мага вира

 

мага вира




Мага Віра (Силенко Лев)

[ Конвертовано в doc сайтом javalibre.com.ua ]

 

Лев Силенко

 

Мага Віра

ЗМІСТ

 

День   Стор. Розділи
1. Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 17 1-17
2. Діти і Родичі 25 1-36
3. Світ і Його Таїна 41 1-27
4. Людина і Безмежність 48 1-35
5. Людина і її Свідомість 57 1-43
6. Совість Історичної Науки, 1 77 1-33
7. Совість Історичної Науки, 2 87 34-78
8. Совість Історичної Науки, 3 98 79-121
9. Діяманти з Храму Світової Історії 111 1-54
10. «Пощо украв єси боги мої?» (1 кн. Мойсея, 31, 30) 126 1-50
11. «Дай мені ще два місяці пожити» (Кн. Суддів, 11,37) 140 1-47
12. Від Дніпра до Медиї. Заратустра, Бог і Біблія, 1 153 1-49
13. Заратустра, Бог і Біблія, 2 167 50-118
14. Заратустра, Бог і Біблія, 3 188 119-180
15. Від Дніпра до Ґангесу. Будда, Бог і Євангелії, 1 205 1-97
16. Будда, Бог і Євангелії, 2 233 98-248
17. Рим і Візантія — Вони хреститимуть Україну (Русь)? 278 1-154
18. Перед хрещенням України (Руси), 1 319 1-95
19. Перед хрещенням України (Руси), 2 347 96-170
20. Перед хрещенням України (Руси), 3 371 171-242
21. «Поруйнуйте жертовники їхні», 1 (5 кн. Мойсея, 12,3) 394 1-71
22. «Поруйнуйте жертовники їхні», 2 (5 кн. Мойсея, 12,3) 418 72-168
23. Після хрещення України (Руси), 1 454 1-105
24. Після хрещення України (Руси), 2 502 106-276
25. Україна (Русь), архиєреї грецької ортодоксії і Татаро-Монгольська орда, 1 583 1-114
26. Україна (Русь), архиєреї грецької ортодоксії і Татаро-Монгольська орда, 2 639 115-722
27. Українська Духовна Революція, 1 925 1-44
28. Українська Духовна Революція, 2 940 45-98
29. Українська Духовна Революція, 3 955 99-152
30. Ми РУНВірою озброєні 974 1-26
31. ОСІДУ - Сила Українська 984 1-29
32. Мудрість Оріянської Волі 994 1-51
33. Чому потрібний культ провідника? Що вище розуму? 1011 1-40

 

 

 

ДЕНЬ 1

 

1. — І я, і дружина моя просимо Вас — ска­жіть щось про свою родину, про своє ди­тинство? У якому оточенні про­хо­дили Ва­­­ші перші роки життя? Ми ма­ємо дві дитини і ждемо третьої, хо­чемо, щоб наші діти були духовно і тілесно здо­ровими, і жили, щоб жила Україна — славилася Ро­дина Рідної Ук­раїнської Національної Віри.

— Дорогі мої, істинно кажу Вам: здо­ров’я дитини починається у сер­ці чоло­ві­ка і жінки. Мати прикріплює зачатіє ди­тини своєї до серця свого, до душі своєї. І від того, з якою любов’ю вона це робить, також за­лежить здоров’я її дитини. Жін­ка, бачачи, що її чоловік не жаліє її, ди­тину виношує у смутках і гірких сльо­зах, і дитина її може на світ народитися кволою.

Побратиме, ждучи дитини, даруй сво­їй жінці ніжну любов. З любови родить­ся ду­ховне й тілесне здоров’я.

2. Що ж відповісти на ваші пи­тан­ня? Ма­ючи дванадцять років, я вже знав, що та­ке гірка чаша життя (голод, холод, прита­ювання переко­нань), та я ніколи на життя не нарі­кав. Я вірив, що і в голоді, і в холоді, і у в’язниці треба жити, бо жи­ти хо­четься: жити — зна­чить боротися за життя.

Родичі вчили мене: “Не нарікай на пого­ду, на сонце, на людей, на світ. Не нарікай на життя, що воно не таке, як ти собі бажаєш, зроби сам, щоб воно було кра­ще, вір у себе, і, пря­муючи до мети, пе­ре­магай усі труд­нощі. Не нарікай! Ті, що нарікають на долю свою, на людей, на жит­тя, на маму, на тата, звуться недолітками.

Не дозволяємо тобі плакати, бо хочемо гор­дитися тобою. Не дозво­ляємо тобі люби­ти тих, які є воро­гами наши­ми. Не ста­рай­ся, щоб тебе любили всі, бо будеш всіма зне­навидже­ний. Ти маєш ти­ху дитячу вда­чу — зна­чить будеш або вів­цею, або — ле­вом. Не бійся ко­лючої стерні; тим, що вмі­ють по ній ходити, вона м’яка, як подушка.

Не бійся ні води, ні вогню; ті, що вмі­ють цими силами володіти, тим вони не страш­ні. Ми тебе не б’ємо, і про це люди знають, і нас ти не бий клопотами свої­ми. Живи, сам ду­маю­чи про себе: як по­стелиш, так і спа­тимеш.

Знаєш, ми позбавлені “права голо­су”, ми викинуті на “смітник жит­тя” — ми на­звані “ворогами народу”, нас вигнали з хати, з села. З татом люди боялися го­ворити, бо він ска­зав: “Сталін є госпо­дарем у Кремлі, а я на рідній землі”.

3. Люблю радість, і тому розповім Вам про роки мого щасливішого ди­тин­ства, яке я мав до семи років. Пригадую, мати ка­за­ли: весь мій рід ждав мене. Ко­ли моя мати носила мене в лоні своєму, вона чулася най­щасливішою в світі жін­кою. Їй дуже хоті­лося бути матір’ю, її ди­тячі роки були за­по­лонені любов’ю до ді­тей. Стрінувши то там, то там маленьку дитину, вона бігла до неї і ласкала її. Усі знали, що вона любить дітей. Її сестри любили її. Її батьки лю­би­ли її. Її свек­ру­ха була відомою в селі пови­ту­хою, зна­ла, які поради давати невістці.

Мій батько любив пісню. Паруб­кую­чи, ка­зав “Хлопці, заспіваємо”. І в селі ті, які хо­тіли з нього легко покепкувати, казали “хлоп­­ці, заспіває­мо”. Він не гні­вав­ся. Він, стоячи ве­чо­ром з парубками між вербами біля річки Рать (річка Рать тече долиною села Бого­яв­лен­ське), співав свою улюблену пісню: “Я сьо­годні щось дуже сумую, про козацькую до­лю згадав. І про славу свою не забуду, що ко­лись я, мов сокіл літав. Вда­рять дзвони у слуш­ну годину і підемо в ос­тан­ній ми бій! Ти вос­креснеш, моя Україно, в пов­нім блиску і славі своїй!” З піснею він жив.

І з радости, що скоро буде бать­ком, він піснями розважав свою любу дружину Сві­танну (Оленку), яка була тихою спо­кійною жінкою, залюбленою у вишивки, які вміла са­ма виду­мувати: вся її хата була уквітчана вишитими рушниками. У звичайній селян­сь­кій хаті білій, критій со­ло­мою, в якій було ба­гато сонця, веселих кольорів, радости і лю­бови, усі були залюблені в життя.

4. Ранком село Богоявленське роз­бу­дили дзвони: піп Афанасій скликає лю­дей до цер­к­ви на велике свято хрис­тиянське, а біля ха­ти Терентія Полікар­повича Силенка пов­но лю­дей, ніхто до церк­ви не поспішає. І Те­рентій Полікар­пович не йде до церкви від­­значати Воз­движення Чес­ного Хреста. Сьо­­годні, 27 ве­ресня (ранком, в неділю на Воз­дви­жен­ня Чес­ного Хреста) він став бать­ком, воз­двиг­нувся на світ син-первісток. І прия­телі при­несли дари (квіти, виш­нівку, па­ляниці). І сміх — побратим Оксентій віз на ярмарок дині і каву­ни, та, почувши, що в побратима Терен­тія син народився, завернув з дороги і все, що на возі, передає, як дар, кажу­чи: “Та щоб ріс син здоровий, як ось ці свіжі, росою вмиті дині та кавуни!”

5. — Учителю, і в селі Богояв­ленське Ви були охрещені?

— Я був освячений за скитським (коза­ць­ким) обрядом. Оповідала мати, що вже було холодно. Вода в мідяному котлі за­мер­зла, лід мако­гоном потовкли і мене голого зану­рили з головою в крижану воду. Вихо­пив­ши з води, поклали на теп­лий кожух, весь я від такого освячен­ня ніби пробу­дився, зару­м’я­нився. Мати казала: “Ти тоді побадьорішав і став дуже рухливим”. І, щоб я міг зігрітися, мене закутали. Гості стояли біля кожуха, на якому я лежав у спо­виточку, і кидали гро­ші, “щоб був багатим”. А дід Трохим (батько моєї мами) стояв переді мною на колінах і, не звертаючи на людські поговори, молився до Дажбога. Усі знали, що він язичник. І всі терпіли його за його веселу добру вдачу, за його любов до людей і Матері-Землі.

6. І оповідали мати, дід Трохим брав мене на руки і йшов за село. На скитській могилі, де ростуть маки, волошки і чебрець, він учив мене міцно стояти на ногах. І гу­то­рили сусіди, що перед початком цієї науки, дід урочисто скидав шапку, клав її під колі­на, піднімав руки до неба, і сам (своєю ду­шею створену молитву) промовляв. Потім свят­ковим тоном обіцянку складав: “Пред­ки, до Ва­шої землиці святої, з якої Ви ви­йшли і до якої на вічний спочинок відій­шли, і яку Ви пристрасно любили і нам її, як скарб життя передали, сьо­годні торкають­ся п’яти мого нового внука! Озветься хай в його серці Ваш Добрий Дух. Воля хай Ваша і ясно­видюща обачність ста­нуть світлом у храмі його світорозуміння і світовід­чу­вання! Обіцяю зігріти його сер­це добром і любов’ю до Вас, о Пред­ки!”

7. Дід Трохим умів розвивати мою уяву. І я відчував: біля мене присутні ті, що по­ро­дили мене і сотворили образ народу мого. І в образі народу мого я ба­чив свій образ. І лю­ди села Богояв­лен­ське не знали таїни моєї любови до них: я в їхній усміш­ці бачив моє щастя. Мене тішило ото­чення — там хтось будує хату, сусід пасе корову, дівчина Віра сидить на вишні і співає, на високій гру­ші кує зо­зу­ля, огудиння вилізло на клуню. І на стрісі виріс великий гарбуз. Ве­чором у став­ку скидаються коропи, на вгороді кум­ка­ють жаби, на подвір’ї пахне сіном, тато біля повітки клепає косу, а мама готує вече­рю; і все мені подо­балося, і я завжди мав усміхне­не обличчя.

О незабутні дні дитинства! І хоч до крови колола стерня мої ноги, коли я ніс у глечику воду до матері, яка на рідній не своїй землі збирала колоски, до болю со­лод­кий був цей перший труд. І хоч задуш­ливий був дим у хаті тоді, коли не хотіли горіти в печі мокрі дрова, але тяж­ко його забути. Тяжко забути біль, після яко­го при­хо­дила радість і виси­хали сльо­зи. Тяжко забути та­та, якого че­кіс­ти на ріллі біля плу­га рево­ль­верами побили (він не хотів від­мовитися від рідної зем­лі) і закривавленого зв’я­зали на возі. І він, від’їз­джаючи, про­щаль­но дивився у мою сторону. І усміхався, щоб я не пла­кав, а я в його усмішці бачив біль, гли­боку ду­шевну гіркоту і любов до мене. І сьо­годні мені тяжко вирвати з ду­ші пер­ші дитячі вра­жіння, вболівання, ра­дощі. Зда­ється я ні­ко­ли не був дити­ною — рано в моїй душі наро­дилася любов до рід­ного і не­нависть до тих, які катували мого родителя.

8. Пам’ятаю, дід Трохим будив мене на світанку. Він над вухом (щоб ні мама, ні світ людський не почув) говорив: “Вже починає благосло­витися”. Він умивав моє обличчя кри­ничною водою. І краплями освіжав по­ти­лицю собі і мені. І ми, ніби на якусь вро­чис­тість, ішли попід жи­тами на могилу Пред­ків. Дід усмі­хався. Він був міцний, як дуб і доб­рий, як дитина. Ми інколи вдвох так сміялися, що сльо­зи появлялися на очах. І дід говорив: “Буде, буде вже, бо під серцем колотиме”. А сам він сміявся на весь світ, і всім було весело біля нього. Його біла, як сніг, борода ви­гля­дала кращою, як у святого Миколи Чудо­твор­ця на порепаному об­разі, що висів на покуті.

Я вірив усім іконам, що рядами висі­ли у дідовій хаті, обкутані виши­тими руш­никами від жертки до мисни­ка, але рідному дідові моя душа віри­ла більше. Ікони були мов­чазні. І люди на них намальовані суворі, чу­жі, не наші, і всі в убраннях інозем­них. Дід же був рідним для мене, і я відчував його теплі руки, і коли він гладив мене по голові, то вони пах­нули хлібом і корою сухого дуба.

Коли баба (моя баба Марія) го­дина­ми про­стоювала на колінах перед “чу­дотвор­ни­ми іконами” св. Варвари, св. Ґеор­ґа, св. Ми­колая, дід спокійно на свою неписьменну і добру подругу дивився. Вона тіши­лася бо­гами. Він терпів — шляхетне було в нього терпіння. З по­чуттям душевного огірчення, сідаючи за стіл обідати, він ложкою пока­зу­вав у сто­рону святого Ґеорґа і повторяв сло­ва відо­мого пись­менника: “Хто не пізнає са­мих таки гре­ків у цих гре­цьких богах?”

9. Я з дідом уже на скитській мо­гилі. Схо­дить вогненне сонце. Небо, ніби на по­мах ма­гічної палич­ки, починає спі­вати. Свят­кує храм світу, і я святкую в ньому. І бачу — волошки починають сонцем умива­ти­ся, го­рить мак. І дід притишено говорить, що у могилі вічним сном сплять предки — най­славніші бога­тирі світу. Вони вигоюють рани, біля ран лежать злотом куті мечі. І прийде час — пробудяться богатирі, і тоді на безмежних просторах України нова іс­торія людства почнеться.

І сонце горіло на дідовій бороді, він заду­мано дивився вдаль, він ніби старав­ся про­никнути в душу восходящого сон­ця, ні­би там щось бачив таке, що лише йо­му дано право ба­чити, він ніби роз­гля­дав якісь ве­лич­ні обрії тієї “нової істо­рії”. Я дивився то на діда, то вдаль — хотів вловити зв’язок, який єднав діда з таємницею майбутнього.

10. Дід сидів непорушно, як орел на скалі. І, не міняючи пози, починав на сопілці грати сумних пісень. Ме­лодії мабуть черпав із дав­нозабутих народних джерел, із відго­монілого світу Предків, із соку пшеничних стеблин, бо мені здава­лося, що і зеле­ні хвилі, і небо, і я тво­рили ритм одного дихання, од­ну пісню жит­тя. І я полюбив мову сопілки. Дід казав: “Слухай, це їдуть чумаки, а це думу думають козаки в неволі турецькій. А це: смуток вели­кий, як Дніпро і широкий, як світ — зайшлаки з пере­вертнями топ­лять у Дніпрі святого Дажбога, а Він виринає, і пливе-пли­ве по ріці рідній перевертнями огань­блений. Він тоне, ой, то не Він тоне, то тоне душа України, ой, то образ наш тоне, воля наша тоне, слава на­ша тоне, ой, видибай Боже, видибай Бо­же, без Тебе життя буде негоже! Ой, чужиною з чу­жини привезений бог чу­жий на престол Руси сідає і пере­вертнів благословляє. Нерід­ний бог, як не­рід­на мати, ой, сиротами будемо ми, сиро­тами світу, чужинцями бу­демо на рідній землі, і ум наш змаліє, і душі наші збідніють, і чужа воля запанує над нашою волею”.

11. І котилися сльози по глибоких дідо­вих зморшках, перлинами коти­лися по боро­ді і падали на могилу Предків, і го­рювала його добра душа. І я, будучи ще дитиною, не міг зро­­зуміти його душев­ного горя, та ба­чачи йо­го сльози, теж плакав. Дід цілував моє тім’я і говорив: “Сльози уми­вають душу, і вона ро­биться чи­ста, як небо святе. Ти ніколи не за­будь, що твій рідний Дажбог утоп­лений. Не забудеш?” “Ні”. “Отож. Нерозумні втопили рід­ного Бога. Бо­­га признали Небогом, і вто­пили. Це так, ніби признали людину, що вона нелюдина, і втопили. Я тобі зробив з дерева козака, ти його втопиш? Отож. Хочеш від діда па­м’ятку мати, бережеш. А вони втопили кра­су ду­ші своєї, образ свій споганили.

Мій покійний прадід був волх­вом — він жив більше, як сто літ, він мені казав, що було Дажбоже Явленіє біля Раті, в гаю, і тому й село наше назване БОГОЯВЛЕН­СЬКЕ. Я то­бі таїну цю кажу, а ти вмри з нею, понеси її до Предків своїх. І нікому не кажи, бо наш народ знетямів, осміє тебе. Мене попи не любили, ішли з кропилом, то хату мою обминали, а тепер нові попи при­йшли. І мають вони не хрести, а зірки на голо­вах, і також мене обми­нають. Вісімде­сят мені минуло і роки старі мене ря­тують від кайданів. Дай мені свою ніжку?” І дід поцілував мою п’яту, і сказав: “Твоя, вну­че, п’ята для мене рідніша за всі чужі свя­тощі, які воцарилися на вистражданій ду­ші на­роду нашого. Твоя п’ята від моєї п’я­ти по­ходить, значить і хода буде одна!”

12. Не було в селі людини, яка б про­йш­ла мимо мого діда, не скинув­ши шапки, і він, як Захар Беркут, відповідав: “З Даж­богом, іду­чи”. І люди хотіли від нього по­чу­ти це дивне, древ­нє, незвичне слово, від якого ніби дихало люд­ським довго­літтям і тайнами життя. І діди (йо­го ровесники) зва­ли його “віщуном древніх вре­­мен”. І це розвивало в душі моїй почуття гор­дости, пошани і довір’я до діда, який був моїм муд­рочолим учителем. І хоч дід усім лю­дям на землі бажав щастя і спо­кою, сам він не мав щастя умерти в оточенні своєї великої родини.

Весь його рід вивезли з Богоявлен­ського в Сибір. А діда... лишили. Кому він потріб­ний... Він, одягнувши білу по­лот­няну со­роч­ку, зібрався, як на свято, і пішов на кладовище, щоб біля могили ді­дів своїх по­чати уми­рати. Стривожилася місцева влада, його вночі ви­везли, як неба­жану в селі лю­дину, на станцію Олексан­дрія. Комуніст Сура сказав: “Діду, на кла­­довищі немає міс­ця для живих, іди геть!”

13. І мій дід поїхав на Кавказ. Дові­дав­шись, що його син Іван (Півняк) заму­чений опричниками Ста­ліна в станиці Ку­щівка (на Кубані), він попрощався з не­вісткою Марією і пішов, спираючись на ці­пок, у гори... туди, де орел карає Про­метея. Як тільки згадую діда, в думці моїй по­ста­ють такі слова: “Діду-Учите­лю мій, Ти на­віки лишився у горах Кав­казу.

Не можу покласти степових во­лошок на твою могилу, бо не знаю, де вона є, а може — може твоє серце там орел карає, п’є твою живучу кров?.. За добру твою душу і за світ­лу твою науку, я в день мого наро­дження (27 вересня) на чужій чужині вшановую ім’я Твоє, і сповіщаю, що Ти живий у моїй душі, зерна Твоєї та­єм­ної науки я довго хоронив у душі моїй, та більше таїти не можу! З Тво­єю духов­ною печаттю утверджую і голошу науку Рід­ної Української Націо­нальної Віри.

