  люлькою  на
городок у серединi оборони.
   -  Треба  нам  досипати  ту  кучугуру.  Очевидно,  доведеться   з   неї
одбиватися. Йди збуди Носа i Гнилицю,  а  сам  вiзьми  кiлькоро  своїх  та
проїдьте в лiву руку понад лиманом.

   * * *

   Вершник поставив коня цапки, аж  зачепився  шапкою  за  вишневе  вiття,
крикнув, неначе рубонув шаблею: "Сiрко-шайтан! Сiрко-шайтан!"
   Вершник промчав, а крик стояв, нiби  завис  у  повiтрi  й  тремтiв,  як
натягнена тятива. "Сiрко-шайтан! Сiрко-шайтан!" Його повторювали гори, вiн
бився у тiснiй долинi,  вiдлунював  од  велетенських  камiнних  лобiв,  що
нависли над ущелиною, гримiв, немов водоспад. Це було неначе пожежа темної
ночi. Все звихрило в одну мить: татари металися,  немов  запамороченi,  не
знаючи, куди податися, що робити. А тодi промчав кiнь без вершника, за ним
- залитий кров'ю татарин на незасiдланому  конi,  вiн  устиг  гукнути,  що
козаки вже в Салачику  -  передмiстi,  що  там  рубається  з  ними  мiська
сторожа, рвонув коня, а за кiлька  скокiв  звалився  на  бруковану  дорогу
мертвий. З його розтуленого рота текла кров. Вiн не доскакав до  палацу  з
п'ятдесят сажнiв.
   Але чутка випередила його. В палацi зчинився  несосвiтенний  переполох.
Там тепер правив один володар - страх, вiн був дужчий за всi  повелiння  й
накази.  Аги  i  беї  перемiшалися  з  простими   воїнами,   мурзи   бiгли
наввипередки з маленькими, в непомiрне широких штанях, в  довгих  каптанах
арапчуками,  євнухи  штовхали  в  плечi  високих  сановникiв  покоїв,  аби
звiльнити собi шлях до втечi.
   До хана звiстка про напад гяурiв-козакiв долетiла не одразу. На той час
саме вiдбувалося  засiдання  дивану.  Знудьгувавшись  у  Золотiй  кiмнатi.
Селiм-Гiрей пiднявся на балкон у кiмнату дивану й собi. Балкон  був  густо
загратований дерев'яними гратами, нiхто з радникiв дивану нiколи не  знав,
чи є хан зараз там, чи  його  немає.  А  вiд  того,  що  мiг  сидiти  там,
вiддавалися справам сповна й до  кожного  слова  приплiтали  ханове  iм'я,
славили його один поперед одного. То було змагання лестивцiв, змагання,  в
якому побивав той, хто добирав слiв вищих i солодших.  Радники  дивану  до
засiдань готувалися тижнями, декотрi навiть наймали собi мудрецiв, щоб  тi
писали їм їхнi казання наперед. До того ж це була  дуже  хитра  гра:  адже
вдавали, що хан їх не чує, що говорять про нього позавiч.  Вiн  i  справдi
сидiв не завжди, й багато лестощiв проливалося в порожнечу. А коли  сидiв,
забавлявся: намагався  вiдгадати,  в  чиєму  голосi  бiльше  щиростi,  хто
примазує свої слова медом, а в кого вони солодкi насправдi.
   Сьогоднi радники дивану мов  показилися,  намагалися  перекричати  один
одного й за тим не почули, як закричала варта й  забив  на  сполох  чорний
барабан.
   Коли в диван влетiв от-ага й  гукнув,  що  воїни  семиголового  дракона
Сiрка рубаються з воїнами пророка в Салачику,  Селiм-Гiрей  в  першу  мить
подумав, що от-ага проти звичаю наковтався зрання  зеленого  вина  i  йому
одурманiло в головi. Але, щойно  спаралiзованi  новиною  радники  на  мить
вмовкли, вiн  почув  далекi,  проте  виразнi  удари  барабана:тум-тум-тум,
тум-тум-тум - i страх одiбрав  у  нього  силу,  аж  довелося  присiсти  на
канапу. Але одразу ж пiдхопився, вибив ногою дерев'янi грати й, повиснувши
на руках, стрибнув униз. Це був найкоротший шлях до втечi. Проте з  дивану
вибiг останнiм, страх вимiв радникiв умить  величезною  мiтлою.  Побачивши
хана, зупинився тiльки диван-ефендi. Вiн щось  белькотiв,  хан  не  слухав
його, рвонувся в двiр. Був у непiдперезаному халатi,  зелена,  як  морська
вода, чалма розв'язалася й трiпотiла за плечима,  неначе  зламане  пташине
крило. Хановi очi горiли переляком i злiстю, тонкi  вуста  були  синi,  аж
чорнi. Його тримав за поли сором, але i зупинитися не мiг, здавалося, ноги
самi бiгли по бiлих плитах. Слiдом за ним стрибав диван-ефендi зi  срiбним
ослiнчиком у руках, на який хан опирається ногами, коли сидить  на  своєму
ложi пiд час ради, либонь,  i  сам  не  знав,  навiщо  вхопив  його.  Двоє
велетенського зросту татар  бiгцем  пiдвели  хановi  закульбаченого  коня,
рудий гарячий румак, збурений криком i бiгом  конюших,  рвався,  намагався
стати дибки, й татари ледве стримували його.  Стрибав,  реготав,  вертiвся
дзигою божевiльний дервiш, i замацулений, зшитий з клаптiв халат на  ньому
миготiв брудною райдугою, верещали в сералi хановi жiнки - до них нiхто не
бiг, щоб порятувати.
   Хан, не опираючись на стремено, скочив на коня, конюшi метнулися вбоки,
й рудий румак, звившись, як змiй, помчав до пiвденних ворiт. Хан -  вiчний
на землi, i вiчна його тiнь. Вона втiкала поперед хана, здавалося, ось-ось
одiрветься  i  щезне  навiки.  Бiля  обкованих  залiзом   дверей   порталу
залишилося п'ятеро чи четверо воїнiв велетенської статури  у  кольчугах  i
шоломах-мiсюрках, страшних у своєму  спокої.  Всi  вони  були  нiмi.  Двоє
тримали за поводи в'ючних коней,  решта  виносили  з  палацу  коштовностi.
Здавалося, вони знали про напад наперед, чекали на цю хвилину.
   З лементом розбiгалися жiнки гарему, вони кумедно дрiботiли на  високих
дерев'яних ходулях, падали, одна метнулася до  коня  в  тороках,  думаючи,
мабуть, що це для неї,  але  чорний  мовчазний  воїн  ударив  її  держаком
нагайки по головi. Вона зойкнула, впала на брук, чорне запинало з кiнської
волосiнi  вiдкрилося,  й,  мабуть,  вперше  правовiрнi  побачили   обличчя
ханської  дружини.  Це  була  жiнка  дивної  вроди  -   молода,   смаглява
черкешенка. Вона лежала горiлиць, її  iзор[25]  закотився,  татарин  якусь
мить дивився важким вогнистим поглядом на бiлу смужку тiла  мiж  червоними
шароварами й куценькою, яку матросiв iз галер, вишитою курточкою,  а  далi
вiдвернувся й заходився ув'язувати тороки. Черкешенка пiдвелася i одразу ж
впала, пiдвелася знову,  оглянулася  по  двору  й  повiльно,  як  сновида,
побрела назад у гарем. Всi, кому пощастило вихопитись на  коня,  були  вже
далеко.

   * * *

   Марко  сидiв  у  своєму  кутку  за  кипарисом,  скулившись,  зiбгавшись
калачиком, з двору його зовсiм не видно. Звiстка про козакiв  тiпала  ним,
мов пропасниця. В нього цокотiли зуби й тремтiли руки. Спочатку боявся, що
татари поженуть його з собою  або  й  уб'ють,  а  коли  побачив,  що  вони
полишили навiть жiнок гарему, зрозумiв: те йому не загрожує. Одначе  страх
не полишав Ногайця, тепер вiн заповзав у душу з iншого  боку:  думкою,  що
вчинять з ним козаки. Адже якщо це козаки, - чутка була  неймовiрна,  таке
йому й у  снi  не  снилося,  щоб  сюди,  мiж  крутi  гори,  в  Зiницю  Ока
правовiрних, як тi називають свою столицю, вдарили копита козацьких коней,
- то тiльки запорожцi. Вони летять у помсту за ханову налогу на Сiч, а хто
показав татарам хiдник до Чортомлика? Либонь, козаки довiдалися про це вiд
полонених. Марковi од тої думки потемнiло в очах. Чомусь пригадалася  паля
на рову за Сiччю, чималенький гострий  стовп  iз  бляшаним  вiстрям.  Вона
заiржавiла вiд дощiв, од невжитку. Марко не пам'ятав, щоб кого садовили на
те вiстря. Хоч розповiдали: ранiше на ньому сконав не один зловорожець...
   Стороною прокралася думка: може, його не впiзнають, адже зарiс  бородою
до самих очей, давно не пiдрiзав  чуба  i  нiби  аж  всохся  лицем,  якось
зазирнув у вiдро з водою, а звiдти глянув чоловiчок, схожий  на  лiсовика,
що ними по селах лякають дiтей Тодi щось заплакало в  ньому:  адже  колись
потайки любив чепуритися, не раз задивлявся  в  люстерко,  розглядав  себе
нещадно, але й з певною думкою:  як  йому  лiпше  посмiхатися,  яка  шапка
личить бiльше i в який бiк зачесати  чуприну.  Тепер  же  оця  перемiна  в
обличчi мовби ставала в пригодi.
   Й знову пригадав своє мiсце на ночiвлю в плетенiм хлiвi - на  трухлявiй
просянiй соломi, прикритiй зашмуляною телячою шкурою, й пригадався Великий
Луг, широкий i зелений, вольнi озера та зарiч-ки, й стислося серце.
   У вуха йому вдарив голосний регiт, брязкiт ложок, тиха молитва з  кутка
- домелюється хтось з сiчових дiдiв i зиркає строгим оком, але на нього не
потурають. Марка просять i з того кiнця  сирна,  й  з  цього,  а  курiнний
вдавано сердито присадовлює бiля себе: сiдай, нечестивцю, отут,  не  грiши
бiля святого хлiба. А сам, глухуватий, боїться, аби  не  пропустити  якого
Маркового дотепу. "А що, як упасти на колiна перед  кошовим...  -  зринуло
раптом... - Прийняти найбiльшу покуту... Вони добрi... Вони щирi... Нiколи
не карають тих, хто покаявся..."
   Вiн злякався тiєї думки. Не таку збродню вчинив,  щоб  запорожцi  могли
простити. Та думка й погнала його з порожнього двору. Вибiгши за ворота на
мiсток, зупинився: куди тiкати? Долину з  обох  бокiв  стиснули  гори,  не
високi,  але  крутi,  здавалося,  то  величезнi  бики  обступили  її.  Пiд
Марковими  ногами  дзюркотiла  рiчка,  каламутна  Чурук  Су,  вона   текла
праворуч, по ущелинi, вподовж неї бiгли дорогою татари: пiшi й  кiннi,  на
вiслюках, на мулах, з  клумаками  й  без  нiчого.  Скрипiли  гарби,  ревла
худоба, верещали жiнки. Натовп рiдiв з кожною хвилиною,  тi,  що  втiкали,
злякано озиралися, в острасi втискаючи у плечi голови. Марко побiг i собi.
Затиснута скелями й саклями вуличка спочатку пластала рiвно, потiм  трiшки
сягнула вгору, тодi впала вниз, i враз  мiсто  залишилося  позаду,  дорога
роздiлилася на двi, бо розбiглася  в  двi  руки  ущелина:  прямо  й  круто
праворуч. Марко побiг праворуч - туди бiгли майже всi втiкачi, хоча дорога
весь час бралася вгору; з правої  руки  повисли  стрiмкi  кручi,  з  лiвої
чорнiло провалля, часом воно зникало з поля зору -  дорогу  з  обох  бокiв
обступали хащi кизилу, в'язовнику,  бересклету,  вони  переплелися  вгорi,
затулили небо. Вiд того було мовби затишнiше.
   В одному мiсцi посеред дороги лежав кiнь, жалiбно iржав, пiдводив  лiву
ногу, вона була переламана, бiля коня валялися юки, один репнув, i з нього
точилося пшоно. Дорога була нерiвна, стрибала з каменя на камiнь, то  тут,
то  там  каменi  зводилися  сторчаками,  доводилось  обминати  їх.   Марко
захекався, вже не бiг, а йшов, важко брели i всi iншi втiкачi. Десь позаду
закричала  жiнка,  той  крик  пiдшмагнув,  i  люди  знову  побiгли.  Марко
оглянувся, побачив дорогу в сонячних плямах, внизу вона тонула  у  зеленiй
сутiнi, була тривожно пустельна, але це чомусь не  злякало  його.  Вiн  не
побiг. Ще за кiлька крокiв побачив з правого боку в скелi чорнi дiри, вони
зяяли, як роти беззубих дiдiв, аж тепер зрозумiв, куди його понесли  ноги.
Десь там, у кiнцi ущелини, стоїть неприступна фортеця Чуфут Кале,  в  нiй,
мабуть, сховався хан, там шукатимуть порятунку всi iншi втiкачi.  А  його,
може, до фортецi й не пустять.
   Вiдчув себе загубленою на широкiй долонi свiту комашкою,  що  заблукала
на безкрайому життєвому полi. Йому хотiлося  плакати,  але  не  було  кому
поскаржитися i перед ким вилити сльозами душу.  Винуватцем  усiх  лих  був
сам. Та ще привели до бiди оцi люди,  цi  втiкачi.  Якби  не  прийшли  пiд
Ладижин, не захопили його в полон, то нiчого б i не сталося.
   Вiн ненавидiв утiкачiв, коли б мiг, став би за виступом скелi й  стинав
голови усiм пiдряд. Завалив би ними всю ущелину й перебiг по  них  на  той
бiк.
   Це вже було схоже на марення. Й злiсть тiльки на мить криваво  запiнила
серце, вiдтак туди знову вповз блiдий i немiчний страх.
   Зненацька Марковi згадалося, що десь отут, якщо не брехали  татари,  за
ямами-печерами має бути православний монастир святої Софiї.  I  церква,  й
келiї - вирубанi в  скелi,  в  них  живуть  ченцi  -  вiльновiдпущеники  з
християн або тi, кого викупили, але вони не  захотiли  вертатися  у  рiднi
краї. Може, подумав, серед них вимолюють у бога прощення й такi  грiшники,
як вiн? Й зринула майже радiсно ще одна думка: чи не  послано  богом  йому
оцей притулок? Може, знайде тут спокiй назавжди?
   Вiн справдi  побачив  вирубанi  в  скелi  сходи.  Вони  стрiмко,  майже
прямовисне бiгли вгору, повертали лiворуч i пропадали за сiрим камiнням.
   Ногаєць повернув до них, але його погляд одразу ж наштовхнувся на якусь
перепону. За кiлька маршiв сходи перегороджував мiцний дерев'яний заслон з
поставленого стiйма стола,  кiлькох  лав  i  обкорованих  обаполiв.  Марко
зрозумiв: ченцi порiшили не пускати до себе татар. Зашпунтувалися разом  з
богом у черевi скелi, поклавши iншим вирiшувати шаблями, чий бог дужчий  i
мудрiший. З боку сходiв на скелi висiла дерев'яна  iкона,  в  серцi  Iсуса
стримiла стрiла. Мабуть, її пустив хтось з тих, що шукали захисту в ченцiв
i не знайшли.
   Хтозна, чи почував бiль од тої стрiли Iсус,  але  Марка  вона  протнула
нагло й страшно. Чомусь подумалося: даремно просить захисту в бога  -  той
не може захистити власного серця. Марко зрозумiв, що вже не  пiде  нiкуди,
кволо перехрестився й опустився на приступець сходiв. Мучився вiн люто,  i
з тiєю мукою входив у серце все бiльший жаль, вiн жалiв себе  й  проклинав
цiлий свiт.

   * * *

   Сироватка скакав позад усiх. Його Савур  геть  пiдбився,  губив  клоччя
пiни, в нього голоснiше, нiж завжди, кавкала селезiнка, здавалося, там,  у
обтертому  попругами  черевi,  йойкає  живе  створiння.  Колись   це   був
кiнь-вихрач, але роки й голодне  нестаєнне  життя  забрали  силу,  нагнули
нижче голову, покошлали шерсть та глибоко, коромислом,  вигнули  спину.  I
зараз вiн бiг над силу. В нього змокрiли не тiльки шия, а й  кiнчики  вух,
вiн важко вимахував головою i за кожним помахом жалiбно  дзвякали  вудила.
Сироватцi було шкода коня. Покинути його, та ще в чужому краї, це  -  нiби
завдати в неволю щирого товариша. Вiн i був йому товаришем,  а  не  раз  i
рятiвником. Невибагливий на корм, звиклий до спеки  та  негоди,  сам  себе
годував у степу й сам рятувався  од  небезпеки.  Зачувши  кiнський  тупiт,
лягав десь у долинцi, в густiй травi, й не обзивався на кiнське iржання та
людськi голоси, аж поки не кликав господар. Його не могли вполювати  вовки
та рисi, тiльки раз  побував  у  вовчих  лапах,  але  вирвався,  хоч  i  з
обiдраною на крижах шкiрою.
   На Сiчi Савур ходив за ним, мов собака, пiдстерiгав бiля куреня  й  мав
хитринку, через яку його знали всi пекарi  та  житники  крам-базару.  Вмiв
поцупити десь з воза, а коли на те не випадало, вдовольнявся  вiхтем  сiна
з-пiд голови сонного п'яного козака, не було й того -  корою  з  осики  та
лози. То чи ж мiг покинути його  Сироватка?  Правда,  коли  Савура  почало
заносити в правий бiк, а в аулi трапився  кiнь  -  татарський  вигулянець,
темряк, Мокiй, згнiтивши серце, пересiв на нього. Пробасував з  пiвверстви
й вернувся назад, несамохiть радiючи, що знайшов у темряковi гандж  -  той
був кувач, дiставав заднiм копитом переднє. Савур покiрно стояв,  де  його
залишили, жував сухими,  бiлими  од  старостi  губами.  Копита  йому  були
порозбиванi, давно не обрiзанi, шерсть позлипалася ковтюхами, на черевi  -
довгi  лискучi  пасмуги,  шерсть  пiд  попругами  випрiла  й   повилазила.
Сироватцi стислося серце. Мокiй переклав з ковача на нього сiдло, а  Савур
скубонув його зубами за плече. Дякував господаревi, що не покинув у чужому
краї а чи докоряв йому... Савур уже трохи перепочив, попив iз струмка води
й знову погнав навздогiн за командою. Сироватка почувався трохи  моторошно
- копита Савура стукотiли  в  тишi,  одначе  радiв,  що  таки  не  полишив
товариша. А той мовби розумiв усе й десь вiднайшов сили, летiв,  аж  жовта
курява вставала позаду. На горбi зустрiли велику отару  -  її  гнало  троє
запорожцiв, трохи далi лежали бiля  дороги  двi  бiлi  порубанi  татарськi
вiвчарки  й  стояв  поруйнований  очеретяний  курiнь.  Той  дрiбний  розор
нужденного куреня чомусь не порадував, а присмутив серце козаковi. На  днi
глибокої балки виднiла  розтрощена  двоколiсна  татарська  гарба,  мабуть,
хтось пустив її просто з кручi. А далi на дорозi лежав  долiлиць  татарин,
земля пiд ним потемнiла, вiдтята права рука iз  затисненою  шаблею  лежала
обiч. Хтось дужий потяг татарина шаблею. Мабуть, татарин їхав на  гарбi  й
незглянувся, як його наздогнали. Куди їхав? I  як  вони  їздять  по  таких
крутих дорогах, i як живуть серед оцих горбiв i скель?
   Плутаючись думкою в темних хiдниках людського життя, не  зглянувся,  як
доскакав до Бахчисарая. На  Сироватку  знизу  вгору  глянули  гострi,  мов
ратища, бiлi мiнарети, червонi черепичнi дахи та сiрi очеретянi стрiхи, що
мовби налазили однi на одних, маленькi зеленi садки, оточенi тополями. Вiн
на хвилину притримав  коня,  в  подивi  оглядаючи  татарську  столицю,  де
виношувалися найпiдступнiшi замiри проти Сiчi, проти рiдного  степу,  його
самого, звiдки стiльки разiв налiтало на отчий край  з  шаблею  i  арканом
лихо. Трохи приголомшений - бачив його в уявi не таким: на горбi, а  не  в
долинi, великi палаци, а не сотнi маленьких круглих будиночкiв,  -  пустив
униз коня стопою. "Забiг ти, Мокiю,  на  край  свiту",  -  подумав  чи  то
гордовито, чи то скрушно.
   Козаки вже добряче погуляли в  мiстi.  В  тiсних  кривулястих  вуличках
лунали кiнське iржання, людський гомiн, щось трiщало,  валялися  на  бруку
червона черепиця, казани, кошми - всiляке iнше начиння. Сироватка подумав,
що невеликий мiдний казанок йому б  пригодився,  адже  збирався  вернутися
знову  на  варту.  Вiн  в'їхав  до  палацу  -  туди  поспiшало   найбiльше
запорожцiв, там стояли товчiя, лемент,  з  вiкон  летiли  килими,  шовковi
барвистi i парчевi подушки, в повiтрi плавало чорне й бiле пiр'я та  ядуча
порохнява. Молодий чорновусий  козак,  блиснувши  очима,  брийонув  шаблею
подушку,  що  летiла  з  вiкна,  й  над   головами   запорожцiв   вибухнув
бiло-рожевий клубок,  обсипавши  їх  пiр'ям  од  шапок  до  чобiт.  Козаки
лаялися, кебешник реготав. Сироватка  полишив  Савура  бiля  кипариса,  не
прив'язував - знав, з мiсця той не зiйде й нiхто не позаздрить  на  такого
виморинця, пiшов у палати. Палац трохи розчарував його. Такий собi чималий
голуб'ятник з кружганками та  кольоровими  вiкнами.  Всюди  стояв  погром,
валялися перекинутi столики,  низенькi  диванчики,  пiд  чобiтьми  трiщало
череп'я, скалки дзеркал. Все вартiснiще козаки вже повиносили,  залишилось
начиння або громiздке, або, може, й коштовне, але якому запорожцi не знали
цiни. У кiлькох свiтлицях трапились Мокiю  величезнi  глечики,  пузатi,  з
горлечками-цiвками, вiн навiть в  один  заглянув,  з  нього  пахло  чи  то
ладаном, чи то канупером. Сироватка подумав, чи не ладан  тримають  у  цих
гладущиках,  перекинув  один,  другий,  але  вони  були  порожнi,   тiльки
всерединi щось затарабанило.
   У палатах тонко й вiдворотне пахло розкiшне чужоземне  життя,  що  його
топтали чобiтьми запорожцi, але той запах уже забивав iнший - кiнського та
людського поту, розiпрiлої шкiри, тютюну  й  не-вичахлої  зброї.  В  кутку
великої бiлостiнної кiмнати лежали два  трупи  -  козака  й  велетенського
мiднолицого татарина в роздертiй опанчi. Вiн  вищирив  великi  бiлi  зуби,
здавалося, хотiв дотягнутися до мертвого ворога. В сусiднiй кiмнатi  стояв
регiт, Мокiй заглянув  туди  й  побачив  чималий  гурт  запорожцiв,  котрi
оточили якесь дивне створiння. Сироватка придивився й зрозумiв, що то дитя
якоїсь iншої людської породи - чорне, наче  вимазане  сажею,  з  кучерявим
волоссям, великими губами, булькатими очима, що зблискували  бiлками.  То,
мабуть, був якийсь пахолок, прислужник  котроїсь  з  жiнок  султана,  дитя
забилося кудись пiд канапку, й татари не  побачили  його,  як  утiкали,  а
тепер хтось iз запорожцiв витягнув на свiт божий. Козаки казали, що  це  -
арапченя. Воно вмирало од страху, але й з усiх сил боролося за своє життя,
намагалося  вимолити  його  всiлякими  штукенцiями:  танцювало  на  руках,
просовувало крiзь ноги голову й тодi ставало схоже на жабу. Сироватка бiля
нього не затримався, пiшов далi. По свiтлицях i переходах гасали запорожцi
з бебехами, чимало сновигало й  просто  так,  пороззявлявши  роти,  кiлька
жартiвникiв понатягували поверх одягу шовковi халати, один навiть пов'язав
шапку тонким, як  павутина,  серпанком  i  ходив  вихилясом.  Двоє  донцiв
намагалися  повiдколупувати  шаблями   золотi   лiтери,   що   ними   були
вицяцькуванi товстi мiднi дверi. Iншi їх пiд'юджували: отамечки в свiтлицi
-  золотi  зiрки  на  стелi,  спробуйте  поодгризати.  Лiтери  були   лише
позолоченi, й козаки полишили їх. Сироватцi чомусь стало душно  й  тоскно,
вiн уже шукав, як би вибратись з цього  лабiринту,  перебрiв  довгу  залу,
побачив попереду свiтло й переступив високий порiг.  Але  то  ще  не  було
подвiр'я, а тiльки засклена з усiх бокiв веранда,  посеред  неї  дзюркотiв
трьома  тонкими  струменями  мармуровий  фонтан.  Скло  в  альтанцi   було
кольорове, й вода розсипалася райдугою, аж  Сироватка  замилувався.  Потiм
спом'янувся, - прогаянка могла важити дорого, а  що  виходив  без  нiчого,
оглянувся. Альтанка була порожня, тiльки попiд  стiнами  стояли  низенькi,
оббитi шовком диванчики. Помацав шкарубкою долонею один з них i вiдчув пiд
шовком шкiру. Пригадав, що давно шукав товару на  передки,  навiть  вийняв
ножа, а тодi плюнув, заховав ножа в шкiряний чохолок на поясi й  вийшов  з
альтанки геть.
   Сироватку весь час не покидала думка  про  Лаврiна,  блукав  по  двору,
шукаючи когось iз служникiв, аби розпитати про сина. Знайшов двоє  чорних,
смаглявих чоловiкiв у кiнцi двору, бiля конюшнi, де чомусь валялися купами
сушенi сливи, сидiли навпочiпки,  розгрiбали  якийсь  клунок;  коли  Мокiй
окликнув їх, кинули вузол, злякалися, почали кланятися, забелькотiли, а що
- Сироватка втямити не мiг. Одначе  обоє  чомусь  вказували  руками  далi.
Сироватка послухався їхнiх покивiв,  пiшов  попiд  довгим  хлiвом  i  бiля
ворiт, що вели на пiвденну сторону, здибав натовп. Тут стояв крик i  плач,
аж Сироватцi морозом обсипало серце. Людськi подоби в лахмiттi,  ковалi  i
ткачi  з  пiдземелля,  й  кiлька  душ,  одягнених  чепурнiше  й  не  таких
виморених, - служникiв двору, чоловiки й  жiнки,  кiлька  з  дiтьми,  вони
обiймали козакiв, обiймалися  одне  з  одним  i  плакали  гiрко,  а  деякi
смiялися, мов божевiльнi. Худий, чорний черкес з гачкастим  носом  обхопив
руками голокоре дерево  й  ридав,  як  дитина.  А  iнший,  теж  смаглявий,
невольник стояв бiля нього й дурникувато  лупав  очима.  Вони  ще  не  всi
осягли до кiнця волю,  а  козаки  квапили  їх,  показували,  куди  йти,  й
розпитували, де ще є невiльники та чи не знають потайних ханських схронiв.
Сироватка оббiг майже всiх  -  розпитував  про  Лаврiна,  його  не  вельми
слухали, а хто й слухав, то не мiг сказати нiчого втiшного, Мокiй тiльки й
дознав: чимало бранцiв, надто запорожцiв, татари тримають у фортецi  Чуфут
Кале. Козаки вже поїхали здобувати її.
   Вiн вернувся назад, знайшов Савура й теж поїхав вуличкою, що  кривуляла
понад каламутною рiчечкою по ущелинi, котра тяглась  на  схiд.  У  рiчечку
текли з розбитих глекiв та бочок  вино,  олiя,  кумис;  вода  пiнилась  то
червоно, то бiло, умащувала жиром гостре камiння, мовби  пiдлещувалась  до
нього. Мiсто було живе й мертве воднораз. Живе козацьким гомоном, гупанням
сокир, ляскотом щабель, трiскотнявою - з того кiнця вже спалахнули пожежi,
але весь той гомiн був гомоном руйнацiї, з дворiв вiяло пусткою, мертвотно
свiтили порожнiми очницями гратованi вiкна та дверi будинкiв. Звичайно,  з
тих мертвих очниць могла вилетiти жива стрiла, й Мокiй пильнував за  ними.
В одному мiсцi йому зустрiвся  посеред  вулицi  слiпий  лiтнiй  татарин  у
високiй,  гостроверхiй  шапцi,  вiн  щось  белькотiв,  простягуючи   вгору
складенi докупи долонями  руки,  -  мабуть,  когось  проклинав.  Сироватка
обминув його й поїхав далi. Траплялися на дорозi трупи -  один,  з  луком,
перевис через низеньку цегляну огорожу - половина тiла в дворику, половина
- на вулицi, але їх було мало: татари  встигли  втекти.  Та  й  не  вельми
багато людей мешкало цiєї пори в мiстi, майже всi  були  на  яйлi[26],  на
виноградниках, збирали по лiсах  горiхи  й  кизил.  А  швидкi,  як  вiтер,
бейськi та ханськi конi винесли господарiв умить.
   У кiнцi Бахчисарая, де долина розбiгалася  в  двi  руки,  над  рiчечкою
зеленiла густа трава, й Мокiй злiз з коня, попустив задню попругу й пустив
його, не путаючи, самопаш. Сам пiшов далi пiшки.  По  великому  каменюччю,
попiд густу горiшину й шипшину. Незабаром  йому  зустрiвся  гурт  козакiв,
вони йшли,  тримаючи  в  поводi  коней.  Козаки  сказали,  що  фортецi  не
приступатимуть, вельми то безнадiйний промисел. Вона на такiй крутiй горi,
що шапка падає з голови, якщо спробуєш подивитись на неї.  Отаман  i  гурт
козакiв облягли в церквицi пiд горою якогось бея, а  вони  їдуть  захопити
товар, що пасеться в долинi по той бiк Бахчисарая. А  тут  ось,  -  вказав
нагайкою  хорунжий,  -  православний  монастир.  Козаки  рушили  вниз,   а
Сироватка - вгору, поклав собi розпитати в  ченцiв  про  Лаврiна.  Майнула
йому перед обличчям велика синьо-голуба птаха, послизнувся на купi  пшона,
розсипаного на дорозi, переступив кизилову гирлигу й врештi доковзався  до
церкви.
   Проте побачити когось з ченцiв Мокiєвi не вдалося. Вони сидiли високо в
горi, в печернiй церквi, наглухо зашпунтувавши сходи.  Либонь,  не  хотiли
пускати й козакiв, щоб потiм не держати одвiт  перед  татарами.  На  скелi
бiля  входу  висiла  iкона  святителя,  в  серцi  Iсуса  стримiла  коротка
татарська стрiла,  опiрена  чорним  вороновим  пiр'ям.  Довкола  мовчазно,
погрозливо громадились гори, Мокiєвi стало холодно на душi, вже хотiв iти,
та зненацька побачив у куточку сходiв пiд дерев'яним завалом сiру постать.
Спочатку Сироватка подумав, що то татарин, та  коли  придивився  пильнiше,
його здогад загойдав сумнiв. Густi, не татарськi,  брови,  високе  чоло  i
якась ледь вловна серцем тужна задума в очах.
   - Гей, чого сидиш тут?! - гукнув  Сироватка  про  всяк  лихий  припадок
якомога суворiше.
   Марко повiльно пiдвiв голову. Вже не перший козак окликнув  його  пiсля
того, як не пустили ченцi, коли бог не прийняв у свiй  схрон,  одначе  всi
вони поспiшали й нiчого не допитувалися в нього. А цей став  як  укопаний,
наче й не збирався нiкуди йти. Видно, нетяга - лихенька кунтушина, порванi
чоботи, бiг би та знiмав iз убитих ханських слуг сукна та  сап'яни  -  таж
нi, гається, ще й вийняв кисет, набиває люльку. I враз  Марковi  тiпнулося
щось пiд серцем. Вельми знайомим видався йому цей  козак,  хоч  i  не  мiг
пригадати анi його ймення, анi з якого той  куреня.  Пронозливий,  пильний
погляд, вуса-вервечки, звичка натоптувати одстовбурченим  пальцем  люльку,
повернувши її цибухом од себе...
   Солодкий запах диму залоскотав Марковi нiздрi, вiн глибоко вдихнув його
в груди, аж похлипнувся. I враз з тим димом ввiйшло щось болюче,  до  щему
близьке, й вiн заплющив очi. В головi гули трагiчнi дзвони, й  синя  хвиля
плинула перед зором пам'ятi. Вiн мiцно стиснув зуби, аби не  закричати,  i
вже не почував слiз, що котилися  з  очей  i  губилися  в  густiй,  чорнiй
бородi. Вперше пiсля татарського полону текли з його очей щирi сльози.
   - Ти плачеш? - зворушено мовив Сироватка. - Ти козак?
   - Проклятий я, проклятий...
   -  Хто  тебе  завдав  сюди?  -  спiвчутливо  запитав  Сироватка.  Марко
розплющив очi. В них не було страху. Сироватка вловив те одразу  -  тiльки
синiй вiдчай i тяжка мука.
   -  Я  посполитий...  З-пiд  Ладижина,  -  видавив   з   грудей.   Дайте
затягнутися.
   - На, затягнись... Та в мене є ще одна люлька. Трохи надщерблена, однак
гарна. Бери, бери, - втиснув Марковi в руки глиняну люльку. - Ходiмо,  аби
з якого трафунку не обпали нас тут басурмани.

   * * *

   Тетеря була гiрка, як полин, i солона, як  ропа.  У  всiх  присиваських
криницях вода гiрка, а  в  цих,  що  викопали  козаки,  ще  й  не  встигла
встоятися - тхнула болотом. Ходили по казану  ложками,  як  того  й  велiв
звичай, за сонцем: перший -отаман, за ним - козак у лiву вiд нього руку, й
так, поки знову  не  доходило  до  отамана,  й  пильнував  отаман  суворо:
споживали страву не про себе, а про товариство - для мiцностi в бою.  Мали
ще курену рибу, але до неї нiхто не доторкнувся -  палила  спрага.  Козаки
Кислякiвського куреня вполювали сайгака, спекли  в  ямi.  Хорунжий  принiс
кошовому настромлене на нiж серце -  щоб  був  добрiшим  до  дiтей;  Сiрко
дрiбно покришив серце в  казан,  але  покуштувати  його  не  встиг  нiхто.
Дозорець на могилi подав трубою гасло; отаман схопився, пiдбiг до нього  й
побачив, що степом мчав пiд'їзд, переднiй козак вимахував  прив'язаною  до
списа червоною хусткою. Сiрко махнув рукою, затуркотiли похiднi литаври, й
запорожцi притьма побiгли до шанцiв. Не поспiшав лише Кайдан, присiв  бiля
полишеного кислякiвцями  сайгака,  великим  кривим  ножем  батував  м'ясо.
Пропаде ж, розтопчуть кiньми таку смакоту! Вiн зняв шапку,  вiтер  ворушив
його чорну, густу чуприну, велике, кругле обличчя свiтилося задоволенням.
   В балцi, де нещодавно спали козаки, коноводи в'язали коней -  так,  щоб
не розбiглися й щоб було легко розшморгнути:  по  четверо  в  кожну  руку.
Коней навмисне поставили далеко од шанцiв -  татари  найперше  намагаються
дометнути стрiли до них, поранити  їх,  тодi  вони,  здичавiвши  од  болю,
метаються по табору i топчуть  оборонцiв.  Конi,  хоч  i  потомленi,  були
неспокiйнi:  вловлювали  далекий  тупiт  тисяч  i   тисяч   чужих   копит,
схропували, косували обпаленими суховiями очима. Там же, недалеко од води,
стояло в ряд шiсть шпитальних наметiв, туди мали зносити поранених.
   Переднiй дозорець з пiд'їзду, гостролиций, гарний на взiр козак  Чмiль,
встромивши спис гостряком у землю, стрибнув з коня й, зблиснувши  гарячими
очима, видихнув зi спалених вiтром грудей одне слово: "Орда!"
   Знову загуркотiли литаври - тепер  уже  подаючи  гасло  до  бою.  Сiрко
зiйшов з могили й  попростував  уподовж  шанцiв  по  гребеню  окопу.  Вони
встигли викопати їх два, переднiй - менший, завглибшки лiктiв у п'ять,  що
мав затримати татар на якийсь час, щоб козаки  встигли  вистрiлити  кiлька
разiв, i другий, вже оборонний, глибиною лiктiв п'ятнадцять. На  днi  його
виступила  вода.  Третього,  за  який  би  можна  одступити,  якщо  татари
прорвуться через другий, викопати не встигли.  Сiрко  вельми  шкодував  за
тим. Козаки - люди, звичнi  до  роботи,  окопами  тiльки  й  рятуються  од
ворога. Татарин найпевнiше почуває себе  в  сiдлi,  вони  досягають  свого
швидкiстю,  силою,  скопом;  поляк  i  нiмець  -  латами,  доброю  зброєю,
гарматами, козаки - лопатами. Вони - як кроти; ледве  встигли  вiдiрватися
од адвер-сора, вискочили на горбок - i вмить зарилися в землю.  Й  спробуй
їх виколупнути з-за земляних буртiв, сидiтимуть там, доки пороху i  харчу.
То тiльки в пiснях козак на конi та на конi,  насправдi  ж  вiн  бiльше  в
землi. Може, через те, що вже звик до неї, що в нiй та в нiй, -  i  смерть
йому не така страшна.
   Одначе як це не страшна? Погинути тут, у чужiй сторонi,  де  навiть  не
залишиться могили, - чи ж можна уявити щось гiрше?! Якщо переможуть козаки
- татари розтопчуть могили кiньми потiм,  переважить  басурманин  -  наб'є
соломою козацьку шкуру й виставить бiля свого двору в Бахчисараї, Кафi  чи
в якомусь нiкчемному кошi.
   За  Сiрком  на  невеликiй  вiдстанi  ступали  низенький,  як   бочечка,
сигнальник з трубою та осавул з прапором.  Ноги  грузди  в  пухкiй  землi,
кошовий подумав, що довго цей вал не протримається. Либонь,  коли  б  мали
вози й присипали їх  землею,  тодi  вiн  не  осунувся  б.  Йшов  повiльно,
вдивлявся в обличчя козакiв, в одну мить  прочитував  кожне,  на  декотрих
затримував погляд, але не казав нiчого. Тi, на  кому  зупинився  поглядом,
розумiли все й так. Сiрко й сам шукав ту рiвновагу,  з  котрою  розпочинав
кожен бiй. Нехай  потiм  сiча  завихрить  його,  понесе,  куди  й  сам  не
сподiвається, i стане вiн страшним у бою, але зараз  охоплював  зором  усе
вiйсько, майбутнє бойовище й ще раз обмислював замiр  на  битву.  Вистояти
першу налогу, другу, а може, й третю. Татарин - тiльки  на  конi  татарин.
"Мiсце аллаха на небi, мiсце татарина на конi", - кажуть  вони.  Басурмани
мусять стратити бiля цього валу запал,  певнiсть,  кожна  наступна  налога
буде слабша за попередню.
   Отаман жодного  разу  не  розпочинав  волейної  потреби  зi  зцiпленими
зубами. Навiть коли гнiв пропiкав серце наскрiзь. Гнiв - то лихий помiчник
польовому гетьману... Вiн знав це гаразд. Адже сам  не  раз  був  вихрений
ним. Так само, як i надмiрна обережнiсть... Вона повисає  на  тобi  гирею.
Коли б Сiрка запитали, в який спосiб вiн веде бiй, чи й змiг би розказати.
Здебiльшого битву розпочинав перший.  Найважливiше  було  влучити  момент,
коли напасти на ворога. Вiн, той  момент,  майже  невловимий,  незримий  i
неосяжний,  його  вловлює  серце,  сповнене  нездоланної  переконаностi  у
вчасностi удару. Це вселяє певнiсть  себе  й  iнших  i  вiдчуття,  що  все
вiйсько збагнуло твiй задум i живе одним пориванням. То  -  вершина  всiєї
вiйни, найвища точка ще не розпочатої битви. Однак отаман знав  i  те,  що
оцямить не народжується з  нiчого,  серце  її  пiдказало,  бо  очi,  розум
побачили, обрахували вiйсько своє i вороже, визначили  його  розташування,
слабке мiсце в його строї i навiть настрiй. Хiба можна  визначити  настрiй
ворожого вiйська з такої вiдстанi? Можна. З того ж таки,  як  розташоване,
як стоїть,  навiть  з  пiднятих  списiв  i  шабель.  Отже,  цей  момент  -
вiдважнiсть, зухвальство в поєднаннi з розрахунком. Ворог не сподiвається,
що ти можеш рознести  його  в  цю  мить.  Здебiльшого  обидвi  лави  довго
приглядаються одна до одної, зав'язуються окремi герцi. А ти зневажив  усе
й поклався на удачу. Водночас її продиктували розум i  серце.  А  далi,  в
бою, - вже тiльки вона. Стає моторошно i трохи аж  весело,  немає  й  тiнi
страху, остороги, є вiра в перемогу i в те, що тебе нiзащо не  вб'ють,  що
ти не погинеш. Вiра, яка майже дорiвнює безсмертю. Все те - в  наступi,  в
атацi. Тепер - навпаки. Отако само подумати  за  ворога.  Пошукати  слабкi
мiсця в своїй оборонi, не дати навальним ударом зiм'яти який-небудь  полк.
I вистояти самому, i впевнити всiх, що оборона мiцна, ворог  не  страшний.
Зiбрати воєдино всю волю, весь  спокiй  i  стояти  непохитно.  У  цьому  -
запорука перемоги.
   Сiрко дiйшов до середини шанцiв. Зупинився - чув  плечима,  як  тужавiє
обрiй, але не оглядався. Знав - татари не пiдуть з ходу.  Вже  бачать,  що
козаки готовi до оборони, - та й  не  сподiваються  захопити  фортунно,  -
дадуть перепочити коням, стануть у бойову руку. Там зараз алайкають чаушi,
рвуть бороди солтани, лiтає помiж ордами солтан пiд  бунчуком.  Розпалюють
себе, як вовки перед смертельним скоком. Уже чути яре, несамовите "аллах",
вiд чого зiрвалися чайки й крячки на лиманi, подалися геть, уже стогне пiд
копитами степ. Ковила свистить пiд вiтром, як сто  щабель,  може,  й  вона
почуває, що скоро стане з бiлої червоною.
   Саме тепер має показати найбiльший спокiй.
   Сiрко зняв шапку, витер обличчя.  Парило.  Гiрко  пахли  трави,  солоно
дихав лиман, здавалося, цi два запахи змагалися мiж собою. Вода бiлiла, як
розлите срiбло. Тепер увесь козачий  табiр  лежав  перед  зором  кошового.
Запорожцi стояли на невеликому миску, що неглибоко вступив у води  Сиваша,
й вiдкопалися од степу шанцями. Весь пiвострiвець був  складений  мовби  з
двох половинок - нижчої, куди у високi повенi сягали води лиману, порослої
кермеком та кущиками солонцю, й горiшньої, уступом -  степової,  у  сивому
євшанi, миколайчиках, iнших уже пожухлих травах та бур'янах.
   На нижнiй коноводи тримали коней i сiрiли намети (серед них найбiльший,
голубий, -похiдна церква), на горiшнiй - чорнiв  гуляйгородок  -  земляний
насип i шанцi. За спиною в кошового лежав  Крим,  попереду  крилася  сивим
маревом Україна. Мертво зблискували води лиману, мертво чорнiла пiд ногами
земля, навiть коршак, хоч плив понад степом, видавався неживим.  Сiрко  не
намагався гге-рейнятн мислiю власну долю, не думав, що, може, на  той  бiк
лиману вже переведуть тiльки вороного коня, а його самого  присиплють  ось
цiєю землею. Думав лише про землю  за  сивим  маревом  й  про  людей,  якi
довiрили йому свої долi. Чого вони ждали? На що сподiвалися?
   Золота й шовкiв, захоплених в Козловi та Бахчисараї? Можливо.
   Тої хвилини, коли вперше побачать очi звiльнених бранцiв? Того, либонь,
не забути. А так само й дзвону кайданiв, коли їх розбивають на каменi.
   Молитви в церквi  за  боже  воїнство,  що  заступило  рiдний  край  вiд
супостата? Мабуть.
   Щастя рiдної землi?
   Того напевне!
   Кошовий пiднiс над головою шапку, багряний шлик майнув, як закривавлене
серце. Казав суворо, впевнено, розважливо.
   -Отамани-молодцi, як стар, так i млад! Всi ви бачите адверсора,  лютого
ворога, що цiлиться нам у груди й ось зараз почне на нас напирати.  Харциз
хоче не дати вивести з неволi бранцiв, братiв наших,  хоче  понищити  нас,
заступникiв свободи отчого краю. Всi ми хановi й султановi - як  кiстка  в
горлi. Коли б не ми, вiн давно б сплюндрував наш  зелений  край,  витоптав
жито i забрав у неволю дiти. Отож, браiи, й розсудiте, за кого принесли на
поле битви голови нашi. Нам є за що боротися: за вiру, за вiтчизну, за жон
i дiтей наших. Покладайтеся на бога, й жодна ворожа нога не ступить  через
оцi шанцi на Україну.
   - Слава отаману! - загукали козаки. Сiрко хвилину зачекав i мовив  тихо
та переконано:
   - Вiдступати нам нiкуди: позаду Сиваш, хто побiжить  -  загине  в  його
гнилих водах, нiхто його не обгужить, й не  буде  йому  прощення  на  тому
свiтi. Пам'ятаймо про тих, що довiрились нам, сподiваються вернутися  цiєю
дорогою додому. Станьмо  ж  єдинокупно,  серце  до  серця,  не  страшiмося
ворога, нехай вiн страшиться нас. З богом, дiти мої!
   Сiрко зiйшов i став у першому  ряду  за  шанцями.  Позад  нього  стояли
Кугукало, сигнальник, десять чоловiк iз куреня i варта. Осавул з  прапором
одiйшов трохи назад. Татари в'южились на вiдстанi гарматного пострiлу - їх
було добре видно на тлi сiрого, вигорiлого степу: бiлi  й  чорнi  бунчуки,
зеленi прапорцi, списи, що стояли, як лiс. I враз лiс списiв  i  прапорцiв
здригнув, похилився вниз, степ сколихнувсь вiд крику й  тупоту  -  шаленою
фугою татари помчали на козакiв.
   Бурий степ летiв пiд кiнськi копита, здавалося, лава вбивала  його  пiд
себе. Вiками лежав не гвалтований, вiками цвiли квiти, дозрiвали  й  сохли
трави.  Зараз  гострi  копита  пiдтинали  їх   пiд   корiнь.   Довго-довго
пам'ятатиме ця земля скажений гуркiт копит, довго не ростиме  тут  ковила.
Кiлька вершникiв випередили лаву, летiли, як птицi-хохiтви.
   Сiрко обтоптав чобiтьми мiсце - так, щоб для правої ноги  було  опертя,
взяв з рук Кугукала зарядженого мушкета. Джура був блiдий,  його  довгасте
обличчя видовжилося ще дужче, облизував сухi губи, а очi  стали  великi  й
круглi. Хоч Кугукало - вже не юний парубок, одначе це його другий бiй, а в
пiшому строю - взагалi небувалець зовсiм. Воно таки до кольок  у  печiнках
страшно стояти й дивитися, як на тебе летить  ощирена  списами  й  шаблями
лава, почувати всi списи на своєму серцi, а шаблi на головi. Й думка,  хоч
як її проганяй, крутиться тiльки довкола смертi та полону, й хто  зна,  що
страшнiше. Нiчого не боїться воїн так, як полону. Самi ж басурмани кажуть:
лише той, хто побував у полонi, знає, що таке  ворог.  А  Сiрка  й  самого
сушить спека, й вiн знає, чому сушить вона зсередини, йому зшерхло в горлi
i сперло подих. Скорiше б починалося. В грудях пiднiмалася темна  радiсть,
тужавiла сила - вiн аж помолодiв на кiлька десяткiв  рокiв.  Ще  б  ковток
свiжого степового вiтру!
   - Пильнуй! - гукнув. Краєм ока вiн  увесь  час  стежив  за  татарами  й
бачив, що вони долиаiоть до першого окопу, хочуть узяти  його  з  ходу.  З
лiвого боку загупали мушкети - рано, отаман пiдвiв свiй,  холодно  вицiлив
вершника зi значком на списi. Не переднього  -  в  цього,  знав,  цiлиться
кiлька козакiв, його зiб'ють ураз. Татари алалакали, ревiли, верещали, той
крик пронизував наскрiзь, навiть у  Сiрка,  який  чув  його  сотнi  разiв,
змiйкою пробiг по плечах морозець.  Здавалося,  туга,  нестримна  хвиля  з
людей i коней вдарить у мiзерний, по людськi груди, валик,  змете  його  й
пiдiмне другий, бiльший, перемiшає з людьми, вкине в Сиваш. Але там був ще
ровик, не глибокий, але широченький. Полетiли стрiли, спочатку  поодинокi.
Сiрко вiдгадав: зараз виметне вся туча, й саме час зробити випал. Вiдсунув
покришку на панiвцi, нахилив кресало; притаїв подих,  повiв  цiвкою  трохи
вниз - якщо не влучить у татарина на вороному конi, то в  когось  за  ним,
натиснув курок. Деменуло в плече, перед очима вибухнув  клуб  диму,  проте
Сiрко встиг побачити, як  татарин  розкинув  руки  й  випустив  прапорець.
Воднораз вдарили ручницi з могил i стрiлили всi  козаки.  Вони  випередили
татар на якусь  мить:  туча  стрiл  злетiла,  коли  шанцi  ще  не  встигло
заволокти димом, i їхнiй полiт було добре  видно.  Козаки  присiли,  в  цю
хвилину заднi передали переднiм  зарядженi  рушницi.  Сiрко  взяв  свою  -
новеньку, iз голендерським замком (майнула думка:  Кугукало  не  злякався,
вклав у руку зброю вчасно), випростався й, уже майже не цiлячись,  випалив
у сiру, ворухку стiну, що здиблювалася,  гойдалася,  трiпотiла  на  мiсцi.
Тiльки кiлька  вершникiв  прорвалося  через  перший  окiп  з  ходу,  решта
басувала перед першим ровом, деякi татари стрибали на землю, тягнули коней
за повiддя. Пораненi конi  кусалися,  хвицали  ногами,  розкидали  в  боки
сусiднiх, татари рубали їх, а самi, вхопившись  за  стремена  сiдел  iнших
воїнiв, бiгли вперед, допомагали їм перебратися через рiв. Козаки  зробили
третiй випал - переднiй окiп густо засипало трупом, упало кiлька бунчукiв,
але татари перли стiною, важко пiдминаючи пiд конi земляний  вал.  Тут  не
було осiбних людських життiв, жодна людська плоть зокрема  не  мала  ваги,
мало вагу щось iнше, бiльше - те, що там, за спинами, у  вiках,  i  гаряча
вiд бою та спеки кров одним кривавим дощем спадала i всотувалася землею.
   Крiзь пошматовану димову шалiнку Сiрко бачив, як ще один вогняний  прут
хльоснув по татарськiй лавi: падали конi, кiлька  стали  цапки,  їх  збили
заднi, й полетiли пiд ноги коням вершники. Тихо зойкнув  позаду  Кугукало,
Сiрко хапав простертою  назад  правицею  порожнечу,  а  тодi  оглянувся  й
побачив джуру, що сидiв на  землi.  Обличчя  йому  було  перекошене,  очi,
налитi кров'ю i страхом, виривалися з орбiт.  У  плечi  Кугукала  стирчала
очеретина стрiли. Сiрко махнув рукою, щоб iшов до наметiв,  а  сам  ухопив
списа пiд ногами. Ординцi  вже  приступали  до  шанцiв.  Одначе  цю  тарчу
подолати їм було не просто. Конi басували в пухкiй землi, сповзали разом з
вершниками в рiв, чавили тих, хто вже впав, й хоч  вал  танув,  але  кожна
його п'ядь коштувала татарам дорого.  Налога  була  потужна,  сiча  стояла
люта. Упав молодий пшеничновусий козак Дубограй, покотилася,  зрубана  при
самiм  коренi,  неначе  капустина,  голова  значного  козака   Семирозума,
похитнувся i зарився обличчям у землю Назар Вовкогоненко. Вже не  заломить
сивої шапки, не поведе за собою ватаги гультяїв, не поїде на  Лiвобережжя,
де, довiдавшись про його смерть,  заголосить  дiвчина  i  не  одна  вдова.
Одтанцював на цьому свiтi козак. Татари стрибали з коней на вал,  рубалися
шаблями, їх скидали списами на голови  тим,  що  напирали,  над  бойовищем
стояли дзвiн, брязкiт, крики, кiнське  iржання  й  ляскiт  пострiлiв.  Дим
поволi розвiювався, його зносило на  лиман,  тепер  нападники  й  оборонцi
бачили одне одного з близької вiдстанi - й лють та страх стрибали з очей в
очi, й не можна було розiбрати, своя чи ворожа кров струменить  по  одязi.
Татари знову заалалакали, намагалися збити козакiв лементом, а тi  кричали
й собi - крик рвався iз розпашiлих ротiв, вiн гасив  страх  i  штовхав  до
звитяги. Передня козача лава  рубалася,  а  задня,  хоч  i  рiдко,  лучала
кулями, вже бiля валу крутилося немало коней без вершникiв  i  спотикалося
чимало поранених татар. Сiрко хотiв поглянути, чому замовкли шмаговницi на
могилах, та в цю мить на гребiнь валу навпроти нього вилiзло  одразу  двоє
татар. Одного хтось збив кулею, але  другий,  високий,  гнучкий,  звинувся
вужакою, перехилився на лiвий бiк, занiс криву, вже у кровi  шаблю.  Сiрко
побачив його неначе в спалаховi - чорну постать на тлi блiдо-сiрого  неба.
Повiв правим плечем i, вiдхиляючись од шабельного удару лiворуч,  встромив
татариновi списа в живiт. Татарин випустив шаблю й посунувся з валу  вниз.
Вони стояли один навпроти одного,  татарин  був  живий,  очi  йому  горiли
кривавим вогнем, перекривлений рот був ощирений, i  виднiли  великi  зуби.
Смертельна ненависть спалювала ординця, вiн захрипiв,  ковтнув  повiтря  й
раптом дужим порухом посунувся по ратищу до Сiрка. Вiн хотiв  уп'ястися  в
горло кошового, але той перехопив його руки, крутнув на себе. Татарин  був
ще й зараз дужий, вони хилили один одного, намагалися повалити  на  землю.
Та враз Сiрко вiдчув, як  татарин  тiпнувся,  його  руки  ослабли,  отаман
вдарив ординця обома  руками  в  лiве  плече,  вiдкинув  убiк.  Той  упав,
трiснуло навпiл  ратище,  татарин  люто,  пекуче  повiв  кривавими  очима,
спробував пiдвестися, але знову впав i затих.  Очi  йому  пiдкотилися  пiд
лоба й так, бiлками нагору, осклiли. Сiрко вихопив шаблю, стрибнув на вал.
Вiн ставав на валу ще й через  те,  щоб  козаки  бачили:  отаман  живий  i
налягає на ворога. За ним вискочило двоє козакiв з варти,  тiльки  вони  й
зацiлiли.  Навпроти  Сiрка  басував  конем  молодий,   безвусий   татарин,
намагався вистрибнути на вал, вiн вимахнув келепом, але Сiрко легко вiдбив
його удар, пружним рухом, вкладаючи всю силу, рубонув  з  потягом  шаблею,
затрудило в лiкоть, шабля засичала, кров задимiла  аж  бiля  ефеса.  Сiрко
хапнув ротом повiтря, в очах йому жахтiло полум'я,  вiн  ледве  стримався,
щоб не стрибнути вниз. Знову сягнув шаблею, тiльки кiнчиком, без  потяжки,
й розсiк гостроверху кучеряву шапку i голову вiд вуха до бороди  -  тiльки
Сiрко умiв так рубати,  сталь  нiби  влипала  в  плоть.  Обличчя  татарина
майнуло сiрою плямою, не  затрималося  в  пам'ятi,  бо  очi  i  думка  вже
пильнували iншого ворога.
   За отаманом на вал полiзли iншi козаки, тяли татар по головах.  Це  був
мент переваги, який вiдчула  й  орда.  Татари  стратили  запал,  завертали
коней, втiкали в степ.
   По тому запорожцi пiдбирали поранених, вiдносили в намети,  оддавали  в
руки  цилурикiв.  Iншi  брали  шанцевий  iнструмент,  спускалися  в   рiв,
зачищали, пiдсипали вал.
   Сонце за  цей  час  пiднялося  вгору  на  лезо  шаблi.  Орда  одступила
недалеко: було  видно,  як  майорiли  на  вiтрi  зеленi  й  синi  трикутнi
прапорцi, як довкола бiлого, з  позолоченим  шпичаком,  що  зблискував  на
сонцi, бунчука гасали верхiвцi, як там з'їхалися докупи п'ятеро чи шестеро
- радили раду. Пiд'їхав ще один, i всi вклонилися, обступили його кiньми.
   Тим часом перед валом крутилося з  десяток  татар,  розжохували  коней,
кидали погрози - викликали на герць. Хвилювалася  пiд  кiнськими  копитами
ковила, виблискували шаблi, ординцi рвали горла, їхня лайка  летiла  далi,
нiж кулi та стрiли:  "Козак  -  кьопек,  собака",  "гяур  оглу"[27],  -  й
прикладали до ший шаблi та вимахували  арканами.  Не  вичахлi  пiсля  бою,
козаки юртували також. Декотрi з них i собi поривалися до шабель,  зиркали
на отамана й опускали очi, присоромленi його суворим  поглядом.  Сiрко  на
герцi не дав зведення ще перед початком бою. "Прийшли сюди не для грища, -
сказав.  -  Жоден  з  нас  не  може  важити  головою,  не  стявши  кiлькох
басурманських голiв". Тож запорожцi косували в бiк татарських джигiтiв,  а
самi надолужували лопатами. Робота рятувала подвiйно: ставав вищий вал,  i
бiльшало в серцi спокою.  I  козаки,  i  татари  поглядали  на  супротивне
вiйсько  в  потаємнiй   надiї   побачити   там   непоправимий   погром   i
пригнiченiсть, хоч знали гаразд - тi не здадуться, тi  не  одступлять.  Це
був тiльки перший помах крил смертi, вони ж маятимуть,  поки  не  виляжуть
трупом тi або тi. Декотрi з козакiв тихо молились, але жоден не нарiкав на
долю - прийшов сюди своєю волею, стали на цьому рубежi на  захист  правого
дiла.
   До Сiрка, накульгуючи на лiву ногу, пiдiйшов Флор Минаєв.
   - Ти що, в заячiй норi ховався, а ноги  забув  утягнути?  -  поглузував
отаман.
   - Сам себе вкусив за п'яту од злостi, -  одбився  Минаєв  i  додав  без
жарту, хоч  i  з  нiяковiстю:  -  Кат  його  вiзьми,  чобiт  муляє.  Зараз
перевзуюся.
   Вiн сiв на землю й стягнув чобiт.
   - Перевзувайся швидше та вiзьмеш чоловiк двадцять своїх,  i  станьте  з
лiвого краю, бiля лиману, - наказав отаман. - Вони туди вдарять.  Азиж  не
бачили, що там шанцi води не сягають.
   Йшов по табору, розглядався, й  тривога  поймала  серце:  надто  багато
козакiв побито та покалiчено в першiй сутичцi.  Правда,  декотрi  пораненi
верталися од наметiв, прийшов i Кугукало, сором'язливо одвертав безживний,
мовби сонний, вид - рана була легка,  стрiла  проткнула  тiльки  шкiру  на
плечi, сiв отодi на землю з несподiваностi, страху, болю. Сiрко  подивився
в степ, побачив, що орда погустiшала з лiвого боку, послав  Кугукала,  щоб
поквапив Минаєва.  Донцям  до  лиману  довелося  бiгти.  Й  ледве  встигли
запорожцi  повихоплювати  з  рову  землекопiв.  Орда  розгорнулася   враз,
зiрвалася з мiсця, немов її погнало вiтром,  полетiла  на  шанцi.  Од  неї
вiдокремилася ватага, помчала на лiвий край,  до  води.  Не  добiгаючи  до
Сиваша на три кидки палицi, розгорнулася  в  лiвий  бiк,  пiшла  лавою  на
шанцi. Проте лава одразу ж поламалася, а тодi розсипалася зовсiм. Конi, що
бiгли бiля самої води, почали провалюватися, падати, тi ж,  котрi  скакали
од води далi, домчали вершникiв до валу, але їх було мало, запорожцi легко
постинали їх кулями.
   У центрi ж знову гуркотiла ломова битва. Пряжило  сокце,  жаром  горiли
шаблi, дула мушкетiв нагрiлися, аж пашiли. Вже козаки  густо  вкрили  степ
бiля шанцiв ворожим  трупом,  але  на  кожну  козачу  шаблю  припадало  по
п'ятнадцять ординських, щербилися  шаблi,  й  притомилися  руки  змахувати
ними. Сiча була нещадна. Козаки й татари похрипли, тепер  тiльки  дзвенiла
сталь, бахкали пострiли, iржали конi. Осiдланi, без  вершникiв,  татарськi
конi виривалися з сiчi й мчали в степ. Iржало й  кiлька  козацьких  коней,
поранених стрiлами. Коноводи тримали їх з усiх сил, двоє чи троє добили.
   Шанцi були доброю тарчею козакам. Одначе вони щодалi бiльше  осувалися,
й нарештi татарам вдалося прорватися на лiвому краї досередини.  Татарськi
бахмати перескакували рiв, басували, вривалися в табiр,  небавом  шанцi  в
тому  мiсцi  розтовкли  зовсiм,  татари  попливли  у  випiр  плавом.   Там
боронилося лише з десяток запорожцiв, та ще з правого боку на  схожому  на
острiвець серед потокiв  води  горбку,  що  лишився  од  шанцiв,  манячила
одинока постать. То був Кайдан. У довгiй, до п'ят, киреї, з  насунутою  на
очi кобкою,  закутавши  другою  киреєю  груди  й  голову,  молотив  важкою
гакiвницею майже наослiп по головах,  по  шаблях,  по  крупах  коней.  Був
обтиканий стрiлами, мов їжак колючками, проте жодна не сягла глибоко тiла.
   Сiрко, що вже  давно  побачив  потужну  татарську  налогу,  кинувся  до
земляного городка, та  запорожцi,  котрi  стояли  на  ньому,  вже  й  самi
поспiшали до мiсця скрути. Попереду швидко бiг Мiюський, вимахував шаблею,
лице йому було перекошене, вiн щось кричав, але  не  розiбрати  що.  Сiрко
забiг навперейми, помахом шаблi зупинив переднiх  ("пропадуть,  по  одному
порубають татари"), шикував у стрiй. З ним була i вся його друга команда -
тридцять сiчовикiв, вони несли караульну i пiдпомiчну службу при  кошовому
i бiля наметiв. Козаки стали батовою - трьома  лавами,  пiшли,  виставивши
вперед списи. Штрикали коней, стрiляли з пiстолiв. I таки потисли, погнали
ординцiв назад. Сiрко йшов у першiй лавi, в однiй руцi тримав  пiстоля,  в
другiй - шаблю. Пiстоля - на крайнiй припадок, рубався  шаблею.  Вже  весь
умився потом, вже спiтнiла й рука, але черен шаблi, обвитий дротом,  мовби
прикипiв до долонi. Крива козацька шабля захищала вiд  ударiв  зверху,  як
щит.
   - Коней, коней жигайте! - гукав вiн.
   Одурiлi од болю, кровi  та  диму,  дикi  татарськi  конi  харапудилися,
гризли одне одного, кидалися  наослiп,  скидали  вершникiв,  татарам  було
важко в  отакiй  веремiї  щiльно  спрямувати  удар.  Сiрко  йшов  попереду
козакiв, шабля миготiла над його головою, й миготiв червоний шлик шапки: i
для козакiв, i для татар  отаман  тепер  здавався  майже  велетнем.  Сiрко
вiдчував себе неначе в човнi над порогами. Пiд ногами  -  безодня,  а  вiн
летить, i душа його легка, й тiло легке - душа  звiльнилася  вiд  оболонки
страху, весь вiн спрямований на одне - досягти мети.
   Раптом Сiрко вiдчув, як йому мовби вогнем пропекло лiву ногу. Проте  не
зупинився -  боявся,  що  зупиняться  козаки,  а  до  вилому  було  зовсiм
недалеко. Вони тисли татар з усiх бокiв; збитi в купу, ординцi вже не мали
змоги рвонутися, розсипатися по табору  -  втiкали.  Утiкали  i  всi  iншi
вподовж шанцiв.  Даремно  ревли  алайчавушi,  перiщили  тих,  що  втiкали,
ремiнням по плечах, даремно вимахував бiлим бунчуком  солтан  на  вороному
конi, - татари мчали в степ.
   Горiла, несамовито кричала рана, здавалося, ногу рвали  довгi  зуби:  в
чобiт цебенiла кров. Коротка стрiла в чорнiм опiреннi провисла, здавалося,
її гнула до землi невидима рука. Вона пробила штани, онучу й занизалася  в
литку. Сiрко оглянувся, чи нiхто не дивиться,  швидко  застромив  у  землю
шаблю, дiстав з пiховцiв ножа на срiбнiм ланцюжку,  розрiзав  чобiт.  Рана
була не важка, але болюча. Вiстря пробило шкiру  й  м'яз.  Ще  трохи  -  й
вийшло б навилiт. Зцiпивши зуби, штовхав стрiлу вперед, аж  почервонiло  в
очах, доки чорне, закривавлене вiстря не  виткнулося  з  того  боку.  Тодi
вийняв стрiлу з рани. Кров зацебенiла дужче,  вiн  вийняв  iз  загортка  в
поясi жмут павутиння, затоптав у рану. Вiдтак  перевзувся,  зняв  з  пояса
гаман з кресалом та люлькою, пiстольну кобуру - все  це  висiло  з  лiвого
боку, гаман засунув до кишенi, кобуру  викинув,  важко  пiшов  до  шанцiв.
Сумне видовисько одкрилося його очам: скрiзь по валу та бiля нього  лежали
порубанi та дострiлянi козаки, вже  нiкому  було  носити  поранених,  вони
повзли  самi,  кривавлячи  ковилу  i  євшан,  чулися  стогони,  прокляття,
молитви, погуки на порятунок. Простягав угору руки козак iз  закривавленим
лицем - стрiла пронизала обидвi щоки, але отаман не зупинився: не мав  чим
допомогти, та й  не  було  коли.  Треба  було  допильнувати,  щоб  осавули
розставили решту козакiв, та подивитися,  чи  скрiзь  зарiвняли  осипи  на
шанцях. Випори закладали кiнським трупом та землею.  До  отамана  пiдiйшов
Нiс, спокiйний i розважливий, як завжди,  тiльки  зрошене  потом  чоло  та
блiдi рум'янцi на вже немолодому обличчi свiдчили, що також побував у бою.
Вiн пораяв перенести на  середину  шанцiв  хоч  одну  ручницю.  з  могили:
мовляв, козаки на могилi одiб'ються й самi. Сiрко наказав  учинити  так  i
пiшов до городка, звiдки його гукали козаки. Поруч Сiрка просто з барильця
пив воду Охрiм Сич, зморщене, наче  печене  яблуко,  обличчя  сiчовика  аж
пашiло задоволенням, вода збiгала по гострiй бородi  i  текла  за  пазуху.
Гострий, порослий поодинокими сивими щетинами борлак Сича ковкав, Сiрко  й
собi потягнувся до  барильця  та  й  опустив  руку.  Йому  махали  руками,
вигукували його  ймення  одразу  троє  запорожцiв,  щось  їх  розтривожило
вельми. Ледве видряпався вгору,  ще  не  перевiвши  подиху,  окинув  зором
табiр. На недосвiдчене око то  була  повна  руйнацiя,  майже  погром,  але
отаман  одразу  побачив,  що  всi  козаки  пильнують   свого   мiсця,   що
пiдпомiчники носять з ям у невисокiм обривi над Сивашем порох та  кулi,  й
подумав, що вiдходити за вал гуляйгородка рано. Крутилася ще якась  думка,
либонь, про тi ж ручницi, але козаки вибили її криком.
   - Батьку, орда, ще орда.
   Та звiстка  була  немов  раптовий  випал  гармати.  Й  скрикнула  рана,
вiдгукнулася десь у грудях, пiд серцем, та вiн задушив той крик. Подумав з
тугою: щось сталося з командами, котрi пiшли в Крим,  адже  не  прийшли  й
досi. Вiн видивлявся орду, що насувала з правого боку. її  вкривала  густа
курява, орда йшла купно,  прямувала  на  ханський  бунчук,  що,  звихрений
вiтром, майорiв, як бiлий рушник.  Попереду  трiпотiли  два  ряди  зелених
прапорцiв, звиваючись над клубками куряви, погойдуючись то в лiвий,  то  в
правий бiк. I враз Сiрко зiрвав з голови шапку, вдарив нею об  землю  бiля
нiг. - Литаврщику, - закричав, - бий "на коня"! То свої. Свої!  Маленький,
верткий, довгорукий, схожий на мавпу литаврщик,  що  сидiв  пiд  городком,
вибив довгий, голосний  дрiб.  Вiн  стрибав  довкола  литаврiв  i  бив  не
вгаваючи. До нього  по  чорному  схилу  котилася  червоноверха,  оторочена
кабаргою, отаманова шапка, вiн управно, паличкою, пiдхопив її, помiняв  на
головi на свою сукняну з пропаленим верхом. А на могилi  протяжно,  хрипко
подавала гасло  труба:  вартовий  дозорець  теж  розгледiв  умовнi  покиви
зелених прапорцiв.

   * * *

   Зачувши ще один згук сурми,  Митрофан  Гук  глибше  увiткнув  голову  в
колiна. Вiн не розiбрав того поклику, сприйняв його як знак до нового бою.
До шпитальних наметiв, за якими лежав у бур'янi, повзли й повзли пораненi,
але вiн їх не бачив i стогонiв їхнiх не чув, хоч  сам-таки  напросився  на
початку бою в допомогу цилурикам. Зате чув шум битви, вiн вiдчував її всiм
тiлом, яке трусилося, немов у пропасницi. Ну нащо, нащо напросився  у  цей
триклятий похiд!  Чого  сподiвався  вiд  нього?  Бахчисарайського  золота?
Слави? Нехай вона буде тричi проклята. Й нехай буде проклятий гетьман, чий
резидент наобiцяв йому золотiї гори за правдивi i точно описанi  перипетiї
походу та домови i перемови, якi  вестиме  кошовий  отаман  з  донцями  та
ордами. Вже йому не вийти звiдси, вже його тут потнуть злi й хижi ординцi.
Хоч би якось порятувати  життя,  хоч  би  якось  вiддатися  в  полон.  Вiн
скиглив, неначе побитий пес. I стогнали,  ойкали  пораненi  козаки,  котрi
повзли до наметiв. А тодi Гук зарився обличчям у кермек, заткнув  пальцями
вуха i лежав мертвий, хоч ще й живий, на порепанiй, чорнiй, гнилий землi.

   * * *

   По довгiй, пофарбованiй  хною  бородi  Селiм-Гiрея  скочувалися  краплi
поту. Закований у  сталь,  хан  задихався  од  спекоти.  Сталева  кольчуга
в'їдалася кiльцями в тiло,  а  позолочений,  з  куфiчними  написами  шолом
стискав голову каральним обручем. Вiн  зняв  шолома,  сухий  вiтер  лизнув
солонi  краплi  поту  на  лискучому  тiм'ї,  затрiпотiв  зжужманою  мичкою
чуприни. Хановi здалося, що його приємно залоскотали. Але йому не  вдалося
довго втiшатися перепочинком. Вiдав: треба не дати козакам очуняти,  треба
наступати на них раз по раз. Сам хан валу не приступав, але  перед  кожним
наскоком об'їжджав орду, вигукував до аскерiв збадьорливi слова. То велике
щастя воїновi - знати, що разом з ним у бою великий  хан  великої  орди  й
престолу.  Немало  їх  випило  сьогоднi  чашу  смертi,   їхнi   душi   вже
розповiдають у раю братам про нову битву з невiрними,  але  хан  знає,  що
паском перемоги пiдв'язуватися рано. Та й хто вiдає, кого погинуло  бiльше
- гяурiв чи правовiрних. Не вiн їхню землю, а вони його  попрали  копитами
своїх коней. Сховавшись у Чуфут Кале, хан  одразу  ж  розiслав  гiнцiв  по
горах i долах, три  сол-тани  роз'їхались  у  три  кiнцi  й  привели  йому
п'ятдесят тисяч вiйська. Ось вони, його хоробрi карачеї, вже  потомленi  в
сiчi, стемнiлi од поту, але сповненi вiдваги, й  ненавистi,  й  готовностi
битися за вiру до кiнця. А кому її забракло, тому чаушi ввiллють ремiнними
кур-бачами, закупленими в Стамбулi.
   Хан подивився на козачий табiр, i гнiв заклекотiв йому вовчим  клекотом
у грудях. Мало що козаки побили його  взимi  бiля  Сiчi,  вони  осмiлилися
прийти в землю його батькiв i навiть вдертися в серце ханства.  Але  тепер
вiн не випустить їх. Дурнi гяури  самi  принесли  голови,  аби  правовiрнi
повiдрубували їх i понадiвали на кiлля загорож бахчисарайських вулиць.  То
буде чудесне видовисько. Про те розповiдатимуть у Стамбулi, й Едiрне, й по
iнших країнах. А семиголового дракона, Сiрка, вiн наказав захопити  живим.
Урус-шайтан осмiлився махати шаблею в землi правовiрних - йому  рубатимуть
правицю по кусниках, вiн пив воду з колодязiв правовiрних -  йому  заллють
горлянку розпеченим залiзом, вiн дивився на Карадаг, йому повивертають очi
буравами. Тих мук, котрi приготував Селiм-Гiрей, ще не зазнав жоден гяур.
   Хан надiв на голову  шолом,  вставив  ноги  в  стремена.  Бунчуковий  з
бунчуком уже рушив до вiйська, коли до  Селiм-Гiрея  пiдскакав  маленький,
пикатий, нiби вiн тримав щось за щоками, бей племенi седжют на височенному
бахматi, на скаку  стрибнув  з  коня;  не  випускаючи  повода,  припав  до
ханського стремена й швидко сказав:
   - Нехай твоє серце, великий хане, наповниться радiстю. Нам на помiч йде
вiйсько правовiрних. То, мабуть, паша Седi-ага з ордою.
   - Хай прославиться на вiки переможне ханове  iм'я!  -  молодо  закричав
перекопський мурза на радощах за вiйсько, яке йшло в помiч, i  за  те,  що
тепер вони пустять його поперед себе, йому менше доведеться важити власною
головою.
   - Хай застогнуть земля  i  небо!  -  вигукнув  калга-солтан.  -  Смерть
гяурам! - I витер рукавом солонi краплi зi  стемнiлого  од  утоми,  хижого
обличчя.
   Хан торкнув правим колiном коня,  той  слухняно,  широкою,  розмашистою
риссю пiшов лiворуч, огинаючи тiсне стовписько вiйська. Добiгши до  лiвого
краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами.  Селiм-Гiрей  дивився  в
степ.  Там  справдi  вставала  курява.  Хан  пiдняв  угору  руку  з  двома
розчепiреними вбоки пальцями. Двоє сейменiв  з  почту  виїхали  з-за  його
спини.
   - Скажiть азi,  -  мовив,  -  нехай  стане  на  лiвому  крилi.  Сеймени
попустили поводи, помчали назустрiч вiйську.
   - Сонце свiту мого, великий хане, - наблизився до  ханського  стремена,
засвiтив  бiлками  вузьких  очей  бей  племенi  аркан,  -  аллах  провiщає
перемогу.
   Бей пiднiс угору довгого пальця з брудним,  приламаним  нiгтем,  i  хан
пiдвiв голову. Високо в  небi  ширяли  два  орли.  Вони  плавали  великими
колами, потроху даленiючи  в  бiк  Сиваша.  Їх  уже  бачило  все  вiйсько,
переможний гук котився над ордою.  По  обличчю  бея  розпливалася  солодка
усмiшка, й без того широкий, iз  запеченою  в  кутиках  слиною,  його  рот
розтягнувся до самих вух -  бей  перший  вказав  на  вiсникiв  перемоги  i
сподiвався на винагороду. Та в  цю  мчть  хан  перевiв  погляд  у  степ  i
побачив, що посланi ним сеймени мчать назад. Але ж, подумав,  вони  ще  не
встигли доїхати до вiйська Седi-аги. I враз  гостра  чорна  думка  прошила
йому мозок. Напруженим зором, несамохiть натягнувши поводи, вiд чого  кiнь
затанцював переднiми ногами, але з мiсця не зiйшов,  вдивлявся  в  пiднятi
над головами значки та постатi вершникiв. Значки були їхнi,  ординськi.  А
вершники... Досвiдченим оком степового  воїна  хан  розпiзнав,  що  то  не
ординцi. Татари, в котрих стремена пiдтягнутi високо, мають чiпку,  що  її
називають вовчою, верхову поставу, а цi сидять у сiдлах прямо.
   - Це козаки! - гукнув нуреддин-солтан, що напружено, до гарячої  сльози
вдивлявся в степ. Хановi на мить мов розкололося  щось  у  головi.  Одначе
опанував себе, викинув убiк праву руку.
   - Вiйську - списами сюди!
   Заграли сурми. Срiбний тривожний згук ударив по  конях  i  людях,  орда
загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми  вже
подавали iнший поклик - рушати: треба було розiгнати орду для  зустрiчного
удару. В них за  спинами  тремтiв  iнший  згук  -  гугнявий,  протяжний  -
козацьких труб, проте ординцi його вже не чули.
   Татарськi конi брали з копита. Лава  була  туга,  лiве  крило  обганяло
праве сонце свiтило вершникам в очi,  слiпило  їх.  Свист,  стукiт  копит,
шаблi рiжуть повiтря, воно, сухе, рве груди, там  хрипить,  рукiв'я  шаблi
береться потом, поза спиною йде холодок, в горлi скипається  злiсть,  а  в
серцi запалала тривога. Хан ке ховався в гущу лави, мчав попереду.  Просто
на нього летiв вершник на бiлому конi, i в нього, i в  коня  були  ощиренi
роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилiтав нечутний крик.  Двi  лави
вдарили одна в одну,  неначе  двi  хвилi,  й  закрутилися  шаленi  кручiї,
завируiзал:i потоки, заструменiли увсiбiч потiчки. Лава ханського воїнства
була потужнiша, вона  почала  тиснути  козачу  кiнну  лаву,  ось-ось  мала
перекинути її, та в цю мить на татар налетiла  ззаду  третя  лава,  й  бiй
знову завирував на мiсцi.
   Гвалтований дужими кiнськими копитами, двигтiв i стогнав степ.  Бахкали
пострiли, свистiли стрiли, мелькали келепи й клювала, дзвенiв булат. Шаблi
миготiли в повiтрi, рубаючи на сiчку сонячне промiння. Iржали конi, волали
пораненi, вибитi з сiдел па землю, на люту й страшну погибель од  кiнських
копит,  в  скаженiй  яростi  вони  пiдтинали  знизу  коням   сухожилля   й
розпорювали ятаганами животи. Конi падали, давили вершникiв, червона  пiна
юшила бiлий ковил.
   Хан опинився в гущi сiчi. Оточений кiльцем сейменiв-велетнiв, намагався
пробитися до лiвого крила, вирватися з  бою.  Над  його  головою  трiпотiв
бiлий бунчук, виказував козакам хана, збадьорював ординцiв. Козаки рвалися
до бунчука, падали пiд шаблями сейменiв. Перед  самими  ханськими  грудьми
свиснула необачно пущена кимось з татар стрiла, ковзнула по кiнськiй  шиї,
залишивши на  нiй  кривавий  слiд.  Звiздочолий,  золотистої  мастi  румак
звинувся. Селiм-Гiрей ледве вгамував його. Ханом тiпав страх:  ще  жодного
разу, одколти став на чолi орди,  йому  не  припадало  крутитися  в  такiй
сiчi.. Одначе в грудях тремтiло й iнше почуття - солоної лютостi, певностi
свого мiсця - поки карачеї бачать ханський бунчук,  вони  рубатимуться  до
останнього подиху. Бунчук нiби виростав з його серця.
   Сiча стояла страшна, кров i пiт збiгали в траву, iржали конi, звивалися
дибки, орали копитами цiлину, там, де вони басували, де завихрювався  бiй,
земля була переорана до чорного. Дзвенiла, скиглила  криця,  трiщав  одяг,
ревiли в запалi, в передсмертних хрипах горлянки, пiт застилав очi, i  вже
не гаразд бачили, кого тяти; озвiрiлi од болю,  лютi  й  страху,  рубалися
наослiп. За кiлька крокiв вiд хана на землi стояв вибитий з сiдла молодий,
тонко-вусий татарин, вiн дико роззирався i вже не володiв собою, бо раптом
упав на землю й затулив голову руками. Його розтоптали копита.
   Меншало воїнiв, ширшало поле бою - вiн розповзався в усi боки. Один  по
одному падали сеймени. Гинули мовчки, неначе були нiмi.  I  враз  скрикнув
високий, iз золотим значком на шапцi сеймен, бiлий бунчук похилився i впав
на землю. Козак у синiй, з червоною стьожкою бiля комiра сорочцї перерубав
ратище разом  з  рукою  сеймена,  аж  хряпнула  кiстка.  Спритно,  кiшкою,
сковзнув вiн з сiдла, ухопив бунчук за блискучу  золоту  грушу,  проте  на
коня вискочити не встиг - упав, пронизаний списом у шию. Але бунчук з його
руки встиг ухопити iнший запорожець,  двоє  сейменiв  кинулися  за  ним  й
згинули в гущi бою. На мить хана полишила вiдвага. Одначе  її  не  втратив
ага племенi аркан. Вiн скочив на землю, щосили рубонув  шаблею  по  рiпицi
хвоста сiрого, в яблуках коня.  Бiлий,  розкiшний  хвiст  упав  на  землю.
Здичавiла од болю тварина звинулася на заднiх ногах,  але  ага  вже  встиг
вiдскочити вбiк. Iз запаленої, прокушеної губи татарина  текла  кров.  Очi
горiли запалом i вiдданiстю хановi та прапоровi пророка. Вiн згрiб хвоста,
схопив держално, обiрваним з шиї шовковим  шнурком  прив'язував  до  нього
криваво-бiлу волосiнь. Йому допомагав один iз сейменiв, тримаючи в  поводi
коня, - вже не для себе, для аги. Ага вставив ногу в  зубцювате  стремено,
скочив на коня, пiдняв над головою  бунчук.  Червоний  струмок  збiгав  по
держалну, по руках аги, який загубив руду лисячу шапку, й  червонi  краплi
зрошували  виголену  до  блиску  голову.  Вiн  крутив  нею  на  всi  боки,
закликаючи до звитяги, витягувався вгору, неначе збирався злетiти. Радiсне
"аллах" скинулося довкола, татари знову спробували налягти козакiв. Але та
налога була геть квола. Важко пробивалися вони до бунчука, й було їх мало.
Вони стратили воєнну фантазiю й вiру в щасливу фортуну. Селiм-Гiрей  бачив
це. Вiн далi не пильнував бою, правував  конем  у  бiк  гiр.  Вирватися  у
чистий степ, а там його коня не дожене й вiтер!
   На той час сiча одкотилася трохи назад, ближче до Сиваша, й  перед  ним
миготiли тiльки окремi вершники. То здебiльшого були татари,  що  втiкали.
Подекуди за кимось iз них гнався козак. Десь тонко сурмив у жалiбну  сурму
кiнь.  Iнший  свiтло-рудий  румак  спинався  на  переднi  ноги  й  не  мiг
зiп'ястися, в нього був розпорений живiт,  i  з  кривавої  пiни  виглядали
кишки. Хан об'їхав коня, що конав, його власний кiнь злякано заiржав, i те
iржання побiгло по тiлу хана, глухою луною одбилося в грудях.  Вiн  ударив
коня тупим кiнцем шаблi по темному вiд поту боцi  й  пустив  учвал.  Вiтер
свнстiз йому у вухах, хан  зiгнувся  в  сiдлi,  лiвою  рукою  правував,  а
правою, зовсiм не по-вояцьки, тримався за луку сiдла. Вiн стратив  силу  й
боявся впасти.
   Тепер за ним бiгло тiльки двоє сейменiв. Зненацька пiд одним спiткнувся
кiнь, крутнувся лiворуч i одразу ж осiв на  заднi  ноги.  Та  хан  уже  не
оглядався й не бачив, що сталося з тим його  охоронцем.  Бив  коня  обухом
шаблi, й арабаш, не звичний до того,  скажено  гриз  вудила  й  летiв,  як
птиця. Бiла пiна падала йому з рота й  осiдала  на  пожухлих  травах.  Над
степом високо-високо в небi ширяли два орли.

   * * *

   ...Сироватка одразу побачив, що  то  не  простi  татари,  й  помчав  їм
навперейми. Надто значний був перший - у блискучому шоломi, на рудому,  що
одливав золотом, арабашi. Вiн би, мабуть, перебiг їм дорогу, проте татарин
у шоломi погнав прямо, а другий, у сукнянiй  шапцi  з  пером,  повернув  i
поскакав назустрiч Мокiєвi. Сироватка  сам  не  знав,  що  його  кинуло  в
погоню. Скрута, що знову вiдстав, звичайний порух -  гнатися  за  тим,  що
втiкає? Мабуть, останнє. Але одразу ж побачив: здобич не по силi.  Татарин
був велетенської статури, молодий, мабуть, з навченого вiйська, при добрiм
риштунку й на доброму конi.  А  Мокiїв  Савур  важко  йойокав  селезiнкою.
Сироватка теж притомився вiд довгої дороги, риштунок його - стара, тонша в
одному мiсцi (хоч би не перебилася!) шабля, гнотовий мушкет (з нього й  не
стрельнеш без  розсiшка),  ще  й  телiпалися  ззаду  при  сiдлi  сакви  та
дзеленькав мiдний казанок -  його  таки  доп'яв.  Одначе  уникати  бою  не
випадало, як i втiкати, та й куди б утiк на бiдному Савуровi!
   Проте на нього тепер була й найбiльша надiя. Сироватка видобув шаблю  -
пряму, не любив кривих шабель, здавалися йому незамашними,  повiв  плечем,
розслабляючись, збираючись силою до змаги.
   Вони летiли чистим притихлим  степом  назустрiч  один  одному,  важкий,
сповнений лютi й рiшучостi татарин на гнiдому конi й маленький, дрiбний  у
костi, але спокiйний, певний себе Сироватка на охлялiм мишастiм Савурi,  у
якого змокрiла не тiльки шия, а й кiнчики великих,  у  червоних  прожилках
вух, якi висiли, наче в зайця.
   Татарин тримав шаблю за плечима, сидiв високо ("Як  пес  на  стозi",  -
ковзнув думкою Мокiй), готувався випростатись i перетяти Сироватку разом з
конем. Мокiй знав, що не витримає того першого скаженого  удару.  Лишалося
сажнiв десять, коли Сироватка трiпнув Савура лiвою рукою по холцi. Вiн сам
ледве встиг упертися правою ногою  в  стремено,  так  круто  шарпонувся  в
правий  бiк  кiнь.  Татарин  звiвся  в  стременах:  вiн  збагнув   маневр,
очевидячки, сподiвався досягти супротивника, потягнувся тiлом i  шаблею  в
правий бiк - не досяг, ще й сам трохи не вилетiв з сiдла. Савур повернувся
спритно, як пес. Сироватка ледве не запопав татарина ззаду. Сеймен крутнув
коня в лiвий бiк, устиг вiдбити Мохiєву шаблю.  Був  чорний,  пласколиций,
крутив бiлками очей i стискував зуби. В пiдбрiв'ї  у  нього  чорнiли  тiнi
злостi, на губах запеклася  кривава  смага.  Татарин  свердлив  запаленими
буравчиками очей, вiн закусив нижню губу, i його великi, неначе iкла, зуби
бiлiли. По крилах носа татарина збiгав пiт.
   Сироватка зiбгався весь у грудочку, притис до коня ноги, штовхнув  його
пiдборами, i Савур уже лiз  до  його  бахмата,  вкривав  крийма,  так,  що
татарину довелося вiдхилитися, щоб замахнутись. Й замах тепер у нього  був
не дужий, Мокiй вiдбив удар, хоч i вiдчув, як затрудило руку.  Хекнувши  з
натуги, Сироватка занiс шаблю й собi, мацнув очима татаринову шию - сеймен
прикрився. Мокiй перевiв погляд на його праве плече, мовби  шукаючи,  куди
потяти. Вловивши ту нерiшучiсть, татарин крутнув бiлками очей,  замахнувся
знову,  а  Сироватка  в  одну  мить  повернув  шаблю  й,  спрямувавши   її
супротивнику вiстрям у груди, пiдтримуючи  лiвою  рукою  за  обушок,  усiм
тiлом подався  вперед,  не  забувши  торкнути  острогами  Савура.  Той  аж
пiдпiрнув пiд гнiдого бахмата, злився з ним. Сеймен устиг  опустити  руку,
але вдарив тiльки  рукiв'ям  шаблi  Сироватку  по  головi.  Червонi  iскри
спалахнули козаковi в очу, вiн випустив шаблю й вхопився  за  гриву  коня.
Проте чуття бою жило в ньому й далi, упав на сiдло й  похиливсь  у  правий
бiк - на той припадок, якщо татарин черконе вдруге. Одначе татарин вдарити
не мiг. В його грудях стримiла Сироватчина  шабля,  вiн  лежав  на  землi,
залитий кров'ю, а гнiдий бахмат мчав степом у той бiк, де манячила постать
другого втiкача. Мокiй нагнувся, вийняв закривавлену шаблю. В мертвих очах
татарина все ще летiв сухий, живий туман. Сироватка подивував сам собi, що
потяв такого дужого ворога. Розпалений боєм, потерпаючи, що гнiдий  бахмат
утiкає, Мокiй погнав навздогiн, але, проскакавши гонiв  з  двоє,  натягнув
повiддя. Збагнув, що йому  не  наздогнати  гнiдого  бахмата  й  то  бiльше
вершника в блискучому шоломi на рудому конi. Було видно: той кiнь  -  цiле
багатство, але вже не його. Мокiй витер об рiденьку кiнську  гриву  шаблю,
сховав її в пiхви й повернув назад. Зяпав ротом, неначе  загнана  коршаком
степова чайка. Гойдався в сiдлi, наче п'яний, земля i небо  злилися  перед
ним в одну велетенську сiру пляму. Останнiй бiй випив з нього рештки сили.

   * * *

   Запорожцi  перейшли  Сиваш  успак  у  тому  самому   мiсцi,   в   якому
перехопилися на кримський бiк. Йшли через Каланчак,  до  Кочкар  i  Чорної
долини. Везли чималу здобич, вели сiм  тисяч  визволених  християн,  гнали
полоном кiлька аг, беїв, а серед них найзнатнiшого та  найбагатшого  пiсля
хана мурзу - Батиршу-Мансурова. Валка розтяглася на  кiлька  верст.  Убоки
розлетiлися козацькi загони - шарпали татарськi таши,  одбивали  худобу  й
табуни коней.
   Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно,  небо  пашiло  жаром,
хмари ходили на обрiї бiлими кораблями, гуркотiли громами й пливли за море
в турецьку сторону. Мабуть, бог правовiрних мав на той  час  бiльшу  силу.
Степ лежав, немов укритий сiрою татарською буркою. Вiн був  мертвий  а  чи
сонний, i навiть табуни диких коней  та  сайгакiв  не  будили  його.  Вони
зринали, мов маревнi, й розтавали в травах. Трава й та здавалася  гарячою.
Кiнськi копита вилякували з неї коникiв, вони розлiталися  вусiбiч  рудими
бризками, скрекотiли шорстко, неприємно, здавалося, хтось черкає  склянкою
по залiзу. Невiдступне їхали  в  далекiй  далинi,  обiч  валки,  дивовижнi
велетнi на сивих конях, тiльки конi ступали не по землi, а брели по  водi.
Люди тяглися в той бiк очима, хоч  знали,  що  то  -  омана.  Степ  хворiв
спекотою, безводдям, марив дощами та  синiми  рiками.  Валка  йшла  важко,
волокла  за  собою  хвiст  сiрої  кушпелi,  позначила   шлях   витовченими
бур'янами, покинутим, чорним од поту порваним шматтям, кiнськими кiзяками,
ввiткнутими в землю поламаними списами та палицями - знаки для партiй,  що
вiдстали.
   Обличчя  козакiв  побурiли  вiд  сонця,  шкiра  злазила.   Обшарпалися,
обносилися, везли у кульбаках вiйськову здобич, але з  того  одягу  нiчого
для себе пiдiбрати не могли.  Йшли  конi  пiд  в'юками,  махали  головами,
одганяючи оводiв, що тучею стояли над валкою. Конi виморилися  i  похудли,
животи їм попiдтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А  сонце  кипiло  в
небi,  а  сонце  шмалило  немп-лосердно,   козаки   поглядали   на   нього
причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока  хмарка,  руда,
благенька, як стара ряднина,  вона  й  розповзлася,  наче  ряднина.  Сiрко
доторкнувся до мiдної луки й одсмикнув руку - пропекло вогнем.
   Визволенi з полону брели окремо, на деякiй  вiдстанi,  щоб  не  ковтати
пилюку й не годувати своєю кров'ю гедзiв та мух, як роїлися бiля коней. До
пiвдня притомилися навiть тi, що зранку бiгли й пустували, мов дiти,  кого
радiсне вiдчуття волi несло в рiдний край, наче на крилах.
   Праворуч, у в'язкому маревi, йшли захопленi в Криму табуни.
   Вертаючись од бiчного  пiд'їзду,  Сiрко  вирiшив  пiд'їхати  до  валки,
наздоганяв її ззаду, з боку сонця. Бачив, що  чимало  з  недавнiх  бранцiв
несуть клунки, хотiв порадити  оддати  їх  козакам  у  тороки.  А  декого,
подумав, можна посадовити й на  конi,  -  але  це  вже  пiсля  привалу,  -
захопленi в татар табуни пiшли попереду.  Вiн  їхав,  поклавши  кунтуш  на
холку коневi, звiсивши ноги в один бiк. Навiть  спека  не  могла  випалити
радостi з його душi, щось молоде, давнє пульсувало в нiй, отак  би  звiвся
на весь зрiст у сiдлi й закричав, щоб степ здригнув i затремтiли вороги  в
усiх його краях. Отак би розкинув руки й обiйняв би всiх недавнiх бранцiв,
притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому
бою багато кровi, але пролили не марно - вона шугає волею в жилах  он  тих
людей. Як-то зараз свiтяться їхнi душi!
   Вiн сам думав про полон не раз i не двiчi. Ну, для нього полон - смерть
у катiвницьких мурах. Але  й  для  iнших  козакiв  немає  в  свiтi  нiчого
страшнiшого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають
галери  або  чорнi  дiри  анатолiйських  рудень.  Трохи  збоку  од   гурту
втомленою,  але  сягнистою  ходою  йшла  висока  бiлява  дiвчина,  либонь,
литвинка, поруч неї, ведучи за повiд коня,  ступав  молодий  запорожець  у
збитiй на потилицю шапцi. Уподобав  козак  дiвчину,  соромився  товариства
(раз по раз оглядався), але й далi вився бiля неї, щось говорив, говорив i
усмiхався. I в помiч йому  були  сонце,  степ,  минулий  бiй  i  страх  та
радiсть, що обiйнялися у серцi дiвчини.
   Слiдом за ними брели лiтнiй дядько i  таранкуватий  парубiйко,  обоє  в
татарських волохатих шапках, несли удвох на палицi вузол, дядько почiсував
брудною п'ятiрнею неголену щоку, кидав з-пiд руки парубiйковi якiсь слова,
а  той  крутився,  нервово  зиркав  назад.  Може,  лишилися  в   нього   в
басурманськiй сторонi брат чи сестра або й кохана дiвчина.  Бо  не  рвався
вiн душею до рiдного краю. А може, то тiльки здалося отамановi?
   Сiрко навiть почував нiби трохи гординю, що привели  з  кошем  до  волi
одразу стiльки людей. Прикипiв очима до натовпу, намагаючись дихнути разом
з ними тiєю волею, порадiти їхньою радiстю. Але що довше  приглядався,  то
меншала його радiсть, натомiсть у душу напливала тривога. Спершу  подумав,
що  троє  визволених   зупинилися   випадково,   волочаться   позаду,   бо
притомилися. Але ж з вигляду не хворi. Вони  тихо  розмовляли,  зиркали  в
його бiк.  I  вiн  уловив  у  тих  поглядах  щось  нишкове,  злодiйкувате,
нерадiсне.
   Сiрко вiдчув себе так, мовби в душу кинули жменю  снiгу.  Не  довiряючи
собi, чомусь гнiвлячись на себе, побiг очима  далi  й  помiтив,  як  разом
оглянулись чоловiк i жiнка, що несли вдвох на палицi  клунка.  Може,  вони
оглянулися просто так, знiчев'я? I туга в їхнiх очах теж привидiлася йому?
А отой майже вiдверто ворожий позирк - вiд утоми, а може, з болю...
   Й почував, що то не так. Вiн нiколи не обманювався людськими  очима,  й
оглядаються вони на Крим не знiчев'я. Й не всiм треба його воля. Рабство -
воно iнодi теж солодке! Куплений зрадою бог  дорожчий,  нiж  той,  з  яким
народився. Милiшими стають i чужi слова, й одiж, i звичаї.
   Тодi для чого ж навчають тих слiв матерi! Для чого вони є на свiтi? Для
чого бережуть звичаї батьки? Для того, щоб дiти обмiняли їх у чужому краї,
як розмiнюють на жменю мiдякiв золотий грiш?! Чужi звичаї  можуть  бути  й
гарними, але ж вони - чужi. Тiльки потурнаки мiняють своє, батькiвське, на
чужинське. Так можна помiняти все.  Але  ж  тодi  збiднiє  свiт.  Це  якби
барвистий квiтник засiяти тiльки одним квiтом. Помiняти звичаї, вiтцiвщину
- це помiняти матiр. Народила мати дитя, виспiвала йому всi пiснi, а в тих
пiснях - пiт i кров дiдiв i прадiдiв, а тепер цей чоловiк  промiняв  рiдну
пiсню на чужинську, вицiдив з свого серця кров дiдiв i прадiдiв  та  налив
чужої! У чужому краї теплiше сонце, у чужому краї солодшi плоди.  Але  чим
завинив перед тобою, потурначе, рiдний край, що ти цураєшся його? Край, як
i долю, не вибирають, вони - од бога.
   Огрiтий  iзнагла  нагаєм,  кiнь  завертiвся,  мов  помрачений.  А  далi
рвонувся й, стелячись низько, полетiв за козацькою партiєю.
   Аж надвечiр стали в неглибокiй балцi, по дну якої хлюпотiв помiж  сухих
осок степовий струмок. Його облiпили конi й люди, i  хоч  як  перiщили  їх
нагайками козаки з варти, але не могли нiчого вдiяти. Воду скаламутили тi,
що стояли нижче, бiгли вгору, учинилися лемент, стовпотворiння.  Осавул  з
чатою довго не могли дати ладу, через те й кануло немало часу, доки  валка
вгамувала спрагу.
   По тому Сiрко наказав варити  на  всiх  кашу  -  на  козакiв,  недавнiх
невiльникiв i полон. Казанiв мали вдосталь своїх та й  захопили  чимало  в
татар. Пшона й борошна теж. Збирали в степу бур'ян, сухi кiзяки, рубали  в
балцi лозу i терен. Незабаром по степу розлився запах  розвареного  пшона,
який перемiшувався з пахощами полину, буркуну, iнших уже сухих трав.
   Сiрко довго блукав понад балкою, вiдтак зiйшов на могилу,  що  самотньо
чорнiла у степу плескатою макiвкою, дивився на багаття,  на  визволених  з
полону, що розташувалися на  схилi  балки  й  перевзувалися,  вмивалися  у
струмку, декотрi прали. Був схожий на степового пiдорла, котрий щойно  сiв
на могилу. Глибока зморшка прокреслила йому руба чоло, здавалося, там, над
перенiссям, стримiла стрiла. Пекуча дума краяла мозок. Не  веселив  навiть
степ, котрий хоч вже й пахнув домiвкою, близьким вiдпочинком, але  навiвав
тугу своїм безмежжям i безконечнiстю. Душi  кортiло  кудись  сховатися,  а
сховку не було. По той бiк струмка на горбi  сидiв  ворон,  вiн  поопускав
крила, хекав з жароти, а оком пантрував на табiр, вишукував здобич.
   Отаман почував - вiн клює йому серце.
   Вiтер доносив вiд струмка лоскiтливий запах димку та кулешi,  але  вiяв
вiн не тiльки з балки, а й ще звiдкiлясь - iз далекого далеку - й  доносив
запах iншої кулешi, чимось  схожої  й  не  схожої  на  цю.  Смачна,  круто
заварена була то кулсша, що її варили на кризi Березанського  лиману.  Там
стояли зимiвлею турецькi галери, в по-занавiгацiйну пору вони  правили  за
тюрму.  Дерев'янi  черева  галер  були  наповненi   кайданниками,   котрих
приковували не до лав, а до  одного  велетенського  ланцюга,  що  звивався
вздовж борту галери. Кайданники спали в сiнi, страшенно мерзли, їх  морили
голодом, i вони мерли наче мухи. Та кулеша була для них  першим  справжнiм
обiдом за кiлька мiсяцiв. Одначе до тiєї кулешi теж спочатку потрiбно було
дiйти. Козаки залишили коней в кущах бiля лиману,  а  самi  добувалися  по
кризi. Вiд моря вже наступала  весна,  вдень  пригрiвало  сонце,  снiг  на
кiлька сот крокiв од берега пiдтанув, i в кожному  їхньому  слiду  хлюпала
вода. Iнодi вона перехлюпувала й через халяву в чобiт. Вони вирушили перед
свiтанком, над лиманом висiв вологий, густий туман, що осiдав на одежi, на
обличчi, на бровах, i Сiрко пам'ятає, - бач, не забулося, - як  звезькував
його мокрою долонею. Був вiн тодi молодим козаком, молодим i  зеленим,  як
барвiнок, вiдчайдушним i безжурним, як степовий вiтер. Мчав попереду iнших
сайгачим скоком i накликав на своє серце  найдужчого  з  ворогiв.  Сторожа
почула їх крокiв за сто, але нiчого  не  могла  вдiяти,  козаки  змели  її
вмить, Сiрко встиг потяти тiльки одного  турка,  який  обороняв  вузенькi,
спущенi на лiд сходи. I така тодi змагала Сiрка вiдвага, й такий  у  серцi
бринiв жаль до кайданникiв, така великодушнiсть вихлюпувала  з  серця,  що
вiн бив молотом по ланцюговi, а сам плакав, як дитина. Й ридали галерники,
й лепетiли та вигукували всiма мовами, й молилися кожен  своєму  боговi  i
боговi богiв - безмежнiй спочутливостi й великодушшю визволителiв. Й  тодi
козаки розпалювали з дощок, вiдiрваних iз галер, вогнища й  варили  кулiш.
Бо без тої страви кайданники не були спроможнi пiти з  ними,  а  вони  всi
хотiли йти з  козаками  далi,  до  Очакова,  щоб  помотатись  своїм  лютим
ворогам. То був банкет єднання i спiльної наснаги на грядущу битву,  бачив
справедливiсть  у  тому,  що  визволеним  на  тому  банкетi   присвiчували
велетенськi смолоскипи, якими стали жахливi  катiвнi  -  турецькi  галери.
Вони пили молоде турецьке вино й не п'янiли. Жоден iз визволених не втiк у
лози, хоч їх нiхто не стерiг, жоден  не  поспiшав  повертатися  додому,  й
жоден не помишляв про подальше життя серед катiв  своїх  -  туркiв.  Були,
здається, одностайнi у своєму гнiвi, в дружбi, в жаданнi помсти.
   З думою, iз свiтлим спомином Сiрко  зiйшов  з  могили  й  побрiв  помiж
бранцями, iнодi зупинявся, розпитував у того чи в того про життя в неволi.
Всi вони уже знали його.  Осторонь  iнших  сидiла  смаглява  черкешенка  в
дорогiй одежi - кажуть, жiнка чи наложниця хана. Вона збила  ноги,  отаман
наказав пiдiбрати для неї взу-вачку,  знайшли  чоловiчi  ремiннi  постоли,
вона виглядала в них, як горлиця на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не
сумувала -  усмiхалася.  А  може,  подумав,  посмiхалася  зi  страху,  щоб
задобрити його? Вони, недавнi бранцi, не всi щирi. Знову ловив скрадливi й
навiть  приховано  ворожi  погляди.  Серед   радостi,   щастя   стрiчалася
байдужiсть, а часом зловорожiсть.
   Молодий,  зарослий  до  самих  очей  чорною  бородою  парубiйко   сидiв
по-татарськи, пiдiбгавши босi ноги, неподалiк од води,  розминав  у  руках
онучi, що взялися коржем.
   Сiрко пiдiйшов до нього. Забачивши отамана, той пiдхопився, вклонився -
не по-татарському, а таки по-козацькому, але очима втiк у степ - ген через
струмок, на той бiк балки. Й Сiрко  не  впiзнав  його.  В  далекiй-далекiй
глибинi, як тонкий промiнець на днi глибоченної копанки,  змигнув  неясний
спомин i згас... А Марко стояв i вростав у  землю,  у  вiчний  степ...  По
кiсточки, по колiна, по пояс. Зараз Сiрко пригадає,  як  приходив  вiн  до
нього i скрадливо розповiдав, що двоє  козакiв  Кислякiвського  куреня  не
дишкретно щось про нього казали. Отаман тодi прогнав його... Або пригадає,
як приходив до Лаврiна. Якось сидiли  на  долiвцi  й  лаштували  набої  до
полювання. Сiрко пiдсiв до них, i довго розмовляли... Нi, не впiзнав  його
отаман. Може, коли б заглянув у вiчi, то  й  упiзнав  би.  Але  очi  Марко
ховав.
   - Ти козак чи татарин, чоловiче? - запитав Сiрко. - А може, - тум?[28]
   - З Ладижина я, пiдсусiдок козака  Чересленка.  Сiрко  не  повiрив  тим
словам. Чи тому, що вчорашнiй невiльник не дивився йому в  очi,  чи  через
те, що Сiч вела з Бахчисараєм довгi перетрактацiї, аби  викупити  козакiв,
якi попали в полон пiд Ладижином, й  таки  нiчого  не  домоглася  -  увесь
узятий в Ладижинi ясир поганини продали  в  рабство  в  Персiю.  Звичайно,
можна було спробувати дознати в цього чоловiка, хто вiн, але нащо? Небавом
доля розшеретує їх сама.  Вiн  ще  не  знав,  як-то  розшеретує  їх  доля,
сподiвався, що якось воно складеться. Ця  думка  вперше  змигнула  в  ного
головi бiля шанцiв, коли ховали порубаних у бою запорожцiв. Тодi до могили
не пiдiйшло чимало визволених iз неволi. Її  погасила  iнша  думка,  iнший
бiль - про те, що вороги не залишать у спокої могили. Везти ж полеглих  iз
собою в таку спеку було неможливо. Так i залишили їх на чужинi,  в  таборi
за шанцями, присипаних солоною землею, а поверх землi - накошеним  шаблями
керме.там. Але пiсля того, як догнав у степу валку визволених, як  побачив
подеколи скрадливi позирки назад, на Крим, ця думка вернулася.  Вона  була
важка, як та земля, що її навалили на груди порубаним побратимам,  гнiтила
його неясним передчуттям та неясним рiшенцем. Зроджувалася в грудях скарга
на долю i на своїх землякiв, що так легко горнулися до чужого берега,  так
легко переймали чужi звичаї i пiснi.
   Чужиною переймаються тi, в кого душа як барабан: хто по ньому  вдарить,
тому й честь прогуркоче, тi, в кого немає в душi нiчого святого, хто  самi
суть - патолоч, пужина, смiття. А воно ж засмiчує й  чистi  береги,  чистi
ниви. В євангелiї сказано: колись зiйдуться водне усi народи, всi нарiччя.
Може, й буде таке. Але чому має першим зникнути його  нарiд,  вливши  свої
сили в iнших? Несправедливо це i проти божого закону.  Вiн  на  цiй  землi
одвiку й розпочинався з себе, а не вiд когось. У горлi  стояло  прокляття,
але кому його кинути - не знав.
   Дивився на чоловiкiв та жiнок, що прудили сорочки, шепотiлися чи просто
спали, й те почуття, з яким зустрiв їх пiсля кривавого  бою  над  Сивашем,
тануло. Тепер майже  кожен  погляд  здавався  пiдступним,  кожне  слово  -
скрадливим. Вiн не мiг приймати їх у серце через те,  що  серед  них  були
такi, яким очужiла рiдна земля. Розумiв: то  -  несправедливо,  але  серце
було зле, воно мало свою волю - лиху. I зводилась у головi страшна думка -
вiн не може, не має  права  привести  їх  на  Україну.  Не  може  поселити
зловорожцiв серед своїх людей, не може висiяти власною рукою серед пшеницi
кукiль. То що ж робити? Пустити їх, нехай iдуть у Крим, а потiм вертаються
з ятаганами? Якщо й не самi прийдуть, то їхнi дiти...
   Отаманiв гнiв, його бiль i розпука злютувалися в запитання,  з  яким  i
звернувся до чоловiка, що видавав себе за ладижинця:
   - Там тобi було добре чи погано?
   Марковi пересмикнулися губи, i Сiрко, не в змозi перемогти неприязнь до
нього, сказав:
   - Тiльки не бреши. Немає для чого.
   Стояли в  спекотi,  на  краю  балки,  обоє  закiптюженi,  серед  сухих,
стоптаних трав, один прямий i суворий, другий знiчений i обмерлий.
   Десь поруч було гнiздо шершнiв, великi, туго перетягнутi в станi,  вони
з iржавим гудiнням зривалися з трави й пролiтали помiж кошовим  i  Марком.
Циганкуватий дядько, що за кiлька крокiв вiд них струшував з сорочки вошi,
метляючи нею по кущевi полину, враз пiдскочив на мiсцi й, махаючи сорочкою
в повiтрi, побiг з горба до рiчки.
   - Не знаю... - одказав Ногаєць, згоряючи в страховi: чого це  до  нього
причепився кошовий отаман, що хоче вiд нього й чи, бува, таки не  впiзнав?
Звичайно, не впiзнав,  iнакше  б  розмовляв  з  ним  якщо  не  шаблею,  то
нагайкою. Марко гриз себе  каяттям,  що  не  сховався  в  Бахчисараї  бiля
монастиря святої Софiї, що дався погнати в степи.  Тепер  йому  не  минути
лиха. Не одкрутитись од розпитувань, вивiдувань, розпiзнання. Весь цей час
вiн ховався в натовпi, намагався триматися подалi вiд  запорожцiв.  I  ось
зненацька зiткнувся з самим отаманом. Отака його нещаслива, проклята доля,
котить ним, як бур'яниною, та все в чиїсь багаття. Але нiякi iншi думки не
бралися Марковi до голови, страх знову заполонив його всього  од  кiнчикiв
вух до п'ят. I знову стояв на герцi з долею за власне життя, й  сподiвався
вистояти. Його не впiзнає нiхто. Борода - до самих очей, на головi - чорна
куделя. Одяг - татарський. Немов у вiдповiдь на Марковi думки, впало  нове
Сiркове запитання:
   - Якби одпустили, вернувся б назад?.. Маркове обличчя пересмикнулося, в
очах потекла сiра каламуть.
   - Не знаю.
   Вiн боявся збрехати й боявся сказати правду. Вичавив на  губи  посмiшку
догiдливу й вибачальну воднораз. Отаман довго мовчав. Марко  переступав  з
ноги на ногу, йому здавалося, що кошовий забув про нього.
   Сiрко дивився в степ, а бачив щось червоне, воно мовби накочувалось  на
нього - на козакiв, на всiх. То не була степова пожежа, й  сонце  хилилося
не в той бiк. Йому аж сльози набiгли в кутики очей. Заплющив  i  розплющив
очi, степ ще раз майнув багряно й упав до  нiг  сiрою  киреєю.  А  десь  у
пам'ятi бродив голос - Лаврiнiв голос i якийсь iнший,  регiтливий,  але  й
лестивий. Сiрко спробував подивитися  туди  -  в  далекi  днi,  напружився
згадкою,  йому  здавалося,  ось  зараз  щось  обiрветься  в  головi,  щось
перевернеться. Вже зовсiм iншими очима подивився на Марка. Вiн бачив цього
чоловiчка маленьким-маленьким i дрiбненьким-дрiбненьким. Той iшов до нього
оддалеку, пробирався через нетрi, розгортав комиш, аж поки не пiдiйшов  на
вiдстань, з якої кошовий побачив його  посмiшку.  Тодi  й  пригадав  цього
чоловiка. Густа борода сховала його обличчя, вона  сплелася  з  вусами,  з
чуприною, залишивши тiльки бiлi латки пiд очима  та  самi  очi  -  вузькi,
схожi на татарськi. Вони вводили в оману всiх. Ввели i його. А  тепер  вiн
знав, хто це такий. От тiльки не пам'ятав ймення. Але це  колишнiй  козак.
Вiн не раз бачив його з Лаврiном. Про цього козака казали...
   I враз ще одна згадка  блискавицею  висвiтлилась  в  пам'ятi.  Полоненi
басурмани казали, що їх навiв  на  Сiч  запорожець,  схожий  на  татарина.
Сiрковi гаряче вдарила в голову кров, люто зчепила пальцi в кулаки. "Взяти
тебе на спитки... Ти скажеш... Все  скажеш..."  I  одразу  ж  iнша  думка,
холодна, як припорошена iнеєм шабля: "Рано... Ще рано". Вона  змикалася  з
тiєю, котра вперше виникла бiля шанцiв, коли ховали порубаних  побратимiв.
А за ними й ще одна: "Чи треба накликати прокляття на  власнi  голови?  Чи
треба, щоб усi знали, що серед запорожцiв є зрадники? Адже нiяка кара не в
змозi спокутати зради". А серце ятрила злiсть, вiн не мiг  погамувати  її.
Через те й запитав ще раз, важко впершись Марковi поглядом у груди:
   - Так пiдеш  назад,  коли  вiдпустимо?  -  Й  казав  далi,  не  чекаючи
вiдповiдi: - Пiдеш, пiдеш. "Пiдеш до отця  свого  й  понесеш  йому  кривду
свою".
   - Нема в мене нi отця,  нi  неньки,  -  тихо  сказав  Ногаєць.  Зиркнув
скрадливо отамановi в очi, але в них стояла чорна мжа, й вiн знову опустив
голову.
   - Не того отця маю на мислi. А що неньки немає - брешеш. У всiх  нас  є
ненька. Вона одна - во  вiки  вiкiв.  Буває  тiльки  серце  без  неньки...
Буває... - й осмикнув себе думкою: "Рано ще, рано".
   Важко повернувся  й  пiшов.  А  Марко  лишився  стояти  в  страховi  та
невiдомостi, плутаючись у прикро  обрiзаних  кiнцях,  що  затягнули  вузол
власного життя.
   По обiдi та короткому спочинку кошовий наказав пiдняти й зiбрати докупи
всiх, кого виручили з неволi.
   Вони збийся  у  великий  тiсний  гурт  над  балкою,  декотрi  поглядали
здивовано, декотрi злякано. Досi йшли мовби за власною волею, самi по собi
- щоправда, позаду й з бокiв у степу мрiли козачi пiд'їзди, але ж то  було
для їхньої i всього вiйська оборони, й це вперше мовлено  до  них  словами
наказу.
   Сiрко пiшов уподовж натовпу, припадаючи на лiву ногу. її потягла рана -
нова чи давня, нова рана нiби й не болiла, пiсля бою вiн промив її  мiцною
горiлкою, присипав перепаленим порохом та обiклав зiллям  воронячого  ока,
перев'язав чистою  шматиною.  Вона  заживала.  Кошовий  отаман  пройшов  у
кiнець, вернувся й  став  перед  натовпом.  Довгим  поглядом  обвiв  усiх,
здавалося, рахував людей чи шукав когось. Натовп стояв притишений: був вiн
рiзноликий i рiзнобарвний, тихий i згнiчений. Багато виморених,  вимучених
облич, весь одяг чужинський, вiд того й  люд  видавався  мовби  не  своїм.
Одначе ж  це  були  свої,  християни,  -  волиняки,  подоляки,  слобожани,
запорожцi й трохи полякiв та литвинiв, московитiв  i  молдаван.  Усi  вони
занiмiли в тривожному чеканнi.
   Сiрко тепер уже знав певно, що чекання те не однакове  для  всiх  i  що
жадають не всi одного.
   - Люди добрi, - сказав суворо й тихо, але так, що почули i в тому кiнцi
натовпу, -  козаки,  посполитi  i  всi  iншi,  кого  недоля  закинула  пiд
басурманина. Ми визволяли вас од поганина й привели  в  оцей  степ.  Тепер
вибирайте самi, кому куди стелиться путь:  у  землю  батькiв  чи  назад  у
ханську сторону. Вести силомiць на налигачi не будемо нiкого. У кожного  з
вас є серце, а в ньому любов, що вибирає. Є совiсть, є честь...  -  Отаман
примовк з досади на себе, що не втримав тих слiв... - Отож воля ваша.  Хто
пiде з нами, лишайтеся на мiсцi, хто хоче вернутися, проходьте вперед,  за
мою спину.
   Юрба заворушилася, загомонiла. Тi, що були посiдали, пiдводилися, заднi
спиналися навшпиньки, заглядали через плечi переднiх.
   Сiрко  не  сподiвався,  що  все  станеться  так  швидко.  Ще  полонений
ногаєць-товмач  не  переклав  до  кiнця  його  слiв,  -  не  всi  розумiли
по-українському, - а вже цiлi гурти недавнiх  бранцiв  потяглися  за  його
спину. Декотрi навiть бiгли, наче боялися,  що  їх  зупинять.  Допiру  вiн
думав: їх буде небагато. А вони йшли i йшли: однi - радiсно  посмiхаючись,
iншi - похиливши голови, бо ж на них дивилися отаман i  козаки,  й,  може,
десь  глибоко  в  серцi  обзивалася  совiсть.  Отаман  спочатку  намагався
втримати їх поглядом, а далi опустив очi й дивився в землю.
   Сiрковi здавалося, то не люди, то гранiтнi брили одриваються од скелi й
котяться на нього. Либонь, скелi, про яку мислив, у яку вiрив усе життя, -
не було. Були каменi, багато каменiв, i то тiльки доля могла злютувати  їх
водне. Але чому цi люди не боялися божої кари? Чому не боялися, що помруть
з туги по вiтчизнi? Чи в них немає вiтчизни? Чи стала нею та, бiля гiр?
   Тi, що перебiгали, обминали його, немов чумну вiху. Яра  злiсть  ходила
гомоном по рядах  запорожцiв:  на  отамана,  що  дав  таке  повелiння,  на
недавнiх бранцiв, за визволення  яких  скiльки  наклали  життям,  бранцiв,
котрих мали за братiв, з котрими гомонiли на спочинках,  дiлилися  хлiбом,
тютюном i радiстю. Виходило, вони їх дурили? Й тодi  козаки  намарно  лили
кров? I в могилi над Сивашем надаремно заснуло на вiки  вiчнi  двi  тисячi
побратимiв! Страшно їм стало свого походу  й  отаманового  умислу.  Стояли
похмурi, з важкою оскаргою в очах.
   Уже  останнi  перевiтники  долучилися  гурту  за  отамановими  плечима.
Кошовий пiдвiв голову, повернувся:  було  їх  трохи  менше,  нiж  тих,  що
лишилися. Отаман не йняв вiри очам. Запитував себе й не мiг вiдповiсти: що
штовхало недавнiх бранцiв назад? Спочатку гадав  -  зажадають  повернутися
отакi, як черкешенка. Звикла до розкошiв, ситого життя, промiняла на нього
волю; Коли йому сказали, хто ця жiнка, повелiв не чiпати її, хоч  могли  б
одвести полоном i потiм заправити в  хана  викуп.  Проте  вона  не  пiшла,
лишилася на краю балки. Вiтер трiпотiв її блакитною намiткою, вона тримала
її тонкими бiлими пальцями  й  дивилася  не  в  кримську,  а  в  кавказьку
сторону. Отамановi стислося серце, вiн ледве стримався, щоб не  вклонитися
тiй жiнцi.
   Сiрко знову повернувся до меншого гурту, пошукав очима  -  чорнобородий
татаркуватий козак стояв серед тих, що лаштувалися на Крим. Та  й  де  мiг
стояти? "От i розшеретувала доля, -  подумав  отаман.  -  Нехай  лишається
безiменним навiки". Потiм пiдiйшов до трьох чоловiкiв, подолякiв  (на  них
ще шапки  й  пояси  подоляцькi),  що  стояли  праворуч  од  нього  й  тихо
перемовлялися.
   - Скажiть менi, чого йдете туди, а не в рiдний край? - запитав. - Може,
я чогось не тямлю? Може, ви забули, де отча земля?
   Подоляки довго переминалися з ноги на ногу,  а  тодi  за  всiх,  знявши
бриля, вiдповiв  високий,  вже  немолодий  чоловiк  з  коротко  пiдголеною
рудуватою бородою.
   - Пробач нам, отамане, але,  може,  тобi  й  справдi  важко  до  всього
дорозумiтися. В Криму в нас осiдлиська й господарства, а  дома  -  нiчого.
Чого ж нам iти туди?  Ми  простi  хлiбороби,  а  ще  ж  помiж  нас  немало
майстрового люду. Майстровому в Кримськiй Таврiї й зовсiм  добре.  Бондарi
ми. У татар сади, виноградники, бочок треба без лiку.
   - Либонь, по-твоєму, отчизна там, де господарство й де сите життя? -  з
гiркотою мовив отаман.
   Чоловiк пом'яв у руках бриля, зiтхнув.
   - Може, я щось i не так сказав. То прости нам, отамане. Не годнi ми  на
високi розмисли. - Вiн пiдвiв голову, на днi його очей горiли недовiрливi,
неприязнi вогники. - Прецiнь, уже шкодуєш  на  своє  добре  велiння?  Тодi
вкажи пов'язати нас i гнати в отчий край, буцiм пожартував,  але  вклав  у
слова стiльки прихованого глузу, злостi, що злякався сам, швидко  заморгав
спаленими сонцем вiями.
   Сiрковi очi налилися червоним вогнем.
   - Я нi за чим не шкодую, - не стiльки подоляковi, скiльки  собi  сказав
вiн. - Бог нам суддя! I вчинкам нашим. Вiн суддя всiм.
   Нiхто не зрозумiв до кiнця тих його слiв, нiхто  нiчого  не  вичитав  з
отаманових очей. Тiльки один чоловiк прочитав  у  них  невмолимий  присуд,
прочитав наструненою душею, струпцюватою пам'яттю, тремким серцем, налитим
по вiнця перегiрклою  зрадою.  На  мить  вiн  закам'янiв.  Став  ще  одною
камiнною бабою у степу. А коли трохи вiдтало серце, вiн подумав, що, може,
це найлiпший кiнець. Вже не мiг нести далi чорного вантажу у душi й не мiг
натягти на себе ще одну  личину.  Тiльки  подумав,  що  в  гуртi  все-таки
помирати легше. Й гаразд знав, що дати о собi вивiд не може, бо то - гiрше
смертi.
   Кошовий повернувся й, накульгуючи дужче, нiж  ранiше,  важко  погупотiв
чобiтьми до зчорнiлої од сонця могили. Та враз,  ступнувши  кiлька  крокiв
угору, зупинився, немов  наштовхнувся  на  натягнену  линву.  Прислухався,
здивовано, повiв бровою. Серце  стукотiло  якось  дивно,  здавалося,  воно
ось-ось зупиниться й не стрепенеться бiльше.  Отамановi  зроду  не  болiло
серце. Пекли рани, вже з десяток лiт терпнув  лiвий  бiк,  але  як  болить
серце - не знав. Тепер йому здавалося, що хтось  ввiткнув  у  спину  довге
шило й повiльно повертав у серцi. Вiн несамохiть засунув пiд сорочку руку,
стиснув груди. Навiть подумав, чи не вiща це пересторога, чи не покара  за
задумане? Ось зараз впаде на цiй могилi й залишиться на нiй навiки!
   Тривожний холодок пробiг у грудях. Одначе те не злякало отамана. Тiльки
подумав: треба поспiшати вiддати велiння, а по тому - будь що буде!
   Але ще не до кiнця вмерла надiя на цих людей, йому просто не  вiрилося,
що вони потечуть у  кримський  бiк.  Вiн  оглядався,  зупиняв  їх  думкою,
поглядом, молив бога, аби злучилися з тими, що стояли над балкою. Того  не
сталося. Закинувши на плечi клумаки, менша валка  потягла  на  Крим.  Йшли
помiж двох живих стiн, i козачi погляди пропiкали їх до кiсток.  Поспiшали
поминути цей останнiй рубiж совiстi, докорiв, рубiж вiтчизни.
   Останнiм вiдходив Марко. Вiн навiть постояв якусь мить, неначе вагався.
Проте хiба мiг вагатися? Душа його була як випалене поле, йому  нiчого  не
хотiлося, нiчого не бажалося. Якщо вiн i помилився в  отамановому  замiрi,
то вже нiколи не вернеться в  рiдний  край.  Донедавна  втiкав  думкою  од
рiдного краю. А тепер ось дихнув У його обличчя козацький  степ,  послухав
рiдної мови, i серце стиснулося з чорного болю. Донедавна  на  кожен  крок
своєї провини бачив причину, приневолю, а тепер причини змалiли, а провина
виросла до огрому. Марко так катувався своєю зрадою, шо останнiм часом  не
раз зринала думка: нехай  би  погасла  мука  разом  iз  свiтом.  Ця  думка
зблиснула й тодi, коли розмовляв з кошовим, щось аж молило  в  ньому,  аби
той вийняв шаблю i спинив бiг свiту в його очах. А  вже  в  наступну  мить
жаско захотiлося жити, аж страшно стало свого майже  несвiдомого  бажання.
Як же вiн любив себе! Дорожив своїм життям, у душi вивищувався над  iншими
людьми, хоч розум пiдказував, що насправдi  -  дрiбний  i  нiкчемний.  Ним
одмалечку володiв страх, диктував усi вчинки. Марко здогадувався  про  це,
але жодного разу не спробував боротися. Адже на другу  шальку  треба  було
покласти власне серце. Все це зрозумiв до кiнця тiльки в оцьому  степу,  в
оцьому походi. Страшний то був для нього похiд, але вже  зовсiм  з  iншого
боку. Про свою зраду думав день i нiч, носив її, як отой  проклятий  Марко
торбу з душами загублених грiшникiв. Й не  раз  спливала  думка  про  того
Марка, бачив у тому лихе провiщення долi. Мука випалила душу, й була  вона
як криниця без води. Тiльки одна думка билася в головi: коли б можна  було
розпочати життя од порога, вiн би пройшов його  iнакше.  Божечку,  вiн  би
швидше тричi вмер, нiж один раз зрадив. У цю мить йому мовби перевернулося
все в душi. Каяття розривало її на шмаття, його всього виповнив плач,  вiн
ридав безголосо. Хотiлося спокути, хоч крихту, хоч краплю. Вiн  i  сам  не
знав, на що те йому. Може, для  того,  щоб  увесь  вiк,  якщо  їх  справдi
вiдпустять, чимось втiшатись у чужому краї? Щоб мати й там якесь право  на
життя? Але що мiг зробити вiн, тричi проклятий  рiдною  землею?  Проклятий
Сiччю, ладижинцями, Лаврiном... I враз йому пригадалося,  як  розбалакався
по дорозi од монастиря святої Софiї Мокiй Сироватка,  розказав,  що  шукає
сина, Лаврiна, й що Лаврiн  не  знає,  ким  йому  доводиться  вiн,  Мокiй.
Запитував i його, чи нiчого не чував про того козака. Сироватка не впiзнав
Марка та й не мiг впiзнати, не бачив його майже чотири  роки.  Марко  тодi
одказав, що, мовляв, не чував. А тепер йому  хотiлося  сказати  бодай  про
Лаврiна. Вiн i справдi мало знав про нього, не  вiдав,  куди  татари  його
подiли, що з ним зробили. Марка одразу по хановому наказу повезли в  балку
до татарського вiйська й тримали там.
   Серед запорожцiв, що стояли тут, вiн не бачив Сироватки.  Й  був  радий
тому. Вiн почував, що самому Сироватцi цього сказати не змiг би. А  оцьому
старому козаковi, що обiперся на ратище, либонь, зможе. Вiн  пiдступив  до
козака, що стояв з самого краю, й мовив,  дивлячись  поза  його  плече,  в
степ:
   - Знайди Мокiя Сироватку з Васюринського куреня й скажи йому,  що  його
Лаврiна запопали татари на хуторi зимiвчанина Мартина Драпака. Я не  знаю,
де вiн зараз, а тiльки бачив, як його привезли на хутiр зв'язаного.
   I, не оглядаючись, швидко пiшов за валкою.
   Спочатку всi вони йшли густою  юрмою,  далi  наперед  вирвалося  кiлька
чоловiк - цi майже бiгли, - валка розтяглася по степу. Пожухлi сивi  трави
сягали їм вище пояса, здавалося, люди бредуть через спiнену рiку.  Тi,  що
вирвалися наперед, прямували не по недавнiх слiдах, а  забирали  праворуч,
либонь, добре знали степ, били слiд на Перекоп.  I  вся  валка  журавлиним
ключем потяглася за ними.
   Над балкою нависла тиша, вона була схожа  на  ту,  котра  запановує  на
кладовищi бiля свiжої могили пo останнiй лопатi землi. Втiкачi  зникали  в
травах, здавалося, вони ховаються в  них.  Тiльки  Сiрковi,  що  стояв  на
могилi, було видно чорнi та сiрi шапки й клунки  на  плечах,  вони  неначе
пливли по сiрих хвилях. А ще вiн бачив на далекому пагорбi, за який сiдало
сонце, великого оленя. Здавалося, олень тримає  сонце  на  рогах.  Мабуть,
оленя дивував i тривожив ключ,  що  тягнувся  степом.  Вiдтак  вiн  скинув
рогами, гребонув копитом i полетiв на захiд. Сiрко й далi дивився в  степ,
у бiк Перекопської башти. Тонкий, гострий  спис  повiльно  входив  йому  в
груди й врештi зупинився на рiвнi серця. Там заболiло, запекло, як  нiколи
ранiше, i вже то було не серце, а вiдкрита рана. Стиснутi  в  кулаки  руки
теж були гарячi, i вiн  великою  напругою  розтис  долонi.  У  горлi  став
клубок, на очi накотилися сльози, кожної митi вони могли потекти по щоках.
"Зараз би впасти i вмерти", - подумав. Але i вмирати не мав права.
   Коли  голови  втiкачiв  стали  зливатися  з  обрiєм,  кошовий   наказав
окличниковi  погукати  старшину;  ледве  зiйшлися  всi  восьмеро  похiдних
полковникiв, а також осавули й пiдосавули i стали перед  ним,  вiн  поклав
руку на булаву за поясом, другою показав у степ:
   - Рубати всiх упень!
   Слова впали в козацькi серця, як розпеченi  цвяхи.  Полковники  стояли,
ураженi дужче, нiж би наглим гарматним випалом iз залоги.
   - Сумно дивитися на таке, - казав далi Сiрко, - але цим людям  милiшими
виявилися басурмани, нiж рiднi брати. Землю батькiв, яку татарин i  турчин
вiками заливають кров'ю, вони промiняли на землю ворогiв рiдної  вiтчизни.
Вiру, з якою прийшли в свiт i в якiй одвiку жили їхнi предки,  вiддали  на
глум i посмiх. I все те задля ласого шматка, задля власної користi.  I  не
тiльки. Є серед них i прямi злочинцi, для яких немає вороття  додому.  Для
цих людей немає нiчого  святого.  Вони  пiдуть  проти  брата,  множитимуть
ворогiв наших. Важко менi вiддавати таке повелiння, ох як важко. Але зрада
оплачується тiльки кров'ю.
   Старшини  стояли,  скованi  мовчанкою.  Допiру  всi  бiгли  думками  за
визволеними бранцями й навiть сподiвалися,  що  кошовий  накаже  завернути
перекиньчикiв, але це його велiння видалося їм неймовiрним.
   Отаманове ж лице було немов витесане з каменя. Отак само стояли  вiками
на могилах камiннi велети, були такi ж незворушнi й невмолимi.
   В обкладених сумними зморшками очах кошового вiдсвiчували червонi вогнi
- чи то їх кинуло туди призахiдне  сонце,  чи  вони  зайнялися  зсередини.
Полковники виловлювали з отаманових очей той вогонь i самi горiли в ньому.
   Вони знали, що отаман все життя горить  на  пекельнiм  вогнi  любовi  й
ненавистi. Вони також знали, що смуток його, його душа й помисли - на  всю
Україну, а все величезне горе її вмiщується в його серцi. Тiльки  в  його.
Вони вiрили, що iншого повелiння вiн скласти не мiг.
   - Тому, хто вiдцурався вiтчизни, немає мiсця на землi, -  знову  сказав
кошовий. - А грiх од бога -  на  менi  одному.  -  Хвилю  помовчав,  знову
перевiв погляд на степ. - Вишикуйте, пачове отамани, козакiв по  командах.
Одберiть молодих. Вони мають виконати повелiння долi.
   Вiн рушив до коня. Руки йому налилися свинцем,  i  сам  був  неначе  iз
свинцю, аж кiнь, здавалося, прогнувся й довго не слухався його,  притиснув
вуха й здригав на холцi шкiрою. Щось вловив у господаревi таке,  вiд  чого
сахався й наливався диким страхом. I отаман довго лозив ногою стремено  i,
сiдаючи в сiдло, обома руками тримався за передню i задню луки.
   Дикий степ сполохав кiнський тупiт.
   Марко оглянувся й побачив вершникiв, що летiли,  низько  попригинавшись
до кiнських грив; здавалося,  вони  ховали  в  гривах  обличчя,  над  ними
червоно блищали шаблi. Вiн зрозумiв усе. В  одну  мить  спливли  отамановi
слова, шарпнулася тужна думка, що мiг залишитися бiля балки, й згасла,  як
гнiт пiд дощем, не почував страху, й розпач не рвав  груди.  Доля  з  усiх
бокiв обступила його глухою стiною, й  Ногаєць  давно  вже  втратив  надiю
проломити її та втекти на чистi, зеленi оболонi. Та й де його оболонi?  За
солоним Сивашем, на ханському подвiр'ї? Коли б ще не  побачив  запорожцiв,
не почув їхньої веселої вольної мови, може б, i жив. Пригадував Чортомлик,
i широкий радний майдан, i високi могили понад кручею. Вiн запродав усе  -
високi могили, майдан, Чортомлик i вольнiї води. Йому бiльше  не  хотiлося
жити, хоча не хотiлося й помирати.
   Ногаєць не втiкав, не голосив, не падав  на  колiна.  Й  коли  над  ним
захропiв кiнь, прийняв смерть як божу кару за всi содiянi на землi  грiхи.
Вже несамохiть затулився руками, й залита синiм вогнем гаряча шабля  впала
на чубату голову.
   Задушливо пахли стоптанi копитами полини.
   Сiрко їхав стопою, їхав по слiдах у травi, там неначе проплинула рiчка,
нахиливши типчаки, ковили i поклавши їх в один  бiк.  Ворон  хропiв,  iшов
бокаса, отаман правував ним майже несамохiть, а сам дивився на  посiчених.
То було щось несосвiтенне, пекельно  страшне.  Серце  стискалося  з  болю,
проте каяття в ньому не було. Не втiкав очима од розкритих мертвих очей, в
котрих позастигали жах, подивуваннл,  здавалося,  хотiв  назавжди  забрати
собi в душу тi осклiлi погляди. Майже всi лежали головами  до  Криму.  Над
ними пiнилися ковили, що вже одцвiтали, свiчками стояли в головах полинi.
   Витолоченим степом по трупах котився  кущ  кураю,  зачепився  за  чорну
чубату голову, забринiв на вiтрi й затих.
   Молодий рудовусий козак пучком трави витирав  шаблю,  кинув  траву  пiд
ноги коневi, й вона лежала кривавою пiною. Козак похилився на гриву  коня,
вхопився руками за груди. Його нудило; й ще якийсь їхав без дороги в степ,
як помрачений. Його не зупиняли.
   Сiрко натягнув поводи. Кiнь не хотiв стояти, пряв ногами.  Отаман  зняв
шапку,  сумно  похилив  голову.  Похропували  конi,  подзвякувала   криця.
Порубанi лежали, витягнувшнсь в  один  довжелезний  ключ,  порозкидавши  в
травах руки. Вони й справдi нагадували  журавлиний  ключ,  що  заблукав  у
безконечних просторах, полетiв не в той бiк. Сiрковi зарябiло в  очах,  на
мить йому здалося, нiби тi руки зво-дяiься, вимахують, вiн уже чув посвист
вiтру й тихий жалiбний клич.
   Вiн знав, що чутиме його довго - все життя. Що вертатиметься сюди душею
та думкою до могили. У грудях пекло, знову мимоволi  зводилася  думка:  чи
правильно вчинив i чим одкупиться перед свiтом. Правильно - не  правильно,
хто судитиме? Для нього - правильно, для когось - неправильно.
   I все ж стало страшно, нагнувся над  трупом,  що  лежав  бiля  кiнських
копит, немов хотiв щось вичитати в мертвих  очах.  По  худому,  з  широкою
бородою обличчю повзла мурашка. Встало щось  з  дна  душi,  стисло  серце.
Божий страх наповнив його. На одну мить майнуло щось рожеве, побачив  себе
перед божим престолом. Скрипнув зубами, прогнав видиво, прошепотiв  сухими
губами: "Карай, боже, якщо я неправий. Я не мiг вчинити iнакше. В  пострах
онукам i правнукам, у науку всiм моїм братам.
   Я так люблю її, мою вiтчизну, що готовий мучитися за неї довiку!"
   Пiдвiв голову, ще раз окинув поглядом  степ.  Намагався  охопити  зором
увесь ключ. Не всi трупи було видно, декотрi ледве чорнiли в травi,  iнших
сховала ковила.
   - Простiть нас, брати, - мовив гiрко, крiзь бiль, що проймав груди, - а
самi спiть тут до страшного суду господнього, анiж  мали  б  у  Криму  мiж
басурманами розмножатися на нашi молодецькi християнськi голови, а на свою
вiчну без хрещення погибель.
   Потiм оглянувся на  козакiв,  що  непорушне  сидiли  в  сiдлах,  низько
вклонився їм.
   - А ви, - мовив, - простiть менi, що вас, молодих, послав на цю криваву
тризну. Вина перед богом - на менi одному. А у  вас  народяться  дiти,  ви
розкажете їм про  сумнi  поминки  на  Чорнiй  долинi.  Нехай  знають:  хто
одцурався рiдної землi, не гожий дивитися  на  сонце!  Немає  двох  сонць,
немає двох богiв, немає двох неньок. Розкажiть про це своїм  дiтям.  Нехай
їх теж пече оця кров! А вони нехай розкажуть своїм дiтям.
   Сухий, колючий вiтер  зiрвав  з  отаманової  щоки  солону  сльозу.  Вiн
одвернувся, удав, що молиться, але молитися не мiг.
   А опiвночi, коли вичахлий, безкровний мiсяць заховався у хмарах, отаман
пiшов у степ. Вiн iшов, i Стожари  гойдалися  на  обрiї,  як  п'янi.  Зорi
мерехтiли. Чумацький Шлях плинув, неначе рiка. Все тут, у  степу,  жило  й
умирало за вiчним законом, тiльки вiн звершив  свiй  власний  закон,  свою
волю - гiрку, праведну, яка здавалася йому едино праведною i вiд  якої  не
мiг вiдступитися, хоч це було неймовiрно важко. А що,  як  вершить  її  не
так, як треба? Хто розвiє сумнiви? Тi, якi вiд нього  за  сто,  за  триста
рокiв! Вiн несе вiдповiдальнiсть перед ними, а вони перед ним - нi.
   Неправда! Вони теж зв'язанi з ним  одним  законом,  бо  в  їхнiх  жилах
тектиме його кров, праведна чи неправедна, але пропахла оцими  полинами  i
закипiла вiд шабельних смерчiв. Вiн вiрить, що праведна. А тiльки ж...
   Сiрко впав у густу траву. Важкий,  тисячопудовий  тягар  повалив  його.
Тримав на плечах увесь свiт, перейнявши на себе i земнi,  й  божi  справи.
Коли вiддавав наказ на сiчу, вiдчув, як обпалило  блискавицею  серце,  але
воно не здригнулося, вiн прозирав ним далеко-далеко, у вiки. А тепер знову
став звичайною людиною, i такий великий був свiт, i такий широкий степ, що
почувався в ньому крихiтною зерниною,  яка  може  прорости  i  яку  можуть
звiяти вiтри в солоне  море.  Козачий  стан  гомонить  у  тисячу  голосiв,
готовий пiдвестися по одному покиву його пальця,  справляє  сумну  тризну.
Всi козаки злякалися содiяного, й вiн злякався теж,  i  не  мiг  пробачити
собi кремiнностi, й не мiг  вчинити  iнакше.  Боявся  своєї  самотностi  й
плакав з нелюдської одвiчальностi, яку перейняв  на  себе.  Вiн  оплакував
своїх  порубаних  зрадливих  землякiв  i  козакiв,  що   погинули   марно,
визволяючи тих зрадливцiв, оплакував  власну  долю  i  долю  України,  яку
запродують усi, хто тiльки може. Нiхто не чув того страшного плачу, тiльки
самотня, ясна й червона,  неначе  крапля  кровi,  зiрка  стояла  над  його
головою, а тодi враз зiрвалася й шугонула в синю безодню, лишивши по  собi
вогненний слiд. Та повеснi на тому мiсцi, куди  падали  отамановi  сльози,
виросла тирса вище людського зросту, яку не могли втяти нi коса, нi шабля.
   ...За кiлька днiв у верхiв'ї рiчки Конки, на старому татарському шляху,
званому Муравським, запорожцi дiлили вiйськову здобич. Дiлили порiвну,  на
всiх - на козакiв i визволених з  полону.  Сiрко  пильнував  сам,  щоб  не
обдiлили нiкого - нi досугого дiда, нi сиротини. Хто не мiг  чи  не  хотiв
узяти свою частку кiньми, кожухами, килимами, тому вiддавали  грiшми.  Там
же, в зеленiй долинi Конки, пiд вербами  прощалися.  Козаки  повертали  до
Днiпра,  з  ними  вiдходило  з  пiвсотнi  недавнiх  бранцiв,  що  вирiшили
записатись  у  запорожцi,  решта  прямувала  до  Ворскли,  аби  звiдти,  з
Полтавщини, розiйтися по домiвках, їм дали проїжджi листи  з  печатками  -
хвацький вусатий запорожець з  рушницею  на  плечах  був  гарантом  їхньої
недоторканостi. Тi листи, склавши удвоє, вчетверо,  ховали  до  пазух  або
шапок, а немолодий, з трахомними, в червоних прожилках очима  єврей-столяр
зробив з вербових патичкiв бiленьку рамку, вправив листа в неї  i  почепив
на шворцi собi на шию.

   * * *

   "Ясновельможний мосцi хане кримський з  многими  ордами,  близький  наш
сусiде! Не мислили ми, вiйсько Низове Запорозьке, з вашою ханською милiстю
i зо всiм панством кримським у велику неприязнь i вiйну заходити, якби  од
вас не побачили того початку,  який  минулої  зими  ваша  ханська  милiсть
учинив, послухавши дурної ради шаленого й безумного вiзиря Цареградського,
а по нiй i неслушного ординанцу  найяснiшого  й  найвельможнiшого  султана
свого. Прийшли з яничарами його i з численними ордами Кримськими  до  нас,
вiйська Низового Запорозького, нiчною порою приступивши  близько  до  Сiчi
нашої i знявши сторожу  нашу,  що  стояла  за  Сiччю,  заслав  був  у  Сiч
п'ятнадцять тисяч яничарiв, наказавши їм (чого в стид  було  чинити  -  не
по-кавалерському) всiх нас, молодцiв вiйська Запорозького, сонних,  що  не
сподiвалися жодної  бiди,  вибити  й  видушити.  I  кучку  нашу  сiчову  з
фундаменту вивернути i розорити; а сам з ордами бiля Сiчi став, аби й духу
молодцiв наших, якi втiкали б, не випустити. Тiльки той  намiр  i  замисел
Христос-бог наш премилосерднiйший повернув нам на добро, бiду i упадок наш
тодiшнiй повернув на упадок i бiду голiв яничар  турецьких;  про  що  сам,
ваша ханська мосць, добре вiдаєш. Якого злого замислу вашого i недишкрецiї
(яко вiд тих людей, якi рицарським промислом бавляться  i  правду  в  собi
заховати  люблять)  нiколи  не  сподiвалися  на  себе,  так  i   потрiбної
обережностi i до дання вiдпору  готовностi  не  мали:  тiльки  господь-бог
спаситель зберiг i захистив нас  вiд  напастi  вашої  i  крайнього  упадку
нашого. Цей учинок ваш вельми зневажив нас, вiйсько Запорозьке,  i  принiс
нам немалу шкоду, отож i ми, прикладом древнiх  предкiв  i  братiї  нашої,
мусимо постаратися око за  око  вашiй  ханськiй  мосцi  i  всьому  панству
Кримському свою зневагу i образу вiдплатити i помститися, але явно,  а  не
таємно, по-рицарському, а не так, як вчинили з нами ви; i бог  серцевидець
при  нашiй  правдi  лiпше  нам  допомагав  гостювати  в   панствi   вашому
Кримському, нiж вам бiля кучки нашої сiчової.
   I якщо та гостина наша в панствi вашому  показалася  недиш-кретною,  то
так воно i є: бо козаки, яко не одної матерi дiти, так i  не  одного  суть
норову, однi направо, другiї - налiво, а третi - прямо стрiляли, то тiльки
добре, що не минали цiль; та й недишкрецiї тiєї од  вас  навчилися,  а  не
самi вимислили, бо i в Криму ваша  ханська  мосць,  не  прийнявши  нас  за
гостей i добрих кавалерiв, поспiшив  було  з  ордами  своїми  сильними  до
Сиваша, до тої переправи, котрою ми увiйшли в панство  ваше,  де,  стоячи,
хотiли нашого повернення дiждатися i там нас поглинути,  на  переправу  не
пустити, але й тут  намiр  ваш  судьбами  всемогущего  бога  нашого  вспак
перемiнився, а нам милiсть божа при нашiй правдi допомогла i торжествувати
над вами дозволила, в якому торжествi й потурбували вашу ханську  милiсть,
а коли з нашого боку щось видалося недишкретне,  то  мусиш,  ваша  ханська
милiсть, в тому нас  вибачити,  зважаючи  на  те,  що  завжди  недишкрецiя
платиться недишкрецiєю. Подiбне й не снилося  вашiй  ханськiй  мосцi,  щоб
вiйсько  наше  Низове  Запорозьке  в  малiй  i  вельми  щуплiй   кiлькостi
осмiлилось i  одважилось  на  знамените  й  багатолюдне  панство  Кримське
воювати й наступати; того б i не було (не через боязнь, але через давню  з
Кримом сусiдську приязнь), якби зi сторони вашої не подана була  оказiя  i
причина до неприязнi i вiйни з  нами,  вiйськом  Низовим  Запорозьким.  Не
важся, ваша ханська мосць, мати (як приказують) поля  за  бовдур  i  нами,
вiйськом Запорозьким, легковажити, а вiйною на нас надалi наступати:  якщо
то буде iнакше, то i ми, - взаємно, в бiльшiй уже силi вiйська нашого i  з
кращою до вiйни готовнiстю не через Сивашську переправу, а через  Перекоп,
виламавши i вiдчинивши собi в нiм ворота, певний-бо до того маємо  спосiб,
- завiтаємо в панство Кримське  i  доти  з  нього  не  вийдемо,  доки  при
всесильнiй допомозi божiй бажаного намiру нашого не побачимо сповнення. Бо
одважнi кавалери i мужнi  вiйська  Запорозького  вождi,  предки  i  славнi
антецесори  нашi  здавна  на  Крим  i  царство  Турецьке  морем  i  землею
воювали... (якщо цьому ваша ханська мосць не  вiрить,  то  звели  в  своїх
Кримських  та  Константинопольських  лiтописних   книгах   писарям   своїм
пошукати, певне, знайдеш; а ще  бiльше  -  здамося  на  лiтописи  грецькi,
римськi i польськi,  де  ясно  проголошена  немеркнуча  слгва  козацька  i
похвальнi дiла вiйськовi вiйська Запорозького), то й нам, їхнiм  нащадкам,
хто заборонить iти тим же похвальним предкiв наших шляхом? Так, не бажаємо
ми, вiйсько Низове Запорозьке, з вашою ханською милiстю i зо всiм панством
Кримським воювати i бути в гнiвi, проте якщо знову побачимо зачин  ваш  до
вiйни, то й ми навзаєм воювати панство Кримське не  побоїмося.  Якщо  ж  з
охочих молодцiв чамбули вашi i нашi, по розлеглих i диких степах  гуляючи,
сходитимуться й битимуться, того нам i  вам  до  зачинання  великої  вiйни
ставати не треба.
   Не ширячи листа нашого до вашої ханської мосцi...  те  все  висловивши,
зичимо вашiй ханськiй мосцi доброго здоров'я i щасливого благополуччя.
   Писано в Сiчi Запорозькiй року 1675, сентемврiя мiсяця, 23 дня.
   Вашої ясної вельможної ханської  мосцi  зичливi  приятелi  Iван  Сiрко,
отаман кошовий,
   з усiм вiйська Низового Запорозького товариством".