Ти, пам’ятаю, оповідав, що в моло­ді роки на коні об’їхав весь Кавказ, бував ти у Гре­ції, в Іраку, ти бачив чужі світи, чужі релігії, чужі обряди і звичаї. І коли ти з довгих мандр по­вернувся в рідне се­ло, ти перш за все відвідав могилу пра­дідів, ти по­цілував землю, яка при­криває серця їхні, і сказав: “Немає на світі, Пред­ки мої, нічого для мене дорожчого і свя­тішого, як ця святиня, в якій Ви спо­чиваєте. Ман­друючи, я носив біля гру­дей у шкіряній торбиночці на мо­тузочці крихти землі з мо­гили Вашої. І не чувся на чужинах самітнім. У крихтах землі рідної я чув дихання Ваше, Пред­ки мої, я бачив образ Ваш і відчував убо­лівання і опіку Ваші, і чув я шум степів, і ос­ві­жали мене хвилі Дніпра, і пахли ті крихти землі хлі­бом рідним, і бачив я, як моя ру­со­коса дів­чина по росі йде на город огір­ки по­лоти. І коли в Стамбулі при­мусили мене пока­за­ти, що таємне зашите у тор­бин­ці біля серця, я їм показав крихти землиці рідної, і поці­лу­вав її, і турки похилили го­лови, оторо­піли, і довго мов­ча­ли, по­тім дали мені сма­же­ної бара­нини, і старший між ними ска­зав: “Той, хто так вірно любить рідну зем­лю, не бу­де оскверняти нашу. Ти будь на­шим гостем, і ми тебе пока­жемо біля ме­четі”.

І сьогодні я думаю: чому в моєму народі занедбаний культ предків, культ дідів-пат­рі­яр­хів народних? Чо­му не має літопису родо­відного? Чо­му внук нічого не знає про свого прадіда? Чому він не цікавиться ти­ми, які його родили, виколи­хали у колисці своїх чарівних мрій? Чо­му праправнук со­ро­ми­ться свого поход­жен­­ня? Чому прапра­внук не бачить у тих, які його народили, нічого рід­ного, доро­гого, мудрого, священ­ного, славного? Тому, що в правнука шля­хи мислення неправильні, духовість спотво­ре­на, родові почуття збід­ніли.

14. Усі діти (і особливо хлоп­чики) люб­лять воювати, навики далеких пред­ків влас­тиві їм. І я пригадую: десять хлоп­чиків (і всі вони до­шкільнята) ста­ють вершни­ками: вони сідають верхи на сухі со­няшникові стебла, всі вони мають батоги, вони летять вулицею села, під­ні­маючи таку пилюгу, що й вікон не видно. Старі бабусі на них маха­ють кулаками, звуть їх “шибени­ками”, кажуть, що “пред­по­ложено війні бути, діти у війну бавля­ть­ся”. Армія влі­тає на подвір’я, біжить стежкою між кар­топ­линням, кукуру­дзою, і вибігає у степ, прямує до “скитської мо­гили”, яка видніється тут же (за селом). І, незважаючи на те, що я ростом між воїнами майже найменший, мені випадала роль бути командиром, і коли я тепер думаю, чому було так, приходжу до пере­конання: я був так пристрасно за­хоплений “війною”, що сліпо летів у найгустіший бур’ян, будяччя, ярки, я знаходив приємність тоді, коли пе­ремагав на дорозі багато перешкод.

Ми ховалися між кущами мас­лини, які росли на степовій межі (за городом садиби Михайла Карюка), причаюва­ли­ся у пше­ни­ці, густій лободі, обвішавши голови травою, щоб ворог не міг поміти­ти. Ми мали роз­бити ар­мію колючих бу­дя­ків, яка стояла над доро­гою прибита пилом. На мій крик “Впе­ред, ура!”, армія моя летіла, як ошаліла. Бійці, за­плутав­шись у бур’яні, падали, дехто сідав і пла­кав: колючка в ногу залізла. Ні­хто на “ра­нених” не звертав ува­ги. Летіли воро­жі голови будяків, дерев’яні шаблюки шу­міли, коні “іржали”, ламаючись під нога­ми.

15. Після бою всі стомлені, спокійно і з почуттям переможної солодкої втоми, ми йшли до ставка, скидали все, що на собі ма­ли і по­коряли “безодню”, яка нам сягала по пупа. Після освячення водою, я за­прошував всіх воїнів до мого садка, це частинно тому, що мої родичі до такого “вторгнення” ста­вилися не вороже. Нічо­го не кажучи мамі, я зі своїм ад’ютантом (Івасем Карпенком) виносив з хати півхлібини, всім вої­нам (ма­ючи на увазі ріст кожного) давав обід, відломлюючи хліб через коліно. На наказ “вперед”, всі ми лізли на вишні. Сидячи на вишнях, їли хліб з ягодами і вишневим клеєм. Пташки щедро оспівували нашу “хлі­бо-вишневу” трапезу. І коли з хати йшла моя мати, фартушиною щось прикрива­ю­чи, в сторону садка, мої воїни зніяковіло притихали, дехто думав, що там під фарту­шиною при­хована качалка. І мати (моя вирозуміла мати) говорила: “Спо­кійно злазь­те, щоб гілля не поламати. Тут сі­дайте коло “півників”, вареників вам принесла. Тата й досі немає, мабуть, їдучи з базару, до тітки Па­лажки заїхав, там і обідатиме. Доб­ре жуй­те, шлунок зубів не має. Не спішіть”.

16. Згадуючи картини дитинства, я роб­лю висновок — мої родичі зав­жди до мене ставилися як до до­рослого. І всі мої дитячі забави вва­жали справою серйоз­ною. Ми од­но­го разу рішили вдоскона­лити свою “стріль­бу”: поставили нову цеберку і по­ча­ли, вибігаючи на копицю сіна, ки­дати в дно долото: дно було про­дірявлене. Тато, помі­тивши це, нічого не сказав, взяв відро і всіх нас за­просив помогти напоїти коня. Він стояв біля коня, ми мали з криниці носити воду, набираємо повне відро, і поки при­несемо до коня, вода майже вся витече.

І тато спитав: “Молоді люди, чи ви лю­бите коня? Дивіться, якими вірними очима він на вас дивиться, готовий ниву орати, щоб ви хліб мали, і він такий, що всюди вас мо­же повезти, щоб у вас ноги не боліли. Хоче води напитися, а ви його відро подіряви­ли”. Всі воїни по­хнюпили голови — жаль коня, продірявлене відро, ущемлення совіс­ти. І один воїн всіх нас виручив словами: “Дядько, простіть, ми біль­ше не будемо. Ви не скажете моєму татові?” Тато від­повів: “Ні, я також був таким воїном, як всі ви, і знаю, що таке війна. Ідіть!” І всі ми пішли берегом над Раттю аж до греблі, вирішили між корінням верб ловити раки.

17. Оповів дещо з дитинства мого, і в душі чую зворушення: пригадав росяні стеж­ки, перші радощі і клопо­ти — пригадав себе і рід свій. І сьогодні, де б я не був, у серці моєму, як святеє святости, живе образ Мами і Тата. І в душі я горджуся, що вони навчили мене лю­бити працю, перемагати труднощі. Вони при­ви­ли в мені почуття са­модис­ципліни і само­відповідальности, по­чут­тя борні і замилу­вання до краси чистої, святої, і виро­стили в душі моїй непід­купну любов до Вітчизни, спасибі Вам, Мамо і Тату, спасибі за любов!

 

ДЕНЬ 2

Дорогі слова “Родичі” і “Батьки”. Котре з них первісніше, притаман­ніше, одухотворен­ніше? Я вважаю, що “родичі”. Воно має “кров­не” споріднен­ня із словами “родина”, “рід­ність”, “рід”, “народження”, “спороди­ла”, “ро­до­від”. Було якесь мовне зу­бо­жіння, пере­слі­дування тоді, коли слово “батьки” ви­тиснуло слово “ро­дичі”. У кля­сичному санск­риті слово “бата” чи “бату” означає “юнак”, “юний браг­ман”; в “Мага­бгараті” воно зна­чить “дорослий муж”. На­ші далекі предки (орі­яни) духов­них про­відників звали “БАТЯ”, “батіші вра­та” (зір­кий, бачачий спостерігач, провідник). У “Рик Ведах” “бат” означає “прав­дивість”; “б” перехо­дить в “т”, і тому “бата”, “пата” і “тата” (тато) тотожні значен­ням.

Дядьки, тітки і їхні діти — рідняки. Та­то і Мати — РОДИЧІ. Є мати і є тато (батя, батько) і вони “батьки”? І два чоловіки, які ма­ють дітей, звуться “батьками”? “До шко­ли по­вин­ні прийти батьки, а матері будуть вдома?” — питає учителя учень. Хто може сказати, що дитина не думає розумно? Не­має слів без­застережно подібних значенням, походжен­ням, мелодійною особливістю. Кожне сло­во обрамовує свій окремий світ емо­цій, краси, культури, світ народжен­ня і одухотворення.

1. Родичі, ваші діти розумніші, ніж про це Ви думаєте. “Клопіт” в тому, що вони ще не вміють докладно висловити свої ро­зу­мування і почуван­ня; їм не вистачає від­повідних слів, і тому вони часто вживають жести і міміку. Їхній розум швидше розви­вається як їхня мова. Вони жадібні нових слів. Не турбуйтеся, що діти не розуміють вашої дорослої словес­ної культури. Вони кож­не слово відкладають у пам’яті як не­обхідний скарб на день зав­трашній; вони обвикають з музикою, з духов­ними чарами слова, з його значеннями, і всі ці знання засвоюють підсвідомо. Подиву гідно збудо­ваний мозок лю­дини!

2. Учіть дітей мовної майстерности, і цю шляхетну науку перетво­рюйте в творчу при­ємність. Уміння правильно висловити думку — дос­тоїнство аристократів духа. Ди­ти­на каже: “Мамо! Іди. Дай. Не хочу”. Її запас слів багатший, але вона не вміє ним користу­ва­тися. Думка повинна мати свою архітекто­ні­ку, вабну кра­су, зрілу завер­шеність, емоційну силу переконливости. Учіть дітей буду­вати речення таке, яке має виразну цілеспря­мованість і емоційну вихо­ваність. Учіть дітей любуватися кра­сою мис­лення. “Мамо, іди до мене”, “Прошу дати мені хліба”, “Спасибі, не хочу пити чаю”. Призвичаюйте дитину (це дуже важливе), щоб вона вміла сама прислу­хатися до музи­ки свого слова, вміла радіти красиво збу­до­ва­ним реченням, вміла відчути і виправити його хиби. Родичі будують міл­ко­думні, не­врівноважені і згрубілі речення тоді, коли вони сваряться. Серця їхні збуджені, і тому діти насторожено прислухаються до свар­ки, дарма, що вдають, що нічого не чу­ють. Вони знати хочуть, хто має слушність — та­то чи мама; вони хочуть бути справед­ливими суддями. Умудряйтеся сваритися так, щоб діти вас не чули і не судили. Там, де свар­ка, розум скутий; там, де сварка, родичам тяжко виховувати дітей.

3. Мова рідна — одухотворені тайни ду­ші, тайни, які єднають інтуїцію дитини з її роди­чами, з її предками, з духом і природою її на­ро­ду. Дитина, рідна мова якої при­ни­жена, за­несена на список другорядних мов, калічиться комплек­сом меншої вартости, незважаючи на те, що в чужомовній школі її успіхи дуже добрі. Успіх в науці і почуття гідности — два протилежні поняття. Я роз­мов­ляв з одним хлоп­чиком, і довідався, що він старанно вчи­ть­ся тому, щоб в собі при­душити при­низливе усвідомлення, що інші діти кращі, як він, бо мова їхньої мами і мова школи одна. Хлопчик був при­гніче­ний, що цього щастя він не має.

Дитина, яка пригнічена чужим оточен­ням, хоче вирватися з при­ниження, і тому цура­єть­ся рідної мови, і разом з нею, рідної матері, рідного народу. Вона хоче підняти цінність свого “я”, зрікаючись рід­ного прі­зви­ща, зріка­ючись думок про Вітчизну родичів своїх. Кожна ди­тина (така вже при­рода дитини) має про себе високу думку, любить чути похвалу. Коли їй кажуть, що її рідна мова у школі не визнана, її рідною мовою не говорять визнач­ні люди світу, вона стає пригнічена, в її душі раниться те, що для дитини найпритаманніше: вона не може гордитися рідним словом. Їй хочеться, їй дуже хочеться чимсь похвалитися, їй хо­четься довершити подвиг гідний ува­ги; вона не може погодитися з дум­кою, що в неї відібране те, що мають інші діти.

Дитина, йдучи по вулиці Києва, чує мову чужу (мову чужої матері); вона перекону­ється, що чужою мо­вою говорять орденоносні герої, виз­начні астронавти, вимріяні її подвиж­ники. Дитина приходить до хати і говорить: “Мамо, Київ — столиця України. Я українець, мій тато, моя мама — українці, і ніде в Києві на вулицях я не чую мови української?”

Дитина плачем обороняє гідність свого ніж­ного дитячого “я”. Мати відповідає, що в Києві такі обставини існують тому, що в Ук­раїні здійснена “справедлива ленінська на­ціональна політика”. В дитини устійню­ється пе­реконання, що не зло, а справед­ливість не визнає в столиці України мови української. Дитина покоряє­ться справедли­вості тому, що в неї розвинене почуття любови до справед­ливости.

4. Я досліджував мову “Вед” і “Авест” — мову найстародавніших духовних тво­рінь людини. Маю об­грунтовані дані твер­ди­ти, що мова України — мова аристократів світу, які нині тяжко поневолені, які нині околгоспни­лися (охлопилися), і ста­ли “щасливими” рабами, їхня мова знецінилася тому, що нею не гово­рять ті, які розпоряд­жа­ються пан­цер­ними арміями, зброєю смерти і насильства, штабами релігійної чи атеїс­тичної пропаган­ди, їхня історія немилосер­дно спотворена; во­на написана так, щоб вони чулися щасливими, що над ними панують білі чи червоні оку­панти. Хто не знає минулого, той стає рабом сучасного.

Українця творять українцем не лише його антропологічні прита­манності, а й його ду­хов­на (і обо­в’язково самобутня) субстан­ція. Коли ми, українці, втратимо рідну мо­ву, ми самі себе загубимо в джунглях чужих мов. Знаю, що жиди, живучи десятки сто­літь у різ­них країнах світу, були загубили рідну мову. Їхні обачні вчите­лі (рабіни) швидко відчули, що жид чужається жида, духовна смерть під­крадається до “стада синів Ізраелевих”.

Жиди на чужині (який могутній гін до са­мо­збереження!?) штучно створили нову рідну мову (їдіш), щоб продовжити своє існування, щоб мати свій засіб самопізнання і само­спіл­кування. І я з тривогою думаю: ко­ли українці, які живуть в різномовних кра­їнах світу, утратять рідну мову, вони втра­тять здібність пізнавати самі себе. Украї­нець з Бразилії не розумітиме українця з Канади, українець з Франції не розумітиме українця з Сибіру. Там, де сини народу самі себе не ро­зуміють, між ними виникає роз’єд­нання, підозріння, взаєм­не недо­вір’я; вони духовно і тілесно, як окремішна сила, приречені на тиху за­гибель.

5. Родичі, які мозолисто працю­ють, щоб дітям передати фарму, хату, гроші, скарби, але не думають їм передати вільну само­бутню мудрість життя (бо й самі не знають, як все це зробити?) повинні пам’ятати, що їхні діти не їхні. Хата повалиться, сад поста­ріє, гроші розтратяться, і діти опиняться на світовому розпутті без рідного “я”. Вони, ставши до­свід­ченими людьми, збагнуть духовну обме­же­ність родичів своїх, і сороми­тимуться при­знатися до свого похо­дження.

Душа не любить порожнечі. Їм збри­диться прив’язаність до речей, їм схочеться чимсь угамувати голод душі, і вони підуть у прийми до чу­жих святинь правди і сили, і там про­фесійні душехвати заворожать їхні душі ди­вами і засолодять чарами своїх приманливих гіпнотизуючих понять.

6. Чужина (немає значення, яка чужина — гостинна чи ворожа) хоче за­брати у вас ваш найдорожчий скарб — вона хоче забрати у вас дітей ваших, щоб прискорити вашу духовну і ті­лесну кончину, вона за ва­ших улюб­лених дітей дає вам право в поті чола заробляти на хліб насущний і дає вам право скласти кості під небом своїм. Болю­ча дійсність! І болями цієї дійсности я говорю: кожну чужину ми шануємо лише тоді, коли вона не від­бирає у нас нашого завтра, тобто, дітей наших — душу душі нашої, сер­це серця нашого, надію надії на­шої. Для чужини ми готові віддати труд, здоров’я, силу, талант, але дітей ми, до болю тривожні сини народу тяжко поне­во­леного, нікому не дамо! Діти нами народжені для священної спра­ви визволення рідної Віт­чизни, воля нашої Вітчизни скріплює волю всіх чужин, на просторах яких ми чесно жи­вемо і чесно працюємо.

Достойні сини чужини повинні зрозу­мі­ти, що так, як їм, так і нам властива любов до народу рідного, любов ця роджена душами благо­родними. Ми, українці, порядні люди, а не інтернаціональні заробітчани, які “не ма­ють вітчизни” (К, Маркс — Ф. Енгельс) і тому ними можна по­повнювати різні мафії, пірат­ські зграї, чорні міжнародні комбінації. Ми не зрадники Вітчизни, ми її болі, її священні прагнення!

7. Родичі, учіть дітей не слухати чужин­ців сліпопокірно, а розуміти їхні мудрощі, тур­боти, красоти, завою­вання. Ви живіть так, щоб ваші діти були вашими не лише тілесно, а й духовно. Збагачуйте допитливий світ дітей наукою рідної духовости, зба­гачуйте своє­рідним багатством віль­ного ума і окриленої душі, і тоді діти будуть вашими. Вони будуть вами гордитися; не буде су­тич­ки між дітьми і родичами тому, що буде одне духовно­тво­рення, буде спільна на­пруга розумового і ті­лесного само­утвердження і цілеспрямування. Впливи ворожих духов­них сил на формування світогляду дитини вашої ви легко відчуєте по її ставленню до вашого рідного духовного “я”, і, відчувши це, не сваріть дитину, а ско­регуйте її так, щоб вона виліку­валася, лікаря не бачивши.

8. Надмірна розкіш шкідливо впли­ває на формування достойної вдачі.

Людина родиться не щоб брати все готове, ні, їй призначена пристрасна боротьба за життя, за творче змуж­ніння і духовне втвер­дження. Там, де розкіш розріджує бо­роть­бу, люди­на хляне. Ви ощасливите дітей, коли дасте їм нагоду вміло відчути, що таке розкіш, драна сорочка, холод, голод, біда, спека, втома, невдачі, перемога.

Кожна дитина хоче відчути невідчуте, щоб збагатитися новими емо­ціями, щоб при­дбати многогранність хвилювань. Дитина ні­що в світі так не любить, як подорожу­вання з роди­чами, з друзями. Вона жадібна на нові вра­ження. Все, що вона бачить під час подорожі, розвиває її уяву, збагачує її почування, по­ширює і ошляхетиює світ її натхнення, куль­туру її спостереження і мислення.

Вона, подорожуючи, радо перено­сить невигоди, їй смакує черствий хліб, і вона в цьому бачить прояви мужности; вона перед ровесниками хвалиться, що на дощі змокла так, що сухого рубця не було, що в полі ба­чила вовка, чула шум моря, казку таєм­ничого лісу.

9. Родичі, будьте відкривачами талантів. Відкрийте в дитині нахил до музики, ма­лярства, математики, поезії, різьбярства, кра­си, війська, спорту, мови. В кожній дитині є ті чи інші здібності, але тому, що вони у від­по­відний час не були відкриті, не були плекані, їхні паростки зів’я­ли. Творче мис­тецтво — радість ве­лика. Небезпека чатує там, де без­радісно зріє дитина з порожньою душею, їй світ стає немилий. Вихо­вуйте дітей, щоб вони були творцями своєї твор­чої радости. Радість, здо­бута під час мук твор­чої праці, най­бла­городніша і найпов­ніша. Вона не випрошена і не куплена. Вона не лише дає приємність, а й вважається найдостойнішим шляхом само­вдо­ско­нален­ня і самовтвердження власної гідности.

Учіть дітей, щоб вони самостійно тво­рили ту чи іншу справу. Самотворення дає дитині почуття само­пошани і самовід­пові­дальности. Жи­ти, не маючи творчої праці, зна­чить само­занедбуватися, іти позаду життя. Ви знаєте, як виглядає під тином у бур’яні занедбана квітка.

10. Здібності розумові притуплю­ються тоді, коли дитині все легко дається. При­гадуйте дитині, що все, що легко дається, має малу вартість. Сили множаться там, де вони пот­рібні, де їх уміло плекають, де необ­хідна напружена дія і вільна творча уява. Роз­виток розуму потребує на­пруги, потребує постійної боротьби з невдачами, помилками. Хто ро­бить помилку і має здібність її ви­правити, той має дані бути подвижником жит­тя. Хто ба­чить помилку і вперто не хоче її виправити, той іде на місці. Безумна впер­тість — поразка. Мудра впертість — пере­мо­га. Помилки там множаться, де немає пляновости, чіт­ко уявле­ної мети, де відсутня духовна і тілесна рівно­ва­га, де грубі емоції панують над розумом.

Кажіть дитині особливо дбайливо: “Дити­но, перед тим, як щось робити, думай. Створи у своїй кімнатці хви­лини думання. Думання розвиває розум. Думаю­чи, стаєш мудрішою. Коли щось робитимеш не думаючи, тобто, керуючись лише сліпим хо­тінням, станеш жертвою малих, а потім великих помилок. То мозок мститься за те, що ти не думаєш, не шануєш його бога­тир­ської творчої сили”.

Розвивайте в дитини почуття самос­тій­ного мислення. Самостійне мис­лення веде до вмін­ня самостійно діяти і за довершену дію само­стійно відповідати. Розвивайте в ди­тини іні­ціятивну єдність між словом і дією. Лише ті люди, які володіють єдністю між словом і дією, гідні створити самостійну дер­жаву.

11. Не сваріть дитину за те, що вона зробила помилку. Терпеливо і переконливо розкажіть їй, чому ста­лася помилка, що треба робити, щоб вона часто не повторю­валася, розка­жіть, що на світі немає непоми­ль­них людей. Щоб дитина не починала ро­бити, ви благословіть її питанням:

“Дитино, чи ти вмієш працювати ста­ран­но?” Призвичайте дитину до старанно­сти. Ста­ранність стане части­ною її вдачі; вона даватиметься легко тому, що непомітно за­панує у психіці свідомого і підсвідомого життя. Думаю­чи про своє дитинство, я при­ходжу до переконання, що моя мати була тонким знавцем дитячої душі.

12. Родичі, не хваліть дитину за те, що вона Вас слухає, бо дитина стане слухняною не тому, що це їй подобається, не тому, що вона вірить, що мудра слухняність їй ко­рисна, а тому, щоб отримати дарунок і похва­лу. В неї розвинеться почуття підла­буз­ництва і лицемі­р’я. Вона в хаті навчи­ться піддобрятися ро­дичам, а виросте, піде у світ, то буде піддоб­рятися навіть ворогам народу свого, щоб здо­бути похвалу, ордени, да­рунки, повагу. Хвала багатьом роз­слабила голови і багатьох поробила славними раба­ми.

Не хваліть дитину, коли вона ні­чого доб­рого не зробила, бо вона мо­же переконатися, що ви це робите тому, що не знаєте, що таке добре, а що таке зле. І не звіть дитину коти­ком, песиком, квіткою, думаючи, що це їй потрібно, що це їй мило слу­хати. Звіть її ім’ям її, розвивайте в неї почуття пошани до імени свого, до гідности свого “я”, до вміння від­стояти своє “я”.

Дитина, яка вами обдарована перебор­ще­ними пестощами, стає примхливою, химер­ною, вразливою, лінивою, і ці прикмети зне­щасливлюють її вдачу. Ліниві люди боять­ся труднощів, стають угодовцями, вони шу­ка­ють легких доріг, теплих посад, і пливуть за течією, і в багатьох випадках стають при­гні­ченою жертвою людей дії і слова. Па­м'ятаю, мати мені говорила: "Сину, приєм­ність не лише в радощах, а й у терпіннях. Твій тато названий "врагом народу". Ти не плач. Великі люди були тому великими, що перенесли ве­ликі терпіння. Твоє велике ду­шев­не горе ро­бить тебе між дітьми саміт­нім. Ніхто не хоче боронити дитину "врага народу". Ти надієшся сам на себе, ти не ждеш ні від кого співчуття, і в цьому, сину мій, твоя свята сила і віра. Я — твоя мати, довіряй мені мрії і сльози свої".

13. Інколи Родичі кажуть, що говорять-говорять до дитини, а вона поводиться, як глуха, на їхні слова не звертає уваги. Коли в цьому немає успадкованих рис вдачі, то таке байдужжя появляється тому, що родичі не виховали в дитини любови до слова, не при­щепили уваги до думки. Родичі розки­да­лися словами легковажно, і дитина пере­стала на порожні слова звертати увагу; во­ни в її уяві втратили вартість. "Чужу лю­дину слухає, а нас недочуває".

14. Не гнівайтеся, що Ваш син, маючи шістнадцять літ, забуває про візок, в якому тішився соскою, забуває про груди мамині, які його вигодували; він чується навіть збай­дужілим до опіки щирих родичів; він вважає, що все це для нього малозначне. І гніваються родичі: що то з сином діється? Не гнівайтеся. Ваш син хороший. Він муж­ніє, в нього появляється почуття особистої волі.

Він вже починає самостійно мислити, він шукає відповіді на ряд важливих питань: світова політика, розвиток електроніки, лю­бов, справедливість, релігія, відношення лю­ди­ни до людини. Він утверджується сином роду свого; він хотів би дещо почути про свій родовід, про подвижників-прадідів. Ко­ли він національно свідомий, в нього вини­кає хотін­ня (благородне хотіння) бачити своє щастя в щасті народу свого, відчувати історію життя свого в історії народу свого. Родичі обурю­ються, що син, мовляв, рано починає думати "по-дорослому". Їм ще хо­четь­ся ди­тину нянь­чити, їм хочеться, щоб синок ще був слух­ня­ним хлопчиком, який постійно придоб­рю­ється родичам за те, що вони його няньчать.

Така запопадлива "опіка" ображає буйну і вразливу уяву гордого і волелюбного юна­ка. Він стає тривожним, сварливим, або заку­порюється сам в собі, щоб уникнути сварки з родичами; він шукає місця поза рідною хатою тому, що там він вільно проявляє оборону свого "я". На мою думку, варто, щоб були створені молодіжні організації Віль­но­го Мис­лення, куди б юнак ішов не лише, щоб стояти по команді струнко (це також хороша мане­ра), а щоб сказати все, що він думає і почути такі ж думки від своїх гід­них ровесників.

15. Інколи дитина притаєно заощаджує гроші. Чому ховає? Вона ховає тому, що хоче мати свій особистий світ плянів, хоче вести розмову з мріями своїми. Найчастіше це трап­ляється тоді, коли минає дитячий вік і при­ходить юнацький. Не дуже добре, коли ро­дичі, не питаючись, зазирають у гаманець си­ночка чи донечки, шукають там чутливих листів. Вони цим виховують в дітей недо­вір'я до себе.

Молода людина, прощаючись з дитинст­вом, хоче мати щось своє інтимне, омріяне, неколективне. Не відбирайте в неї права ма­ти свою вільну індивідуальність, не втор­гай­теся обурливо у вік її ніжного "я"; дайте їй право мати свій, хоч і маленький, хоч і ще наївний, але свій берег захоплень, хвилю­вань, споді­вань. Мене одна шістнадця­ти­літня дівчина одного разу спитала, чи я осуд­жую її вчинок? Вона таємно від роди­чів, обмежуючи свій обід у школі, заоща­ди­ла чотири доляри, тепер чує­ться щасливою, бо в день народження свого хлопця Славка подарує йому краватку. Я відповів: "Добре серце має той, хто ним ділиться з другом добрим".

16. Родичі. Статевий потяг у дітей, які вже стають дорослими, явище закономірне, і ви їх не піднімайте на грум, не лякайте по­гро­зами. Не втручайтеся в ніжні тайни сві­ту їхніх ін­тимних почувань, у святиню їх мрій, споді­вань, не вторгайтеся бездушно в їхні зворуш­ливі серця. Не насміхайтеся з донечки, що вона "вже закохалася". Кохання постукало до її невинно­го серця так неспо­дівано, що вона й сама хо­дить розгублена, зніяковіла, а ви ще й горя їй додаєте. І сина не картайте, що він "залюб­лений", і бачить в ніжноокій все, що є на світі найкраще. Ніщо в ранній молодості не є бо­лючіше, як від рідних родичів чути глум­ливі слова про пер­ші проліски кохання. Про­явіть увагу до таїни дітей своїх, до їхньої само­гідности, і пригадайте свої юні роки, свої радощі і помилки.

Скажіть юним синам і дочкам, що любов — це щось найкраще у світі тих людей, які вмі­ють самі себе контролювати, які володі­ють сво­їми почуваннями. Любов — це не по­рож­ня хвилева забавка, не, як кажуть деякі аме­риканці, "µут тайм", ні, любов — це пі­знання людини лю­диною, людині хочеться відкрити людині свою душу, таїни серця свого, і все це можна зробити лише при допомозі тих по­чувань, які ми звемо світлим прекрасним коханням.

Там, де немає самоконтролю, там, де став­лення до любови легковажне, любов має ба­гато чорних хмар, з яких ллються такі сльози густі та солоні, що навіть у сонячний день не видно сонечка. Скажіть так, скажіть стримано і щиро, і ваші діти вас зрозуміють, і глибоко задумаються. Вони плекатимуть статеву гід­ність, щоб збагатити свої почу­ван­ня, зробити їх красивішими і мудрі­ши­ми. У мудрих людей навіть сліпа любов ви­дюща!

Треба виховувати дітей, щоб вони мали розвинені почуття відповідальности за свою поведінку. Не треба постійно надоїдати по­грозами, залякуванням, недовір'ям. Сумлін­ня і розум підказують людині, щоб вона пово­дилася розсудливо, сумлінно. Достойні родичі можуть нічого не випитувати у дітей своїх, і відчути, що в них на серці, яка в них туга, радість, і що треба робити, щоб діти в ро­дичах бачили щирих і бажаних друзів.

17. Родичі, Ви стараєтеся говорити до дитячого розуму і дивуєтеся, що не маєте ус­піху. Не дивуйтеся. Ваші мислі не мають сили тому, що вони не всоталися в серце ди­тини, не зачепили найпотаємніших струн її душі, не стали її вмотивованим переко­нанням. Я знаю, що деякі родичі не вчать дітей, а муштрують їх як котів, псів, і ду­мають, що вимуштрувана дитина розумніша, здібніша. Помилка. Ви­шко­лений звір не ро­зумніший за того звіря, який живе в дикому лісі. Дітей треба вихо­ву­вати, а не привчати їх до бездумного вико­нання наказу, мовляв, "роби і не думай". Коли ви стримаєте в ди­тини свобідний розвиток дум­ки, вона, виріс­ши, матиме нехіть до ду­ман­ня і буде забо­бонною; їй відхочеться думати, її задово­ль­нятиме її сліпа віра в будь-що.

18. В дитини є вроджений нахил до від­ваги. Відвагу треба цінити і клопітливо пле­кати в дитячі роки, а не тоді, коли вже "сіються вуса". Вмійте талант відваги уш­ляхетнювати, ціле­спря­­мовувати, стимулюва­ти, а не осуджувати його. Не лякайте ди­тину, що під час бігу вона може вивихнути ногу, під час плавання може вто­питися. Ногу можна вивихнути й під час ходу по рівній дорозі, у мілкій воді можна втопи­тися. Учіть дитину спритно і правильно біг­ти. Не відважний, а хибний біг може скалі­чити ногу.

19. Є матері, які вірять, що сина треба виховувати пестливою ніжністю. Хибне мір­ку­вання. Сини, які були ніжені мамами, ста­вали покірними рабами тих синів, яких мами не ніжили.

Мамина ніжність — це тепле джерело, з яко­го син п'є напій лінивства і угодовства. Ма­тері, глибоко в серці ховайте свій скарб (материнську ніжність), пробуйте його пере­плавити в суцвіття материнської мудрости.

20. Мудра мати привчає сина до муж­но­сти, бо він муж ("мужній"), його ждуть гура­µани, рівна і нерівна боротьба. Він повинен бути відважним, світ належить відважним. Він по­винен бути гідним сином Вітчизни. Гідність — шляхетна людяність. Він повинен бути врів­новаженим. Врівноваженість — во­ло­дарська духовість. Одні її отримують від родичів, інші повинні її самі плекати.

Синок, вискочивши з повиточка чи віз­ка, спорадично любить наслідувати не підла­буз­ництво, а відважні вчинки. Він хоче постійно перебувати в русі. Він прагне все робити, все знати, його душа завантажена морем хотінь, мрій, плянів, натхнень. Він бі­жить на вулицю, там є такі, як він. Він бере участь у "війні". Він падає "ранений" і при­хо­дить до хати з роз­би­тим носом. Він здійс­нив "подвиг". Він відчув перший біль — його во­рог нехотя кинув грушу в ніс. Інші "вої­ни", отримавши таку "рану", плачуть і бі­жать до мами. Він не плаче, він ніби хоче, щоб мама привітала, що він від­важно про­ходить через перший "перехресний вогонь" життєвих невдач. Мама незважаючи на свою доброту, бере пояс і виконує свій "материнський обов'язок". Вона не розуміє благородного світу дитини. Вона не знає, що син підсвідомо керується інстинктами дуже далеких предків, які були войовничими, відважними, і лише тому здобули право жи­ти, право продовжити існування роду свого на найбагатшій у світі землі.

21. Мати хоче, щоб її синок був покір­ним. Вона хоче, щоб він ріс у "інкубаторі" її материнської опіки, щоб він всі мамині на­ка­зи виконував слухняно. Мама хоче відчути си­лу свого материнського "я". Мати не ду­має, що відстоюючи своє "я", вона відбирає в сина його "я", відбирає в сина право бути собою, сама над цим не задумуючись. Прав­да завжди по стороні матері, одначе вона (материнська правда) повинна керуватися не лише чуттями, інстинктами, а й відчут­тя­ми. Сина треба не лише зберігати для жит­тя, а й виховувати.

22. Птах, який літає в різну погоду, має мужні крила. Він покоряє тих птахів, які лі­тають лише тоді, коли немає вітру. Сила мно­житься там, де є перешкоди, де сила вимірює силу. Матері, плекайте синів-орлів, будете матерями-орлицями, ваш рід стане народом орлиної породи. Очевидно, ніхто не осуджує материнської ніжности, коли вона мудра, корисна, красива, педагогічна.

Я хочу, щоб мати огорнула світлою ніж­ністю сина-богатиря (подвижника), а не сина-підлесливого раба (яничара — профе­сій­ного чре­воугодника). "Сину, хоч ти й зробив донос на тата в НКВД, і тата роз­стріляли "за наці­оналізм", і твої груди ор­де­ном Леніна при­кра­сили, але ти ж моя дитина, іди, я тебе по­цьомаю, дам тобі білу сорочину". Така ніж­ність (хоч вона й мате­рин­ська) плекає плем'я братовбивців, зрад­ників народу, які готові в ім'я своїх шлун­кових інтересів, в ім'я їм прищеплених пере­конань ленінських, продати брата, продати свою рідну матір, знаючи, що вона (мати), навіть продана в неволю, буде ніжити сина свого — ката свого.

Мати всежертвенна. Наприклад, у дея­ких тварин існують природні закони, що мати, народивши діток, відбирає в себе жит­тя, щоб своїм тілом годувати новонарод­же­них. Лебе­диха, бачачи, що дітям не має що їсти, сама роздовбує дзьобом собі груди і годує діток своєю теплою кров'ю. Існує вели­ка боротьба за продовження роду. Мати-людина повинна жити законом: коли її син убиває членів свого роду, він не заслуговує на материнську любов.

23. Є Родичі, які стараються учити дітей правдомовности. Діти (на їхню думку) по­вин­ні всюди говорити правду, і особливо тоді, коли розмовляють із старшими. На перший погляд в цій науці іскряться зерна благородства, але життя не зовсім цю "бла­городну науку" оправ­дує. Мені розповіда­ли, що в селі К. в 43 році партизани-ковпаківці забігали до хат і вби­вали тих чоловіків, які не виконували їхніх розпо­ряджень. "Де чоловік?", — вони питали жін­ку, яка лежала в ліжку з п'ятилітнім син­ком. "Не знаю. Десь вийшов". Синок, гля­нувши на маму: "Мамо, чому кажеш не­прав­ду? Гріх! Святий Миколай покарає. Татко тут, під матрацом". Партизани закололи татка, ска­завши: "Синок правду каже". Правда жор­стоко карає тих, які не вміють нею кори­стуватися; вона подібна на вогонь.

24. Дітей треба вчити, що правда прино­сить добро і правда приносить зло. Правду треба говорити рідним. Від чужинців її тре­ба ховати в серці, не всі чужинці прав­до­любці. Ство­рімо, щоб правда (наша самобут­ня правда) була Мудрою Українською Правдою. Мудра правда корисна і сильна тому, що вона знає, хто вартий її чути, а хто — ні. Мудра правда рідна, вона втілює в собі рідні духовні основи, стимули самооборони. Вона стоїть на варті народної чести, слави, волі. Дурна правда гола, як голопуцьок, і без­боронна, як курча; вона допомагає лю­дині стільки, як мотузка, на якій повис по­вішений. Оберігаймо себе і дітей своїх від правди такої.

25. Пташеня не благодарить мамі-пташ­ці за принесений черв'ячок. Телятко не бла­годарить мамі-коровці, що вона годує його мо­локом. Мама є мама. Її священний обов'я­зок — дати дитині поживу. Дитина не має здібности сама себе годувати, сама собою опі­ку­ватися. Рід, в якого матері мали недо­розвинений інстинкт самозбереження, згинув.

В День Матері не треба маму хвалити за те, що вона дітей годує, пере їм сорочки, няньчить. Маму треба хвалити за те, що во­на дитину не лише тілесно, а й духовно спо­ро­дила — дарувала їй нетлінні скарби вір­ності Вітчизні, дарила їй красиві емоції, роз­винула в дитини любов до науки, до праг­нень поко­рити вершини мудрости, мистецт­ва, до пра­гнень жити вільним життям і від­повідати за свої вчинки і зобов'язання. Ди­ти­на, яка от­римує такі скарби від мами, має справжню маму, маму не лише тілесну, а й духовну.

26. Родичі, я хочу сказати, що велику роль грає переконання. Наприклад, духов­ний ворог народу вашого, обережно і мудро вкладе в голову дитини вашої неправильне переко­нання, і вона з ним виросте, і піде в широкий світ. Я пробував на "Експо-67" го­во­рити з освіченим юнаком, що гетман Ма­зе­па не був зрадником чи, як Пушкін пише, "злодєєм". Він був царем і його ставлення до царя Петра не може керуватися при­ся­гою. Цар не присягає цареві, інтереси його царства стоять вище всіх присяг.

Юнак реагував обурено, сила логіки не мала на нього впливу. Він вперто боронив те переконання, яке йому вклала в голову со­вєтська школа, школа неправильного пере­конання йому дала освіту, професію, вигідні життєві умови. Йому "його" переконання здобуває довір'я у тих, яким він служить.

Вкладіть у голову дитини правильне Пе­реконання, яке ознаменовує вірність не ідеям красного царя-шовініста Леніна, а ідеям са­мобутньої народної правди, ідеям тих, які життя своє склали на жертовнику Вітчизни. І дитина з правильним Переко­нанням піде в світ. І попробуйте. тоді з такої молодої лю­дини зліпити чужопоклон­ника. Тяжко. Пере­конання стає духовним змістом життя, і мо­лода людина готова його боронити, не шкодуючи серця свого.

27. Діти утратять повагу до Родичів, ко­ли вони їм наказуватимуть учитися, про­мовля­ючи "Бачиш, виховуємо тебе, людиною ро­би­мо". Виховуйте дітей, щоб вони не відчували, що ви їх виховуєте, муштруєте, з них "людей робите". Вчіть їх так, щоб вони вашу науку самі клали в голову захоплено, натхненно, щоб вони ра­діли, що ви їй такі дорогі скарби даєте, такі привабні таєм­ниці життя відкри­ваєте. Діліться з ними думками, радьтеся, діліться радощами, хви­лю­ваннями, клопо­та­ми, знаннями, і діти вас щирою душею від­чують. Вони будуть вами виховуватися, самі цього не відчуваючи. Їхня свідомість буде втверджуватися і збагачу­ва­тися вільно, твор­чо.