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

   Гарно мандрується Сироватцi з сiчовими  чумаками,  з  веселим  отаманом
Драгожилом. Тiльки тут,  на  високому  чумацькому  возi,  Мокiй  Сироватка
зрозумiв, яка велика земля i яке безконечно високе небо, яка  похаплива  й
клопiтка проти них людська душа i як їй не вистачає спокою та волi. Багато
йому передумалося, пересiялось у пам'ятi за цi днi, часом  те,  що  колись
мав за зерно, виявилося згонинами, а те, що  мав  за  одвiйки,  -  зерном.
По-iншому тече в дорозi думка, iнакше приймає в себе свiт душа. Думка  йде
врiвень з воловою стопою i  з  жайвороновою  пiснею,  що,  мовби  iавiчно,
повисла в небi. Й довшає свiт, i ширшає, розпросторюється. Нiхто  не  знає
так, як чумаки, неба, хiба, може, мореплавцi, нiхто не  перемiряв  стiльки
землi, нiкого так не вi гають по селах молодицi та дiги,  нi  на  кого  не
налаштовано по байраках стiльки  засiдок.  А  ще  нiхто  не  знає  стiльки
пiсень, як чумаки, а надто чумацький ватаг  Семен  Драгожил.  Не  випускає
Семен з рук бандури, в нього навiть поли веселiше йдуть пiд пiсню.  Неначе
святий, сидить, пiдiбгавши пiд себе  ноги,  в  передку  воза  Драгожил,  i
легiт-вiгер ворушить його пишнi, розчесанi на  два  потiчки  вуса.  Тiльки
коли-не-коли мацне себе по животу, чи не згубив широкого череса,  в  якому
грошi на всi довгi милi в татарськiй землi - за переправи i за  водопої  -
мостове, поромне, криничне, а також за пашу, а основне -  плата  за  сiль,
золотiї й срiбнiї таляри. Та як може згубити, почуває ту вагу повсякчас, й
черес той можна зняти, тiльки порiшивши отамана. А порiшити його нелегко.
   А степ - зелений та буйний, аж спiває серце. Встане з-за моря,  з  того
краю землi, сонце, й заiскрить вiн росами,  й  ударять  у  срiбнi  литаври
жайворони, i настане така краса та благодать, аж страшно стає, що люди  не
бачать її - толочать кiньми i поливають кров'ю, що  їм  просто  нiколи  за
своїми клопотами натiшитися божими щедротами. Iдуть, ремигають воли,  їхнi
тiнi, неначе гори, пливуть по травi. Валка  чималенька  -  шiсть  батових,
шiстдесят одна пара  волiв,  одна  батова  -  Драгожилова,  через  те  має
пiдпомiчника. Iдуть веселi чумаки, вони спивають степ, як церковне вино, а
ще ж їм радiсно, бо каймакам ' перекопський написав, що "сiль  цього  року
сiла добре, води й трави на путi багато",  що  розбiйнi  ватаги  виловлено
всi, й чумакам у дорозi нiчого не  загрожує,  i  що  подарує  каймакам[29]
першiй валцi два вози солi безкоштовно. А їхня валка йде перша, чумаки вже
впевнилися в цьому, й мажi їхнi четвероволовi котяться  швидко,  и  гребла
для солi на мажах новi, i отаман мудрий та веселий. I спiвають вони  влад,
славлять пiснею день.
   Сироватка до спiвiв мало  вдатний,  слухає  та  думає.  Ввечерi  перший
зiскочить з воза, назбирає хмизу, сухої нехворощi-залiзняку,  що  спалахне
жарким полум'ям i обпалить обличчя, принесе води, а iнколи й  воли  попасе
вночi. Його Савур iде в поводi за возом, вiн за цi  пiвтора  тижня  аж  на
крижах набрав. А ще  Сироватка  розважає  чумакiв  бувальщинами  зi  свого
сторожового життя, розповiдями про нечистого  та  iнше  вiдьомське  кодло,
збреше так, мовби щодня стрiчався з рогатим око в око, вiн же  тiльки  раз
вцупив його за хвоста з-пiд греблi. Розважає чумакiв Мокiй, а  думка  його
кружляє, як чайка над поруйнованим гнiздовиськом, покигиче тут, одлетить у
далину й вертається знову. Й слухати скрип чумацьких  колiс  козаковi  вже
недовго. Допитавшись на Сiчi, де  стоїть  зимiвник  Мартина  Драпака,  вiн
поїхав з чумаками, котрi прямували через тi краї. З чумаками й  ситiше,  й
безпечнiше, й не так нудно, як самому.  Сироватка  сподiвався  вивiдати  у
Драпака щось певнiше про Лаврiна. Може, той знає, куди того повели чи  хоч
яким побитом Лаврiн  прибився  на  Драпакiв  хутiр.  Якщо  сина  басурмани
погнали на Перекоп, можна буде через чумакiв або через козацьких  товмачiв
запитати в перекопського мурзи, де вiн зараз  є,  й  спробувати  викупити.
Викопає Мокiй свої грошi у Вiйськовiй Скарбницi, трохи докладе кiш чи  сам
отаман. Коб тiльки той Драпак сказав  правду.  А  може,  й  сам  зв'язаний
якоюсь ниточкою з татарами, тодi перемову треба починати з ним.
   Димить сивим маревом степ,  i  стали  на  овндi  хмари,  неначе  високi
церковнi банi, аж хочеться на  них  помолитися.  А  потiм  на  баню  сiдає
райська птиця, й, тiльки придивившись пильно, пробудившись вiд сон-замрiї,
Сироватка бачить, що  то  не  райська  птиця,  а  хохiтва  дрiбно  трiпоче
крильцями, застигла в  повiтрi.  Гарна  птиця  хохiтва,  думає  Сироватка,
велика, гладка, ще й дурна, переловив вiн їх сильцями бiля Слiпої, "прости
менi за те, господи". Ту тиху лагiднiсть мандрiвки надщербила пригода, яка
сталася на Мокiєвих очах i  з  його  участю.  Зупинилися  якось  чумаки  в
зеленому байрацi, зварили  вечерю,  поїли,  й  Мокiй  понiс  до  копаночки
порожнi казани, щоб їх  помити.  Поставив  пiд  кущиком,  а  сам  на  мить
одвихнувся по нуждi. Коли вертався назад, то побачив: щось  шкрябається  в
бiльшому казанi, аж той ходить ходуном.  Спочатку  Мокiй  подумав,  що  то
собака,  та  одразу  й  розупевнився:  бабралася  в  казанi,  вишкрябуючи,
вигризаючи рештки кашi, людина. Мокiй не став клпьати когось собi в  помiч
i не став лякати кашоїда, а пiдiйшов ближче и тихо мовив:
   - А чого ж це ти, чоловiче, наче пес,  вилизуєш  чужi  казани?  Постать
одхитнулася, й на Сироватку знизу вгору глянуло обличчя,  та  таке  марне,
таке заросле й обсинцьоване, аж старому козаковi стало страшно. Й одiж  на
парубковi була пошматована, пошарпана, крiзь дiрки свiтило тiло.
   - Хто ти такий, парубче? Звiдки ти взявся?  -  запитав  Мокiй.  Парубок
мовчав. Вiн не кинувся на Сироватку й не втiкав, либонь,  мiра  його  душi
переповнилася вщерть. Бо якусь мить вiн  ще  сидiв  на  землi,  скулившись
по-собачому, зчепивши на колiках руки, а тодi враз похитнувся й  заплакав.
Це  було  дуже  дивно,  й  Мокiй  присiв  бiля  парубка,  спробував   його
заспокоїти.
   - Отакої. Козак, парубок i... в плачi.
   - Я... не козак, - схлипнув парубок. - Я од  пана  втiк.  Фiлоном  мене
звати.
   Схлипуючи, похлинаючись сльозами, перескакуючи з одного на iнше,  Фiлон
почав оповiдати про свою долю, про лиха, яких зазнав останнiм  часом.  Вiн
сам нестямився, як це  сталося,  не  знав,  чому  оповiдає  цьому  старому
чумаковi чи козаковi про свої  злигоднi.  Либонь,  прийшла  пора  оповiсти
будь-кому. Вiн оповiдав i сам дивувався тому, що сталося з ним, не  вiрив,
що подолав стiльки верст, стiльки  перепон.  Ховався  в  лiсах,  спав  пiд
копицями, годувався  вим'ятим  з  колоскiв  зерном,  i  знову  хижi  ловцi
нападали на його слiд, i знову вiн утiкав. Пробирався на Сiч,  добився  аж
сюди й двiчi натикався на шляхетськi залоги, якi заступали всi  дороги  на
Запорожжя, i вже не  сподiвався  туди  добутися.  Йому  вже  мовби  все  й
байдуже, але ж носить хрест на шиї, i жива душа сама не йде з тiла.
   Довго слухався його  Сироватка  й  спогадував  власне  панщинне  життя,
спогадував пана Казана-Казановського, й захлипало  його  власне  серце,  й
затремтiли десь близько-близько вiд очей сльози.
   - Почекай, хлопче, може, щось зметикуємо гуртом, - мовив. Вiн  покликав
Драгожила й переповiв чумацькому отамановi все, що почув вiд парубка.
   - Треба  нам  доправити  його  до  Микитиного  перевозу,  -  сказав  на
закiнчення.
   Драгожил довго чухав потилицю, то здiймав, то  знову  одягав  шапку.  А
тодi мовив:
   - Дуже це небезпечно, бо ж не сам я їду,  а  вiд  громади...  Може  все
прахом пiти, але коли така справа, є у нас один викрут. Прихворiв у нас на
самому початку  чумак  Микола,  Оверкiв  батько,  i  ми  залишили  його  в
Мар'янiвцi, в родичiв. А в компукт чумацький вiн вписаний.
   - Тодi нехай оцей парубок i буде Миколою, - пораяв Сироватка.
   - Воно то так... Але ж Микола сливе дiд.
   - А хiба в Фiлона на пицi написано, скiльки йому рокiв i чий вiн син, а
тепер батько? Перемiнимо чумакiв на возах, хтось iз старших стане Миколою,
Оверко залишиться Оверком, а оцього парубка наречемо iм'ям того чумака. Та
й по всьому.
   - А так, - погодився Драгожил. - Кебетливий ти. Ходiмо ж та  порадимося
гуртом.
   Чумаки довго радилися  й  прийняли  Сироватчину  пораду,  а  той  потiм
нагодував Фiлона таранею та  хлiбом  iз  салом  й  одягнув  у  стару,  але
позалатувану чумарку, яку мав у запасi, й випросив в одного з чумакiв  для
Фiлона чоботи. А тодi помовчав i сказав сумно: - Як не знайду свого сина й
вернуся на Сiч, може, станеш моїм сином. Ти один тепереньки на весь  свiт,
i я, мабуть, один.
   Опiвднi Сироватка попрощався з  Драгожилом  та  iншими  чумаками,  вони
потягли курною, пробитою в травах дорогою прямо, а вiн повернув  праворуч.
Коли тiнь подовшала  на  пiвтори  ступнi,  пiд'їхав  до  урочища  Деркачi,
посеред якого, як казали, стояв Драпакiв хутiр. Болото Деркачi лежало в не
глибокiй, але широкiй долинi, мабуть, з нього витiкала i якась  рiчечка  й
текла до Днiпра, а може, болота приступали до самого лиману. Сироватка, не
злазячи з коня, довгенько роззирався, але так нiчого й  не  побачив;  i  в
лiву, i в праву руку стiною стояли очерети, тут i там купами росли  верби,
а далi зеленiли якiсь iншi дерева, мабуть, то й був хутiр Драпака, але  як
добратися туди, Сироватка не знав. Проїхав у праву руку - той  же  очерет,
тi ж верби, в лiву -  те  ж  саме,  нiде  нi  гребельки,  нi  дороги,  анi
будь-якого слiду. Найбiльше дивувало Сироватку те,  що  не  видно  нiякого
слiду.  А  мусив  вiн  десь  бути.  Стояло  пiзнє  лiто,  вода  далеченько
вiдступила од весняної одмiтки, позначеної  змiйкою  покинутих  на  березi
комишiв, осоки  та  палiччя,  помiж  зелених  бородавок  купин  на  рудому
болотиську  повiдпечатувалися  навiть  якiрцi  лапок  куликiв  i   плисок.
Сироватка вирiшив  пошукати  дороги  iншим  способом.  Зупинив  коня  бiля
високої гiллястої верби; не злазячи з сiдла, роззув чоботи, зняв i кинув у
траву шаблю та пояс i, вхопившись обома руками за мiцну  гiлку,  полiз  на
дерево. Покректуючи, остерiгаючись, щоб не зiрватися та не шелехнути вниз,
видряпався до розкаряки, вище якої на рiвнi людського зросту висiло одразу
троє воронячих гнiзд, далi лiзти не зважився -  кора  була  гладенька,  аж
слизька, й гiлка тонка. Виднокiл йому трохи затуляло вербове гiлля, але  й
крiзь нього бачив острiв. Теж неясно -  його  береги  скрадали  очерети  й
верболози, далi гнулися верби, а за ними - шапки дубiв, кленiв  i  виднiло
щось чорне чи сiре. То,  певно,  й  був  зимiвник.  Сироватка  приглядався
довго, але побачив тiльки рiг хлiва чи хати. Мокiя стривожило те,  що  дах
був розкритий. Спочатку козак вирiшив посидiти якийсь час в оцьому дозорi,
може, появиться хто бiля хутора, але над головою розкаркалося  вороння,  й
вiн полiз униз.
   Савур скуб траву. Мокiй забув його розгнуздати,  й  з  вудил  скапувала
зелена пiна, розгнуздав (вiн взагалi рiдко  коли  його  загнуздував,  кiнь
слухався повода й так, трохи помiркував, узяв за  повiд  i  повiв  у  лiву
руку, де ще ранiше запримiтив довгий зелений мисок, що  глибоко  входив  у
болото. Там розсiдлав коня й скинув з нього  гнуздечку,  заховав  у  кущах
сiдло  й  весь  риштунок  -  рушницю,  шаблю,  пiстолi,  схожу  на   качку
порохiвницю-натруску, примоцував гiллячками. Савур одразу ж лiг у траву  й
почав качатися, важко йойкаючи селезiнкою. А вiн дiстав з торокiв хлiба та
сала, що дали на дорогу чумаки, переобiдав, по тому роздягнувся й полiз  у
болото.
   Нарiзав ножем очерету й мiцно, по-татарськи, з'єднав ликом  докупи  два
снiпки, прив'язав до них одежу. Застромив у снiпки палицю, щоб можна  було
вхопитися, як провалюватиметься в трясовину, прикрiпив до очеретяних чубiв
мiцне, скручене вчетверо лико, - плотик  був  готовий.  Поплескав  по  шиї
Савура - од кожного поплеску вставала. легенька курява, почухав за  вухом,
розправив обтрiпану мичку чубка. Повiльно зайшов у воду. Кiнь дивився йому
вслiд - не пiде з миска, поки не вернеться Сироватка.
   Мокiй брiв повiльно, щоб не провалитися i не  полохати  качву,  аби  не
виказувала його. Тут стояв важкий дух застояної води й рiзкий, терпкий, що
трохи освiжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах  безугавно
похитували хвостами плиски,  по  лататтю  з  пискотом  розбiгалися  водянi
курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай i  дременув
з переляку, аж залопотiло латаття. Сироватка перебрiв одне болото,  вийшов
на горбок, перепочив i почалапав до другого. Його  теж  перейшов  щасливо,
нiде не шубовснув глибше, як пiд руки, не обiрвав  плотика  й  не  намочив
одежi. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав  оселедця,  пiшов
угору на зеленi скирти дубiв та кленiв. Залишилися  позаду  осоки;  чорнi,
помащенi чумацьким дьогтем чоботи м'яко  шелестiли  в  травi.  Гарна  була
долина, але трава стояла нескошена, й це теж вiдмiтив Сироватка. Вiн  iшов
помалу, вже бачив високу темну лiсу й стрiху, повернув праворуч, в  обхiд,
i пiдiйшов до засторцьованих шелюгом ворiт. Вони були прочиненi й хилилися
набiк, крiзь них Сироватка оглянув усе подвiр'я. Просто перед  ним  стояла
низенька, довга, обмазана сiрою, що частково пообвалювалася, глиною хата з
сiньми, - з двох вiкон, якi виходили в двiр, одне було затулено  подушкою;
праворуч - рублений хлiв, до нього  приплетений  довгий  лiсяний  хлiв,  з
лiвого боку - клуня, теж приземкувата, розчинена навстiж, ще якiсь хлiвцi,
сажi та погрiбцi. Все - пiд одним  накриттям,  тiльки  клуня  трохи  вища.
Посеред двору - колодязь, журавель без тичини  й  ланцюга  задерся  вгору,
колода, що її прив'язують для рiвноваги, одiрвалася,  валяється  в  травi,
нiде нi пса, нi худобини й жодної живої  душi.  Можна  було  подумати,  що
обiйстя порожнє, коли б скрiзь по ньому не  чорнiла  купами  земля.  Деякi
купи вже поросли лободою, iншi були свiжi, ще не порудiлi вiд сонця. Мокiя
те  немало  здивувало  й  насторожило,  вже  навiть  був  подумав,  чи  не
забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж i приспокоївся: що йому можуть
зробити, що з нього взяти. "Бiда бiду перебуде". Навмисне, щоб  скрипнули,
пiдважив ворота, прочинив, зайшов у двiр. Пiд  хлiвом,  на  купi  очерету,
лежав чоловiк. Вiн теж побачив Сироватку Дивився на нього бiлими, гейби  в
бiльмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватцi  од  його
погляду щось пригасло в душi й похололо в животi: такої нечистої  сили  ще
не стрiчав. Був  чоловiк  без  шапки,  брудна  рудувата  кучма  падала  на
проштемпельоване  чоло,  обличчя  заросло  бородою,  на  босих  ногах   не
вистачало пальцiв.
   "От i дотопкав свою стежку до призьби, - подумав Сироватка. - Отут жаба
й цицьки дасть". Того, що побачив, було досить, аби  зрозумiти:  нiг  йому
звiдси не винести. Сироватцi стало страшно. Розум шукав  порятунку,  думка
про це бiгла поперед думки про смерть, як вiвця по загону од  вовка.  Поки
що втямив одне: не можна зволiкати, а також виказувати  страху.  Сироватка
пiдчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони  прикипали  до
землi), чемненько привiтався й  сказав,  що  прошкував  мимо  та  завернув
попити води. Сказав  щось  дурне,  безглузде  -  сам  розумiв,  що  змолов
дурницю, але на iнше одразу  не  здобувся.  Бiлоокий  добридня  не  оддав,
розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсiм не по-християнському, i коли б
уже з хати вибiг дванадцятиголовий змiй. Сироватка чи й здивувався б.  Але
з хати вийшло два дужих, кремезних чоловiки,  однакового  зросту  й  майже
однакової статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий  -
зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорнiй сорочцi, в  чоботях
з обрiзаними  халявами;  обминаючи  копцi,  вони  пiдiйшли  до  Сироватки.
Витрiщилися на Мокiя, неначе вiн з хмари впав.
   - Звiдки такий узявся? - запитав стрижений по-козацьки.  Був  чорнявий,
вислоносий, товстогубий, такi люди здебiльшого лагiднi вдачею, але зараз у
таке Мокiй не вiрив.
   - Каже, завернув води попити, - скривив сухi, потрiсканi губи  бiлоокий
i випростав з-пiд себе праву руку. Сироватка  помiтив,  що  на  нiй  немає
пальцiв. - Напоїмо? Нехай вип'є весь колодязь?
   - Як  завернув?  -  здивувався  стрижений  у  кружок.  -  I  не  мокрий
нiскiлечки?
   Сироватка вже бачив гаразд, що попав не туди, куди намiрявся.  Люди  цi
непевнi, прихiд його на острiв для них небажаний. Йому добряче  присмеркло
на душi, вiдчув, як враз  ослабли  ноги,  спробував  задобрити  злостивцiв
жартом:
   - Я по лататтi. З листка на листок, зi стеблини на стеблину. Бачите - й
пiдошви сухi, - показав зчовгану в один бiк пiдметку правого чобота.
   - Як Iсус Христос по водi, - глумливо й невдоволено скосив  очi  схожий
на ченця чоловiк. - Може, й нам покажеш чудо? Сироватка усмiхнувся  знову,
вiдповiв по-євангельськи:
   - I побачив Iсус лукавство їхнє, i не робив чудес, бо  не  вiрили.  Всi
троє зглянулися помiж собою, а Сироватка смиренно опустив очi. Вiн не  мiг
вiдгадати, хто цi люди, але розумiв,  що  запитувати  того  не  треба.  Ще
подумав: вони його  не  випустять  звiдси.  Це  або  комишники,  що  вбили
господаря й посiли його добро, або втеклi в'язнi. Бач, в одного й штемпель
на лобi. Страх цупкенько тримав у кiгтях Сироватчину душу, але вiн ще  раз
подумав: показувати, що  боїться,  не  можна.  Слова  iз  святого  писання
зiрвалися йому з вуст самi по собi. Боже слово Сироватка знав, мав у  кузi
над Волошкою євангелiє, читав його, не все тямив, а що осягав, примiряв до
степу, до козакiв, до свого життя. Зараз щось немов пiдказувало  йому,  що
треба триматися за боже слово.
   - Й чого ж ти мандрував степом? - запитав схожий  на  ченця.  Сироватка
знову вiдповiв ухильно:
   - Лисицi мають нори, птаство небесне - гнiзда, тiльки синовi  людському
нiкуди голови прихилити.
   - То це ти принiс її сюди? - вперся бiлими бликалами той, що  сидiв  на
очеретi. - Чи прошкував кудись?
   - Ти вiруєш, шо бог  один,  -  тицьнув  пальцем  Сироватка.  -  I  бiси
вiрують, та й тремтять. А басурмани - не вiрую гь. Й треба принести в їхнє
царсгво страх божий i слово боже. Розбудженi святим духом, вони прозрять.
   Всi троє знову переглянулись, а Сироватка, напустивши на обличчя виразу
спокою та благочестивостi, розз'увся й сiв на очерет.
   - Просiть, то й дасться  вам.  Грiховна  вода  на  святих  устах  стане
святою, - так само покiрно мовив.
   - Принеси, Єлисею, води, - скривившись, неначе йому болiв живiт, кивнув
головою бiлоокий.
   Схожий на ченця комишник пiшов у сiни  й  небавом  вернувся  з  липовим
корцем у руках. Вода була затхла й тепла,  -  брали  її  десь  з  копанки,
мабуть, полiнувалися прив'язати цебер i полагодити журавель, але Сироватка
вдавав, що п'є  iз  задоволенням,  смакуючи,  видудлив  увесь  корець.  Аж
забулькало в животi.
   Вiн ще не вирiшив до кiнця,  що  йому  робити  далi,  проте  поклав  не
випускати з рук мотузок, за якого вхопився з самого початку. Божий чоловiк
- грiх такого зачiпати. Та й не тримає мирського  в  пам'ятi,  у  нього  в
головi свої, не знанi простим людям замiри i клопоти.  Правда,  не  вельми
був схожий  на  божого  чоловiка  одягом  i  виглядом.  Але  хiба  не  мiг
скопирснутись недавно? Та й на самiй Сiчi  немало  таких,  кому  в  головi
зацвiло. Iншого викруту не бачив.
   Не знали, що з ним робити, й комишники. Та й не вельми  поспiшали  щось
чинити - куди вiн подiнеться, хотiли подивитися, що буде далi,  порадитися
мiж собою. Двоє, що досi стояли, посiдали на траву, чухмарилися, позiхали.
Єлисей обмацував голову, неначе по нiй допiру товкли товкачем i вiн  шукав
на нiй гулi.
   - Болить, клята, - поскаржився. - Крутить щось, так гiрко крутить  -  i
все на захiд сонця.
   - Пар голову хрiном, - порадив Сироватка. - Хрiн - божий корiнь.
   - I не спи на захiд сонця, - чвиркнув пiд ноги бiлоокий та полiз  рукою
до кишенi по люльку.
   - Мирон теж спить, i йому нiчого, - одказав Єлисей.  Сироватка  й  собi
хотiв дiстати люльку, а тодi спохопився, полiз  у  черес,  покопався  там,
дiстав маленького, з рябенької шматини, вузлика, розв'язав,  нахилився  до
Єлисея.
   - Пiдставляй долоню.  Це  -  попiл  розрив-трави,  спаленої  на  вогнi,
затепленому од непогасної лампади. Ще якби була  непочата  вода...  -  "Де
вона в них у ката, - подумав, - коли  ось  ця  болотом  смердить".  -  Ну,
нiчого, зап'єш простою. - Й висипав на широку,  в  мозолях,  долоню  трохи
чорної сажi.
   "Де такi мозолi нагнав? -  знову  розмiрковував  про  себе.  -  Мабуть,
копаючи оцi ями. Для чого вони їх риють?" Крутив думку так i так,  потроху
ставав на певному здогадi. Шукають  скарб.  Знали,  що  в  господаря  було
золотце, вбили його та побили челядь, а знайти не можуть.
   Єлисей вийшов з сiней, утерся рукавом сорочки,  знову  помацав  чорними
пучками голову.
   - Наче полегшало.
   - Коли полегшало, ставай варити кулiш, - мовив бiлоокий. Було видно, що
вiн тут ватаг або принаймнi намагається вестися, як  ватаг,  бо  Єлисей  i
Мирон не вельми потурали на його слова.
   - Я вчора варив, - гребонув брудною, чорною  п'ятiрнею  волохатi  груди
Єлисей.
   - А я позавчора й позапозавчора, - настовбурчився  Мирон.  Заходило  на
сварку.
   - I прийшов до них  з  ложкою  божий  чоловiк...  -  неждано  обiзвався
Сироватка. - Давайте я зварю.
   Сироватка варив кулiш у чималенькому мiдному казанi посеред  двору.  Ще
кулеша не зварилася,  а  по  двору  дух  пiшов,  аж  комишники  засалапали
язиками, як голоднi коти. Приправив її запорожець старим салом,  лiщиновим
листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересi з пiвдесятка стручкiв.
Зготував двi страви: одну  рiдку,  другу  густiшу,  домiшавши  туди  трохи
гречаного борошна. Опрiч пшона, кiлькох  шматкiв  сала  на  днi  боднi  та
ворочка гречаного борошна  в  коморi  бiльше  не  було  нiчого.  Комишники
доїдали Драпаковi запаси й, либонь, не загадували  далеко  наперед.  Земля
бiля хутора лежала неорана, й не було в хлiвах нiякої худоби, навiть  буда
бiля хати стояла порожня - пес або забiг, або його забили.
   Комишники лигали гарячий кулiш, аж трiщало за вухами. Вони  забули  про
кашовара, i йому залишилося тiльки трохи рiдкої кулешi.  Сироватка  їв  не
поспiшаючи, ложку нiс до  рота  красиво,  пiдставляючи  пiд  неї  човником
долоню. Вiн не дивився в бiк  комишникiв,  що  повиверталися  на  очеретi,
палили люльки. Заходила нiч, й глибше вступав Сироватцi в душу страх.  Вiн
знав усi чари ночi. Добрi й лихi. Для доброго - добрi, для лихого -  лихi.
Те, на що не одважується злий чоловiк  удень,  одважується  вночi.  Темнiє
його душа, й темнiють очi рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його
крутилась, як шапка утопленика у вирi, її не тягло вниз i не  викидало  до
берега. Не бачив iншого викруту, як тiльки той, за який ухопився з  самого
початку.
   Пiдвечерявши,  Сироватка  заходився  мити  казан.  Прив'язав  до  нього
мотузок, хотiв зачерпнути води з  колодязя,  але  Денис  сказав,  що  вона
погана, там згнив пес,  послав  з  цебром  до  копанки  Мирона.  Сироватка
подумав, що оцей бiлоокий, Денис, хутiрський оддавна. А тi двоє -  зайшлi.
Або набилися Денисовi в компанiю силомiць, або сам звiдкись  закликав  їх,
втративши  надiю  самотужки,  однiєю  рукою  викопати   Драпаковi   грошi.
Погромисько довкола стояло страшенне - копцi чорнiли i в хлiвi, i в сiнях,
шули були повихитуванi, одвiрки попiдпилюванi та порубанi. Й те  мотав  на
рiденький, м'який вус Сироватка. Помивши казанок, одгрiб попiл,  набрав  у
жменю жару й понiс до чобiт, що стояли помiж вогнищем та  кулями  очерету,
на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло,
й вiн ворушив, ворушив пучками.  Насипав  трохи  в  один  чобiт,  потiм  у
другий, почав узуватися набосонiж.
   - То нащо? - перелякано витрiщив очi Мирон.
   - Кольки з нiг виганяю,  -  байдуже  одказав  Сироватка.  Комишники  не
бачили, як вiн поналивав  у  чоботи  води,  тепер  же,  взувшись,  добряче
притиснув, придавив жар до мокрих устiлок.  Припекло  добряче,  проте  вiн
того нiчим не виказав.
   Сонце вже сховалося, оточене з усiх бокiв будiвлями  подвiр'я  огорнула
пiвтемрява.  Сироватка  сидiв  навпочiпки  над  пригаслим  вогнищем,  його
обличчя й розчепiренi пальцi рук  вiдсвiчували  чер-воно,  губи  беззвучно
ворушилися. Сироватка шепотiв молитву, але так, що з губiв  викiльчувалися
тiльки  окремi  слова,  найчастiше  то  були  "сатана",   "страх",   "кара
господня". Сироватка теж знав злi чари ночi.
   Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим  острахом,  Мирон,
коли до нього пiдiйшов Сироватка, навiть зайорзав i  посунувся  ближче  до
Єлисея.
   Проте на нiч вони замкнули його до рубленого хлiва бiля  хати.  Правда,
не впихали силомiць, просто Денис укинув туди куль очерету  й  сказав,  що
божому чоловiковi тут слатиметься найкраще. Сироватцi вчувся в його голосi
глум, вiн подумав, що Денис не вiрить  йому  до  кiнця,  але  вдав,  буцiм
нiчого не  помiчає,  мовчки  пiшов  у  хлiв.  Брязнула  залiзна  закрутка,
загупотiли по стежцi кроки, заскрипiла на ганку одiрвана  мостина,  й  все
стихло. Сироватка лишився сам. Вiн довго призвичаювався  до  темряви,  але
вона була така густа, що  не  бачив  i  своєї  простягнутої  вперед  руки.
Обiйшов хлiв, помацав: плахи мiцнi, припасованi щiльно,  знизу  -  помiст,
лати пiд покрiвлею - одна бiля одної й грубi,  в  двi  руки,  -  комишники
знали, куди його закинути. В одному  кутку  намацав  палицю,  поклав  бiля
очерету. По тому розперезав снiп, лiг. Дивився  вгору,  де  сiрiло  кiлька
дiрок, слухав тишу. Кумкали в болотi жаби, попугукував на островi сич. Був
старий. Сироватка розпiзнав по голосу: оте "у-у-уу" - довге  та  протяжне,
ще й з хрипом. Наслухався їх над Волошкою, страхом  од  їхнього  крику  не
проймався. Десь у кутку шкрябала миша, в  хлiвi  пахло  мишачим  послiдом,
видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур i  риби  майже  вивiтрився,
Сироватка ледве вловлював його.  Коли  Мокiй  ворушився,  пiд  ним  трiщав
очерет, i тодi миша замовкала; лежав непорушне -  починала  точити  знову.
Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в  минулому
дневi, все одно нiчого не одгадає й не  розплутає,  а  гарненько  заснути.
"Бiда бiду перебуде, як було, гiрше не буде".  А  ранок  пiдкаже  сам,  що
робити. Так i вчинив, зняв сукмана, скинув  шапку  й  поклав  пiд  голову,
сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в  нiчниць,
склепив очi й мовби повалився в чорний човен, i вже той поплив, повiз його
по тихiй рiчцi. Сироватцi снився вiз, що стояв на стернищi, а на возi плуг
i борона, одна голобля воза прив'язана орчиком до полудрабка вгору,  й  на
нiй, на дротинi, - казанок. Ще тiльки ранок, ще лемiш не скуштував  землi,
Сироватка прив'язав казанок заздалегiдь, щоб не баритися в обiд. I вiз,  i
плуг, i борона, i казанок - Сироватчинi. А десь у долинцi  пасуться  конi.
Теж його. Мокiй їх не бачить, його пориває в той бiк -  щоб  не  зайшли  в
чуже, щоб їх не зайняли. I так йому тривожно, так мулько на душi.  займуть
конi або й вкрадуть їх. "Треба пiти подивитися", - подумав, i  в  ту  мить
його щось мовби штовхнуло.
   Ще встиг подумати: все життя йому сниться один i той же сон -  у  нього
крадуть конi. Сон нiби й гарний - Мокiй господарює на власнiй  землi,  але
конi - то хвороба, та ще покража.
   Так само, як i звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в нiй  свiтилося
два вогники. Двi зеленi цятки стримiли зверху, вони ворухнулися, зникли  й
зайнялися знову. "Кiт", - подумав Сироватка, хотiв покликати, та враз йому
пригадалася розповiдь кума Шевчика, як  той  колись  у  селi  глупої  ночi
покликав кота. Чорний-чорнющий кiт перебiг перед Шевчиком дорогу за кiлька
крокiв i шаснув за плiт. Шевчик пiдiйшов до плоту й  ласкаво  так:  "Кицю,
кицю",  а  звiдти  людським  голосом,  глумливо,  басюрою,  що   Шевчиковi
пiднялася на головi шапка: "Кицю, кицю!" Кум утiкав, аж погубив чоботи.
   "Може,  й  це  такий  котяра",   -   подумав   Сироватка.   Вiк   тричi
перехрестився, перехрестив зеленi вогники, а що вони не зникали,  тихенько
намацав палюгу, що  її  поклав  в  узголiв'ї,  й  пожбурив  угору.  Палюга
брязнула по бантинi, почулося голосне, злякане "няв", i  моторошнi  зеленi
жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й  знову  спробував
сiсти в чорний човен. Але човен довго не пiдпливав, а коли  таки  приплив,
повiз його не по тихому плесу,  а  помiж  розбурханих  порогiв.  Сироватцi
приснилися зеленi вогники, але вони свiтилися  не  в  котячих  очах,  а  в
чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими
й куценькими рiжками, гострою мордою i  довгим  язиком,  яким  облизувався
по-котячи. Вони шинкували у сiчового корчмаря Нерчика, але в корчмi сидiли
тiльки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт  сам  носив  пугарi  з
тернiвкою. Вони обоє добре впилися, й чорт спiвав по-козацьки, а Сироватка
мекав по-чортячи. А тодi  заходилися  гуляти  в  переваги-ваги,  Сироватка
чорта пiднiмав, а чорт Сироватку - нi, бо кожного разу, коли  той  починав
переважувати, козак смикав його за хвоста, i нечистий беркицяв, аж  копита
одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокiй i далi тримав  його  за  хвоста,  а
розмовляли, як добрi приятелi. А тодi Сироватка оглянувся  й  побачив,  що
тримає власного хвостяру, а чорт реготiв i  злизував  язиком  з  рiденьких
повiк сльози:
   "Оце щоб не хитрував i не збиткувався". Сироватка вертiвся, перекидався
з боку на бiк,  намагався  одчепити  хвоста...  Й  прокинувся  на  добряче
розтовченому й розсунутому вбоки кулi очерету.
   Якийсь час лежав незрушно.  Вже  заднiло,  в  вузькi  щiлини  мiж  плах
тонкими ножами пробивалося свiтло, й так само гостро  потекла  Сироватчина
думка,  вiн  пригадав  усе  й  почав  обмислювати,   як   зустрiнеться   з
комишниками, що скаже, як привiтається. Але недовго йому довелося  думати,
все склалося само по собi.  Небавом  почув,  як  по  той  бiк  хлiва  щось
шелеснуло, а по хвилi - трiснуло,  здогадався,  що  з  того  боку  за  ним
пiдглядають, помалу звiвся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати.
Пританцьовуючи й хрестячись, обiйшов кiлька кругiв, а тодi закляк,  неначе
в конвульсiї, й став вигукувати то  голоснiше,  то  тихiше:  "О  iкона,  о
Галiлея!", "О iкона, о Галiлея!" В думцi ж справдi молився боговi й просив
його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами.
Вiрив, що бог усе зрозумiє й простить, мав його за мудрого й  незлобивого,
хоч i знав iз святого письма, що господь часом карає круто, ще й нi за що.
Але яка йому вигода карати такого  незлобивого  й  нещасного  чоловiка?  У
свiтi ж тiльки й шукають вигоди.
   Коли Сироватку випустили, сонце вже горiло  у  кронi  густого  дуба  за
хатою, на тому ж  дубi  туркотiла  горлиця,  а  на  стрiсi  хлiва  завзято
цвiрiнькали горобцi. Денис стояв  бiля  хлiва,  а  Єлисей  i  Ми-рон  саме
вернулися з болота, були мокрi як хлющi, скакали халяндри i лаялися чорно.
Вони сварилися, бо розсохся  човен,  i  для  того,  щоб  потрусити  ятери,
доводиться лiзти у воду, погрожували, що завтра i позавтра Денис труситиме
сам, кляли болото, рибу, Дениса її той час, коли прибейкалися сюди.  Денис
огризнувся, мовляв, вiн їх не кликав, а таки полiз  на  горище  й  небавом
вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь вiдшукав чорний  казанок  i
грудку смоли, кришив її сокирою просто до порога. Мокiй тим часом почистив
карасi й лини, заходився варити юшку.  Карасiв  було  чималенько,  частину
поклав на пруття, пряжив на жару. Теплiла в його головi  й  така  думка  -
сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося  -  Єлисей  i
Мирон їли та пiдхвалювали божого  чоловiка.  Денис  мовчав,  важко  брижив
проштемпельоване чоло, щось думав. Мiркував i Сироватка. Про кожного з цих
людей,  що  сидiли  перед  ним,  у  нього  вже  уклалася  думка.  Денис  -
найнебезпечнiший. Вiн озлоблений на свiт, на всiх людей, шелехне  в  лоба,
не клiпнувши оком. Хтозна, од чого вiн такий: чи  спочатку  завинив  перед
людьми - й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися -  й  вiн  став
таким. На цьому свiтi буває всякого. Вiн недурний, недовiрливий, зачаєний.
Либонь, хоче роздобути грошей i втекти кудись ще да.ii - до  черкесiв  або
калмикiв чи й до татар. Якщо справдi знайдуть Драпакове золото,  хто  зна,
чи не знайде хтось з трьох  одразу  свою  смерть.  Насамперед  Мирон.  Вiн
ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, пiддався  Єлисеєвi,  заспокоює
себе, мовляв, усе зле робить Єлисей, а не вiн. Той  же  прибишство  зробив
собi промислом, гадаючи, що залагодить його на небi, як залагоджують  грiх
у попа. Кожного разу повертає божi заповiдi так, що винуватий  не  вiн,  а
той, кого нанесла на  нього  лиха  година.  Вiн  марновiрний,  його  легко
налякяiи й легко розсердити,  вiн  може  вбити  з  випадкової  пiдозри.  I
вдарить тiльки в спину.
   Єлисей i Мирон  прибилися  сюди  пiзнiше.  Денис  прийняв  їх  до  паю.
Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив:
   - А я вже тут колись був. Тiльки тодi пiд хатою стояла груша, а на  нiй
телiпався повiшений.
   Мирон похлинувся юшкою, а Денис пожбурив у  яму  недогрнзеного  карася,
сердито блимнув очима:
   - Дурне плетеш, чоловiче. Нiколи не висiв тут  повiшеник.  I  грушi  не
було.
   Тепер Сироватка зрозумiв доконечно, що Денис на хуторi  оддавна,  а  цi
прибилися пiзнiше. Обоє -  прибишi,  поки  що  не  грабують,  сподiваючись
знайти Драпакове золото. А не знайдуть, засунуть у халяви ножi, вийдуть на
широкий шлях. Вiн, Мокiй, їм тут на завадi. Вони спробують спекатися його.
А яким чином? Зрозумiло, яким. Тож треба йому, Мокiєвi, поспiшати.
   Тим часом насипав юшки й собi, сiв навпроти Мирона, подивився на  нього
щиро, чисто й воднораз ледь-ледь микульч; й очима. Бачив, як тому пробiгла
по обличчю притлумлена хвиля страху. Мирон його боявся  найдужче.  Кортiло
втяти ще якої штукенцiї, але зупинив себе. Давалися йому  всiлякi  вигадки
легко, аж трохи подобалось отаке лицедiйство, але чомусь було й боязно.
   По снiданку, пошептавшись  з  Єлисеєм  i  Мироном  бiля  порога,  Денис
насипав у вiдро жару, засунув за пояс ножа й сокиру, взяв  клоччя,  смолу,
пiшов з двору. Сироватка сподiвався, що вiн покличе Єлисея або Мирона, але
той не покликав. Мирон лежав  на  очеретi,  щось  думав,  а  Єлисей  гатив
товкачкою  по  панциру  черепахи,  яку  принесли  з  болота,   намагаючись
розтрощити його. Мабуть, робив це знiчев'я - нащо йому та черепаха?
   Сироватка мив казанок, а сам зорив, куди пiшов Денис.  Провiв  нишковим
поглядом його постать аж за кущi глоду й ще постежив, чи не вигулькне вона
лiворуч од кущiв. Денис пiшов прямо.
   Сироватка повiсив казанок на тин, посидiв трохи  на  дривiтнi,  а  тодi
пiшов по двору, заглядаючи в  усi  копцi.  Вiн  помiтив,  як  заюртувалися
Єлисей i Мирон, а вiн усе блукав, буцiм не бачачи їхнiх стривожених,  злих
поглядiв, бубонiв собi пiд  нiс  першi-лiпшi,  котрi  спливали  на  думку,
слова. А коли  пiдiйшов  близько  до  комишникiв,  сказав  голоснiше,  щоб
почули:
   - Лiтала в димар вiдьма, носила пiд комин жар,  а  був  то  не  жар,  а
червiнцi. - Й по хвилi, пiдвiвши  вгору  очi:  -  Не  обманюйте  себе,  не
шукайте по полях та луках, бо нiчого не знайдете. А  шукайте  по  глибоких
льохах, за камiнним муруванням i обрящете. Не берiть бiльше, нiж  здолаєте
взяти, не спокушайтеся самi й не спокушайте iнших.
   Був майже впевнений, що зерно впаде  на  заскороджену  ниву.  Лише  раз
оглянувся, й то мовби мимохiть, i  побачив,  що  Єлисей  i  Мирон  стоять,
неначе   наковтавшись    давлючки.    Шиї    їм    повидовжувалися,    очi
повикруглювалися, вони дивилися один на одного, й, либонь, кожному довбала
мозок думка: "Якi ж бо ми телепнi. Та там же воно й лежить".
   За кiлька хвилин у погребi вже гупали двi лопати. Погрiб був  у  сiнях,
вiн зачинявся важенною лядою. Сироватка, зачинивши  її,  всунув  у  прибiй
заздалегiдь налаштованого дубового прута, котрий мiг удержати й волiв. Вiн
не став слухати слiзних квилiнь i погроз наляканих прибишiв, пiшов у двiр,
ще й причинив сiнешнi дверi. Поки що не  примiркував  одного:  як  бути  з
Денисом -  пiдiйти  до  нього,  буцiм  хоче  допомогти  смолити  човна,  й
обамбурити дубцем чи пiдкрастися ззаду. Краще пiдiйти вiдкрито. Але Денису
може заклюнутися  в  голову  пiдозра.  Та  й,  певне,  вiн  наказав  своїм
поплiчникам стерегти його... Напевне наказав. I тодi здивується, що  Мокiй
прийшов без них. А вiн дарма що однорукий, а дужий, як катемлик.
   Мокiй вернувся, намагаючись не слухати жалiбних крикiв, зняв на стiнi в
сiнях старий аркан, помастив салом петлю, знайшов у хатi ножа,  заховав  у
халяву й знову зачинив сiнешнi дверi. Робив усе спроквола, неначе збирався
на вигiн по коня, а не на прибиша. По  тому  пiшов  до  кущiв  глоду.  Там
присiв i чипiв довго, прослуховуючи острiв, намагався вiдгадати, де Денис.
Перед  очима  гойдалося  вiзерунчасте  листя  й  довгастi,  вже  обв'юженi
червоною смагою ягоди, вiн зiрвав кiлька штук, пожував терпку,  майже  без
смаку м'якiть, сплюнув пiд ноги. Врештi в березi, трохи праворуч,  почувся
стукiт.
   Сироватка запримiтив те мiсце - двi верби, що мовби похилилися одна  на
одну.
   Спочатку долав путь подумки, а вже потiм лiг i поповз ужакою. Пластував
колишнiм Драпаковим ланом - зарослим пирiєм, вiвсюгом i самосiйним  житом,
невдовзi захекався, упрiв, лiг перепочити. Подумав, що рано почав  горнути
черевом груддя, можна було трохи проколiнкувати ще. Але братися навколiшки
далi - зась. Долав п'ядь за п'яддю, обмацуючи очима кожну стеблинку, кожну
грудку. Навчився в  степу  пiдкрадатися  до  сайгакiв  та  дрохв,  бувало,
пiдповзав, що мiг хапати їх за ноги.
   Вiн пiдкрадався згори вниз, з одного боку, це давало йому  перевагу,  з
другого - таїло небезпеку. Перевагу - зручнiше кинути аркан,  небезпеку  -
мiг заздрiти Денис. Вiн длубався в перекинутому догори дном човнi, вогнища
не  розкладав  -  конопатив.  Викладав  рядочками  клоччя,   кiнцем   ножа
заштовхував у щiлини. Сироватку найбiльше непокоїло,  що  Денис  тримає  в
руках нiж. Брийоне по аркану й кинеться на нього. А стояв Денис зручно для
кидка: широка, трохи зiгнута, в полотнянiй сорочцi, спина  перехняблена  в
правий бiк, велика, з розкучманою  чуприною,  на  товстiй,  засмаглiй  шиї
голова  теж  похилена  вправо,  кинути,  смикнути  -  й  полетить   прибиш
шкереберть. Сироватка пiдповз близько, крокiв за десять,  тепер  потерпав:
що, коли Денис розпростається й пiде в його бiк? Отак вiзьме  й  пiде,  не
випускаючи з рук ножа-колiя. Для чого взяв саме колiя?
   У цю мить Денис глибоко, майже по дерев'яну колодочку, загнав у  щiлину
ножа й розпростався. Лiвою рукою, власне, культяпками-пальцями, потер шию,
правою почав затягувати тугiше вузький  ремiнний  черес.  Лiпшого  моменту
годi було чекати.  Сироватка  швидко  пiдвiвся,  вмах  безпомильно  метнув
аркан. Мабуть, Денис почув трiск трави або посвист  аркана.  Вiн  кинувся,
але волосяний зашморг хльоснув йому  по  горлу.  Сироватка  чимдуж,  обома
ногами впираючись у землю, рвонув на себе  аркан.  Посмик  був  такий,  що
Денис громохнув навзнак, неначе пiдтятий  кулею.  Йому  й  справдi  забило
памороки - чи од того, що  стис  горло  зашморг,  чи  затявся  головою  об
тичину,  котра  була  пiдкладена  пiд  човен  i  визирала  довшим  кiнцем.
Сироватка двома стрибками опинився бiля нього, хотiв приставити  до  горла
ножа, а тодi побачив, що  прибиш  без  тями,  перекинув  його  долiлиць  i
вiльним кiнцем аркана  скрутив  руки.  Денис  застогнав,  розтулив  очi  й
повернув  голову  набiк.  Обличчя  йому  зсудомив  жах,  здавалося,  хтось
розтягнув його з двох кiнцiв, рот вiдкрився, й там щось забулькотiло.  Очi
зупинилися на лезi ножа в Сироватчинiй руцi, з бiлих стали  червоними.  По
його спинi, по головi бiгали мурахи - лежав  бiля  мурашиної  купки,  одна
навiть дряпалась по великiй шерхлiй губi, вiн не вiдчував того.
   - Не знайшли ми золота,  -  важко  ковтнув  Денис  борлаком,  так  само
косуючи гарячими зiницями на лезо колiйського ножа. - Хай чорт вiзьме  мою
душу, коли це неправда. Хай вб'є блискавиця в першу ж  громовицю.  Жодного
таляра не викопали.
   - Не треба менi  того  золота,  -  сказав  Сироватка.  Гарячi  вогнi  в
Денисових очах одразу ж вичахли, погасли - вже не помишляв винести  звiдси
душу. Подумав, що Сироватка -  упир  або  божевiльний,  котрий  втiшається
людськими смертями.
   - То, виходить, ти даремно загубив  Драпака  i  його  челядь,  -  знову
сказав Сироватка й вiдступив на крок, щоб прибиш не вдарив  по  ногах,  бо
помiтив на його чолi якусь думку.
   - Схаменися, чоловiче, - крутнув шиєю Денис. -  Драпака  i  всiх  iнших
взимi татари потопили в криницi. Через те  й  води  звiдти  не  п'ємо.  Аж
весною повитягали з Єлисеєм i  Мироном.  -  Тепер  Денис  подумав,  що  це
прийшов  Драпакiв  родак  i  хоче   помститися.   Йому   зажеврiла   надiя
порятуватися, й вiн заговорив швидко,  ковтаючи  давку  слину,  що  чомусь
набiгала в рота. - Хочеш - покажу могилу.  Драпака  й  Куделю  укинули  до
криницi живцем. А тих спершу порубали.
   - Кого тих? Кажи на ймення, - суворо приступив Сироватка.
   - Устю Драпакову й Романа, сина, й Саливона. Двоє челядникiв поїхали  в
хуру й овсi не вернулися. Може,  втекли,  може,  татари  перестрiли  їх  у
степу.
   - Хто?
   - Семен i Тихiн.
   - А Лаврiн, чого про Лаврiна мовчиш? - з погрозою запитав Сироватка.
   - Не знаю, не служив такий у Драпака, от же  їй-богу.  Хрест  святий  i
сорок мученикiв тому свiдки, я сорок перший, - забожився Денис. - Коли б я
збрехав... -  I  враз  закинув  шиєю  й  вертонув  плечима,  аж  Сироватка
вiдскочив i пiдвiв ножа. - Це ж той парубок, що його одправили в  турецьку
столицю! Так, так, - закивав головою i аж посмiхнувся - куточком  рота,  в
один бiк - химерно й страшно. - Його татари в степу пiдiбрали. А  дiвка  -
Килiяна, у Драпака служила. З  парубком  якимось  прибилися,  Марком  його
звати. Вона з Лаврiном розмовляла  в  дворi,  поки  татари  для  них  конi
лаштували. Обзивалися одне до одного. Вiн її шукав i на хутiр до неї йшов.
   - А де ж ти був? Звiдки все знаєш? - запитав Мокiй,  i  в  його  голосi
проступила пiдозра.
   - Я заховався.
   - В хлiвi, в клунi?
   - Коли б то... Та нi... сiно перерили. Знайшли б. У заметi  пiд  хатою.
Оце ось, -  ворухнув  безпалою  ногою,  -  I  на  лiвiй  руцi  теж  пальцi
поодморожував. Праву пiд пахвою держав. Щоб хоч одну вберегти.
   Сироватка слухав прибиша, й жура йому стискала серце дужче та дужче.  А
потiм до неї долучилася надiя й трiшки радостi -  все-таки  живий  Лаврiн,
хоч у неволi, та живий, не  погинув.  Але  чому  вони  не  вбили  його,  а
одправили аж у турецьку столицю? Запитав про те в Дениса, але той не знав.
Було видно, що Денис каже правду;
   Сироватка присiв на човна i попросив прибиша розповiсти все, пообiцявши
по тому вiдпустити. Денис повеселiшав, проте  мало  що  мiг  додати.  Йому
найдужче вбився в пам'ять крик потопельникiв, i хоч те було трохи пiзнiше,
- спочатку Драпака й челядь примусили викидати з клунi солому та  сiно,  -
але крик i зойки витисли  з  пам'ятi  майже  все.  Крiзь  той  крик  ледве
проступило кiлька слiв, що ними промовив до дiвчини  парубок,  i  одповiдь
Килiяни, i її плач. З них вiн зрозумiв, що дiвчину викрав  Марко,  обдурив
її, вiн теж лишився живий i повiв татар на Сiч. Далi розказував про Марка.
Як той приїхав, як пристав у найми.
   Сироватка того не слухав. Марковi  доля  свiй  присуд  справила.  Мокiй
думав про Лаврiна. В очах йому стояла зима, заснiжене Драпакове подвiр'я й
Лаврiн у сирицi. Для чого татари повезли  його  за  море?  Тiшило  одне  -
Лаврiна повезли туди як бранця. Але це й  лякало.  Для  чого  повезли?  На
галери, в темницю? Тодi чому забили всiх iнших?
   Того не мiг вiдгадати. Проте сподiвався, що  одгадають  мудрi  люди  на
Сiчi, одгадає кошовий. Вiн спробує дiзнати про Лаврiна все й викупить його
з неволi. Або обмiняє на якогось турецького бранця. На Сiчi й зараз сидить
кiлька яничарських аг, взятих узимi, за них iз-за моря не прислали викупу.
От на котрогось з них i обмiняють Лаврiна.  Хiба  вiн  не  вартий  якогось
яничарського аги!
   Сироватка повеселiшав од тих думок i вже  майже  приязно  подивився  на
Дениса, що затих i, гасячи надiєю безнадiю, дивився  на  Сироватку.  Мокiй
обдивився човна, на котрому сидiв, пiдвiвся. Човен не просмолений, але вже
законопачений, якось до того берега дотягне. Пiдважив його тичиною, -  вiн
був легкий, - перехопив руками, перекинув i посунув до води. На Денисовому
обличчi знову зачорнiли похмурi тiнi, а в бiлих  очах  заметалися  червонi
метелики. Сироватка повернувся до  нього,  сказав,  дивлячись  з  жалем  i
огидою:
   - Не знаю, скiльки ви запропастили душ, котрi, як оце я,  заявилися  на
цей острiв. Менi ти теж готував не бубон до танцю. Не суддя я  тобi  й  не
сповiдатель. Колись доскочиш свого. Встанеш -i пiдеш, як  переїду  на  той
бiк. Не спробуй вставати ранiше, вернуся й покладу назад дрючком.
   Вкинув у човен сокиру й колiйського  ножа,  посунув  човен  на  воду  й
стрибнув сам. Човен загойдався. Сироватка вперся тичиною в  багно,  погнав
його через осоку до другого берега.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТIЙ

   А ковалi знай кували, та не всi водне:  хто  шаблю-домаху,  хто  лемеша
гнiздюковi, хто кочетки для весел рибалкам з Орiлi, хто пiдкiвки на молодi
чоботи, а дiд Слива свистiлки та пищики -  здитинiв  на  старiсть,  викує,
посвистить, а потiм роздає тi пищики дiтям по хуторах.  Кузнi  стояли  над
Чортомликом, усi вряд, загнанi в землю, закiптюженi, Сливина  -  безверха,
жужелицю висипали на берег, i вона чадiла синiм  димом.  Перед  кузнями  -
потрiсканi жорновi каменi, на них запорожцi точать коси й  шаблi,  люблять
також вони посидiти на тих каменях  та  погомонiти  про  нелегке  козацьке
життя-буття. Ковалi - майже всi характерники, любо з ними погомонiти,  хоч
трохи й страшно. Ковальське плем'я  дружне  й  запекле.  Зачепи  одного  -
збiжаться всi. А треба - й чортовi в  морду  плюнуть.  Разом  i  поодинцi.
Недарма кажуть, що  то  коваль  з  чортом  у  Чортомлицькiй  могилi  скарб
заховали. Насправдi ж ковальський скарб - руки. Всiлякi  є  майстри,  один
умiє тiльки коня пiдкувати, а iнший викує колiща до французької рушницi, й
жоден чоловiк на свiтi не скаже, що викуване те колiща над Чортомликом,  а
не над Сеною. Є такi ковалi, до яких люди пливуть плавом,  вони  одсилають
їх до iнших майстрiв, а тi не йдуть, мовляв: "Я зачекаю". - "Так довго ж".
- "Скiльки буде". Коваля чути по дзвону молота,  а  слава  їхня  лунає  на
сотнi верст. Сiрко й сам, коли йому  щось  треба,  звертається  тiльки  до
Скуби, i ламає перед ним шапку (якщо йдеться про своє, власне), i погрожує
ногаєм (якщо  йдеться  про  громадське).  За  останньою  кузнею  -  кiлька
гут-димарок, де пе-реплавлюють залiзо, одна курiла, й двоє  чубатих  дужих
ковальчукiв волокли щипцями до води червону гуску - залiзний зливок  пудiв
зо два. Вiд кузень i  гут  тягло  гiрким  запахом  залiза  та  крицi,  вiд
пекарень слався запаморочливий запах свiжого хлiба  (пекарi  саме  кiнчали
випiчку), обидва запахи сягали широкої базарної вулицi, намагалися  потяти
один одного. Не потинали, змiшувалися i так,  перемiшанi,  розсiвалися  по
лузi. Дух хлiба i запах крицi одвiку ходять у парi. З кривобокої  ятки  на
краю майдану просто пiд  ноги  Сiрковому  коневi  вибiг  низенький,  рудий
крамар з сувоєм  синьої  габи  в  руках,  задзигорiв  щось  швидко-швидко,
показуючи тим же сувоєм на козака, що, обiпершись об облiзлу колону  ятки,
смоктав люльку. Врештi Сiрко зрозумiв, що йому торочить  крамар:  дав  вiн
козаковi синьої габи, той узяв її буцiм показати  кравцевi  -  мовляв,  чи
вистачить на штани та кунтуш, а тодi габу повернув, утявши  собi  шмат  на
шапку.
   - Киш, - сказав крамаревi Сiрко, - йди з позовом до суддi  -  по  чину,
нехай судить справедливо зрiлим оком.
   Крамар лупав очiїма, вiдступав - сам знав, що звернувся не по чину, йти
до суддi теж не хотiлося, бо позовний калач, либонь, коштує стiльки, як те
сукно, та й невiдомо, чи ще вiдсудить. Сiрко проїхав повз ятку, бiля  якої
стояв  козак:  кабардинка  з  нашитим  навхрест  зологим  позументом  була
насунута аж на лоба - добряча шапка, мабуть, з тої-таки габи, - очi  з-пiд
шапки зорили кудись понад ятки, вони були лiнивi, вдавано-лiнивi, в  їхнiй
глибинi чаїлися  глуз  i  насторога,  адже  не  сподiвався  в  такий  мент
нахопитися на кошового.
   За ятками i крамними коморами стояло кiлька комор без вiкон  -  темних,
великих, з дубового тесу - фуражних i зернових. Бiля Сiчi годується гибiль
усякого люду, їдуть сюди вони з усiєї України, декотрi проциндрюють i  те,
з чим приїхали, iншi наживають статок. Одної солi  Сiч  споживає  за  день
кiлька пудiв. А хлiба, а пшона, а горiлки! Як сипонуть удосвiта з  куренiв
кухарi з кухарчуками - тiльки наповнюй мiру та лiчи грошi.
   За останньою, на два ганки, хатою - вiйськового кантаржея - на зеленому
лужку  помiж  кущиками  верболозу  прослалися  бiлi  дорiжки   -   сiчовий
пiдпаламар поправ церковнi рушники й  розiслав  сушигися.  А  сам,  босий,
закотивши штани  на  бiлих  цибатих  ногах,  походжав,  як  журавель,  над
Чортомликом. Побачивши отамана, вклонився низенько:
   - Чолом, вашмосць.
   Сiрко хитнув головою. Пiдпаламаря виживає з церкви пiп, от той i  шукає
допомоги  в  кошового.  Вiд  сiчового  передмiстя  бита  дорога  правувала
на.далекi горби-в степи, Сiрко ж повернув на  дорогу  лугову,  що  петляла
помiж кущiв та ковбань. Цiєю дорогою  можна  проїхати  майже  через  увесь
Великий Луг, одначе тiльки зимою i в сухе лiто, й  проїде  той,  хто  знає
кожен її викрут, кожне озерце, кожен кущик таволги. Проте о цiй порi й цей
шмат дороги - вiд Сiчi до сiножатей - був  добре  накочений.  Козаки  саме
звозили сiно з лукiв пiд сiчовi повiтки - ордини. Сiно звозять влiтi, коли
зiйдуть з лукiв води i затужавiють дороги. Гарна то пора по всiй  Українi.
Ще не виспiли в садах грушi, не загускли пахучi меди, л;то  ще  входить  у
повну  силу,  ще  попереду  його  принади,  його  розкошi,  ще  далеко  до
мозольних, важких жнив,  а  вже  й  звершено  щось  значне,  вже  пливуть,
зачiпаючись за лiщину, важкi гарби, i луговi запахи переповнюють клунi  по
самi вiнця. На цю пору сiно вже в стогах. З сухих  мiсць  копицi  стягують
волоком, а з низинних, болотистих виносять на  руках  на  вишмульганих  до
блиску рожнах. Для запорожцiв ця пора особлива ще й через те, що вони  при
дiлi, либонь, чи не єдиний раз на рiк при дiлi всi,  i  їхня  хлiборобська
совiсть, - вона ж таки хлiборобська, таки ж косарська, - мовби  упокорена,
заспокоєна. На свою годувальницю шаблю запорожець в той час i не дивиться,
мовби аж гребує нею, i вона без оскарги висить на стiнi.
   Дзвонять у хистких рокитах  журавлi,  ситi  конi  ходять  без  припону,
молодi козаки казяться у копицях, розбиваючи  їх  до  дна.  Старi,  вусатi
запорожцi вдавано, а то  й  не  вдавано  сердяться,  намагаються  остудити
гарячу кров холодним погуком, та ба...
   А куренi змагаються, а куренi пруть один поперед одного  -  який  звезе
перший, тому отаман похвалявся поставити  на  кожного  братчика  по  оковi
воронцю. Скриплять гарби, круто вигинають  спини  половiї,  мурi,  муругi,
прикро-сивi, рябi, перiстi: височеннi, притороченi ясеновими рублями  вози
пливуть глибокими колiями по лузi, i широко розтуленi вiд жаху очi  смолок
проводжають їх. Це ж i до них може дiйти черга, це ж i вони попливуть отим
мертвим шемрiнням. А козаки гогочуть, пiдсаджують одразу на вози по  цiлiй
копицi, й старi  дiди  в  полотняних  штанях  буркотять  у  небесах  -  не
справляються з навалою сiна, та ще кабешує, скидає брилi вiтер i наганяє в
очi  сльозу.  Свiт  очамрiв,  свiт  пропах  сiном  -  луговим,  болотяним,
грудковим, степовим, свiт гойдається п'яно i весело. I  Сiрко  очамрiв  од
того запаху, i в нього голова пiшла обертом.
   I враз навкiс, як шабля через тiло, пiшла  думка:  богом  створенi  для
цiєї роботи. I вiн також. Громадити високi,  до  неба,  стоги,  вигулювати
воли i конi, золотим зерном засiвати ниву. Стоги громадити.  Йти  вгору  i
вгору. А вони - вниз i вниз.  Копають  шаблями  могили.  Замiсть  зерна  -
гаряча картеч... I вже скiльки рокiв! Столiття! Iншi народк хоч  встигають
зiбрати посiяне. А вони ледве посiють - треба переймати чужi конi.  "А  ми
конi переймем, переймем..." Звiдки це? З дитинства. Бач,  забувся  дитячих
пiсеньок. А так хочеться дитяти... Внука хочеться. Посадовити поперед себе
в сiдло. Нi, не в сiдло, а на сiно. На самий вершечок. Щоб  тремтiло...  i
не виказувало свого страху.
   "Хiба можна цiєю рукою пестити дитячу голiвку?" - зринає  зненацька.  I
дивиться, вражено дивиться в широку долоню з мозолями од шаблi i в  чорних
накрапах од пороху.
   А запорожцi регочуть, запорожцi зачiпають отамана. Не витримує  й  вiн.
Бiсовi дiти, кислякiвцi, вже пiдгрiбають стожарища! А  мiнчани  ще  тiльки
розшивають дев'ятого стога, а всiх стогiв у них  бiльше,  нiж  пальцiв  на
руках i ногах у їхнього отамана.  Правда,  на  лiвiй  руцi  в  отамана  не
вистачає одного - великого - (турок одкусив у пiшiм бою), одначе довго  ще
їм сутужити.
   - Чого ж це у вас, сучi дiти, чуприни сухi?
   - Йди, отамане, до нас, буде твоя як хлющ.
   - Ласi ви до дурнички... Понаїдали пуза. У Сильвестра вже  й  очкур  не
сходиться,  -  каже  отаман  i,  шкилючи  з  Сильвестра,   вдавано-скрушно
хапається обома руками за штани.
   - Позич, отамане, твого. Вiн тобi вже все одно без надобностi. А я  ось
впорядкую стога й до молодиць хамону.
   - Поки ти його впорядкуєш, iншi молодиць розхапають. От i  я  до  одної
їду. Позич свого черева, а все iнше в мене своє в справностi.
   Козаки регочуть. Смiється Сiрко, хоч їде вiн,  всi  те  знають,  не  до
молодицi, а на пасiку. I думки  в  його  головi  не  грiшнi,  грайливi,  а
смиреннi  й  трохи  сумнi.  Скiнчилися  сiножатi,   тепер   дорога   ледве
вгадувалась  у  високiй  травi  -  поломi.  То  пiрнала  пiд  лiщину,   то
притискалася до озеречка, в якому полощеться  у  водi  вербове  вiття,  то
мрiла помiж бiлих султанiв очеретiв, i пiд копитами коня чавкотiло болого.
Султани молодi, пишнi, а потiм вони злиняють, похиляться - все як у людей.
Починала червонiти калина, займалася  ще  несмiливими  рум'янцями  шипшина
(незабаром спалахне, як недолюблена,  що  не  стратила  сором,  молодиця),
хмiль дерся на вiльхи та клени, i його бiлi шишечки були злiпленi неначе з
морської пiни. Вiн був такий буйний, що,  здавалося,  впади  кiлька  таких
бубочок в озеро, й воно переграє на оковиту. Потемнiло листя на  дубах.  З
лiвої руки на вiддалi трьох кидкiв стрiли  стали  вони  могутньою  стiною,
внизу переплiвся верболiз, i видаються сукупно однiєю чорною  тучею.  А  в
праву руку по лузi-острову стоять окремi дуби, є  серед  них  велети,  якi
пiдперли своїми  кронами  небо,  а  є  й  невисокi,  товстючi-претовстючi,
дуплистi  дуби-окоренки,  на  яких  велетенськi  стовбури  вже   вiдмерли,
лишилися тiльки меншi гiлки. Тим дубам вiку й вiку. Що могли б розповiсти,
якби вмiли говорити? Яку таїну ховають у  старезних  зморшках  кори  та  в
чорних дупдах?
   Сiрко  подумав,  що  колись,  за  молодостi,  його   увагу   привертали
дуби-велети, тепер же його зiр частiше зупиняється на дубах-окоренках.  Он
стоїть лисий дуб, кора з нього спала,  а  той  он  розчахнувся  на  чотири
частини й конає на землi. Отаманова душа теж розчахувалася  й  слалася  по
м'яких султанах очеретiв, кололася на шипшинах, закипала хмелем.
   Переїхав  грузький  потiчок,  далi  дорога  повертала  круто  праворуч,
вихоплювалася на кручу, на горб. Сiрко притримав коня. Їхав молодим  конем
- Гнiдком, Ворон спочивав  у  стайнi.  Кiнь  пирхнув,  пiдняв  лiву  ногу,
покусував зубами шкiру на колiнi. Отаман побiг очима по плавнях. В цю мить
вiдпочивав серцем. Плавнi  входили  в  нього,  наче  жива  вода:  зеленими
дiбровами, широкими затоками  Днiпра,  рiчками  й  островами,  озерами  та
луками. Вже й не мислив себе поза ними, вже знав, що зложить тут костi.  В
його серцi, в його думцi злилися воєдино їхнiй зелений шум i їхня  захисна
сила. Не десять i не сто  рокiв  сторожують  вони  козацьку  звитягу,  щоб
кинути її проти  супостата.  Вiн  прийшов  сюди  сливе  хлопцем,  по  тому
вiд'їжджав i приїздив знову, аж поки не зрозумiв, що поза ними його  життя
немає. I знає вiн їх, наче власну кишеню. Заплюшки може по них  мандрувати
й не заблудиться. А заблукує там чимало й лiтнiх козакiв.  Надто  коли  на
плавнi наляжуть осiннi тумани. Тодi водять козака п'янi води, аж  доки  не
виб'ється з сили. Сiрко блукав один  раз.  Три  днi  плутав  по  рiчках  i
зарiчках, на нiч приставав до берега, вистеляв  човна  вербовим  вiттям  i
спав у ньому. Страшно вночi самому в  плавнях.  Чорна,  як  дьоготь,  вода
хлюпоче таємничо i вiщо, чути холоднi сплески, i рикає  в  хащах  звiр,  i
чути якiсь дивовижнi крики.  Може,  й  правда,  що  то  плачуть  душi  тих
козакiв, якi закопали свої скарби по островах, а самi погинули  в  далеких
походах.
   Стежка похило опускалася в  балку,  звану  Грушiвкою.  Балка  широка  i
довга, з вiдрогами-байрачатами, з лiсами i лужками, галявинами i  "печами"
- високими  майданчиками,  з  густими  грушевими  нетрями,  крiзь  якi  не
продереться й дикий вепр. Вона геть уся од низу й до верху поросла  дикими
грушами, весною, коли вони зацвiтають, здається, що то тече  бiла  молочна
рiка. А над рiкою пташиний щебет i медянистий гул - беруть  щедрий  взяток
бджоли. Восени ж уся земля встелена жовтими грушками-дрiбничками. Грушiвка
- укохане мiсце сiчових пасiчникiв. Посiли вони всю балку, кожен  уподобав
собi певне мiсце, щоб було зручне для бджiл i  власного  життя  i  щоб  не
залiтала чужа бджола. Сiчовi пасiчники - самiтники, як i  їхнi  бджоли.  I
майже всi старi-престарi, то догоряли на меду куцi свiчки життя. А  колись
же, колись... Колись то були великi й потужнi свiчки з молодого, прозорого
воску. Життя цих дiдiв поминуло в  лютих  сiчах,  в  шабельному  дзвонi  й
рушничних випалах, у погонях i втечах, у  лютому  голодi,  промайнуло,  як
мить, i тепер вони надолужують його тишею i вiчним гудiнням  божих  комах,
їм здається, що надолужують, а  насправдi  бджоли  осипаються,  як  порох,
їхнiй вiк короткий i трудний, як i вiк плугатарiв i воякiв. В  оцiй  балцi
доживатиме вiку й вiн, отаман коша запорозького  Iван  Сiрко.  Вже  назнав
собi мiсце й минулої весни посадив кiлька молодих  яблуньок.  Кожного  дня
виходитиме на оцей пагорб i бачитиме Днiпро, Великий Луг, Сiч i чутиме, як
б'ють пороги i як видзвонюють у лузi чистими голосами молодi лебедi.  Вiн,
хто усе життя провiв у боях i походах, лiтав як вiтер, десь у глибинi душi
здогадувався, що i в гудiннi бджiл, в загусклiм, як весняний  мед  узимку,
спокої є своя краса i втiха. Є втiха неклопiтної старостi, яка сидить  пiд
яблунею i ходить пам'яттю  в  минулi  походи,  закохується,  розкохується,
рубається на шаблях,  вiдсiваючи  в  безгрiшнiй  хитростi  всi  поразки  i
помилки й засновуючись тiльки на перемогах та правдивих дiлах.
   Гнiдко об'їдав листя на берiзцi,  запiнена  зелена  слина  скапувала  з
вудил. Отаман розгнуздав його, прив'язав повiд до луки  сiдла,  пустив  до
пашi. А сам сiв на схилi пiд трьома молоденькими осиками,  обхопив  руками
колiна. Невеселi думи роїлися в його головi. Мав би  вiн  довiковувати  не
тут, адже є в нього жона, є дiти, є рiд. Одначе рiд  його  обчухраний,  як
одиноке дерево при битiй дорозi. I декотрi  родичi  вважають,  що  в  тому
винуватий i вiн сам. Так вважають братова i її дочки. Бо й  справдi,  коли
по Хмелевi ворохобнi гетьмани почали  закручувати  кривавий  вихор,  Сiрко
опинився в самому його центрi. Ще  й  повiв  за  собою  у  ту  завiю  усiх
родичiв: братiв - рiдного та двоюрiдного, синiв, а потiм i зятiв.
   Бо, зламавши укладену з Росiєю угоду, пiшов з вiйськом на  лiвий  берег
король.польський Ян Казимир, ще й повiв  за  собою  гетьмана  правобiчного
Павла Тетерю, зав'язалися важкi бої. Воєвода Чарнецький з потурання Тетерi
викинув з могили кiстки великого гетьмана, й пiшла шляхта чужинська й своя
потоптом по тих кiстках, по українськiй землi. Тодi Сiрко  зiбрав  вiйсько
козацьке, перейшов  на  правий  берег  i  почав  громити  вiйськовi  обози
Чарнецького i Тетерi та звiльняти вiд шляхти українськi правобiчнi  мiста.
Сiрко з братом Яковом взяли в оборону  Черкаси,  й  сталася  в  Капустянiй
долинi гаряча битва, i потяли вони Чарнецького, i потяв  їх  Чарнецький  з
двома солтанами, й оточили  вони  запорожцiв  у  вузькiй  долинi,  й  сiча
стояла, що поглухло од шабельного брязкоту  вороння  в  небi,  яке  чигало
кiнця битви. I тодi погинув Якiв, i ляхи вiдтяли йому голову, нахромили на
вiстря козацької хоругви й возили її перед своїми лавами. А  потiм  вороги
втiкали рiллею, i грузли в українському чорноземi конi у важкiй  бронi,  й
били їх козаки келепами i палицями, й згубили  шляхтичi  голову  Якова,  й
упала вона в рiллю, й закотилася пiд скибу,  бо  скiльки  потiм  не  шукав
Сiрко з козаками, так i не знайшов. По тiй битвi i  ще  по  кiлькох  дужих
козацьких струсах Ян Казимир не витримав i  показав  спину  вiйську  князя
Ромодановського та  козацьким  гетьманським  лiвобiчним  полкам  i  врештi
вiдступив за Днiпро.
   Отак само, як Якова, за три роки до того, повiв Сiрко з собою  старшого
сина Петра, бо пiдступний  гетьман  Виговський  зрадив  клятвi,  що  давав
Хмельницькому бiля його смертного ложа. Й побив  Сiрко  Тимоша,  наказного
гетьмана вiйська Виговського, вчинив над ним правий суд,  а  хтось  учинив
неправий суд над його сином. А другого  сина,  Романа,  повiв  з  собою  в
Переяслав пiд присягу молодому Хмельниченку, i пiд тiєю  присягою  замiсть
нього розписався сам Юрась  Хмельниченко,  й  серце  отаманове  спiвало  й
плакало, адже явився йому в новому образi сам великий  гетьман  Богдан.  А
коли той образ померк, коли Хмельниченко пiдпав пiд басурманина й повiв за
собою татар, тодi Сiрко спробував перейняти басурманськi орди, i в  бою  з
вiйськом полковника Федора Жученка над  рiчкою  Тором  дiстав  смертельної
рани Роман. Так тяжко й дорого заплатив  Сiрко  за  помилку  свого  серця.
Сказати  правду,  воно  помилялося  не  раз  -  i  у  Виговському,   i   в
Брюховецькому, колишньому кошовому Сiчi, а  потiм  гетьмановi,  хитрому  й
пiдступному, - пiдступнiсть Брюхо-вецького Сiрко розгадав теж  не  одразу,
та й як було не повiрити кошовому, коли той клявся вiрою i правдою служити
рiднiй землi i  склав  присягу  на  вiрнiсть  Москвi.  Ще  й  запросив  до
українських мiст воєвод iз Москви, ще й отримав  iз  власних  царевих  рук
боярський чин, ще й одружився на княжнi Долгоруковiй. Щоправда, саме  тодi
й засумнiвався  Сiрко  в  його  людськiй  щиростi,  зрозумiв,  що  простим
козацьким жупаном кошовий прикривав свою панську душу. Хитрий i пiдступний
був то чоловiк, дранi чоботи помiняв на шитi золотом сап'янцi, що нiхто  й
не зогледiвся, нiхто того й не помiтив. I немов з води вродилися  в  нього
маєтки та збудувалися палаци. Давав грабувати воєводам i грабував  сам.  I
коли повстав проти воєвод i захланних старшин Переяславський  полк,  Сiрко
пiшов йому на помiч. Тодi ж остаточно розiйшлися його  дороги  з  дорогами
Брюховецького.
   А ще ж вимахували булавами  Петро  Суховiєнко,  молодий  i  пронозливий
писар  Сiчi,  котрий  теж  оголосив  себе  геїьманом,   i   Дорошенко,   й
Многогрiшний. "В останнiй бiй, за доконечну волю", - вигукували  гетьмани.
То були роки гарячих надiй,  тяжких  розчарувань,  людських  слiз,  кровi,
шабельних смерчiв, арканiв, наусту й пiдступу. Такого лиха,  яке  скоїлося
на Українi, не знала нiяка iнша  земля.  Свої  ж  гетьмани,  зварйованi  i
обнадiянi з сторони, розоряли українськi мiста й витоптували кiньми молоде
жито. Зате власнi лани обгороджували високими мурами. I вiн валяв тi  мури
й топтав уже панське жито. В Сiрковому серцi перегорiло  стiльки  своїх  i
чужих надiй, запам'яталося чужих зрад i власних розчарувань, що кинь  туди
iскру - воно вибухне, як порохова бомба. I водив вiн спочатку  за  них,  а
потiм проти них козакiв з Мерефи, далеких  та  близьких  родичiв,  i  обох
зятiв, i сусiдiв. I гинули вони в степах та  на  полях  за  чужi  надiї  i
власну волю, яка не справджувалася.
   Все життя вiн шукав собi бога  на  землi,  якого  мiг  би  вознести  на
людське небо, й  одну  по  однiй  розбивав  iкони.  Чому  ж  не  спробував
подвигнути в проводирi самого себе? Боявся власних земних грiхiв,  власної
недосконалостi? Надто зрiсся з простими людьми, надто звик не видiлятися з
тлуму, ще й мислив, як усi. Та й не склалося йому на те.  Зате  вiн  i  не
розчарувався в людях. В отих, що бiля рала, в оцих, що на Сiчi,  чиї  душi
не купити нi за якi таляри, котрi вiрять йому, бо вiн - такий, як вони.
   Вiн  пiдтримував  напочатку   гетьманiв,   бо   сподiвався,   що   вони
обстоюватимуть права посполитого,  простого  козака,  -  адже  вони  те  й
обiцяли, - вiзьмуть у серце  болi  всiєї  батькiвщини,  та  сподiвання  тi
розвiювалися в порох.
   Та вже не вiрили Сiрковi так, як на початку, зятi, й познiмали  вони  з
бойових коней сiдла та одягли на них хомути. Орють  землю,  а  того  й  не
бачать, що вже бояри та старшини в Мерефi i на них хомути ладнають.  Через
те й не хоче вертатися в свою Мерефу кошовий  отаман.  А  ще  через  те...
Мабуть, жодна в свiтi земля не тримає на  своїх  грудях  стiльки  сирiт  i
вдiв, як Україна. Трапляються села, де не лишилося жодного чоловiка.  Iде,
бувало, через село  козацьке  вiйсько,  й  тiльки  жiночi  та  дитячi  очi
проводжають його. Обсяде сирiтська  дiтлашня  колоди  пiд  тином,  свiтить
голодними очима, й струпом береться козацьке  серце,  й  крижаним  холодом
обвiває його.
   I його домiвку не минуло те лихо. I перекипiло воно  в  ще  одну  бiду.
Через те й не стелиться йому дорога додому. Може, вiд тих  смертей,  може,
вiд самотини, а може, ще вiд чогось поробилося лихо з  Софiєю,  отамановою
дружиною. Впала вона в тяжку пасiю, затужила душею, почала цуратися людей.
По селу гомонiли, що Софiю зводить бiс, що це вiн нагнав у її серце  туги.
Щоправда, Софiя нiколи не була веселуха, в її очах  завжди  чаїлися  iскри
смутку. Та й звiдки б взятися  в  тих  очах  веселощам?  Батька  не  знала
зовсiм, вiн загинув, коли їй не сповнилося й двох рокiв. Нужда i бiднiсть,
четверо голодних ротiв кавкає на печi, мати билася, як риба  об  лiд,  щоб
прогодувати  їх.  Вдовина  хата  за  вигоном  похилилася  на  двi  вербовi
пiдпiрки, й похилилася вдова, i зчорнiла, а  ще  ж  сама  молода.  Тодi  й
повернувся з Сiчi в слобiдку  Мерефу  козак  Iван  Сiрко.  Поклав  завести
власне господарство, одружитися, а що його брат, хоч i  молодший,  на  той
час вже мав свою родину, то з спадщини узяв свою частку грiшми. Сiрки жили
на краю села; там, де  закiнчувалося  їхнє  обiйстя,  височiв  горб,  який
спадав до балки Змiючки, що кривуляла в степ. Сiрко обплiв той горб лозою,
а також загатив рукав балки, там мав утворитися ставок. Це  мiсце  вимрiяв
давно. Перевiз з батькiвського двору рублену комору, прорiзав у нiй  вiкно
й поставив її тим вiкном до майбутнього ставу. На тому поки що заспокоївся
й почав шукати дружину. Спершу впала йому  в  очi  Одарка  -  козир-дiвка,
одиначка, мельникова дочка.  Купалася  вона  три  мiсяцi  в  Можi,  а  вiн
забачив, що в рiчцi купається дiвка, i, як би то  зробив  кожен  збитошний
парубок, сiв на її одiж, аби поглузувати, полякати, а вона не злякалася  й
вийшла просто з води перед  його  очi.  Бiло  свiтилося  проти  мiсяця  її
струнке тiло, струменiла вода - вона ж навiть перса не прикрила  рукою,  i
палав, як у горнi,  козак,  i  серце  його  горiло  вогнем.  I  мусив  вiн
вiдступити, й пiшов назирцi, й таки дознав, з  чийого  двору  та  дiвчина.
Була вона висока й ставна, круглолиця й рум'яна, з бiсiвськими  iскрами  в
очах.  Недарма  сама  купалася  вночi.  Любов  мiж  ними   тiльки   почала
закручуватися, й закручувалася вона  пересмiхом,  обопiльним  кепкуванням,
розмирами  й  мирiннями,  й  довелося  йому  одбиватися  од  мереф'янських
парубкiв, i проводжав вiн її не iнакше як при пiстолi й ножi. Дiвчина йому
й подобалася, й не подобалася, вiн би, мабуть,  одружився  з  нею,  одначе
Одарчин батько не захотiв вiддавати  дочку  за  невсидючого  козака.  (Хто
видасть дочку за господаря, який  не  ниву  оре,  а  городить  загату  пiд
ставок?) Й поспiшливо видав  її  за  сусiдського  парубка  Охрiма  -  сина
багатого чумака. Той син  був  трохи  недолугий,  тонкошиїй,  слабкосилий,
говорив писклявим голосом, мав лестиву вдачу - колiнкував перед дужчим  за
себе, а приходив ще дужчий - вiн при  ньому  починав  кпити  з  недавнього
покровителя й благодiйника; одначе  запопадливо  брався  до  господарства,
спав i бачив себе господарем. Як їхали молодi  з  церкви.  Сiрко  пролетiв
повз весiльний поїзд на баскому конi - тiльки вiн один у Мерефi мав такого
коня, перського румака,  а  повеснi,  коли  Охрiм  з  батьком  поволоклися
чумацькою валкою в Приднiстров'я по  крейду,  зустрiв  у  лiсi  Одарку,  й
згадали вони колишнє, й ще кiлька разiв вибiгала юна малжонка  в  лiсистий
байрак до смiливого козака, й народився потiм у неї хлопчик,  якого  Охрiм
нарiк Полiкарпом, а бiльше в Охрiма дiтей не було. А козак Iван на той час
уже назнав дiвчину Софiю. Видивився чудотворну красу пiд  лахмiттям.  Вона
чимось нагадувала дiву Марiю з iкони - кругле личко, тонкi, дугастi брови,
точене пiдборiддя. Риси її обличчя були тонкi  й  нiжнi,  а  очi  дивилися
сумовито, зачаєно, нiби бачили щось таке, чого не бачили iншi. Софiю Сiрко
знав з дитинства. Вдова Шовкова жила по сусiдству з Сiрками й мала четверо
дiтей. Троє старших - хлопцi, найменша  -  дiвчинка.  Всього  багатства  у
вдови - її прiзвище, хлопцi рано розбрелися по  наймах,  Софiя  залишилась
при матерi, пасла людям гуси й  допомагала  вдома  по  господарству.  Вона
пасла гуси й  Сiркам,  i  росла  дiвчинка  дуже  повiльно.  Принаймнi  так
здавалося чорновусому  козаковi  Iвановi,  який  iнодi  приїздив  навiдати
домiвку й не забував виказати те своє спостереження довгоногому дiвчатi  у
лихiй сорочинi:
   "А ти, Сонько, за цей рiк нiтрохи не виросла". I  не  знав  чорновусий,
гордочолий козак, як тяжко ранять тi слова дiвча, не знав, що воно, чорне,
мале, нужденне, давно по-дитячому й не по-дитячому закохалося  в  нього  й
тяжко переживає те своє кохання, а ще  тяжче  -  його  кпини.  Адже  малiй
здавалося, що вона закохалася в мiсяць або в степовий вiтер. Вона  згоряла
з сорому, вона ридала ночами з любовi. (Про все  це,  вже  мужньою  жоною,
розказувала з нiжною сумовитiстю, лежачи  в  гарячiй  постелi  на  мужевiй
руцi). А мiсяць заходив за темну хмару, а тодi  сходив  i  казав:  "А  ти,
мала, так-таки й не  пiдросла".  I  насипав  їй  у  пригорщу  гостинцiв  -
медяникiв i  золочених  горiхiв.  Її  ображали  тi  гостинцi,  вона  знову
плакала, а таки медяники поїла й горiхи  теж,  а  двiйко  заховала  i  вже
показала Iвановi пiсля весiлля. Тяжко вона пережила поголос про  Iвана  та
Одарку, рана вiд того залишилась на все життя.
   А Iван, вiд'їхавши одного разу з дому, вловив себе в дорозi на тому, що
думає не про Одарку,  а  про  чорняву  дiвчинку...  ба  дiвчину,  вродливу
дiвчину Софiю. Й ту думку не вивiяли пронизливi степовi вiтри й не вибив з
голови дзвiн шабель i гуркiт пострiлiв. Й повернувся козак додому  ранiше,
нiж планував напочатку. Софiя вже гуси не  пасла.  I  вiн  шукав  усiляких
зачiпок, аби заникнути на подвiр'я до вдови. Зажартовував з Софiєю, а вона
поглядала на нього дикувато й зачаєно. Вiн намагався вловити в  її  чорних
таємничих очах якийсь знак приязнi, вловлював i не вловлював i почував, що
кохає. Як ставили повеснi теслi Сiрковi рублену хату  над  ставом,  то  на
його прохання й за його  плату  помiняли  нижнi  гнилi  вiнки  i  трухлявi
ощепини у вдовинiй хатi i вставили двоє вiкон зi справжнiми шибками, а  не
з бичачими пузирями, а з усякого палiмаччя стулили хлiвець, ще й огородили
подвiр'я. Вдова вiдробляла на Сiрковому обiйстi.  Iнодi  їй  допомагала  й
Софiя. Траплялося, Сiрко зачiпав дiвча жартом,  а  воно  й  далi  дикувато
поглядало на нього i втiкало. А одного разу злазила  Софiя  по  драбинi  з
вишок, драбина похитнулася, й вiн упiймав її на руки. Упiймав, i  притулив
до себе, й опустив на м'яке сiно, й опустився  сам.  Дiвча  подивилося  на
нього тим-таки сумовитим, таємничим поглядом i  прорекло:  "Силою  криницю
копати - води не пити". По тому Сiрко й не сподiвався, що дiвчина пiде  за
нього, проте запитав у  її  матерi,  чи  вiддасть  за  нього  дочку,  вона
покликала Софiю, а та враз спаленiла й  сказала:  "Пiду".  I  так  сяйнула
очима, що для нього перекрутився i одмiнився увесь свiт. Зараз вiн не  мiг
пригадати ту мить i подумав:  колишнє  пригадати  неможливо,  воно  тiльки
iнодi пролiтає крiзь серце,  неначе  iскра,  й  тодi  щось  здригається  в
пам'ятi, але тiєї iскри вже немає, i намагатися завернути її -  марнота  з
марнот.
   З роками вони прилiтають рiдше й рiдше, та й зрозумiло: те вогнище  вже
погасло. Кожен мав своє вогнище, i всi вони згасають. Земля - це кладовище
людських споминiв.
   За весiльними подарунками їздили вони  з  Софiєю  в  Харкiв,  летiли  у
легкiй колясцi й по дорозi обiгнали Одарку з Охрiмом, котрi  волоклися  на
той же ярмарок волами на возi, везли крейду. На весiллi дзвенiли три  пари
музик, золотом заливалися сережки-дзвiночки у вухах молодої, а  погляд  її
був сумовитий i задивлений кудись у далеч.
   Чомусь йому нiколи не сняться тi днi, не сниться Софiя пiд сонцем i вiн
поруч неї. Вона була тодi така нiжна, мовби зiткана з весняного марева,  i
здавалося йому, залишиться такою навiки.
   Поселилися вони в рубленiй хатi на горi, ставочок на той час уже  почав
обростати осокою, а по  схилу  трепетали  на  вiтрi  листячком  молоденькi
яблуньки.
   Софiя кохала чоловiка, й гаряче тулилася до нього ночами, й кружляла за
ним поглядом удень. Одначе хiба могла вкружляти! Все частiше й частiше  її
коханий Iван сiдав на коня, й трави замiтали за ним слiд. Тi слiди вели  в
бiк Дикого Поля. Боялася вона за нього,  потерпала,  коли  був  у  дальнiй
сторонi  й  коли  походжав   по   рiднiй   Мерефi...   Найменша   неправда
зворохоблювала його до дна, з ким вiн тiльки не сварився та не  брався  за
барки: з мiсцевим сотником i заїжджим отаманом,  з  харкiвським  вiйтом  i
навiть з полковником.  А  з  польськими  старостами  доходили  порозумiння
шаблями. Та земля як Москвою, так i  Варшавою  вважалася  пограничною,  то
московськi воєводи виселяли тамтешнiх пасiчникiв за Коломак,  то  польськi
старости перекидали московськi острожки по Мжi, Мерчику,  Британцi.  А  то
починали засилати з обох бокiв своїх поселенцiв, i тi оселялися в сусiднiх
слободах. Одначе важко було довго втриматися на тiй землi. В  поле  їздили
тiльки гуртами, збройнi, доводилося й переховуватися в байраках, i втiкати
в глибiнь московських земель. Часто, коли в їхнi краї прокрадався  летючий
татарський загiй. Сiрко мчав  йому  навстрiч  попереду  козацької  ватаги.
Рубався з татарами i над Мжею, i над Орiллю, i над Сухим Торцем. Шаблi  та
кулi його не брали, й поширилася помiж ордою грiзна слава про слободи  над
Мжею, а помiж самих слобожан - слава добра про козака Iвана Сiрка.  I  вже
як збиралися козаки у ватаги для вiдсiчi басурманам, самi просили  його  в
отамани.  Щербилася,  притуплювалася  широка,  блискуча,  дамаської  крицi
Сiркова шабля на жовтих, твердих, як кiстка, кизилових татарських  палицях
та турецьких шаблях i на тонких  сигiзмундiвках  та  залiзних  келепах.  З
пiвдня татарва в'їдалася комашнею, з заходу чумою повзла  шляхта.  А  коли
над всiєю українською землею  здiйнялася  блискуча,  в  самоцвiтах  булава
Богдана Хмельницького, Сiрко зi слобожанами пiшов на поклик  тiєї  булави.
За її помахом вiдчайно кидався в найжорстокiшi сiчi й останнiм вiдступав з
ратного поля пiсля невдачi. Сини росли без батька, пошепки вимовляючи його
iмення разом  з  молитвою.  Зрiдка  навiдуючись  у  Мерефу,  Сiрко  щоразу
дивувався, як вони виросли. Хлопчики були темно-русi, як i  батько.  Схожi
на нього, чепурнi, доглянутi. Змитi голiвки, барвистi стрiчечки в  комiрах
сорочок, навiть  очкурики  на  штанцях  -  барвистi;  шанобливi,  зiркi  -
потаємна надiя Сiрка й України. Вiн садовив їх обох  на  свого  пропахлого
боями коня i вiв коня напувати до рiки. Хлопцi  сидiли  щасливi  й  гордi,
пишалися батьком i тяглися рученятами не до чепiг, а до  рукiв'їв  шабель.
Либонь, винуватий сам - не навчав їх хазяйнувати. А коли йому було  вчити?
Петро - той мав кебету до столярського ремесла. I лаву зробить, i топорище
витеше, навiть зробив власноруч двi борони. Його б трохи пiдохотити...
   Обидва хлопцi були сумирнi й лагiднi i хоч тяглися до шабель, а боялися
кровi. Якось, коли вже були пiдпарубчаками, приїхав вiн  додому,  й  Софiя
заходилася лаштувати багату  вечерю,  треба  було  зарiзати  барана.  Йому
нiколи не випадало рiзникувати.  А  хлопцi  поховалися  в  саду.  Довелося
чекати, поки повернувся з поля Ничипiр, пiдсусiдок.
   Петро любив доглядати сад. I був  сором'язливий,  як  дiвчина.  А  коли
пробився над губою русявий вус,  коли  одягнув  сиву  шапку,  вродливiшого
парубка Мерефа не знала. Дiвчата паленiли вiд одного погляду на нього.
   Коротка була їхня путь. Коротка й чесна. Во  славу  України.  Безвiснi,
безвусi, лежать у козацьких могилах, i бiла хвиляста  тирса  горнеться  до
їхнiх  могил.  Вiн  чомусь  мало  пам'ятав  смерть  першого  сина.  Просто
навалилася на нього чорна нiч, а чи сам упав у чорну ополонку. Пам'ятає  -
хотiлося плакати, але того не мiг собi дозволити, бо поруч стояли  козаки,
яких мав вести в грядущi бої, i вiн  до  болю  стискав  зуби,  аж  з  ясен
потекла кров. Коли ж загинув Роман (чуб буйний,  вус  русявий,  а  довкола
коноплi столоченi i пахнуть гiрко-прегiрко), вiд нього  вiдступився  свiт.
Вiн уже не думав про козакiв, мабуть, i не збирався нiкого вести за собою,
його гойдало й гнуло до землi, i вiн бачив перед собою тiльки  страдницьке
обличчя Сiрчихи та блiде, що враз стало нiжним,  майже  дитинним,  обличчя
сина. I звiдкiлясь з червоно-сизої iмли прийшли до нього  Романовi  слова:
"Тату, а отi зiрки - то померлi? А що, колись  i  я  засвiчуся  зiрочкою?"
Романовi тодi було лiт сiм. Залiз на  колiна  до  батька,  який  сидiв  на
призьбi, й манюньою пучечкою показував на срiбнi  свiтлячки  над  головою.
"Колись засвiтишся. Але дуже не скоро. Спочатку засвiчуся я, а  вже  потiм
ти". Сiрко гадав, що сказав синовi жорстоку правду, а вийшло,  що  обманув
Романа, бо правда виявилася в сто крат жорстокiшою. Три днi й три ночi  не
спав. Думав i думав, розумiв, що  може  од  того  збожеволiти,  й  не  мiг
одiгнати вiд себе важкi думки. Якби вiн наспiв на мить  ранiше,  устиг  би
вiдвести вiд сина той шабельний удар. А вiн не встиг. I тепер думав  чому.
Йому болiли скронi, не мiг узятися нi  до  якої  роботи,  тiльки  думав  i
думав. Не почував злостi до ворогiв, а  лише  якусь  неохватну  образу  на
життя та свiт. I навiть... на бога. Вiн не боявся його, вiн  грiшив  перед
ним непокорою i гiрким осудом. Мало що той  насилав  на  його  народ  тучi
ворогiв, мало що не освiтив його путi жодною щасливою зорею, вiн ще  карав
тих, котрi хотiли оборонити себе i свою землю.  Зненацька  йому  спало  на
думку, але так, наче це була не його власна думка, а  думка  якоїсь  iншої
людини, чужої й холодної: може, так i мусило статися, адже не збулося  те,
що вiн обiцяв синам, не прийшли туди, куди вiв, й  вони  пережили  б  таке
саме розчарування, що й вiн. Вiн  розсердився  на  себе  i  гнiвно  зломив
брову. На мить, на одну лише мить на  плечi  навалилася  непомiрна  втома,
гаряча ядуха стиснула груди, що вiн аж лапнув за них руками  й  розстебнув
гаки кунтуша. Щось чорне, важке майнуло  перед  очима,  затуманило  мосок.
Шаблi, гетьмани, спалахи гакiвниць,  гучнi  литаври  -  все  обернулося  в
одному колi, наче у велетенському барабанi:  й  блиск  булави,  i  хряскiт
черепiв, i закличнi погуки. Для чого все, чим усе те  збулося  для  рiдної
землi, що принесло? Витоптана земля, вигубленi дiти...
   Сiрко застогнав. Зненацька i тяжко, як не стогнав ще  нiколи.  Й  мовби
пробудився й вернувся до смутних своїх думок.
   Єдине, що мiг тепер сказати: по смертi Романа вiн уже не жив майбутнiми
радощами, вiн уже нiколи не смiявся весело,  завжди  i  всюди  в  глибинах
пам'ятi стримiв гострий чорний цвях. Його знову врятувала козацька  справа
Вiн не належав собi. Жив для товариства, для нього мав  умерти.  Умерти  й
воскреснути ще в чомусь. Того не знав. Лише передчував.
   Сiрчиха посивiла з горя, i вiдворотним став їй увесь людський  рiд,  не
могла дивитися на людськi парсуни, а лиш  на  парсуни  богiв.  Чудно  вона
молилася, не словами святих молитов,  а  шепотiла  щось  своє,  тiльки  їй
зрозумiле. I боялася вона льоху, боялася хати, не  спала  ночами,  блукала
поза селом у травах i збирала, як маленька, квiточки. Софiя й ранiше (i те
знав тiльки вiн, її муж) часто впадала в пасiю.  Було,  ходить,  опустивши
долу очi, а потiм як затужить-затужить, i нiчим її з того смутку не виб'єш
- нi лайкою, нi жартiвливою мовою, нi веселим бриньканням бандури.  Багато
разiв Сiрко приступався до неї, обiймав за  плечi,  заглядав  пiд  зелений
очiпок у темнi, журнi очi: "Що тобi, скажи?" -  "Нiчого",  -  вiдказувала.
Iнодi зiзнавалася, що мучать її якiсь передчуття.
   Дивно i страшно перемiнилася  дружина,  часом  йому  здавалося,  що  це
зовсiм iнша жiнка. Сiрковi ставало моторошно бiля неї: сидять вони  поруч,
гомонять, а водночас  Софiя  -  десь  далеко-далеко,  невiдомо  де.  Iнодi
сердився, кпив з неї, Софiя вiд того ще дужче замикалася в собi, в її очах
чаїлися образа i  докiр.  Iнодi  йому  здавалося,  буцiм  дружину  обплела
невидима павутина: рвони - й вилущиться з того стручка, й стане,  як  усi.
Не ставала. I тодi йому щемко спливало на згадку, як, бувало, чекала  його
за молодостi, як не  випадала  з  його  серця  у  днi  найбiльшої  скрути,
найгарячiших битв,  як  летiв  до  неї,  як  спрагло  обiймав,  як  гаряче
горнулася до нього i, заплющуючи очi, шепотiла: "Боже, як  я  тебе  люблю.
Любитиму до останнього дня". I як, бувало, раптом вiдкидалася  вiд  нього,
жаско ревнувала, намагалася випитати, чи ночував у  iнших  жiнок,  а  тодi
плакала, обвивалася довкола нього, наче красоля довкола соняшника. Кохання
тодi здавалося йому безкiнечним, як i власна сила, й саме  життя.  А  воно
мигнуло, неначе спалах блискавицi. Любов - це марево, це марево  душi,  це
свято душi, яка одягається у ошатну одежу. То гарне марево, тiльки  шкода,
що коротке. Одначе є люди, котрi увесь вiк проживають у маревi, й хто зна,
чи їх жалiти, чи їм заздрити. Є  в  свiтi  люди,  якi  нiчого  за  вiк  не
посiяли, а тiльки жнуть чуже, а є такi, що мають щастя в сiвбi i жнивах, а
не в спеченому хлiбовi. Пiсля смертi  синiв  Софiя  остаточно  вiдцуралася
свiту. Надто по Романовiй смертi. Вона  тодi  не  зронила  жодної  сльози,
ходила з сухими очима, й  нiчого  перед  собою  не  бачила,  i  нiчого  не
розумiла. Казали їсти - їла, кликали до молитви - молилася, але все  те  з
чиєїсь понуки. З часом трохи одiйшла, почала їздити по монастирях, подовгу
залишалася там. Хто зна, що  їй  допомогло:  далекi  мандрiвки,  стрiчi  з
незнайомими  людьми  чи  й  справдi  зцiлилася  вiд  iгумена   лубенського
Мгарського монастиря Афанасiя. Одначе й  те  зцiлення  справжньої  радостi
Сiрку не принесло. За цей час вони очужiли остаточно. Наче й  не  любилися
нiколи, наче й не народили четверо дiтей. Поралася Софiя по господарству -
вона гарна господиня i хороша мати, а його мовби не помiчала.  Ставила  на
стiл страву, а очi - чужi, i руки чужi, i мова чужа. Губи складенi  пiсно,
в очах - вiчний докiр. За вiщо? За те, що любив усю рiдну землю дужче, нiж
оцей клаптик над ставом? За те, що полишав її з дiтьми,  а  сам  лiтав  по
всiх шляхах? Здається їй, що спiзнав на тих ночiвлях безлiч  iнших  жiнок?
Але хiба тим перейматися в їхнi роки? Давно пересвiдчився: людська душа  -
лiсовi нетрi. Не раз бачив на власнi очi: проживе подружжя  вiк,  народять
купу дiтей, здобудуться на статок - а чужi-чужiсiнькi. I не єднає  їх  той
статок, не єднають дiти. Може, i в них таке? "Ти прожив вiк, як схотiв,  а
я од шiстнадцяти лiт поливала цю землю своїми слiзьми".  Й  хочеться  йому
закричати: я жив не так, як хотiв, а як велiв менi  людський  закон  i  як
велiло серце. I ось аж тепер йому одкрилося... Вона сама того не  розумiла
до кiнця: їй потрiбний був вiн, не вiн i рiдний край, а тiльки вiн. А йому
- вона i рiдний край. Їй потрiбний був чоловiк бiля серця, батько дiтям, а
вiн не лише забрав у неї синiв, а  й  повiв  їх  пiд  ворожi  шаблi.  Вони
потягнулися до нього давно. Вона ще тодi бачила,  передчувала  серцем,  що
вiн забере в неї синiв, i вiн забрав їх. I що дав натомiсть? Не тiльки їй,
а й Українi. I хiба можна щось дати  замiсть  рiдних  дiтей?  Страшно,  до
паморозi в серцi iнодi думав - можна. Якби ж воно те, за що вони загинули,
справдилося... Здавалося б, Софiя мала знайти щастя в дочках. Але й  дочки
не горнулися до неї, вони, дочки, то таки його кров, його  остання  надiя.
Неоднаковi вони - старша висока й ставна, лицем схожа на матiр, молодша  -
невисока, гостролиця, зiрка - хто тiльки в Мерефi погляне на  неї,  одразу
згадає її батька. I помислами вони з ним, може, ще народять багато онукiв,
якi виборють кращу долю його згорьованому краєвi.
   Ходив удома по саду, над ставом,  думав  важку,  безкiнечну  думу.  Сад
вирiс i постарiв, декiлька яблунь i груш уже всохло, їх викорчували  i  на
їхнє мiсце посадили молоденькi щепи.  Старається  молодший  зять.  Мабуть,
нiщо так не свiдчить людинi про старiсть, про прожитi роки, як  посаджений
власними руками сад. Дерева, якi плодоносять, старiють ранiше,  нiж  люди.
Люди, якi плодоносять, теж ст:;рiють рано. Сад  пережив  себе.  Його  пора
вирубати. Сiрко посадив один сад. Вiн не з тих людей, якi викорчовують  по
одному дереву i саджають по однiй щепi. Якщо сад - то новий. Його сад  вже
одшумiв. Тiльки посадженi водночас iз садом осокори все ще пнуться  вгору.
Стоять край городу, мов козаки в узгодженiй шерезi, шумлять на всiх вiтрах
- литовському, сiверському, донському i кримському. Вже  й  сам  почувався
чужим на цiй землi. Аби врости у неї душею, треба її обробляти,  треба  її
перепускати через серце i думку. Колись вiн сподiвався, що вросте корiнням
в оцей грунт разом з яблунями та грушами. Не врiс. Не  його  в  тiм  вина.
Вирвали з корiнням вiтри,  покотили,  неначе  перекотиполе,  по  степах  i
байраках. Котять донинi. Милував очi ставок. Гребля давно заросла  травою,
i виросли на нiй верби, полощуть вiття в зеленiй водi. I по той бiк ставка
теж виросли верби,  а  з  цього  росте  дуб.  I  дуб,  i  верби,  й  хмари
вiддзеркалилися у  водi,  аби  ще  раз  повторити  власну  красу.  Сiрковi
подумалося, що все ж щось содiяв  на  цiй  землi.  Подумав  з  приємнiстю,
навiть з насолодою, якої ранiше не знав. Це ж i дочки, подумав,  з  оцього
ставу i оцих осокорiв? А чи з Великого Лугу? Нехай краще будуть з Великого
Лугу. А над водою юрмилися якiсь постатi. Витоптували  траву,  на  вербове
гiлля понавiшували чорного шмаття - сушили пiсля прання.
   Прийшов Сiрко з саду, заярився не знати од  чого  й  порозганяв  пiсних
черничок та чорнопиких дiдiв, якi видавали себе за дякiв i галиччю облягли
дiм, а сам поїхав на Запорожжя. Це було торiк на маковiя. Вiдтодi в Мерефу
не навiдувався. Втопкав стежку в цей байрак- кiнь сюди вже йшов  сам,  без
повода. Тут  вiдпочивав  душею,  тут  снував  свої  безкiнечнi  думи,  тут
намiрявся дожити вiку. Не зможе звести шаблю, то прислужиться козакам  хоч
порадою.
   Тим не втiшався. Вiдчув себе безкiнечно самотнiм i втомленим. Так, його
люблять i поважають запорожцi. Поважають...  Люблять...  Але  поважають  i
люблять як свого ватага, як  незрадливу  людину,  котрiй  можна  вiрити  i
довiрити навiть життя. Але людинi цiєї любовi мало. Надто на старiсть, їй,
як i дитинi, хочеться ласки. I тут для нього повний одруб. Навiть дочки...
Вони його мовби й люблять, але хiба можуть вони зрозумiти його  життя,  що
минуло в походах i сiчах? У них  свої  родини,  дiти,  свої  клопоти,  якi
чимось чужi йому i в якi ужитися вiн вже не зможе. Сiчове товариство -  то
безлiч. А когось одного  бiля  серця  немає.  Почало  було  складатися  на
батькiвсько-синiвську дружбу з Лаврiном, але й Лаврiн щез. Його гордовитий
i розважливий джура мовби провалився крiзь землю. Мабуть,  не  треба  було
його вiдпускати... Сiчове  товариство  -  то  поважна  сила.  То  останнiй
прихисток волi. Але то - не життя. Життя - це хата, де господиня, де дiти.
У хатi, де малi дiти, й пахне iнакше, нiж у куренях. У набитих по зав'язку
людом куренях пахне пусткою, а у вдовинiй хатi з сиротами  хоч  i  гiркий,
але незнищенний дух життя...
   Брiв i брiв по життєвих гонах  i  не  знав,  де  зупинитися.  Зненацька
подумав, що, може, й сам жив не так, як треба, й понесе на той  свiт  вину
перед Софiєю. Вона тiльки вдавала з себе  жiнку  самостiйну  та  горду,  а
насправдi була слабка i потребувала його  пiдтримки  та  захисту.  Ота  її
самотнiсть,  ота  величезна  вiдвiчальнiсть  перед  дiтьми,  перед  свiтом
зломили її. А вiн їй захисту не дав i  не  мiг  дати,  вiн  захищав  iнше,
бiльше, й тепер не мiг захистити. Те,  що  вiн  захищав,  оступили  дужчi,
супротивнi сили, це був злий, несправедливий присуд долi, який  упав  саме
на цей шмат божої землi. За тим, бiльшим, впустив i мале,  своє,  а  може,
саме там знайшов би  щастя,  звiкував  би  вiк  у  добрi,  статках,  любiй
розмовi. Не мiг так жити. Не  мiг  знайти  щастя  у  вселенськiм  нещастi.
Навiть не пiдозрював, що можна прожити, сховавшись вiд буйних вiтрiв цього
свiту. Не для того прийшов у свiт. Може, чогось не дотямкував,  чогось  не
добачив, летiв на всi поклики i рубався на всiх вiрах... Воднораз подумав,
що, як людинi во плотi i кровi, йому нема чого скаржитися  на  життя.  Вiн
звiдав усього: щирої втiхи побратимства, гарячого, хоч i  недовгого,  шалу
кохання, дивної новизни свiту пiсля,  здавалося  б,  невiдворотної  налоги
смертi, трiумфальних перемог над власними плоттю i духом при  зiткненнi  з
смертельними небезпеками, молитовної тишi в душi i  великоднiх  дзвонiв  у
серцi. Найсолодшою стравою з усiх земних була м'ялиця з сухарiв, витрушена
з мiшка й роздiлена рiвно помiж усiма козаками, найтеплiше  мiсце  -  бiля
степового багаття в осiнньому байрацi, найщирiша  бесiда  -  бiля  того  ж
багаття пiсля цiлоденної втечi од ворога або  погонi  за  ним.  Його  тiло
обвiяли всi вiтри - степовi, морськi, лiсовi, байрачнi; його плечi обсипав
порох усiх звiзд- вечiрних, опiвнiчних, ранкових; його вуста пили  воду  з
глибоких кригiиць i з вибитих копитами ямок у степу, й дзвiнку днiпрову, i
солону сиваську, i дощову просто з неба. Все те в ньому, з усього того вiн
сам. I через те не може шкодувати, що з чимось розминувся у свiтi. I можна
б спокiйно думати про iнший свiт, про круту дорогу туди,  якби  лишав  цей
свiт таким, яким мав бути за його мислями, за заповiтами батькiв i пiснями
кобзарiв. Пече його, як отрута, одна й та ж думка: що зробив не так i чого
не доробив? Й через те позивався з долею i навiть з богом, запитував його,
а вiн мовчав.
   Ступав по  схилу  вниз,  кiнь  ступав  з  ним.  В  цьому  мiсцi  байрак
розчахувався  на  двi  гiлки.  I  росла  посерединi,  на  гострому   розi,
велетенська груша, не груша -  цiлий  лiс  на  одному  коренi,  пiднебесна
зелена держава iз зеленого листя, твердих зелених грушок, пташиних  гнiзд,
з  нестихаючого  шелесту,  цвiрiнькання,  щебету,  бджолиного  гулу.  Сюди
сходилися на свої ради пасiчники,  одначе  тi  сходки  вiдбувалися  рiдко,
пасiчники  -  вiдлюдьки  i  нiякої  товчiї  не  люблять.  Байрак  великий,
сховатися є де.  Крокiв  за  сто  повернув  у  вузьку  горловину,  порослу
лiщиною. За горловиною прослалася  чималенька  долина,  оступлена  з  усiх
бокiв  осиками  та  в'язами,  помiж  якими  росли  кущi  терну   та   було
нагромаджено купи хмизу, здебiльшого колючого, грушевого. Огорожа та - вiд
ведмедя та iншого хижого звiра й од звiра двоногого.  По  схилу  гори  рiс
яблуневий садок i сiрiла латка городу з маленьким баштанчиком, за  городом
сiрiла ще одна огорожа - з очерету, там стояла  пасiка.  Кiлька  бджоляних
колод висiло на деревах. Бiля них - лазива. Всi  дуплянки  -  чепурненькi,
понакриванi житнiми кулями, ще й перебували пiд охороною святого  Саватiя,
який сидiв на грушевому пеньочку, тримаючи в однiй руцi хреста, а в другiй
- драбину. Саватiй - сумирний, поморщений дiдок, ще й трохи  горбатий,  бо
сотворений з дубового окоренка пасiчником за власною подобою. I  одягнений
так само - в довгу сорочку, пiдперезану ликом, полотнянi штани  й  личаки.
Поруч пасiки - вiвшаник i вкрита очеретом хатка-катрага з єдиним вiконцем,
у якому замiсть шибок - натягненi на  раму  воловi  мiхури.  За  хаткою  -
вишневий  садок  i  хащi  лiщини.  Заскрекотала  на  осицi  сорока,  друга
затрiщала десь на горбi, й з горiхової хащi  вилiз  горбатенький  дiдок  у
липовому брилi,  й  таки  ж  у  довгiй  полотнянiй  сорочцi,  й  таких  же
полотняних штанях на червоному очкурi, в  шкуратяних  постолах-верзунах  -
господар пасiки Трохим Нечепа. В однiй руцi  тримав  скiсок,  у  другiй  -
тонку, гiнку горiшину, що бiлiла свiжим зрiзом.
   - Це ти, пане Iване? - Дiдок кинув гiлку, пiдняв бриля, оддавши Сiрковi
тим добридня. - А я думаю, хто це моїх сорок полохає? - Очi в дiдка добрi,
лагiднi, трохи вицвiлi, але ще живi, й усмiшка  ясна.  Сiрко  подумав,  що
тiльки серед пасiчникiв можна зустрiти таких чистих душею дiдкiв.
   - Поспiшив ти, пане Iване, поспiшив, - так само  яснiючи  очима,  мовив
Нечепа. - Та вже коли прибився, скидай риштунок, гостем будеш.
   - Макогiн сказав, що Пилип Курка приторговує Нечепину пасiку.
   - Нехай вiн на Лисiй Горi торгується.
   Така жартiвлива балачка повторюється помiж  них  щоразу.  Нечепа  давно
намiряється продати пасiку,  але  намiр  той  не  доконечний,  а  може,  й
несерйозний. Хоч кожну нову зиму долає,  як  круту  гору:  обсiли  старого
болячки, а сил стає все менше й менше. Кличуть його брат з братовою, а вiн
вагається. Коб кликали щирим серцем, а то ж у покуту за колишню кривду.  А
може, i не в покуту... Був i вiн гожим парубком, i присовувалися до  нього
близенько на колодках дiвчата, й  покохала  його  чепурненька,  веселенька
Хiвря, може, й не козир-дiвка, але лицем бiла i станом  струнка.  А  потiм
валили вони з братом Зiновiєм у лiсi дубину  на  сохи  для  клунi,  й  дуб
вломився, вдарив Трохима по спинi, i щось  там  трiснуло,  й  почав  рости
горб. Горб рiс пiвроку, далi перестав, а за цей  час  перестала  до  нього
посмiхатися Хiвря. Небавом Трохим  постерiг,  що  вона  посмiхається  його
братовi Зiновiю. Трохим не вар'ював проти  бога,  покорився  долi,  вiддав
свiй грунт i свою худобу Зiновiю, а сам пiшов у  мандри.  Жив  при  одному
монастирi,  потiм   при   другому,   одначе   послушенства   не   прийняв,
прислуговував у церквi та трапезнiй, а далi в монастирськiй школi. Грамоту
знав, почав читати книжки, вiд одного дяка навчився  латини  та  польської
мови. Потiм знову мандрував, побував аж на Афонi й, живий та неушкоджеиий,
повернувся назад. Може, через те його не чiпали в дорозi, що  горбатий,  -
взяти в нього нiчого, й на невiльничi роботи не гожий. А того, що  чаїлося
пiд темними кучерями, не взяти. Його ж ще й додалося в далеких мандрiвках.
По тому знову жив при монастирях, вже  сiчових,  в  Самарському  монастирi
навчав дiтей грамоти, пiсля Великої чуми два роки справляв  уряд  сiчового
пiдписаря. I ось вже майже десять рокiв пасiчникує в Грушiвцi.
   Сiрко лише вдає, що їздить прицiнюватися до Нечепиної пасiки, насправдi
ж йому кортить порозмовляги з горбуном, вiдчути Трохимову тиху  лагiднiсть
i чистоту, яких не одiбрали всi  жорстокостi  i  всi  незугарностi  свiту.
Нечепина  душа  лишилася  дитинно  чиста  i  правдива.  I  через  те  любо
погомонiти з пасiчником про те, що ж у свiтi iстинне, а що не  iстинне,  -
про вселенський божий свiт i про самого бога, про  багатство  й  бiднiсть,
про вiйни  близькi  й  дальнi,  особливо  тi,  якi  колись  вiв  Александр
Македонський, про Древнiй Рим, про Рим новий, Вiзантiйський, про туркiв  i
татар, про свою українську  землю,  яка  вона  була  колись,  що  про  неї
написали чужинськi мудрецi й що вiщують їй прийдешнi лiта.  Багато  земель
обiйшов на своєму вiку Нечепа, багато прочитав  у  тих  землях  дивовижних
книг, про все має свiй розмисл, а що  той  розмисл  пiдкрiплений  чистотою
серця i непохитною вiрою - особливо поважний.  I  поставали  перед  Сiрком
дивовижнi краї, нинi iснуючi й присипанi порохом лiт, за яким вже не видно
й найвищих дахiв, i поставали люди, яким не було мiсця нi в християнськiм,
нi в поганськiм раю, бо вiрили вони в iнших богiв i мали звичаї, про якi й
чутка запала на землi. Гуло, як вулик, велетенське мiсто Рим, яке  збирало
данину майже з усього  свiту  й  тонуло  в  розкошах,  пропахло  духмяними
квiтами i кров'ю ворогiв та  власних  достойникiв  (виходило,  що  кривавi
чвари народилися разом з  людьми),  й  стугонiли  в  полi  залiзом  грiзнi
легiони, й ставали проти них у кривавiм герцi iншi  народи,  яких  римляни
вважали дикими, й помалу та потроху  переможцi  поглинули  самих  себе,  й
зводилися на руйновиську iншi могутнi держави, починали ткати нову  нитку,
а потiм та нитка виявлялася подiбною до  старої  -  iсторiя  повторювалася
спочатку, всi iмперiї мали один i той же кiнець - безславний, i не  можуть
вони мати iншої долi, будують-бо свiй достаток на кiстках  iнших  народiв.
Нечепа розповiдав про тi мiста так, неначе  сам  побував  у  них,  звiдтам
долинали навi'iь запахи,  навiть  духмянощi,  й  брязкiт  мечiв,  i  зойки
конаючих, i гуркiт колiсниць, i нiжна музика. Така вiн  людина  -  Нечепа.
Сiрко, окрiм того, що  поважав  Нечепу,  вiдчував  до  нього  спiвчуття  й
милосердя. Отак позбиткувалася над козаком доля, ще й залишила на старiсть
в самотинi. Отаман вiдгадував майже кожен порух Нечепиної душi, тiльки  не
подавав знаку, навпаки, намагався пiдбадьорити,  пiдвеселити  жартом.  То,
либонь, вiдгадували  його  власнi  болi  та  втрати.  Особливо  подобалося
Сiрковi, що Нечепа -  повний  безсрiбляник,  мiг  би  забагатiти,  зiбрати
статок, бо бджоли до його рук iдуть, взяток дають добрий, але старий майже
увесь мед вiддає на Сiч, насамперед сiчовим i  самарським  старцям.  Сiрко
подумав, що таких людей лишається все  менше  й  менше,  а  може,  ними  й
тримається людський рiд, бо святi - вони далеко й високо i  прикладом  для
простих смертних бути не можуть.
   Сiрко розсiдлав коня, пустив на попас, сiли з Нечепою  на  розстеленому
кулi очерету, гомонiли. Пахло материнкою, яблуками,  горiшиною,  над  усiм
тим панував запах меду. В повiтрi стояло туге, медянисте  гудiння,  бджоли
йшли хвиля за хвилею, -  здавалося,  їх  видмухують  з  горiшини  невидимi
велетенськi вуста, - й танули в небi жовтими цятками.
   - Це ж знову Пилип Курка прителiпається на кулiш, - вдавано поскаржився
Нечепа. - Вiн твою, отамане, з'яву носом чує. Я його перепиню.
   Це знову ж таки гра. З Куркою вони цапкаються й мають од того  цапканпя
розраду, покинь Грушiвку Курка, на другий день згладиться звiдси й Нечепа.
Сiрко те знає, посмiхається у вуса.
   - Як ти його перепиниш? Вже перетерпимо.
   - Чогось бджола втiкає з пасiки, - поскаржився  Нечепа.  -  За  минулий
тиждень втекло три рої. Вже  й  водою  свяченою  кропив  -  не  допомогло.
Мабуть-таки, чує щось боже створiння, чує. Я  вже  й  свiчки  гробовницькi
заготував, з воску жовтого...
   - На вiск для тiєї свiчки, яку тобi вкладуть у руку, бджоли ще й  перги
не збирали. I квiтки ще тi не виросли, - сказав Сiрко. - Хитруєш, Трохиме,
боїшся, що справдi приїхав пасiку торгувати.
   Казав щиро, переконано, аби розвiяти хмарнi Нечепинi думки,  -  поважав
старого вельми.
   - Горб мiй почав болiти, нiколи не болiв, а тепер болить,  -  пропустив
повз вуха Сiрковi слова Нечепа. - Може, то за грiхи мої. Не сповняю в  цiй
пустелi закону божого, буває, й святки плутаю, постiв не дотримуюся...
   - Бог у серцi...
   - А скверна все одно  в  животi.  -  Зненацька  зморшки  на  Нечепиному
обличчi розгладилися, й воно засвiтилося зсередини м'яким, добрим свiтлом.
- А так же не хочеться полишати цю божу благодать, - i повiв рукою.
   Верещала сиворакша в берестяних хащах, двiйко диких голубiв летiло  над
байраком. Сонце  заплуталося  в  грушевiм  гiллi,  густе,  червоне  свiтло
м'якими потоками лилося на землю.
   - Годую я тебе, отамане, скаргами, а ти, либонь, ще й не обiдав?  Сiрко
звiвся на ноги, одстебнув шаблю, повiсив її на молоденьку яблуньку.
   - Кулiш варитимемо. Ось спочину трохи. - Й подивився  на  сонце.  -  Ще
тiльки великий пiдвечiрок.
   - Зараз соку вточу, - заметушився Нечепа, бо хоч i дружньо мався з  ним
Сiрко, одначе ж отаман!
   Сiрко пiшов до невеликого куреня, що стояв посеред саду.  Зняв  кунтуш,
роззувся, онучi понамотував на халяви чобiт. Нечепа  тим  часом  принiс  з
льоху корець березового соку, настояного на липовiм меду. Сiрко подякував,
дiстав у куренi стару кирею i простелив у травi. Горбун знову взяв  скiсок
i полiз у лiщиновi нетрi. Отаман лежав i дивився вгору. Над ним  розкинула
листяний намет яблуня, та такий густий, що жодної  небесної  проталини  не
було видно. Серед листя густо червонiли  яблучка  -  маленькi  й  лискучi.
Сiрко подумав, що навiть йому, воїновi, а не господарю,  втямки,  од  чого
це: надто густе вiття на яблунi, його треба розрiдити.
   Й далi шкварчала сиворакша, i щебетало iнше птаство,  й  легiт-вiтерець
ласкаво перебирав на яблуньцi тремкi листочки. Божа краса, якої нiколи  не
помiчав. Якщо поле, то рiвне чи нерiвне - для битви, якщо сонце, то високо
чи низько - для битви ж, лiс - для засiки, рiчки -  для  байдакiв,  а  для
серця - нiчого. Байдуже. Ось складе з  себе  уряд  отаманський,  заведе  в
байрацi пасiку, посадить башта-нець... Отакий, як у Нечепи. Щоб  кавуни  -
як голови... Кавуни... Козачi голови. А зелене бадилля - то оселедцi.
   ...Оселедцi метляються над  водою,  та  ще  виблискують  гострi  вiстря
ножiв. Стрибає, наче поламане колесо помiж небесних баюр, мiсяць; зорi  як
розсипаний жар, а  рiка  заломлює  ноги,  а  рiка  густа,  як  дьоготь,  -
намагається втягнути козака в глибину.  Сiрко  гребе  обома  руками,  ножа
тримає в зубах, тримається одинокої червоної зорi, що  блищить  над  самим
обрiєм. Врештi ноги дiстали мулького дна, вiн узяв ятагана в руки  й  тихо
побрiв до берега. Поруч нього брели iншi козаки. Бiля самого  берега  йшли
згинцi, а далi поприсiдали, й вода струменiла  по  мокрiй  одежi,  й  тiло
струшував дрiж, а вiн стискав зуби,  аби  не  цокотiли.  Хтось  приглушено
чхнув, й тодi сама втиснулася в плечi голова; десь заiржав кiнь i крикнула
нiчниця. Бiля обличчя промайнув кажан. Сiрко  пiдвiвся.  Так  само  згинцi
пiшов понад берегом. Зупинився. Чекав,  коли  вигулькне  з  хмари  мiсяць.
Добре, що вiн закутався в хмари, темiнь накрила козакiв, але вона  накрила
й шляхтянський табiр. Десь поруч має бути нiмецький  редут.  Увечерi  вони
видивилися його з Хмелем. Либонь, видивився гетьман  i  сказав,  що  редут
укгрунтовано слабко.
   - Запорожець пiвдня може сидiти на днi рiчки без повiтря, -  сказав,  i
отамани, що стояли в нього за спиною, засмiялися.
   Сiрко не смiявся. Вiн би навiть образився за запорожцiв, коли б гетьман
не мав i себе за сiчовика й не починав з Сiчi свою велику справу.  Дивився
на гетьмана закоханими очима. Ворухни Хмiль пальцем - кинувся б грудьми на
списи. Вiра пропiкала серце. Було солодко й страшно.
   Вiн iшов попереду козацької ватаги. Вода вже стекла з одягу, тiло ломив
холод. Тихо, по-кошачому перелiз через земляний вал, пiдповз пiд  високого
воза. Там хтось спав. Сiрко завмер  на  однiй  нозi,  переступив  сонного.
Знову виглянув мiсяць i освiтив табiр. Нiмцi спали, наче  побитi.  Либонь,
виморилися до краю, кiлька днiв iшли болотами, далi вкгрунтовували  табiр,
а весь минулий день стояли строєм пiд палючим сонцем. Декотрi попiдкладали
пiд голови сiдла - побрали з обозу, познiмали з себе  панцири  та  залiзнi
шишаки. Декотрi спали в панцирах - мають щастя,  тих  не  чiпатимуть.  Очi
самi знайшли першого ворога. Цапина борiдка стримiла вгору, в руках тримав
списа. Так, зi списом у руках,  i  пiшов  на  той  свiт  зайда  з  далекої
нiмецької землi. Польський король заплатив йому за смерть.
   Болiла в суглобi рука. Ятаган  уже  не  яснiв  пiд  мiсяцем,  а  тьмяно
зблискував. А потiм десь збоку пролунав крик. I гримнув рушничний пострiл.
Спалах був короткий, неймовiрно слiпучий. Задзвенiла  броня,  забрязкотiла
зброя. Козаки втiкали до Стиру, кидалися з розбiгу в дьогтярно-чорну воду.
Вона прийняла їх. Але раптом  знову  вилущився  мiсяць  i  освiтив  кiлька
десяткiв голiв. Для стрiльцiв це були гарнi  цiлi.  А  потiм  запалали  на
березi смолоскипи, й рiка з чорної стала червона.
   Вiн прокинувся, лежав i  дивився  в  густе  плетиво  яблуневого  вiття,
обнизане нiжним зеленим листям i червонобокими яблучками, а голова все  ще
притягувала до себе ляськi кулi. I обсипав її згори тонкий ценькiт синицi.
Холодний туманець обвiяв серце. Сiрко нiколи не вбивав  увi  снi.  Вбивали
його. Й тодi вiн прокидався. А коли сам  намiрявся  на  когось,  йому  або
вломлювалася шабля, або пiстоль не стрiляв, а якщо пiстоль i  стрiляв,  то
ворог не падав.
   Отаман зiтхнув i скрушно подумав, що  чомусь  йому  нiколи  не  сняться
крислатi яблунi i пташиний щебет. I не сняться  йому  перемоги,  а  тiльки
поразки. Найчастiше - оця. Дим вiд тiєї битви затулив сонце,  i  вже  воно
нiколи не дивилося ласкаво на цю землю. Як вояк, отаман, котрий обкрутився
в п'ятдесяти великих битвах i майже  всi  виграв,  багато  разiв  вертався
думкою до цiєї, проходив через її пекло од початку  до  кiнця.  Тепер  вiн
бачить все по-iншому, i в iншiй подобi вступає в неї, i  складає  про  неї
iнший звiт. Мислиться йому, що дуже часто битви програються тiєю чи  iншою
стороною ще до їхнього початку. Й то не через те, що мало було вiйська, що
не так воно розташувалося, що стали супроти нього  сили  небеснi  -  дощi,
спека, вiтри й громовицi, а через те, що мав такий  чи  такий  стрiй  душi
той, хто розпочинав її. А той стрiй теж складався  iз  чогось:  з  якихось
невдач, з якоїсь скрухи, з горя чи  й  хворостi.  До  людської  душi  може
налипнути стiльки всього, що вона падає на темне житейське дно, як сокира.
   Нi, либонь, все не так. I стрiй душi тут нi до чого. Хоч потiм (потiм!)
багато балакали у вiйську, буцiм гетьман на той час хорував здоров'ям,  що
почалися в нього  нелади  вдома  й  був  невдоволений  Тимошем.  Сливе  не
Тимошем, а тим, що Тимiш програв кампанiю в  Молдавiї,  i  тiльки  гетьман
осягав до кiпця гiркий ужинок, який матимуть з того. Казатимуть: через той
свiй кепсьмiй стрiї душi гетьман не напав на ляське вiйсько в  дорозi  вiд
Сокаля до Берестека й не перешкодив йому  переправитися  через  Стир.  Хто
скаже навiть сьогоднi: мiг  Хмельницький  напасти  на  ворога  на  вузьких
греблях мiж Стирем i Берестечком чи нi?! Ця таємниця пiшла з гетьманом  на
той свiт. Все залежало вiд того, яких мав вивiдникiв, яку розвiдку  чинили
його козаки i якою мiрою довiряв тiй розвiдцi.
   Першi утарчки виграли козаки. В однiй з них побував i Сiрко. Були  б  i
дотерли на браннiм полi Вишневецького з вiйськом, якби не пiдоспiв тому  в
помiч Конецпольський та не вдарив козакам у спину, i їм  довелося  вiдiйти
за переправу. I скурали козаки  також  кварцяних  жовнiрiв  на  очах  обох
таборiв, i тiкали жовнiри в табiр, а козаки стинали їх. Козацький дух тодi
злетiв пiд хмари, а ляський припав до землi.
   На все життя у Сiрковiй пам'ятi  тi  табори  -  ляський  над  Стирем  i
козацький над маленькою, болотистою Пляшiвкою. А помiж ними чисте  горбате
поле, тiльки подекуди мрiють кущики лози та хвилюються високi,  до  пояса,
трави. Козацький табiр обiп'явся трьома рядами возiв, зв'язаних мiж  собою
ланцюгами,  i  вкрився  кiннотою.  Ляхи  виставили  наперед  гармати,   за
гарматами -.ряди нiмецької пiхоти, теж закутаної по краях  кiннотою,  далi
пiвколом - гусари з  червоними  ратищами  списiв,  за  гусарами  -  ляська
пiхота, бранденбурзькi драгуни i шляхетське ополчення. Зранку  поле  вкрив
туман, а коли вiн розвiявся i стало видно вороже вiйсько, Сiрко  вилiз  на
воза й довго приглядався до  ворожих  лав.  Бачив  королiвську  сторожу  у
тигрових та леопардових шкурах, гусар у залiзнiй бронi, з срiбними крилами
за плечима, в шоломах iз страусовим  пiр'ям,  шляхетських  ополченцiв,  де
кожне воєводство мало свою барву, у панцирах з довгими списами при сiдлах,
iноземних рейтар в капелюхах з високими гребенями i оком пам'ятi  бачив  у
себе позаду сiре козачо-мужиче вiйсько у  свитах  i  кунтушах  зi  старими
рушницями та  приклепаними  до  дубових  i  кленових  держалн  косами.  То
бiднiсть iшла на багатство, то йшли зневiра i вiдчай  на  ожирiлу  пиху  i
кровожерну лють. Й знову Сiрко не боявся:  вiн  знав,  що  бiднiсть  завше
хоробрiша за багатство, а неволя страшнiша за смерть. А ще вiн не  боявся,
бо попереду вiйська у горностаєвiй  киреї  з  булавою  в  руках  лiтав  на
гарячому  аргамаковi  батько  Хмельницький  i  кидав  валечнi  поклики  до
вiйська. Тiльки раз оглянувся назад Сiрко.  Лiпше  б  не  оглядався.  Йому
замлоїло пiд  грудьми,  й  лихе  передчуття  стисло  серце.  Неначе  крило
велетенського лiнивого птаха, там здiймався бiлий ханський прапор. Либонь,
то було не передчуття. Сiрко нiколи не довiряв хановi,  ханськi  слова  що
пужина, басурман уже одвiяв  усе  наперед  i  зерно  засипав  до  таємного
сховку.
   I те, й те вiйсько стояли супроти одне одного й знемагали  пiд  сонцем.
Нiхто не вiдважувався розпочати битву. Коротка мить по тому, як  розвiявся
туман, здавалася миттю рiвноваги. Зараз хтось порушить її й почнеться сiча
- та мить розтягнулася од  ранку  до  полудня.  У  нiй  спакувалися  вiки,
дотеперiшнi й майбутнi, i ввiбрала вона  в  себе  стiльки  страху,  надiй,
яростi, що ними можна було б розтопити небо...
   Сiрковi лихi передбачення справдилися.  У  розпал  сiчi  хан  i  татари
покинули козакiв i втекли з поля  бою.  Й  не  просто  втекли,  а  забрали
полоном   Хмельницького.   А   потiм...   Що   було    потiм,    про    те
виспiвали-виплакали кобзарi. I як пополуднi почала находити на сонце хмара
(так воно було насправдi), i як заспiвали ляхи молитву, i як пiшла лава на
лаву, i як заревiли гармати й у пороховому диму сховалися обидвi  лави,  i
як скаженiли конi та топтали пiшаниць, i як  навiчно  сплiталися  трупи  в
панцирах з трупами у свитках, i як ляхи зайняли  поле,  де  ранiше  стояли
татари, i як ударили на козакiв з трьох бокiв, i як вiяв козакам в обличчя
вiтер, i як вони вiдступали до Плящiвки, i як зупинив битву дощ,  посланий
з неба мовби на те, щоб змити iз землi кривавi  плями,  i  як  окопувалися
притисненi до болота козаки, насипали вали високi, рови копали глибокi,  -
посполитi - люди до заступiв звичнi, та й знали, що  тiльки  земля-матiнка
може їх захистити, - i як градобоєм падали на табiр гарматнi  ядра,  i  як
робили козаки вилазки, i як ще раз уночi  з  ножами  в  зубах  перепливали
рiчку та сповняли у ворожому таборi криваву мсту.
   Сiрко теж плив у тiй ватазi через Стир, вiн не сподiвався  вернутися  в
табiр, одначе йому знову пощастило.
   Про що ж iще спiвають кобзарi i розказують на призьбах дiтям покалiченi
в тiй битвi козаки? Ще вони спiвають про  те,  як  очолили  вiйсько  Фiлон
Джаджелiй та Iван Богун, - спочатку Джаджелiй, а далi Богун, -  як  десять
днiв i десять ночей билися з ляхами козаки, як погинуло на островi  триста
звитяжцiв i як останньому з них сам король обiцяв помилування,  але  козак
того помилування не прийняв, а погинув зi славою.
   Чого ж не виспiвали кобзарi? Об чiм мовчать бандури i  кобзи?  Вони  не
спiвали того, як шляхта привезла i  поставила  на  землянi  кучугури-бурти
новi гармати, як пiшов дощ i не втихав три днi й  три  ночi,  як  розмокла
земля i чорна багнюка натiкали в дранi козацькi чоботи, як шляхта вимагала
видати Хмельницького Тимоша i Богуна i як ревiла тисячоголосе:  "Ставай  у
плуг, бидло, ставай у плуг", як ляхи не хотiли  приймати  жодних  умов  на
примирення, хоч козацькi  посланцi  нагадували  королю,  що  тричi  щадили
переможеного ворога i самого короля, випускаючи його  з  оточеного  i  вже
скураного табору, як влетiла в табiр чутка, буцiм Хмельницький повернувся,
й пiднiсся козачий дух понад кошлатi  дощовi  хмари,  i  як  та  чутка  не
справдилася...
   I як увечерi в недiлю козаки почали будувати три  гатки,  як  кидали  в
прокляте болото вози, сiдла, кунтушi, чоботи, шапки, навiть порохiвницi та
капшуки з тютюном. Як пхали поперед себе гармати i вдарили по  шляхетськiй
залозi, що чатувала по той бiк  болота,  i  як  прикривали  той  трагiчний
вiдступ  козаки-голоколiнчики,  посполитi,  стояли  з   косами   насупроти
супостата, та не вистояли до кiнця, й останнi  кодаки  кинулися  на  гатки
овулом, i розламалися гатки, й чимало козакiв потонуло в болотi.
   Про те кобзарi не спiвають. Либонь, чинять правдиво:  тiльки  перемоги,
що закарбувалися в пiснях, роблять невiльникiв смiливцями, тiльки  побiднi
погуки - яса - роблять їх вiльними. Люди можуть лишатися в неволi, а пiснi
- нiколи в свiтi. Вони перейдуть у спадок дiтям, онукам, правнукам, чистi,
правдивi, величнi. I що вам до того, як брiв через болото по горло у  водi
молодий козацький сотник Iван Сiрко i як гарматна  картеч  перемiшувала  з
чорним багном бiлi лiлеї i  зелене  латаття.  Латаття  i  лiлеї  виростуть
знову. I виростуть сини у Сiрка... Сини  не  виростуть.  Виростуть  дочки,
вони народять онукiв. А вже тi народять синiв. Може, через двiстi,  триста
рокiв ймення такого - Iван i прiзвища - Сiрко не лишиться на Українi. Його
правнуки матимуть iншi iмена й iншi прiзвища. Одначе лишиться  пiсня.  Про
тих триста, якi поклали за лiпше померти, нiж пiти у неволю,  i  про  всiх
iнших, якi чесно, до останнього вiддиху служили своїй рiднiй землi.  Пiсня
закарбує навiки одне iм'я - Україну, во вiки вiкiв свiдчитиме тим, хто  її
спiватиме, що вони - народ вiльний. О внуки й правнуки!  Ви  оратимете  це
поле й не знатимете, що кожна ного п'ядь напоєна кров'ю.  Що  й  земля  ця
масна й багата, бо обпилася кровi. I колос важкий, повнозерний,  бо  вирiс
на тiй землi I раптом тривожно  стиснулося  серце.  А  чи  ж  спiватимуть?
"Боже, - прошепотiв, - скажи менi, подай знак: намарнi чи не намарнi  нашi
жертви i вся оця руїна, овдовiлi матерi,  посиротiлi  дiти?  Вiдкрий  менi
помисли свої, дай прозрiти майбутнє вiтчизни моєї. Без неї не мислю  життя
свого й  прокляну  внукiв,  якщо  вони  забудуть  пролиту  батьками  кров,
зневажать нашу звитягу i нашi муки. Готовий стати сеї ж митi  перед  судом
твоїм, тiльки скажи, що все, що посилаєш народу  моєму,  не  в  безконечну
покару, а в майбутню славу".
   Лежав iз заплющеними очима. Перед ними майорiло щось червоне, здавалося
- трiпоче на вiтрi корогва. Поволi розплющив  гарячi  повiки.  Якийсь  час
лежав непорушно. Виринав iз власних думок. Неначе з глибокого виру.
   Рiзко випростав з-пiд голови руки, сiв. Стрельнуло в груди, рiзонуло  в
боцi.  У  кiстках,  у  суглобах,  у  всьому  тiлi  зачаїлися  берестецькi,
чортомлицькi i всi iншi тумани i вже не виходили звiдти.  Аж  не  вiрилося
цiєї свiтлої, ясної днини,  що  на  цьому  благословенному  Великому  Лузi
можуть бродити такi пiдступнi тумани i дути такi палючi вiтри. У  половини
запорожцiв хворi суглоби, i чимало їх вихаркують з легенiв туман  разом  з
кров'ю. Цiєї ось, останньої, що минула, осенi  й  Сiрка  скувала  хвороба,
бiльше мiсяця ходив, як дiд Око. Дiд Око, колишнiй  запорозький  дозорець,
просидiв пiввiку в очеретах, Оковi вiсiмдесят дев'ять, найстарiший сiчовий
дiд, простуднi хвороби не скрутили його, як iнших, а поставили правця, вiн
ходить, неначе нанизаний на ратище, голову не схиляє,  далеко  бачить,  i,
мабуть, через те, що бiль не  полишає  його  тiла,  всiх  банiтує.  Скрiзь
бачить недбальство, несповнення старих звичаїв  i  шпетить  кожного,  кого
здибає. Були спровадили старого  в  сiчовий  монастир,  але  там  йому  не
сподобалося, порядки там суворi, чернецькi, сварити нiкого, i вiн утiк.  Й
знову швендяє по сiчових вулицях та хрестить  усiх  зустрiчних  скоромними
словами, не зачiпає лише Сiрка, либонь, через те, що Сiрко побував у таких
щимках, у таких сiчах, якi й Оковi не снилися.
   Болячки отаман долає, про болi свої мовчить. I знає, що це ще  таки  не
старiсть. Десь вона бродить неподалiк, чалапає босими ногами поза куренем,
а в  курiнь  поткнутися  боїться.  Ще  мiцна  у  Сiрка  рука  i  дух  його
незборимий. I хочеться йому  звершити  багато,  хочеться  i  далi  жити  в
крутежi й кипiннi. Старiсть починається з обмеження  хотiнь.  "Що  з  того
буде? Та нiчого, як i з усього iншого". Саме так: тiло ще мiцне, але  душа
прагне все менше й менше. I врештi всi бажання збiгаються в одну  маленьку
крапку, яка може тлiти довго, як iскра на жаринi.
   Сидiти на колодi й думати про щось своє, упокоритися лагiднiй  днинi  й
медянистому гудiнню бджiл?.. Нi, ще рано. Хочеться  iншого.  I,  аж  тепер
зрозумiв, хотiтиметься до самої смертi. Його серце не упо-кооиться  нiколи
- i думка поривається з цього медяного раю  в  широкий  степ,  на  сiчовий
майдан, на  весь  неозорий  майдан  український,  у  той  вихор,  в  якому
прокружляв без спочинку понад сорок рокiв.  Вiн  кружляв,  як  ластiвка  в
табунi кiбчикiв. Летiти тiльки прямо - то смерть. А вiн таки здебiльшого й
летiв так, не терпiв глухих завулкiв i темних суточок. А доля шарпала його
раз по раз, кидала на тини i на мури, вiн випростувався i йшов далi.  Тодi
вiн ще не знав цих слiв: "Нужда закон змiнює". Законом був заповiт батькiв
i славних лицарiв рiдної землi. А вихри ставали дедалi  дужчi,  i  вже  не
видно було видноколу, вже й сонця було не видно. Лукавили вороги, лукавили
й деякi друзi, i, щоб не видати таємниць всього товариства, щоб  ворог  не
вистинав вiйська, iнодi самому доводилося "змiнювати  закон".  А  серце  й
далi не мирилося з тим, завдавало катiвницьких мук. Вiн карається й  нинi,
каратиметься й далi, до могили, i, мабуть, у могилi, що не  змiг  звершити
задуманого, коли вперше взяв до рук шаблю. Помре з нею в руцi.  На  спокiй
не має права.
   Сiрко рiшуче одчахнувся од тих думок, встав i пiшов  до  куреня.  Сонце
вже зависло на самiсiнькiм краю балки, воно було схоже на щойно викуване в
кузнi колесо, здавалося, ще мить -  i  покотиться  по  схилу  та  запалить
лiщину. Нечепа вже порався бiля казанка, з трави стирчав  гострий  горб  i
крайок бриля.
   Кулiш варили пiд старою грушею-пилипiвкою, до кулешу Нечепа подав горох
тертий, а Пилип Курка принiс  варених  ракiв.  Вiн  таки  не  припiзнився,
прийшов, коли  кулiш  уже  умлiвав  на  жару,  пафкаючи  тугими,  гарячими
бульбашками. Це був високий, неначе жердина, худий чоловiк Сiркового  вiку
у чорнiй хламидi, рябий лицем, з тонким,  як  мантачка,  носом  i  довгими
вусами. Пилип Курка - колишнiй сiчовий дяк, який добровiльно вiдрiкся  вiд
свого сану i  перейшов  у  запорожцi,  а  по  кiлькох  роках  -  у  сiчовi
пасiчники. А чорну рясу носив, щоб мали його за чорнокнижника  й  боялися.
За його спиною, на безпечнiй вiдстанi вiд жару, що  пострiлював  червоними
iскрами, лiг великий i теж худий одновухий пес з недобрими  очима.  Пес  i
справдi був недобрий,  нишковий,  нападав  спотиньга  -  без  голосу,  мiг
хапонути за литку несподiвано, нi сiло нi впало. Чи не найбiльше суперечок
помiж Нечепою i Куркою виникало через того пса; Нечепа казав, що зроду  не
тримав би таку препогану тварюку, й просив не приходити з Гадом (так звали
пса), але Курка не зважав на тi прохання, й щоразу  слiдом  за  господарем
волiкся i його недобрий охоронець. Сам Нечепа  тримав  песика  маленького,
розумного, котрий тiльки сповiщав господаря про чиюсь  з'яву,  на  кожного
звiра подавав iнший голос, вночi пильно стерiг  пасiку,  а  при  небезпецi
ховався в тiснiй дiрцi пiд куренем. Там  сидiв  i  тодi,  коли  на  пасiцi
з'являвся Пилип Курка з  Гадом.  Сiрко  на  мить  приплющив  очi  (спомини
сьогоднi заплiскували його) й побачив iншу постать i iншого пса...  Висить
посеред двору закопчений казанок, i  бiлий  дим  стелиться  попiд  лiсяним
хлiвом, i рябий пес вiдбiг далеко, аж до ворiт, пирхає од диму, й  кашляє,
похлипнувшись димом, батько, одганяє  дим  од  обличчя  баранячою  шапкою.
Батько любив варити кашу посеред двору. I очi в нього були веселi,  i  двi
крутi, веселi - од диму - сльозини викотилися з очей, поблискують,  неначе
крапельки соснової живицi. Малий Iван iз братом допомагають батьковi. .
   Оце i весь спомин про батька. Той загинув, коли Iвановi не  виповнилося
й десяти рокiв. Батько був схожий на  Нечепу,  надто  вдачею  -  добрий  i
сумирний.
   На днi байрачної приладi споночiло швидко, одначе з  того  ж  грушевого
гiлля вже випручався тонкий, але ясний серпик мiсяця, й золотими гудзиками
розсипалися по небу зорi, й грушевий  корчик  салапав  двома  язичками,  -
вiдсвiти од вогню грали на  обличчях,  на  ложках  i  чарках,  на  мiдному
куманцевi, що стояв посеред сiрячини, розiсланої для  вечерi.  З  неба,  з
Чумацького Шляху, сипався бiлий пилок - божа сiль, святi досолювали й  без
того круто присолений кулiш. Вiн був гарячий, заправлений  салом  i  диким
часником, ще й зараз, вже знятий iз жару, вже на землi, пафкав i белькотiв
щось у гарячцi та пускав пару.  Перший  черпав  з  казанка  бiлою  липовою
ложкою отаман, за ним - Нечепа, срiбною, турецькою, i вже по тому Курка  -
мальованою, круглою, великою i щербатою. Докучали комарi, й  Нечепа  кинув
на жар кiлька сухих кiзякiв, димок потягло вгору, вiн заструменiв i  танув
у темно-синiй безоднi. Пили  калганiвку,  їли  кулiш  iз  тертим  горохом,
ласували раками, запиваючи їх березовим соком.
   - Їмо-їмо, а наче й не їли, -  сказав  Курка,  витягуючи  довгу,  як  у
гусака, шию та заглядаючи в казанок. - Коли  б,  пане  Iване,  не  того...
Колись пригощали  мене  таким  кулешем.  Блукав  у  плавнях  i  набрiв  на
косаря... Вiн i запросив до вечерi. Казаночок маленький, їмо, як  за  себе
кидаємо, а хоча б на палець над'їли. Я помiтив теє та давай хреститися  за
кожною ложкою, а тодi дивлюся - кулешi в казанку тiльки на денцi.
   Горбун сьорбав кулiш, скiпки не пiднiмав. Й тодi Курка зайшов з  iншого
боку.
   - 0-хо-хо-хо-хо,  хотiв  би  не  согрiшити,  однак  з  тобою,  Трохиме,
согрiшиш. Влови та й влови йому  ракiв.  Ог  i  вловив,  ось  i  поїли,  й
оскоромилися. Страшний це грiх - їсти в пiст м'ясо.
   - Ми їли не м'ясо, а рибу, - заперечив Нечепа.
   - Ти що, вродився вночi, що не знаєш: раки - м'ясо, а не риба.
   - Всяк учений християнин знає: раки - риба. Довго сперечалися, до  яких
божих створiнь вiднести ракiв, а тодi Нечепа сказав:
   - Опрiч того, я безгрiшний подвiйно: по-перше, раками пригощав нас  ти,
по-друге, не знав i не знаю, можна чи не можна  в  цi  днi  їх  їсти.  Моє
незнання звiльняє мене вiд грiха.
   - Погляньте на цього водолiя, - пiднiс догори руки Курка. - Та ти  ж  у
грiхах по саму шию. Чи ж можна вважати себе праведним,  не  знаючи  закону
божого!
   - Бог у серцi, - смиренно вiдказав Нечепа.
   - Взяв ти дорогу на небо, а вона, як та грушева палиця, геть крива.
   - Богохульствуєш, дяче. А того й не вiдаєш, що можна знати божий  закон
од аза й до омеги, й сповняти його, й, сповняючи, коїти великий грiх.
   - Небесне воїнство! - удавано жахнувся колишнiй дяк.  -  Що  ти  мелеш?
Грiшити, сповняючи божий закон?
   - А то ж як. Ти забув позалiтошню чуму, яка лютувала на святу  покрову.
Маловiрнi розбiглися по лiсах i водах й  лишилися  живi,  а  всi  тi,  хто
пильнував строгого церковного закону, погинули вiд бобонiв.
   - Бог послав спитанiє у вiрi сильним синам своїм.
   - I забрав?
   - Забрав.
   - Яке ж тодi це спитанiє? Покрова лишилася без вiрних  синiв  своїх,  -
переконано мовив Нечепа й поправив патичком корчика, що почав пригасати.
   - Найправеднiший з них, пiп Василiй, залишився живий.
   - Вiн - найбiльший грiшник  у  своїй  праведностi.  Ходив  вiдспiвувати
мертвих i розносив чуму.
   - Але ж сам залишився живий.
   - Бо бражник був, всi кiстки, все  нутро  просякло  горiлкою,  чума  не
брала. Ще й праведнiсть його така - вiдспiвував тiльки багатих.
   Сiрко уважно слухав суперечку. Було в нiй  щось  блюзнiрське:  колишнiй
дяк Пилип Курка,  котрий  мав  би  насамперед  пильнувати  божого  закону,
насправдi зумисне безбожно його перекручував, переступав  якусь  межу,  за
якою втрачалася святiсть, вiд того аж моторошно ставало, - але йшлося  про
щось глибше, серйознiше, що стосувалося людської душi, людського буття  на
землi. Сiрко здогадувався, що здоровий i  дужий  Курка  потаємно  заздрить
горбуновi (одначе заздрить не люто) - його вченостi, мудростi, а  надто  ж
розважливостi, надто тому, що в того на все - своя мiрка. Сiрко теж  давно
в тому впевнився: вельми вчений чоловiк Трохим Нечепа. Може, й справдi вiн
не знає всiх святих таїнств та всiх церковних канонiв, зате  знає  закони,
за якими має жити кожен праведний християнин. I  не  тiльки  християнин  -
кожна людина. Помандрував по свiту, перебачив люду всякого й  ставився  до
iновiрцiв не як до виродкiв, а як до людей. Отим, що  має  на  все  власне
думку, Нечепа особливо близький Сiрковi, адже кошовий одвiку  звик  скрiзь
класти власнi карби й не примiрятися до чужих мiрок.
   - Я сам тодi помирав, - задумано казав Нечепа, - i  вже  не  сподiвався
побачити бiлого свiту. Вже менi меркло в очах, i слова молитви плуталися в
головi.  Лежу,  дивлюся  на  дверi  й  думаю:  ось-ось  вона  зайде.  Отак
ступатиме, отак триматиме косу... Й таки вступила. Вже не бачу,  але  чую:
чалапає. Вона, думаю. Бiльше нiхто в чужий  курiнь  не  прийде.  Зiр  менi
застелило зовсiм. А воно - чалап, чалап... Та прямiсiнько до божницi, де в
мене лежали грошi. Й тодi я як крикну: "Iзиди, сатано". Де й голос узявся.
I розвиднiлося менi враз, i побачив я рясу зелену i потилицю Василiйову. I
в ту мить лопнув менi пiд пахвою бобон синiй. А  я  сам,  дякуючи  творцю,
почав одужувати. - Нечепа помовчав i помiшав патичком у  жару.  -  Отож  i
кажу я, що  божий  закон  треба  сповняти  не  стiльки  молитвою,  скiльки
праведними дiлами.
   Сiрко  чомусь  i  собi  пригадав,  як  пiд  той  мор  було  пограбовано
Самарський монастир. Ченцi в монастирi вимерли,  а  тi,  якi  не  вимерли,
розбiглися по рiчках i луках, лишилися  тiльки  двоє  -  старий  чепець  i
воротний. Про те почули двоє прибишiв, пiшли в монастир, сонного воротного
убив обухом один кгвалтiвник, а другий убив ченця, коли  той  молився  при
свiтлi лампади. Содiяли страшне, й не побоялися бога, i  забрали  грошi  в
трапезнiй у скринi, здається, таляри, i пояси шовковi церковнi, й  китайки
жовтi три штуки, й iнше церковне начиння. Їх упiймали  й  презентовали  до
суду церковного i свiтського сiчового. Й  скарали  на  горло,  й  про  той
святотацький  розбiй  сiчовики  гомонiли  довго.  Сiрко  й  сам   не   раз
розмiрковував: як-то важились розбiйники на грiх  перед  божими  образами,
перед очима святих!
   - Пасiчникiв нинi нiхто не шарпає? - запитав про всяк випадок.
   - А що в нас взяти? - мовив Курка.
   - Так i Клим Пiсочник казав. А коли припекли прибишi розпеченою лопатою
- вказав на горнятко iз золотими, - пiд'юдив Нечепа. -  А  в  тебе,  дяче,
грошики водяться.
   - Мої грошi по людях ходять,  -  невдоволено  вiдказав  Курка.  Скiльки
Сiрко знає Курку, вiн завжди отакий - роздратований, чимось  невдоволений.
А чого? Сiрко подумав, що ми iнодi  мовби  самi  собi  вороги.  Проживаємо
життя не в широкому свiтi, а у створенiй у власнiй душi в'язницi.
   Голосно, з привиском позiхнув за спиною  Курки  пес,  десь  у  гущавинi
зареготала сова. Мiсячний серп випручався з  грушевого  гiлля.  На  заходi
зiрвалася зоря й полетiла, лишаючи за собою бiлий слiд.
   - Наткав ти, Трохиме, небилиць,  -  утiкаючи  вiд  розмови  про  грошi,
повернув у попередню колiю балачку Курка. - По  твоєму  розмислу,  i  кров
можна пролити й лишитися праведним.
   - Аякже. Пророк Iєзекiїл сказав: битися за праве дiло  треба  тiльки  з
волi святого духа.
   Сiрко здригнувся, повiв плечима, неначе  вiд  холоду.  В  глибинi  душi
пiдозрював, що завели всю оцю балачку дяк i горбун не  випадково.  Одначе,
примусивши замовкнути їх, не примусиш мовчати голос, що  затаївся  на  днi
власного серця, цi тривожнi думки кружляють у головi кожного воїна,  надто
того, хто не тiльки посилає на смерть iнших, а завдає її власною рукою.  I
йшлося тут вже не про порушення церковного чинопорядку. Одного разу,  коли
iєромонах, правлячи молитву, не вельми щиро просив у бога перемоги козакам
(а було це перед походом, i Сiрко до початку служби натякав на це поповi),
кошовий вийшов зi свого бокуна,  перепинив  iєромонаха  й  сказав:  "Якщо,
попе, тобi забракло вiри в козацьке воїнство або так  вже  облiнився  твiй
язик, котрий лиже таки ж запорозькi  меди,  то  ми  знайдемо  собi  iншого
iєромонаха, а тебе пошлемо ловити у ковбанях карасi" Отже, йшлося  про  те
найбiльше, з чим дедалi частiше залишався  Сiрко  наодинцi  i  проти  чого
шукав собi захисту та твердого опертя. Пора ж бо було думати про  спасiння
душi, а чим її йому, воїновi, спасати? Чомусь згадалася перша смерть,  яка
впала з його руки. Їхали вони  зi  старим  козаком  Качаном  у  своїй-таки
Слобожанщинi понад рiчкою Орiллю в дозiр. День  був  осiннiй,  холодний  i
вiтряний, козаки куталися в киреї. Качан раз по раз зупиняв коня i  злазив
на землю по малiй нуждi - старого мучила  застудна  хвороба.  Потiм  Качан
наздоганяв його мишастим коником i  знову  їхав  поруч.  Поминули  шелюги,
верболiз, що росли в долинцi. Качан зупинився бiля кущiв, а  Сiрко  виїхав
на горба. Виїхав, притримав коня, i в ту мить щось мовби  вдарило  його  в
спину. Вiн оглянувся й побачив мишастого коника  i  якусь  темну  купу  на
землi. Не одразу й збагнув, що то таке. А тодi  завернув  коня  й  вихором
полетiв до кущiв верболозу.  Назустрiч  йому  iз  землi  пiдхопилося  двоє
татар, один натягнув тятиву лука. Сiрко провис на стременах нижче кiнської
гриви i вже не чув посвисту стрiли,  вдарив  татарина  кiнськими  грудьми,
крутнувся конем на мiсцi  й  майже  на  льоту  брийонув  шаблею  волохатий
клубок. Другого татарина вiн не побачив, - той шаснув у лози, -  скочив  з
коня (те було необачно, татарин  мiг  напасти  з  кущiв,  але  не  напав),
схилився над Качаном. Обличчя  тому  було  сiре,  губи  потягло  вбiк  очi
закотилися пiд лоба. Татари вдарили козака по спинi дубиною, а вже по тому
скрутили сирицею нерухоме тiло. Сiрковi довго довелося одхаючувати Качана,
а вже по тому так само довго стояв над татарином. Це  був  зовсiм  молодий
ординець, в нього щойно засiявся вус, - ясночолий i довговидий,  зовсiм  i
не схожий на татарина. Вiн болiсно скривив уста й затулився рукою, мовби й
мертвий чекав ще одного удару. Сiрка пойняли  подив,  сум'яття.  Вiн  вбив
людину. Тодi ще не думав, що це ворог його вiри, навiть забув про те, що й
сам мiг опинитися в сирицi або й лежати мертвим на  цiй  посивiлiй  травi.
Трави сивiють тiльки од старостi, а люди ще й з горя.
   А Качан пiдвiвся, штовхнув ногою нерухоме тiло. Ще сказав:
   "Добре ти його потягнув". Сiрковi не сподобалася похвала.
   А потiм i сам хвалив козакiв за добрий удар, за важку руку.  Бо  тiльки
важка рука може  порятувати  люднiсть  у  їхньому  краю.  Легка  рука  для
скрипки, для бубна... А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато...
   - Вiра без добрих справ пуста,  -  сказав  Нечепа.  Сiрко  прислухався.
"Вiра без добрих справ..." А якi добрi справи чинив вiн?  Походи  та  сiчi
кривавi...
   Тонкий i чуйний чоловiк Трохим Нечепа. Якимось  десятим  чуттям  вловив
отаманiв настрiй, вiдгадав його мислi й провадив  мовби  сам  до  себе  (а
може, й справдi розмовляв з собою в думках):
   - Бог бачить всi дiла на землi, правi й неправi. Здiйнята вгору правиця
з шаблею за  вдiв  i  сирiт,  за  стоптане  жито  -  завжди  праведна.  На
загарбання маєтностей, на погорду перед iншими, на запо-лучення  урядiв  -
неправедна.  Ниньки  в  усьому  тому  важко  розiбратися.  Настане   друге
пришестя, настане суд страшний, i явимося всi  перед,  господом  в  наготi
своїй. I вже не прикриють грiхiв нi ряса, нi жупан,  нi  сiрячина.  Багато
сходив я свiту, багато бачив. Бог за грiхи мої покарав  мене  горбом.  Але
якби я був молодий i здоровий, то вибрав  би  собi  в  провiдники  по  тiй
дорозi, що через нетрища i байраки, в  свiти  тамтешнi,  не  єпископа,  не
iєромонаха, навiть не схимника, а такого чоловiка, що жив правдою,  служив
ближнiм своїм.
   Добре, м'яке Нечепине обличчя сховала тiнь вiд бриля, було видно тiльки
пiдборiддя та губи, на яких стрибали бiлi вiдсвiти. В  прозорiй  тишi,  що
повисла над байраком, його слова  лунали  провiсницьки.  Навiть  Курка  не
спробував повернути їх на кпин. Вiн лише сказав:
   - Схимник молиться за увесь люд.
   - Що тi молитви, коли плачуть сироти i вдови, - заперечив Нечепа.  -  Я
не пам'ятаю, щоб хоч одна молитва, крiм хiба божої, нагодувала голодних  i
заступила поле од супостата. Добрi то справи чи лихi... Дивлячись з чийого
ока: божого, козачого, посполитського?
   Сiрко зiтхнув i подумав, що й їздить вiн сюди, в Грушiвку, не  вибирати
мiсце для пасiки,  а...  щоби  розiбратися  в  самому  собi.  В  тому,  що
наплутало життя, в тому, чого не зрозумiв сам i чого, може, не  зрозумiють
тi, хто пiде по його слiдах. Нiби i йшов рiвно увесь вiк, а мережка слiдiв
позаду лишилася нерiвною. I основне - вони нiкуди не привели.  Й,  мабуть,
вже не приведуть. Хто пiде по тих слiдах? До якої межi? Скiльки  їх  буде?
Чи  зможуть  протистояти  свiту,  жорстокому  i   неправедiивому?   Звiдки
засвiтить їм сонце? Будуть господарями своєї землi i долi чи  сповнятимуть
чиюсь волю? Того не мiг знати, навiть не мiг проникнути  думкою  за  першi
гони - попереду стояв морок. Який же заповiт залишить вiн  нащадкам?  Жити
добром, правдою... Вiн жив  добром.  А  вони  чим  житимуть?  Смиреннiстю,
покорою боговi i долi? Й досягнуть чого? Нi, в цьому свiтi смиреннiстю  не
досягнеш нiчого. "Добрi справи - це тi, що в iм'я рiдної землi  i  рiдного
люду", - подумав Сiрко. I ще подумав, що в тiм огромi,  в  тiм  хаосi,  що
нагромадився у власнiй душi, йому самому не розiбратися,  та  й  не  варто
гаяти на те час. Принаймнi поки шо. Може, коли вже обсядеться в Грушiвцi й
ночi стануть довгi, спробує розiкласти все, що накидало життя, по  кiлькох
коморах, але зараз йому доводиться дбати про iнше, круто обмислювати  день
прийдешнiй i все, що вiн несе з собою.
   - I все ж словом можна досягнути бiльше,  нiж  шаблею,  -  не  здавався
Курка, й не розпiзнати, зi щирого переконання чи  од  ворохобства  власної
душi,  од  звички  казати  всiм  навперекiр.  Адже  i  Сiрко,   i   Нечепа
пiдозрювали, що вiн давно розплювався з богом i з усiма архангелами i якщо
вiрить, то лише в святого духа.
   - Тiльки треба, щоб те слово  почули  й  зрозумiли  всi.  Треба  такого
слова, яке прийняв би в серце кожен.
   - Немає такого слова, - сказав Нечепа. - Й,  мабуть,  нiколи  не  буде.
Словом ще можна привести до страху, покори в церквi. А вийшли - вже  кожен
мiркує про своє. Та й помисли трохи ширше: навiть слово боже не  однакове.
Бо не один в свiтi бог. Через те й слово не однакове. Одна людина не  може
нав'язати iншiй себе i свого бога.
   - То не люди, то погани, - сплюнув у темряву Курка.
   - А вони кажуть: погани  -  ми.  Кожен  божий  нарiд  каже,  що  вiн  -
найкращий. Що може бути гiршого на свiтi, як нав'язувати  себе  iншому.  У
кожного своя душа. Нав'язана, вона сама стає нечестивою i малою.
   - Але ж вони хочуть понищити нас, - вже насправжки обурився Курка.
   - А я про те нiчого й не кажу. Напасники завжди неправi.  Я  казав  про
увесь свiт, про всi племена. Знаю, що це неможливо.  А  от  як  задумаюся,
починаю гомонiти на всiх  мовах,  якi  знаю.  Слова  iншi,  а  суть  одна.
Помирiться, зiгрiйте свої серця любов'ю.
   - Таж не однаковi серця, - чогось зворохобився Курка. - Те  жадiбне,  а
те щедре, те лихе, а те добре...  Не  однаково  у  них  любовi,  добра  чи
злостi. Та й за вiщо їх, людей, любити. Подумай сам, за вiщо, Нечепо, тебе
можна любити?!
   Нечепа здригнувся, неначе од удару, затулився долонею чи то  вiд  огню,
що спалахнув раптом, чи то вiд Курчиних слiв.
   - Знаю... мене, горбатого, нiхто нiколи не любив. Люблять гарних.  Якщо
вiн вродливий, та ще багатий, та ще нескупий - тодi всi люблять. Так  само
люблять красивих коней.
   - До чого тут конi? - муркнув Курка.
   - До того ж таки. Бо гарнi. А шкапу не любить нiхто. Бо вона шкапа.
   - А як же iнакше, - зареготав Курка i ощирився, в темному проваллi рота
зблиснули великi щербатi зуби.
   - А так. Нiчого ти, Курко, не втямив. Вже скiльки вiкiв проголошують  у
церквi попи: "Полюби ближнього", а його  нiхто  не  любить.  Саме  ближнiх
здебiльшого й не люблять. Далеких, тих, яких не  знаємо,  яким  нiчого  не
офiруємо, любити можна. Бо це нiчого не  коштує.  Ось  ти...  Ти  до  мене
ходиш, бо на пасiку мою нацiлився. Якби я сказав, що оддам, то  й  полюбив
би... За пасiку.
   Курка одвернувся. Либонь, Трохим зачепив його за живе й той  вперше  за
вечiр збентежився по-справжньому. Сiрко тихенько засмiявся й  по  тривалiй
мовчанцi мовив:
   - Утрись, Пилипе, та подякуй за науку. Трохимова тут правда i на  лице,
й навиворiт. Я оце сказав би... сказав, якби Нечепа не думав,  буцiм  i  я
чекаю не дочекаюся, коли вже вiн згладиться з цього байраку...
   Нечепа пiдвiв обличчя, глянув на Сiрка, на ньому лежав легенький докiр.
   - Знаю, отамане, що жартуєш. Ти собi  iнше  мiсце  назнав.  I  яблуньки
посадив.
   - Ну, якщо знаєш, мусиш знати й iнше. Горбатий ти, вибачай, але душа  в
тебе чесна. Б'ю тобi за це  чолом,  -  кошовий  справдi  здiйняв  шапку  й
вклонився старому. - Б'ю чолом i поважаю  щиро.  Й  iншi  тебе  поважають.
Гарного клича ти чоловiк i гарну славу по собi залишаєш. А що є  на  землi
бiльшого за добру славу по людинi? Тiльки дiла її, але ж  од  них  вона  й
починається.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