Виховуючи дітей, не тримайте їх у світі дешевих почувань, мовляв, тіштеся, діти, у вас одяг кращий, як у сусіднього хлопчика, ваш тато має кращу автомашину. Така гордість робить дітей духовно нужденними, дрібнич­ко­вими, поверховими; прививає в них рабську прив'язаність до речей, не зао­хочує їх бути володарем над речами, ситуа­ціями, обстави­нами.

28. Відпочиваючи на гірці, я бачив, як двоє хлопчиків біля куща будували з хмизу хатину. Багато клопоту мали, прив'язуючи до гілки "антену". Їхні обличчя були нат­хненні. Вони старанно здійснювали свій задум. Я думав: варто, щоб балакуни, в яких розщеплені дія і слово, прийшли в науку до хлопчиків, по­диву­гідна в них ініціятива. Вони щасливі тому, що вільні. Ніхто не обмежує їхніх стремлінь, емоцій, їхньої твор­чої праці.

Відчинилося вікно, голос матері наказав, щоб вони все негайно лишили і почали чис­тити батькові чоботи. У хлопчиків поя­ви­лося огірчення. Вони без радости почали викону­ва­ти наказ мами. Щоб діти не само­зневірю­ва­лися, мати повинна спитати, що вони за ха­тою роблять. Дитячий труд, коли він не шкідливий, треба пошанувати, треба сказати, що та хатина буде всіх тішити, всі прийдуть, щоб на неї глянути, варто навіть знятку з неї зробити, та в цю хвилину є пильна справа — тато йде до праці, він пови­нен мати чисті чо­боти. Така розмова по­трібна, щоб дитину роз­вантажити від огір­чення, щоб в зародку не вбити розвиток творчої ініціятиви.

Я бачу, що українці мають чимало кволих організацій тому, що їхні члени не володіють розвиненою творчою ініціятивою. Вони охоче слідкують за ходом "світових подій", але в них немає великих здібностей творити події, які б також належали до світових і мали б вплив на формування свідомости людства.

29. Неправильне переконання мають ті матері, які вважають, що покора — основа людської гідности. Улюбленим типом між українцями є "тиха, скромна людина", він "був такий, як всі". “Тиха скромність" (та ще коли вона має рабську психіку) ставить людей в таку ситуацію, що вони самі себе тримають в неволі, або "самі себе завойо­вують" (Іван Мазепа). Наш народ живе в довгій і тяжкій неволі. Він збагатився риса­­ми "смиренности і скромности", він рідко бун­тується, його бунт стихійний, неорга­нізо­ваний, він має титаніч­них героїв, але "скромна смиренність" заважає йому своїх ге­роїв показати. Чи ця "скром­ність" не пле­кається в дитинстві?

30. Родичі, ви хочете, щоб ваші діти без­відмовно виконували ваші накази? Коли справді так, то значить ви хочете, щоб ваші діти були бездумними автоматами. Чи ва­ші хотіння волелюбні? Уявіть, що ви досяг­нули своєї мети: діти вам сліпо вірять і без най­мен­ших застережень виконують ваші на­ка­зи. В дітей сліпа віра і слухняність стають звичкою, і з цими звичками вони взяті до армії, яка поневолює їхній народ, вико­ристовує їхні звички їм на шкоду. В покорі виховані юнаки, будучи спостережливими, переконуються, що їхнє родинне виховання — їхнє нещастя. В них заморожена особиста творча ініціятива. Їм хочеться бути кращи­ми, як вони є; їм хочеться змінити свій спо­сіб життя; їм хочеться по­кинути свої раб­ські звички, бо вони корисні для окупанта, який їх поневолює, але їм не вистачає від­ваги, ініціятиви, в них немає вміння творити.

Єдність між словом і дією, їм їхні родичі привили сліпу смиренну слухняність, тер­пін­ня для терпіння.

Діти повинні коритися родичам розум­но, а не зі страху. Вони повинні коритися тому, що переконалися, що ви справедливі. Діти по­винні вам вірити не тому, що за невіру ви їх покараєте, а тому, що ви вміли їх переконати, що ваша віра їм корисна, вона справедлива, волелюбна, мудра, творча.

31. Родичі, діти ваші повинні мати вашу душу. Спитайте ви своєї душі, чи вона віль­на від чужопоклонства. від згрубілих емо­цій, підлабузних звичок. Коли ваша душа добра, але діти ваші її не потребують, вони прагнуть від вас отримати лише одяг, гріш, хліб, тоді ваші діти — ваше ганебне існу­вання; існування — це лише перші кроки до життя, життя — справжнє життя, це щось більше, як існування. Душі дітей ваших вже загіпнотизовані ва­шими недругами — про­фе­сійними душехвата­ми. Задумайтеся, що треба робити, щоб за­гіпнотизованих розгіп­но­ти­зувати.

Діти приходять із школи і кажуть: "Ми ро­дилися в Москві, значить ми москвини, мамо, дарма, що наше прізвище Євтушенко!" Інші діти кажуть: "Ми родилися в Бра­зилії, значить ми бразилійці. Нам рідної мови не треба, нам України не треба, у нас тепер культура бра­зилійська!" Я вже гово­рив, що правильне чи неправильне пере­ко­нання — велика сила; вона всотується в серце і розум дитини, панує в центрі її свідомости. Школа має на меті аси­мілювати новопри­булих, розчинити їхню душу і їхню кров у тому морі, в якому вони живуть. Школа, маючи вишукані засоби педа­гогічних втор­г­нень в душу дитини, пишається успіхом.

Скажіть дітям: "Діти, справа не в тому, де ви родилися, а в тому, хто вас родив. Коли вівця родиться між вовками, то це не зна­чить, що вона вовк. Коли орленя вивилося з орля­чого яйця в гнізді лебединому, то це не зна­чить, що воно лебеденя. Зозуля не виє гнізда. Вона кладе яйця у гніздах чужих. Зозуленята лишаються зозуленятами, незва­жаючи на те, що вони родяться на чужині. І скільки 6 вівця, живучи між вовками, не вила по-вовчому, і як би вона не мавпувала вовчі манери, і скільки б вона не казала, що вона вовчиця, вовки їй дадуть відчути, що вона вівця.

Англієць, народжений в Китаї, не каже, що він китаєць. Китаєць, народжений в Ні­ге­рії, не каже, що він негр. Жид, народжений в Україні, не каже, що він козак-гайдамака. Перед духом і мораллю правди повинні бу­ти всі рівні, дарма, що один народ, во­лодіючи розвиненим інстинктом самозбере­ження, при­значений для слави і розвитку, а інший, ма­ючи притуплений інстинкт само­збе­ре­ження, призначений для перетоплення в котлі аси­міляційної політики.

Легко асимілюються ті люди, в яких шлу­нок грає більшу роль, ніж їхня душа, їхній глузд, їхня духовність. Їхня життєва мета підпорядкована шлункові, і тому в них натура хамелеонська, незважаючи на те, що вони є звичайними робітниками чи про­фе­сорами університету. Вони живуть, щоб їсти; вони матеріяльно багаті, а живуть як жебраки тому, що їм все мало, вони все голодні.

32. Є дитина примхлива, ця риса в неї появилася тому, що вона неправильно вихо­ву­ється. Родичі, старайтеся бути другом дитини. Допоможіть їй в її клопотах, в її дитячих мріях і питаннях. Коли вам дитина щось розповідає захоплено, майте терпіння уважно її вислуха­ти. Вона вчиться від вас уважности. Вона буде вам особливо благо­дарна за увагу. Ви уваж­ністю переконаєте, що ви її щирий друг.

Деякі родичі мені кажуть: "Дитина ще розуму не має. Хіба можна з нею говорити по-розумному?" Дивуюся. Хіба дитина по­ро­зум­нішає від того, коли ви будете з нею говорити не по-розумному? Правда, що ди­тина "ще нічого не знає". Ви, родичі, по­кликані їй дати знання. Ви вчіться до дітей так говорити, щоб вони в серці відчули теплоту слова вашого. Невиразно вами висловлена думка стає порожнім звуком.

Ваші діти щиро прагнуть вас пізнати. Во­ни стають щасливими, коли, пізнаючи вас, бачать у вас мудрість, славу, талант, шляхетну і пристрасну відвагу, чесноту. На всі питання дітей давайте переконливі відповіді, щоб вони були задоволеними, щоб їх не мучив сумнів. Коли дитина не отримає відповіді тому, що ви "не маєте часу", вона стає нервовою, втрачає пошану до вас, іде з хати: на всі її прискіпливі і невинні питання дає відповідь вулиця, яка не завжди втілює в собі одухотворену чистоту.

Є переконання, що в дитини є нахил до зла. Вважаю, що "зло" дитини не страшніше за те "зло", яке їй хочуть передати дорослі люди під маркою "мудрого добра", частуючи її нар­котиком. Дитина довіряє дитині біль­ше, як дорослій людині тому, що дитина дитину краще відчуває. Бажаєте, щоб ваші діти не мали злих нахилів, збагачувалися благород­ністю, будьте з ними справед­ли­вими. Спра­вед­ливість чутлива, зворушлива; в її серці — райдужне відлуння краси люд­ської. Неспра­вед­ливість придирлива, безсер­дечна, підступ­на, примхлива, непробачлива.

33. Кожна дитяча душа, як ніжний па­рос­ток, народжений зерном, пнеться до сонця, всотує в себе сонячні сили життя. В'яне душа дитяча (в'яне, як підрізана стеб­лина), коли вона живе в обставинах бай­дужости до ото­чення і дихає щоденно по­вітрям грубої безсердечности. Родичі, ви­ховуйте в дітей спонуку до співпережи­вання, щоб горе одного члена родини, щоб подія, яка несе лихо на­родові, стала болем для всіх, щоб не було так, що в родині один плаче, а інший — скаче. На­род напружує всі сили, борючись за волю, а його сини роз­кошують на чужинах і кажуть, що то не їхній "бізнес".

Учіть дітей, що все, що діється в світі укра­їн­ському, особисто відноситься до них, є їх­ньою особистою справою, і тому вони не можуть бути байдужими спостерігачами ма­лих чи великих трепетних подій. Вони, ді­ти, повинні брати глибоко до серця події ук­ра­їнські, хвилюватися ними, брати в них участь, і цим вдосконалювати самобутність свого духовного "я".

Студенти демонструють, обороняючи честь України. Хіба в таку годину може бути спо­кій­ною молода українська людина, живучи пере­конанням, що ця справа до неї не відноситься?! Адже ця справа, незалежно від того, чи буде вона виграна, чи програна, має вплив на долю кожної людини української. Байдужість до громадських подій, хоч би як вміло збайду­жілими оправдувалася, найко­рот­ший шлях до ідіотизму.

34. Почуття дитини треба виховувати, щоб вони не були обмежені, згрубілі, не­врів­но­ва­жені. "Погрозливий крик" — це не­ви­багливі за­лишки з часів раннього "гомо­сапіенсу", коли сильніший крик і дебеліший кулак вирішував закони права. Старайтеся так виховувати дітей, щоб вони, будучи розгніваними, вміли говорити звичайним го­лосом, але при­страс­ним, переконливим.

Крик, яким ви при кожній нагоді об­діляєте дітей, робить їх нечулими, неспів­чутливими, неуважними.

Красива мелодія, в якій є грім, шум лісу, біль серця, щем душі, тремтіння ранкової ро­си, пристрасна любов, наполегливий хід до мети, шелест різнотрав'я, пах Вітчизни, пе­ремога краси, віра в життя, розвиває слух дитячий, ошляхетнює, поглиблює світовідчу­вання. Згрубілі мелодії ушкоджують слух, збіднюють сприймання естетики, збуджують найпримітивніші почування, очевидно, в та­ких умовах занедбується розвиток духов­ної (людської) краси.

35. Музика, образи, телевізія, журнали, реклями впливають на дитячу уяву і емо­цію. Дитина стає нещасною, коли все, що вона бачить, панує над її почуваннями, над її глуздом. Що робити? Що робити, щоб дити­ну врятувати від приголомшення? Прагніть виховати в дитини віру в себе. Поставте її в таку ситуацію, щоб вона самостійно вико­нала якусь хорошу справу і любувалася її успішним завершенням. І скажіть їй: "Дити­но, все, що ти бачиш, все, що тебе хвилює своєю красою, величністю, принадою, муд­рістю, створила та людина, яка вірила у сили свої, яка вчилася думати і сліпо не по­трапляла під вплив всього баченого і почу­того". І дитина переконається, що без віри в себе жити не можна.

36. Родичі прагнуть (і ці прагнення бла­городні), щоб їхні діти були свідомими українцями. І діти здобувають "атестат" сві­до­мости і розгублюються. Вони не знають, що їм робити з набутою "свідомістю". Си­туація зніяковілости між молоддю виникає тому, що їхні родичі їх не вчили, що найвища свідомість не має вартости, коли вона бездіяльна. Сві­домість треба втілювати у силу корисну для Вітчизни, а не хизува­тися нею лише на святах, пікніках, з'їздах. Молода людина достойно свідома та, яка має ініціятивну свідомість, яка вміє всюди і завжди бути корисною для Віт­чизни. Гасло "молодь — наше майбутнє" пе­рестаріле. На питання "діти для родичів, чи родичі для дітей?" треба відповісти життє­стверд­жую­чим гаслом "МОЛОДЬ — НАШЕ СУЧАС­НЕ".

 

ДЕНЬ 3

1. Слух, зір і думка. В кінотеатрі деякі глядачі закривали очі, щоб не бачити жах­ливих кадрів. Вони затуляли вуха, щоб не чути пронизливого виття. І "герої" звали їх боягузами. І тоді в мене народилася думка: людина не хоче в храм свого "я" впускати озвучені примари, які жорстоко бентежать її душу. Вона обороняється. Згрубілі майстри наживи та різні професійні душехвати добре знають психологію людини. Вони, маючи радіо, телевізію, продажні таланти, реклямні трести, атакують зір і слух людини. Чому?

Мозок, щоб збудувати думку, потребує "будівельного матеріялу", і зір та слух йому несвідомо доставляють такий матеріял. Дум­ка, яку людина збудувала з того матеріялу, що був для її зору і слуху майстерно припа­ро­ваний душехватами, працює на користь душехватів. Справа не в думці і не в тому, очевидно, з якою сліпою настирливістю лю­дина її обороняє, а в тому, з якого вона ма­теріялу збудована.

2. Людина і її "архітектори" мислі. Я го­ворю про культ інтенсивного, відважного й витонченого мислення не тому, що хочу, щоб всі українці були першорядними мисли­теля­ми, а тому, що свято вірю, що тільки той народ має майбутнє і тільки той народ здіб­ний оборонити своє місце на землі, який має динамічну духовність, відважне творче мис­лення. Думати — значить себе омолоджувати і вдосконалювати. В людині притаєні великі розумові сили, про які вона ще мало знає і які належать тільки їй. З 10-12 мільярдів нейронів ("архітекторів" мислі) людина тепер викорис­товує тільки чотири відсотки.

3. Новий стиль мислення. Людиною ство­рений (тепер існуючий) стиль мислення я умовно назву "зовнішнім". Бо вона мислить в основному категоріями порівняння, уяви, аналізу (дробіння цілости), синтезу (єднання роздробленого), дедукції (віднімання), індук­ції (введення, спричинення). "Зовнішній" стиль мислення людину відохочує від її внут­рішнього "я". Збагатімо людину спонуками подвійного мислення і назвімо доповнюючий стиль мислення "внутрішнім".

4. Мозок і його "будівельний матеріал". Світло, звук, тепло, холод, запах, смак, колір, біль та інші видимі й невидимі явища відчуває людина. І одна людина має більше розвинені органи чуття, інша — менше. Від розвитку орга­нів чуття залежить праця мозку. Мозок може творити добірні мислі тільки тоді, коли він чітко отримує добірний "будівельний ма­теріял", який йому доставляють органи чуття.

5. Властивості нового стилю мислення. Вчімося зір і слух використовувати не тільки для сприймання оточення (явищ зовнішніх), а й для новопроникнення у внутрішній світ "я" людського. Вчімося слухати симфонію душі і бачити її "еверест" і її "безодню". Уміймо від­чути всі процеси народження слова, пізнати з яких матеріялів воно збудоване, вслухо­вуй­мося в його чарівне опромінювання, огля­дай­мо всі складники душі своєї і не дозволяймо, не дозволяймо, щоб згрубілі люди вторглися в її храм і зчинили там вереск, і цим пара­лізу­вали струни душі, і перетворили її у склад духовних півфабрикатів.

Зір і слух душі плекаймо так, щоб ми могли дивитися на злі (але магнетизуючі) видовища і не бачити їх, щоб ми могли слуха­ти руйнуючі (але магнетизуючі) звуки і не чути їх, і коли ми досягнемо такої доско­на­лости, злотворці нам будуть не страшні, ми передаватимемо мозкові (при допомозі орга­нів чуття) тільки доброякісний матеріял для будови мислі, і тоді ми станемо новими людь­ми світу — богатирями духовного і матеріяль­ного буття!

6. Подивугідний шлях. Підемо в таїни світу, і хоч ми їх не розгадаємо, але наша благородна і відважна мандрівка окрилить нашу душу і відгострить наш розум. Мислимо ми, що мільярди років здійснює Земля свій подивугідний шлях навколо Сонця, яке від­далене від неї сто п'ятдесят мільйонів кіло­метрів. Коли б Земля наблизилася до Сонця на десяток мільйонів кілометрів, на Ній би задихнулося життя. Коли б Земля віддалилася від Сонця на десяток мільйонів кілометрів, вона б стала космічним льодовиком.

7. П'ять мільярдів років тому. Сонце (наше рідне Сонце!) народилося п'ять мільярдів років тому. Таке незбориме хотіння знати — де Воно було перед своїм народженням? Воно було несонцем у світі інших сонць? Був час, коли не було Землі. Вона вилонилася з Сонця? Справа не в тому, щоб дати правильну від­повідь на неправильно поставлене питан­ня, а справа в тому, щоб поставити правильне питання, і (коли тяжко?) тисячу літ готува­тися, щоб на нього правильно відповісти.

8. Світ ще не створений. "Бог Саваоф створив світ". Ні. Світ ще не створений, ра­діймо. Ми, мешканці Землі, живемо тому, що світ ще не створений. Світ твориться, роз­вивається, врожаїться новими і новими ду­шев­ними якостями. На неправильно постав­ле­не питання "хто створив світ?" (первісна лю­дина на основі тих речей, які вона вміла сама створити, створила питання "хто створив світ?") була дана неправильна відповідь, яка стала в основі творення юдохристиянської космології (світознавства). І нікого в цьому не сміймо обвинувачувати — не осуджуймо тих, що помилилися і щиро дві тисячі літ боронили свою помилку, вони карали самі себе.

9. Спрага пізнати непізнане. Оглядаємо пристані Сонця і Його супутників, не боючись ні пекла, ні "воїнства небесного". Ми, внуки Дажбожі, нам вільно. Дев'ять плянет, між якими наша прекрасна Земля, порівнюючи найменша, кружляють навколо Сонця зі сво­їми тридцять двома "дітьми". Творять вони у просторах клітину, яка має властивість зі стану несвідомого переходити у стан свідомий і — навпаки. Наша Сонячна система не першо­рядний, а звичайний сусід інших Сонячних сис­тем, які спільно складають Галактику (Мо­лочний шлях). Наш Молочний шлях має більше, як мільярд плянет. Мільярди плянет — рої піщинок, загублених у світових просторах, творять ланцюг Молочних шляхів (Метага­лак­тик).

10. Чому нас ваблять нові й нові таїни? І ось у цих, не звіданих душею і не збагнених уявою, просторах зоряних живемо Ми. І ра­діємо самі собою, воюємо самі з собою, ми­римося і сперечаємося, вмираємо і родимося, і гарячково прагнемо пізнати непізнане, відчу­ти невідчуте. Ми народжені таїнами, і може тому нас ваблять таїни, ми народжені силою, і може тому ми хочемо бути сильними, ми народжені боротьбою за наше утвердження на Землі, і може тому кожний народ прагне доказати, що його "право", його "віра", його "мудрості" і "пляни" найдосконаліші.