   Ой Сiч - мати. ой Сiч - мати,
   А Великий Луг - батько;
   Гей, що в Лузi заробити,
   Те у Сiчi пропити.
   Народна пiсня

   На другу пречисту по всiх куренях варили гультяйський борщ i пекли рибу
- судака, i стерлю, й коропа-чорнокрапа, курiннi вцiдили кожному по  оковi
горiлки. Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрiвав у сiнях на
кабицях, вiдтак кухарчуки знiмали з гакiв, що були прикрiпленi  на  ланцях
до сволокiв, велетенськi казани й пiрили їх на дрюках  у  двiр  -  обiдали
просто неба на широких попонах. Гаспидськи червоний,  гаспидськи  гарячий,
гаспидськи наперчений борщ шипiв i булькав, i пахощi стояли над Сiччю,  аж
святi умлiвали на небi. Горами лежав на постiлках покраяний  велетенськими
скибками хлiб, i тараня в'язками, i оселедцi у ваганах, i кав'яр солоний у
горщиках та бочечках. Гуляй душа без кунтуша!
   Воно б i гулялося, якби не думка про завтрашнiй день. Ждан не  поспiшав
до дармового  харчу,  хоч  у  головi  наморочилося  вiд  запаху  борщу  та
оселедцiв  i  слина  наповнила  рота.  Постояв  бiля  скарбничної  комори,
потинявся бiля прикурiнкiв, - Дядькiвський курiнь хоч який великий,  однак
не вмiщав усiх козакiв, i з двох бокiв до нього прибудували по куренятi, -
i аж тодi сiв скраєчку на попону. Вже три  мiсяцi,  як  вiн  полишив  свою
лукаву службу в  Батуринi  й  прибився  на  Сiч  -  вписався  молодиком  у
Дядькiвський курiнь. Iшов з гетьманської  столицi  без  шеляга  в  кишенi,
сподiвався на запорозьке привiлля, одначе воно виявилося круте. Сiдаєш  до
столу обiдати - кинь кухаревi в карнавку на  вечерю.  Задарма  й  на  Сiчi
галушки до рота не стрибають. Звичайно,  з  голоду  не  пропадеш:  пожалiє
хтось iз запорожцiв, кине в карнавку чи на тацю за тебе тi шеляги,  але  ж
по тому страва в горло не йде.  Соромно  старцювати  рукатому  й  ногатому
молодому. I нiде тими руками приробити.  Ще  повеснi  вiдiйшли  козаки  по
зимiвниках, що за ярликами, давно скiнчилися веснянi  рибальськi  гарди  i
косовиця, i стадникiв найнято до зими. Кiлька днiв виловлювали  коростявих
коней та вiдганяли їх за озеро Свиняче Морс, мастили дьогтем, але пасти їх
Ждановi не випало. До Сiчової залоги, яку утримує своїм коштом Сiч,  його,
ясна рiч, не прийняли - молодий-бо  i  в  боях  не  гартований.  З  братом
Митрофаном, сiчовим пiдписарем, розплювалися навiк. Може, й  не  навiк,  а
таки вельми неприязно зустрiв Митрофан Ждана  на  Сiчi,  дорiкав,  що  той
полишив таку гарну службу при гетьманськiм дворi, раяв повернутися  назад,
натякав на якесь багатство,  на  якiсь  уряди,  що  чекають  на  братiв  у
майбутньому, тiльки треба, мовляв, сповнити одне  високе  повелiння.  Тодi
Ждан остаточно упевнився,  що  вiн  потрiбний  Митрофановi  не  тут,  а  в
Батуринi, й потрiбний не як брат, а як...  Тiй  думцi  боявся  дати  волю.
Холонуло в грудях, i гiрка липучка склеювала  горло.  "Боже,  -  думав,  -
невже таки правда?" Кому ж служить Митрофан? Служити ж бо двом правдам  не
можна. Для того треба мати двi  душi,  а  такого  людям  не  дано.  Або  ж
розчахнути душу на двi  половинки  -  чорну  й  бiлу,  нi,  не  так,  душу
розчахнути не можна, од гнилої половинки негодящою стає вона  вся.  Бiлими
снiгами власної душi вгадував ту чорнiшу сажi чорноту й жахався:  Митрофан
запродує товариство. А запродувати  товариство  -  то  найбiльший  грiх  у
свiтi. Вiн уже не хлопчак, уже стер двi пари пiдошов у покоях,  наслухався
й надивився, бачив науст i пiдступ у шовках  i  соболях,  сукнi  й  парчi,
бачив убивць з янгольськими пиками i нечестивцiв з ясним поглядом. Страшна
то служба - таємних пiдглядачiв. Той пiдглядач зирить оком за полковником,
а накажи - донесе й на господа-бога. Немає у тих людей святинь у серцi, бо
й не належать собi,  вони  вiдвикли  й  не  мають  права  чинити  на  свiй
розмисел, та й на думку власну не мають права. То вже не  люди,  а  пастки
для iнших. Невже й Митрофан такий?
   Сумнiви гризли i ятрили його серце, вiн аж був упав у вiдчай i страждав
страшенно. Вiн би, може, заспокоївся, якби знав остаточно, так воно чи нi.
Тi сумнiви несамохiть потвердив сам Митрофан. Першої  митi,  побачивши  на
Сiчi Ждана, вiн розгнiвався, навiть розлютувався, а тодi потягнув у шинок,
i напував горiлкою, i  торохтiв,  торохтiв,  розпитував  про  гетьманський
двiр, а найдужче - про нього самого. Вiн боявся, вiн вивiдував, чи Ждан не
дознав чого, а також хотiв знати Ждановi намiри, Жданiв стрiй душi, чи  не
донесе, чи не виляпає чого. Ждан тодi зрозумiв: не треба нiчого казати, не
треба впевняти Митрофана, що нiкому не викаже своїх здогадiв, вiн  уже  не
довiряв Митрофановi зовсiм i боявся його й через те вдав, буцiм нiчого  не
знає, вдав, i показав це в розмовi, й геть розвiяв Митрофановi сумнiви,  i
той заспокоївся й очужiв зовсiм, ще й  натякнув,  щоб  Ждан  до  нього  за
допомогою не звертався. А Ждан i не збирався звертатися, вiн сумно й гiрко
дивився на брата, йому аж не вiрилося, що це  його  брат,  шукав  у  серцi
якоїсь  краплини,  якоїсь  бруньочки,.  котра  б  розкрилася   братерською
любов'ю, й не знаходив. Вiн зовсiм  не  знав,  що  воно  таке,  братерська
любов, як i всяка iнша, крiм хiба любовi до Парасочки, так  у  ту  мить  i
вона здалася йому несправжньою.
   Їм обом щастило: В куточку, де вони сидiли, панував смерк, i  не  треба
було дивитися один одному в очi. Вiн  здогадувався,  що  оцей  гарнющий  з
вигляду, оцей козак-чорт ненавидить його  смертельною  ненавистю,  як  усi
чорнi душi ненавидять душi свiтлi вже за одне те, що вони свiтлi, а вiн ще
ж не послухався братових намовлянь,  побриду-вав  ними,  а  вiдтак  i  ним
самим. Гiркою була горiлка, гiркою балачка, й коли  Ждан  торкався  думкою
майбутнього, воно теж було гiрке. Отак вони розiйшлися, а за  кiлька  днiв
Митрофан вiдбув з якимось посольством на Дон i  мав  лишитися  там  аж  до
осенi. А Ждан страшенно переживав, тепер вже думав про те, що  треба  йому
було об'явитися з усiм перед Митрофаном,  i  просити,  i  молити  його,  й
заклинати, аби одкинувся од того свого лютого промислу. Вiн не  вiрив,  що
переконав би Митрофана, та й, можливо, той надто  глибоко  загруз,  але  ж
треба його якось рятувати. Втiшався тiльки тим, що Митрофан поїхав  i  вся
ця справа, вся розмова вiдкладалася до осенi.
   Бiля Жданових нiг терся курiнний кiт Прибиш. Вiн теж не  наближався  до
казана. Той кiт i спав бiчя Ждана, й лише його та кухаря Панька  зустрiчав
далеченько на стежцi до куреня. Котiв i  собак  притягує  до  Ждана  якась
магiчна сила, вони ходять за ним, неначе привороженi. Прибиш  -  старий  i
вреднючий кiт. Запорожцi заводять котiв тiльки мужської статi, проте тi не
дотримуються суворого  сiчового  закону,  точнiше,  не  дотримуються  його
кицьки, звабленi великою кiлькiстю нешлюбної котячої паруботи, вони  iнодi
прибиваються на  Сiч,  й  тодi  попiд  сiчовими  куренями  лунає  закличне
м'явчання та несамовите шкварчання.
   Не поспiшав Ждан до дармового борщу  -  аби  не  думали,  що  голодний.
Вправно    шмагали    ополониками    короткочубi,     стриженi     високо,
по-дядькiвському, кухарчуки, - кожен курiнь стрижеться  по-iншому,  вправо
краяли статечнi запорожцi хлiб, i все ж сiчове лицарство за такою  справою
без бiлої челядi накликало трохи на кпин, а трохи на спiвчуття.  Ждан  хоч
сам не одружений, проте звик бачити бiля полумискiв  i  казанкiв  чепурних
молодиць та бабусь у фартушках i чути спiвуче, ласкаве жiноче  слово.  Вже
нiби звик, а нiби й не звик до сiчових звичаїв. Жiночим  духом  тут  i  не
пахло, про жiнок тут не говорили, й не заведено  було  про  них  говорити,
здавалося, запорожцi склали на це особливу обiтницю, i оця їхня  суворiсть
викликала повагу, а водночас спiвчуття.
   Горiлки Ждан випив чверть кварти, - чверть кварти оддав козаковi Чайцi,
який найчастiше кидав за нього на  тацю  шеляга,  -  але  навiть  вiд  тої
мiзерiї сп'янiв, а сп'янiвши,  раптом  поклав  собi  найнятися  завтра  до
рибальського отамана.
   Та думка засiла мiцно, та й вдачу Ждан мав таку -  сповнювати  усе,  що
задумав. Отож завтра вiн пiде до шинку, де наймаються голоколiнчики.
   Отак подумав, несучи в черепочку борщ i розмочений хлiб Шайтановi, який
уже не мiг, бо постарiв, кутуляти м'ясо i майже не вилазив з буди.  Шайтан
його упiзнав по запаху, лизнув руку й заходився хлебнути.
   Шинок, наче пiдпилий дiд, що вийшов  на  перехрестя,  обiперся  на  два
костури й виглядає, з ким би посваритися. Але хоч i  згорбилася,  й  осiла
стара будiвля, одначе ще мiцна, з доброго дуба. Вiкна, котрими витрiщилася
на майдан, завiшенi од мух розхвойданими мочулами[30], вiтер ворушив їх, i
вiд того здавалося, що то велика голова либає повiками. Пiд шинком  -  три
великi липовi колоди, покладенi тут  не  без  умислу:  обсядуться  на  них
братчики погомонiти, а тодi котромусь i закортить  закропити  балачку  або
запити якийсь дрiбний гендель, чи й просто нашкрябають iз глибоких  кишень
в кинуту просто на землю шапку на кварту-другу.
   На гребенi разочок голубiв, поправляють пiр'ячко, тирликають  про  щось
стиха, й так само низками - на вишмульганих до гарячого блиску  колодах  -
голоколiнчики. А ще чимало  їх  пооблягалися  на  свiжому,  пiсля  другого
обкосу, морiжку. Ще одна колода - зоддалiк, на нiй статечно сидiли козаки,
але не голоколiнчики, просто бiдаки. Бiля них мiсця не було.
   Ждан обвiв поглядом голоколiнчикiв, i йому аж у горлi зашкрябало.  Лише
кiлька чоловiк зi всiєї збiрнi не згубило людського  чину,  мали  свити  й
чоботи, деякi були навiть при шаблях. На рештi ж - тiльки штани та сорочки
(й на кожному шапка), а були й такi, котрi прикривали  стид  рушником  або
якоюсь мiшковиною, обiп'явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мiднi
або олов'янi хрестики  на  волохатих  грудях.  Одежу  давно  пооддавали  в
заставу шинкаревi, декотрi примудрялися  заставити  чоботи  та  жупани  по
кiлька разiв - випросить, буцiм сходити до церкви, й  заставить  в  iншому
шинку.  Надто  привернули  Жданову  увагу  троє  голоколiнчикiв  -  лежали
рядочком бiля колод, голови поклали  на  шапки,  а  стид  прикрили  однiєю
рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками, Тут були всiлякi молодцi:
козаки i аргатали, колишнi посполитi i  старшини,  колишнiй  пiдпаламар  i
навiть колишнiй студент всiляких вольних наук  iз  Києва,  єдиною  ознакою
вченостi котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в  похвальбу,
що володiє латинським i грецьким дiалектами, нiхто не вiрив. При  Ждановiй
з'явi голоколiнчики заворушилися, забликали на нього лiнивими, неприязними
очима. Ждан вже збирався вшитись звiдси, як  раптом  на  колодi  посунувся
дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистiм, хоч i  не  дорогiм
тузинковiм жупанi й сказав:
   - Сiдай, хлопче. У ногах правди немає.
   Козак вочевидь не був голоколiнчиком. Ждан оддав  йому  поглядом  дяку,
сiв на лискучу колоду. Скосив очi на козака. Сiчовик схожий на  ведмедя  -
такий же великий i кудлатий. Руки волохатi, i  стрiхами  брови,  i  круглi
очi-вирла.
   Сiчовик поплямкав товстими губами й сказав:
   - Бачу, зелений i на Сiч прибився недавно.
   - Недавно.
   - Якого ж ти роду-племенi? Як звати? Мене  -  Кирилом.  Ждан  не  встиг
вiдповiсти, як зашелестiло пiд шинком:
   - Жмурко йде, Жмурко йде...
   Через майдан дибав на довгих, негнучких ногах рибальський отаман  Гринь
Жмурко. Той отаман  мав  трохи  кумедний  вигляд  -  голова  прикипiла  до
короткого тулуба, а ноги мав довгi - здавалося, того чоловiка  вирiзали  з
дерева, трохи не дотримавши мiри. А Жмурко - бо  приплющував  очi.  Вiн  i
зараз стулив їх -  виднiлися  тiльки  вузенькi,  наче  прокраянi  рiзаком,
щiлинки, ще й по всiй пицi розвезена байдужiсть, буцiм  Гринь  вийшов  так
собi-  прогулятися.  Одначе  Ждан  небавом  упевнився  -  байдужiсть  була
вдавана, а очi-щiлини помiчали все.
   - Що, отамани-молодцi, гарна нинi вдалася  погода,  -  мовив  Жмурко  й
обвiв щiлинами очей виднокiл. - Дощу не навiє?
   - Жабка зелененька ниньки стрибала по березi...
   - I туман iз Чортомлика курiв угору.
   - Зiбралися на посиденьки чи для якої справи? -  правив  своєї  Жмурко,
вiн не поспiшав, знав-бо псяюха: що довше  тягнутиме  линву,  то  коротшою
вона буде в руках козакiв, згодяться на меншу платню.
   - Не глумися, отамане.
   - Став могорич.
   - Я ще, може, й не попливу, - вдавано монявся Гринь. - Бо й плисти нi з
ким.
   - Як то нi з ким, а ми! - захвилювалися голоколiнчики.
   - Поглянь, якi молодцi!
   - Вже й не знаю, як бути. I риба, кажуть, погано йде.
   -  Вчора  Хвесько  приїхав,  каже,  є  риба  в  лиманi.   Судака   взяв
чималенько...
   - Воно можна б i спробувати... Собi на збитки... Ет, будь  що  будь,  -
вдав, буцiм здається на прохання голоколiнчикiв.
   - Став могорич, - гукали найнетерплячiшi, але на них зацитькали.
   - Треба домовитись за цiну.
   - Ви мою цiну знаєте...
   - Це весняна цiна, - сказав Кирило. - Тодi риба плавом пливла. А  тепер
спробуй її добути...
   - То й чекай весни.
   I затнувся. Жмурко  поводився  хазяйновито,  нахабно,  одначе  за  тiєю
нахабнiстю  ховалася  й  деяка  осторога  -  рибальський  отаман   сiчових
голоколiнчикiв трохи й боявся.
   Довго сперечалися, отаман  трохи  поступився,  а  тодi  почав  набирати
ватагу. Диво, першим, кого вiн назвав, був Кирило Кайдан. Далi  вказав  на
ще двох козакiв, якi не пропили чину, за ними - на Ждана, на тих  козакiв,
що сидiли на колодi оддалiк.
   Назбирав ватагу чоловiк на двадцять. Тi,  хто  не  потрапив  у  ватагу,
загаласували, обкладали Жмурка крутою лайкою, погрожували, одначе тепер за
його спиною стояла мiцна оборона, сказати б -  сердюки,  як  у  короля  чи
султана, й вiн нiкого не боявся, огризався й собi. Голоколiнчики  вимагали
могорича, але Жмурко сказав, що могорич буде вже на островi,  знав:  пiсля
могорича ватагу  не  зiбрати.  З  Чортомлика,  обкружлявши  увесь  сiчовий
пiвострiв, пiдiгнали величезного човна на два демена  i  тепер  iз  старої
дубової комори, аж за дорогою,  носили  до  Пiдпiльної  бочки  з  сiллю  й
катраном, зрiзи,  вагани,  сiтки  великi  й  малi  i  неводи,  звичайнi  i
велетенськi - матули, у яких крила-подоли по десять сажнiв, i всiляке iнше
начиння.
   - Горiлку не забудь, отамане, горiлку, - нервово гукали голоколiнники.
   Горiлку в окованому залiзними обручами барилi котив сам отаман з  двома
крамарчуками.  Бiля  того  барила  вiн  i  сiв  у   човнi.   Ждановi,   як
наймолодшому, дали в руки шполик - вичерпувати з човна воду. Але човен був
новий, добре просмолений - води не пропускав. Стояла спека, степовi  рiчки
обмiлiли, й тепер од Днiпра напирали Павлюк i  Скарбна,  i  всi  тi  води,
разом з Чортомликом, вбирала в себе Пiдпiльна й несла широкими  луками  аж
до глиняних правобiчних круч, далi повертала вниз, до Базавлука, i  вже  в
iншiй своїй одмiнi мчала на схiд, прагнучи вiддати Днiпровi  воду,  яку  у
нього ж  i  взяла.  Весною  i  влiтку,  коли  рiки-протоки  течуть  вспак,
запорожцi добираються до Днiпра Павлюком.
   Течiя прудко несла велетенського човна помiж низьких, зарослих очеретом
та ситнягом берегiв, прудко, так прудко, що обоє стернових - на чардаку  й
на кормi - ледве вправлялись кермувати. Голi до пояса, плечистi, засмаглi,
мовби й не дуже налягали на стерна, але човен iшов, неначе слухняний  кiнь
по  рiвнiй  дорозi.  Обоє  стерновi,  а  також  кармаш,  помiчник  Жмурка,
рибальського   отамана,   не   з   голоколiнчикiв,   а    з    досвiдчених
козакiв-рибалок, i плату отаман визначав їм осiбно. Козаки спали на сiтках
у човнi, їх не будив нi плескiт води, нi крики лугових чайок-чубарочок,  i
навiть коли того чи iншого козака хльоскали по обличчю вербовi  вiти,  вiн
тiльки утирався та перекидався на другий бiк, не розплющуючи  очей.  Гарно
пливлося Ждановi по сiчових рiчках, i гарно пливлося в  небi  сонцевi  над
Великим Лугом. "Та вода по каменю, та вода по бiлому",  -  мугикав  вiн  i
дививсь у воду, де течiя бавилася при самiм днi довгими,  зеленими  косами
водоростей i де зграйками трiпотiли спритнi рибки.  Раптом  попереду  щось
вибухнуло, в повiтря знявся табун великих, нiколи не бачених Жданом птахiв
i потягнув понад очеретами.
   - Баби[31], - спостерiг парубкове здивування Кирило. И усмiхнувся. Коли
Кирило усмiхався, враження сердитостi й суворостi розвiювалося,  натомiсть
обличчя ставало дiiтинно добрим i наївним.  Дуже  гарно  вiн  усмiхався  -
кутиками губiв i очима -  темно-карими,  без  жодної  потайної  iскорки  в
глибинi.
   Ждан захоплено розглядався. З кожним закрутом  рiчки  одкривалися  новi
чудовi краєвиди, новi дива.  Дуби  стояли,  як  велети,  а  верби,  неначе
дiвчата на стежцi, - гнучкими черiдками. А чайок, качок, гусей,  всiлякого
iншого птаства на рiчках - не злiчити.
   Човен поминув чималенький, порослий кущами верболозу острiв i  повернув
у кругле, оступлене з усiх бокiв дубами i кленами озеро. Дерева на островi
росли то купами, то по одному, здавалося, порозходилися  й  посходилися  в
гурти мiцнi зеленочубi парубки. На багатьох дубах чорнiли буслячi  гнiзда.
Тут течiї не було, Жмурко будив голоколiнчикiв, вони бралися за  весла.  А
далi знову рiчка, i вузький потяг, що помчав човен, аж падали ниць  осоки,
й ще одне Озеро, й болото, в якому одпихалися дрючками, поки  випливли  на
течiю, котра й внесла їх у  Днiпро.  Iз  розмов  Ждан  зрозумiв,  що  вони
пробиваються на самий низ Великого Лугу, в нетрища. Рибальськi угiддя,  як
i сiножатi, подiленi помiж куренями (курiннi раз на рiк  тягнуть  з  шапок
ярлики на урочища), орендаторам дiстаються найгiршi, та й  то  з  середини
лiта. Весною запорожцi ставлять на ходових рiчках гарди - лозовi  запруди-
i вичерпують рибу пiдсаками. Одначе i влiтi, умiючи, рибу можна  впiймати.
Багатий на неї Великий Луг.
   Незабаром повернули в бiчний  рукав,  пропливли  ще  трохи  вниз  i  на
широкому допливi пристали до невеликого  острова.  Ждан  зрозумiв  -  вони
добулися до мiсця. Бiля  самої  води  лежало  з  десяток  малих  човнiв  -
жакових, сiткових, задирчастих, а на  березi  сiрiли  куренi  та  повiтки.
Острiв випинався горбом, на макiвцi горба пiдперли небо два могутнi  дуби,
кiлька менших розбрелося по острову, сплелися чубами п'ять осокорiв, росло
тут також кiлька  молоденьких  кленiв  та  берестiв,  а  над  самою  водою
похилилася стара верба, до якої рибалки й припнули човна. Потiм виносили з
човна начиння, облаштовувалися, пообiдали.  Жмурко,  який  розташувався  в
окремому,  отаманському,  куренi,  вточив  горiлки,  винiс  кiлька  в'язок
таранi, в'язку цибулi, два шматки старого сала, чотири паляницi хлiба, все
це поклав на старому, пiдтрухлому од дощiв столi, що стояв пiд  очеретяною
повiткою. Липовий корячок не прудко, але й  не  забарно  поплив  по  колу.
Ждан, як i Кирило, не пив, одначе той свою  мiру  горiлки  влив  у  пласку
глиняну пляшку, заткнув дерев'яною пробкою й сховав у куренi. Не  пило  ще
кiлька козакiв. Ждан з'їв хлiба з салом та цибулею, з облущеною таранею  в
руцi  тинявся  по  острову.   Розглядався.   Курiнь   хазяйський,   курiнь
кухарський, курiнь рибальський, ще одна повiтка, а пiд нею мiцний стiл  на
дубових окоренках, величезнi зрiзи, вагани,  кiлька  ям,  пласкi  кам'янi,
дерев'янi довбешки, плетенi лозовi кошi - призначення всьому цьому начинню
не знав, а розпитати не було в кого. Голоколiнчики трапезували,  отаман  i
кармаш поралися бiля дiжок i зрiзiв - оглядали, пiдбивали  обручi,  Кирило
порався в куренi. Вiн пiдiйшов до Ждана, котрий топтався в  дальнiм  кiнцi
острова бiля старого-престарого корякуватого дуба, на якому зеленiло  лише
кiлька гiлок, а з дупла на рiвнi двох людських зростiв долинав глухий гул.
При коренi дуба звинувся  велетенський  вужака,  сичав,  прядучи  рухливим
язичком, не втiкав. Ждан проганяв його гiллякою.
   - Що воно таке? - запитав, показуючи  на  стовбур  дуба.  Кирило  задер
кудлату голову, якийсь час пильно вдивлявся в сухе вiття.
   - Дикi бджоли, - мовив упевнено. - Не кажи нiкому. Завтра  чи  позавтра
видеремо, матимемо мед.
   I оглянувся, чи немає поблизу ще медового дерева. Але  неподалiк  стояв
тiльки ще один дуб, але вiн був мертвий. На островах стоїть  багато  сухих
дубiв, цей же був не сухий, а мертвий. Саме так  подумав  Ждан.  Дуб-велет
розвинувся весною, а тодi враз невiдь вiд чого загинув. Такого Ждановi  не
доводилося бачити нiколи. Цiлi  всi  вiти,  всi  найменшi  галузочки,  але
чорнi, як сажа, i без листя. Ждановi чомусь стало  моторошно.  Вiд  Днiпра
хмарою налетiли крячки, падали на воду, щось у  нiй  хапали,  й  так  само
раптово всi разом знялися й шугонули  понад  бiло-рожевою  пiною  очерету,
розтанули, мовби згорiли в червонiм купайлi сонця. Бiлi крячки - наче бiлi
мислi. Це були молодi крячки, вони лiтали навперейми з вiтром,  навперейми
зi свiтом, який налив їх силою i зiп'є її. Але вони того не  знали,  як  i
Ждан, почувалися дужчими за свiт. Стрiмкокрилi бiлi птахи  запали  йому  в
серце, i вiн аж повеселiшав вiд самої думки про них.
   - Треба вкладатися спати. Завтра буде важкий  день,  -  сказав  Кирило.
Вони вернулися до куренiв.  Голоколiнчики,  запаливши  морову  губку,  всi
сидiли за столом. Ядучий димок зносило на воду. Деякi спиналися на  пiсню,
але спiвали невлад. Кирило винiс з куреня сiна, розiслав на травi,  вiдтак
винiс i розiслав по сiну велику бiлу шматину - полог. По тому  взяв  полог
за пришиту посерединi полотняну гульку, пiдняв його над землею i прив'язав
мотузком до гiлки дуба.
   - У куренi душно, - пояснив Ждану.  -  А  без  пологу  комарi  заїдять.
Траплялося,  зв'язували  кого-небудь  за  якусь  провину,  найчастiше   за
крадiжку, й лишали на нiч у травi - заїдали до смертi.
   Кирило вийняв люльку, кисет i присiв пiд вербою на обплетений  березкою
пень. Ждан примостився бiля нього. Вода в озерi була  червона,  здавалося,
то переливається кров. Просто на очах вона втрачала червону барву,  мiняла
її на зеленаво-синю, далi на темно-синю, аж  поки  не  стала  як  дьоготь.
Вселенська нiч налягла на плавнi велетенським крилом. Й одразу засвiтилися
на небi бiлi лампади, й саме небо мовби опустилося  вниз.  Кричав  десь  у
травi деркач, сюрчали коники, якась пташка верещала в  кущах  по  той  бiк
озера. Пролунав глухий виплеск - скинулася велика риба...  Кирило  докурив
люльку, вибив її об вербу й забрався пiд полог. Ждан лишився на  вербовому
прикоренку.
   Сидiв над водою довго. Вже викотився з очеретiв  круглий,  як  днище  в
бочцi, мiсяць, вже доспiвали останньої пiснi  голоколiнчики  й  розбрелися
спати - хто пiд полог, хто в курiнь, вже й зорi примеркли, а  вiн  все  ще
дивився на темну воду  й  стискав  руками  задертi  до  самого  пiдборiддя
колiна. Пугали десь у пiвнiчнiй  сторонi  пугачi,  й  пугало  його  серце,
смуток накотився, аж хотiлося  плакати.  Почував  себе  бiдним  сиротиною,
маковою зерниною, загубленою в темному морi ночi, билиною на чужому  полi.
Нiкого в нього немає - нi батька, нi  неньки,  нiкому  вiн  не  потрiбний,
навiть братовi, Митрофановi, який кує чужим срiбним молотком свою  неправу
долю, а його долю обпугу-кують пугачi. Бач, розшаленiли, як скаженi. "Нiде
менi гнiзда звити i дiточок розводити", - чомусь крутилося на думцi. Знову
й знову думав про Митрофана, але безнадiйно, думка проскакувала, як риба з
порваної сiтi. Що спонукало  Митрофана  до  зради  товариства,  i  як  вiн
зважився  на  таке,  й  чим  йому  остирилася  Сiч?  Сподiвається  там,  у
гетьманщинi, посiсти високий уряд i маєтностi? Напевне. Тут вiн маєтностей
мати не може, й  уряд  його  невисокий.  Та  й  з  того  будь-коли  можуть
прогнати. Либонь, добре, що вiн. Ждан, назвався iншим прiзвищем,  i  нiхто
не знає, що Митрофан - його  брат.  Сам  Митрофан  зажадав  того,  мабуть,
боїться, що дознають, звiдки прибув Ждан i кому свiтив свiчки,  й  виникне
недовiра,  й  потягнеться  мотузочок...  Митрофан   повернеться,   i   вiн
поговорить з ним... I раптом ясно i страшно осягнув, що нiякi його розмови
Митрофановi не допоможуть, що вiдродити людину  неможливо.  Вiн  ще  довго
думав про це,  та  потiм  йому  спогадався  Батурин,  спогадався  Колиска,
спливли на пам'ять веселi Парасоччинi очi, й  вiн  зронив  на  колiна  двi
сльози. Трохи повеселiв, пригадавши Парасоччину  клятву  чекати,  доки  не
вернеться, але одразу ж знову засмутився:  хiба  можуть  такi  веселi  очi
довго видивлятися когось з далекої дороги. Аж рвонувся вiд тої думки, коли
б мiг, побiг би по мiсячнiй дорiжцi через плавнi  до  берега,  а  далi  до
Батурина. А вона сяяла, а вона переливалася срiблом, манила до  себе.  Але
по тiй дорiжцi можуть ступати тiльки янголи.  Одвiв  очi  вiд  спокусливої
мiсячної дорiжки, дивився на Кiнь-звiзду, а  бачив  лампаду  в  Колисчинiй
хатi, а пiд лампадою Парасочку.  З  думкою  про  Парасочку  й  заснув  пiд
пологом, прихилившись до Кирилового плеча.
   Його збудив Жмурко, але  вже  по  сходу  сонця,  й  наказав  допомагати
козакам, якi лишилися на островi. Решта ж ще з ночi попливли на лиман.
   Тiльки  раз  i  випало  Ждановi  вставати  по  сходу  сонця.  Бо   далi
закрутився, як судак у вершi.
   Пiзнього ранку вернулися з  лиманiв  забродчики.  Поки  вони  катранили
дьогтем сiтi, поки розвiшували їх на пiдтиках та вибирали  зiлля.  Ждан  i
решта рибалок носили величезними кошами пiд повiтку рибу. Четверо рiзчикiв
хапали великi, ще  живi,  рибини,  кидали  на  стiл,  ледь  вловним  рухом
розпанахували  животи,  патрали,  розрiзували,  обтрушували  у  дерев'яних
ваганах сiллю i кидали в iншi  кошi.  Ждан  i  ще  п'ятеро  носiїв  пiрили
корзини до велетенських зрiзiв-солил i вкидали рибу  в  їдкий  саламур,  а
самi притьма бiгли до човна. Й далi чимдуж по тому самому колу,  а  отаман
стояв посерединi кола й скiском карбував  на  лiщиновiй  лозинi  кiлькiсть
корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий i сонний  Жмурко,
який  наймав  їх  бiля  корчми.  Отаманiв  голос  гримiв  владно,  правиця
стискалася у важкий кулак, i той кулак  один  раз  вже  черконув  лiнивого
рибалку Спудiя, колишнього бурсака з Києва. Погукував i кармаш, погукували
й солiльники, та й сам Ждан розумiв: у таку  спеку  несолоною  рибу  довго
тримати не можна.
   Рибалки кружляли по березi, а над водою кружляли, вихрили чайки i  бiлi
крячки, вони хапали риб'ячi нутрощi й мчали з ними понад водою.  Один  раз
Ждан задивився на них, загавився, i кармаш штурхонув його  межи  плечi.  В
обiд передихнули - кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як  їй
не вдатися з молоденьких  сомикiв,  з  судака  та  лящiв.  Ждан  настiльки
втомився, що аж перехотiлося їсти. До вечора ледве  впоралися,  сiдали  до
столу по заходi сонця, й отаман знову виставив сулiю  з  горiлкою,  одначе
цього разу  голоколiнчики  трапезували  недовго.  Ждан  заснув  одразу  по
вечерi. Лаштуючись на нiчлiг, вiн сказав Кириловi, що вдосвiта попроситься
на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями - то  вража
справа, доводиться й у воду  забредати,  i  вплав  подаватися,  недовго  й
хвороби вхопити.
   - Не подавай голосу, поки тобi не наступили на хвоста. Нехай  їй  лихо,
тiй матулi з її лямами, - так скiнчив своє повчання Кирило.
   Щерба, яку двiчi на день варив кухар  Саливон,  була  густа,  запахуща,
жирна, риба - смачна, одначе на четвертий день  голоколiнчики  вiдмовилися
її їсти - отаман не поставив горiлки. Сьорбали руду, солону щербу  Кирило,
Ждан та ще кiлька рибалок.
   -  Домова  була  справляти  могорич  пiсля  кожної  тонi,   -   кричали
голоколiнчики. - Гаруємо день, а душу закропити нiчим.
   - Де це бачено - кожного дня могоричi, - вiдбивався отаман.  -  А  тодi
спите на веслах. Охрiм учора у воду впав.
   Його пiдтримали непитущi козаки, а також тi, хто пив у мiру - на  свята
та з якоїсь нагоди.
   - Така була домова. Так ведеться скрiзь, -  не  вгавали  голоколiнчики.
(Однi вар'ювали за горiлкою, iншi - од утоми).
   - Горiлка - що, - сказав козак  Кочерга.  -  Он  м'ясо  гниле...  Ледве
вдалося Жмурковi вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня їм не було
чим  закропотити   душi   -   голоколiнчики   збунтувалися.   Гостроносий,
дзьобастий, як журавель, рябий Онисько схопив  Жмурка  за  груди  й  почав
трусити, як  грушу.  Одначе  непоказний  з  вигляду  отаман  так  шарпонув
Ониська, що той завищав, як пес, i поколiнкував по травi, завиваючи:
   -  Руку  вломив,  паскуда,  руку  зламав.  Бийте  його.   Голоколiнчики
попiдхоплювалися, оточили Жмурка. А  той  бачив,  що  непереливки,  одразу
змалiв, розводив руками:
   - Та хiба б я не дав, коли б не витекла. Вся  до  крапельки  витекла  з
барила.
   Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася
спати. А ще й небо спохмурнiло, сова пугала на дощ - i нахмарило на  душах
у голоколiнчикiв, важке безпохмiлля  бродило  їм  у  головах,  смоктало  в
грудях, i готовi були на найнсрозважливiшi  вчинки.  Колобродилися  довго,
гомонiли, радилися, що робити. Однi раяли сiсти в  човна  й  вернутися  на
Сiч, iншi - послати туди отамана з двома веслярами i нехай  не  вертається
без барила з оковитою. Так нi до чого й не домовилися.
   Удосвiта на лимани не плавали - спали. Розбудив усiх  криком  кармаш  -
бiгав по острову й лементував:
   - Убили, убили, нехристи, - що ж тепер буде, божечки!  Убили!  Заспанi,
розкучманi, стовпилися рибалки бiля отаманового куреня. Туди зайшли Кирило
й ще двоє козакiв. Жмурко лежав на примос-тцi з вибалушеними очима,  одежа
йому на грудях запливла сукровицею. Ще й  був  припечатаний  до  примостки
гострими рибальськими  остями,  вони  стримiли  з  шиї.  Таке  бузувiрське
вбивство приголомшило рибалок. Стояли притихлi, знiченi, поопускавши  долу
очi. Декотрi  кидали  косяки  на  Ониська.  Той  рвонув  на  грудях  темну
полотняну сорочку, роздер до пупа:
   - Не я, не я, чого вирячаєтеся. Я спав. Нехай он Пилип скаже.
   Пилип мовчав, мовчали й iншi рибалки. Бо ж i справдi не знали, хто вбив
отамана. Об тiм вчинить дознания сiчовий суддя. Одначе нiкому не  хотiлося
чекати дознания, ставати перед судом навiть свiдками. Та й спробуй доведи,
що ти не винуватий. Всi були на островi, всi спали, й хтось один не  спав.
А що, коли суддi та пiдсудкам приверзеться, що вбивство вчинили всi авулом
або й хтось один зi згоди ватаги.
   Звичайно, суддя зажадає присяги на хрестi та євангелiї. Перед  присягою
на животворнiм хрестi не встоїть найбiльший злочинець. Проте могло статися
й таке, що вбили отамана комишники. Припливли на човнi  i  вбили.  В  таке
йметься мало вiри, а проте... Тодi суддя вирiшить, що рибальська ватага  в
змовi.
   Рибалки розбилися на гурти, гомонiли.  Декотрi  переходили  вiд  одного
гурту до iншого, було видно, на щось намовляли рибальську громаду.
   Й таки намовили. В пiдполуднi повантажили  в  байдак  сiтки,  всю,  яка
була, сiль i весь харчовий припас i вiдiпхнулися од берега. Вони пливли  в
Прогної, до моря - на Кiнбурзьку косу. Там улестять якогось агу, вiн дасть
їм ярлика, й ловитимуть рибу на морських  озерах-лиманах,  якщо  татарськi
ватаги не виловлять їх самих. А може, й не допливуть  туди,  повернуть  до
слобiдського берега та продадуть човна i увесь рибальський риштунок.  Ждан
пiдслухав - таки збиралися  йти  до  моря,  а  якщо  вдасться,  то  аж  на
Кальмiус, до донцiв.
   На островi лишилися кармаш, двоє доменщикiв, Кирило та Ждан.
   Пiд обiд кармаш i деменщики поклали в  сiткового  човна  Жмурка  й  теж
одплили од острова. Плавба їм клалася важка - супроти течiї, супроти  ночi
з покiйником на сiнi. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило  вiдмовився,  за
ним не сiв у човна й Ждан. Ще ранiше, коли посунув по водi байдак,  Кирило
сказав Ждановi:
   - Тобi, хлопче, з ними не по путi. Якщо хочеш - тримайся мене.
   - Ви ж там на нас окрiп не  ллiть,  -  гукнув  на  прощання  кармашу  i
деменщикам.
   - Чого нам на вас його лити, - розважливо мовив кармаш. - Ясна рiч,  нi
ти, нi хлопець на таке бузувiрство не важилися б.
   - Спасибi на вiрi, - сказав Кирило. Вони лишилися на островi вдвох.
   - Лаштуймося ж у  дорогу  й  ми,  -  мовив,  коли  човен  iз  зарiзаним
рибальським отаманом сховався за кугою. - Краще б переночувати  в  куренi,
азиж блукатиме по островi Жмуркова душа.
   - Куди ж ми поправцюємо? - запитав Ждан.
   - Є одне мiстечко, - невизнгiчено вiдповiв Кирило. - I стоїть  там  дуб
дупленатий, нiкому не винуватий, не жне, не молотить, а готовеє  колотить,
дасть їсти-пити й нам заробити.
   Ждан згадав бiлих крячкiв, i йому  стало  сумно.  Пхалися  вгору  проти
днiпрової течiї малим  задирчатим  човником  й  першу  нiч  перебилися  на
островi Британi проти Скарбної, серед  пiщаних  кучугур  i  розкопiв,  якi
лишилися од старого городища. В розкопi-канавi розклали невелике вогнище i
зварили в казаночку юшечку з окунiв, яких Кайдан  наловив  на  п'явку  пiд
очеретом. Деякi розкопи на островi  були  недавнi,  й  Кайдан  сказав,  що
робили їх запорожцi, шукаючи скарбiв. Серед сiчовикiв є чимало таких,  якi
вдовбуються в старi могили й пiдкопуються  пiд  печища,  а  також  шукають
скарби за допомогою цвiту папоротi, розрив-трави або чарiвної палички. Тих
скарбiв чимало закопано в степу - ховали їх татари  при  втечi,  й  козаки
також, i прибишi, якi потiм гинули самi, - чимало  їх  i  по  урочищах  та
старих селищах.
   - На цьому самому островi  i  я  колись  длубався,  -  сказав  байдужим
голосом Кайдан. Вiн лежав на боцi бiля вогнища, червонуватi вiдсвiти грали
на його великому, круглому, бровастому обличчi, i вiд того воно  здавалося
вельми грiзним; застрашливим, якби не знав, що той твар до доброї душi бог
дав помилково, забоявся б. - Блукав тут по острову жовтий, з бiлими  очима
бездомний пес i все сiдав на одному горбочку, отамо за розкопом, -  вказав
у сутiнь ложкою Кайдан. - Я й присочив те мiсце.  Але  цвiту  папоротi  не
знайшов, хоч цiлих три ночi просидiв на клечальнiй недiлi в лiсi.  Й  саме
через те... Лежу я за кущиком у долинцi, а пес на горбочку сидить.  Нiч  -
нi темна, нi свiтла, я ту псюку ледве бачу. Коб же, думаю,  не  розворожив
скарбу, й тихенько до нього: "Цюцю, цюцю". А вiн менi  улад  на  вiдповiдь
басюрою: "Кирику, Кирику". У мене й чуб дрiттям, а все ж  лiзу  до  нього.
Вiн гарчить, i я гарчу - обдурити його хочу. Схоплю, думаю, за  хвоста,  а
тодi вже без приворотного зiлля скарб з нього витрушу. Й  таки  схопив.  I
трусонув. Тiльки вiн як рвонеться... Одне слово,  не  втримав  я  його,  а
вранцi прийшов на те мiсце, а там ковляшки собачi. Бiлi. Я  покопався  пiд
ними й викопав кiнського черепа. Либонь, приворотень на тому  конi  їздив.
Якби була в мене розрив-трава, перевернув би я той череп на доброго  коня,
а так...
   Наплiв кошiв Кирило Кайдан, сам небавом висвистував носом "журавля",  а
Ждан до ранку не склепив повiк. Все йому увижався жовтий пес з вишкiреними
iклами i кiнський череп. А потiм подумав, що в  отаких  ось  мiсцях  уночi
люблять бродити покiйники, всiлякi упирi, та й просто всi  тi,  хто  помер
без каяття. Ясна рiч, всi косоокi  помирають  без  каяття,  а  це  ж  їхнє
городище. Пiдлiзе такий з ножем у вищирених зубах...
   - Бр-р-р!
   I зiтхав теплою хвилею Днiпро, й плакав десь куличок, зовсiм як грiшна,
вигнана з раю душа.
   - Ти менi такого не розказуй проти ночi, - попросив уранцi Кирила. - Не
спав я зовсiм...
   - Отакої, - щиро здивувався Кирило. - Треба було перехреститися тричi i
"Отченаш" прочитати. Нiяка нечисть не причепиться.
   Наступного  вечора  обоє  умлiвали  бiля  гречаникiв  iз   сметаною   i
наваристого бобiвника, якими їх пригощала шинкарка Ївга  Гноїха,  чорноока
молодиця рокiв тридцяти, її корчма  стояла  неподалiк  вiд  слободи  Сiрий
Камiнь, що над  рiчкою  Сурою.  Бiля  корчми  шамралося  чимало  всiлякого
непевного люду, казали, що Гноїха переховує крадене, а то й самих крадiїв,
i пiдторговує порохом та набоями. То, може,  й  неправда,  що  в  Солодкiй
корчмi (так вона називалася) можна було розжитися на  шльонськi  сукна  та
кожухи, зате медами корчма  славилася.  Й  не  тiльки  медами.  Недарма  -
Солодка. Скрiзь по запорозькому пограниччю попритулялися такi  корчми,  їх
намагається згладити гетьманська  сторона,  -  збираються  в  них  всiлякi
зброднi, звiдти найлегше добутися  в  саму  Сiч,  -  запорозькi  дiди  теж
киплять проти них, насилають команди, i, якщо вдається,  тi  сплюндровують
корчми та шинки дотла. Бо  славляться  вони  своєю  нецнотою,  там  завжди
валасається кiлька дiвчат, що їх називають хльорками або  потiпахами.  Про
людське  око  вони  вважаються  шинкарчиними   наймичками,   а   насправдi
справляють i iншу службу. Й летять у тi шинки запорожцi, наче мухи на мед.
Та й де ще погуляти козаковi, куди подiти заморськi таляри, єфимки,  чехи,
якщо їх у чересi, аж пузяцi важко! А вже як налетять  такi  молодцi  пiсля
походу, то не пiдступись нi гетьманська, нi запорозька варта.  Шинкарку  i
її наймичок в обиду не дадуть. I ходить тодi корчма ходором, ламає тесовiї
мостини гуртовий гопак, троїстi музики мiняються щогодини,  меди  ллються,
наче днiпровi води на порогах, i у всiх, хто  в  тих  шинках  побував,  ще
кiлька днiв по тому злипаються губи i гудуть у головi солодкi джмелi.
   Зруйнує варта корчму, вона небавом вирине в iншому мiсцi.  Спочатку  як
маленька земляночка... Далi - хижа. А далi  й  дiм  з  кружганком  на  двi
половини, iз свiтлицею i горницями, з льодовнею i стайнею, з  коморами  та
прикомiрками. Саме такою й була Солодка корчма.
   Солодка шинкарка в голубому очiпку та жовтих ботах линула до Кирила,  й
вiн не одводив її рук, одначе спати пiшов не у  ванькир,  куди  вона  його
кликала, а пiд повiтку на сiно. Задушливо  пахла  лепеха,  пахло  вишневим
клеєм, - вишнi посхилялися на стару повiтку, - дроком. Кайдан крутився, не
спав, а тодi сiв i набив люльку, заходився викрешувати вогонь.
   - Як  кресь  -  так  i  єсть,  -  казав  вiн,  хоч  насправдi  трут  не
запалювався. - Як кресь - так i єсть.
   - Повiтку спалиш, - мовив Ждан, вiн думав про Ївгу та про Кайдана, йому
здавалося, що Iвга звiдкiлясь знає Кирила, одначе не зважувався  запитати.
Врештi таки не витримав:
   - Здається менi, мiг би кластися не тут. Кирило  хмукнув,  аж  iскри  з
люльки сяйнули увсiбiч.
   - Кластися не справа, а от встати. Знаю я цю Ївгу i сестру  її,  Вустю,
знаю теж. Я ж бо з недалеких країв. Звiдтам, -  махнув  рукою  в  пiвнiчну
сторону. - Вустя була вдовою, жила в слободi Сiрий Камiнь. Всю ту весну, -
а було це, як сарана йшла, - я поганяв чернечого плуга, а на лiто найнявся
до Вустi Гноїхи, вона була вдова й при статку. Й захотiла  мене  Вустя  на
собi одружити, i я на те хилився, а  тодi  приїхала  Iвга  й  того  нашого
горшка розбила. Була молодша й краща, а  того,  що  давно  не  статкувала,
волочилася з чумаками i козаками, я не знав. А  коли  дознав  усе  про  її
славу, врiзав поли. Тепер же її зовсiм одлучили од людської  честi,  шкода
на те, - зiтхнув, - бо ж бачиш, яка чорноброва й вогниста, оце  зустрiв  i
щось аж затанцювало в серцi.
   - Мав з нею спiлкування? - по-парубочи гаряче запитав Ждан.
   - Про своє цнотливе мешкання  не  маю  тобi  давати  виводу.  В  пiтьмi
жеврiла люлька, Кирилове обличчя здавалося червоним.
   - Чого наймався до вдови? - знову запитав Ждан в надiї таки почути щось
з того, що за сiмома печатями. Як i кожного молодого, дужого парубка, його
змагали думки про грiховне, хоч вiн i соромився їх, й  вiдкараскувався  од
них.
   Кирило вийшов з повiтки, вибив у траву жар  з  люльки,  розтоптав  його
каблуком. А коли вернувся та  лiг  на  сiно,  заклав  пiд  голову  руки  й
розповiв невеселу повiсть.
   - Валасаюся я по свiту давно. А сумнi мої пригоди  почалися  за  кiлька
лiт до знайомства  з  Вустею.  Я  справдi  з  недальнiх  мiсць,  тiльки  з
тогобiччя, зi слободи Веселої понад Ворсклом, ми туди й прямуємо. Прiзвище
наше Шохи, це вже на Сiчi в Кайдана перехрестили. Бо розiрвав кайдани,  од
туркiв привезенi. Сказати правду, нiкудишнi трапилися кайданики... Були  в
мене батько та мати, мали ми кiльканадцять десятин поля та лукiв  i  трохи
худiбки. Та якось батько поїхав до лiсу i набрiв на мiсце, що означилось -
просiло. Й викопав з тої ями три  сувої  полотна  та  двi  штуки  сукнини,
кiлька четверикiв гороху, кiлька пшеницi та жита, кiлькоро кожухiв.  Ще  й
намисто з московчиками, яке коштувало десять кiп литовських. Я найдужче те
намисто запам'ятав. Бо  воно  на  матерi  було,  коли  Шкута  з  осавулами
прийшов. Ще мати не хотiла його одягати, а батько  напосiвся,  знав-бо:  з
дiвоцтва ще таке намисто на мислi в неї було. Коралi  й  монети  золотi  -
московчиками званi... Батько  думав,  що  те  добро  -  прибишiв,  складка
злодiйська, або ж нiчийне: тодi  багато  людей  у  лiсi  прикопували  свої
статки од татар, а по татарськiм вигубленнi вони в землi лишалися. Так вiн
подумав ще й через те, що  жито  i  пшениця  встигли  пiдiпрiти,  а  горох
потемнiв - довго в землi лежали. А виявилося все те  добро  одного  нашого
сiльчанина, Шкути, того ранку вiн навiдався в лiс  i  по  слiду  од  колiс
прийшов до нашого двору. Тасьма свiжа була, по росi. А по тому  й  понятих
привiв... Недовго батька судили, вже того ранку вiддали пiд києве карання.
До вечора вiн помер. А я набрав у шапку жару й до Шкути в  стодолу  однiс.
Згорiло все - хата, й клуня, i хлiви два, i вся його худоба попелом  сiла.
Шкута вказав на мене, став я перед сотенним урядом,  поклав  на  євангелiє
руку й не одважився сказати неправду. Суддi вичитали з книг своїх, що  маю
за законом бути вогнем скараний, тобто живцем згорiти.  Й  запитали  вони,
суддi, Шкуту, чи стоїть на тому. Шкута довго мовчав i не важився.  Сказав:
"Нi".
   Кайдан на хвилину примовк, i Ждан виразно, мовби сам стояв  у  сотеннiй
канцелярiї, побачив молодого хлопця Кирила i дебелого,  пiвтора  аршина  в
плечах, Шкуту в киреї. Похилив козак сиву голову, задумався: як послати на
вогонь молодого хлопця!
   - Тiльки сказав Шкута, щоб я зiйшов  зi  слободи  й  бiльше  в  неї  не
навертався. От я й  валасаюся  по  свiту  вже  цiлих  п'ятнадцять  лiт.  А
розказав я це тобi, хлопче, бо  був  у  мене  побратим  молодий,  Лаврiном
званий, й щез вiн десь з лиця землi, а ти менi чимось його нагадав.  Ну...
лицем тобi до нього далеко, у тебе пика,  вибачай,  трохи  не  вдалася,  а
Лаврiн гарний, ще й цiну собi знав. Не  ображайся,  бо,  либонь,  вiн  уже
мертвий  давно,  а  мертвi  завжди  кращi  за  живих.  Прибився  ж  я   до
голоколiнчикiв, бо всi грошi, якi мав, прогуляв у отакiй самiй  корчмi,  -
зiзнався щиро. - Й сам незглянувся, як те сталося. Та ще  пiдсусiдився  до
мене один фертик... Давай, каже, спочатку погуляємо за твої, а потiм -  за
мої. А тодi зiслиз, як снiг торiшнiй
   Кайдан розповiдав без жалю й оскарги,  тiльки  мовби  дивуючись  самому
собi,  як  це  такого  дошпетного  козака  обвiв  навколо  пальця   якийсь
джигунець. Вiн зiтхнув i пiдпер рукою щоку:
   - Мабуть, я таки волоцюга, через те й волочуся по свiту, а от дивно, що
сниться менi  тiльки  рiдна  хата...  Заплющу  очi  -  й  бачу  її  i  все
подвiр'я... Переступиш перелаз - вже можеш сiдати на призьбi.
   Призьба лiсяна, жовтою глиною мазана, ще й мальви попiд нею червонi, аж
гарячi. А трохи далi, в праву руку, хлiв на двоє дверей  i  саж,  за  ними
комора, i в самому  кiнцi  двору  -  клуня.  Двiр  широкий  -  конi  можна
вигулювати на ньому, й зелений-зелений. Двi грушi росло посеред  нього,  а
сад у лiву руку, од хати, аж  за  клуню,  березами  обсаджений.  На  грушi
горлиця туркоче...
   Якийсь  час  лежали  вкутанi  мовчанкою.   Ждан   думав   про   Кирила,
розколупував його в мислi й не мiг розколупати. Що то за  чоловiк?  Добрий
душею, лагiдний, справедливий, немовби й не  лiнькуватий,  а  кубельця  не
звив, статку не зiбрав. I тут йому добре, й там не зле. Чимало тепер  люду
бродить на шляхах-дорогах, але тi  не  такi.  Волоцюги  або  старцi.  Однi
сподiваються прожити легким  коштом,  iншi  iнако  не  можуть  по  причинi
бiдностi або калiцтва. А Кайдан здоровий, як лут, i на чуже не ласий.
   - I все-таки чого ви, дядьку,  не  прибилися  нi  до  якого  берега?  -
зненацька запитав Ждан очужiлим голосом. - Валасаєтеся по свiту...
   Кайдан пiдвiв велику, що її робила ще бiльшою кошлата шапка, голову.
   - От ти який? - мовив здивовано. А тодi задумався й мовчав довго. - А я
багато разiв брався за якесь добре дiло, - сказав  розважливо  й  тихо,  -
завжди кiнець його був фатальний. То пожежа, то падежi худоби, то ще якесь
лихо. Двiчi сватався, й одну наречену спiймано на крадiжцi, а друга за три
днi до весiлля  одмiнила  своє  слово  й  оддалася  за  старого,  багатого
хуторянина. Й тодi я зрозумiв, що долi менi не буде, i всiм,  кого  прикую
чепою до себе, попсую життя, й вирiшив звiкувати  вiк  самотиною,  вольним
козаком у злагодi з людьми, i богом, i совiстю. Не пробейкав я  свiй  вiк,
на що ти натякав,  а  оддав  в  услужiння  товариству,  яке  саме  служить
богоугоднiй справi захисту землi нашої. А що прогуляв який грiш  у  корчмi
чи заночував у нецнотливої удовицi, за те дам одвiт боговi, та й грiхи  це
невеликi. А потiм - невсидний я. Кортить  менi  дорога,  кортить  побачити
схiд сонця, у кожному новому мiсцi вiн iнший, кортять новi  люди,  i  новi
краї ваблять мене. Прилучуся до  якогось  мiсця,  до  людей,  спiзнаю  їх,
побенкетую з ними, й хочеться знову кудись. Отак i блукаю, а наблукавшись,
вертаюся на Сiч. Щоб ти знав: немає в свiтi нiчого кращого за дорогу та за
волю, тiльки всю, без ущимки. Я не винуватий свiтовi, в рiвнiм  ми  з  ним
рахунку й з людьми також, через те й не нарiкаю нi на кого й нi  вiд  кого
не сподiваюся користi.
   Ждан слухав, затаївши подих, йому зненацька вiдкрились зовсiм  невiдомi
закомiрки в людськiй душi, такi, про якi й не пiдозрював  нiколи,  бо  сам
увесь вiк доконечно залежав вiд свiту i людей, пручався слiпака й  ранився
боляче. Вiн не мiг скласти остаточного виводу оцiй  Кайдановiй  житейськiй
мудростi, вiдав, є в нiй щось справедливе, од бога, а щось i од  лукавого,
хоча б те, що всi так жити не можуть, iнакше не було б самого життя.
   Отож щирий i добрий козак Кирило йде по життю самопаш, але  має  в  тих
своїх блуканнях певний смисл. Щось його кличе, щось його  вабить,  мабуть,
то таки вабить його на свої шовковi трави воля, яка  завжди  має  в  нашiй
уявi новi й новi одмiни, а справджується одним i тим й через  те  не  може
задовольнити нас.
   Над Ждановою головою був вирваний стрiпок i парубок бачив у дiрцi  шмат
неба й жменю зiрок, ясних та чистих, якi, однак, злякано тремтiли. На мить
Жданове серце стислося, й вiн подумав,  що  увесь  свiт  ми  бачимо  через
спрваний стрiпок, i в небi скрiзь панує тривога,  вона  переслiдує  людину
все життя, воно и складається з неї, а щоб хоч трохи пом'якшити її,  треба
збудувати свiй дiм i сховатися в ньому  од  усiх  принад  i  турбот  цього
свiту. Але, мабуть, це не справжнє життя, та й не судилося йому  того,  бо
власного дому не бачить навiть у снах. Ждан хотiв запитати  в  Кирила,  чи
бував той у його краї, але Кайдан раптом голосно плямкнув губами й сказав:
   - Кат його вiзьми, спати, бо путь наша ще довга. Й не думай про те,  що
я тобi розказав, коли вже нетерплячка - думай про Ївгу, вона приступна для
всiх i в мислi, i на дiлi. I наймички її приступнi.
   Кайдан заснув, а Ждан думав, але не лише про ївгу,  а  й  про  нього  ж
таки, Кирила. Не мiг розгадати козака,  не  мiг  його  розлузати.  Нiби  ж
простак iз простакiв, але й з якоюсь маленькою хитрiстю, поступливий, а за
тим чаїться сила, яку страшно розбуркати. А ще йому подобалася в  Кириловi
якась особлива безжурнiсть, надiя на завтрашнiй день i долю, що таки ж  не
дасть загинути.