11. Як дихання стало диханням? Як зерно стало зерном — як життя стало життям? Ніхто і ніколи на це питання не дасть переконливої відповіді тому, що ніхто не знайшов (і не знайде?) ні живої, ні мертвої першоклітини, яка появилася на Землі три мільярди років тому, або яка була принесена (як і чому?) на Землю із зоряних світів. Яку вона мала форму — який вона мала склад внутрішній і зов­нішній, і які пройшла видозміни? Може вона знову появитися, щоб "розкрити" таїни буття? Ні. Її під час народження з'їдять ті, яких вона народила.

12. Щоб не жити без відповіді? Я вважаю, що говорити про науку походження життя на Землі як про обгрунтоване твердження — зна­чить поважно говорити про справи неповаж­ні. Ні філософія ідеалістів, ні філософія матеріялістів досі не дали (і вони не дадуть) всесторонньо обґрунтованої відповіді на питання "як виникло життя на Землі"? Ті, що дали відповідь, проявили безпорадність і зніяковіле припущення. Людина ніколи не задовольняється твердженням, що на питання немає відповіді: коли є питання, значить, на її думку, має бути відповідь, і обов'язково за­хоплююча.

І людина, щоб вгамувати свою духовну спрагу, давала часто відповіді такі, в яких гірко заплутувалася, але які фанатично боро­нила просто тому, щоб не жити без відповіді. Замінимо питання "Як створився світ?", "Як виникло життя?" на питання "Що таке світ?", "Що таке життя?".

13. Питання, яке жде відповіді. Атом — сплав "енергії". Енергія — явище не матеріяль­не. Атом мінливий і стійкий, і коли б він не мав таких властивостей, світ не був би світом, мертве не було б мертвим, живе не було б живим? Нараховано більше як двісті части­нок, з яких складається атом. "Частинки" ато­ма рухаються, але їх (при допомозі людської уяви і людських відчуттів) не можна ні уявити, ні відчути. Який у них шлях руху? Яка їхня швидкість? Рухаються вони, перебуваючи на місці? Рухаються вони так повільно чи так швидко, що людиною усталені норми швид­ко­сти непридатні для їх визначення?

14. Нові шляхи мислеспрямування? Чи про­стір, в якому перебувають "частинки" ато­ма, можна назвати простором, може цей про­стір має інші поняття простору? Може лю­дина, маючи новий стиль мислення, повинна придбати глибинніші джерела світовідчу­ван­ня і світорозуміння, нові шляхи мислеспряму­вання, щоб на ці питання дати відповідь.

15. Споріднення між життям і нежиттям. Я вважаю, що коли б атоми перестали рухатися, то погасло б сонце, зорі, весь світ (весь світ!) став би якоюсь такою гробницею, що уява людська не спроможна її окреслити, в мові немає слів, які б могли приблизно визначити те, що перебуває поза сферами людських по­чу­вань і уявлень. Коли матерія ніколи (ні­коли!) не має стану нерухомости, то мені хочеться вірити, що між живою і неживою клітинами є архітектонічна не тільки подіб­ність, а й властивість, а коли так, то тоді є життя в нежитті, є нежиття в житті.

І є спільні ниті тяготіння — кожна плянета відчуває присутність іншої плянети, кожна рослина відчуває присутність іншої рослини і кожна людина відчуває присутність іншої людини, не бачачи і не знаючи її.

16. Живе з неживим перегукується. Штуч­ний неврон (неживий) і природній неврон (жи­вий) перегукуються. Коли штучний неврон контактується з природнім (людським), зна­чить людина може (не вживаючи рук, ніг) "струменем" думки своєї включати електрику на фабриці і пускати машини в рух, керувати стерном кораблів, літаків. Вона може думкою підсилювати працю свого ослабленого серця. Я думаю, що ці мої припущення в майбут­ньому стануть дійсністю.

17. Клітина нашого серця і далекі зорі. На кожну живу клітину, що знаходиться на Землі, діють Сонце, Місяць і навіть ті зорі, яких ми не бачимо, вони не тільки діють на весь наш земний світ (свідомий і несвідомий), а й дають йому ритміку, подивугідну прецизність. У сфе­рі галактик напевно є живі істоти і вони діють на кожну живу клітину Землі, і життя Землі діє на них. Кожний вибух на зовні чи в середині Сонця відчуває кожна клітина на­шого тіла і відповідно на це явище реагує, лю­дина вкомпонована в код сонячної вібрації? Як багато постає нових і нових питань. Здібні ми на них дати відповідь?

18. Світ, людина і "чудо". Я вірю, що немає абсолютного життя і немає абсолютної смерти, їх єднає неабсолютна межа, а коли б таке "чудо" було, то ми ще не можемо знати, чи воно б не спричинило катастрофу космосу так, як хвороба рак спричиняє загибель тіла. Щосекунди у світі гинуть плянети, і щосекун­ди появляються нові, гаснуть зорі і знову загоряються. Чи появляється у світі стільки ж плянет, що й розпадається. Здається, що так, бо коли б було інакше, то світ повнішав би, або порожнішав би, вужчав, або ширшав.

19. В клітині крови рівновага життя. Чи є в людині "успадковані" ті самі закономірності, що й у космосі? Так. Щосекунди в тілі людини умирає десять мільйонів еритроцитів (черво­но­крівців) і щосекунди стільки ж родиться. Коли б їх родилося менше, як умирає, людина була б убита прискореною смертю, а коли б їх родилося більше, як умирає, то людина була б вбита прискореним буянням життя. Клітина крови має складну і витончену конструкцію і вона сама її строго оберігає. Найменше відхилення в будові клітини виводить людину зі строю буття, найменше відхилення плянети від місця її космічного призначення несе їй гибель.

20. Сонце, Вода, Земля. Я довго думав, щоб створити таку форму Священного Жер­товника Рідної Української Національної Віри, і щоб дати тій формі такий зміст, щоб не могли Його (Жертовник наш) спростувати ні віруючі, ні атеїсти, ні прості люди, ні вер­ши­телі духовних істин, і щоб творці інтер­на­ціональних чи національних релігій не могли до Жертовника РУНВіри мати явну чи при­хо­вану злобу. Я взяв субстанцію Життя (Сонце, Вода, Земля) і на основі форми святині суме­рійської (зигурат) створив Жертовник: в Сонці (енергія енергій) — таїна видозмінна світлового кванта — знак Дажбожий Трисуття (тризуб, блискавиця), направо — чаша з Дніп­ровою водою, наліво — чаша з землею Три­пілля, і сказав- побратимам: Сонце — Вода — Земля, це Святая Тройця Дателя Буття, і без Неї воістину не можуть існувати жодні тройці в жодних релігіях.

21. Вода — основа свідомого життя. В тро­пічних країнах Вода не має таких видозмін, як в Оріяні (Україні). Думаю, що коли б вода не випаровувалася і не була хмарою, не творила б блискавиці і не замерзала, не була цілющою росою і не була сніговою хуртовиною, не дже­релила солодкими струмками і не підіймалася вгору (до Сонця!) по жилах ростіння і не творила основу людського життя, то не було б Життя. В живій клітині 80 відсотків води.

22. Жива клітина — вода, сплав Сонця і Землі. Кожна окрема клітина тіла людського потребує дихання і живлення, і кожна, маючи цю поживу, творить енергію, немає енергії — немає клітини. Людина створена з вісімдесяти трильйонів клітин і кожна з них має свій світ, свою форму і свою проблему життя, і кожна вона оздоровлюється водою — найдобірнішим сплавом Сонця і Землі, немає в тілі людини таких речовин, яких би не мала наша Сонячна система.

23. Дажбог — датель буття. Вірю, що навіть ті, які будуть упереджено ставитися до науки "Мага Віри", почнуть звати Дажбога єдиним Дателем Буття. Уточнюю нову інтерпретацію слова "Дажбог": (Да) — Датель, (Бгу) — Буття, Да Бгу (Датель Буття) — Дажбог. Бгу — буття, литовці кажуть — "бути", німці — "Бін", англійці — "Бі", латини — "фуіт" (вони "б" перетворили у "ф"), греки — "пуо" (вони "б" перетворили у "п").

24. Понадматерія і Понаддух. Не можна квант променя, який то самозникає, то самопоявляється (новий феномен відкритий вченими), звати (таке моє переконання) явищем матеріяльним, або духовним. Квант променя, зникаючи, стає півматеріяльним, він "півщось" і "півніщо". Сьогодні за нього по­чалася точитися боротьба. Український розум не може стояти осторонь справ світоро­зуміння. Школа ідеалістів, мобілізувавши свій "трест мозку", аргументує, що квант променя, зникаючи, стає "півдухом" (перемагає дух!).

Школа матеріялістів, мобілізувавши свій "трест мозку", аргументує, що квант променя, зникаючи, стає "півматерією" (перемагає мате­рія!). Я вважаю, що це квантове явище не можна пояснити при допомозі шкіл ідеалізму й матеріялізму: вони мало досконалі своєю однобічністю і нетолерантністю.

Уявний відрізок часу, під час якого квант променя не є ні матеріяльним, ні духовним явищем, перебуває у сфері Волі. Воля — Наддух і Надматерія. Воля — Надбог, і ім'я Їй Дажбог. Бог — це Буття. Не кожне Буття дає Буття, але кожне Буття появилося тому, що мало Дателя (Дажбога).

25. Хто первинний — Дух чи Матерія? Тіль­ки там є Первинність, де є Вторинність. Без Вто­ринности немає Первинности. Первин­ність ви­никла тому, що Дажбог їй дав умови Первинні. Дажбог — Датель Первинности (Духа) і Вторин­ности (Матерії), Дух і Матерія близнята, і, щоб їхні визнавці їх краще ро­зу­міли і жили друж­ньо, їм треба самонавчитися толерантности, яка не можлива без визнання Волі (Дажбога).

26. Людина — свідомий промінь Дажбога. Дажбоже, Твоє першоім'я Воля. Воля — Без­межність і Вічність, Воля — безтілесне серце Дажбоже. Воля не Творець і не Руїнник, але без Неї ніщо не руйнується і ніщо не тво­риться. Людина — свідомий промінь Дажбо­жий, вона квіт серця Дажбожого, вона жила нежиттям у Зоряних Засвіттях перед постан­ням Сонця і Землі, вона жила в Сонці і ос­відомила своє буття на Землі. Психічна діяльність людини характерна тим, що вона має властивість переходити із свідомого світу в несвідомий і — навпаки, і жодна інша істота Землі таких притаманностей не має.

27. Ми віримо у Вічне Життя. Мільярди років на Землі утверджувалалася Свідомість, і вібрували тоді первотворіння свідомого в несвідомому, вони освідомилися трепетом серця Дажбожого, і спрагло ввібрали у себе симфонію Сонячної системи і ритміку світо­вого безмежжя, і стали людиною. І наро­ди­лася в людині туга за безмежжям і туга за вічністю тому, що між Дажбогом і Його внуком (людиною) царствує нерозгадана таїна тайн космічної надприроди; Ми, внуки Дажбожі, віримо у Вічне Життя!

 

ДЕНЬ 4

1. Ще молодий їхати в тайгу. Село Бого­явленське. Директор школи Сер­гій Олександ­рович гнівно сказав мені в канцелярії: «Бун­туєшся? Забув, що твій батько репресований, в Тайзі ліс пиляє. Зрозумій, що аксіома Юк­ліда не потребує доведень, їй беззас­те­режно вірив Ленін. Ти не віриш!?» Диткер Де­ся­ти­рик, який стояв поруч, додав: «Іди, скажи учи­телеві, що віриш у аксіому Юкліда! Ще мо­лодий їхати в Тайгу».

2. Земля не є безмежна. Вночі я лежав го­рілиць на скитській могилі в половіючому жи­ті. Самітній. І вбитий горем забув про землю: уява мене обезземлила й понесла на своїх крилах у зоряні простори. Я вів дві паралельні лінії Юкліда в засвіття, вів їх у безмежжя. Земля не є безмежною. Ідуть мої паралельні, минають нашу сонячну систему, минають ме­та­галактику. Космічні тіла тяжкі, і тому вони вижолоблюють простір, завихрюють безмеж­жя, щоб не розрідитися, не розпорошитися.

3. Дві паралельні лінії й безмежжя. Людина не може дві паралельні лінії провести в без­меж­жя навіть при допомозі найбуйнішої уяви тому, що її уява обмежена. Мозок — це клу­бок, уява — нитка. Нитка обмежена клубком. Не мо­же обмежене народити безмежне. Пара­лель­ні лінії створені недосконалою людською уявою не можуть бути досконало паралельні. Недоско­нале не може бути творцем Доскона­лости (Абсолюту).

4. «Абсолютна ідея». «Абсолютний дух». У філософії Ґеµеля є багато абсолютного, тобто безумовного. В нього існує «абсолютна ідея», «абсолютний дух». Він впевнено твердить, що «абсолютний дух» мешкає поза сферою люд­ського розуму. Я вважаю, що поза людиною немає людини: і тому твердження, що «ідея вища за розум», що «дух мешкає поза сферою розуму», це поняття, які встійнила людина і дала їм ті ознаки, які вона сама має, або яких вона не має, але хотіла б їх мати, або їх інтуїтивно чи уявно пізнати.

5. Органи чуття; хто їхній стимулятор? Зір, слух, нюх, смак, біль, почуття холоду, голоду, спеки, самітности, спраги, рівноваги та інші почуття, якими людина володіє вміло або не­вміло, невистачаючі. Є ще інші «органи» чуттів, є чуття чуттів. Вони стимулюють і ошляхетнюють дії зору, слуху, смаку, нюху, їх треба всесторонньо дослідити, вони є, дарма, що про їх людина не знає, або ще дуже мало знає, їх пізнати і вивчити значить пізнати таїни, які творять суть людського «я». Людина тільки починає пізнавати себе.

6. Нічого немає швидшого. Людина там, де мисль. Мисль Нютона, Анштайна та інших ствердила, що... світло має швидкість триста тисяч кілометрів на секунду, і воно не може бути ні повільнішим, ні швидшим, і швидше від світла (в порожнечі) при жодних умовах рухатися не можна. Коли так, то тоді світло — це Абсолют? Це Абсолют, що не усвідомлює своєї абсолютности. Є в людині щось вище як світло, є щось вище як несвідомий Абсолют?

7. Абсолют замкнутий. Людина хоче бути півлюдиною, надлюдиною, героєм (півбогом) чи просто людиною? Просто людиною бути найтяжче тому, що інші мають протилежні хо­тіння. Людині мало бути людиною? Вона хоче покоряти невідоме, вона хоче бути не тільки земною, а й зоряною — її манять зоряні про­стори? А коли так, то треба вже тепер про­го­лосити вчення Юкліда й Анштайна відста­ли­ми, стримуючими. Є щось швидше як світло? Видиме воно чи ні? Коли світло видимий чемпіон швидкости, то тоді Абсолют замкну­тий, а коли так, то тоді його немає? Чому він замкнутий? Тому, що він не може бути швид­шим як він є, він обмежений (поневолений) своєю обмеженістю, він не може вийти поза свої межі.

8. Не було вже тоді Січі Запорозької. Лю­дина зосереджує в собі сили більші за ті, яки­ми вона розпоряджається, переборюючи най­більші життєві перешкоди. І людина, вми­раючи, не віддає всіх сил для життя чи смерти, вона частину їх бере з собою в інший світ і там вона стає дією (енергією). В людині притаєне минуле, сучасне й майбутнє, їй належить світ, вона найсвідоміший і найдобірніший згусток світу. Я хочу перед тим, як пустити свої мислі в простори нових світорозумінь і світовід­чу­вань, згадати моїх одержимих земляків. В родині козака, який був славним запорозьким гармашем, Дмитра Засядька в 1778 році наро­дився син Олександр. Не було вже тоді Січі Запо­розької, і він був забраний до москвин­ської армії, де став офіцером.

9. «Замислив спалити губернію». Не злю­бив­ши бездушної муштри, Олександр Засядь­ко вернувся на свій хутір на рідну Полтав­щину. Появилася в нього думка створити таку ракету (італійське слово «ракета» означає «трубка»), яка б летіла в повітрі, штовхана газами, які з неї вилітають. І хоч ближні звали його «неуком, залюбленим у мрію», він мріяв, креслив і планував. І, сперечаючись з роди­ною, продав хутір і збудував кузню, накупив пороху, різних залізних матеріялів. За два роки, переборюючи глузування «всезнаю­чих», він створив дивовижні апарати, які літали над полтавськими луками, описуючи вогняні дуги і спалюючи купи бур'яну. Попи і жандарми, переслідуючи Олександра, рекли: «Засядько замислив спалити губернію».

10. Хто був першим творцем ракети? На хутір на Полтавщину в пишних берлинах приїхали генерали з Петербурга до Засядька. Оглянувши його «чудо-труби», вони дали на­каз, щоб винахід Засядька Олександра «прий­няти на озброєння армії». І так уперше в іс­торії полетіли Засядькові бойові ракети на турецьку фортецю Варна 16 вересня 1828 ро­ку. Турецькі історики твердять, що був жах: вогненні струмені повисли над неприступ­ни­ми вежами Варни, осліпили турків, заіскри­лися вогняними стовпами. Оборонці Варни затуляли вуха, не витримуючи жахаючого свисту нової зброї і страшних вибухів. І тоді турецька армія підняла білі полотнища.

Несподівано для політиків Західного Світу, Московитія здобула перемогу. Моско­ви­тія увінчала груди Засядькові хрестами, діямантними зірками, синіми стрічками, орде­нами, вона дала йому генеральські еполети, він став головнокомандуючим ракетними частинами армії Московитії, яка жорстоко по­не­волювала Україну, він — батько-першотво­рець ракетної зброї.

11. «Проект повітроплавного приладу». Ми­кола Кибальчич, українець, в 1853 році народжений у родині Івана Кибальчича в місті Короп. Він захоплений винаходами Олек­сандра Засядька. Він зазначує, що люди­на може на ракетах літати в далекі світи. Він ненавидить московського царя (Олександра Другого), особисто готує бомбу, щоб орга­ні­зувати замах на деспота, який поневолює його народ. Замах здійснений. Микола Кибальчич у Петербурзі в камері смертника пише ге­ніяльну працю «Проект повітроплавного при­ладу», (проект космічного корабля). Моск­­винські жандарми в 1881 році відібрали в нього життя.

12. «Завоювання міжплянетних просторів». Юрій В. Кондратюк (українець, 1900—1942) створює, маючи вісті про діяльність Олек­сан­дра Засядька і Миколи Кибальчича, першо­теорію реактивного руху. Він, як зазначує вір­на Москві «Українська радянська енцикло­педія», «один з перших творців і дослідників ракетної техніки», він «творець схем ракетних міжплянетних подорожей», він був «запро­понував створити станцію супутник місяця», він автор книги «Завоювання міжплянетних просторів».

13. Голос загубленого в пустині. Геніяльні сини Оріяни (України), рясно вспадкувавши велич родичів (предків — зачинателів історії культури і цивілізації Індо-Европейської раси) сумеріян-гіттітів-скитів-русів, перші повели сміло розум людства в космічні мандри. Жандарми царя москвинського арештували їхній труд, їхні мрії, їхні хвилювання. Їхні творіння в 1917 році були передані москвинові Константинові Ціолковському (1857—1935) і москвин став проголошений «основополож­ником теорій міжплянетних сполучень». В західному світі по-вченому занотовано, що геніяльний Микола Кибальчич «рашен» («Ен­циклопедія Британіка», 1973, том 19, стор. 406), щоб в молодому українському поколінні по-вченому творився комплекс приголом­шую­чої меншевартости, мовляв, між мудрими ук­раїнців немає. І так довго розум і душа ук­раїнські будуть працювати в користь вторж­ників-москвинів, як довго не буде Української Держави, наші протести на Заході, що він не «рашен», а «юкреініен», це безпорадний голос загубленого в пустині...