   * * *

   Наступного дня вони переправилися на  правий  берег  Днiпра,  а  ще  по
кiлькох днях прибилися до  слободи  Ониськи  за  Орiллю,  в  пограниччi  з
гетьманщиною; саме туди, до  млинiв  на  рiчцi  Щирицi  бiля  Ониськiв,  i
прошкував Кайдан. Тут також знали Кайдана, й  мельник  Федiр  Пиво  найняв
його до кiнця року лоточником. Вiн не хотiв брати Ждана,  одмовлявся  тим,
що в нього й так багато челядникiв - "мнуть ханьки", але Кайдан сказав, що
сам на млинах не залишиться, й Пиво врештi згодився  i  на  Ждана.  Млинiв
було два, один о шести колесах - чотирьох борошномельних i двох ступних  з
фалюшами, i один менший - о двох борошномельних колах. Млини  стояли  один
бiля одного на довгiй-предовгiй  греблi.  Рiчечка  нiби  й  невелика,  але
обабiч - в'язкi болота, через те й  гребля  довга.  Пiд'їзд  до  млинiв  -
тiльки з одного боку, од села, другим  своїм  кiнцем  гребля  впиралася  в
болото, а за болотом зеленiли луки, якi весною вода заливала аж  до  сизої
смуги лiсу. На островi також стояли двi комори i хата на двi половинки,  в
однiй спали хазяїни - Федiр Пиво з молодшим  братом  Левком,  у  другiй  -
наймити. Над хатами, над млинами шумiли осокори i верби, осокори та  верби
росли i вздовж греблi.
   Гарне було те мiсце, як майже всi  мiсця  по  Українi.  Широко  слалася
долина з болотами й луками, тихо плинула чиста вода спокiйної  рiчечки,  в
нiй вiдбивалося ледь пiдсинене - як у доброї  господинi  хата  -  небо,  й
стояли запахи дикої м'яти та рогозу, й ширяли ластiвки  по  долинi.  А  на
горi лiворуч - невеличка слобода Ониськи  з  церквою  посерединi,  довкруж
дерев'яної церкви росли сосни, в них  вона  стояла,  як  у  вiночку.  Село
невелике, але є школа, й шинок, i в селi багато гарних дiвчат, а  парубкiв
мало - парубкiв забирали безкiнечнi вiйни,  у  яких  спливала  кров'ю  вся
Україна. Здавалося,  в  такому  недалекому  пограниччi  з  ордами  взагалi
немислиме життя православного люду, одначе люди якось жили,  ще  й  татари
вже багато лiт не сягали Ониськiв - село прикривали  з  пiвдня  Запорозькi
залоги.
   Вечорами над слободою витав дiвочий спiв. I тодi  Ждановi  не  спалося,
гаряча кроз бродила в жилах, спалахували палкi видива,  й  спливало  перед
очi кругленьке Парасоччине личко, й думав Ждан, чи ж вiї; хоч побачить  її
коли-кебудь. Цвiллю вкривалися його мрiї, по дорозi  на  Запорожжя  думав:
засягне дещицю грошей,  вернеться  в  Батурин  звитяжним  козаком  (заграє
конем, це-насамперед), забере Парасочку, й поїдуть з нею на  Слобожанщину,
куди заохочують український люд слобiдськi полковники, там, кажуть, дешевi
землi й можна зiп'ястись на власне господарство.  Полковники  i  росiйськi
воєводи поставили од татар захиснi городки й укрiпили пограниччя, й  нiхто
там не вимагає паперiв - хто ти й звiдки, оселяйся,  ори  землю,  народжуй
дiтей - пiдданих його величностi бiлого царя. В слободу на колодки Ждан не
ходив - соромився своєї бiдностi, свого виду, своєї незугарностi.
   Не ходив вiн у село i вдень, навiть у недiлю товкся бiля млинових  ступ
чи ж ставив ятiрцi по рiчцi, - бо й чого туди пiде, що йому там робити? Нi
родичiв там у нього,  нi  приятелiв,  а  з  чужими  людьми  Ждан  заводити
знайомства не вмiв. Кайдан же - навпаки, мовби й не набивається  нiкому  в
дружбу, одначе  всi  мають  його  якщо  не  за  приятеля,  то  за  доброго
знайомого, хоч, може, бачилися один лишень раз  на  вiку.  Те,  що  Кайдан
частенько споряджався в село, Ждановi байдуже, а  що  почав  заникувати  в
шинок - непокоїло. Зiп'ється козак, а  словами  ходить,  як  i  ногами,  -
тiльки прямо, ще вскочить у якусь халепу. Таки не звик вiн обходити ями та
пнища, й багато знає, i часто втелющується не туди, куди слiд. А  мовби  й
розумний, i дошпетний, i хитрий. Кирило вже знає майже всiх у  слободi,  й
розказав Ждановi, що сотник у слободi - зух  i  крутiй,  зайшлий  здалеку,
зумiв отуманити колишнього старого ониськiвського сотника  Зуба,  запав  у
його мислi байками, що має свiй хутiр  i  худобу  десь  аж  за  Києвом,  i
очарував його дочку, одружився з нею, посiв сотництво, а  тодi  виявилося,
що немає в нього нiякого хутора - гольтiпака, тiльки вбрався в пишнiї шати
- поведенцiї шляхетнi знає, й заходився виживати Зуба з власного  обiйстя,
й билися вони з тестем на щаблях, i рубонув тесть зятя так, що ледве й дух
з нього не вибив, ще й досi той не оклигав, а сам Зуб  у  сирому  льосi  -
секвестрi - сидить, а ще там сидить гвалтiвник з чумакiв  -  згвалтував  у
житi молодицю, теж суда дожидається. Ще Кайдан сказав, що пирятимуть  вони
з Жданом мiшки з мливом до пiзньої осенi, а тодi подадуться на Сiч, щоб на
башлiвцi пристати до якогось зимiвника або вигiдно найнятися до  когось  з
сиднiв - у гнiздюкiв робота важка, й небезпека краєм їхнього поля  ходить,
одначе й заробiтки значнi. А може, вироїться похiд у краї басурманськi, то
вони  пристануть  до  вiйська.  Ждана  дивувала  безпечнiсть  його  нового
товариша, а також те, що той  не  кладе  у  мислях  далекої  тасьми,  живе
недалекими днями й не збирається нiчого в своєму життi мiняти. Либонь, уже
звик, отак i козакуватиме до старостi, аж поки не одвезуть  до  козацького
шпиталю або не складе на Дикому Полi голови.  Й  не  сниться  йому  нiколи
власна новенька хата - нехай навiть маленька,  вистарана  всiм  життям,  з
кружган-ком i високим димарем, з квiточками в горщиках  i  черепочках  при
вiкнi, з мальованими по комину голубами  й  рядняною  намiточкою,  що  нею
завiшена пiч, а з печi  пахне  борщем  i  гречаною  кашею  на  пiдсмажених
вишкварках. I од тiєї думки своїм  малим  розумом  Ждан  дiйшов  до  думки
бiльшої, значнiшої - про те, що й  оборонити  всi  тi  розкиданi  по  обох
берегах Днiпра хатки тiльки звiдси, з Сiчi, немога, що обороняти їх  треба
з усiх бокiв, а без того неможлива вiтчизна. Крiпко думав над тим  молодий
козак, сидячи на старому вербовому пнищi та спостерiгаючи, як  вiд  одного
верболозового куща до другого перебiгають по рясцi й лататтi маленькi дикi
курчатка, такi легкi, що їх утримують мiзернi листочки ряски. Iнодi з куща
вилiтала доросла курка й розпластаною ганчiркою падала в  другий  кущ,  по
тому звiдти долинало  неголосне  покохкування  та  покиркування.  Воно  не
вмовкало навiть тодi, коли бiля млинiв злiтав голосний  гомiн  i  починали
крутитися зi скрипом водянi колеса, перекидаючи воду,  невпинно  прошкуючи
вперед i... залишаючись на мiсцi. Перекидають вони її перед Ждановим зором
вже пiвтора мiсяця.
   О цiй порi крутилися не всi каменi - здебiльшого  працював  один  млин.
Ось почнеться молоча, а там приспiють весiлля, храмовi свята з  паляницями
та пампушками, коржами та пирiжками, тодi й обидва млини не  впоруються  з
горами мiшкiв, якi лежать на помостах, чекаючи своєї черги.
   Одначе в п'ятницю запрацювали всi каменi i всi ступи - прибула козацька
валка  на  дев'ять  пiдвiд.   Невеликий   острiвець   сповнився   гомоном,
цвьохканням батогiв,  скрипом  колiс.  Козаки  повипрягали  воли,  а  самi
взялися носити на помости важкi мiшки з житом та пшеницею.  Вони  подавали
їх на кiш, а Кирило зi Жданом та ще шестеро наймитiв великими  дерев'яними
совками черпали ще гаряче борошно й  набивали  його  товкачами  в  порожнi
мiшки. Запах млива був особливий, олiйно-густий, приємний, дуже мирський i
подобався Ждановi. Як i запах коломазi, якою  ватаг  валки  мастив  колеса
воза (вiн уже розвантажився). Робив це  ватаг  дуже  повiльно,  пiдважував
спиною полудрабка, зсував колесо на самий  край  осi,  мастив  вiсь,  далi
кльоцав квачем i ступицю, насовував колесо назад i втикав  притику.  Знову
пiднiмав спиною воза, прокручував колесо i  аж  тодi  брався  до  другого.
Припорошений борошняною вiхолою, з бiлими од борошна  вусами  походжав  по
помостi Федiр Пиво i вдоволено погукував на наймитiв.
   - Хутчiй, Ждане, перебирай ногами.
   ...Ждан iшов по скрипучих дерев'яних сходах угору,  на  його  плечах  -
велетенський мiшок, що так i водить, так i хилитає парубком з боку на бiк,
i випорскує з пальцiв коротко зав'язаний чуб, i гарячий  пiт  виїдає  очi.
Одначе не бiда. Скине мiшка, витре пiт- i знову  до  воза.  А  пiд  возами
лежать запорожцi, палять люльки, гомонять, в обiд до них пiдсяде  й  Ждан,
увечерi також, i вже наслухається вiстей з усього свiту, i знатиме вiн, що
дiється в гетьманськiй столицi, i в Москвi, i навiть у Вiднi.  Мудрi  люди
запорожцi: мандрують по всiх свiтах, розставили по всiх перевозах застави,
й ловлять у митнi сiтi свiжi вiстi, й засилають своїх вивiдникiв у  далекi
степи, а чого не знають, те домислюють, та  так,  що  iнодi  й  не  одвiєш
правди вiд домислу. I водиться у них - що знає  один,  мусять  знати  всi,
навiть в отамана немає од вiйська таємниць. Вже й  зараз  Ждан  носив  пiд
мокрою чуприною стiльки новин, що вони iсрлися одна об  одну,  як  жорновi
каменi. Перша - Сiч  написала  нового  незичливого  листа  гетьману  Iвану
Самойловичу, друга - йдеться до великої вiйни царя московського з турками,
третя - цар московський хирiє,  й  невiдомо,  чи  одужає.  I  всi  звiстки
важливi, й такi великi, що Ждановi не охопити їх своїм розумом. Побреде  в
Самойловичевi палати (приплющить очi й бачить кожну свiтлицю), а вже треба
мчати конем пiд Чигирин, де поставив свого  намета  князь  Ромодановський,
заникне в намет, а звiдти - прямiсiнько в царськi палаги  й  плутається  в
них, а доступитися до царя не може.
   Вiн саме заходив з мiшком на плечах в млиновi дверi (а думалося,  що  в
позолоченi дверi до палати, в якiй спочиває цар),  коли  раптом  ним  щось
труснуло. Спершу навiть не зрозумiв, що то  якийсь  крик,  якесь  збурення
(може, сталося щось з млином?), а коли скинув з плечей мiшка  i  вибiг  на
ганок, побачив, що всi запорожцi стовпилися бiля  возiв  i  зорять  у  бiк
села, й що двоє челядникiв чомусь кинули мiшки просто  на  землю,  й  один
мiшок репнув i з нього жовтими струмками тече просо. В селi калатав дзвiн,
i скакали якiсь вершники, i з того боку села вставав чорний стовп диму. Ще
й тодi Ждан не осягнув усього до кiнця. Та враз у дверях  за  його  спиною
хтось прошепотiв: "Татари" так страшно, що Ждановi аж поповзли  по  мокрiй
спинi колючi мурашки. Багато разiв чув про напади татар, вже й  сам  ходив
край Дикого Поля, один раз навiть бачив татарську тасьму,  одначе  все  те
було наче в казках, було з кимось, а не з ним, а  все,  що  дiється  не  з
тобою, i страхає, й холодить серце iнакше. Думка  про  полон,  про  смерть
змигнула, як блискавиця. Хтось iз козакiв кинувся запрягати воли, але його
препинили:
   - Куди?.. Ослiп...
   - Вони нас не бачать, - мовив Пиво.
   - Зараз побачать, - сказав Кайдан.
   - Запираймось возами, - загукали козаки.
   - Валiть осокори, - гукнув Пиво.
   Запорожцi тягнули вози, ставили їх упоперек греблi, зв'язували мотуззям
колеса. Двоє наймитiв пиляли велетенського, в два обхвати,  осокора.  Ждан
теж метушився бiля возiв i весь час поглядав на село. А там чинилося  щось
страшне. Горiло вже в кiлькох мiсцях, i стояв лемент, i лунали пострiли, й
густо з'юрмилися на краю села темно-сiрi вершники.
   - Люди зашпунтувалися в церквi, - сказав хтось з козакiв.
   - Не роззявляйтесь, - гукнув Кирило.
   Вiн порядкував на греблi. Йому допомагав Пиво. Аж тепер Ждан  зрозумiв,
що було в дубовому прикомiрку бiля млина. На дверях того прикомiрка завжди
висiв великий замок, i стежка до  нього  заросла  морiжком.  Тепер  звiдти
виносили янчарки, i самопали, i карабiни, i величезну, на тридцять фунтiв,
гакiвницю, викотили двi бочки - одну з порохом,  другу  з  набоями.  Бочки
поставили за млином. Запорожцi вкладали у череси  кулi,  набивали  порохом
роги, кидали на траву киреї i все те клали на  них.  Сипали  жменями  кулi
просто на киреї, мiдними мiрами мiряли порох.
   Увесь цей час  Ждан  поглядав  на  село.  Водночас  голова  мовби  сама
поверталася назад, туди, де гребля впиралася в болото...  Перейти  болото,
перейти луг, а там - лiс... I було соромно тiєї  причiпливої,  нав'язливої
думки, й не мiг вiд неї вiдкараскатись. Воли - не його... Чого має  гинути
за чуже добро.
   Либонь, тi його позирки помiтив Кайдан i вкинув Ждана своїми словами  в
панiчний сором:
   - Татари поставили пiд лiсом засiдки. Вони хитрi...  Бачать,  що  ми  в
пастцi.
   Це справдi була пастка. Ждановi враз стало страшенно тужно, й вiн обвiв
сумними очима шелюги, рiчку, де стояли його ятiрцi й де бiло цвiли  лiлеї,
яким не було нiякого дiла до татар i  до  всього  iншого,  що  чинилося  в
усьому злому свiтi. В бiк села Ждан намагався не  дивитися.  Та  враз  там
скоїлося ще щось, й мовби вiтер прошумiв на греблi, й погляд сам  метнувся
вподовж дороги. Ждан здригнувся.  Вiд  велетенського  гурту  (навiть  Ждан
розумiв, що саме там стояли татарськi ватаги,  ординцi  купчилися  довкола
них, як шершнi довкола своєї матки) вiдокремився сiрий клубок i  покотився
по дорозi до греблi. Висипали вершники. Скiльки їх  було  -  Ждан  не  мiг
осягнути, бачив - багато. Вiн чомусь на мить заплющив очi. "Ну ось...",  -
а далi думка урвалася, як перетята ножем линва.
   - Приготуватися! - гукнув Кайдан. - Валiть  осокора.  Швидко  завжикала
пилка, почувся трiск, велетенське дерево похитнулося  й  повiльно,  неначе
збиралося злетiти вгору, похилилося в бiк греблi. Важко  гухнуло,  зеленою
хвилею ще раз шугонули вгору вiти,  шугонула  курява  й  на  мить  закрила
виднокiл. Коли вона вляглася, Ждан побачив, що дерево  накрило  майже  всю
греблю, лишилася тiльки смужка понад водою. В ту вирву  черiдкою  полетiли
вершники, Ждановi вони здалися схожими на колючi клубки - люди так  низько
пригиналися до кiнських грив, що їхнiх облич не було видно зовсiм.  Козаки
й наймити стояли за  возами,  щось  вигукнув  Кайдан,  пролунав  недружний
випал, переднiй  кiнь  спiткнувся  на  бiгу,  беркицьнувся  через  голову,
другий, що мчав поруч з ним, чомусь побiг у ставок, й ще кiлька попадали у
воду, а деякi падали й на греблю, на них налiтали заднi  вершники,  й  там
утворилося стовписько з людських i кiнських тiл. Декотрi вершники,  вибитi
з сiдел, поривалися до возiв, iншi рачкували назад, татари  сiкли  шаблями
зелену осокорину, намагаючись пробити ширшу вилогу,  пускали  з-за  дерева
стрiли, але козаки ховалися вiд них пiд возами, стрiляючи  крiзь  вiття  у
татар, кулi вражали  їх.  Шваркнула  гакiвниця,  по  той  бiк  осокорового
шатрища пролунав вереск, дико  заiржав  кiнь,  i  заалалакали  татари,  аж
Ждановi похололо в животi й вiн присiв пiд возом. Одначе  зборов  страх  i
пiдвiвся знову. Вiн пальнув  зi  своєї  рушницi  тiльки  раз,  далi  курок
клацав, але випалу не було - Ждан  нервувався,  сипав  на  панiвку  порох,
побiг до iншої киреї i взяв ще один рiг з порохом (думав, що порох у  його
порохiвницi вiдлиг), але чиясь рука забрала вiд  нього  рушницю  й  подала
iншу:
   - Там випав кремiнь.
   Рука i голос Пива. Рушниця, яку подав Ждановi Пиво,  була  з  колiщатим
замком, майже нова. Ждан стрельнув просто в зелене  шатрище  й  не  бачив,
влучив чи нi. Його страх мовби пришерх, мовби прирубцювався, вiн уже  дiяв
спокiйнiше  й  бачив  все  тверезими  очима.   Могутня   осокорова   крона
прислуговувалася козакам доброю тарчею, але вона  прикривала  й  татар,  i
скiльки їх там, вгадати було неможливо. Крiзь вiття свистiли  стрiли,  вже
один козак лежав пiд возом, i Ждан намагався  не  дивитися  в  той  бiк  -
стрiла пронизала козаковi голову.
   Знову шваргонула  шмагiвниця,  зашелестiло  листя,  а  позаду  почулася
гупотнява й пролунав чийсь розпачливий голос:
   - Воли, воли, тпр-р-р, тпр-р-р, клятi.
   Нажаханi пострiлами, воли мчали в другий кiнець греблi. Вони добiгли до
болота й побрели через тванi, грузнучи по самi черева,  декiлька  зав'язло
зовсiм, iншi вибредали на сухе,  бiгли  через  луг,  i  там  їх  переймали
татари. Ждана сполохала думка: а що, як татари заскочать їх з  того  боку.
Одначе ця небезпека звiдти поки  що  їм  не  загрожувала.  Якщо  татари  й
полiзуть у болото, то стратять сили й двоє чи троє  козакiв  перестрiляють
їх з-за воза. Запорожцi - люди завбачливi, один вiз лежав колесами до лугу
у тому кiнцi греблi.
   А в селi й далi точилася битва, носилися  вершники,  лунали  приглушенi
важкi залiзнi удари, а потiм звiдкiлясь узялися  гарби,  вантаженi  чи  то
соломою, чи то сiном, i поповзли на гору  до  церкви.  Клубок,  схожий  на
комашню чи гнiздо шершнiв, зник - либонь, татарськi чамбули помчали  далi,
тепер попiд селом потяглися довгi сумнi ключi  -  татари  гнали  худобу  i
людей. А десь  пiсля  полудня  на  вершечку  горба  мiж  сосон  спалахнуло
велетенське кострище, й  чорно-сизий  дим  сягнув  неба.  Татари  обiклали
соломою дерев'яну церкву й пiдпалили її разом з людьми.
   Козаки поскидали шапки. Татари в цей  час  на  них  налоги  не  чинили,
товклися в кiнцi греблi.
   - Вони довго тут не затримаються, - кинув хтось iз запорожцiв.
   - Затримаються на стiльки, аби потяти нас, - похмуро мовив iнший козак.
   Справдi, надвечiр  до  греблi  пiд'їхали  двi  гарби  з  сiном.  Татари
випрягли воли й погнали їх до  села,  гарби  ж  залишилися.  Ждан  не  мiг
збагнути, що вони робитимуть з тим сiном. Подумав: пхатимуть уперед  вози,
самi ховатимуться за сiном. Одначе Кайдан розтлумачив те по-iншому.
   - Вiтер дме з того боку, вони запалять сiно й добуватимуть нас у диму.
   Либонь, так би воно й було, але козакiв  порятувала  нiч  -  на  заходi
з'юрмилися хмари, сутiнки оповили землю швидше, нiж  татари  приготувалися
до налоги. Тiльки влiтку, тiльки в степовiй Українi нiч спадає так швидко.
Сиза iмла спершу залила долинки й видолинки, а далi земля потонула в синiй
повенi.
   Потонула долина Щирицi  разом  з  козаками  i  татарами,  з  живими,  й
мертвими, i тими, хто мав погинути або потрапити в полон Жорстоким жаривом
дотлiвала на горi церква,  смолоскипами  спалахували  присохлi  вiд  спеки
сосни, й тодi здавалося, що то чиясь душа летить на небо. А власна Жданова
душа зiбгалася в маленьку, схожу на тугий  клубочок  дратви,  грудочку,  й
обидва кiнчики обiрвалися.
   Татари  палили  багаття,  з  суворої  глибини  ночi,  обвiяної   легким
вiтерцем, пливли запахи пересмаженого м'яса i диму. В  пiтьмi  пофоркували
конi, iнодi до того чи того багаття наближалася розмита пiтьмою постать  i
вiддалялася. Козаки багать не розкладали,  виставивши  в  обидва  боки  по
дозорцю, сидiли бiля млина. Нагрiта за день земля була тепла, як черiнь, i
добра, як мати. Пиво принiс горiлки  i  сухої  ковбаси,  а  також  сала  i
таранi. Закушували мало. Тiльки Кайдан кутуляв ковбасу,  аж  виляски  йшли
помiж млинами.
   - А чого пропадати добру, - сказав вiн простецьки й хитро  водночас.  -
Нам звiдси однак не вибратися, нащо ж лишати нехристам таке запасся.  Вони
он конину жеруть.
   Ждан чомусь розсердився на Кайдана, пiдвiвся й пiдiйшов до возiв,  став
бiля дозорця, що сидiв,  позвiшувавши  з  полудрабка  ноги.  Тут  смердiло
згорiлим порохом i, здавалося, ще  й  зараз  витала  смерть.  Двох  убитих
козакiв поховали за бiльшим млином,  двоє  поранених  лежали  в  млинi.  I
зовсiм недалеко горiли багаття,  бiля  яких  вовтузилися  хисткi  постатi.
Ждановi здалося неймовiрним те, що бачив,  що  пережив  удень.  Надто  двi
татарськi налоги на млин i палахкотiння церкви, в якiй зачинилися жiнки та
дiти. Про те пекло, про тi смертi (а може, люди повибiгали з церкви,  того
не знав нiхто) козаки не говорили. А нiч визвiздилася, неначе перед кiнцем
свiту. Викуваний з ярої мiдi  мiсяць  викотився  на  саму  середину  неба;
здавалося, його можна дiстати списом, можна гукнути й пострахати чоловiка,
який тримає на вилах рiдного брата: схаменися, побiйся бога i самого себе,
того, що береш у душу, ще ж досить усiм поля, й трави, й моря, ще ж  сонце
свiтить усiм рiвно, i кожен може вибрати на небi свою звiзду. А  їх  сяяло
мiрiади мiрiад, на будь-який смак i навiть примху, великi, бiлi, маленькi,
жовтенькi i такi, що ледве мрiли, й натрусом, неначе сiль,  i  купами,  як
Волосожар, i зажуренi, одинокi, як Кiнь-звiзда, а деякi навiть зривалися й
падали в трави  -  цi  для  ледачих  та  жадiбних.  I  захотiлося  Ждановi
закричати: чого прийшли сюди, люди, я не винуватий,  що  народився  в  цiм
краї, кожен має свiй край, свої землi та води й  не  повинен  зазiхати  на
чужi. (А  вони  зазiхають  i  зазiхатимуть  довiку  й  тим  сплюндрують  i
зганьблять людський рiд). Але дужчою за все була думка про те,  як  звiдси
вибратися. Й розумiв: вони на  цьому  островi  -  як  табун  горобцiв  пiд
решетом. Вогнi горiли по обидва боки рiчки, а крил поки що  бог  людям  не
дав. Попливти по  рiчцi...  й  припливеш  прямiсiнько  нехристам  до  рук.
Сховатися десь у кущах - татари обшукають усi кущi,  та  й  недостойно  це
козачого наймення, встид перед товариством.
   Упала жовта зоря на сходi, вартовий козак перехрестився.
   - Може, то вже моя летигь, - сказав. Й по хвилi розважливо додав:  -  I
де вони в бiсової матерi взялися, цi  чамбули?  Тихо  ж  було,  й  сторожа
нiчого не доносила. I цей край вони завжди минали. Бекети нашi  стоять  по
Орiлi... Вигубили десь бекет... Вони й вертатимуться цiєю тасьмою.  I  нас
звiдси вже не випустять.
   Ждановi стало холодно од слiв дозорця, й вiн вернувся до млинiв. Козаки
лежали покотом.
   - Є ковбаса, є люлька - що ще козаковi треба,  -  теревенив  Кайдан,  i
Ждан незчувся, як в отакiй скрутi  всмiхнувся  од  тих  теревенiв.  Але  в
наступну мить його усмiх взявся кригою. Думка не могла  нiкуди  вiдлетiти,
кружляла по острову, наштовхувалася на татарськi багаття й безсило падала.
   Двоє чи троє козакiв перемовлялися (без надiї) про те, чи не спробувати
пробитися вночi, й самi ж згладжували свої  лазiвки  -  нiч  стояла  ясна,
татари їх виловлять, як перепелiв.  Ждан  ковтнув  горiлки,  вона  обпекла
горло, й вiн довго пив воду, а тодi  й  собi  вклався  посеред  козацького
кругу. Тут, у крузi, було мовби безпечнiше. Пiдсунувся ближче до  Кайдана,
йому все дужче подобався оцей великий, оцей щирий, хоч в чомусь i суворий,
козак. Нi хитростi в ньому, анi лукавства, нi оскарги на  свiт,  а  тiльки
доброта, й безпечнiсть, i вiчна  надiя  на  бога  та  людей.  Цiєю  надiєю
пройнявся вiд нього й Ждан. I не  тiльки  надiєю.  Думав  про  Кайдана,  й
теплiло на серцi,  i  щось  там  солодко  млiло.  Ждан  подумав,  що  йому
страшенно пощастило, адже таки знайшов побратима, товариша, до якого можна
прихилитися i в якого знайти розраду, не виповiдаючи своїх болей i  кривд.
Лихо тiльки, що знайшов так пiзно.
   Запорожцi бiльше  не  говорили  про  небезпеку,  про  завтрашнiй  день,
спогадували, що в кого було в життi цiкавого, спiвчували одному  козаковi,
якому з наклепу обрiзано поли... Ждан слухав... й незчувся, як несподiвано
заснув. Пробудився вiд добрячого штурхана, схопився на ноги,  його  тримав
хтось за руку й шепотiв у саме вухо:
   - Спиш наче вбитий. Тихо. Виходитимемо. Роззувайся. Ждан  тер  кулаками
очi й нiчого не бачив, а свiдомiсть вже пробудилася, обiйняла всю  скруту,
з якою лягав учора, й щось стрiпонулося в серцi, а вiн i далi  розглядався
й врештi зрозумiв, що це йому не сниться, що стоїть вiн не в млинi, що  це
туман так густо обволiк  рiчку  й  острiв.  В  туманi  ворушилися  постатi
козакiв - всi готувалися до переброду.
   - Щоб нiчого не бряжчало, - шепотiв Кайдан. - I не брьохатись. Черiдкою
йтимемо. Ти, Викусо, попереду, зброї не бери нiякої. Вийдеш на сухе, ляжеш
у травi, послухаєш.
   - Знаю, - так само  пошепки  вiдказав  Викуса  -  козак  зi  шрамом  на
пiдборiддi. Ждан подумав, що це бог послав  їм  такий  туман,  але  далеко
вперед думку не попускав - боявся. Козаки брали  в  руки  рушницi,  мацали
себе по одежi, щоб нiчого не бряжчало, й тихцем  брели  в  кiнець  греблi.
Обережно заходили у воду, обережно витягували з тванi  ноги,  тримали  для
рiвноваги руки в сторони. А туман був, як молочний кисiль,  стояв  стiйма,
надiйно ховав козакiв. "Бог послав", - ще раз прошепотiв Ждан.
   Вiн чалапав одразу за Кайданом, намагаючись не вiдстати й не загубитися
в туманi: Кайдан ще з двома козаками несли на  киреї.  пораненого  (другий
поранений уночi помер), вони дали йому горiлки, й той спав. Аж тепер  Ждан
помiтив, що в Кайдана висять на шиї чоботи, й пошкодував, що покинув  свої
бiля млина. Ждан обережно пересував у багнi цибатi ноги,  а  сам  сторожко
дослухався  й  почував,  як  понапиналися   всi   жили,   а   серце   нiби
задерев'янiло. Врештi помiлiшало, осоки ж стали густiшi й вищi,  незабаром
вибейкалися на сухе.  Й  швидше  загойдалися  ношi,  й  швидше  застрибали
Кайдановi плечi, й Ждан шпарко збивав босими ногами холоднi роси. Хуркнула
десь збоку якась птаха, й враз зовсiм недалечке, з  лiвого  боку,  пирхнув
кiнь, а далi заiржав. Те ржання пронизало  Ждана  наскрiзь,  вiн  побiг  i
обiгнав ношi, одначе подолав страх i закрокував поруч з  Кайданом.  Кайдан
повернув до  нього  голову,  плямкнув  губами  -  Ждан  зрозумiв,  що  той
пiдбадьорює його. Зненацька лiворуч у туманi пролунав схожий  на  киркання
крик, йому вiдгукнувся iнший голос,  брязнула  зброя,  и  бахнув  пострiл.
Навiть Ждан зрозумiв - то сигнал, їхню втечу розкрито.  Тепер  уже  бiг  i
Кайдан, бiгли й iншi козаки. Ждан не бачив i не знав,  куди  вони  бiжать,
тримався Кайдана, який вже не крився, а гупотiв, мов розжоханий кiнь. Щось
цвiркнуло чи свиснуло вгорi, свиснуло ще раз - Ждан зрозумiв, що то татари
пускають стрiли. Враз позаду пролунав зойк, а далi брязкiт залiза -  хтось
iз сiчовикiв уже рубався з ворогами. I в цю мить попереду  звелася  зелена
стiна, козаки, якi несли пораненого, шарпонулись праворуч, трохи не збивши
з нiг Ждана, - обминали дерева. Шмагнула  по  обличчi  лозина,  далi  Ждан
налетiв на кущ, виплутався, пригнувся, шаснув пiд густе шатрище, ноги йому
аж заломлювалися - втiкачi бiгли вниз, в долинку, по хвилi бралися  вгору.
Оминули галявину й вискочили на стару  дорогу,  яка  ледве  вгадувалася  в
травi. Знову попереду хиталися широкi плечi Кайдана, знову стрибав у нього
на спинi один чобiт, аж тепер Ждановi спало на думку, що треба б допомогти
Кириловi, замiнити його, вiн  ступив  ширше,  i  саме  в  цю  мить  Кирило
похитнувся, якось дивно гойднувся з боку на бiк i впав.  Ждан  кинувся  до
нього. Кирило й далi цупко тримав у руцi  полу  киреї,  а  очi  його  були
широко  розплющенi...  й  неживi.  Козаки,  котрi  допомагали   Кайдановi,
опустили пораненого на землю  й  теж  посхилялися  над  Кирилом.  Той  був
мертвий. Лежав на боцi,  вивернувши  вбiк  лiву  руку,  в  спинi  в  нього
стримiла стрiла. Ждан не змiг  стримати  зойку,  а  козаки  зацитькали  на
нього, показуючи на мигах, щоби брався за кирею. Ждан нагнувся, звiльнив з
Кирилової руки зiжмакану полу киреї, але перш нiж пiти, ще раз  оглянувся.
Вiн чомусь подумав, що Кирило увесь цей час бiг мертвий. I ще  в  Ждановiй
головi майнуло, що йому самому тепер нiчого не страшно, i коли  доведеться
- прийме смерть, як оцей великий, добрий i валечний козак, котрого послала
була йому в товаришi доля, та й одразу ж забрала.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

   В Туреччинi та й на брамi кам'янiй
   Там сидiли два братчики молоди.
   Один сперся на поручи, задумався,
   Дрiбненькими сльозоньками оплакався.
   Другий його до сердечка притуляє:
   "Ой стiй же ти, милий брате, не журися,
   Якa красна Туреччина - подивися!"
   "Добре ж тобi, милий брате, говорити,
   Коли менi в Туреччинi тяжко жити.
   В Туреччинi нема бога анi вiри,
   В Туреччинi самi турки, всi безвiри".
   Народна пiсня

   Лаврiновi снилися чорно-бiлi птахи, вони стояли на краю гнiзда й махали
крильми. Птахи вчилися лiтати. Тiльки чомусь були поприковуванi ланцюгами.
Вiн мучився, йому стискало груди, й розумiв, що птахи не навчаться  лiтати
нiколи й що тут просто щось не так, й  тодi  ланцюги  розпалися,  а  бусли
замахали крильми легко та радiсно. Це були молодi птахи, вони готувалися у
свiй перший полiт.
   Вiн  хотiв  упiймати  першу  мить  їхнього  лету,  певно  ж,  то   була
найщасливiша мить їхнього життя, вiн стiльки разiв прагнув побачити  її  й
жодного разу це йому не вдавалося. Лелечата махали крильми на краю  гнiзда
сьогоднi, й завтра, й позавтра, а потiм одного ранку вiн прокидався й  чув
пронизливий, не такий, як завше, клекiт. Виходив надвiр  -  бачив  порожнє
гнiздо, а молодi лелеки вже сидiли ген на лузi, старi  кружеляли  вгорi  й
радiсно та тривожно клекотiли. То були їхнi  птахи  -  його  й  отамановi.
Сiрко прилаштував на гребенi куреня колесо од  гармати,  Лаврiн  допомагав
йому. Лелеки добудовували гнiздо щороку, воно росло й  росло  i  вже  було
Лаврiновi по пояс. Кожної весни вони з  отаманом  виглядали  їх  з  вирiю.
Коли, траплялося, першими прилiтали сусiдськi лелеки, а гнiздо на  їхньому
куренi стояло порожнє. Сiрко ходив  посмутнiлий  i  все  мовби  до  чогось
прислухався.
   Але таке бувало рiдко. Їхнi прилiтали першi. Вони легко одбивали налоги
своїх дiтей, i тi летiли селитися на луг. Там теж чимало буслячих гнiзд.
   Траплялося, що затишне, трохи перехняблене в один бiк гнiздо впадало  в
око з височини й чужим лелекам, котрi рано полишили теплi заморськi  краї.
Небавом поверталися з вирiю справжнi хазяї й починали одбирати в займанцiв
свою оселю. Лелечi битви Лаврiновi доводилося спостерiгати часто.  Не  раз
вони бували жорстокi, якось, те йому запам'яталося  надовго,  побачив  над
собою лелеку, що саме летiв од гнiзда, - з  грудей  птаха  цебенiла  кров.
Лелека хотiв сiсти на осокiр, але вже не змiг, завис мiж вiтами.
   Лелечi бiйки Лаврiн бачив, а от першої митi польоту так  i  не  вдалося
вловити. Мабуть, то велика таїна, вона не  любить  одкриватися  людям.  Не
вiдкрилася вона Лаврiновi й цього разу. Щось його пробудило од сну, а що -
не знав. Ще дихав запахом плавнiв, ще стояло в очах чорно-бiле видиво, але
кам'яниця стисла його мiцно, й воно враз затьмарилося, а  далi  розвiялося
зовсiм. Доля помаяла перед ним крильми, подратувала волею й вернула  назад
у довгу кам'яну яму з шорсткими, аж колючими, стiнами й маленьким душником
угорi. В той душник, либонь, не пролiз би й кiт,  а  вiн  ще  перехрещений
двома металевими прутами. Вiдчуття волi й  чогось  важкого  переплелися  -
Лаврiновi аж наморочилось у головi.
   Вiн лежав на сухiй перетертiй пiдстилцi з морської  трави  у  ближньому
вiд дверей кутку. В протилежному кутку сидiв прикований ланцюгом за шию та
ногу iнший в'язень. Був сивий, як  старий  лунь,  худий  i  мовчазний,  як
смерть. Або, може, зовсiм не мав  язика;  Лаврiн  кiлька  разiв  намагався
заговорити до нього, той не обзивався. Тiнь, а не людина,  здавалося,  вiн
зовсiм не ворушиться. За пiвтори доби жодного разу не брязнув ланцюгом.  А
якось же вiн їв? Вчора ввечерi їм обом принесли осклизлої i смердючої юшки
- чорби, потiм наглядач, грек, забрав  порожнi  миски.  Мабуть,  за  довге
сидiння притерлись до людського тiла кiльця ланцюга, а в  людини  стерлися
звички, пам'ять, умiння говорити.
   Лаврiна мучила думка: за що сидить кайданник? Чому його не  забрали  на
галери, на якусь iншу роботу, чому не вбили? Хто  вiн?  Якби  знав,  може,
одгадав би й свою долю? Але той мовчав.
   Лаврiн сидiв у задушливому  пiдземеллi  вiд  учорашнього  ранку.  їх  з
Килiяною схопили в саду на зорi. Килiяна спала, поклавши голову на  снiпок
прив'ялої трави, вiн дрiмав бiля неї,  прихилившись  до  теплого  камiння.
Того вечора Лаврiн думав, що їм треба помiняти сховок. Одначе, мабуть,  те
не допомогло б. Харiлiс все одно вистежив би  їх.  Шкода,  що  злегковажив
погрозою ницого цигана. Харiлiс пiдбурив на базарi туркiв i привiв  у  сад
аги. Обшарпаних дервiшiв, залитих салом торгiвцiв рибою й  овочами,  голих
до пояса носильникiв у  шкiряних  капелюхах,  брудних  погоничiв  мулiв  у
стоптаних  до  голої  пiдошви  чариках,  вирячкуватих,   з   пергаментними
обличчями курiїв гидотного  зiлля  зi  схованими  пiд  одяг  ножами.  Вони
прийшли помститися за поглум невiрного над правовiрним, ще раз  потвердити
шарiат[32], а заразом обпатрати сад аги, випотрошити комори.  Вони  хапали
все, що траплялося пiд руку; все їстiвне пожирали,  неїстiвне  ховали  пiд
брудний одяг. Сам ага не вийшов з покоїв, вiн,  мабуть,  злякався  натовпу
дужче за Перехреста.
   Лаврiн обороняв Килiяну, скiльки сили. Їх обох забили б на смерть, якби
не прийшла варта. Вартiвничi загородили їх списами  и  перевели  сюди,  до
фортецi Залiзний Камiнь. Його вкинули в пiдземелля, що вчинили з  Килiяною
- не знав. Думка про неї не давала спокою. Адже  ж  на  те,  щоб  покарали
тiльки його, не мiг сподiватися. В туркiв вина на  жiнцi  бiльша,  нiж  на
чоловiковi. Й вiд того, що не  може  нiчим  допомогти  Килiянi,  що  мовби
спричинився до лиха i їй, Лаврiна охоплював вiдчай. Про те, що чекає  його
- скарають лютою смертю чи прикують навiчно до стiни, як оцього  чоловiка,
- майже не думав. Один раз вiн уже поховав себе, i якщо в ньому щось ожило
на якийсь час - то тiльки любов, а думка й далi лишалася в  неволi,  й  не
було  їй  просвiтку.  Коли  б  тiльки  чимось  допомогти  Килiянi,   якось
порятувати її. Шкода, що тодi, коли їх  вели,  йому  нiчого  не  спало  на
думку: треба було намовити Килiяну, щоб сказала, буцiм вiн силою, примусом
затягнув її в сад або обпоїв якимсь зiллям... Мабуть, у те не повiрили  б.
А може, й повiрили, прийняли виправдання такої гарної дiвчини, щоб  оддати
її якомусь пастуховi. Вiн аж стенувся од тої думки. Лiпше  нехай  погинуть
обоє.
   Лаврiн зручнiше вмостився пiд стiною, пiдтягнув колiна,  вперся  в  них
лiктями, схилив на руки голову. Знову задрiмав. Не спав, бо  пам'ятав,  де
вiн є, але й бачив якесь видиво, а може, то було не видиво, а спомин. Йому
привидiлася стара хата на белебнi, над хатою гiлляста груша i в'яз. Бiльше
дерев бiля хати не було. Сiнешнi дверi не вiдчинялися, й мати  пiдстругала
сiнешню долiвку лопатою. В  лiвому  кутку  сiней,  за  дверима,  на  куцiй
жердочцi сидiло три курки. Одна жовта i двi зозулястi. А з горища  дивився
вниз рудий лобатий кiт. Вiн чомусь завжди сидiв там, пiд вiнком цибулi,  й
дивився вниз. Оце вся їхня  худоба.  Бо  ж  пан  забрав  увесь  дiдiвський
статок, а їх запровадив у чужу хату.
   А в хатi - ткацький верстат, скриня, яка правила їм за стiл, а вночi ще
й матерi за лiжко, жердка, а на нiй кiлька лахманин, судник. На суднику  -
полумисок i кiлька черепкiв. З них вони  їли.  Верстат  займав  майже  всю
хату. Мати була чудова ткаля, ткала дорогi плахти i килими  для  панського
двору, пояси i рушники, але не змогла виткати собi  долю.  Про  лиху  долю
вона часто спiвала. Батька Лаврiн не знав зовсiм, мати про нього нiчого не
розповiдала. На вулицi його називали байстрюком. Вiн утiкав до  хати.  Там
од ранку до  ночi  стукотiла  ляда  i  бiгав  по  туго  натягнених  нитках
маленький дерев'яний човник. На лавi теж лежали нитки. Мати  не  дозволяла
навiть доторкнутися до них. То були  тонкi,  дорогi  нитки.  Вiд  них,  од
тонкого ткання, мати й ослiпла.
   Лихi спомини. Убоге життя. I все ж навiть  вони  обливали  йому  теплом
серце. Зелена груша, три курки, кiт  -  усе  те  було  його,  i  маленький
ставочок на вигонi перед хатою, а на ньому гуси. Вони -  не  їхнi,  але  й
його. Бо вони - дитинство.
   Килiяна каже, що не треба таку мiзерiю  й  згадувати.  Що  тут  i  хати
кращi, i плоди солодшi, й птахи красивiшi. Фазани й павичi!  А  для  нього
найкрасивiшi тi - гуси на ставку й лелеки на куренi. Килiяна каже,  що  за
тим нiчого шкодувати. Як таки нiчого?!
   Вiн давно пробудився од дрiмоти,  сидiв  i  розмiрковував.  Хiба  можна
одтрутити вiд серця все своє  тiльки  через  те,  що  тут  кращi  будiвлi,
зеленiшi дерева i барвистiшi птахи. Але ж десь є  ще  барвистiшi  й  плоди
солодшi - звiдкiлясь їх возять на базар, вiн бачив сам,  навiть  куштував.
Для них найкращi цi, для нього - жовтi пахучi грушки, якi  рясно  капотiли
на зелений морiг перед хатою, їм до серця тонкi, тягучi пiснi,  а  йому  -
iншi: широкi, голоснi, в  якi  влився  степ,  повноводi  рiки;  й  швидкi,
веселi, як заметiлi  або  вихор  навеснi.  Вiн  забув  сказати  про  пiснi
Килiянi. Скаже обов'язково... Якщо йому ще випаде  хоч  побачити  її.  Вiн
знав: йому лишилося одне - думати про Килiяну i  про  своє  минуле  життя.
Щоправда, не мiг i про нього назбирати багато  думок.  Що  вiн  звершив  у
ньому? Власне, нiчого. Обороняв Ладижин. Тобто  обороняв  вiтчизну.  Отже,
хоч щось, та звершив i перед вiтчизною, перед товариством боргiв  не  має.
Може помирати з чистим серцем. Якби вороги схопили тiльки  його.  Сам  вiн
мовби звiльнився вiд усього суєтного, i в душi в нього - тиша. Там бiлiють
снiги.
   Нi, не тиша. Що вони зробили з Килiяною?
   Нараз Лаврiн почув, як у кутку дзвякнуло залiзо. Вiн  поглянув  туди  й
побачив, як кайданник пiдвiвся. Лаврiн не  бачив  його  очей,  їх  забирав
морок, а тiльки постать - брудно-сiру, тонку, наструнену,  насторожену.  А
по хвилi згори долинув iнший  згук,  приглушений  тупiт,  скрегiт  залiза.
Вiдмикали дверi. Що то не доглядач з їжею,  Лаврiн  здогадався  з  постатi
кайданника.  Либонь,  той  сидiв  тут  давно  й  вивчив  ходу  та  побрязк
доглядача. Й справдi, проскрипiли холодними  завiсами  дверi,  на  пiдлогу
поруч Лаврiна впала свiтла пляма, -  здавалося,  хтось  кинув  згори  бiлу
шматину, - й долинув густий, трохи  iржавий  голос,  що  чомусь  нагадував
скрип дверей:
   - Невiрний, пiдiйди сюди.
   Те  могло  стосуватися  тiльки  Лаврiна,  адже   другий   в'язень   був
прикований. Лаврiн пiдвiвся й приступив до сходiв.
   - Пiднiмися вище, - наказав той  самий  голос.  Лаврiн  ступив  на  три
сходинки й зупинився. Його заслiпило свiтло, хоч то не було свiтло  сонця,
ясного дня, а тiльки високого фортечного мiжстiння, вiн  запам'ятав  його,
коли йшов сюди. Пам'ятав i сходинки - вiсiм, на четвертiй  од  низу  зараз
стояв, а на другiй од верху - турок чи, може, й не турок, а  той  чоловiк,
що кликав його. А ще Лаврiн бачив жовтi, iз загнутими вгору носками чоботи
й поли синього в золотому шитвi внизу, каптана. Зверху стояв ще хтось.
   Той i заговорив перший. Промовляв швидко, ляскотiв словами,  здавалося,
рвав їх, як ремiнне мотуззя, з огидою кидав униз. Перехрест, хоч дещо  вже
розумiв по-турецьки, втямив тiльки кiлька  слiв:  "гяур  оглу"  -  гяурове
порiддя, та "аллахю екбер" - великий аллах, повторене кiлька разiв.
   Тодi обiзвався той, що стояв нижче, - товмач.
   - Ти, невiрний, народився пiд золотою зорею, - сказав  вiн.  -  Милостi
сиплються на тебе золотим пiском, один шайтан вiдає за що.  Великий  вiзир
дарує тобi життя. Тобi й твоїй дiвцi. I то не вся  благодiйнiсть  великого
вiзира. Ти будеш спати з нею. Не в бур'янi,  де  вас  налапали,  -  товмач
проскрипiв смiхом, - а на сiннику чи й перинi. Вона стане твоєю  дружиною.
Гарну матимеш жiнку. Я щойно розмовляв з нею. Вуста - як корали,  перса  -
як гранати. Будеш раювати на тих персах. Ви станете добрими правовiрними й
молитиметесь аллаху та дякуватимете великому вiзиру  за  його  доброту  та
щедрiсть.
   Товмач говорив нiби й зрозумiло, однак Лаврiн не мiг до кiнця  збагнути
його слiв. Кому це щастя й хто молитиметься  аллаху?  Хто  стане  мужем  i
жоною? Й чого хочуть од  нього  цi  люди?  Вони  прийшли  насмiхатися?  Бо
цей-ось скрипить смiхом, а той щось гиркає згори. Вiн добре  чув  "порiддя
гяурiв", а товмач плете якiсь кошi.
   Лаврiн пiдвiв голову. Йому ворухнулася в серцi злiсть, може, ще  й  вiд
того, що доводиться стояти внизу й отак принизливо задирати голову.
   - Ти даремно смiєшся, товмачу, - кинув суворо. - Й даремно  кажеш  менi
не те, що сказав паша. Товмач засмiявся знову.
   - Ага Орхан каже, що коли б його воля, вiн  би  наказав  одрубати  тобi
голову й викинути її собакам. Одначе вiн принiс велiння  великого  вiзира.
За яким ти одружишся з тiєю дiвчиною. Й будете вдвох молитися аллаховi.
   Лаврiн уловив приязнь у голосi  товмача.  А  вже  вiдтак  повiрив  його
словам. Щемка хвиля залила йому  душу.  Вона  аж  струснула  його  гарячим
дрожем, в горлi зрадливо залоскотало, бiля очей затеплiли  сльози.  Чи  то
басурманська неволя так розгартувала душу, чи й ранiше була м'яка, вiн  не
вiдав того. Щось у нiй сколихнулося, потекло гарячою приязню до людей, якi
показали до нього таке милосердя. Не знанi йому, на помостах  високих,  до
яких не мiг дотягнутись навiть думкою, вони пам'ятали про нього,  дарували
йому волю й любов. Либонь, не все те, що казали  про  басурманiв,  правда.
Високi люди їхнього краю мають великi серця та чистi душi...
   Та враз щось холодне, тверде пройшло крiзь тi думки, I  радiсть  упала,
як падає пiдтята на льоту птаха.  "Бiсмiлла"[33]  .  Тiльки  тепер  Лаврiн
осягнув все. Йому здавалося, в головi  щось  перевертається,  там  кремсає
гострий i холодний нiж. Такого не видiлося i в найжахнiших снах. Думав про
все, а про те, що вiд нього зажадають запродати свiй край, вiру, - жодного
разу. Може, через те, що був простим козаком, а чував  -  такого  поганини
домагаються вiд людей вельможних. Його ж нiхто нiде не знав, вiн нiчого не
мав, опрiч рук та нiг, опрiч молодої сили, на яку  ласились  турки  i  яку
мусив їм оддавати й оддавав. Тим, меншим туркам, було досить вичавленої  з
нього сили. А цi хотiли взяти в нього таке, на одну думку про що  в  нього
хололо в душi.
   - Але ж, товмачу, ми християни, -  мовив  приголомшено,  i  його  голос
глухо одбився в пiдземеллi.
   - Дурний ти, чоловiче,  як  таврський  вiслюк.  Думаєш,  твоєму  боговi
веселiше бачити твою смерть, нiж турецькому твоє щастя? Я теж не турок,  а
от прийняв шарiат. I бачиш, мiй бог  не  покарав  мене.  Живу  в  щастi  й
радостi, яких зроду не знав на своїй землi. Повiр менi, тут яснiше небо  й
щедрiший бог.
   - Я козак, запорожець...
   - Та хто б ти там не був, - уже сердився товмач. -  Вiдаєш,  куди  веде
тебе твiй язик? То будуть страшнi тортури. Викинь з голови дурницi. Бачиш,
он свiтить сонце. Поспiшай...
   Справдi,  ага  вже  збагнув,  що  Лаврiн  вiдмовляється,  й   наказував
товмачевi вийти з кам'яницi. Вiн, либонь, зрадiв тому, бо реготав i  те  й
знай повторював:
   - Вай кьопек! Вай кьопек![34]
   I враз Лаврiновi щось розпросталося в грудях, вiн вiдчув себе вiльно  й
певно. Вiн знав, що тому не  бувати,  шо  нiякою  найстрашнiшою  мукою  не
запродасть широкий степ, зеленi луки, Днiпро, товариство, сивого  отамана,
котрий  навчав  його  правди,  любовi  та  ненавистi.  Не  раз  бачив,  як
незворушний  i  звитяжний  отаман  крадькома  витирав  сльози   од   щирої
кобзаревої пiснi про витоптане копитами  ворожих  коней  поле  й  порубанi
дiти. Лазрiн i сам зазнав  того  потопту.  За  цi  пiвроку  по  його  душi
прочовгало стiльки пiдошов, стiльки на неї впало  злих  слiв,  зневажливих
поглядiв, презирства, як тiльки вона  й  витримала.  Тут  усе  кричало:  я
турок, я правовiрний, людина, а ти й твої одноплемiннi за морем -  собаки,
невiрнi, товчи їх, вбивай, рiж. Той  крик  обступив  його  з  усiх  бокiв,
сповнив iншої, нової любовi до рiдного краю й ненавистi до ворогiв. Тiльки
тут, серед цих гарячих скель, дурманних чужих запахiв, зрозумiв до  кiнця,
що таке рiдна земля й рiдний народ. Чому гинуть  за  них  у  лютих  битвах
козаки, чому край рiдного поля стiльки лiт стоїть його добрий  i  сумирний
дядько Мокiй Сироватка. Йому аж запекло в грудях, i  сповнилося  гордощами
серце за простого козака - Мокiя Сироватку. Тiєї  митi  вiн  побачив  його
зовсiм по-iншому, не нужденним чоловiком, не сiромахою,  а  гордим  мужем,
звитяжцем, який тримає на своїх плечах усе Козацьке Поле, i Великий Луг, i
Сiч, i всю Україну. Таким i справдi був його дядько. Тепер знав доконечно:
всi чорнi сили свiту не змусять його вiдцуратися батькiвщини.
   - Вiн сам собака, - сказав Лаврiн.  -  Й  пустi  твої  слова,  товмачу.
Псарськi вони, а не людськi...
   - Мовчи, нещасний, - зашипiв товмач.  -  Схаменися.  Ти  занепащаєш  не
тiльки себе. Та красива дiвчина стала на  згодi  одразу.  Й  просила  мене
сказати, що любов - боже провiстя, за неї бог прощає все.
   Те було страшнiше за смерть. Лаврiн вiдчув,  як  гойднувся  пiд  ногами
схiдець i попливла кудись довга кам'яниця. В грудях щось  обiрвалося,  там
стояли глухе ридання й невимовний бiль. На мить йому стало шкода  й  себе,
до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тiльки своє, а й  Килiянине
життя. Вiн знав, що не похитнеться у своїй правдi, однак те не полегшувало
мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Килiянi,
й скрiзь натикалася на камiнний мур. Гарячий вогник, що було  спалахнув  у
грудях у першу мить, коли почув товмачевi слова погас,  вiн  погасив  його
сам i не шкодував за тим. Карався тiльки Килiяниним  горем,  її  життям  i
любов'ю. А свiт стояв як двоє вiкон: чорне й бiле, - мусив вибрати  чорне?
За цi два днi в темнiй кам'яницi вiн передумав усе,  привiв  у  злагоду  з
душею, з  богом  всi  помисли,  всi  жадання,  всi  надiї.  Надiї  поховав
доконечно, сподiвання - теж,  вiн  думав  тiльки  про  те,  як  померти  з
гiднiстю, по-козацьки. Боявся звiкувати життя в пiдземнiй кам'яницi, стати
таким же бiлим i нiмим, як i кайданник, але примирився й  з  тим.  Майнула
думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати,  аби  зламати
волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосi  думок,  мирське
чiплялося за боже, воно переважало - допоки живе, допоки страждає.
   Тупала нагорi нога  в  жовтiм  сап'яновiм  чоботi,  ага  гнiвно  кликав
товмача, й той, пригнувшись, проскрипiв йому востаннє:
   - Ну, кажи?!
   - Не можу я, - важко видихнув Лаврiн. Свiт помертвiв йому в очах. -  Не
можу!
   - Нещасний - закричав товмач. - Ти занапастив себе i її. Я  хотiв  тобi
добра, кяфiре!
   Лаврiн не почув, як зачинилися дверi. Тiльки щезло з-перед очей свiтло,
й вiн знову опинився в липкiй,  задушливiй  темрявi.  Сидiв  на  приступцi
сходiв, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила - все.
Вiдтак повiльно приходив до тями.  Спогадував  розмову,  й  бiль  шматував
серце. А десь у глибинi свiдомостi жило iнше почуття: своєї правоти, а  ще
- злорадства. Вперше подумав про вiзира як про живу людину. Великий  вiзир
хотiв купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб погоїти свою власну.
Мабуть, хоче хоч  чимось  примоцуляти  болячку  по  згубнiй  для  власного
вiйська налозi на Сiч, хоче в такий спосiб зловтiшитнся, возвеличитись над
козаками. Звичайно, вiн, Лаврiн, для тих державцiв нiщо, комашка,  але  їм
важать власнi невдачi, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити
синцi. Лаврiн знав - з його душi цiлющої мiрри не  вичавлять  для  себе  й
краплi. Вiн став навколiшки  й  гаряче  молився.  Спочатку  йому  заважали
молитися очi Килiяни, вони проступали з темряви, кликали його, але  поволi
вiддаленiли, вiн уже бачив не Килiяну, а  божу  матiр  -  в  образi,  який
назавжди запам'ятався з  iкони  в  сiчовiй  церквi.  Божа  мати  дивилася,
скорботно й спiвчутливо.
   Для нього божа мати  була  ще  й  просто  матiр'ю  -  iншої  матерi  не
пам'ятав.

   * * *

   Ясного погожого  ранку  стара,  скрипуча  галера  з  чорними  вiтрилами
повезла радника  дивану  агу  Сулейман  Кегая  на  острiв  Родос  у  вiчне
вигнання.
   Того ж ранку сторожа вивела з кам'яницi  Лаврiна  Перехреста.  Тут  же,
бiля в'язницi, йому одягли на шию дерев'яне кружало - колодку - й зв'язали
руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерiв з алебардами  на  плечах.  Його
повели до фортечних ворiт, де  низенький  турок  з  пiдрiзаною  бородою  у
чорнiй одежi тримав у поводi вiслюка, на якому сидiла Килiяна.  Вона  була
одягнута у бiле вбрання, мовби закутана в  саван,  її  обличчя  прикривала
намiтка, така прозора, що Лаврiи бачив кожну рисочку, кожен порух  брiв  i
спалах очей дiвчини. Лаврiновi перехопило подих, серце закричало з радостi
й болю, вiн аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи  плечi  та
вилаявся брутально. По обидва боки вiслюка, на якому сидiла  Килiяна,  теж
стояло по двоє аскерiв, вони щось гукали до цих, котрi вели Перехреста,  й
тi, штовхаючи його держаками алебард,  притьма  погнали  пiд  арку  ворiт.
Низенький турок у чорному потягнув слiдом  вiслюка.  За  ворiтьми  на  них
чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усiх бокiв,
i аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до  середини  рамазан  -
мiсяць суворого посту, коли правовiрному  цiлiсiнький  день  не  можна  нi
їсти, нi пити, нi курити кальян, нi подивитися на жiнку, - голод i  спрага
катували  туркiв,  перепалювали   кров   на   злiсть.   Вони   знали,   що
кьопек-невiрний не хоче прийняти їхньої високої вiри, готовi були роздерти
його i дiвчину на шматки. Стояв сморiд, задуха робила людей ще лютiшими.
   Найдужче шаленiли дервiшi - стрибали, завивали,  реготали  Лаврiновi  в
обличчя, один - бритоголовий, з  облiпленими  струп'ям  губами  -  видобув
з-пiд лахмiття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста,  а  коли  аскер
одiпхнув його, почав штрикати себе. По худих,  голих  ребрах  заструменiла
кров, натовп п'янiв од неї й лютився ще дужче. Знову  через  гяура  лилася
кров правовiрного!
   Турки ще й того лютували,  що  стояла  суша,  якої  не  знали  впродовж
багатьох рокiв. Обмiлiла Мариця, втекла вода з озерець,  висохли  фонтани.
Небо висiло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи.
   Лаврiн iшов крiзь цей каламутний вир  спокiйно,  його  не  лякала  дика
ярiсть, навпаки, в нiй знаходив опертя своїй правдi. Турки юртувалися,  бо
вiдчували своє безсилля, вони скажено ненавидiли  його,  весь  український
люд, i було б неприпустимим грiхом схилитися перед  ними,  просити  в  них
милосердя. Одна думка рвала серце  -  занапастив  Килiяну.  Але  нi  -  не
занапастив, занапастити - то продати, пiдкоритися, розтоптати те, чим  жив
одмалечку. Правда, Килiяна виросла в затишному гнiздечку, вона  не  знала,
що то таке Великий Луг, Днiпро, Козацький Степ. Але то  не  його  провина.
Зараз вiн думав про рiдний край невiдступне, й сльози котилися по душi. То
були сльози любовi та вiрностi йому. Сливе тому майже не чув, що  чинилося
довкола. Й зовсiм не бачив плюгавого турка в коштовному камзолi й  синьому
тюрбанi, котрий намагався перечепити його горiховою палицею, й  дервiша  з
ножем, й одноокого дiда, що плював-ся з безпечної  вiдстанi.  Вiн  дивився
поверх натовпу, туди, де над дахами та баштами пливло сонце.  О  цiй  порi
воно  було  не  жарке,  а  м'яке,  тепле,  як  там,  на  далекiй  Українi.
Палахкотiло в його променях червоне юдине дерево, дрiбно мерехтiло листям.
По червоному черепичному даховi нижчого будинку,  що  прилягав  до  жовтої
глухої стiни будинку кiлькаповерхового, скрадався  до  зграйки  голубiв  з
каменюкою в руцi замурзаний  хлопчак.  Сивi,  бiлi,  чорно-бiлi  птахи  не
помiчали небезпеки, туркотiли на карнизi. З  краю  ходив  бiлий  турман  з
чорною шиєю, вiн розпустив крила, черкав ними по карнизу. I враз Лаврiновi
пригадалися iншi птахи, тiльки бiльшi, вони снилися йому цiєї,  останньої,
ночi. Й, може, тому, що то був останнiй свiтлий сон, останнiй  спомин  про
рiдний край, про волю, Лаврiн, на мить забувши про все  на  свiтi,  стулив
губи й свиснув. Вiн свиснув так голосно, що спiткнувся  стражник  поруч  i
злякано похитнувся увесь натовп. А голуби спурхнули в небо бiлою зграйкою,
шугнули понад дахами. Й щось бiле затрiпотiло в Лаврiна на душi.
   Хлопчак здивовано оглянувся, пiдбiг на край даху й пожбурив каменюкою в
Лаврiна. Проте влучив не в нього, а в  аскера,  той  закричав,  i  хлопець
дременув, аж пiд ногами заторохтiла черепиця.
   Вони перейшли довгий мiст, i їм навперейми  вибiгло  троє  вершникiв  у
жовтих шкiряних плащах. Вони погнали просто в натовп, збили назад конi над
самою Лаврiновою головою,  й  немолодий  рябий  чауш  вихопив  з  шовкової
торбинки скручений у сувiй папiр. Але вiн не читав його, а тiльки  помахав
над головою, прокричав щось, а вже знайомий Лаврiновi товмач  зашварготiв,
продираючись скрипучим голосом через гул натовпу:
   - Милiсть великого вiзира безмежна, як простори океану. Вiн дарує  вам,
невiрнi, життя, волю, шарiат, турецьке пiдданство, дiм i  виноградник  над
Тунджею. Ставши правовiрними, ви житимете в ньому, допоки аллах не покличе
вас до себе. Або погинете зараз страшною смертю.
   Не чекаючи вiдповiдi, всi троє  повернули  конi  i  поскакали  праворуч
понад рiкою.
   В ту мить страшно, вiдчайдушне закричала Килiяна:
   -  Вони  не  хочуть  нашої  смертi,  Лаврiночку!  Вони   просять   нас,
Лаврiночку, любий, станьмо турками. Хiба  то  не  однаково,  ким  жити  на
землi!
   Той голос пронизав Лаврiна наскрiзь, козак чув, як струменить  з  серця
кров, i молив бога, аби воно розiрвалося чи зупинилося. Лаврiн не вiдчував
страху смертi. Про неї думав не раз, до неї готувався увесь цей час, а  на
одну думку про те, що може вимiняти життя цiною зради, хололо серце.  Воно
обпiкалося болем тiльки тодi, коли думав  про  Килiяну.  Але  то  теж  був
присуд долi, її велiння - iншого виходу на цiм  свiтi  не  мав.  Проклятий
вiзир знав, як облити отрутою останнi їхнi кроки на землi. О, якби вiн мiг
урятувати її.  Цiною  будь-яких  мук,  будь-яких  страждань.  Вiн  готовий
вiддати себе за них. Але саме її стражданнями,  її  розпачем  вони  хочуть
зламати його, хочуть зробити запроданцем. Але ним вiн не  стане.  Зборовши
страх, що почував зараз перед Килiяною, обернувся й подивився  їй  у  очi.
Милi, коханi очi, котрих прагнув бiльше всього на землi. Але навiть їм  не
мiг вiддати того, що заповiли дiди й батьки,  що  вдихнула  в  його  груди
рiдна земля.
   - Ми українцi, Килiяно... Християни.
   Килiяна  мимовiльним  напруженням  звiльнила  зв'язанi  рушником  руки,
здерла з обличчя прозорий серпанок.
   - Я хочу жити! - закричала вона. - Не однiмай у мене i в себе сонце.
   - Це чуже сонце, - глухо вiдповiв Лаврiн.
   - Воно одне, - гукала вона, знайшовши у власних словах якусь iстину.  -
I любов одна.
   - Але батькiвщина теж лише одна, - важко пiдвiв голову Лаврiн.
   Далi їхнi голоси поглинув лемент юрби. Зненацька Лаврiн  вiдчув  тонкий
щем пiд правим ребром, - велетенський, iз зарослими, як у ведмедя, грудьми
турок таки досягнув його довгою блискучою швайкою, - й  бiль  у  головi  -
удари падали на нього з усiх бокiв.  Били  кулаками,  камiнням,  палицями,
вони б забили його на смерть, коли б один з аскерiв не загукав, що то буде
кяфiру легка смерть. Юрба вiдринула,  аскери  мерщiй  погнали  його  далi.
Тепер дорога стелилася понад рiчкою, то вiдбiгала од неї, то пiдбiгала  до
самої води. В одному мiсцi той самий, велетенського зросту,  дервiш  хотiв
пiдняти на березi камiнь, послизнувся i впав  у  спiнену  воду.  Вiн  ураз
опинився на глибокому, i його ледве витягли.
   Тепер юрба бiгла до мiсця страти, й галас трохи вщух, але  для  Лаврiна
те було ще гiрше: тепер до нього  долинав  кожен  Килiянин  поклик,  кожен
схлип. Вона квилила, ридала, просила зглянутися над її красою,  молодiстю,
над тим, що вона - сирота.
   Лаврiн, коли тi слова сягнули його свiдомостi, вперше подумав холодно й
сливе жорстоко,  що  те,  либонь,  на  краще:  нiкому  буде  побиватись  i
страждати. Вiн сам сирота, є в  нього  в  свiтi  дядько  Мокiй  Сироватка,
котрий був мовби батьком, є кошовий отаман, але вони  б  не  осудили  його
вчинку, їхнiми iменами, їхньою правдою йшов на муки.
   Страшно було Лаврiновi слухати Килiянине ридання, страшно ставало слiв,
котрi, мабуть, виплакувало її серце: про клятву на хуторi її  батька,  про
ласкавi слова, якi шепотiв нещодавно в саду аги пiд присягою мiсяцевi, про
те, як їм було гарно пiд  тим  мiсяцем.  У  нього  затерпла  душа,  й  вiн
несамохiть прискорив  ходу.  Хоч  i  йти  було  нелегко.  Важка,  замочена
напередоднi у  водi,  погризена  шашелем  колодка  гнула  його  шию  вниз.
Хляпотiли на стертих до кровi ногах збучавiлi  постоли  з  волової  шкiри.
Дорога була брукована, стара, нерiвна, каменi в нiй повипадали, i вiн  раз
по раз спотикався. Невимовна туга сповила Лаврiнове серце. До чорного болю
в очах йому було шкода Килiяни, шкода й себе i шкода  покидати  цей  бiлий
свiт. Бо хоч i не килимами вiн стелився  йому  пiд  ноги,  а  типчаками  й
ковилами, але ж стелився й тюльпанами, i  вишневим  цвiтом,  i  калиною  з
Килiяниної руки. У свiтi є двоє людей, якi його  люблять,  i  хоч  Килiяна
проклинає той свiт i ту калину, так то  з  вiдчаю,  вона  любить  його,  i
любить його iнший чоловiк, який зараз далеко-далеко,  але  який  неначе  й
поряд. Без нього вiн, може, й не перенiс би тортур  на  цiй  дорозi.  Щось
нiби обiрвалося в Лаврiновiй душi, але  саме  думка  про  кошового  додала
сили, адже знав: сам отаман вчинив би  тiльки  так.  Вони  там  споминають
його... I Сiрко, й  дядько  Мокiй.  Й  ще,  може,  довго  виглядатимуть  з
полудня, аж поки... I обiрвав думку, як нитку на основi, бо  знову  почало
наливатися жалем серце.
   Поминули кладовище з невисокими надгробками-стовпчиками, сераль, вийшли
за мiську стiну. Тут рiчка клекотiла в тiснiй ущелинi, а далi  розливалася
чималим плесом, по тому скелi знову поволi стискали  її,  синя,  срiбляста
стрiчка губилася за їх громаддям. Перед Лаврiном  лежав  широкий  камiнний
майдан, з того боку жовтiли якiсь споруди. Мабуть, то теж був сераль,  там
зупинялися на нiч тi, хто не встиг за дня в'їхати в мiсто. Лаврiн не знав,
що замислили над ним турки, збагнув усе тiльки тодi, коли оглянувся назад.
Побачив, що туди дивилися всi. Просто  в  червоно-чорну,  полуплену  стiну
було вмуровано ряд великих залiзних гакiв, трохи далi,  над  самою  водою,
чорнiла шибениця. Пiд нею стояв кудум - плаский  барабан  на  нiжках  -  i
сидiв на маленькому ослiнчику турок з паличками.
   Сотник аскерiв - юзбашi - важко, як гiркi горiхи, розламуючи українськi
слова, мiшаючи їх з турецькими, запитав  Лаврiна,  чи  той  не  передумав.
Лаврiн похитав головою i сказав коротко й твердо:
   - Йок.[35]
   I сам ступив до стiни. Ступав по землi  останнi  кроки.  Щезнуть  слiди
розбитих постолiв у бiлiй порохнi, i щезне все.  Його  надiї,  його  болi,
його кохання до Килiяни - нiяковi усмiшки, несмiливi  доторки,  шал  плотi
пiвденної ночi. З того шалу не буде нiчого. Його  нiяковiсть,  його  любов
нiхто не продовжить. Його тривоги i надiї не переллються в iнше серце.
   I однак щось залишиться по ньому. Залишаться iншi усмiшки, iнша любов -
до широкого степу, до високих могил, до предкiвських заповiтiв. Вiн  увесь
у тому, вiн щезне - вони житимуть вiчно. Заради цього вiн i мусить  твердо
ступити останнi кроки.
   Лаврiн ступав i думав серцем, у ньому й далi жили почуття волi, Великий
Луг i вся рiдна земля.
   Знову залементував натовп i заволала Килiяна. її обличчя  стало  блiде,
як вiск, здавалося, з неї живої витекла кров,  губи  посинiли,  й  на  них
запеклася пiна.
   - Будь ти проклятий родом i плем'ям своїм, - гукала вона.  -  Хай  буде
проклята година,  коли  зустрiлася  з  тобою.  Щоб  громи  розвалили  твоє
Запорожжя, щоб чума поїла всiх козакiв!
   А далi знову затужила  й  заголосила  тонко,  по-жiночому,  тiпалася  в
лихоманцi, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотiв кудум -
iзiйшла з пам'ятi. Й не бачила, як четверо  катiв  у  жовтих  сорочках  та
зелених ковпаках притьма - поспiшали вправитися  до  спекоти  -  поволокли
Лаврiна, як здирали з нього сорочку, як пiдняли й нахромили одразу на  два
гаки, вмурованi в сiру  похмуру  стiну.  Стiну  Мовчання.  Одначе  Лаврiн,
котрому завiшений кривавим запиналом свiт згас, а потiм засвiтився  знову,
бачив усе. Як зв'язали Килiянi рушником руки та ноги,  як  вiднесли  її  в
довгий чорний човен, i четверо туркiв  одiпхнулися  од  берега.  Пропливши
трохи, двоє вперлися жердинами в дно, тримали човен на мiсцi, а двоє iнших
позакачували рукави, просунули ще одну жердину пiд вузли, пiдняли  жердину
за кiнцi й занурили у воду.  Потримавши  якийсь  час,  вийняли  дiвчину  й
поклали в човен. Потому припливли до берега,  винесли  й  поклали  Килiяну
бiля Лаврiнових нiг.
   Крiзь палюче жарево, яке горiло в головi, виливалося вогнем через  очi,
Лаврiн востаннє побачив її тонке, вигостреним пiдборiддям угору обличчя  i
всю її, закутану в бiле, дорогу  й  кохану.  Вiн  простив  їй  слова,  якi
кричали в непам'ятi. Останньою, що лишилася в серцi, силою молився  боговi
за її душу, щоб вiн прийняв її в райськi сади, щоб дарував їй  мимовiльнi,
спричиненi мукою, прокляття.
   Собi не просив нiчого.
   За нього молилися Великий Луг, вся Україна. Бiль скував  його  тiло,  а
думка й далi боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та  ненавистi
поглядом вiн подивився на ворогiв. Йому востаннє  рiзонули  зiницi  гарячi
червонi променi чужого сонця, останнiм зусиллям  одвернувся  вiд  нього  й
подивився в рiдну сторону. Вже по тому голова впала на груди.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