14. Конструктор першого космічного ко­рабля. 30 грудня в 1906 році в родині козака Павла Короліва народився син Сергій. Марія Миколаївна (мати Сергія) після поховання свого сина сказала: «Наші предки — українські козаки, і син мій успадкував від них, як видно, вміння, завзятість, волю, ту волю, яка допо­могла йому сягнути омріяної мети. Мій син завжди зберігав любов до України» («Украї­на», 18 квітня, 1971 рік, Київ). Відзначаючи день «совєтської космонавтики», «Україна» пи­ше, що «Сергій Королів — творець косміч­них кораблів». На будинку (в Житомирі), в якому він народився, прибита металева таб­лиця, на ній написано, що «Сергій Королів — конструктор в галузі ракетної техніки і кос­мічних досліджень», він конструктор першого космічного корабля.

15. «Політ ракети на місяць, або — смерть». Жахлива правда — не великий, але жорстокий розум, бачимо, володіє великим, але мирним розумом українця. Заводи «СССР» (імперії Москвинської) виготовляли деталі для ракет такі, які були накреслені Сергієм Королівим. У Києві (між науковцями) відкрито мовилося, що Микита Хрущов, перед тим, як плянувати свою подорож до Америки, дав наказ Сергію Короліву: «Політ ракети на місяць, або — смерть». Сергій Королів, працюючи у лябо­ра­торіях від шести годин ранку до першої ночі, наказ деспота виконав і помер на атак серця. Так, це він «Микола Кибальчич накреслив праобраз космічного корабля, що його впер­ше послав у космос земляк Кибальчича Сергій Королів» («Україна», 18 квітня, 1971 рік).

16. Чи земна людина залишиться земною? Я твій син, моя Оріяно (Україно), обурений, що плоди великого розуму твого несуть славу й могутність тому народові, який тебе так безоглядно, так жорстоко поневолює. Рвучи кайдани неволі, поведу я Тебе, Людино Ук­раїнська, моя Ти душе сторозтерзана, у світи нові і незказанні, звеличу Тебе. І в дорозі діли­тиму з Тобою сухар і шклянку води, Твої смутки і радощі, не кепкуй з крил мислення мого, хай вони летять! Я думаю: якщо небесне тіло залишиться небесним, прийнявши на своє подвір'я людину Землі, то чи людина зали­шить­ся земною? Уявляю: людина на косміч­них кораблях покинула орбіту Землі, і посе­лилася на іншій плянеті.

17. Неземне в земній людині. Інша плянета — інші обставини. Людині треба або пере­ста­ти бути людиною (очевидно в земному розу­мінні), або придбати нові чуття — стати більш, ніж земною людиною. Чи може людина ли­шитися людиною, маючи в собі щось більше як людське? їй стануть властиві чуття косміч­ности. І спочатку вони будуть мало розвинені, і вони: або знищать людину, або вдоско­на­лять її, спрямують її розвиток духовний і тілесний в іншому (в неземному, досі нам незнаному) напрямку.

18. Відбудеться перебудова неврона. В кос­мосі придбані інстинкти передаватимуться від покоління до покоління. Вони вплинуть на будову тіла людського, вони змінять архітек­тоніку мозку. І що ж тоді буде? Ставлячи таке питання, відповідаю: виникнуть тоді не тільки нові способи мислення, а й нові шляхи по­явлення мислі, мисль буде будуватися з якіс­нішого і многограннішого матеріялу. Склад­ніші шляхи появлення мислі створять людину розумово потужнішою, її «я» їй буде краще зрозуміле. І що ж тоді буде? Тоді може від­бутися (таке моє передчуття) не тільки зміна, а й досі не передбачена перебудова неврона. Схо­че неврон перебудуватися, стати доскона­лішим явищем космосу?

19. Енергія збудження і гальмування. Неврони, що не тільки розташовані в цент­раль­ній нервовій системі, а й творять її суть, мають різні призначення, різні властивості і поводження. І коли усталено, що від них зале­жить темперамент людини, сила її збудження, гальмування, витривалість, то значить треба вірити, що їхнє вдосконалення принесе вдо­ско­налення людини. Людина збагатиться до­вершенішою енергією збудження і гальму­ван­ня, її витривалість буде подвоєна, її відчуття світу буде віщуючіше.

20. Появиться відчуження до Землі. Ком­бінації нових вражень і нових хвилювань вимагатимуть від людини, яка лишила Землю і стала мешканцем іншої плянети, занедбання того чи іншого створеного на Землі органу чуття і придбання нового, необхідного для освоєння космосу. І тоді появиться в людині відчуження до Землі чи туга за Нею — мож­ливо, що й туга, бо людина, сама ще добре не знаючи цього, вкомпонована у всі коди Землі і Зоряного Світу.

Зміст життя матиме іншу форму, іншу гармонію, і мисль матиме інший ритм. І коли б така людина знову вернулася на Землю, вона б була не придатною для життя на ній, вона б була чужою в сфері її магнітного поля, вона б мала навколо серця неземний німб. Зазначую, що я цими твердженнями не про­го­лошую нової «аксіоми», я тільки, керуючись інтуїцією, шуканнями майбутніх шляхів люд­ст­ва, поширюю обрій людської уяви, люд­ських хотінь і світовідчувань, і одні можуть на мої твердження дивитися як на мандри Гулівера, інші — як на ґрунтовні передбачення.

21. Соняшник — квітка Дажбожа. На по­верхні сонця, у світі сусідніх і далеких галак­тик постійно відбуваються зміни. І їх (як я вже зазначував у «Світ і його таїни») відчуває кожна клітина тіла нашого, в кожній клітині тіла нашого, як у досконалій лабораторії, уком­понована суть світу, і все це ми від­чуваємо несвідомо так, як несвідомо соняш­ник стрічає схід сонця і потім повертає свою квітучу золоту голову за рухом сонця, щоб з ним вечором попрощатися.

22. Потрібно чотири світлових роки. Огля­немо інший хід обставин. Уявімо, що людина живе на іншій плянеті й підтримує постійний зв'язок зі своїм матірним світом — зі Землею. Підтримання зв'язку ускладнене. Щоб штуч­ний супутник Землі міг рухатися, йому по­трібна швидкість — вісім кілометрів на се­кунду. Ця велика швидкість замала, щоб господарювати в космосі, очевидно, маючи в космічних кораблях штучний ґрунт, на якому ростуть чудо-овочі.

Щоб увійти в орбіту зірки, яка від Землі найближче віддалена, потрібно чотири роки і то тільки при тій умові, що космічний кора­бель летітиме зі швидкістю триста тисяч кі­лометрів на секунду. Припущення це казкове, але погодьмося, що людина вміє казку пере­творювати в дійсність. Може появитися кора­бель понадсвітлової швидкости? Сьогодні вчені твердять, що навіть швидкости світлової досягнути не можна.

23. Чи буде війна за атмосферу в космосі? Людина знаходить плянету, яка кружляє нав­коло зорі і бачить, що нововідкрита плянета густо заселена людьми. Умови, в яких ново­плянетні люди родяться і живуть, не придатні для людини Землі. Що робити? На ново­відкритій плянеті можна змінити атмосферу, наблизивши її до Земної, але така зміна при­не­се гибель «автохтонам». Чи буде війна за ат­мосферу в космосі, чи новоплянетні люди не спричинять вибух Землі нашої, щоб жити спокійно? Образ людини Зоряної плянети не подібний на образ людини Земної плянети. А головне те, що склад і поводження клітин білка інший.

24. Нові властивості людини. Потрібно, щоб земна людина в неземних умовах наро­дила нові покоління. Нові покоління після довгої боротьби з оточенням, пристосуються до життя на новій плянеті. Вони, наприклад, набудуть (придбають) властивість у тілі скупчувати необхідну кількість теплоенергії, що приходить від сонця їхньої сонячної системи і потім користуватися цим теплом для обігрівання тіла при надзвичайно різких коливаннях температури.

25. Людина двох сонячних систем. Людина чарівна і безмежна невгамовністю своїх хо­тінь. Вона хоче долати межі. Коли б не було меж, не було б людських хотінь. Нові космічні покоління, народжені на нововідкритій пля­неті (за декілька тисячоліть), утратять мову лю­дей Землі тому, що вона стане непри­дат­ною в тих умовах. Вони створять нову мову, нову метрику звукосполучень і понять. Вони збагачені інстинктами двоплянетних людей, в їхньому тілі втілені властивості двох сонячних систем. Вони мають подвійну спрагу виру­ша­ти в нові мандри, щоб відкрити і за собою закріпити нові плянети. Нова (вже не земна, хоч її предки і мали суто земне походження) людина залишає нашу галактику і вторгається у світ інших галактик. І тоді вона потрапляє на непереможну перешкоду.

26. Людина житиме тисячу літ. Життя людини закоротке, щоб вона могла на косміч­них кораблях, які мають світлову швидкість, відвідати чужу галактику і повернутися в рідну. І тоді в космічної людини появиться бунт проти себе, бунт проти сутности, яка її творить людиною, бунт проти межі, яка відділяє Буття від Небуття. І людина знову вернеться сама до себе. Вона почне сама в собі шукати відповіді на питання нових основ життя. Вона, докладно пізнавши таїни спо­луки і розвитку живої клітини, продовжить своє життя на тисячу літ.

27. П'ять тисяч літ в дорозі. Людина заморозить сама себе в розквіті життя в кос­мічному кораблі і летітиме (летітиме замо­ро­жена свідомість) п'ять тисяч літ зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, щоб потім самовключилися машини, які б її розморо­зили і дали їй можливість осісти на плянеті нової сонячної системи. І розморожена лю­дина, приклавши до серця апарат величиною в копійку, пошле в рідну сонячну систему вість, що її серце має нормальний пульс, що катастрофу галактики вдалося пережити щас­ливо. І її почують. Галактика має мільярд, сто мільярдів плянет... І одна галактика творить­ся, інша вибухає. Вибухають мільярди плянет, і, очевидно, гинуть тоді там людства нам незнані. Як ти, земна людино, почувати­мешся, потрапивши в катастрофу галактики?

28. Людино, живи довго! Дажбоже мій, як хороше, що я Твій вільний внук, і Ти окри­люєш мою уяву, ведеш мої мислі в незвідані засвіття, як хороше, що я, линучи на кораблях мислі невгамовної, тримаю в руці синю во­лошку, яка виросла в житах Оріяни (України), а в очах моїх небо євшанове, а в серці любов — щира і полум'яна любов до людей хороших душевних якостей, вільного і правильного мис­лення, благородних навиків. Людино, живи довго! Коли окремі тварини живуть сотні літ, коли окремі дерева (індійська смо­ківниця) живуть десять тисяч літ, то чому не можеш жити ти, Людино?!

29. Чим можна покорити безмежність. В основі живої клітини лежить білок: всі істоти, що мають червону кров, властивостями живої клітини споріднені. Справді, є можливість, щоб людина жила довго. Продовження віку космічної людини ще не розв'яже перешкод під час її дальшого освоєння космосу — космос безмежний, він ніде не починається і ніде не кінчається. Тільки безмежністю можна поко­рити безмежність. Чи в основі безмежності панує щось вище як свідомість, щось менше як несвідомість?

30. Поза світом переконань і передбачень. Людина, живучи тисячу літ, перетворить свій мозок не тільки у джерело надпотужного космічного мислення, а й розвине неврони (маю на увазі розгалуження дентритів і ак­сонів) у тому напрямку, що вони виділятимуть щось складніше як хвилі, і цей поки що невло­вимий «потік» матиме надсвітлову швидкість. Чому? Бо в людині вкодована таїна безмежжя, таїна вічного світового «Я».

31. Чи постане понадсвітлова швидкість? Тому, що джерело, яке родить світлову швид­кість має сталі властивості і не осмислює сво­го діяння, воно себе не вдосконалює. А нев­рони? Неврони (осмислене джерело неврон­них по­надхвиль) збагачені властивостями безмеж­но­го розвитку, вони самі свій світ поглиблюють. Телепатія? Швидкість неврон­них понадхвиль людина може розвивати до безмежности. І ці хвилі будуть людиною «за­пряжені», вона навчиться акумулювати свої титанічні (яке ж це слово земне) можливості. Людина неврон­ними хвилями (підсиленими ще не винай­деними машинами) почне ке­рувати косміч­ни­ми кораблями і розвиватиме їхню понад­світ­лову швидкість. З дії постала дія.

32. Непорочна донька зоряних Світів. Я вважаю, що на тому місці, де тепер перебуває наша Земна плянета, десятки мільярдів літ тому був космічний клубок вібраційної Дії, ім'я їй хай буде Воля. Воля, ім'я їй хай буде Наддух і Надматерія (Грецьке слово «енер­гія» означає «дія»). З енергії (з квантів про­­міння космічного) постав атомний пил, із вібра­цій­но-вихруватого пилу, який, творячи спіраль конусну, сам у себе втягувався, згу­щувався, стискався, створилася могутня зоря. Після мільярдів літ горіння вона почала хо­ло­нути, і сьогодні в глибинах її «душі» киплять метали і діяманти, а на її корі, осяяній сонцем, цвітуть сади, пливуть ріки, хвилюються моря і живе горде Людство. Земна плянета — непо­роч­на донька зоряних Світів.

33. Сонце всюдисуще. Одну двохмільярдну частину тепла сонячного отримує наша Земна плянета, і вона, маючи це сонячне щастя, стала садом життя буйного, натхненного і розумного. Сонце, посилаючи на Землю про­міння свої, творить життя, сонце всюдисуще — воно у квітучому різнотрав'ї, воно в піснях солов'їних, воно в нашій крові, у клітинах нашого мозку, воно в усьому, що дихає, що має зерно життя.

34. О Дажбоже мій! У безмежних зоряних просторах, як непомітна піщинка на березі моря, загубилася наша прекрасна Земна плянета. В її чарівній колисці виколисується таїна майбутнього. А, може, Вона, знесилена непередбачливим умом дітей своїх, вибухне, знову стане палаючою зорею?

І тоді в космічне горіння перетвориться дихання сучасного Людства. О Дажбоже мій, падіння і вознесіння внуків Твоїх відбувається на Твоїх невидимих безтілесних долонях! Я за­чарований і натхненний таїнами Твоїми, ку­паний я диханням Твоїм, ласканий я волею Твоєю, проголошую нове розуміння світотво­рення і світовідчування. Я ніколи не побачу Тебе, ніколи не дійду до таїн Твого безмежжя, до вічности Твоєї вічности, але прагнення іти до Тебе, Дажбоже мій, моя священна одер­жимість, моя священна віра, і я з нею ділюся, і я з нею тішуся і могутнію з моїми побра­ти­мами і посестрами, зрідненими в Об'єднанні Синів і Дочок України.

35. Ми по-новому осмислюємо минуле. На світі немає непомильних людей тому, що ми­лостива мати-природа їх родить не у формі зерна, а квітів — і квітує Людство у садах Життя. Квітнуть мільярди квіток, і кожна з них має в собі щось своє, щось неповторне. І кожна вона свідомо чи несвідомо вдоско­на­лю­ється тільки тому, що має щастя у по­милках шукати нових і нових шляхів роз­витку. Ми, внуки Дажбожі, тисячу літ тому здійснили помилку, ми виступили проти милостивої матері-природи, проти природної суті «Я» людського, ми зреклися рідної ду­хо­вости, яка була довершеністю нашого буття, яка була найвластивішою для нашого тіла, для нашого підсоння, для нашого темпера­менту, для наших чуттів і нашого магнітного поля. Ми помилилися. І ми сьогодні не тільки помилку свою виправляємо, а й по-новому осмислюємо все минуле й сучасне, щоб відважніше, щоб кмітливіше відчинити двері Майбутнього!

 

ДЕНЬ 5

1. Предки, благо віщуйте мені! Предки, благо віщуйте мені! Без Вас — я сирота люд­ства, з Вами — я мудрість, з Вами — я чуття, з Вами—я минуле, сучасне і майбутнє.

Час прийшов, визріло мислення моє, по­мно­жилися чуття мої. І я благословенний Тобою, Дажбоже мій, вирушаю в далеку дорогу.

В дорозі не шукатиму пригод, золотих скарбів, не ректиму, що ловив мене світ і не спіймав — не тікатиму від світу зла — з ним треба боротися, не тікатиму від світу добра — його треба творити. Шукатиму ключі, загуб­лені на гураганних шляхах історії людства — шукатиму ключі вдень і вночі, щоб звільнити мій народ з духовнотілесної в'язниці.

2. Болісно заплаче душа моя. Коли знемо­же­ний дорогою і ощасливлений знахідкою, скажу натхненно: «Слава Тобі, Дажбоже мій!», і кину їм (моїм окраденим однопле­мен­никам-в'язням чужовір'я) ключ під ноги, вони його піднімуть і віддадуть тим, які їх три­мають у в'язниці. Чому?

Їх навчено, щоб вони самі себе путали в неволі, звучи неволю волею. І бачачи, що мої одноплеменники, народжені у в'язниці, звикли до неї так, як пташка до клітки, як рибка до акваріума, і тому не мають відваги її лишати, болісно заплаче душа моя — і затремтять на дні її серця рясні сльози великої віри моєї.

Трагічний той рятівник, що рятує тих, які попрощалися з білим світом і рятуватися не хочуть.

3. «Потопаючі, хто Ви?» «Ми калічені душі великого народу, ми не ми. Воїни-богатирі, подвижники легендарної Оріяни (України-Руси-Скитії-Кимерії (Сумерії), яртури і буйту­ри спочивають у степових могилах, у полум'ї маків, у пахощах чебреця, духм'яного євшан-зілля, у зоряних оселях предків, їм належить вічність. Біля них притаєна історія, воля і сла­ва Великого Народу — Народу Богатирів люд­ства. Між ними і нами — зірваний міст. Чому?»

4. Вони рекли: «Мук, більше мук!» «Хто не поляг у чесному бою і не хотів стати на коліна перед чужинцями-вторжниками, той був чет­вер­тований на перехресних дорогах. Малих і великих "христосів" України не три дні, а довгі тижні катували на хрестах...»

«І одні з них казали, що померти — щастя велике, рятунок від мук несусвітніх. Інші на хрестах розіп'яті рекли: "Мук, більше мук! Найстрашніші муки за Тебе, Вітчизно моя, не страшні!"

Весь наш народ (споконвічний володар раю Земного) був засуджений на смерть. У нього було відібране право на продовження роду свого, тепер він повинен би бути на списку погиблих племен, держав, цивілізацій, про існування яких ми сьогодні довідуємося тільки з археологічних розкопок».

5. «Ми їм віддали свою душу "на исправле­ние". Сталося диво, не передбачене души­телями нашими, ми (найплохіші сини і дочки України) уціліли... уціліли тому, що на рідній землі поклонилися чужинцям-вторжникам. Ми їм підставили праву щоку, коли вони нас били у ліву».

«Ми осолоджували душу катів наших своєю терпеливою покірністю. Ми їхнє на­сильство над нами визнали "Божою ласкою". Ми їм віддали душу "на исправление", ми їх (катів наших) визнали законними панами, а себе ми визнали законними рабами і ми погодилися: так, як панам призначено шукати щастя у панських навиках, так нам (рабам) призначено шукати щастя у рабських нави­ках, і ми були щасливі, що "їде, їде Зельман"».

6. «Ми не були покинуті матір'ю-природою. Ми покірні (духом і тілом спотворені) ще мали в собі інстинкт розмноження — ми пус­тили у світ покоління плохих (духом убогих, по-рабському бунтівливих) людей».

«Ми свідомі, що ми гірші люди, у нас низь­ка національна температура; все, що ми тепер звемо "нашим", справді, не наше (добрий Ісус — не наш, злий Ленін — не наш, наше добро не наше, наше зло не наше). Чужі істини хитро до нас присмокталися, щоб живитися соками нашими, ми порожніємо, але ми звикли до цих почувань, вони стали нашою традицією».

«Ти наш, але ми тебе ненавидимо, чужо­вір'я нас навчило ненавидіти тебе за те, що ти нас любиш великою любов'ю великих предків наших. Ми відвикли від духовости, яка є істинно наша, і тому ми ненавидимо тебе, ти її носій!»

«Ти кажеш, що ми живемо у в'язниці, що ми — раби? Ні, не ображай нас! У нас на стінах всюди написано: "Спасибі за вільне щасливе життя!" Ми раби, яким заборонено звати себе рабами — ми раби рабів, отже, ми більше як раби, ми хворі, але наша хвороба нашими панами визнана здоров'ям, і ми вмираємо задушені "здоров'ям"».

«Ми віримо написаному, і віра ця при­щеп­лена нам давно — нам рекли попи у церквах, щоб ми вірили їхнім словам, бо так... "на­писано"» (Іоан, гл. 24, 46).

«Десь на дні душі нашої клекоче сила великих предків наших, але ми її придушуємо. Ми її соромливо приховуємо. Ми утратили здібність її розуміти. Ми від неї відвикли, нам заборонено про неї говорити. Ми мовчимо, щоб жити аби жити».

Я думаю: значить треба не тільки дати в'язням ключ від в'язниці, не тільки будити їх словами «воля народам, воля людині», треба їх (велику батьківську терпеливість проявляю­чи) навчити любити волю, навчити творити волю, треба навчити їх не вміти жити без волі — треба творити нове «Я»!

7. Коли почалася історія людства? Вважаю, що історія людства почалася тоді, коли появилася людина: де і коли вона появилася — коли «людина стала людиною»? Земна пля­нета — колиска людини, чи може вона (лю­дина) примандрувала з інших світів? Чи земна людина земна, чи вона зріднена (кровноду­хов­но) з людиною інших галактик (сонячних систем)?

Геологія, геоботаніка, зоологія, па­леонто­логія, антропологія та інші науки, що пра­гнуть читати книгу Земної плянети, дають мені право твердити, що найсприятливішим місцем для народження, оформлення розвитку людини була та частина Землі, яка знахо­диться на північ від Чорного моря.

8. На території, ім'я якій нині Україна. Перед виникненням гір Земна плянета пере­бувала в рідкому стані. У часи припинення її формування (тобто, далеко перед появленням червонокровних організмів), територія, яка сьогодні зветься Україною, була покрита не­гли­бокою водою і численними островами.

Ніби сама мати-Природа готувала для ро­зумних дітей своїх квітучо-пишну колиску? Час (мільйон років) звільнив її (пратериторію України) від мілководдя. І тоді на її преро­дючій землі (на землі безподібних на Земній плянеті перетворень і видозмін біофізичних) по­явилася багатюща субтропічна рослин­ність.

9. І був клімат такий, як тепер у Африці. Щойно народжений Дніпро (Дніпро криш­та­ль­ний і повноводний) і його притоки уста­лю­вали свої русла, їхні води були загачені ри­бою, яка пливла з морів на нерест. На гіллях дерев-велетнів гніздилися дивовижні птахи, у травах густих і соковитих, у печерах над­річ­кових плодилися звірі. Ніде (на жодній час­тині плянети Земної) так спонтанно, так буйно не торжествувало життя, як на берегах Дніпра! В часи праісторії людства на тери­торії, ім'я якій УКРАЇНА, був клімат такий, як тепер у Центральній Африці.

10. Ворогуючі поняття про походження лю­ди­ни. Маркс-Енгєльс твердять (і їхній теорії свя­то вірять їхні віруючі), що «праця створила лю­ди­ну». Ні, мавпа мільйони літ тяжко пра­цює, щоб здобути собі й дітям своїм харч що­ден­ний, в неї розвинені кінцівки, м'язи, зір, слух, нюх, але вона не придбала ознаків сві­домої істоти: най­мудріша мавпа не створила найпримітивнішого знаряддя, при допомозі якого вона б викону­вала працю і яке б свідомо носила з собою.

Коли б людина була за один день ство­рена, як про це пише християнська Біблія, (і створена у віці дорослому), її життя було б нещасне. Перший бунт, який вона б створила, це був би оправданий виступ проти свого творця: «Чому ти мене позбавив дитинства?»

Дитинство і юність — весна людини. Що варте літо без весни!? Хіба б доросла людина чулася щасливою, не знаючи безжурних і допитливих днів дитинства, не знаючи чуттів юности?

Кажуть, що їй (людині, створеній Єговою) було дароване щастя, тобто рай, але вона його не вміла оцінити. О, благородна! Хто ні­коли не пробував гіркого, не знає, що солодке. Тільки той вміє любити, хто вміє ненавидіти.

11. Початкові прояви мислі. В багатьох міс­­цях на території України знайдені стійби­ща предків людини. Предки людини (мільйо­ни літ тому) були найрозумнішими істотами свого часу. Вони володіли початковими про­я­ва­ми мислі. «Найрозумніші» — поняття віднос­не.

Початкові прояви мислі мають сьогодні коні, собаки, коти, мавпи (мавпи між ними найбільш розвинені). Іде лісом собака, з дерева впала суха гілка і вдарила його. Він відчув удар (у нього розвинені органи чуття), оглянувся. Він побачив гілку, яка впала на нього (він запам'ятав її форму), але він не може пояснити, чому ця подія сталася.

12. Потрібна переоцінка наукових тверд­жень. Археологи повідомили евіт (і їхнє по­відомлення скорочено оголосили майже всі українські часописи), що біля міста Стеблів (Наддніпрянщина) під час розкопок знайдене стародавнє селище.

В житлах лежали кам'яні знаряддя праці, речі щоденного вжитку, мистецькі вироби, на кістках зображена блискавиця, символи вог­ню (перехрещені паліччя). Археологічна комі­сія звітує, що наші далекі предки «на кістках мамонтів робили своєрідні знаки, які служили їм для обрахування часу».

Після всебічних досліджень виявилося, що «знаки представляють свого роду місячний календар, на деяких кістках такий календар цілком відповідає періодові одного року».

Знахідки ці не мали б жодного значення, коли б не було встановлено на основі аналізу (С — 14), що цей календар створений тридцять чотири тисячі літ тому.

Календар, знайдений в Україні, треба вва­жати найстародавнішим на плянеті Земля. Він репрезентує твердження, що розвиток мислі людей, які жили на території України, мав най­інтенсивніші прояви. Всі дотеперішні «ка­нони» науковців Західної Европи, що «гомо­сапіенс» появився тридцять тисяч літ тому (на мою думку) треба вважати перестарілими.

13. Коли людина стає людиною? Станиці (стоянки, селища, городища) «гомосапіенса», тобто, «людини думаючої» знайдені в бага­тьох областях України. Будьмо послідовними, біля Дніпра тепер розкопані стійбища люд­ини, яка жила двісті тисяч літ тому — чи ця людина була людиною?

Вважаю, що людина тоді стає людиною, ко­ли вона стає творцем. Творіння її хай бу­дуть найпримітивніші, але вони появилися, як наслідок (як завершення) вищої форми мис­лення.

Двісті тисяч літ тому вже наш далекий предок умів з кісток, з каменя (переважно з кременя) виготовляти знаряддя праці. Огля­даючи знаряддя, ми маємо підставу твердити, що він (наш далекий предок) мав свідомість — він знав для якої мети творить кам'яний ніж. Свідомість — завершення вищої форми мислення, без пам'яти немає мислення.

14. Що таке пам'ять і які її частини? Уявімо таку просту подію: тато спіймав козу, приніс її до житла і пішов до сусідів позичити вогню. З лісу вибіг медвідь і забрав козу. Вернувся та­то. Діти тривожно пояснюють йому, що тра­пилося під час його відсутности.

Чому дитина має здібність розповісти про подію? Що сталося у світі її емоцій, мислення? Дитина побачила подію — медвідь забрав козу. Побачити подію здібні найпримітивніші істо­ти, які мають очі.

Дитина не тільки побачила подію, а й за­тримала її образ у пам'яті своїй, це вже другий (умовно назвемо, «вищий») щабель пам'яти і ним володіють мавпи, коні, коти, собаки. Але цієї «вищости» замало, щоб бути людиною. Дитина подію побачила, затримала її зна­чен­ня в пам'яті і головне – при допомозі звуків (одночленних слів) передала татові. І оцей третій (найвищий) щабель пам'яти властивий тільки людині.

Ми любимо вишневі сади. Спостережли­вий садовод знає, що у шпаків є вождь. Вождь володіє найрозвиненішими інстинктами само­збереження. Природа призначила його бути вождем, не радячись із зграєю шпачиною. Шпа­чина зграя сідає на вишню. Вождь, поба­чивши небезпеку, дає окриком сигнал своєму племенові і воно тікає: тут також була подія побачена, затримана і передана, але її зна­чення відчуто тільки інстинктивно, шпак не знає, чому «хижак» забороняє його доброму племенові їсти смачні ягоди.

15. Шляхи само­вдосконалення понять і по­чувань. Людина має здатність не тільки орі­єнтуватися у часові і просторі, а й осмислю­вати їх. Вона сама ви­значає своє місце в світі і своє відношення до нього. Вона сама на­вчилася відділяти хибні думки від правиль­них.

Наприклад, камінь котиться з гори — думка правильна. Чому саме цей камінь котиться, а не інший? Є, мабуть, невидима сила (бо коли б вона була видимою, її можна б побачити?), яка своєю увагою штовхнула камінь? І цією невидимою силою є «Бог Ваю» (санскрит — віяння, вітер).

Камінь котиться на гору — думка не­правильна. Мати любить чужу дитину більше, як свою — почування хибне, і воно насторо­жує матерів. Мати любить рідну дитину більше, як чужу — почування правильне. Бать­ко любить чужу дитину більше, як свою — по­чу­вання підозріле. Юнак потрапив у полон, де його примушують, щоб він чуже плем'я любив вірніше, як рідне — тут відбувається насиль­ство над чуттями людини, ні, тут відбувається щось більше, як насильство: злі люди висту­пають проти матері-природи, яка пов'язала сина з його родом таїнами родинної своєрід­ности, без яких життя не є повноцінним.

16. Перед освоєнням вогню. Стійбища, які тепер знайдені над берегами Дніпра, дають нам можливість довідатися, що наші предки жили родинами. Вони спільно ходили на полювання і спільно споживали здобич.

Їм не було легко жити. Щоб жити, треба вчитися, щоб жити, треба боротися. Вони були постійно оточені хижою звіриною. В пе­черах (на яких тепер стоїть Київ) жили печерні медведі, леви, гієни, шаблезубі тигри, над берегами бродили слони, у калюжах лежали гіпопотами.

Кості давно померлих звірів знайдені, і тепер вони лежать у музеях Києва. Явище всім знане (і воно було й на нашій землі): коли блискавиця підпалювала ліс, від вогню тікали «пліч-о-пліч» кози, вовки, зайці, тигри, змії, мавпи і люди (огонь людьми тоді ще не був освоєний).

17. Їм блискавиця принесла дар сонця. На­ші предки, освоївши вогонь, стали волода­рями світу. Вони, мандруючи з вогненними «жезлами», помітили, що їх бояться найне­безпечніші хижаки. Звірі, побачивши «ходя­чий вогонь», тікали з долин, з печер.

Наші предки (біля берегів Дніпра) вибира­ли печери сухі, такі, що мали вигідний вхід, рівну долівку, високу стелю. У просторих пе­че­рах було зручно біля вогню здійснювати обря­дові танці. Долівки, викладені медвежи­ми шкірами, «в'язанки» сухих духм’яних кві­тів, знаряддя праці і полювання, мистецькі вироби творили родову своєрідність житла.

Тепер знайдені печери, у яких наші предки (без перерви) жили багато тисячоліть. Інколи траплялося — обвалювалася в печері стеля, кості, раптово привалені глиною, кам'яніли — до них не доходило повітря. Вони десятки тисячоліть пролежавши, збереглися до сього­дні і ми їх оглядаємо, щоб краще пізнати себе.

18. Смійтеся та не дуже. Ті, що сміються зі своїх далеких предків, звучи їх «вогнепоклон­ни­ками», «дикунами», «ідолопоклонниками», мають низький духовно-тілесний рівень, убо­ге світорозуміння. Наші предки у свій час бу­ли найпередовішими людьми на плянеті Земля.

Їхні інстинкти (переважно благородні інстинкти) досі живуть у нас, і без них ми не могли б розвиватися. Між іншим, наші влюблені діти, коли ми їм даруємо ляльки, з радости підстрибують, сплескують руками і ми спільно з ними приємно хвилюємося. Бачимо — це наші діти здійснюють підсвідомо обряд радости, дарований їм їхніми дуже далекими предками?

Потомки, які житимуть тридцять тисяч літ після нас, мабуть, матимуть право сказати, що ми були дикунами: їздили автами, які руха­лися смердючою рідиною, літали літаками примітивно збудованими, будучи не здібними володарями природи, затруїли її лоно, спо­творили її квітуче обличчя.

19. Сучасне людство може втратити себе. Людство (сучасне людство) може втратити себе і жити так, як жили його предки мільйон років тому, ні, навіть примітивніше. З лиця Землі можуть зникнути ознаки цивілізації, мо­же зникнути мова – найвеличніший скарб Світу.

Півлюди, які постали з високо-продухов­лених людей-титанів, що були покорителями космосу, будуть між собою спілкуватися при допомозі вигуків, рухів голови, ніг. Їхній по­гляд здичавіє, шкіра їхня покриється густим волоссям. І статися загублення людини може тоді, коли під впливом досі непередбачених космічних гураґанів (дій новоявленої радіяції) в людини на руках появляться такі короткі пальці, як на ногах. Вона живитиметься ко­рою, дикими ягодами, зерном здичавілої пшениці.

Виживатимуть тільки ті, які спритніше ла­зитимуть по деревах, рятуючись від хижаків. В такої півлюдини не буде розвинена мисль (змаліє і зникне «кора» мозку), тому що вона не матиме можливости свої найпростіші за­думи здійснювати. В неї не може постати думка виломити лозину і створити лука: в неї немає рук, які могли б цей задум реалізувати. Мисль розвивається там, де існують можли­вості її втілювати в життя. Там, де мисль не можна застосувати, вона непотрібна; немає мислі — немає людини.

20. «Революція» в природі України. Сто п'ятдесят тисяч років тому на території Укра­їни холоднішає. Чому? Досі відповіді немає. Є припущення, що зменшення сонячної радіяції спричинило «революцію» в природі. Сумніва­ю­ся.

Коли щосекунди Сонце втрачає мільйони тонн своєї маси, викидаючи її в космічні простори, і коли воно впродовж мільярдів років не поменшало і не охолонуло, значить воно само себе наснажує? А може ні? Може не можна пізнати сутности Сонця тими нормами пізнання, які створила людина Землі, може в «серці» Сонця вкодовані речовини, про атом­ні властивості яких досі людина Землі нічого не знає?

Сонце не зрадить Землі. Думаю — не в Сонці, а на Землі сто п'ятдесят тисяч літ тому від­булися досі нам незнані «катаклізми». Вони згустили її атмосферу, забруднили її, стри­ма­ли доступ сонячного тепла і тому стало похолодніння.

Коли б (це моє припущення, і його треба доказами обґрунтувати) загорілися могутні субтропічні ліси України (через малу кількість опадів), коли б поверхню Чорного моря покрив шар нафти, яка заджерелила з надр земних і загорілася від блискавиці, чорні хмари не допустили б до Землі сонячного проміння в потрібній кількості і вона б покрилася ожеледдю. Вважаю, що зледеніння території України не було.

21. Їх я умовно назву «сварагами». Хочу вірити (дарма, що ці мої міркування можуть насторожити науковців), що в космічних просторах існують «цвинтарища» погиблих га­лактик (сонячних систем), людств, цивілі­за­цій і ми, земляни, ніколи нічого про їхнє буття не знатимемо. «Скелети» погиблих галактик складаються з речовин, які треба вважати кос­мічними згустками: декілька кубічних санти­метрів такої «речовини» може важити стільки, як наша прекрасна Земна плянета. Згустки ці створені з атомів, які мають надгустинні ядра, і їхня архітектоніка «іншосвітня»: в ній втілене витончене завершення енергії енергій, в ній зустрічаються кінець і початок Буття. Вва­жаю, що з декількох кубічних сантиметрів та­кої «речовини» може постати зоря більша як Місяць.

Чи в «серці» Сонця часом не «діє» енергія цих «речовин»? Їх умовно назву «сварагами» (санскрит, «самоопромінювачами»)? Чи наше Сонце не є воскреслим «серцем» померлих галактик? Чи не прийшов час, щоб науковці почали на Світ дивитися очима надземними і пізнавали Його суть поняттями, віддаленими від обмежених земних понять. У світі є творці досі нам незнаних цивілізацій, які, мабуть, мають зовсім інші поняття про час, простір, швидкість, зникання і виникання енергії — може при співпраці землян і неземлян в май­бутньому почнеться успішніше пізнання Світу.

22. Мозок — архітектонічне завершення людського «Я». Все, що живе, реагує на світло, холод, тепло, тиск; подразливість властива навіть одноклітинним організмам. Чутливість — вища форма подразливости. Була ніч — став день, була буря — стала тиша, первісна людина, маючи розвинену чутливість, на всі ці явища несвідомо реагувала протилежними від­чуттями. В неї творився «бунт» (тарасо­вість) чуттєвих протиріч.

Я вірю, що розвиток почування і мислення в наших предків відбувався інтенсивніше, як у їхніх сучасників, які жили на просторах Аравії, на узгір'ях Синаю, в джунглях Африки, на берегах Персіянської затоки.

Ці міркування я вмотивовую такими твердженнями: там, де пори року (літо, осінь, зима, весна) мають різко окреслені тем­пе­ра­тури, кольори, протилежні гармонії природи, людина поставлена перед іспитом життя: вона має або згинути, не витримавши надмірного тиску нових («післяльодовикових») вражінь, або, вдосконалившись (увібравши в себе нову суть оточення), емоційно збагатитися, зро­би­ти великий крок вперед у напрямку духовно­тілесного самовдосконалення.

23. Жорстокість і ніжність матері-Приро­ди. Помиляються ті, які вважають, що епоха «льодовиків» вмертвила життя на території України. Похолодніння не злякало предків на­ших — воно появлялося поступово. Тепло­любні тварини і рослини, які були на нашій території, як тепер довідуємося, погибли. І очевидно загинула та частина предків наших, яка не була спроможна скласти нового іспиту життя.

Вижили вибранці, їх можна назвати над­людьми того часу, вони були духовно-тілесно найспритніші. Вони започаткували нові поко­ління (покоління вибранців людства), їхні потомки швидко пішли вперед по дорозі са­мовдосконалення. Бачимо, що сама мати-При­рода нездібних умертвила, здібних про­голосила людьми, о, Вона жорстока і ніжна!

24. Віра в народження світла Дажбожого. Уміння влітку свідомо думати про холодні місяці зими — уміння свідомо сьогодні думати про завтра збагатило і поширило уяву предків наших.

Восени — прощання з літом, весною — зустріч з літом пожвавлювали і розвивали емо­ції, вдосконалювали нейронну діяльність. Вони (предки наші) мали виняткові умови збагачуватися новими враженнями, нави­ка­ми, почуваннями.

Віра в Умирання і Воскресіння «Бога» чи «сина Божого» була утверджена п'ятнадцять тисяч років тому над берегами Дніпра і по­ширилася вона в різні часи (десять, сім, п'ять тисяч років тому) з Оріяни (Праукраїни) в Єгипет, Азтекію, Месопотамію, Індію, Хана­ан. Дванадцять тисяч років тому білої людини на територіях сучасних Марокко, Алжиру, Ту­нісу, Єгипту, Палестини, Синаю ще не було.

25. Руки і мозок — мозок і руки. Життя — це боротьба, такий був природою утверджений закон на світанку людства. Він існує й нині, і завжди існуватиме. Хто мріє про життя без боротьби, той мріє про свою солодку гибель — солодкої гибелі не буває.

Потреба (боротьба за життя) примушу­вала предків наших виготовляти з кременю ніж, сокиру, з кістки — голку, шити з шкіри одяг, будувати житло з мамонтових кісток.

Руки — благословенні руки, які людина (наш далекий кмітливий предок) не вико­ристовувала для ходіння (вона чулася міцно на ногах) далеко відділили її від тваринного світу.

Руки і мозок — цей «механізм» так взаємно вгармонований, як вода і млинове колесо: вода й млинове колесо перетворюють зерно в борошно, руки і мозок перетворюють камінь в сокиру, лозину — в лук. Очевидно, що тут спрощення небажане — у творенні мислі і її реалізації беруть участь не тільки мозок і руки, а всі органи чуття людського, без них руки і мозок не мали б емоційного, від­чуттєвого «харчу», вони між собою не могли б знайти спільної «мови».

26. Шляхи ошляхетнення душі й тіла. Наші предки п'ятнадцять тисяч років тому вже виходили за межі примітивних життєвих по­треб. Вони свідомо (осмислено) вміли перед­бачати, яка погода буде завтра, що їм несе південний вітер, а що — північний.