   Мiсяць горiв у небi,  як  велетенський,  начищений  до  блиску  золотий
дукач. Бiла дорога в голубому сяйвi здавалася сивою, вона перекраяла  степ
навпiл, губилася аж ген, де бiлi, полохкi зорi  торкалися  синього  пруга.
Там вона зливалася з широким Чумацьким  Шляхом;  сливе  через  те  стiльки
чумакiв не верталося додому: збивалися  з  путi,  блукали  по  безкiнечних
небесних шляхах.
   Дорога - бiла од солi, сива од горя. Вона  впиралася  в  соляне  озеро,
оддалеку схоже на звичайне, а насправдi -  безводне.  Воду  випило  палюче
сонце, на чорнiм глеї лишилася бiла,  товщиною  в  палець,  кiрка.  Зверху
кiрка слiпучо-бiла, срiбляста, знизу - червона, татари кажуть, що то  сiль
всмоктує кров землi; згребена в купи, повантажена на вози сiль  втрачає  з
часом червону барву. Правда то чи неправда, але людської кровi пролито  за
неї немало. Вельми дорога сiль на Сiчi, на Полтавщинi, на  Слобожанщинi  -
по всiх краях. А тут солянi озера простяглися без кiнця-краю, й тiльки  на
деяких надламана кiрка, та й то бiля берега.  Одначе  спробуй  доправ  цей
божий дар за тисячу верст, коли кожна верства промiряна  смертю  в  обидва
кiнцi. Починаючи з найпершої.
   ...Бiля озера стояло вiсiмнадцять навантажених возiв, на бiлiй  солянiй
корi лишилися слiди важких чумацьких чобiт, i низенька лозова  запрута,  й
двi дерев'янi лопати. Iншi лопати вже лежали в мажарах, присипанi сiллю.
   Мiцнi, на високих та широких, як жорновi каменi,  колесах,  мажари  вже
були готовi  в  дорогу;  змащенi  добрим  черкаським  дьогтем,  повкриванi
рогожами,  ув'язанi,  в  передках  лежав  дорожнiй  риштунок  i  стримiли,
повтиканi в сiль, батiжки. Навiть ярма були занесенi наперед, покладенi на
дишлi. Здавалося, ось зараз чумаки позаводять круторогих, одягнуть на  них
ярма, вiзьмуть у руки батiжки - й степ сколихнеться од скрипу  та  клекоту
колiс. Проте не сколихнеться. Цим мажарам стояти, допоки осiннi  зливи  не
розмиють сiль, а самi вони струхлявiють i  розсиплються  на  порох.  Хiба,
може, прискочать зi степу татари та обiллють смолою й запалять. Кукурiкав,
сидячи на задку останнього воза, як на сiдалi, пiвень-царик,  будив  своїм
спiвом сонний степ. Клiпав червоним оком,  дивував,  що  не  чує  звичного
гамору. Чумаки - люди працьоватi, звикли вставати по першому спiву.  Взяли
його для того, а ще - аби оберiгав їх од нечистого, на те вiн  i  царик  -
червоний  пiвень,  що  першим  вилупився  з  яйця.  Пiвень  уберiг  їх  од
нечистого, але не вберiг од чорного  морового  повiтря.  Й  тепер  не  мiг
розбудити своїм криком.
   Понад озером скрадалася руда лисиця, пiвнячий крик ходив їй пiд  шкурою
голодним дрожем, вона вже вловила щось дивне в тишi, в яку двi  ночi  тому
поринула валка, але до возiв поки що пiдiйти не одважувалася. По  той  бiк
озера лизали гарячими язиками синю од мiсячного сяйва сiль оленi,  до  них
теж долiтав пiвнячий крик, i вони насторожено  пiдводили  голови  -  такої
птахи не чували. Воли розбрелися по степу  в  опiвнiчний  бiк,  серед  них
блукала пара муругих, у котрих поверх високих, гострих рогiв горiли  iншi,
мальованi золотою фарбою, - отаман одягнув їх на врочисту мить,  на  першу
верству; по тiй верствi вiн би їх зняв i почепив знбву,  коли  в'їжджав  у
рiдне село.
   Веселий отаман Драгожил лежав бiля  передка  воза,  розкинувши  великi,
роз'їденi соляною ропою руки. У травi бiля воза валялися шабля й  рушниця,
а на оголених волохатих грудях висiв шкiряний гаман з  татарським  ярликом
на проїзд валки через митнi застави, а на животi - черес з грiшми, з якого
заплатив за той ярлик. Там, на широких грудях,  вiн  i  зотлiє  -  небеснi
архангели пропускають чумацькi душi по своїх ярликах.  Та  коли  б  хто  й
пiдiбрав гаман на татарських бродах, ярлик  теж  прочитати  нiкому.  Митна
сторожа лежала мертва. Через неї й передавалося  чумакам  морове  повiтря.
Митники ж захопили його в ташi, котра лежала за двi  турецькi  милi.  Таша
чорнiла пусткою. Страшно мрiли  проти  Мiсяця  порожнi  намети,  бiля  них
купами лежало всiляке начиння: повстянки, кожухи, халати,  сiдла,  а  бiля
намета аги - навiть перськi та турецькi килими, шерсть у сувоях,  золочена
та срiбна зброя - нiхто того  не  брав,  висiли  над  погаслими  вогнищами
казани, а на вкопаних у  землю  дерев'яних  розсохах  -  шкiрянi  мiшки  з
кумисом та овечим сиром. У  повiтрi  стояв  важкий  дух  цвiлi,  гнилизни,
смертi. Мертвих не ховали, вони так i лежали, де кого застав  її  крижаний
подих. Найбiльше чума мала пожитку серед жiнок та дiтей. Дiти  розлазилися
од наметiв i мерли, як мухи. Неживе мiсячне сяйво заливало дитячi трупики,
надто багато чорнiло їх по  схилу  балки  бiля  колодязя,  либонь,  гаряче
марево гнало малих до води.
   Живi покинули мертвих, вони запрягли  у  мажi  воли,  осiдлали  конi  i
втекли в степи. Поїхали на свiжi води, в чистi, не обцiлованi чумою землi.
Запорозький кiш пустив їх на свої займища.
   Знову, як i два роки тому, туляється по  Сiчi  гетьманське  посольство.
Домагається свого, торгується за кожну дрiбку, а  найпаче  чинить  пильний
вивiд про силу козацького вiйська та його намiри.
   Нинi посли  сидiли  у  вiйськовiй  канцелярiї,  слухали  реляцiю  коша.
Списаний рукою  Яковлева  лист  -  схожий  на  покручений  вихором  город.
Карлючки  й  закарлючки,  баранцi  та  кiлечка  -  пiдписар   пiднiматиме,
розкручуватиме по одному й переноситиме на чистий папiр. А  зараз  Яковлев
читав листа, кидав слова, нiби важкi пiдкови. Йому, як i кошовому, осмалив
душу гетьманiв ординанс, в котрому той  уразився  на  козакiв  за  те,  що
пустили татар на чистi луки та свiжi води,  суплiкував  на  них  боговi  й
накликав усiлякi кари.
   "Коли б  i  чорт,  пане  гетьмане,  -  вичитував  Яковлев  у  вiдповiдь
Самойловичу, а зиркав на гетьманського посла Василя Романовського,  котрий
сидiв у кутку пiд образами, - допомагав людям у крайнiй  їхнiй  нуждi,  то
гребувати тим не годиться, бо кажуть люди: нужда й закон  змiнює.  А  коли
ми, живучи з  татарами  по-сусiдськи,  допоможемо  одне  одному,  то  таке
розумному нiтрохи не дивно. А те нам тiльки дивно, що ти,  пане  гетьмане,
багато бiля  нас  херхелуєш,  мов  твiй  покiйний  батько  на  хавтурах  з
парафiянами..."
   - Прецiнь, - перепинив  Романовський,  i  його  важке  брезкле  обличчя
збуряковiло чи з досади, чи з гнiву. - Гетьман справедливо каже: такого не
бувало, коб християни порятували поган. - Вiн подивився на  Сiрка,  котрий
стояв, прихилившись спиною до груби, мить подумав, немов щось виважуючи, й
додав:- Немудро й погано ви вчинили на свої та й на нашi голови.
   Злiсть  спалахнула  Сiрковi  в  грудях  i  погасла,  лишилися  гiркота,
прикрiсть, вони стояли пiд горлом  чавким  клубком,  не  давали  говорити.
Нелегко йому прийшов  той  рiшенець  на  дозвiл  прикордонним  запорозьким
комiсарам пропустити татарськi кошi, мусив  за  те  сповiдатися  трохи  не
перед кожним козаком у Сiчi, переболiв душею, але ж вчинити iнакше не мiг.
Того не хотiла збагнути тiльки тупа глупота або пiдступнiсть. Для  чого  ж
тодi хоче гетьман ославити його i весь кiш перед рiдним краєм i Москвою?
   - Там мруть жiнки й дiти. Повзають у степу, як щенята, й гинуть. Будьмо
людьми, пане осавуле. Будьмо людьми, гетьмане! - кинув з серцем через його
голову. - Будьмо людьми, царю!
   Вiдтак обома руками одштовхнувся од стiни,  пiдiйшов  до  столу,  мовив
гетьманському пословi просто в обличчя:
   - Ази ж я не знаю: вибити з гетьманського серця милiсть -  що  видавити
воду з каменя.
   - Гетьмановi болять державнi потреби й користi, - вiдсунувся трохи далi
Романовський. - Ними  клопочеться.  Про  отчий  край  дбає.  Ви  ж  ведете
перетрактацiї i з татарами, i з цiсарем, i з поляками.
   - Твоя правда, пане Василю, - напрочуд  спокiйно  мовив  Сiрко.  -  Вже
третiй  мiсяць  сидить  на  Сiчi  ротмiстр  його  королiвської  мосцi  Яна
Собеського. А он, - показав рукою за вiкно, - стоять шкути долматинська та
грецька. Всi просять до своєї спiлки запорожцiв. Тiльки ж ми нi перед  ким
барви не схиляємо, з венетiйцями й греками торгуємо  -  люди  ми  вольнiї,
польському послу надiї не даємо, а зоримо лишень у бiк  опiвнiчний.  Бо  ж
мусимо бути всi яко єдине тiло. Хочемо, аби щезли чвари мiж християнськими
народами, бо ж шкода од того всiм, аби поважали один  одного  в  рiвностi.
Одного ми  бога  творiння,  треба  жити,  аби  було  богу  гiдно  й  людям
хвально...
   - Гарно, пане отамане, куєш слова, а чи ж так чиниш? - знову  заперечив
Василь Романовський, уникаючи Сiркового погляду. - Гетьман мружить око, бо
ж ви й з Дорошенком вели перемови...
   Сiрко похилився грудьми на стiл,  уперся  гострим  поглядом  в  обличчя
Самойловичевого посла, й той не одважився казати далi...
   - Гетьман  жмурить  око,  а  ми  свої  очi  видивилися,  чекаючи  вашої
допомоги. Хiба то  погано,  що  Дорошенка  одкинули  од  татар,  -  сказав
кошовий. - Самойловичу кортить Дорошенкова булава,  її  треба  здобути  на
чесних виборах у Сiчi, як здобув свою батько  Хмiль.  Поки  ж  лежатиме  в
запорозькiй скринi. А гетьману перекажи, нехай кипить гнiвом не проти нас,
а проти ворога. Небавом буде трафунок, де  тому  гнiву  пролитися.  -  Вiн
пiдвiвся з лави й пiшов навкiс по свiтлицi. Десь на серединi  її  вiдстала
половиця й порипувала, коли ступав на неї. Кошовий до того скрипу звик,  а
Василь Романовський щораз здригав, клiпав важкими повiками. -  Те,  що  ми
пустили на свої землi присиваських татар - абищиця.  Який  же  ми  приклад
подаємо iншим народам, прирiкаючи найближчих сусiдiв на смерть, хто б вони
не були. А тi важкi утарчки, котрi вели з татарами та турками минулої зими
та влiтку, - теж не останнє лихо. Сила басурманська множиться й  впаде  на
нас знову. Польський король у своєму листi пише, що й  вони,  i  нiмцi,  й
iншi європейськi народи чекають в страховi, що азiатичнi  варвари  ось-ось
переступлять свої межi. Перспективою розуму  ми  побачили  це  здалеку.  Й
писали про те його мосцi. Одначе не  знайшли  вiдгуку  в  серцi  гетьмана.
Сподiваємось, що знайдемо нарештi. Коли ж  i  далi  будемо  натирати  одне
одного - погинемо всi. Якщо ж станемо єдинокупно - жодна  ворожа  нога  не
ступить на Україну. Мусимо, хочемо того чи не  хочемо,  прийти  до  згоди.
Щодо нас, то ми - готовi давно.
   Мить помовчав, його душа рвонулася до посла й зiв'яла. Вона  рвонулася,
аби розтермосити, розворушити,  щоби  вiн,  коли  повернеться  в  Батурин,
гаряче виповiв гетьмановi все, збив його з холодної й хитрої  обережностi.
Так бувало завжди: розмовляючи зi спiвбесiдником, Сiрко повертав його собi
або на спiльника, або на нещадимого ворога.  Йому  гаряче  хотiлося  зараз
мати Романовського за спiльника. Але  бачив  i  розумiв  -  то  неможливо.
Романовський не дав пробитися до душi жодному  слову.  Й  не  дасть.  Свою
поведенцiю, свої вчинки i слова вiн розмислив наперед, вiн знає,  що  йому
вигiдно, а що - нi, й нiчого iншого знати не хоче. Такий вiн чоловiк,  мiж
такими зрiс i тим тримається на посольствi. Його душа давно всохла,  ще  й
прицвiла, як житнiй сухар,  жодне  живе  слово  не  проб'ється  до  нього.
Державнi посли здебiльшого такi  всi.  Вони  не  мають  власної  думки,  а
пропихають ту, яку їм вклали в голову  їхнi  повелителi.  Й  душа  там  як
пересохлий бубон: хто в нього вдарить, тому й  загуркоче.  Катове  плем'я,
катiвська служба! Сiрко  розумiє  те,  знає  давно,  але  серцем  не  може
примиритися. Бодай їх... Але то хоч посли одного народу до iншого. А це  -
одноземець, свiй собака! I всi iншi попихачi ори гетьманському дворi зараз
такi. Пiсля сильного волею Хмельницького i могутнiх соратникiв його, пiсля
авантюрних  Виговських   та   Брюховецьких   надiйшов   час   розважливих,
помiркованих Многогрiшних та Самойловичiв. Тепер на вищi сходинки  перлася
сiрiсть, а часом - мiцно прихована пiдступнiсть  та  хижа  хитрiсть,  вони
єдино могли доскочити влади та втриматися при нiй.  Вони  привчилися  жити
чужою волею та чужим розумом, вiддалися в повну покору тим, хто  сидiв  ще
вище. Щирiсть та бистрий розум i не могли доскочити тих щаблiв. Щирiсть не
могла миритися з неправдою, не вмiла прикриватися  й  падала  з  найнижчих
приступцiв. Гострий розум теж викликав  пiдозру,  та  й  не  мав  на  чому
гостритися, бо мимоволi випирав, накликаючи на себе бiду. Тепер цiнувалися
тихiсть, безвiдмовнiсть, терплячiсть,  тiльки  терплячим  виконанням  волi
вищих можна було видертися з натовпу подiбних собi. З iншого боку, те,  що
кожному з них був вiдкритий шлях нагору, й змушувало їх служити  вiрно.  А
те, що не всiм випадало стати значними урядовцями, - на те вже божа  воля.
На старiсть немало їх ставало бубнiями, злостивцями, але тодi вже не  мали
чим вкусити, в  них  випадали  зуби,  вони  сидiли  по  хуторах,  кутулялн
пеньками  динi  дубiвки  i  згонили  злiсть  на  челядi.  В   часи   вiйни
Хмельницького i кривавого розору та братовбивчої рiзанини по  тому  нагору
вискакувало теж немало людей лукавих, пiдступних, проте смiливих, сильних,
вони не вмiли прилаштуватися, щось ламали, щось трощили,  ступали  невлад,
їх одтирали й тримали пiд зiрким наглядом.  Бо  ж  могли  впасти  в  якусь
авантюру. А Романовський не впаде. Й не ступить кроку  з  обраної  дороги.
Про це свiдчила його поведенцiя, його  обличчя,  а  найбiльше  -  очi,  їх
нетекучнй погляд, i самi вони мовби олов'янi, не пропускають углиб  свiтла
й чужої думки.
   Кошовий пильно подивився в них, немовби хотiв пробуравити  ту  олов'яну
кiрку. Нинi вiн оцiнює людей  суворо  й  однозначно.  Людська  душа  -  не
яблуко, де одна половинка може бути червоною,  друга  -  зеленою.  Вона  -
єдина.  В  цьому  переконався  давно,  пiсля  численних  власних  помилок,
перейшовши через важкi, каламутнi рiки пiдступiв,  наусту,  обмов.  Колись
вiн був розвихрений i довiрливий, вiрив красивому слову,  гарячому  блиску
очей,  скупiй  сльозi.  З  роками  упевнився,  що  в  свiтi  немає  нiчого
облуднiшого, нiж слова, i отруйнiшого, нiж  сльози.  Рожевий  квiт  довiри
обтрушували руки чужинцiв i своїх од-ступникiв, рубали  шаблi  i  спопеляв
вогонь. Нинi ця зав'язь проростає в його серцi важко, одначе буває й тепер
- спалахне майже супроти суворого присуду розуму, й  тодi  вiн  карається.
Але тут помилки немає нiякої. То тiльки бажання кiльчиться й звивається  в
його серцi, бажання дiйти до совiстi тих,  хто  приїздить  з  гетьманської
столицi. Але та совiсть - за сiмома замками. Однi бояться  довiритись  їй,
аби не порубали малi дiти, iншi - аби не завадила примножити багатств, якi
лежать у коморах. Романовський пiсля цього свого  посольства  докине  туди
кiлька жмень червiнцiв. Глибоке презирство й вiдраза  заволодiли  кошовим.
Вiн зiтхнув i гидливо попрощався з послом.
   Похмура меланхолiя вступила кошовому в серце. Вже давно  нiщо  його  не
радувало, не веселило, вiн мовби пригас увесь i обернувся  .смутним  зором
кудись у глибiнь власної душi, байдуже  спостерiгав  людський  крутiж,  не
пiдганяв, не торсав iнших, i вони дивували  з  того.  Мовчазний,  похмурий
проходив по Сiчi, козаки розступалися перед ним, не одважувалися зачiпати.
Спав мало, i снилися йому страшнi сни, товпами приходили порубанi в битвах
товаришi,  потятi  його  шаблею  вороги  поривалися  й  смiялися   злiсно,
потiшалися. Либонь, було їм чого потiшатися, викосив їх шаблею, як  добрий
косар трави, увесь вiк прорубувався до свiтлої таловини на обрiї, та й  не
прорубався. Справляв уряд за звичкою, всiм здавалося, що справляв його, як
i ранiше, вправно, тiльки вiн знав, що це не так.

   * * *

   Покiнчивши  з  посольськими   справами,   Сiрко   перейшов   до   справ
господарських. Завтра мав  виїхати  на  Орiль  i  Самару,  а  що  не  звик
перекладати на iнших клопоти, терпляче правив уряд. На призьбi  канцелярiї
сидiли прохачi та позивачi, курили,  димок  вився  за  вiдчиненим  вiкном,
залiтав i  в  канцелярiю.  Сiрковi  лоскотало  нiздрi,  але  сам  поки  що
перекурити не виходив. Довго мiзкував над суплiкацiєю  нежонатих  козакiв,
якi йшли в найми до жонатих з четвертої копiйки, вимагали ж - з третьої, а
тодi  поклав,  щоб  те  порiшили  на  малому  крузi,   слухав   суплiкацiю
брагарникiв проти  кантористiв,  мовляв,  тi  правлять  з  усiх  однаковий
податок, кварту з куфи, - i з тих, у кого горiлка справжня,  i  з  тих,  у
кого сам чвир;  слухав  двох  сутяжникiв  з  Батуринського  куреня,  котрi
презентували один  на  одного  за  старий  кiнський  пiтник;  Сiрко  хотiв
помирити їх, пожартував, що видає i першого, й другого на  волю  шкодуючiй
сторонi, а коли тi не здалися на жарт, сказав:
   - Плюньте один одному в очi, а тодi утрiться й плюньте  ще  раз,  може,
прозрiєте. Бо висвiдчу барбарою  з  канцелярiї,  ще  й  звелю  посадити  в
пушкарню, аби помислили, котрий з вас дурнiший. Звели бучу за онучу.
   Наслухавши   усiх   позивачiв   та   вирiшивши   їхнi   домагання    по
справедливостi, часом гостро. Сiрко виглянув у вiкно - на призьбi не  було
нiкого.  Двоє  чи  троє,  почувши,  що  отаман  вовкодухий,  не  ризикнули
заходити. Вирiшили чекати слушнiшого моменту. Сiрко усмiхнувся.  Доки  той
момент  приспiє,  помиряться  самi.  Не  любив  дрiбного  клопоту,   чвар,
вислуховував їх тiльки через те, що iнако не велiв закон.  Часом  це  йому
набридало, але вiн не давав собi послабки. Так треба. Це завiв не вiн,  це
уклалось давно, й на цьому стоїть щось бiльше - сама Сiч Запорозька.  Тих,
якi поширювали думку про зайвiсть, а то й  непотрiбнiсть  деяких  подiбних
клопотiв  (все  на  свiтi  клопiтне,  надто  на  старiсть,  все   здається
марницею), вiн проганяв. Хоч  i  оцi  позови...  Щоправда,  люблять  деякi
братчики позиватися  -  те  для  них  як  дошпетна  гра.  Вiд  осавула  до
курiнного, вiд курiнного до суддi, вiд суддi  до  кошового,  тиняються  зi
святим хлiбом, та так пообкидають один одного болотом, аж гидко. А воно ж,
коли поглянути ширше, все життя  -  суспiль  гра  та  позов:  з  долею,  з
сусiдами,  один  з  одним.  Той  великий  позов  триває  в   Українi   вже
хтозна-скiльки лiт. I немає суддi, щоб розсудив навiк, кожен  можновладець
має свою правду за останню. Кожному найтеплiший свiй кожух. Нiхто не  хоче
поступатися, проживає мент, мить, возвеличується, а що та мить  забирає  в
нащадкiв суще, того i в голову не кладе. А чи й кладе, то має  таку  мiлку
мисль, таке мiлке серце, а честолюбство таке глибоке, що в  ньому  потопає
все - совiсть, глузд, щастя прийдешнiх. Влада - це гемонськi терези,  якi,
мабуть, тримає за кiльце в зубах чорт: що порожнiша шалька, то  вище  вона
пiднiмається.  Перекувати  ж  у  свiтi  можна  все  -  чересло,  шаблю,  а
перекувати людську душу не вдається нiкому. Та й  нiхто  не  бачить  своєї
душi. Власна душа найкраща, її не помiняєш,  як  з'їжджене  колесо.  Взяти
хоча б i на Сiчi... Всi їдять однакову саламаху, однаковий чорний хлiб. Та
не всiм той хлiб однаково смакує. Iншому кортить калач. А ще  iншому,  щоб
калач та був з медом. От  i  спробуй  догоди  всiм  рiвно.  А  з  цього  ж
починається все. А спробуй подiлити рiвно на всiх славу та владу!  Кожному
здається, що має на них бiльшi права. Всi в наш час  хочуть  судити  й  не
хочуть бути пiдсудними. Ось i сам... Скiльки  лiт  судить  iнших...  А  чи
правильно судить? I хто виважить твої власнi грiхи? Осуджував себе за них?
Либонь. Але той суд легкий, як  i  покута...  Хоч  буває  вона  тяжчою  за
будь-який iнший суд. I тодi важливо, що скажуть про тебе люди. Важливо, що
знаєш сам. Подумав, що колись i судив iнакше. Й не в тому рiч, щоб суд був
тiльки правдивий, а в тому, щоб судив не тiльки розум,  а  й  серце.  Коли
судитиме й воно, тодi не принесеш людям нового горя i не попсуєш їм життя.
Власне, все людське життя - суд. З iншими людьми, з долею, з самим собою.
   Сiрко все частiше думав про те, як  прожив  i  що  покидає,  що  мусить
покинути незабаром. Хотiлося, щоб життя не минуло марно. Хотiлося  вiддати
його за щось велике (це не  був  слiпий  торг  з  долею  чи  кривава  гра,
навпаки, життя лишилося так мало, що стало воно особливо дороге), i  нехай
те велике буде утверджене i його iм'ям,  його  дiлом.  Так,  iм'ям,  оцiєю
рукою, оцiєю шаблею... Але якщо те,  за  що  боровся,  не  лишиться  й  не
возвеличиться, тодi й iм'я його щезне, iнакше й бути не може, та й  бажати
iншого не треба.
   Отако сидячи й далi в гiркiй задумi, наказав покликати всiх старшин i з
ними пiшов до церкви. Разом вiдiмкнули скарбну скриню у правому  притворi,
й кошовий  дiстав  звiдти  шкiряну  торбу  iз  золотими  динарами,  вручив
осавуловi Вiрмену, котрий їхав посланником  у  городовi  полки.  Цi  грошi
кошовий виговорив на башлiвцi пiсля походу на Крим,  доклав  до  них  свою
частину.
   - Оддаси їх у Київську колегiю, - сказав Вiрмену. - Нехай ростуть  нашi
дiти розумнi, може, намислять своєму краєвi  долю  лiпшу,  нiж  ми  змогли
завоювати шаблями. А межигiрськi ченцi нехай на цей  раз  вибачають,  адже
молитва голодного швидше доходить до бога, нiж ситого, про це i в  святому
писанiї сказано.
   Коли  проходив  повз  чернечий  двiр,  його  погляд  упав  на   дощатий
прикомiрок,  який  притулився  в  кутку  бiля  ворiт.  Пам'ять  йому  щось
пiдказувала, й вiн зупинився.  В  цьому  прикомiрку  часто  пропадав  його
джурам Надто останнiм часом свого життя на Сiчi, Сiрко  ще  раз  обдивився
ветху будiвлю, стулену з дощок, взяту в ушули, криту дрiбним очеретом.  На
перекошених, темних дверях висiв великий замок.
   Сiрко знав, що маляр Жух, який жив тут  i  малював  для  церкви  iкони,
звiявся кудись пiвроку тому й не появлявся бiльше.
   - Ключ у когось є? - запитав кошовий у  пiдпаламаря,  що  топ-тався  за
ним.
   - А вiн без ключа одчиняється, - мовив пiдпаламар i довгою, худою рукою
вiдкинув дужку замка.  Дверi  прочинилися  з  таким  скрипом,  що  горобцi
шурхнули  з-пiд  стрiхи.  Сiрко  переступив  через  порубаний   порiг.   В
комiрчинi, де  стiни  були  пофарбованi  жовтою  фарбою,  а  стеля  бiлою,
панувало безладдя. В усiх кутках стояли якiсь дошки, полицi, на столi,  що
па пiвпальця припав порохом, темнiли черепочки та  горнятка,  й  скрiзь  -
попiд стiнами, а також на полику, який правив за лiжко, - виднiлися  iкони
та картини на дошках та жерстi. На декотрi в дощi попадала вода зi  стелi,
й вони позатiкали, й були обснованi павутинням. В очах святих, як  здалося
кошовому, свiтився докiр. Всi вони дивилися прямiсiнько  на  нього,  мовби
ждали чогось од нього. Тiльки малий Христос спокiйнiсiнько спав на хрестi,
на якому його колись розiпнуть - серед цвяхiв, рiзок, молоткiв та тернових
вiнкiв. Увагу кошового привернув козак на човнi, у  сяйвi,  який  бився  з
турком - теж на човнi. Чимось був той  козак  знакомитий  Сiрковi,  когось
йому нагадував. Горда постава, горде  чоло  й  майже  дитинна  усмiшка  на
устах. I враз отаман здригнувся. Вiн зрозумiв, чию  парсуну  бачить  перед
собою.
   - Це вiра б'ється з невiрою, - пояснив пiдпаламар. -  А  малював  маляр
парсуну з вашого  джури.  А  ото  дошки,  якi  сам  джура  везькав,  любив
вправлятися з мальовидлом. Богородицю вiн малював i сто дiв також.
   Чорнява, з точеним пiдборiддям, з дугастими бровами,  ще  й  над  лiвою
бровою чорна цятка, у бiлому вбраннi богородиця була сумна i гарна, на неї
чимось була схожа й дiва, яка виходила з  ворiт  фортецi  назустрiч  iншiй
дiвi.
   - А де ж ще дев'яносто вiсiм дiв? - запитав кошовий.
   - Як де? -  здивувався  пiдпаламар.  -  За  мурами,  їх  не  видно.  На
вузенькому пiдвiконнi лежала книга "Меч духовний", Сiрко гортав її, а  сам
раз по раз поглядав на iкону, де козак бився з турком.
   - Гарний був цей маляр. Жух? - запитав, аби щось запитати.
   - Гарний, - ствердив пiдпаламар, що й далi стояв  за  Сiрковою  спиною.
Його худа, кругла голова  стримiла  з-за  плеча  кошового,  неначе  горня,
почеплене на кiлок у тину. - I вчений вельми. Тiльки  якийсь  непосидючий.
Ще й до жiноцтва вабкий. Я, каже, без бiлої челядi не можу... Навчає  десь
якусь удовицю, - хiхiкнув догiдливе й одразу замовк. -  Джуру  вашого  теж
навчав, - додав по хвилi.
   Сiрко не зважив на пiдпаламареве хiхотiння й подумав, що в жодному краї
немає стiльки грамотної бiлої челядi, як у їхньому.  Бачив  це  на  власнi
очi, пройшовши пiв-Європи, од Дюнкерка до Сiчi, й потiм не  раз  навiдуючи
сусiднi краї. На це указував i  дивував  цьому  також  син  антiохiйського
патрiарха,  який  мандрував  колись  через   Україну.   Сiрко   з   почтом
супроводжував його кiлька днiв. "Нiде по свiту  немає  стiльки  грамотного
люду, як у вас,  -  казав  патрiарший  син.  -  А  що  стiльки  грамотного
жiноцтва, так це просто вдивовижу". "Не порятувала, моя земле, вченiсть  i
грамота синiв твоїх, - подумки мовив кошовий. - I  тебе,  Лаврiне,  також.
Мали в достатку мечiв духовних i мало крицевих. А може, не досить гострили
тi й тi, ще й надто багато несли в серцях милосердя та довiри". Поклав  на
пiдвiконня книгу, обтрусив з рук порох.
   - Занесеш цю iкону до мого куреня, - наказав пiдпаламаревi, вказавши на
козака, що бився з турком. По тому вернувся до сiчової канцелярiї.
   Вiддав ключi од таємної канцелярiї  Брекалу,  котрого  лишав  наказним,
перегомонiли  ще  раз,  перетерли  всi  найближчi  турбацiї.  Перерахували
прибутки - з рибних промислiв, з шинкiв, з перевозiв, димове з гнiздюкiв -
перевiрили по паперах, звiрили до копiєчки. Мав вiд'їхати чистий.
   I вже аж тодi наказав увести прибульцiв, якi просилися  на  Сiч.  Такий
завiв звичай - спершу погомонiти самому, а вже по тому нехай  складають  у
церквi присягу на вiрнiсть кошу  та  товариству.  Їх  було  троє.  Двоє  -
низенькi, бiлявi, чимось схожi мiж собою,  третiй  -  високий,  вирлоокий,
довгошиїй, крутив довгою шиєю, немов йому  затiсний  був  комiр.  Кошовому
здалося - парубок йому по знаку.
   - Цього перейняли бiля Орiлi, - сказав козак, який привiв прибiглецiв.
   - Тебе як звати? - звернувся до парубка Сiрко. - Я вже тебе десь бачив.
   -  Маєте  добру  пам'ять.  Минулої  весни  я  приїздив  з  гетьманським
посольством i напросився в степ. Їздили до Тавинської залоги.
   - То ти з гетьманського  двору?  Чого  ж  прибiг  сюди?  Вбив  кого  чи
обiкрав?
   Ждан стиснув  губи,  аж  вони  побiлiли.  Стояв  мовчки,  дивився  повз
отамана, неначе не бачив його. В серцi скипалася образа.
   Двi дороги простелила йому доля. Одну - до Колисчиного двору, де чекала
кароока, весела Парасочка, де чекало спокiйне, гоже життя, другу - на Сiч,
на якiй, за словами Митрофана, хлiб з  остюками,  а  воля  iнодi  теж  без
штанiв бiгає. Вiн не повiрив  Митрофановi.  Нещодавно  ж  переконався,  що
Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище  отамана
Жмурка i Пивовi млини бiля Орiлi. Охмолостився, обтесався на Сiчi трохи, а
того не показував. Сам не вiдав, чому  не  признався,  що  пiвтора  мiсяця
обтирав лаву в Дядькiвському куренi, либонь,  через  смерть  того  ж  таки
Жмурка, не хотiв давати об тiм нiякого виводу й не хотiв  зiзнаватися,  що
має на Сiчi  брата;  вiд  того  стримувала  його  якась  засторога,  якась
таємниця. Волiв бути самим собою, волiв  сам  завоювати  право  називатися
сiчовим козаком. I хоч, може, й Митрофанова правда, що воля  й  тут  iнодi
бiгає без штанiв, одначе це таки воля, це -  найвалочнiше  мiсце  на  всiй
Українi, й люди, якi прийшли сюди, живуть не для власної  користi,  а  для
чогось бiльшого, недарма так часто важать життям. Звичайно,  Ждан  не  мiг
забути й Парасочки, її веселого усмiху, її карих очей. Може б, i дожив  до
старостi, видивляючись у тi очi, якби  не  Парасоччин  облудний  батько  -
Сидiр Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотiв щастя своїй дочцi i
в обмiн за те купував неправдою зятя.
   - Чого мовчиш? - розбив Ждановi думки Сiрко.
   - Та оце хочу запитати - чи усi тут злодiї?
   - Ти ба! - здивувався отаман. - Гострий маєш язик. -  А  сам  милувався
парубком: служив у гетьманському палацi, а погляд має чистий i ясний.
   - А чого ж, отамане, завдаєш злодiйство?
   - Крадiїв не приймаємо,  -  примирливо  мовив  Сiрко.  -  Але  ж  мусиш
сказати, що помишляєш i чого прийшов?
   - Що помишляю -.те вiдає бог.
   - Нехай i так, - погодився Сiрко. - Перед його правдою ми всi рiвнi.
   - Чим умiєш промишляти? - втрутився у розмову Яковлев. - Тобто до  чого
звикла рука: до шаблi, цiпа, шила, чепiг... ложки?
   - Вмiю порати коней... Трохи  -  писарювати,  -  й  почервонiв,  бо  не
хотiлося признаватися, що свiчкогас.  А  вiн  i  справдi  в  останнi  роки
навчився грамоти, й казали, що з нього путнiй писар. А ще вiн  почервонiв,
бо пригадав брата, сiчового пiдписаря.
   - Нам треба, щоб умiв тримати шаблю.
   - Це куца думка. Перо теж комусь потрiбно тримати, -  одказав  Ждан.  I
тим особливо сподобався Сiрковi.
   - Хлопець ти, бачу, кмiтливий, - усмiхнувся. - Йди до мене в джури.
   - Дякую, - крутнув довгою шиєю парубок. - Я вже слугував одному...
   - То ти мене ставиш на одну половицю iз смердючим паном? - скипiв Сiрко
i аж кулаком грюкнув.
   Але парубок не злякався й цього разу.
   - Якби ставив - не прийшов би сюди.
   - Таке виходить, нiби ми до тебе просимося, а не ти до нас...
   - Я - до товариства. Дозвольте, пане-батьку, в курiнь... Я таки хочу...
навчитися тримати шаблю.
   - А для чого? - запитав Сiрко.
   - У нiй бiльше правди, - одказав Ждан.
   - Куца думка! - засмiявся кошовий. - Дивлячись у чиїх руках  та  шабля.
Гаразд. Iди, виваж власним серцем, що важче. Впишiть його до залоги.
   Ждан вклонився Сiрковi, пiшов слiдом за дячком, який повiв  усiх  трьох
прибульцiв до церкви.
   Останнiми були двоє татарських аг, якi сутяжили мiж собою за пограниччя
урочищ. Не розв'язали своєї суперечки яi  в  Перекопi,  нi  в  Бахчисараї,
приїхали на Сiч. Вклонилися Сiрковi, казали однi й тi ж слова.
   - Як ти скажеш, так i буде.
   Це були хоч i ошатно одягненi, але  втомленi  й  засмиканi  люди,  такi
втомленi, що в них уже й злiсть перегорiла.
   - Пробi! - заволав Сiрко. - Та при чому тут я?
   -  Як  ти  скажеш,  так  i  буде,  -  знову  вклонилися  татари.  -  Ти
справедливий. Нам немає бiльше куди їхати.
   Врештi  Сiрковi  вдалося  спровадити  аг.  Пообiцяв   розв'язати   їхню
суперечку, але спочатку мав послати на тi урочища свого осавула.
   Провiв за вiкном позивачiв довгим поглядом, а  тодi  пiдвiвся  й  собi,
пiшов на крам-базар. Не запрошував з собою нi  Брекала,  нi  Яковлева,  нi
будь-кого з старшин. Йому й самому здавалося, немов вступає  не  в  широкi
ворота, а тиснеться у вузенький, проламаний у палiсадi лаз. З одного боку,
воно достеменно так, з iншого ж... Десь там чекає на нього Мокiй Сироватка
зi своїм чорним горем.  Сьогоднi  впiвполуднi  зустрiв  його  на  майданi.
Сироватка потоптався на мiсцi, подивився отамановi в очi,  аж  в  того  по
душi потекли гарячi струменi, сказав:
   "Покликав оце братчикiв. Хочу пом'янути чисту Лаврiнову душу".  Вiн  не
запрошував кошового - не одважився. Сiрко допiру  згадав  те,  згадав  усе
iнше, й йому засмоктало пiд серцем, вже знав, що  не  зможе  погасити  той
лихий вогонь пекучим зiллям. Вiн не вельми собi попускав  -  у  походi,  в
дорозi й на Сiчi в будень з чаркою розминався  рiшуче.  Поклав  собi  таку
заборону й тримався її пильно. Хоч не був i святенником,  як  деякi  iншi.
Серед запорожцiв немало таких: або ж поїхали на лимани множити статок, або
ж дали обiтницю тверезостi боговi. То суворi люди, майже святi, але  повна
зумисна святiсть чомусь нiколи не тiшила отамановi серця. Вона йому чомусь
видiлася жовтою, як вiск, i твердою, як прiсний сухар. Любив хмiль  життя,
хмiль бою, а часом  i  хмiль  вина.  Щоправда,  нинi  на  Сiчi  той  хмiль
розбродився: скрiзь верховодили буйнi голови. Сiч  гуляла,  Сiч  вiншувала
звитяжний похiд. Крам-базар клекотiв, як  Днiпро  бiля  "Пекла".  Витинали
музики, вставала на майданi курява, дужi горлянки  ревiли,  аж  рвалися  з
припону переляканi верблюди, якими приїхали купцi з-пiд Перекопа,  самi  ж
iноземцi поховалися на заїжджiм дворi й хутенько та дешево спродували крам
тутешнiм крамарям. Шинки, ятки, будки ходили ходором, з  розчинених  вiкон
валував дим, здавалося, там курили смолу. Бiля  пристанi,  просто  посеред
дороги, вивернувши проти сонця  голе  черево,  спав  п'яний  козак.  Мiдно
горiла в лiвому вусi  сережка,  великий  рот  ширився  вибитими  переднiми
зубами. Де козака носила лиха доля, в яких побував лабетах - вiдав  тiльки
вiн сам.
   За пристанню над Чортомликом ширмувало на шаблях  двоє  козакiв.  Сiрко
подумав: зараз запорожцi до вiйськових вправ мало охочi,  може,  стали  на
герць з перепою? Й поспiшив, поки не дiйшло до кровi, а вiдтак  i  суворої
покари.
   Дивина: обоє не п'янi. Один - велетенської статури, широкий у плечах  -
натирав, другий - молодший, тонкий у станi -  закладався.  Той  козак,  що
натирав, видався Сiрковi схожим на Кайдана. Вiн  вимахував  шаблею,  мовби
граючись, вона в його руках свистiла, шипiла, то завмирала в  повiтрi,  то
зблискувала  -  не  здибитися.  Невелика  крива  шабля  доброго  булату  з
коротким,  вуточкою,  перехрестям;  шабля  ж  в  руцi  молодого  козака  -
велетенська, потовщена на кiнцi, з широким i довгим  кресалом-перехрестом,
воно добре захищало руку, але заважало при замаховi.
   - Важка шабля - дурна шабля, - гомонiв  разважливо  схожий  на  ведмедя
козак, немовби не ширмував, а сидiв з  козаками  на  колодках,  -  вибирай
оружжя по руцi, а не по страховi. I не  лiнуйся,  швидше  повертайся.  Ось
так. Злiва рубаю, злiва,  прикривайся!  -  I  в  голосi  вже  побрязкувала
погроза. - Тепер з правої руки, по нозi, по  плечу,  по  головi...  Ну  ж,
ну... Замiряйся очима в одне мiсце, а бий в iнше. Отак, отак...
   Козак натирав усе дужче, вiн розпалився, шабля його  викреслювала  кола
вужчi й вужчi, молодик - спантеличений, збитий з  мiсця,  зляканий,  задки
вiдступав до води. А той не зупинявся, тиснув дужче, гнав у високий,  вище
людського зросту, ситняг. Ось молодик уже у водi по кiсточки,  по  колiна,
по пояс. А шабля в руцi козака-велетня сичала, як гад,  стригла  на  сiчку
зелений ситняг, вiн падав на воду, обсипав молодика з усiх  бокiв,  i  той
врештi злякався не на жарт, заволав:
   - Пробi! На помiч! Убивають!
   Ситняг було вистрижено до води, лишився тiльки бiля молодика - зрiзаний
врiвень з його головою та плечима. Достеменно як  кущ  у  панських  садах,
обтятий  садiвником  з  усiх  бокiв.  Сiрко,  хоч  який   був   зажурений,
посмiхнувся.
   Коли молодик вилiз iз води, козак сховав до пiхов шаблю, сказав:
   - З тебе штоф за науку.
   Молодик  крутив  переляканими  очима,  витирав  руками  пiт.  Побачивши
кошового, кинувся до нього, навiть  забув  пiдiбрати  покинуту  на  березi
шаблю.
   - Вiн мене хотiв убити. Вiн... -  Сльози  ганьби  й  злостi  не  давали
козаковi говорити, молодик ковтав їх, вимахуючи руками в  бiк  велетня.  А
той стояв i посмiхався. Аж тепер Сiрко роздивився, що це не Кайдан. Просто
козак був дуже схожий на Кайдана. Сiрковi спохмурнiло на душi. Вiн чув, що
Кайдан пiшов на Орiль i не повернувся. Отаман знав про татарський набiг на
приорiльськi слободи. Надiї на те, що Кайдан залишився  живий,  було  дуже
мало. Й споночiло в кошового на душi. Загинув ще один  валечний  козак.  I
збiднiв свiт, i сам Сiрко наблизився на крок до рокованого пруга. Гай-гай,
який козак був! Все менше  i  менше  родить  їх  рiдна  земля,  а  ворогiв
бiльшає.
   - Дурного твоя мати має сина, - махнув на  молодика  рукою  велетень  i
пiшов до куренiв.
   - Ви ж бачили, пане кошовий, - вже трохи погамувавши  сльози  й  страх,
закликав Сiрка собi-в свiдки  молодик.  -  Хотiв  зарубати  у  водi.  Щоб,
значся, нiхто не дознав...
   - Коли б хотiв - зарубав би сто разiв, - сказав розважливо Сiрко.  -  А
то, може, й носитимеш голову в  його  дяку.  Вiн  таки  заробив  своє  око
горiлки чесно.
   Молодик спантеличено подивився на Сiрка й, тицяючи широким лезом шаблi,
не влучаючи в надiлки, подався навздогiн за козаком.
   Отаман пiшов до шинку.  З  пониззя  тягло  вологим  вiтром,  на  плавнi
накочувалася туга, сiра хмара. Пiдминала грудьми високi осокори,  налягала
на дуби, верболiз гнувся долу й випорскував - пручався. Отаман повiв краєм
ока на хмару: буде велика гроза.
   Вiн ще не дiйшов до шинку, як з майдану полетiло сiно, сухо  зашарудiло
на дубах листя. Синьо мигнула блискавиця, грiм пiшов верхом. I враз  вiтер
рвонувся з такою силою, аж заскрипiли дуби i  з  крайньої  стрiхи  вирвало
кiлька стрiпкiв соломи. Закипiла в протоцi вода, очерети на косi  впали  i
вже не пiдводилися. Десь у лузi спалахнула пожежа -  блискавиця  пiдпалила
стiг або суху деревину
   Отаман зайшов у сiнцi шинку, зупинився. Любив грозу, любив спостерiгати
її. Косо лив дощ, косо хилився очерет,  косо  кресали  блискавицi.  Потоки
води падали на острiв, на рiчку, на кущi й  дерева,  на  Великий  Луг,  де
попричаювалася, поховалася звiрота, завмерла в чорнiй панiцi  й  страховi.
До самого дна просвiчували синю водяну гладiнь палюче-бiлi  блискавицi,  й
велетенськi смугастi й рябi од старостi щуки, що пережили  за  вiк  тисячi
таких гроз, умудрено очiкували, коли скiнчиться шал вогню та води и дурне,
отетерiле на радощах риб'я кинеться гуляти по озеру їм на поживу.  Хижаки,
вони всi мають  поживу  по  веремiях.  I  молода  сова,  що  вибрала  собi
пристановисько в дуплi  осики  бiля  млина,  при  самiм  вершечку  дерева,
гойдалася разом зi стовбуром, а коли вiн затрiщав, хотiла вилетiти, проте,
ослiплена блискавицею, пугукнула зi страху, i її  крик  одразу  ж  накрила
громовиця.
   Сiрко  перехрестився  на  червоно-синю  блискавицю,   що   перекреслила
Заднiпров'я,  i  зайшов  до  корчми.  Дерев'янi  вiконницi   були   щiльно
причиненi, по кутках горiли олiйнi лiхтарi.
   Мокiй  Сироватка  сидiв  осторонь  усiх  за  перекинутим  догори   дном
барильцем, запивав чорне горе.  Трагiчну  вiсть  привезла  голуба  грецька
шхуна пiд бiлими вiтрилами. Греки вантажили на турецькому березi оливи,  й
там їм оповiли про звитяжного козака, якого прислав з українських степiв у
подарунок великому вiзиру кримський хан i який не захотiв обмiняти життя й
кохання на вiтчизну та вiру. I  Сiрко,  i  Сироватка  поховали  Лаврiна  в
мислях ще ранiше - адже ж його не  було  серед  убитих  та  полонених  пiд
Ладижином, а козак не пушинка, куди б його не завiяло, мусив вернутися  на
Сiч або хоч подати про себе вiсть, а тодi  Сироватка  дознав  про  Лаврiна
правду, вернув його для себе й кошового  з  мертвих,  уже  отаман  знайшов
татарина, який погодився за грошi переправити за море листа, та в цей  час
на них упала чорна вiсть. Нова, справжня Лаврiнова смерть чомусь  була  ще
важчою, нiж та, перша, безвiсна. Вона впала на них зненацька, велетенською
горою, приголомшила й придушила.  Кожен  нiс  тягар  по-своєму.  Сироватка
подав у церквi на часточку, молився нишком, горе мiцно  приросло  йому  до
серця, але вiн не хотiв, щоб хто-небудь знав про те. Лишився у свiтi  сам,
не справдились йому надiї на тиху старiсть бiля  Лрврiна,  на  внукiв,  на
ласку. Лаврiн так i не дiзнався, що має батька, а Сироватка жодної  години
не втiшався  вiдкрито  сином.  Кошовий  теж  замовив  у  церквi  канон  по
Лаврiновi,  вiдстояли  його  всiм  Кущiвським  куренем,  до  котрого   був
приписаний  Перехрест,  наказав  записати  його  в  поминальнi  списки   й
вiдслужити молебень у церквах  монастирiв  Межигiрського,  Самарського  та
Нехворощанського.
   Догiдливий корчмар, обiп'ятий по стану бiлим полотняним  мiшком,  подав
кошовому ослiнчика, й той  сiв  поруч  Сироватки.  Обоє  не  знали,  як-то
спiвчувати, не вмiли гоїти словами  рани  й  сидiли  мовчки.  Випили,  без
примовлянь, по чарцi й посхиляли голови. Не однаковi їм бродили в  голосах
думки, й горе "всотувалось  у  серця  по-рiзному.  А  довкола  гримкотiло,
дзвенiло, гоготiло - гуляло козацтво, що за ним не було чути й  громовицi.
Сироватчине й Сiркове горе було серед того шаленства  як  маленький  сiрий
острiвець серед весняної повенi. Щоправда, й гулянка та  була  не  стiльки
весела, скiльки одчайна. Нетяги вже допивали краю, не  завтра  -  позавтра
брагарники витурять їх з шинкiв утришия. А допоки в шинку верховодив козак
Ластiвка. Плечi в нього - як жорновi каменi, кулаки  -  як  молоти,  ще  й
мовби литi з бронзи - весну й лiто до походу м'яв  шкури  в  зимiвнику  на
Самарi. В чересi  у  Ластiвки  ще  брязкотiли  таляри,  те  чув  меленький
карячкуватий циган, липнув до козака, обiцяв по трьох картах вгадати, куди
тому стелиться дорога, але той одмахувався од  нього,  як  од  набридливої
мухи, бо знав свою дорогу й так:
   - До зрiзiв зi шкурами, цигане, йди ти пiд три чорти!
   Хтось iз козакiв порвався почаркувати  з  Сiрком,  але  кошовий  махнув
рукою, i козак сiв. Запорожцi не мали звичаю набиватися будь-кому в дружбу
своїми персонами, навiть кошовому, та й вмiли шанувати горе.
   Вже нiхто не заважав їм iз Сироваткою дiлити навпiл мовчанку. Важчий  i
крутiший її шмат припадав Сироватцi, менший, хоч теж не малий, -  Сiрковi.
Але, либонь, Мокiй не хотiв i тiєї дiльби. Може, що всiєю мiзерiєю  завжди
володiв сам, що за все життя нiхто з ним нiчим не подiлився, то й  вiн  не
волiв нiчого дiлити, навiть горе. Воно його, тiльки його. Мине час, i  Сiч
забуде молодого джуру. А йому  в  серцi  рана  -  довiку.  I  нема  на  що
сподiватися. Лишилися невиказанi слова, важкi, як свинець, i думки, думки.
А попереду -  сiра  старiсть  у  якомусь  монастирi,  може,  й  не  зовсiм
старцiвська, бо має трохи грошей,  закопаних  над  Скарбною.  Призначалися
вони на половiї воли та на  рублену  хату,  на  намисто  для  невiстки  та
медяники для онукiв. Не буде полових, не буде намиста, не буде медяникiв.
   Хiба може вiн розказати все це кошовому?
   Тихо, хоч i на самих басах, жебонiла десь у кутку кобза. Кобзарi - люди
проникливi, тонкi, ще й безжальнi. Все вони знають, про все  здогадуються,
лiзуть у душу, коли їх i не просять.

   Ой умирав козак та козаченько
   Край дунайської води,
   Ой його стрiла
   Та з коня зняла.
   Ой стрiла ж, стрiла
   Розпроклятої орди.
   Ой бiля нього та кiнь його,
   Та старий його слуга
   Та прощається,
   Та й питається
   У хазяїна-друга:
   "Ой куди ж менi
   Та мiй хазяю,
   Без тебе вдаваться?
   Чи в край рiдний,
   У степ вiльний,
   Чи з кручi вбиваться?.."

   Удавали, що нiчого не чують.
   Вони навiть не наблизилися по-справжньому розмовою до того,  що  Лаврiн
був Сироватчиним сином. Сироватцi чомусь здавалося: кошовий не запитує про
це, бо не хоче мислити Лаврiна його сином. У тому почував якусь образу для
себе. Саме образу, а не ревнощi - їх забрала смерть разом з Лаврiном.
   Либонь, вiн i справдi був  близько  до  розгаду.  Сiрко,  звичайно,  не
осуджував Сироватку за те, що той не одкрився синовi,  й  спiвчував  йому,
проте вiн переживав Лаврiнову смерть iнакше. З Лаврiновою смертю  в  ньому
мовби вмерла якась найяснiша частка душi, невиразнi надiї, помисли. Все те
потвердила сама смерть - звитяжна, бiльша за Лаврiнове життя, бо було воно
коротке, не звершене надiями. Але ж тi надiї  могли  б  звершитися!  I  не
круторогими половими, не свiтлицею на три  сволоки  (вiн  уповнi  вгадував
Сироватчинi мрiї), а чимось значно бiльшим, ваговитiшим, що хотiв передати
з власних рук. А вони, цi надiї, ось так, одна по однiй, лягають пiд косу.
Скiльки їх уже впало? Чи не найстрашнiше в їхньому життi й  борнi  те,  що
гинуть нерозквiтлi надiї? Не встигають вирости, вибуяти.
   Сiрковi на мить стало нiби соромно такої холодностi своєї думки, такого
житейськи буденного осмислення втрати. Виходить, любив Лаврiна не  серцем,
а надiями? Але, подумав по хвилi, й то не зле, бо  що  в  нього  лишилося,
окрiм надiй? Просто так уже йому  ведеться,  що  в  хвилю  мислить  тiльки
серцем, а по хвилi виважує все на терезах думки. То вже звичка,  вироблена
довголiтньою вiдповiдальнiстю перед товариством. У найбiльшiй яростi  йому
свiтилося: не тiльки не втратити честi, а й не  стоптати  вигод  i  потреб
товариства. Все так переплелося, що вже й не розняти.
   Але ж любив вiн Лаврiна й  просто  так,  гарячою  любов'ю.  Ота  чубата
голова, ота непогамована жага  свiтлого  й  гарного  в  очах,  ота  звичка
стрiпувати чубом i по-хлопчачому сурмонити  брови...  Отой  щирий  смiх  i
дитячий захват в очах... Як же  гарно  вiн  смiявся.  Як  гарно  бiгав  по
лузi... А за ним бiгав гнiдий звiздочолий лошак, намагаючись вхопити  його
зубами за кунтуш. Лоша Лаврiн випоїв з корця. Кобилу Пишну загризли вовки.
Це була громадська кобила,  якою  пiдвозили  од  крам-базару  до  пристанi
припаси.  Вона  i  ще  двоє  коней  завжди  паслися  на  лузi,  одразу  за
передмiстям. Пишна боронила лоша до останку, вовки  загризли  її,  а  воно
забiгло в очерети. Було зовсiм мале, Лаврiн усовував йому в рота пальцi, й
воно цмулило з корця молоко. Ходило за  Лаврiном,  як  курча  за  квочкою.
Задибувало в їхнiй  iз  джурою  прикомiрок  або  ставало  навпроти  дверей
сiчової канцелярiї й чекало, поки звiдти вийде Лаврiн. Й  iржало  дзвiнко,
тривожно. Сiрко удавано (а трохи й не удавано) сердився, загадував одвести
лоша на конюшню. Лаврiн одводив, а воно прибiгало знову.
   Зате як же гарно вони гасали удвох по лузi! Лоша  задирало  хвостика  й
мчало, виполохуючи з трави чайок i жайворонкiв, i весело  iржало  на  весь
Великий Луг. А може, й на всю  Україну.  Воно  хапало  зубами  Лаврiна  за
кунтуш,  а  тодi  втiкало,  високо  вгору  пiдкидаючи  копитця.  А  Лаврiн
намагався вхопити його за шию i повалити в траву. А то, бувало, ховався  в
кущi. Лоша спантеличено зупинялося, пiднiмало вгору  маленьку  мордочку  й
сурмило вже по-iншому - тонко та жалiбно.  Усе  воно,  тоненьке  й  нiжне,
тремтiло атласною шкiркою. Хiба можна таке поховати?!
   Друге, що стояло мiж Сiрком i Сироваткою,  але  й  єднало  їх,  -  обоє
почувалися трохи винуватими в Лаврiновiй смертi. Сироватка  -  що  полишив
Лаврiна, Сiрко - що одпустив його. Сироватку  вже  не  раз  душило  гливке
запитання: чому Сiрко не затримав парубка, чому не розпитав, куди той їде.
Й почував неправомiрнiсть таких претензiй. Ну, а  коли  б  Лаврiн  сказав,
куди їде, чи змiг би, чи став би Сiрко затримувати його? Просто життя  для
Сироватки втрачало всi барви, й тепер, мабуть, назавжди. Вiн уже не  знав,
для чого живе, для чого сидить тут, п'є горiлку й що робитиме завтра.  Вiн
боявся про це думати i думав. Життя його минуло у  клiп  ока.  Що  минуло,
осягнув у цi днi. I прожив його не так, як би хотiв. Не ладнала його  доля
до зброї, а наладнали до неї лихi люди. Вона вказувала йому на борозну, як
i батьковi його Iвановi, чоловiковi лагiдному, покiрному всiм, який  увесь
вiк тихо та сумирно скородив чуже поле,  не  зобидив  мухи,  плакав,  коли
старець спiвав жалiсливим голосом псальму, не вступив нiколи  в  розмир  з
жодним сусiдом, мав душу м'яку та добру, трохи задивлену кудись,  а  куди,
Мокiй не знає. В бджолу  вглядався  батько  Iван,  у  призахiдне  сонце  й
окутаний срiбним серпанком лiс на овидi. Щось вiн увесь вiк  думав,  тяжко
думав, iнодi випадав тiєю замрiєю з розсохлого селянського  колеса,  хтось
тодi до нього приходив, може, якийсь святий, а  може,  товариш  юностi,  i
гомонiв з ним про справи далекi, красивi, чистi. З тим строєм душi мав  би
прожити довгий вiк, але випила з тiла силу праця i зсушила серце,  i  став
вiн усмiхатися тiльки журно,  й  рiдко  обзивався  на  людський  голос,  а
невдовзi й погинув. Передав йому  в  спадок  тихий  голос,  трохи  замрiї,
прагнення самоти. Але самота гарна, коли є куди  заховатися  од  людей.  У
батька була стара хата, а в Мокiя нема нiчого.
   Гiркий смуток заповнив  Мокiєвi  груди.  Щоправда,  не  був  то  смуток
упокореностi та молитовностi, i Сироватка сидiв, зцiпивши зуби, оскаржував
у думцi перед свiтом своє життя i  вперше  не  прощав  йому.  Отак  сидiв,
схиливши на руку голову, й стояла в нiй чорнота,  й  тiльки  якiсь  неяснi
звуки зрiдка долiтали до нього. Порожньо, глухо на люднiй Сiчi й самотньо,
аж страшно. Та зненацька вiн пiдвiв голову, й  Сiрко  побачив,  що  очi  в
Сироватки нiби випаленi вогнем, ще й по дну осiв попiлець. Вiн  нiчого  не
прочитав у них, i Сироватчинi слова виринули нiби з чорної прiрви:
   - Поїду я, отамане.
   Отаман не втямив, куди збирається козак. Може, подумав, той  i  сам  не
знає, що каже? Проте спитав:
   - Куди?
   - На Волошку, - мовив Сироватка й налив з кварти. - Нудно менi  тут.  I
тяжко, отамане!
   Вiн заклiпав вицвiлими повiками й одвiв очi - аж сам подивував на  свою
скаргу, i йому стало соромно. Вона була перша  в  його  життi  й,  далебi,
остання.
   Сiрковi стислося серце.  Всiма  його  глибинами  осягнув,  як  самотньо
Сироватцi i як йому порожньо в свiтi. Колись вiн  цього  не  розумiв.  Був
молодий i дикий, як степовий вiтер. I нiчого йому не було потрiбно, тiльки
степ, та кiнь, та зорi над головою. Лише пiсля смертi  синiв  збагнув,  що
людина - то не тiльки степ, i кiнь, i зорi. Людина - вона тодi, коли думає
про iнших людей, коли молиться за них i коли їй болять їхнi рани.
   Над самими головами вдарив грiм, козаки хрестилися, Сiрко  i  Сироватка
сидiли непорушне.
   - Прощавай, отамане, - по довгiй хвилi мовив Сироватка. Мовив так, нiби
прощався навiки. - Не май у серцi лиха на мене,  якщо  коли  щось  не  так
сказав чи зробив.
   - Прощавай, дозорче, - одказав кошовий. У його  голосi  також  пролунав
натяк, що, може, вони вже не побачаться довiку. Сiрко не був помисливий  i
ще не знав остаточно, повернеться на Сiч чи нi. Нiкому  не  виповiв  своїх
замiрiв, i серце не вигойдало їх  до  кiнця.  Ще  раз,  мабуть,  востаннє,
навiдає свою Мерефу, сповнить батькiвський i людський закон - одпише  все,
що лишилося, внукам i  шукатиме  мiсця  на  досмертний  спочинок.  Десь  у
зимiвнику, а найпевнiше - в Грушiвцi. Й залишиться тодi  йому  дати  одвiт
козакам i скласти з себе кошев'є. Скличуть велику раду,  таку,  як  бувало
колись. Нехай отаманує  хтось  молодший,  в  кого  серце  гарячiше,  мисль
гострiша i рука несхибнiша. Може, виотаманує те, чого не виотаманував  вiн
i всi його попередники. Кошовий i дозорець обнялися й поцiлувалися  тричi.
По тому взялися за шапки.

   * * *

   Попiд старими вербами, понад Чортомликом, через скрипучий  мiсток  iшов
Ждан до свого куреня.
   Гроза сплинула так само раптово, як  i  прийшла.  Клекотiв  на  порогах
Чортомлик, басовито гудiв Павлюк, а в Скарбної клекiт одмiниий од  того  й
од того - дзвiнкий, срiбний, неначе там iнша вода, а може, й справдi iнша:
в Скарбнiй свiтлi струменi i чисте дно. Спiненi грозою, рiчки котили  свої
води на схiд.
   На деревах, на стрiхах проти  тоненького  серпика  мiсяця  поблискували
водянi краплi, стежка була ковзка, й Ждан ступав обережно. Проминув куренi
Полтавський i  Мiнський,  зупинився  бiля  старої  пушкарнi,  бо  попереду
замаячив гурт козакiв. Прихилився плечем до лiси,  приплющив  очi.  Мiсяць
стримiв рiжками догори, висвiтлив сiчову вулицю, комору  на  розi,  калюжу
попереду. Тут, де стояв Ждан, морок обснувався густо. Фуркнув  припiзнiлий
птах - мабуть, десь перечiкував грозу, сховався за пушкарнею.
   Ждан  уже  хотiв  рушати  далi,  коли  нараз  за  його   плечима   щось
зашелестiло, й молодий голос забубонiв приглушено й швидко:
   - Їде вiн на Орiль i Самару. Через  Вербову,  Висунь,  там  теж  стоять
залоги.
   - По скiльки козакiв на тих залогах? - запитав iнший, мовби перешерхлий
голос.
   Ждана  од  того  запитання  мовби  обсипало   приском.   Вiн   тихенько
повернувся,  притиснувшись  плечем  до  присiшка,  вперся  лобом  у  лiсу,
намагаючись заглянути до пушкарнi. Тi, що розмовляли, стояли  майже  поруч
пiд важким сволоком пушкарнi. Ждан  не  бачив  облич,  тiльки  по  голосах
здогадувався, де вони стояли, - пiд сволоком, що трiснув минулого  лiта  й
був пiдпертий двома обаполами. Й сама пушкарня зветшала, перехнябилася  на
лiвий бiк, якби не мiцний розсiшок, що  пiдтримував  її  збоку,  упала  б.
Пушкарню збудували нову, а ця  стояла  порожня,  восени  її  розберуть  на
дрова. Ждан знав її, як свою пазуху, бо ж допомагали всiм куренем забирати
з неї гармати та приправляли в нову.
   - На Самарi триста, на Орiлi - двiстi сiмдесят... Ждановi  здалося,  що
його серце ось-ось розiрветься. Йому сперло подих, жар палив обличчя, губи
стали сухi й не стулялися. Вiн упiзнав,  чий  то  голос.  Митрофана  Гука,
брата. Той голос входив у нього,  неначе  зрадливий  нiж.  Митрофан  чинив
зраду з якимось вивiдником iз посольського гетьманського почту.
   - Похваляється кошовий  скликати  в  Масловiм  Станi  велику  раду.  I,
либонь, не тiльки похваляється. Ходить така мисль у його головi. Якось вiн
казав Яковлеву...
   Далi голос знову забубонiв, як горох, що його  сиплють  пригоршнями  на
решето.
   Ждановi затенькало в скронi,  запекло  в  серцi.  Що  йому  робити?  Що
чинити? Покликати кошового i вiддати на катiвницькi муки рiдного брата?! А
iнакше... iнакше все це - на погибель Сiрковi й  усьому  Запорожжю.  "Боже
мiй, боже милостивий", - шепотiв козак i стискував  руками  горло.  Сльози
душили його, розпач розривав груди. Що ж робити йому? Кинутися на  них  iз
шаблею?..
   Ждан зяпав ротом, як старий ворон на сухому дубi. I  враз  його  погляд
упав на пiдпору, яка тримала пушкарню. Страх  пройшов  йому  по  тiлу,  аж
затрiщали ребра, ядучою хвилею перекотився через серце. "Боже  милостивий,
прости й покарай..." - майнуло в думцi, i вiн мимоволi заплющив очi. Хвилю
перечекав, збираючись на силi.
   - Прости мене, господи, - мовив уголос, i налiг плечем  на  пiдпору,  й
повалився разом з нею пiд дерев'яну стiну фортецi. Почувся скрип, i трiск,
i нелюдський крик, Ждановi задзвенiло у  вухах,  i  вiн  на  мить  утратив
свiдомiсть.

   * * *

   Скелi росли iз скель, налягали грудьми на рiку,  намагалися  перепинити
їй шлях. Вони оступили її з обох бокiв, стали на путi високими порогами та
пiдступними заборами, впали на дно крутими лавами. Рiка  клекотiла,  рвала
камiнь, нестримно мчала свої води до моря.
   У цьому мiсцi скелi  були  найвищi  й  стискали  рiку  найдужче.  Порiг
називався Ненаситецьким.
   Скрiзь, куди сягало око, з води стримiли скелi,  довкола  них  бушувала
пiна, й стояла у повiтрi водяна курява. Найдужче  випиналися  з  води  двi
скелi, i бiла грива то здiймалася до  самих  вершин,  то,  мовби  знехотя,
спадала донизу.  На  лавi  вода  переливалася  тонким,  прозорим  потоком,
оддалеку здавалося, що то лежить мiж скель величезне гнуте скло i  в  його
прозорiй глибинi грає райдуга. А далi вода знову бушувала на скелях, мчала
через перекати,  гула,  вила,  гуркотiла,  стрiляла  гарматними  випалами,
шаленiла, як чорт на весiллi. Аж не вiрилося, що  це  та  сама  рiка,  яка
легко та тихо лине помiж берегiв за кiльканадцять верст угору.
   Над Днiпром пливли синi, пiдпаленi знизу сонцем хмари, i висвiтлена ним
проти хмари чайка здавалася срiбною.
   Сiрко сидiв на найвищiй скелi. Монастирськiй, котра впиралася в  порiг,
високо зводилася над Днiпром, дивився на воду.
   А вода по каменю, а вода по бiлому ..
   Тихо йду, тихо йду.
   Вона набiгала валами, спадала потоками, розбиваючись на тисячi струмин,
а внизу клекотiла жовто-бiла  пiна,  й  ревисько  стояло,  неначе  десь  у
глибинах крутилися сотнi жорнових каменiв.
   Сiрко подумав, що й людське життя - як оцi пороги:  переплив  один,  не
встиг зiтхнути, а вир уже несе тебе до iншого - й пильнуй,  козаче,  а  то
розтрощить об скелi. Тiльки жодна людина не знає, скiльки в  неї  попереду
порогiв, та, може, це й на краще.
   Вiн любив  це  мiсце,  хоча  щоразу,  сходячи  на  Монастирську  скелю,
вiдчував якусь тривогу й тяжкiсть на серцi, тут думки не  мали  припону  й
мчали шалено, тут вiчнiсть i мить сплелися  воєдино  i  вiчнiсть  втрачала
владу над  миттю.  Тут  марнотними  стають  думки  про  славу,  багатство,
почестi. Тут почуваєшся часткою вiчностi i мусиш рiвнятися до неї.
   Таємничий i вiщий Днiпро на порогах. Надто вiн таємничий  вночi.  Сiрко
не раз  спостерiгав  його  такої  пори.  Гудуть  пороги,  шумить  вода  й,
здається, зникає десь пiд землею. Вирує бiла пiна,  б'є  в  камiнь  хвиля.
Виглянув з-за хмари мiсяць, висвiтив воду, й вона  зблиснула  зловiсно  та
погрозливо. Неначе потопельник, бiлiє камiнь, невидима сила закручує  бiля
нього шалений вир. А там, у глибинi, вiн ще лютiший. Iнодi на  плесi  щось
скинеться, й той виплеск заглушить ревiння води i скрегiт каменю.  Декотрi
кажуть: то купається нечистий на погибель християнському люду, iншi ж - то
спливають нагору соми, виловлюють приглушену рибу.
   З Монастирської скелi порiг було видно  до  найменшого  камiнчика.  Всi
дванадцять лав, усi рогатi забори й страшне "Пекло". Спекотного лiта, коли
води в рiчцi забракає, пороги хижо вискалюють  зуби,  камiння  оголяється,
коричнево-свiтле вгорi  i  темне  внизу,  воно  тодi  схоже  на  пеньки  в
старечому  ротi.  Й  тiльки  камiнь  Кресало  стоїть  бiлий-бiлiсiнький  i
здається сивим, але сивий вiн не од мудростi, а од пташиного послiду -  то
його облюбували для своїх посиденьок i так засидiли чайки.  Нинi  ж  хвилi
набiгали на скелi, розбивалися на тисячi свiтлих i легких струменiв, котрi
змiїли мiж гострих каменiв, злiтали вгору вiялами срiбних бризок, бiла, зi
сталевим полиском пiна вирувала коло берегiв, осiдала  шапками  на  чорних
гранiтах та пiщаних одмiтях, сягала сивої паморозi  на  вершечку  Кресала.
Людський голос, людський крик губився в ревиську,  мов  комариний  писк  у
гуркотi громовицi. Ревисько води й камiнна пустеля - вони тиснули на  душу
боляче, щемно. До цiєї щемностi додає туги степ. Котить бiлi,  як  морська
пiна, ковили, гойдає чисту, високу тирсу та  жовтий  буркун,  але  скрiзь,
куди сягає око, не видно нi людської  постатi,  нi  звiра,  нi  птаха,  їх
одлякує  скажене  ревисько,  вiчний,  невмовкаючий  стогiн.  Здається,  то
скаржиться на долю чи на неволю хтось невидимий, мiцно скований ланцюгами.
Принаймнi так вчувається Сiрковi. Цей стогiн i ця нестримна сила  заходять
мiж собою в таку  ворожiсть,  що,  здається,  ось-ось  має  щось  статися.
Зашкиргоче  залiзо,  розпадуться  скелi,  й  почується  вiльне  та   легке
зiтхання. Ось-ось щось скоїться в свiтi. Зашкиргоче залiзо, й випорснуть з
нього вольнiї руки, i ляжуть на вольнi чепiги.
   Але стогiн лунав i вчора, й позавчора, й  так  само  клекотiла  з-помiж
камiння вода. Й треба було спогадувати все,  пiднiматися  духом  понад  цi
скелi, щоб зiбрати в серцi надiю та вiру.
   Свiт же нинi такий, що будь  ти  й  ангелом,  тобi  обчикрижать  крила.
Нiчого доброго не можна зробити в краї, нiякi молитви не можуть  заступити
людину, не може вона орати оцей степ по обох берегах рiки, а якщо оре,  то
для когось. Тiльки сила володiє цим свiтом,  але  й  вона  хилиться  перед
iншою силою, перед хитрiстю та обманом. Лише оцi  пороги  не  хиляться  нi
перед ким, гудуть вiльно й поiрозливо,  мовби  знають  щось  таємниче,  що
одкриється потiм людям у вiках. Чи одкриється?
   Вiн дивився на воду i не знав, чого сидить тут. I не знав  уже  гаразд,
для чого живе на свiтi. Може, лишень для того, щоб iншi знали, що вiн жив,
i боровся, i не змирився з тим, з чим його хотiли змирити, щоб  отако,  по
ланцюжку, передати те, чого iнакше передати не можна. Бо життя народу - це
i є отой невидимий, але мiцний ланцюг, який тримає все. Це рiка, бiг  якої
не спинити.
   Тремтить на вiгрi червона таволга, вiтер  гне  її  в  свiй  бiк,  скеля
перехиляє в свiй, а вона випручується, рветься  вгору.  Таволга  вчепилася
корiнням у дике камiння, й нiяка сила не може її вирвати звiдси.
   Багряне суцвiття майорiло перед Сiрковими очима. А там, унизу, клекопла
бiла пiна, шалено дерлися на камiння водянi потоки - ставала дибки рiка.
   I враз Сiрковi здалося, мовби потоки вихрять в iнший  бiк,  мовби  рiка
потекла вгору. Серце йому затрiпотiло, розумом, пам'яттю схоплював: то  не
так, того не може статися, а Днiпро стогнав i  плинув  угору.  Скiльки  те
тривало - годину, мить, Сiрко  пригадати  не  мiг.  Йому  важко  зводилися
груди, рябiло в очах, аж поки погляд не вхопився за щось  бiле,  блискуче,
що котилося по хвилях униз. Кошовий схопився на ноги, й тiльки тодi видиво
щезло, вiн побачив, що те бiле, блискуче - людська  голова.  Кричати  було
марно, та й чим мiг допомогти? Придивившись пильнiше, побачив:  той,  кого
крутив мiж каменiв водоспад, не сподiвався нi на чию помiч i,  мабуть,  не
потребував її. Водоспад не кидав ним - вiн плив у ньому. Дужий вимах  руки
- й голена, з довгим  чорним  оселедцем  голова  ввiрчувалася  у  сир,  що
обходив камiнь лiворуч, новий помах, i козак пролiтав помiж двох  каменiв,
неначе пущена мiж двох рогачок стрiла.  Козак  гнався  за  дубом.  Чорний,
довгий, вiн мелькав серед пiни за кiлька сажнiв попереду, якимось дивом не
перекидався. Ось вiн домчав до останньої лави, на мить затримався на  нiй,
вiдтак злетiв угору й провалився  в  безодню.  Сiрко  пошукав  очима  бiля
камiнного гребеня плавця - не знайшов, - у скрусi, досадi  зламав  червону
таволгу, ще раз, вже без надiї, кинув погляд униз i враз побачив, що козак
тримаєгься руками за човен. Поки вода  несла  човен  до  "Пекла",  плавець
устиг залiзти в нього й взяти в руки весло. Тепер Сiрко був упевнений,  що
через "Пекло" козак пролетить. Й страх, котрий допiру  тримав  у  холоднiй
руцi серце, вiдпустив, кошовий вiдчув себе легко, молодо, приклав до  рота
долонi й закричав дужо, весело:
   - Го-го-го-го, козаче!
   Чи справдi козак почув його голос, чи просто так  сталося,  але  пiдвiв
голову й побачив на височеннiй скелi над кручею сивого отамана з булавою в
правицi, - помахав йому рукою. Отаман  стояв,  розкинувши  руки,  козаковi
здавалося, вiн зараз вимахне ними й полетить над Ревучим. Одначе  попереду
клекотiло "Пекло". Отаман бачив, як довгий, прудкий човен  чорною  рибиною
скинувся на останнiй заборi й зринув у хмарi пiни  та  бризок.  Вiн  довго
зорив у той бiк, хоч знав, що вже не побачить козака,  що  того  заступили
скелi. Його очi весь час мiнилися,  здавалося,  в  них  теж  вирують  дужi
потоки, рвуться до невiдомого берега.
   Важко було примиритися, що цей клекiт, цей  стогiн  -  вiчний,  що  вiн
нiколи не затихає, але в цьому клекотi народжувалася сила, яка кликала  до
звитяги. I вже отаман почував, що рiка тече через нього, що вiн -  частина
її, i частина вiчна, невмируща. I як нiколи не зникне оця рiка, так нiколи
не зникне й вiн - у внуках, правнуках. Якi, може, й не пам'ятатимуть його,
але пам'ятатимуть її, знатимуть, хто вони, чиї дiти, на берегах якої  рiки
народилися.
   Враз потоки  завирували  дужче,  зблиснули  посерединi  червонi  вогнi,
отаман стиснув пальцi, вимахнув правицею, а коли поклав її на пояс, булави
в нiй не було. Плескаючи увсiбiч золотими бризками, вона  летiла  вниз,  у
ненаситецьке "Пекло". Вона не перекидалася, не крутилася, падала стрiмко й
прямо. Зменшувалася на очах: спочатку була як яблуко, далi -  як  горiх  i
врештi - як намистина. Востаннє, вже при самiй водi, зблиснула самоцвiтами
й згинула в хвилях.
   От i все. Не справдила ця булава нiчиїх надiй, не сповнилися думи  усiх
тих, хто тримав її в руках. Й не треба, щоб обкипала  далi  кров'ю.  Нехай
лежить, може, колись та знайдеться звитяжець, який дiстане її з  глибокого
дна i пристане до срiбного берега. На тому березi воля  i  щастя.  А  його
путь кiнчається. Доживе вiку на пасiцi бiля Сiчi.  Ось  тiльки  вклониться
рiднiй Мерефi i скличе велику раду. До самої смертi розказуватиме  молодим
козакам про срiбний берег.
   Якусь мить дивився в розбурхану воду, вiдтак перевiв погляд  угору,  до
першої лави. Зорив пильно, аж сльози набiгли в кутики очей. Здавалося, вiн
видивляється когось. Може, ще одного плавця? Ще дужчого, ще  вiдважнiшого,
який не побоїться пiрнути в безодню кручiю. Вiн знав, вiн  вiрив  -  такий
плавець колись знайдеться. Й дiстане її з безпросвiтної глибини, й пiднесе
високо - над скелями, над степом, i вона осяє обидва  днiпровi  береги,  й
заструменить з неї золота яса слави, волi i щастя.