Сокира, ніж, які вони виготовляли (в ці часи на Земній плянеті ще не були відомі лук і стріла), допомагали їм боронитися від звірів. Вони помітили, що той, хто має гострішу і замашнішу зброю, здобуває перемогу. Вони кращі зразки зброї вдосконалювали.

Вони (предки наші), творячи знаряддя праці і мистецькі вироби, які тепер археоло­гами зараховані до найвибагливіших у світі, ошляхетнювали свій зір. Ошляхетнюючи зір, вони ошляхетнювали руки свої, гармонійність тіла свого.

Вони, бачачи свій твір гарним (вони вміли шляхом порівняння відрізняти довершені зразки від грубих), самі душею гарнішали, їхні почування не тільки красивішали, витончува­лися, а й наповнювалися жагою їх передати в слові — у перших зародках пісні.

Творячи пісню (найчарівнішу пісню в світі, в якій відображені мелодії чотирьох пір року), вони не тільки ошляхетнювали свій слух, а й вдосконалювали творення добірних звукоспо­лу­чень (слів), які стали в основі санскриту (в основі всіх мов Білої раси).

27. Походження слова «свідомість». Вва­жаю, що кожне слово (і особливо те слово, що своїм корінням сягає у ґрунт многотися­чо­літньої історії нашої) має свій «життєпис» -своє «дитинство», свої «юність» і «доро­слість», і подібне воно на плодоносне дерево.

Щоб слово «СВІДОМІСТЬ» не було по-різному пояснене, я тут на основі санскриту виясню його первородну сутність.

Первісноукраїнське (санскритське) слово «СВА» означає «сам», «самі», «своє», «моє», «ми самі», «вони самі», «наше багатство». «Сва» в сполуці з іншими словами творить по­няття, утверджені в санскриті: «сваяна» (сво­як), «сватас» (сват, людина, що пору­чається своїм «я» за ближчого свого».

І далі — «сва-т» (людина, володіюча гід­ніс­тю), «свадара» (своя дружина, дружина), «сва-пада» (своє місце, своя місцевість), «сва-ша» (самовибір), «сва самвід» (самоусві­дом­лення).

«Сва бгута» (самобуття, самобутність), «сва самведана» (бути у своєму розпоряд­жен­ні, воля, незалежність), «сва дамая» (само­опанування, у значенні — самому керувати своїми почуваннями, мислями, тілом: від слова «свадамая» постало наше сьогоднішнє слово «свідомість».

28. Українські філологи, будьте відважні­ші. Українські філологи, раджу Вам створити переоцінку дотеперішніх поглядів на історію розвитку української мови — раджу почати всестороннє вивчення клясичного санскриту. Без знання клясичного санскриту українці не можуть правильно оцінити рідної мови і створити обґрунтований її семантичний слов­ник. Благаю Вас — зверніть увагу на мої про­хання! Сумно, що санскрит досі вважається «чужим світом» в Українському світі!

«СВА» шість тисяч років тому виман­дру­вало з Оріяни (Праукраїни). Греки перетво­рили «сва» в «ос», «офос», латини — у «совос», «суус», німці — в «сих», «зельбст», англійці — в «селф», французи — в «соі» (соі меме), італійці — в «стессо» .

Перші (вічно райдужні і чарівні!) перлини мов народів Індо-Европейської раси почали творитися в Праукраїні двадцять п'ять тисяч років тому. Куди і як вони розкотилися по материках Землі, де вони досі живуть, душу людську звеличуючи, де вони присипані пилом тисячоліть, ми довідаємося, ведучи розмову про творення і розвиток первісного санскриту — чарівної матері мов Білої раси.

29. Живий світ і його насіння. Все, що живе і думаюче, народжене насінням: є насіння рослинне, тваринне, людське. Насіння втілює в собі початок і кінець родичів своїх, влас­тивості їхнього «я» внутрішні і зовнішні. Ні­хто і ніколи (в найдосконаліших ляборато­рі­ях) не створить, наприклад, штучної макової насінини, яка, посаджена в землю, проросла б і розквітнула б полум'яними пелюстками.

Макова насінина мала предків, які були тільки трохи подібні на неї. Хто хоче знати її історію, повинен знати її предків, які жили сто мільйонів років тому. Шляхів, на яких були б кладовища її далеких предків, ні знайти, ні відтворити, ні уявити не можна. Макова насінина вічно триматиме в собі таїну своєї біографії.

Жолудь. В ньому покладені (в особливому порядку і в особливій пропорції) всі влас­ти­вості дубового царства, всі архітектонічні притаманності дуба і його близьких і далеких родичів. Щоб жолудь проріс і забуяв дубовою тисячолітньою живучістю, забуяв силою і кра­сою, потрібно, щоб він мав відповідні умови.

30. Людина не родиться з готовою свідоміс­тю. Немовля — насінина Людства. В ньому волею Дажбожою (волею всевічного і всюди­сущого Дателя Буття) закодований світ -вся історія Людства, весь розвиток буття Земної плянети, всі внутрішні і зовнішні дії Сонця, дії видимих і невидимих випромінювань далеких і близьких галактик, о Дажбоже наш, незбаг­ненна сила Твоєї вічносущої і всюдисущої сили!

Немовля — людина несвідома. Але вона могутня своїми можливостями; її можливості ждуть проявлення. Вона, маючи повітря, харч і сонячне тепло, як на дріжджах, могутніє тілесно.

В немовляти від перших тижнів життя прокидається спрага (несвідомі потягнення) пізнати себе й оточення. Спрага пізнання, спонтанно появившись, підкошеною стебли­ною зів'яне, коли її не будуть розвивати немовлятині родичі.

31. Перші прояви самоусвідомлення. Не­мов­ля, маючи зір, починає себе оглядати і одно­часно відчувати рух своїх ніг, рук, шиї, пальців. Нога випадково вдарилася об візок — появився біль: площа, яка «потерпіла», сигна­лізує центральній нервовій системі про свій стан, тіло мобілізовує свої охоронні можли­во­сті і спішить на допомогу потерпілій «території».

Щоб відчути біль, треба мати почуття болю. Почуття болю корисне — воно діє, як обо­ронна сигналізація. Тіло немовляти успад­кувало від родичів почуття голоду, тепла, холоду, спраги, рівноваги.

Десятки різних звуків (крик птаха, шум вітру, свист потяга) летять до вух немовляти. І тривожать його «я». Немовля, несвідомо від­різняючи звук від звуку і несвідомо порівню­ючи звук зі звуком, розвиває свій слух, свою слухову пам'ять.

В нього появляється уважність. Що таке «уважність», де і як вона родиться в людині, це питання жде правильної відповіді. Вважаю, що людині властиве почуття уважности. Без почуття уважности немовля не було б здібне розвивати свою пам'ять. Щоб почуте або побачене запам'ятати, треба його зручно помістити в мозкові і боронити від забуття. Я хочу, щоб в моєму народі постала нова наука — Культура Особистої і Національної Па­м'яти (КОІНП).

Перші слова матері сприймає немовля всім своїм єством і відкладає їх у пам'яті своїй, дарма, що ще не знає значення почутих слів — рідна мова (мова матері) засвоюється несві­домо. Пам'ять — основа, на якій твориться і розвивається пізнання «я» і оточення, і фор­мується самобутня сутність племенної свідо­мости.

32. Коли людина визнала сама себе? Лю­дина ні від кого не отримала право визнати себе людиною. Вона визнала сама себе тоді, коли усвідомила свої вчинки, своє місце в світі, коли почала порівнювати своє «я» з «я» одноплеменника свого.

На основі порівняння в людини постало почуття особистости. Свідоме почуття окрес­лимо такими термінами: «ти і я» (чому ти є ти, чому я є я?), «ми і вони» (чому вони — вони, а ми — ми?), «моє і твоє», чому моє — моє, а твоє — твоє?, «світ і я» (світ — мій друг чи ворог, світ може бути без мене, я можу бути без світу?), мені болить і тобі болить — у нас спільне почуття болю: тобі весело й мені весело — у нас спільне почуття радости.

Ти не йди від мене, без тебе я — половина. Я тужу за тобою — частина мого «я» в тобі; ти знайди мене в собі, я знайду тебе в собі. Є в нас щось — воно нас єднає, воно вийшло з світу «я» нашого і дивиться пильно на нас, то воно нашими очима дивиться на нас, щоб ми в ньому краще пізнали себе, «ти» і «я» — «ми», і в нашому «ми» — значить ми «сва».

Дажбог і я, Дажбог в мені, я в Дажбогові, Дажбог і ми. Мудрість нашої тілеснодуховної цілісности -РУНВіра, без нас немає РУНВіри, нас немає без РУНВіри, РУНВіра -духовність, ОСІДУ — тілесне оформлення РУНВіри; ОСІДУ тіло, організоване монолітне тіло, РУНВіра -духовна сила тіла. Тіло і Духовність — цілісна Єдність. Ми Єдністю утверджуємо силу Життя, Роз'єднання — смерть, Єдність — життя. Ми, ставши рунвістами, пізнали самі себе, визнали самі себе, обезсмертнили самі себе — ми, внуки Дажбожі.

33. Щаслива властивість мозку. Основна властивість мозку — об'єднання. Він працює тому, що має єдність (єдність досі мало вивчену, і я раджу науковцям її досліджувати) між собою і світом. Мозок працює, гармо­ні­зуючи тіло людини. Рух ніг, рук, легенів, ді­яльність шлунку, праця очей, вух, носа пе­ре­бувають у постійному зв'язку з ним (з моз­ком). В людини немає рухів, не контрольо­ва­них мозком. Є мудрі (тільки людям властиві) вчинки, які несвідомо здійснюються. Несві­до­мі вчинки — наслідки свідомости предків наших.

В мозкові записана ритміка космосу. Мо­зок вартісний не як мозок, а як розум. Він могутній своїми щасливими особливостями. Він — завжди голодний. Він голодує, коли не думає. Голодуючи, він худне, маліє, щупліє.

Ми щасливі — в нас є хотіння думати. Ми, рунвісти, думаємо по-рідному, бо про рідне ду­ма­ємо по-рідному, жодний чужинець не має права вчити нас, як ми маємо розуміти самі себе!

Ми думаємо потужньо і повсякчасно, щоб не худнув наш мозок. Ми думаємо вільно і відважно, щоб наш мозок багатів власти­вос­тями вольовости. Ми, вільно думаючи, мис­лями могутніємо, душею красивішаємо. Потвори, які осміляться у нас відбирати право вільно мислити, право по-рідному жити, бу­дуть нами знищені. Ми їх знищимо могутнім інстинктом самооборони. Інстинкт самообо­рони — дар, яким ощасливила мати-природа всі недумаючі й думаючі істоти. Інстинкт самооборони — сила вища за мудрість і за всі, людьми усталені, закони моралі.

34. Ми хочемо своєю мудрістю мудріти. Мозок наш охоронений нашим тілом. Він у ньому живе. Уміймо тримати тіло в доброму стані, щоб мозок продукував доброякісні мис­лі; там, де могутня мисль — могутня людина. Не дозволяймо, щоб хтось (якийсь чужинець вторгся на наші землі) і «в ім'я правдивої ре­лігії», «в ім'я соціяльної справедливости») думав за нас, опікувався на нашій землі нами, «воз'єднувався» з нами, і вимагав від нас за це вдячности.

Хто думає за нас, той ослаблює діяльність мозку нашого. Хто дбає за нас, той умертвляє в нас почуття гідности, вольовости. Ми не хочемо в нашій хаті мати чужі духовні чи тілесні сили і їм свідомо чи несвідомо підпо­рядковуватися!

Ми культивуємо святість Самобутнього Мислення — тільки наше мислення наше. Ми любимо мудрість, і тому ми хочемо своєю муд­рістю мудріти. Мудрість привезена з чу­жих країн і на нашу мову на нашій землі перекладена, тільки тоді буде нам корисна, коли ми будемо нею володіти так, як нам вигідно, а не так, як їй вигідно; її вигідність нам невигідна тому, що вона хоче нас собі підпорядкувати, хоче на нашій землі нами володіти, геть її!

Тільки та справедливість, яка створена нами для утвердження життя нашого, наша. Ми самі на себе, і на приятелів наших, і на ворогів наших хочемо дивитися очима мудрости нашої, і я прошу вас, рунвісти, цієї священної правди триматися, бо тільки вона дасть нам силу між сильними бути сильними, між праведними бути праведними!

Без нашого думання немає нас у світі — всі великі події предків наших занотовані в мозкові нашому і тому ми — ми. В нашому вільному і потужному «я» в ім'я Дажбога хай здраствує, хай звеличується, хай увіковічню­ється непереривність нашого духовнотілес­ного «я».

35. Несвідомість і її могутня сила. Брат брата любить несвідомо — є між ними таїна, яка їх ріднить. У всіх релігіях світу неви­пад­ково осуджений братовбивець. Мати любить дитину несвідомо, її любов могутня. Вона любить дитину любов'ю всіх матерів минулих і майбутніх поколінь, її любов помножена на любов материнської вічности і діє вона в її материнському «я», як утвердження роду людського на землі.

Вівця не знає, що вона мати, що овеченя, нею народжене, продовжує її рід. Вівця ке­рується силою несвідомого самозбереження. Ті істоти, в яких ця сила зруйнована, виходять зі строю життя.

Орел несвідомий, що він орел — цар пта­ши­ного світу, то люди його проголосили царем. Він несвідомо плекає в собі орлиність свою, могутність крил своїх, гостроту очей своїх, стрімкість лету, смак до теплої заячої крови. Все, що він має (його сутність і його явище) він здобув несвідомо. Він живе здоровими навиками, отриманими від предків своїх; їх він не може занедбати — занедбання навиків, даних йому предками, відбере в нього орлиність. Орел не вміє висміяти предків сво­їх, він не вміє відцуратися від них — о, свя­щенне невміння! В ньому записана мудрість орлиної особливости.

Тато, який довгі роки керує автом, передав кермо синові і сам сів поруч. Син, їдучи, спізнюється перед червоним світлом потис­нути на гальма. Тато, дивлячись на світло, несвідомо тисне своєю ногою, хоч під його ногою немає гальм — людина має властивість свідомо набутий навик записувати у книзі своєї несвідомости. У несвідомому, як у скарбниці людського буття, лежать великі (життям вивірені) досвіди предків.

В несвідомому світі сучасних людей живе свідомість минулих поколінь. Без неї (без свідомости поколінь, які жили десятки тися­чоліть тому) сучасна людина не здібна була б творити поступу. Все, що сучасне людство тво­рить свідомо, непомітно перейде в несві­домість майбутніх поколінь, і в цьому (і тільки в цьому) схована таїна розвитку тілесного і духовного «я» людства. Я так тверджу, не­зважаючи на те, що багато сучасних філософ­ських течій, психологічних напрямків можуть з моїми поглядами не погоджуватися.

36. Єдність між свідомістю і несвідомістю. Покоління родить покоління не тільки ті­лес­но, а й духовно. Воно дітям своїм передає несвідомо свої кращі досвіди, мовні скарби, морально-етичні поняття, свою самобутню віру і її життєстверджуючі обряди. Воно дітям своїм передає все, що отримало від предків своїх і все, що само придбало, і з цими скар­бами виряджає їх у далеку дорогу.

Діти, отримавши від родичів скарби, не стоять на місці — хто стоїть, той іде назад — життя там, де хід вперед. Діти отримане вдо­сконалюють, збагачують і переважно несві­домо передають дітям своїм.

Впродовж сотень поколінь (великого і безперервного ланцюга життєвих самоутверд­жень) формувалася духовнотілесна окреміш­ність племени. Плем'я, наприклад, яке має мільйон душ, живе як одна душа, як одне тіло — єдність утверджена тисячоліттями. Вона ос­вя­чена молоком матері, спільним запахом поту, смертю померлих і життям народжених. Вона освячена спільною радістю, спільними смутками, спільним струмком крови, яка ли­лася з сердець його синів у сутичці з воро­жими племенами. Вона освячена красою і лю­бов'ю його дочок, обрядами його віри. Там, де в племени торжествує племенна духовно­ті­лесна цілісність, існує гармонійна єдність дії між свідомістю і несвідомістю, існує ритміка духа й тіла, існує взаємостверджуюча одно­знач­ність минулого, сучасного і майбутнього.

37. Яка національна свідомість корисна? Племенна свідомість, або, як кажуть «націо­на­ль­на свідомість», осукупнює в собі світо­гляд, створений поколіннями минулими і сучасними. Вона осукупнює в собі звички, почування, духовні принципи, закони етики і естетики, темперамент, тілесні прикмети, обряд віри, богорозуміння, світорозуміння.

Національна свідомість тільки тоді прино­сить користь для нації (і тільки тоді вона будуюча, цілісна, рідна і квітуча), коли вона творилася і розвивалася самостійно. В ній за­кодовані свідомі і несвідомі навики минулих поколінь. Людина, яка осяяна такою націо­наль­ною свідомістю, є національно свідома, сама цього не знаючи. Вона вважає, що її осо­бисте щастя залежить від щастя його племени, від щастя кожного зокрема одноплеменника. Очевидно, що виродки всюди і завжди були, вони (зрадники) племени рідного, вважалися душевно хворими людьми — людьми, які своє «я» ставили вище «я» племени свого, їм не було пощади, у них відбиралося право звати себе людиною, від них всі відверталися і вони тікали в ліси, і там ставали недолюдками.

Достойний одноплеменник не має в собі (у своїй світлій душі) властивостей, які б його стимулювали до зради рідного племени і пе­ребігу до ворожого табору в ім'я особистого порятунку. Ні, в нього є почуття (почуття на­ша­ровані безперервною боротьбою за життя), що воля рідного племени дорожча за кров, і що він отримав життя від племени, щоб його віддати життю племени: без цих почувань він не може бути так, як не може жити тіло без серця.

38. Яка національна свідомість шкідлива? Національна свідомість, оформлена і устійне­на в неволі, просякнена духом чужого (зай­шло­го) племени і цим духом пригнічена і спо­творена. Вона має в собі руїнницькі для нації особливості.

Плем'я вторжників нав'язало покореному племені свою систему релігійних понять, свою систему соціяльних порядків, свої світоглядо­ві поняття, які не відповідають душі покоре­ного племени, не відповідають ні його тем­пераментові, ні його життєвим інтересам, і, незважаючи на те, що плем'я вторжників ос­віченіше, його освіта має шкідливі впливи на життя покореного племени.

Син нації, керуючись руїнницькою (набу­тою в неволі) національною свідомістю при­миряється з ворогами нації своєї. Він при­миряється з ворогами нації своєї і стає їхнім слугою «достойним» тому, що їхнє духовне «я» загнізджене, як паразит, в «я» його нації.

Він, маючи скалічене і виснажене «я», особисте щастя своє не втотожнює зі щастям нації своєї. Між ним і його предками зірваний міст біофізичного і духовного єднання, між ним і його братом по крові перервані ниті племенного співпереживання — племенного співболю і племенного співщастя.

39. Співпереживання і його таїни. У великій родині горе. Один з її синів під час полювання поламав ногу, він тяжко хворий. Біля сина си­дить сумна мати. Двохлітній братчик, спів­чу­ва­ючи, каже: «Болить». Двохлітній знає, що біль — мука. Він біг бур'яном, упав — дуже бо­лів палець, він тепер співчуває всім, хто має біль.

Родина (здорова національна родина) — одне тіло й одна душа: її сини, її дочки, тато і мати — це пальці на одній руці — вони з'єднані єдиним нервом родинного самоутвердження, єдиним світом духовного «я».

Співпереживання — чуття людської благо­род­ної несвідомости, чуття старі, як усміх і сму­ток. Між родичами і їхніми дітьми по­стійно діють невидимі сили (їх я умовно назву «вістами» (санскрит — вістунами), вони таєм­ними хвилями замикають родинне коло.

Є занотовані випадки, що мати у сні прокидалася, болісно скрикнувши «ой»: у цю секунду десь далеко на полі ратного бою упав смертельно ранений її син. Певний я, що ці мало досліджені явища насторожать науков­ців. Я інтуїтивно відчуваю, що вони проявлені духовнотілесною цілісністю, яка існує між матір'ю і її дитиною.

Співпереживання — інстинкт, без якого на­ція не здібна бути нацією. Спотворити чуття співпереживання (тобто, навчити сина глузувати з мук батька, бо він