   * * *

   Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов  з  очерету
до куги. У лiвiй руцi нiс весло, в правiй  -  плетегого  з  червоної  лози
коша. У  кошi  тiпало  хвостами  пiвтора  десятка  карасiв,  два  лини  та
чималенький лящ. Мокiй Сироватка щойно потрусив ятерi. Аби риба не пропала
(солi не було) - висипав її в малесеньку, зарослу ситнягом  саджалочку  на
краю болота. Перш нiж засунути весло в гiлля в'язовника, вийняв  ножика  й
поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в  днях,  не  загубити  свят.
Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись боговi, але те,
подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрiєм,  високi  очерети
по той бiк болота обмiтали його м'якими мiтелками. Пiдпаленi сонцем  хмари
горiли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючi кораблi. У  травi
блискотiли калюжi, в них червоно вiдсвiчували променi - вночi пройшов дощ,
- вони здавалися загубленими в травi уламками скла. В степу денної пори не
буває прохолоди навiть пiсля дощу.  Пахло  перепаленим  на  сонцi  дроком,
гiрким полином i дятлиною. Попiдводили од землi тендiтнi голiвки  васильки
й безсмертники. Зараз тут тiльки  васильки  й  безсмертники.  Весною  -  i
веронiка, i козельцi, i  вiвсяна  крупка,  i  голубi,  жовтi  та  оранжевi
пiвники, й червоногарячi тюльпани. Тюльпани - то кров. Козацька кров,  яка
пролилася в землю i знову встала з неї. Вони тут пломенiють густо,  багато
її пролилося в цих степах. I через те й степи вiчнi - козацькi. Хiба можна
їсти хлiб, зрощений на чужiй кровi?! I коли б не тюльпани, може  б,  i  не
подумав про це.
   В степу панувала тиша. Тиша i безмежнiсть. Вони тут  вiчнi,  як  i  цей
степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опiвднi, вона  найповнiша.
Тодi навiть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави  стоять  нiмi,
мовби мертвi. I наче мертвий пiдорл у високому небi,  дарма  що  пливе  на
широко  розпластаних  крилах,  крила  тi  зовсiм  не  ворушаться,  й  тодi
здається, що пiдорл той плаває  тут  з  вiку-правiку.  Весь  день  пряжило
сонце, все живе кудись поховалося, всi голоси спила жарота.
   Наступав вечiр, але тиша не зрушилася,  вона  тiльки  помiняла  лад.  I
вечiрнiй крик перепела не будив її, її збудить лише табун тарпанiв. Але  й
то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вiчна й глибока.  I  навiть
коли посунуть од лиману важкi хмари, коли засвистить тисячами тятив  тугий
вiтер, i заворушаться, побiжать до обрiю рудi типчаки, й низько, до  самої
землi,  впадуть  бiлопiннi  ковили,  й  шорстко  заворушиться   курай,   i
прокинуться всi iншi бур'яни i трави, тi свисти та стогони не  будуть  для
людини живим звуком. То дзвенiтиме i  свистiтиме  тиша,  яка  на  ту  мить
помiняла свою барву.
   Зараз вона теж iнша. Зелена, важка, в росi i надвечiрнiй iмлi.
   По  той  бiк  болота  закричав  деркач,  над  самою  Мокiєвою   головою
попискували в  гнiздi  пташенята.  Вони  теж  були  голосом  тишi.  Синицi
поселилися в дуплi крислатого в'яза, не боялися Сироватки, жили  з  ним  у
дружбi. Вiн радiв їм тихою радiстю, щодня з пенька притуляв вухо до  дупла
- чи пiдросли? Недавно  вони  почали  вилiтати,  сiдали  на  землянку,  на
кашоварню, на ввiткнуте в дернину ратище. Ще  кiлька  днiв  -  i  покинуть
дупло назовсiм, полинуть у хащi над лиманом. Те чомусь було сумно.
   Треба  було  лаштувати  вечерю,  в  росянiй  травi  лежав  залишений  з
сьогоднiшнього улову лящ, вiн  уже  заснув.  Мокiй  вийняв  ножика-скiска,
присiв бiля рибини. Ще подумав: чогось довго не їдуть козаки iз залоги, не
везуть пшона, плетений з трави кадубець у ямi пiд поликом  другий  тиждень
стояв порожнiй, риба ж добряче настирилася козаковi. Його казанок  знав  i
лободяну кашку, й корiння рогозу, й навiть берестяну кору. А  зараз  Мокiй
ще багатiй: є риба, є смалець барсучий  i  навiть  сушена  по-татарськи  -
пастурмою - яловичина.
   Сироватка подумав, що, може-таки, накопати дикої цибулi та зварити юшки
з м'яса? Вiн пiдвiвся, щоб пiти до куги, та в цю мить його увагу привернув
неголосний тупiт. Вiн оглянувся, але не побачив нiчого. Тiльки  на  горбку
помiж болотом i могилою погойдувалася тирса, здавалося, її нахиляв  вiтер.
Але стояла бсзшелеснiсть, грозовий вiтер помандрував  iз  хмарами,  жаркий
степовий упав, а нiчний ще не пiднявся,  навiть  на  в'язi  не  ворушилося
листя, трави ж були густо внизанi росами. Так  швидко  мiг  промчати  лише
сайгак. Мабуть, його налякав вовк або  рись.  Проте,  подумав,  бiля  куги
давно не видно нi вовчих, нi рисячих слiдiв. Й не  було  поблизу  звiриних
лiгвиськ.
   Сироватку поймав неспокiй. Останнi днi степом ходила тривога. Мовби все
там було як завжди, - тиша, й спокiй, i орли  у  високостi,  i  сайгаки  в
долинi, i татарський табун далеко на обрiї - не бiля пограниччя, де  трави
як очерет, а значно далi, в  сторону  моря,  -  проте  дещо  й  змiнилося.
Звечора  гудiв  степ  -  татари  забрали  вiдгульних  коней,  вночi  також
пробiгали верхи якiсь люди, а вдень у  захiднiй  сторонi  кружляли  птахи.
Чого? Хто їх потривожив?
   Вiн розiгнувся й швидко  пiшов  до  Слiпої.  Над  Сироватчиною  головою
навкiс проти сонця стрiлами шугонуло двоє соколiв-сапсанiв. Ця  пара  жила
десь неподалiк у степу й завше  дивувала  Мокiя  сiмейною  злагодою.  Вони
любили сiдати на Слiпiй, що панувала над степом, на гострому  каменi,  там
милували одне одного, звiдти назирали здобич.  Щойно  Сироватка  сходив  з
могили, одразу ж шугали туди. Часом йому здавалося, що  вони  пантрують  з
високостi, коли вiн звiльнить їм мiсце.  Сироватка  й  зараз  подумав,  що
сапсани сядуть на камiнь, але вони прокреслили небо бiля його  верхiвки  й
круто шугонули вгору. Сироватка не встиг провести їх поглядом, бо  побачив
великий табун сайгакiв, котрi мчали просто на нього. Були добряче наляканi
- летiли, не помiчаючи людини. Та враз круто взяли в лiву руку й  полетiли
попiд могилою. Бризкала з-пiд  копитець  роса,  запiнилася,  захвилювалася
тирса. Попереду широко стрибав козел, його роги майже торкалися спини.
   Сироватку обiйняв неспокiй, вiн побiг до могили. Поспiшав,  хоч  думкою
заспокоював себе. Ну, кружляли птахи. Вони  часто  кружляють  над  степом.
Татари забрали конi. Приспiв час, от i забрали. Нiщо не вiщувало  ворожого
зрушення: ногаї мирно кочували в  своїх  землях  малими  ордами,  кримськi
татари за Перекоп не виходили. Таке передавали в залогу та на кiш козацькi
вивiдники, про це казали й чумаки, котрi проїздили повз бекети.  Запорожцi
майже завжди знають наперед про татарськi iнкурсiї. Тодi бекети  пильнують
вдень i вночi, а залоги висилають  у  степ  кiнну  сторожу.  Зараз  кiнної
сторожi в степу не було, та й по бекетах козаки  почувалися  безпечно.  То
бiльшим лихом могла впасти на край орда. Сироватка вибiг на могилу, окинув
зором виднокiл. Попереду, скiльки сягало око,  срiблилися  росами  ковили,
степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Не чути було нi звiра, нi птаха.
Тiльки  праворуч,  далеко-далеко,  стелилася  сiра  пляма.  Сонце  слiпило
Сироватцi очi, воно вже торкалося холодного земного пруга, але Мокiй встиг
розгледiти, що то  бiжать  тарпани.  Тепер  уже  не  мав  сумнiву  -  степ
гвалтувала орда. Вона ось-ось вирине, одначе з якого краю, Сироватка  поки
що  не  знав.  Хитрий  лис  i  драпiжний  вовк,  татарин  приспав   козачу
сторожкiсть, знову йшов у напад покрадьки.
   Сироватка вклякнув на колiна просто в калюжу, - за довгi роки  сторожi,
ховаючись од вiтру, витовк бiля каменя ямку, в котру тепер натекла вода, -
припав вухом до гранiту.  Спершу  не  почув  нiчого  -  тiльки  студенiсть
каменя, нахололого вiд дощу та вiчностi,  та  тихий  посвист  вiтерцю,  що
ранився на гострiм зламi; здавалося, хтось пересипав через  камiнь  пiсок,
вiдтак його звичне до степових шерехiв вухо вловило всерединi гранiту ледь
чутне гудiння. Воно було тонке, як комариний дзвiн i, здавалось,  згасало.
Але то було оманливе вражiння, гудiння,  примовкнувши,  спалахнуло  знову,
вже трохи iншим звуком, може, не дужчим, зате  густiшим,  твердiшим,  воно
котилося хвилями - то бiльшими,  то  меншими.  Здавалося,  там,  усерединi
могили, хтось ворушиться, хоче встати й не може. Од того тихенько  гуде  й
постогнує. Сироватка схопився на  ноги,  вийняв  трут  i  кресало.  Вдарив
виковзаним залiзом по кременю, й одразу ж на сiрiм згарку  трута  заяснiли
двi червонi цятки. Одна щезла, а друга  вчепилася.  Мокiй  замахав  рукою,
роздмухуючи  її.  Коли  од  трута  запахло  димком,  вигрiб  з-пiд  каменя
припасений на отаку дощову пору вiхоть сухої трави,  впхнув  у  неї  трут.
Тепер дмухав з усiєї сили, йому враз стало жарко -  чи  з  натуги,  чи  од
того, що  довго  не  загорялося  сiно,  нарештi  воно  спалахнуло,  й  вiн
пiдiпхнув вiхоть пiд купу  хмизу.  Вона  була  висока  -  майже  по  груди
Сироватцi, вивершена iз сухого в'язовника, лози, придавлена  зверху  та  з
бокiв чималими дубовими i кленовими обаполами. Внизу - дрiбний хмиз, полин
та курай. Бур'ян затрiщав, засичала вода, полум'я з бiлого стало  червоне,
салапнуло кiлька разiв короткими язиками й  погасло.  Сироватка  дмухав  у
чорний, наполовину згорiлий вiхоть, вогонь на ньому схоплювався ще  кiлька
разiв, але бур'ян i хмиз не загорялися. Сироватка поспiшав,  обличчя  йому
вкрилося кiптявою, руки тремтiли, вiн обламував i кидав на жариво  короткi
патички, а по спинi, по потилицi прокочувався холод,  i  страх  пiднiмався
вiд живота терпкою хвилею вгору.  Приколиханий  тишею  степу,  не  помiняв
унизу пiдпалу, та й не сподiвався, що хмиз i зiлля  так  намокнуть.  Проте
добре вiдав, як покладалися в бекетi на нього.  Там  зiбралися  лiнькуватi
козаки, службу справляли кепсько, з примусу, один  навiть  тiкав,  i  його
завернули назад, вихвостали лозою. Тож зараз вони  спокiйненько  грають  у
карти або сплять, а може, й зовсiм поїхали на залогу.
   Сироватка вiдчував, що вiн у одвiтi i за залогу,  й  за  щось  незмiрне
бiльше, велике-велике, опрiч якого в свiтi й не було для нього нiчого. Вiн
про нього мовби нiколи й не думав, а воно  жило  в  серцi  само  по  собi,
виколихане в  цьому  степу,  напоєне  цими  хмарами,  виспiване  материною
пiснею, загартоване погуками звитяжної золотої яси.
   Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить  орда  в  українськi
вемлi, чи вiзьме в неволю бранцiв, чи заплачуть дiти, чи  впадуть  мертвi,
захопленi зненацька козаки. Все - од маленького вогника, котрий погас, i в
Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокiй осягнув,  що  таким
робом вогнище не розпалить. Вiн схопився й побiг з могили вниз. Добiгши до
землянки, згрiб в оберемок траву, рогiз та очерет, що лежали на полику, на
якому спав, мерщiй побiг назад. Уже не думав, що лишає слiд, що татари  по
ньому знайдуть кугу та, либонь, i його самого. В грудях Сироватцi  бурхало
полум'я, ноги пiдламувались, i на  вершечок  могили  вже  добирався  майже
плавом Кинув пiдпал, похапцем нагортав на нього колюче терня, хмиз,  кидав
обаполи. Краєм ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид,
неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню,  знову  роздмухав
вiхоть i пхнув у сухий очерет та сiно. Пiдпал  затрiщав,  засичало,  як  i
першого разу, одначе вiття, хоч i неохоче, бралося полум'ям.
   Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими
рiками до могили. Мокiй метнувся поглядом до вогню: треба б утiкати, а вiн
усе ще не розгорiвся, дрiбнi патички  згоряли,  а  великi  бралися  чорною
смагою, але не займалися. Вогонь мовби виїдав дiрку всерединi, пожирав, що
легше, й не брався до тривкiшого. Мокiй трощив гiлля, ранився  об  колючки
степової грушки, запихав його в гаряче дупло,  з  окiл  котрого  червонiли
обгорiлi патички, - полум'я, однак, не схоплювало всiєї купи. Вiн придавив
її грудьми, вогонь затрiщав, загоготiв, а  позаду  вже  стугонiли  копита,
форкали конi, вигукували чаушi - все  те  котилося  однiєю  хвилею,  котра
пiдломлювала пiд себе одиноке, що трiпотiло  на  вершечку  могили,  серце.
Сироватка вже бачив, що не встигне  втекти,  що  татари  ось-ось  обтечуть
могилу, дим виїдав йому очi, а  вогонь  трiпотiв  тiльки  на  денцi  купи,
розпач ломив дозорцевi груди, тiпав ним, вибиваючи душу. Швидко  оглянувся
назад - в очу замиготiли зеленi прапорцi, розвихренi кiнськi гриви,  бiлi,
немовби розтягненi, плями облич, - похилився вперед i вилiз на купу.  Вона
затрiщала, присiла, й враз затрiщало полум'я, схопило її  сотнею  вогняних
язикiв. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя  татарам,  що  летiли  до
могили, вимахували шаблями, залiзними  й  кизиловими  булавами,  арканами,
алалакали, верещали, ревiли в яростi. Сонце тiльки-но скотилося  за  пруг,
але  було  ще  зовсiм  видно.  Сироватка  добре   бачив   своїх   ворогiв,
розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, їх  були  тисячi,
переднi вже доскочили могили, а заднi  вкрили  степ  до  видноколу.  Серце
Сироватцi  закипiло  ненавистю,  вiн  аж  простер  вперед  руки,  рвонувся
навстрiч своїм лютим ворогам. Це вони порубали його батька  та  матiр,  це
вони забрали в полон його Лаврiна й оддали  проклятому  турчину,  щоб  той
розiрвав його на  залiзних  гаках.  А  тепер  бiжать,  щоб  порубати  його
побратимiв на Сiчi i взяти в ясир малi дiти, сплюндрувати його  землю,  її
трави i квiти, жита i калини. Але вiн не пустить їх, поставить супроти них
своє серце.
   Вогонь шаленiв, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики
полум'я, й густий, бiлий дим застилав Сироватцi очi, окутував його  бiлими
клубками. I враз високе вогняне пасмо вихопилося з-пiд  Сироватчиних  нiг,
обiйняло козака по груди. Спалахнули просмолена вiд нужi сорочка, i  пояс,
i кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на  землю.  Вiн  стояв  i  горiв,  як
свiчка. Душа козача летiла до  бога,  а  серце  -  до  Великого  Лугу,  до
маленької слободи Драбинiвки, до людей, до України.

   * * *

   Ополуднi троє козакiв пiд'їхали до могили. Обкружлявши довкола  Слiпої,
погукавши кiлька разiв i не вчувши вiдгуку, спрямували коней  лiвим  краєм
балки до землянки. В переднього поперек сiдла перевисав мiшок  iз  пшоном,
скочивши на землю, вiн кинув його в  траву,  розгнуздав,  стриножив  коня.
Двоє iнших теж потриножили конi, а самi, заглянувши до куги,  впевнившись,
що там нiкого немає, посiдали в  травi,  повиймали  люльки.  То  були  вже
немолодi, статечнi козаки, вони не звикли ганятися за невiдомiстю,  волiли
дочекатися, коли вона об'явиться їм сама.
   Третiй, молодий, рвiйний,  поблукавши  трохи  коло  куги,  побовтавшись
пiдсакою в саджалцi,  пiшов  до  могили.  Це  був  Фiлон.  Витягуючи  шию,
роззирався доокiл. Одвiчнi ковили, шорстка тирса, безмежжя та  безбережжя.
В  самому  Фiлоновi  сталися  перемiни:  посуворiшало   обличчя,   густiше
просiявся вус, потемнiли очi, проте в них  буяла  все  та  ж  нспогамована
вiдвага, й дужi руки не могли спокiйно влежати на синiм  перевеслi  пояса,
котре туго охоплювало високий стан. Вiн щойно  повертався  в  залогу,  але
путь їм лягала повз Сироватчину кугу, i вони заїхали сюди. Вiн  сходив  на
могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кiнця власну
вiдвагу,  прислужитися  товариству,  стати  врiвень  з  iншими  товаришами
куреня. Мусить заслужити тiєї честi власною  хоробрiстю,  власною  шаблею.
Тиждень проблукали  в  степах  i  не  зустрiли  жодного  чимбулу,  жодного
татарина. А вiн сподiвався, якщо дiйде до сутички, викликати котрогось  iз
них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось  i  валечного
козака, який порятував його пiд час утечi вiд пана й допомiг  добутись  на
Запорожжя. Ще й обiцявся бути  йому  за  батька  при  якiйсь  своїй  лихiй
пригодi. При якiй саме - не запам'ятав, щось таке сталося  з  Сироватчиним
сином, i вiн їхав його шукати. Вiдтодi не бачилися. Як-то вiн стрiне  його
зараз?
   Козаки бiля куги не встигли випалити по стамбулцi, як Фiлон  прибiг  од
могили й об'явив їм страшну вiсть. Спершу вони не повiрили,  але  Фiлоновi
очi, у яких каламутився жах, упевнили їх, i вони посхоплювалися й пiшли до
могили. Й теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили,  й
чорне кострище, й покремсане шаблями обгорiле козаче тiло. Довго стояли  у
важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi,
не гожi обiйняти те, що сталося. Скорбно свистiв на гострiй шаблi  гранiту
вiтер, i козаки теж були як три уламки гранiту, тiльки  злютованi  воєдино
звитягою й смертю.
   Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Слiпої, бiля уламка  гранiту.
Там, де козак ховався од ляського, татарського та  iнших  вiтрiв,  подавав
знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Аби стерiг степ сьогоднi,
завтра, позавтра - сто, тисячу лiт. Щиро помолившись за його душу  боговi,
сумною  черiдкою  вернулися  до  землянки.  Конi  ще  не  напаслися  й  не
перепочили, але треба було їхати й розказати козакам на бекетi  й  отаману
на залозi, що ото вчора Сироватка востаннє подав їм знак, що  його  вогонь
востаннє пробiг  з  краю  Дикого  Поля  до  Черкас  та  Самари,  порятував
християнський люд. Тепер їм доведеться пильнувати дужче,  бо  ж  не  стало
дозорця попереду.
   Козаки склали нужденну Сироватчину бутру,  зняли  з  полика  двi  вовчi
шкури, а зi стiн - кiлька сайгачих, якi  захищали  Сироватку  вiд  холоду,
були сухi, годилися  на  товар  (живому  -  живе),  вiдшукали  за  стропом
тестамент у дерев'янiй  скриньцi,  прочитали  його.  "Вручаючи  душу  свою
вседержителю  моєму  богу-вiтцю,  своїм  останнiм  тестаментом,  -   писав
Сироватка, - заповiдаю, скiльки моєї мiзерiї, щоб по смертi моїй наглiй од
татарського чи турецького меча  турбацiї  не  було,  i  зголошую:  ратище,
жупанок зелений, сливе  новий,  без  дiрок,  коня  з  кульбакою  -  кумовi
Шевчику. Курiнному - шаблю-домаху, кошовому.  Сiрку  Iвану  Дмитровому,  -
люльку-стамбулку зi срiбним обiдком.  Маю  грошi,  закопанi  в  Вiйськовiй
Скарбницi, в урочищi Крутий Луг над єриком Ґавиним,  в  трьох  ступнях  на
схiд од дубового пнища при дубовi з  приламаним  верхом  -  сорок  срiбних
талярiв. П'ятнадцять заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'ять - поповi  у
церкву на спомин душi... -  В  цьому  мiсцi  козак  затнувся,  слово  було
замазане, намагався прочитати проти свiтла: перша лiтера - "с", друга "и",
а двi останнi зовсiм перекресленi,  й  так,  не  розiбравши,  докiнчив:  -
...мого Лаврiна Перехреста, а всю решту - на малих дiтей  на  Сiчi,  сирiч
сирiт".
   Козак вклав тестамент назад у скриньку,  засунув  її  за  пазуху.  Коли
запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки Сироватчину мiзерiю,
Фiлон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив їх.
   - Не треба - сказав тихо. - Стане менi в пригодi. Я лишусь тут.  Козаки
не одмовляли його. Попрощалися, посiдали на конi й  поїхали.  Фiлон  трохи
провiв їх, довго дивився вслiд. Запорожцi,  здавалося,  пливли  у  високих
травах, їхнi постатi зменшувалися на очах, ось вони  на  мить  зупинилися,
повдягали на ратища  шапки,  помахали  йому.  А  тодi  припустили  конi  й
помчали, вже не оглядаючись. Здавалося, то тiльки чорнi шапки котяться  до
обрiю. В цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула  Фiлоновi  в  голову:
забув попросити в козакiв трута. А свiй сьогоднi  ранком  згубив.  Вiн  аж
рвонувся навздогiн та й зупинився.  Що  мiг  удiяти  -  запорожцi  вже  не
помiтять знакiв, не почують голосу.
   Вдаривши в досадi об долоню шапкою, спустився вниз, у балку.  Зупинився
пiд в'язком, розглядався.  Тут  мав  жити.  Бiля  самої  землянки  помiтив
прикладену дерном пiчурку, знявши кунтуш,  одклав  убiк  дернину,  розгрiб
попiл. Вiн був уже холодний. Фiлон хотiв пiдвестися, як раптом  на  самому
днi пiчурки побачив маленьку жарину. Вiдкрита подиховi вiтру, вона на мить
заяснiла,  а  далi  почала   швидко   зменшуватися,   поступатися   мiсцем
попелясто-сiрiй паморозi, котра стискувала  вогник  з  усiх  бокiв.  Фiлон
вхопив жарину лiвою рукою, почав щосили дмухати  на  неї,  а  правою  скуб
вовну з шапки, збирав розкидане бiля дверей бадилля й сiно. Поклав вуглину
на пiдпал i дмухав легенько,  боячись  загасити  iскру,  що  ледве  мрiла.
Здавалося, вона ось-ось згасне.
   Вона й справдi згасла. Але за мить, коли червона крапка  щезла  навiки,
затрiщала вовна, вiдтак з неї вискочив маленький вогняний чортик i  вхопив
червоними  зубами  бадилину.  Бадилина  спалахнула,  пiдпалила  сусiдню  -
загорiлася вся купка. Фiлон кидав наверх бiльшi  бадилини,  очерет,  хмиз.
Тепер не боявся, що не зможе подати вiсть: триматиме жар в ямцi на могилi,
а тим часом виварить у попелi губку.
   Впоравши вогонь, давши йому вдосталь харчу, знайшов у  кузi  сокиру  й,
роззувшись, полiз у лози. За  якийсь  час  нiс  на  могилу  чималу  в'язку
сушняку. Поклав його на чорнiм  згарищi,  а  сам  приклав  до  чола  руку,
дивився в степ. Тiльки не в козачий бiк, а в кримський,  татарський.  Йому
ще раз пригадалися Сiрковi слова: "Святе мiсце - чати. Найсвятiше на  всiй
Українi!"

   1970-1974 pp., 1984-1985 pр.



   ПIСЛЯМОВА

   Вiдтворенi Ю. Мушкетиком у художнiй формi подiї та  факти  належать  до
найбiльш складних i суперечливих в iсторичнiй  долi  українського  народу.
Друга половина XVII ст. характеризувалася значними зрушеннями, якi охопили
практично   всi   сфери   життя   українських    земель    -    економiку,
суспiльно-полiтичнi вiдносини та етнокультурнi процеси. Бiльшiсть  iз  них
були викликанi подiями визвольної вiйни 1648 - 1654 pp.  та  возз'єднанням
України з Росiєю,  в  ходi  яких  була  вирiшена  не  лише  етно-полiтична
проблема, але  й  досягнутi  неперевершенi  за  своєю  глибиною  соцiальнi
результати (звичайно, в межах  панiвної  феодальної  суспiльно-економiчної
формацiї). Переяславський акт 1654 p. закрiпив  сягаючу  у  глибину  вiкiв
етнiчну єднiсгь братнiх  росiйського  та  українського  народiв.  Водночас
своєю героїчною боротьбою народнi маси  України  (селяни,  рядовi  козаки,
трудове населення мiст) завоювали ряд соцiальних  прерогатив,  якi  вийшли
далеко за межi тих завдань, що їх ставила в ходi вiйни  панiвна  верхiвка:
було знищено велике землеволодiння польських магнатiв i шляхти та  iстотно
послаблено  феодальну  залежнiсть  безпосереднiх  виробникiв   вiд   своїх
власникiв, сталися помiтнi змiни в класово-становiй структурi  феодального
суспiльства,  вiдбувався  перерозподiл  власницьких  iнтересiв   у   сферi
промислового виробництва тощо. Але це були тiльки видимi ознаки соцiальних
здобуткiв визвольної вiйни. Не менш важливе значення мали змiни у глибинах
суспiльної  свiдомостi  селянсько-козацьких  мас.  Адже  у   них   iстотно
порушився  культивований  вiками  панiвним  класом  стереотип  на  корiнне
питання тогочасної епохи - питання землi та волi.  Безпосереднiй  виробник
уперше вiдчув себе господарем становища, одержав можливiсть  певною  мiрою
вiльно розпоряджатися результатами своєї важкої, виснажливої працi.
   Подiї визвольної вiйни i возз'єднання України з  Росiєю  внесли  значнi
змiни у полiтичний статус українських земель. У другiй половинi  XVII  ст.
тут  зберiгалися  певнi  особливостi  вiйськово-адмiнiстративного  устрою,
податкової системи, митних кордонiв  та  iн.  Законодавче  цi  особливостi
закрiплювали так званi "Статтi Богдана Хмельницького" вiд 21 березня  1654
р. та "Просительнi статтi" вiд 14 березня 1654 p.,  вiдомi  в  iсторiї  як
"Березневi статтi 1654 p.".
   Проте "козацька  шабля"  не  знищила  (i  не  могла  знищити)  iснуючої
феодальної системи. Панiвний клас - козацька старшина та українська шляхта
- уже в першi повоєннi роки став на шлях  наступу  на  соцiальнi  здобутки
трудящих. Гетьмани i генеральна старшина, а слiдом за  ними  полковники  i
дрiбнiшi старшини - обознi, суддi, писарi,  осавули,  хорунжi,  сотники  -
прагнули в першу чергу змiцнити матерiальнi основи  свого  привiлейованого
становища - розширити i закрiпити за  собою  земельнi  багатства,  посiсти
домiнуюче мiсце в ремiсниче промисловiи сферi, торгiвлi i т  п  Паралельно
вiдбувався планомiрнии наступ, спрямований на обмеження, а в перспективi -
остаточну заборону переходiв селян вiд одного власника  до  iншого  Процес
обмеження  особистої  свободи  безпосереднiх  виробникiв   супроводжувався
зростанням рiзних форм феодальної ренти, численних державних повинностей i
поборiв
   Козацька старшина України, спираючись  у  проведеннi  своєї  соцiальної
полiтики на царизм, прагнула консолiдуватися з панiвним класом  Росiйської
держави, зайняти повноправне мiсце на феодальнiй  iєрархiчнiй  драбинi.  В
небуття йшли часи вiдносно демократичного козацького устрою,  а  феодально
крiпосницькi тенденцiї стали  визначальними  в  усiх  сферах  економiчного
життя i надбудовних iнституцiй тогочасного суспiльства
   У другiй половинi  XVII  ст.  рiзко  ускладнилося  полiтичне  становище
українських  земель.  Шляхетська  Польща,  не   вiдмовившись   вiд   своїх
великодержавних  устремлiнь,  почала  вiдкриту  агресiю  проти  Росiйської
держави. Не залишили своїх  давнiх  намiрiв  поневолити  українськi  землi
також султанська Туреччина i її  васал  -  Кримське  ханство.  Складною  i
напруженою  була  внутрiшня  полiтична  ситуацiя.   Смерть   гетьмана   Б.
Хмельницького (1657 р.) розв'язала руки частинi  козацької  старшини,  яка
групувалася навколо колишнього генерального писаря I. Виговського, що став
на  шлях  вiдкритої  зради  iнтересiв  українського  народу.  У   1660   р
Правобережна Україна  знову  потрапила  пiд  владу  Речi  Посполитої.  Тут
розпочалася калейдоскопiчна змiна марiонеткових гетьманiв  та  генеральної
старшини. Позбавленi реальної пiдтримки з боку народу, вони  з'являлися  i
зникали з полiтичної арени, залишаючи пiсля  себе  пограбованi  й  спаленi
дотла села та мiста, тисячi загублених людських життiв.
   У вiдповiдь на  посилення  соцiального  гнiту  та  зрадницьку  полiтику
старшинських згрупувань по  Українi  прокотилася  могутня  хвиля  народних
виступiв. У 1657 - 1658 рр. у полум'ї  повстання,  очолюваного  патрiотами
сподвижниками Б. Хмельницького полковником М. Пушкарем i кошовим  отаманом
Я. Барабашом, запахкотiла Лiвобережна Україна. В 1663-1665 рр. розгорнувся
масовий народний  рух  селянсько-козацьких  мас  Правобережжя.  Загони  I.
Поповича, I. Сербина I. Децика, В. Дрозденка та iнших контролювали  великi
райони Паволоцького полку,  Полiсся,  Київщини,  Брацлавщини.  У  1666  р.
вiдбувся виступ проти старшини i царських воєвод  козакiв  Переяславського
полку. Це лише незначна частка збройних повстань i виступiв,  якi  охопили
землi України в 50 - 60-х рр. XVII ст.
   Таким був iсторичний фон, на якому розгортаються основнi сюжетнi  лiнiї
роману Ю Мушкетика "Яса".
   Автор обмежив свою розповiдь хронологiчними рамками 70-х рр.  XVII  ст.
Проте досить часто вiн робить екскурси у  минуле  (часи  визвольної  вiйни
1648- 1654 рр.) i тим самим створює цiльне художнє полотно iсторiї України
в межах всiєї другої половини XVII ст.  В  центрi  уваги  автора  -  життя
Запорозької Сiчi, суспiльно-полiтичний устрiй,  побут  i  звичаї  козакiв,
їхня боротьба проти ординцiв та власних феодалiв.  Вiдомо,  що  Запорозька
Сiч з часу свого виникнення (XVI ст.) вiдiгравала визначну роль в  iсторiї
українського народу, вона упродовж  ряду  столiть  залишалася  вогнищем  i
головним гальванiзатором антифеодальних i визвольних рухiв, могутнiм щитом
проти нападiв татарських i турецьких завойовникiв. Як правильно говориться
у романi, Сiч не втратила свого значення i пiсля  подiй  визвольної  вiйни
1648 - 1654 рр. та возз'єднання України з Росiєю. У другiй  половинi  XVII
ст. (до 1709 р. ) вона була розташована поблизу сучасного  м.  Нiкополя  i
являла собою добре укрiплене мiсто-фортецю.  Сiч  продовжувала  залишатись
своєрiдним полiтично-адмiнiстративним вiйськовим та господарським  центром
обширних  районiв  Запорожжя.  На  Сiчi  зберiгалися   традицiйнi   органи
козацького самоврядування. Вищим  органом  влади  тут  вважалась  загальна
вiйськова рада, у якiй формально  мали  право  брати  участь  усi  козаки.
Виконавчi функцiї належали спецiальному органу старшинської адмiнiстрацiї,
так званому  кошу,  очолював  який  отаман  з  найближчими  помiчниками  -
обозним, вiйськовим писарем, суддею та осавулами.
   У 60-х рр. XVII ст. в  полiтичному  статусi  Запорозької  Сiчi  сталися
певнi змiни. Згiдно з умовами Андрусiвського договору  про  перемир'я  мiж
Росiєю i Польщею (1667 р.), Сiч знаходилася  у  подвiйному  пiдпорядкуванi
обох  держав.  Проте  насправдi  запорожцi   визнавали   лише   пiдданство
Росiйської держави. Характерно, наприклад, що вже на початку 70-х рр. XVII
ст. навiть у своєму листуваннi кошовi отамани пiдписувалися  так:  "Отаман
Вiйська його царської пресвiтлої величностi Запорозького кошовий"[36].  Як
правило, всi значнi зовнiшньополiтичнi акцiї Сiч узгоджувала з  росiйським
урядом.
   Чимало сторiнок у романi присвячено опису побуту i звичаїв  запорожцiв,
вiйськових рад, форм судочинства.  Ю  Мушкетик  справедливо  наголошує  на
нових явищах та змiнах,  якi  сталися  у  внутрiшнiй  структурi  життя  та
дiяльностi Сiчi. Поступово  обмежувався  демократичний  принцип  участi  у
загальних радах широких кiл козацтва. Заможна козацька верхiвка  i  сiчова
старшина,  використовуючи  економiчнi  важелi,  шляхом  пiдкупу  i  навiть
насильства добивалися ухвали рiшень, якi задовольняли їх  вузькоегоiстичнi
iнтереси. Намiтилася тенденцiя  до  обмеження  функцiональних  можливостей
самих рад. Вiдомо, наприклад, що кошовi отамани,  починаючи  з  70-х  рр.,
дедалi частiше збирали закритi наради старшини i заможного  козацтва,  пiд
час яких вирiшувались всi найважливiшi питання життя Вiйська  Запорозького
(характерно, що до скликання таких нарад неодноразово вдавався  навiть  I.
Сiрко)[37].
   Варто  пiдкреслити,  що,  незважаючи  на  специфiку  свого  вiйськового
адмiнiстративного  устрою,   Запорозька   Сiч   залишалася   складовою   i
невiд'ємною  частиною  всiх  українських  земель,   її   внутрiшнє   життя
пiдпорядковувалось  спiльним  закономiрностям  розвитку   Лiвобережної   i
Слобiдської України У  серединi  XVII  ст.  пiд  впливом  товарно-грошових
вiдносин на Запорожжi  спостерiгався  невпинний  розвиток  землеробства  i
тваринництва.  Зимiвники  заможних  козакiв  поступово  перетворювались  у
багатогалузевi господарства, якi приносили значнi прибутки  їх  власникам.
Багатий документальний матерiал свiдчить про значне поширення на Запорожжi
рiзних промислiв - рибальства, бджiльництва, мисливства. Вiдомо також,  що
в самiй Сiчi постiйно дiяли ремiсничi майстернi (зокрема  по  виготовленню
та ремонту зброї). Запорожцi забезпечували себе морськими чайками,  рiзної
величини та призначення рибальськими суднами.
   Як  зазначалося,  господарський  розвиток   Запорожжя   вiдбувався   не
iзольовано, а в тiсному взаємозв'язку з iншими українськими  землями.  Сiч
пiдтримувала iнтенсивнi економiчнi вiдносини з Лiвобережжям, Правобережною
та Слобiдською Україною. За межi краю вивозились мед, шкiри, хутро,  риба,
вiск, рогата худоба та конi. Предметами  ввозу,  як  правило,  були  хлiб,
сiль,  фураж  для  коней,  а  також  зброя,   боєприпаси,   сукно.   Певна
господарська залежнiсть Сiчi  вiд  iнших  українських  земель,  насамперед
Лiвобережжя, часто використовувалася гетьманами для полiтичного  тиску  на
Запорожжя. Ю Мушкетик наводить справжнi iсторичнi факти, якi свiдчать  про
спроби гетьмана I. Самойловича економiчно iзолювати Сiч, добитися  окремих
уступок та потрiбних йому рiшень з боку запорозького коша.
   У романi добре вималюваний процес соцiальної диференцiацiї в середовищi
запорозького  козацтва.  У  зазначений  час   рiзко   зросла   поляризацiя
економiчних   iнтересiв   рiзних   категорiй   запорожцiв.   Спостерiгався
iнтенсивний кiлькiсний рiст груп козакiв, що  в  документах  фiгурують  як
"лучшi", "старшi", "знатнi". В їх руках поступово нагромаджувалися  значнi
матерiальнi  багатства  у  виглядi  зимiвникiв,  великих  табунiв  худоби,
ремiсничих майстерень, риболовецьких промислiв тощо. "Лучшему  товариству"
протистояла багатотисячна маса запорозької  голоти,  позбавлена  будь-яких
засобiв до iснування. Мiж цими обома полярними групами запорожцiв постiйно
точилася гостра боротьба, яка досить часто виливалася у  вiдкритi  збройнi
конфлiкти.
   I все ж феодальний гнiт на Запорожжi  був  порiвняно  слабшим,  нiж  на
iнших українських землях. Це спричиняло  масовий  потiк  сюди  втiкачiв  з
Лiвобережжя, Слобожанщини,  Правобережжя  i  навiть  Схiдної  Галичини  та
Закарпаття.  Склад  запорозького  козацтва  постiйно  поповнювався   також
вихiдцями з Росiї,  Бiлорусiї,  Молдавiї,  Польщi.  Поповнення  запорожцiв
найбiльш радикально настроєними соцiальними елементами,  висока  вiйськова
виучка, створення своєї вiйськово-полiтичної органiзацiї - все це висувало
їх в авангард численних антифеодальних рухiв  селянських  мас  українських
земель. Як правило, вони очолювали повстанськi  загони,  з  їх  середовища
досить часто виходили народнi iдеологи тощо. Слiд мати на увазi i  те,  що
уклад життя козакiв  (вiдсутнiсть  панщини,  особиста  свобода,  участь  у
загальних вiйськових радах та iн.) завжди iмпонував багатомiльйоннiй  масi
залежного  селянства,  ставав  його  своєрiдним  iдеалом  та  стимулом  до
боротьби проти визискувачiв.
   Роман  Ю.  Мушкетика  "Яса"  -  широкомасштабне  художнє  полотно,   на
сторiнках якого живуть, мислять i дiють як справжнi iсторичнi особи, так i
персонажi, вигаданi творчою уявою автора. В  галереї  художнiх  образiв  у
творi чiльне мiсце  по  праву  належить  Iвану  Дмитровичу  Сiрку  (р.  н.
невiдомий - п. 1680  р.)  -  легендарному  кошовому  отаману,  чиї  дiяння
вiдбитi не лише на сторiнках  офiцiйних  документiв  i  лiтописiв,  але  й
навiки  вкарбованi  у  пам'ятi  народнiй.  Численнi  перекази,  легенди  й
оповiдання,  думи  та  пiснi  вiдтворюють  образ  козацького  проводиря  -
грiзного i  чуйного,  улюбленця  широких  мас  козацтва  i  "шайтана"  для
ворогiв. I. Сiрко належав до тiєї  категорiї  козацьких  керiвникiв,  яких
висунула на полiтичну арену складна епоха XVII ст. Данi про раннiй  перiод
життя цiєї людини надзвичайно скупi. Вiдомо, що вiн  народився  у  слободi
Мерефа (Харкiвщина) у козацькiй сiм'ї. Очевидно, свою  службу  розпочав  у
запорозькому вiйську, де, завдяки  своїм  особистим  якостям,  став  добре
вiдомим серед  широких  кiл  козацтва.  Брав  участь  у  визвольнiй  вiйнi
українського народу 1648-1654 pp.[38] Наступний перiод  його  життя  тiсно
пов'язаний iз Запорозькою Сiччю. Саме в цi роки I. Сiрко  завоював  широку
популярнiсть у народi як непримиренний ворог польської шляхти та ординцiв,
безстрашний воїн i талановитий вiйськовий керiвник. У 1663 р.  вiн  вперше
обирається кошовим отаманом, це у Вiйську  Запорозькому  була  надзвичайно
впливова, авторитетна посада. Скрiзь i всюди бути першим,  високо  тримати
статус Сiчi i репрезентувати її у переговорах з iноземними державами -  це
лише незначна частка вантажу, покладеного на плечi I.  Сiрка.  I  протягом
усього  життя  й  своєї  суспiльно-полiтичної  дiяльностi  вiн  з  великою
гiднiстю i честю нiс його.
   Документи фiксують участь I. Сiрка  у  полiтичному  життi  України  вже
наприкiнцi 50-х - початку 60-х pp. XVII ст. Вiн вiв активну боротьбу проти
шляхетської Речi Посполитої та її ставленикiв гетьманiв I. Виговського, Ю.
Хмельницького, П. Тетерг. Наступнi роки були насиченi органiзацiєю кошовим
отаманом  народної  боротьби  проти  польсько-шляхетської   та   турецької
експансiї на українськi землi Очолюванi ним  загони  запорожцiв  здiйснили
ряд успiшних походiв на Правобережну Україну та Кримське ханство. Особливо
вдалим був похiд 1667 р. на Крим, пiд час якого загiн козакiв зайняв  Кафу
та iншi мiста й визволив двi тисячi невiльникiв[39].
   Значний масив матерiалу у  романi  присвячений  взаєминам  I.  Сiрка  з
правобережним гетьманом П. Дорошенком, їх,  очевидно,  слiд  розглядати  у
загальноiсторичному контекстi розвитку полiтичних подiй на Українi в 60  -
70-х pp. XVII ст. Вiдiрване вiд  iнших  українських  земель,  Правобережжя
стало ареною жорстокої боротьби не лише султанської Туреччини та її васала
Кримського ханства з шляхетською  Польщею,  але  й  представникiв  окремих
старшинських угрупувань. У 1665 р. владу тут захопив  П.  Дорошенко,  який
притримувався вiдкритої турецько-татарської  орiєнтацiї  (у  1669  р.  вiн
навiть  офiцiйно  оформив  перехiд  України  пiд  протекторат  султанської
Туреччини)[40] У цьому зв'язку варто пiдкреслити,  що  блюзнiрськi  спроби
представникiв  буржуазної  та   буржуазно-нацiоналiстичної   iсторiографiї
показати  правобережного  гетьмана  як  виразника  iнтересiв  українського
народу позбавленi будь-якого реального грунту. Шлях до гетьманської булави
був для П. Дорошенка шляхом дворушництва, безпринципностi та гради.  Свого
часу вiн пiдтримував полiтику I. Виговського, згодом переметнувся в  табiр
Ю. Хмельницького, брав участь у загарбницьких  походах  польського  короля
Яна II Казимира на Лiвобережну Україну. Пiсля того, як його було оголошено
гетьманом, вiн, як зазначалося, вступив у союз з  Туреччиною  й  Кримським
ханством.
   Правобережна Україна стала ареною жорстокої полiтичної боротьби.  Поряд
з П. Дорошенком претендентами на  гетьманство  виступили  П.  Суховiй,  що
опирався  на  допомогу  Кримського  ханства,  й  М.  Ханенко  -  прибiчник
шляхетської Польщi. Результатом цiєї боротьби, в якiй були  зацiкавленi  в
першу чергу iноземнi держави, стало величезне спустошення  й  пограбування
Правобережної України. У 1672 р.  окремi  татарськi  чамбули  доходили  до
Вiсли, Сану i Карпат. Десятки тисяч людей було полонено i  вiдправлено  на
невiльницькi ринки. Iншi, рятуючись  вiд  ординцiв,  тiкали  на  територiю
Росiйської держави. Рiч  Посполита  змушена  була  укласти  з  султанською
Туреччиною договiр (жовтень 1672 р.), згiдно якого  частина  Правобережної
України (Подiлля) переходила  пiд  владу  Порти.  Брацлавщина  й  пiвденна
Київщина залишалися в руках турецького ставленика П. Дорошенка. Крiм того,
шляхетська   Польща   зобов'язувалась   виплатити   Туреччинi    величезну
контрибуцiю - 80 тис. талерiв одразу  i  щорiчно  давати  22  тис.  злотих
данини[41] .
   У  цiй  складнiй  ситуацiї  I.  Сiрко  проводив  лiнiю,  спрямовану  на
припинення  боротьби  окремих   старшинських   угрупувань   та   змiцнення
росiйсько-української єдностi. Вiн належав  до  тiєї  частини  патрiотично
настроєної  козацької  старшини,  чиє  полiтичне  кредо  характеризувалося
вiрнiстю рiшенням Переяславської ради 1654 р.,  визначеною  позицiєю  щодо
подiй на українських землях. Його вимоги, а головне  практичнi  дiї,  були
спiвзвучнi прагненням i настроям  широких  верств  народу  (особливо  iдея
росiйсько-української  єдностi),  вiдповiдали  їхнiм  думам,   надiям   та
сподiванням[42]. Очолюванi  I.  Сiрком,  запорожцi  здiйснили  ряд  вдалих
походiв проти Кримського ханства й турецьких фортець. Вони громили  загони
Суховiя та ординцiв, завдавши їм вiдчутних поразок  пiд  Ольхiвцями  й  на
Тясминi. Кошовий отаман у всi перiоди свого життя та  дiяльностi  виступав
проти ворожої українському народу  полiтичної  лiнiї  П.  Дорошенка,  який
орiєнтувався  на  султанську  Туреччину.  Не  випадково  проти   народного
улюбленця телися тенета змов та пiдступництв. Сучасник цих подiй писав, що
правобережний гетьман "хотiв яким-небудь способом  зжити  з  свiту  Сiрка,
цiлковитого противника його планiв, страшного татарам ворога,  людину,  що
начебто за допомогою якогось передчуття вiдвернула український  народ  вiд
протекторату Туреччини. 3 цiєю  метою  кiлька  разiв  запрошував  його  на
конференцiю пiд покровом зовнiшньої дружби, зрадницьки готувався припинити
його життя. Тiльки досвiдчений противник не потрапив в його  сiтi.  3  тим
бiльшою наполегливiстю  думав  Дорошенко,  як  би  позбутися  людини,  яку
ненавидiв, вiн довго шукав засобiв для цього"[43].
   Контакти I. Сiрка з П. Дорошенком (до речi, досить повно  вiдтворенi  у
романi) не означали вiдступництва кошового отамана  вiд  своїх  полiтичних
принципiв В серединi 70-х рр. XVII ст. ситуацiя на Правобережжi складалася
не на користь гетьмана. Ще на початку 1674 р на правий берег  Днiпра  було
здiйснено  спiльний  похiд  росiйської  армiї  i   лiвобережних   козакiв,
внаслiдок якого десять полкiв Правобережної  України  оголосили  про  своє
возз'єднання  з  Лiвобережною  Україною  в  складi   Росiйської   держави.
Активiзувалася  боротьба  Запорозької  Сiчi  проти  експансiї  султанської
Туреччини й Кримського ханства. Протягом 1675 р. запорожцi,  очолюванi  I.
Сiрком, неодноразово громили ординцiв пiд Перекопом й на узбepeжжi  Криму.
Яскравою сторiнкою у спiльнiй боротьбi росiйського та українського народiв
проти iноземних завойовникiв став спiльний похiд восени 1675 р. запорожцiв
та донцiв разом з калмиками на Кримське ханство[44]. (Деталi цього  походу
також вiдтворенi в романi Ю. Мушкетика) Занепокоєнi  можливими  наслiдками
цiєї акцiї, татарськi загони залишили Правобережжя и спiшно повернулись  у
Крим.
   Позбавлений вiйськової пiдтримки з боку ординцiв, П. Дорошенко опинився
в цiлковитiй  iзоляцiї  На  Правобережжi  пiднялася  нова  хвиля  народних
виступiв  проти  гетьмана  запроданця  Визрiвало  невдоволення   i   серед
найближчого оточення турецького ставленика. Вiдомо, наприклад,  що  бiльша
частина старшини залишила Чигирин i перейшла  на  Лiвобережжя.  I.  Сiрко,
який репрезентував думку Сiчi про те, що необхiдно припинити мiжусобицi, в
цiй ситуацiї виступив iнiцiатором органiзацiї посольства запорожцiв до  П.
Дорошенка  з  тим,  щоб  домогтися  вiд  останнього   прийняти   росiйське
пiдданство (Це питання розглядалося на загальнiй  вiйськовiй  радi  ще  12
березня  1675  р  .)[45].  У  романi  виразно  показано,  як  невдовзi   в
гетьманську резиденцiю прибув об єднаний загiн запорожцiв та  донцiв  (500
чол.)  на  чолi  з  кошовим  отаманом.  Триденнi  переговори   завершилися
складанням П.  Дорошенком  присяги  на  вiрнiсть  Росiйськiй  державi[46].
Одночасно вiн передав I Сiрку гетьманську булаву, бунчук, прапор  i  деяке
озброєння фортецi.
   Оцiнки та ставлення до цiєї полiтичної акцiї з боку  рiзних  суспiльних
категорiй  населення  України  та  Роси  були  далеко   не   однозначними.
Побоюючись втратити владу, лiвобережний  гетьман  I.  Самойлович  розпочав
кампанiю оббрiхування I. Сiрка i запорожцiв. Певне невдоволення формальною
стороною справи висловив царський уряд, який вважав, що лише йому належить
право на затвердження чи усунення неугодних гетьманiв. Вiн зажадав вiд  П.
Дорошенка присягнути гетьману I. Самойловичу  i  командуючому  росiйськими
вiйськами на Українi Г. Ромодановському[47]. Iншою була реакцiя  на  подив
Чигиринi з боку Запорожжя Сiч в цiлому пiдтримувала  цю  полiтичну  акцiю,
оцiнюючи присягу П. Дорошенка як свою безкровну перемогу  над  султанською
Туреччиною. Безперечно, характеризуючи ставлення Вiйська  Запорозького  до
цих подiй, слiд мати на увазi i певнi  амбiцiї  запорозької  старшини,  що
здавна прагнула грати основну роль у полiтичному життi України.
   Що стосується П. Дорошенка,  то  вiн  продовжував  зачитатися  у  своїй
чигиринськiй резиденцiї i вiв подвiйну гру. Лише у 1676  р.  П.  Дорошенко
склав зброю перед вiиськами Г. Ромодановського та I. Самойловича.
   Ю. Мушкетик у романi "Яса"  прагне  показати  соцiальне  економiчне  та
суспiльне життя на  Українi  у  другiй  половинi  XVII  ст.  у  всiй  його
скiлдностi та суперечностi.  Автор  вдало  вiдтiнив  новi  тенденцiї,  якi
з'явилися i набули поширення  у  господарському  розвитку  та  соцiальному
становищi рiзних суспiльних категорiй населення Лiвобережжя. Зокрема,  вiн
показав поступовий, але неухильний процес феодалiзацiї козацької верхiвки,
нагромадження у її руках значних земельних воiодiнь i тисяч залежних селян
Зажерливiсть,  користолюбство  нестримну  жадобу  збагачення,  цинiзм  при
виборi методiв досягнення мети репрезентує у романi  гетьман  Лiвобережноi
України  I.  Самойлович  (1672  -  1687).  Гетьманська  булава  дала  йому
якнайширшi можливостi до швидкого збагачення. Вiдомо, що  вiн  належав  до
категорiї найбiльших землевласникiв  Лiвобережжя  (лише  у  Стародубському
полку гетьман володiв 12 вiльними вiйськовими селами).  В  рiзних  районах
краю йому належали млини, цеховi майстернi, руднi, винокурнi, пiдприємства
по виготовленню полотна та селiтри. Спецiальнi представники цього  феодала
вели великi за обсягом торговi операцiї на ярмарках й  ринках  України  та
ценiральних  районiв  Росiйської  держави[48].  Збагачувались  як   родина
гетьмана,  так  i  його  найближче  оточення.  Наприклад,  на  "вспартя  i
подпоможенiє" вiн передав своєму синовi ряд сiл у Стародубському  полку  i
млини на р. Ворi. Значний  вплив  на  I.  Самойловича  мав  переяславський
купець  I.  Томара,  дiти  якого  зайняли  високi  старшинськi  посади   у
гетьманськiй старшинськiй адмiнiстрацiї[49]. Козацька старшина,  поступово
вiдособлюючись вiд решти козацтва, домагалася  поширення  на  неї  прав  i
привiлеїв росiйського дворянства.
   Суперечностi мiж I. Самойловичем та I. Сiрком  не  були  суперечностями
двох рiзних за характером людей. Вони  мали  глибше  корiння  i  своєрiдно
вiдображали рiзнi погляди на суспiльно-полiтичнi процеси,  що  вiдбувалися
на Українi в другiй  половинi  XVII  ст.  Козацька  старшина  Лiвобережжя,
добиваючись привiлеїв, ставала на цiлях  поступового  обмеження  особистих
прав i привiлеїв рядового козацтва та селянства, завойованих ними  в  ходi
шестилiтньої кровопролитної  вiйни  з  класовим  ворогом.  Запорозька  Сiч
завжди розглядалася українськими гетьманами як осередок  вольницi,  а  кiш
Вiйська Запорозького - як небезпечний суперник  v  боротьбi  за  домiнуюче
мiсце у полiтичнiй сферi.
   З  iншого  боку,  незважаючи  на  певну  деформацiю   свого   суспiльне
полiтичного устрою, Запорожжя залишалося важливим центром антифеодальних i
визвольних рухiв  на  українських  землях  Йому  по  праву  належала  роль
основного  форпосту  у  боротьбi  проти  турецько-татарської  агресiї   та
зрадницької  полiтики  старшинської   верхiвки   рiзної   орiєнтацiї.   Як
зазначалося, Сiч була важливим фактором внутрiполiтичного  життя  України.
Пiд час роботи так званих "чорних" рад (тобто рад,  у  яких  брали  участь
широкi верстви народу), голос запорожцiв у виборах гетьмана мав вирiшальне
значення (наприклад, у Нiжинськiй радi 1663 р.). Запорожжя прагнуло  також
виконувати   роль   своєрiдного   гаранта   у   пiдтриманнi   традицiйного
вiйськово-адмiнiстративного устрою на Українi  i  надзвичайно  насторожено
ставилося до порушення будь-яких його прерогатив.
   Юрiй Мушкетик розкриває в образах iсторичнi взаємозв'язки  запорозького
та донського козацтва, що, як  вiдомо,  мали  глибоке  корiння.  Донцi  та
запорожцi протягом  багатьох  столiть  здiйснювали  спiльнi  походи  проти
султанської Туреччини й Кримського ханства, на єдинiй класовiй основi вели
боротьбу з власними  феодалами.  Солiдарнiсть  запорозького  та  донського
козацтва з особливою силою проявлялася в роки великих збройиих  .повстань,
якi  охоплювали  значнi  територiї  країни  й  вимагали  напруження   всiх
матерiальних та духовних сил народу.
   Романiст досить промовистими штрихами вiдтворив полiтичнi  контакти  I.
Сiрка з керiвником селянської вiйни 1670-1671 pp. в Росiї С.  Разiним.  Цi
взаємини проводирiв  запорозького  та  донського  козацтва  базувались  на
досить-таки мiцнiй основi. Численнi  документи,  якi  леребувають  нинi  у
розпорядженнi iсторикiв, свiдчать  про  активiзацiю  переселенського  руху
селян i козакiв України в 60-70-х  pp.  XVII  ст.  на  територiю  Дону.  В
грамотi приказу Казанського дворця вiд 22  березня  1667  р.  зазначалося,
наприклад, що "во многие-де в донские  городки  пришли  с  Украины  беглые
боярские люди и крестьяне з женами и  з  детьми..."[50].  Частина  з  них,
безперечно, взяла участь у селянськiй вiйнi. На всiх  етапах  повстання  у
складi разiнських загонiв значну питому вагу складали вихiдцi  з  України,
насамперед запорозькi козаки з їх  великим  вiйськовим  досвiдом.  Так,  у
виписцi  приказу  Казанського  дворця  (лютий  1660   р.)   -   документа,
пiдготовленого на основi вiдписок городових воєвод, прямо  говорилося  про
те, що "из запорожских-де городков черкасы и из донских  городков  казаки,
которые голутвенные люди к нему, Стеньке с товарищи, идут беспрестанно,  а
он-де, Стенька, их оссужает и уговаривает всячески"[51]. Вiдомо також,  що
з розвитком подiй повстання кiлькiсть втiкачiв з України на Дон  неухильно
зростала, а їхня участь у селянськiй вiйнi помiтно урiзноманiтнювалась.
   Суспiльно-полiтична  ситуацiя  та  атмосфера  невдоволення   соцiальною
полiтикою  панiвного  класу  на  Українi,  безперечно,  враховувалася   С.
Разiним. Ще в груднi 1669 р. пiд час перебування у Черкаську на козацькому
крузi обоговорювалося питання про те, що "вiн  хочет  атаманов  и  казаков
лутчих людей побить, а сам собрався иттить в Запороги рекою Донцом"[52]. У
наступний  час  керiвник  повстання  налагодив  тiснi  контакти  з   рядом
полiтичних дiячiв України, зокрема з кошовим отаманом I.  Сiрком[53].  Мiж
ними  встановилися  iнтенсивне  листування  й  передача  вiдомостей  через
таємних агентiв. Готуючи похiд вiйська "к Москве против бояр",  С.  Разiн,
за словами очевидцiв, "под  Царицыным  готовил  суды  и  ждал  к  себе  из
черкаских городов на помочь многих черкас  с  полковником  с  Серком"[54].
Зацiкавлений у тiснiй координацiї дiй, керiвник повстання у рядi  випадкiв
у  своїх  листах  та  грамотах  звертався  безпосередньо  до  широких  кiл
запорозького козацтва. Донський станичний отаман Р. Калужнiн в "распростых
речах" у приказi Казанського дворця в сiчнi 1671 р. говорив, що  С.  Разiн
намагався  "в  Запороги...  послать  прельщать,  чтобы  потому  ж  шли  на
государевы городы, а писал к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи,
и их, запорожских казаков, хотят бояря сводить з Дону и  из  Запорог"[55].
Побiчним пiдтвердженням тiсних полiтичних вiдносин, якi iснували мiж Доном
i Запорожжям, є i той факт, що  частина  "прельщений"  С.  Разiна  i  його
отаманiв написана вiд iменi "Великого войска Донского и Запорожского"[56].
   Заклики керiвника селянської вiйни  в  Росiї  "побить  бояр",  "мирских
кровопивцев", "начальных людей" i визволити "черных  людей"  вiд  феодалiв
знаходили широкий вiдгук серед трудящих мас України. В  один  iз  важливих
районiв  повстання  перетворилась   Слобожанщина.   Неспокiйно   було   на
Лiвобережжi, де також дiяли дрiбнi загони  повстанцiв.  Загалом  селянська
вiйна 1670-1671 pp. пiд керiвництвом С. Разiна вiдiграла  важливу  роль  у
справi консолiдацiї сил селянсько-козацьких мас  Росiї  та  України  у  їх
боротьбi з панiвним класом.
   У  своєму  творi  Ю.  Мушкетик  торкнувся  питання  про  мiсце  i  роль
самозванства в iсторiї народних рухiв. Поява в 1673 р. на Сiчi  самозванця
Симеона не була якоюсь незвичайною подiєю i мала прецеденти у  вiддаленому
iсторичному минулому (згадаймо, наприклад, Лжедмитрiя I i  Лжедмитрiя  II)
Росiї[57]. Проте цей мотив роману цiкавий як своїм  драматичним  аспектом,
так i спробою автора  охарактеризувати  свiтогляд  пригноблених  категорiй
населення у перiод пiзнього феодалiзму.
   Монархiчнi  iлюзiї  селянсько-козацьких  мас  були  прямим  результатом
економiчних  умов   iснування   дрiбного   патрiархального   господарства.
Задушений  безпросвiтною  нуждою,  податками,   жорстокою   експлуатацiєю,
селянин не розумiв класової природи самодержавства.  Вiн  наївно  вiрив  в
iснування  "доброго  царя"  -  захисника  вiд   соцiальної   експлуатацiї,
помiщикiв i лихоiмства судiв. На думку народних мас, цей "добрий цар"  був
вiддiлений  вiд  них  придворною  клiкою,  чиновниками,  мiсцевою  владою,
каральними командами. Бiльше того, народ  прагнув  опертися  на  авторитет
царя i використати його як органiзуючу засаду  у  боротьбi  за  полiпшення
умов свого життя. Отже, самозванство було лише специфiчною оболонкою,  пiд
якою приховувався соцiальний змiст того чи iншого народного руху.
   Однак цим не вичерпується характеристика феномена самозванства.  Досить
часто самозванцями були звичайнi авантюристи, що користувалися  пiдтримкою
певних полiтичних сил як в серединi країни,  так  i  за  її  межами.  Тодi
навколо самозванцiв органiзовувались рiзнi таємнi гуртки та плелися  нитки
змов.
   "Царевич Симеон" не належить до значних та колоритних  фiгур  в  списку
самозванцiв  XVII  ст.  Проте  його  прибуття  вiдiграло  помiтну  роль  в
активiзацiї суспiльно-полiтичного життя на Сiчi.  Тут  вiдбулося  декiлька
бурхливих   козацьких   рад,   на   яких   виступили   царськi   посли   i
самозванець[58].  Пiдтримка  Сiччю  "царевича  Симеона"  зумовила   навiть
наростання деякої напруженостi у вiдносинах мiж урядовими колами Москви  i
кошовою старшиною. В цiй iсторiї слiд диференцiювати  причини  прихильного
ставлення до самозванця козацьких мас з  одного  боку  та  I.  Сiрка  -  з
iншого. Сiчова сiрома наївно бачила в особi Симеона справжнього  виразника
їхнiх соцiальних  iнтересiв,  здатного  сказати  вагоме  слово  на  захист
скривджених та експлуатованих, а  I.  Сiрко  прагнув  використати  його  у
полiтичних планах як один iз засобiв тиску на царський уряд.
   Юрiй Мушкетик виступає в романi як тонкий знавець джерел i  спецiальної
лiтератури. Окремi вкраплення та згадки у документах i лiтописах пiд пером
автора розростаються у захоплюючi картини художнього твору. Наведемо  лише
один приклад. Мимохiть, лише кiлькома штрихами, у романi  згадано  про  С.
Палiя та I. Мазепу. Але як проникливо пiдмiчено  основнi  риси  цих  осiб,
змальовано контрастнiсть їх образiв.  Героїчна  постать  улюбленця  народу
Семена Палiя з одного боку i зрадництво  й  пiдступнiсть  вже  на  початку
своєї полiтичної кар'єри Iвана  Мазепи  -  з  iншого.  Хiба  потрiбне  тут
багатослiв'я?
   Як же далi розвивався iсторичний  процес  на  Українi?  Яка  була  доля
iсторичних осiб, зображених у романi? Вже у 1677-1678 pp. росiйськi  ратнi
люди й козацькi полки дали  вiдсiч  турецько-татарським  загарбникам,  якi
зробили спробу поневолити всю Правобережну Україну (так званi  Чигиринськi
походи). До речi, помiтний вклад  у  вiдсiч  ворожої  навали  внесли  тодi
запорозькi загони, очолюванi I. Сiрком. Майже до останнiх днiв свого життя
легендарний кошовий отаман був на передньому краї боротьби з ординцями.  1
серпня 1680 p. його не стало. Згiдно  повiдомлення  лiтопису  С.  Величка,
"того ж лета Иван Серко славнiй отаман кошовiй, в Грушовце  пасеце  своей,
чрез неколикое время поболевши, преставися от  жизни  сея,  августа  1,  и
припроваженнiй водою до Сечи Запорожской, и погребен  чесно  всем  войском
Низовим Запорожским в полю за Сечою, против Московского окопу,  где  иншое
товариство Запорожское погребалося. Погребен теж знаменито, августа  2,  з
многою арматною и мушкетною стрельбою и со великою всего  войска  Низового
жалостiю, яко по том вожду своем справном и щаслнвом, которiй от младости,
аж до старости своея воєнними бавячися промислами, не  тилко  значне  Крим
воевал и некоторiи в нем попалил гради, также и в полях  диких  на  розних
месцах многiє Татарскiе громлювал чамбули, и плененнiй  ясир  христiянскiй
отгромлювал; але и в Чорное море лотками вплинувши, на  розних  месцах  не
малiє бесурманам чинил шкоди и раззоренiя, а по  морю  Чорному  корабле  и
катарги, з Константинополя  в  Крим,  Азов  и  на  иннiе  месца  пливучiе,
громлювал и з великими здобычамн щасливе з  войском  Запорожским  до  Коша
своего повергался, которого все  войско  зело  любило  и  за  отца  своего
почитало"[59].
   У наступний час боротьба за визволення споконвiчних слов'янських земель
Приазов'я та Причорномор'я не припинялася. У 80-х pp. XVII  ст.  росiйське
вiйсько,  до  складу  якого  входили  лiвобережнi  козацькi  полки,  двiчi
здiйснило походи на  Крим.  Проте,  погано  пiдготовленi,  вони  виявилися
невдалими. Пiд час одного з них (1687 р.) втратив  гетьманську  булаву  I.
Самойлович.  Його  було  звинувачено  у  таємних  зв'язках   з   кримцями,
заарештовано й заслано до Сибiру. На так званiй Коломацькiй радi 25  липня
1687 р. старшина обрала гетьманом генерального осавула  I.  Мазепу,  якого
пiдтримав  всесильний  В.  Голiцин.  Боротьба  проти   турецько-татарської
агресiї  точилася  ще  протягом  багатьох   десятилiть.   Лише   внаслiдок
переможних росiйсько-турецьких вiйн 1768-1774 pp.  i  1787-1791  pp.  було
остаточно вирiшене  питання  про  визволення  Пiвнiчного  Причорномор'я  й
утвердження Росiйської держави на Азовському й Чорному морях.
   В кiнцi XVIII ст. сталася ще одна подiя, яка  мала  велике  значення  в
iсторичнiй долi українського народу. В  результатi  другого  (1793  p.)  й
третього (1795 p.) подiлiв Польщi до  складу  Росiї  увiйшли  правобережнi
землi. Справа Семена Палiя i його  сподвижникiв,  учасникiв  гайдамацького
руху й славнозвiсної Колiївщини 1768 р. не була  марною.  Своєю  боротьбою
вони наблизили час визволення й возз'єднання  всiх  українських  земель  в
складi Росiйської держави
   Роман Ю. Мушкетика "Яса" - художнiй твiр,  а  не  спецiальне  iсторичне
дослiдження. На його сторiнках дiє чимало персонажiв,  народжених  творчою
уявою автора.  Виписанi  вони  iз  знанням  iсторичних  обставин,  у  яких
природно розкриваються характери, психологiя героїв тiєї епохи.  Очевидно,
не слiд дорiкати письменнику у подеколи  хронологiчних  змiщеннях  окремих
подiй, певних термiнологiчних неточностях тощо, адже вiн  створив  загалом
довершену, правдиву картину суспiльно-полiтичного життя українських земель
другої половини XVII ст. Справжнiм  героєм  його  твору  є  народнi  маси,
представники яких - Мокiй  Сироватка  та  Лаврiи  Перехрест  -  уособлюють
основну продуктивну силу тогочасного суспiльства. Вони зi зброєю  в  руках
захищали  свою  землю  вiд  ординських  i  польсько-шляхстськнх  феодалiв,
виступали проти власних визискувачiв. Мокiй Сироватка й Лаврiн  Перехрест,
не вагаючись, жертвують своїм життям задля спокою i  щастя  рiдного  краю.
"...  Батькiвщина...  лише  одна.  Тiльки  потурнак  може  мiняти  її   на
чужинську" - ось лейтмотив їх життя i боротьби. А хiба лише їх? Так думали
i з цими словами  вмирали  мужнi  захисники  Ладижнна  й  Уманi,  учасники
походiв  на  Кримське  ханство  й  турецькi  фортецi.  Героїкою   боротьби
українського  народу  з  iноземними  загарбниками  та  iдеями  патрiотизму
проникнутi всi сторiнки нового роману Ю. Мушкетика "Яса". I в  цьому  його
непересiчне значення.

   Валерiй Смолiй, доктор iсторичних наук.


   [1] Акинджi - нападники, нерегулярнi летючi татарськi загони (тур )
   [2] Так турки називали Александра Македонського.
   [3] Езан - заклик на молитву (тур,).
   [4] Муфтi - первосвященик магометанського закону (тур.).
   [5] Що я написав - те написав (лат.)
   [6] Спагiї - вершники (тур ).
   [7] Сердар, сердарах - головнокомандуючий (тур.).
   [8] Секбанбашi - вищi офiцери регулярного вiйська (тур.).
   [9] Джебелiх - вiнсько, що вели за собою феодали (тур.).
   [10] Силяхуар-ага-чиновник, що возив шаблю султана (тур.).
   [11] Лист написаний 1678 р., одначе мовиться в ньому про подiї 1674 р.,
тому автор вмiщує ного в оповiдi пiсля ладижннської оборони.
   [12] Фiрман - указ (тур.).
   [13] Антецесор - попередник (тур.).
   [14] Фарсах-мiра довжини, 4 км (тур.).
   [15] Кибла - напрям на Мекку (тур.).
   [16] Передмiстя Адрiанополя.
   [17] Селямлик. -чоловiча половина будинку (тур.).
   [18] Асесбашi - вищий  чин  у  яничарському  вiйську,  виконував  також
полiцiйнi функцiї (тур.).
   [19] Бiр аллах - бог єдиний (тур ).
   [20] Гелiйор - йти (тур.).
   [21] Беса - не забувай про звичай гостинностi (тур.).
   [22] Кьопек-собака (тур.).
   [23] Юрю! - Проходь (тур.)
   [24] Улу-Дениз - Гниле море (тат.).
   [25] Iзор - сукня з двох шматкiв полотна (тат.).
   [26] Яйла - гiрське пасовище (тат.).
   [27] Гяур оглу - християнське кодло (тат.).
   [28] Тум - народжений в неволi вiд невiльникiв християн (тур.).
   [29] Каймакам - управитель округи (тур.).
   [30] Рогожа з молодої липи.
   [31] Пелiкани.
   [32] Шарiат - релiгiйне право мусульман (тур).
   [33] Бiсмiлла - в iм'я аллаха (тур.)
   [34] Вай кьопек! - От собака! (Тур )
   [35] Йок - нi (тур.).
   [36] Акты ЮЗР, т 12, с 102, 113, 527, 682
   [37] Апанович О. М. Запорозька Сiч у боротьбi проти турецьке татарської
агресiї 50 - 70-тi роки XVII ст. - К, 1961, с. 34, 35
   [38] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко -  славный  кошевой  атаман
войска запорожских низовых казаков. - СПб., 1894, с. 5, 10.
   [39] Iсторiя Української РСР. - К., 1979, т. 2, с. 91.
   [40] Акты ЮЗР. - СПб., 1875, т. 8, с. 218-220.
   [41] Iсторiя Української РСР, т. 2, с. 94-95.
   [42] Звичайно, слiд мати  на  увазi,  що  I.  Сiрко  був  представником
козацької старшини. Йому належали хутори на Слобiдськiй Українi,  млини  й
будинки на Лiвобережжi, велика пасiка на Запорожжi.
   [43]  Цит  за  Анапович  О  М   Запорозька   Сiч   у   боротьбi   проти
турецько-татарської агресiї. 70-тi роки XVII ст. - К , 1961, с. 247
   [44] Акты ЮЗР, т 12, с. 260
   [45] Там же. т 9, с. 355
   [46] Там же, т 11, с. 419
   [47] Там же, т 12, с. 389
   [48]  Борисенко  В.  И.  Соцiально-економiчний  розвиток   Лiвобережної
України в другiй половинi XVII ст. - К, 1986, с 73, 123, 130, 156
   [49] Там же, с 73, 191
   [50] Крестьянская война под предводительством Степана  Разина.  Сборник
документов. - М., 1954, т. 1, с. 73.
   [51] Там же, с. 155.
   [52] Там же, с. 132.
   [53] Стецюк К.. Вплив повстання Степана Разiна на Україну.  (З  iсторiї
спiльної   боротьби   росiйського    i    українського    народiв    проти
феодально-крiпосницького гнiту). - К., 1947, с. 75, 86-91
   [54] Крестьянская война под предводительством Степана Разина, т.  2,  ч
1, с. 237
   [55] Там же, т. 2, ч. 2, с. 101.
   [56] Крестьянская война под предводительством Степана Разина, т. 2,  ч.
1, с. 201
   [57] ДивТроицкий С. М. Самозванцы в России XVII-XVIII  веков.  -  Вопр.
истории, 1969, N 3, с. 134-139.
   [58] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко -  славный  кошевой  атаман
войска Запорожских низовых казаков. - СПб., 1894, с. 44, 49.
   [59] Летопись Самоила Величка. - К., 1851, т. 2, с. 497.


Создан 02 фев 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником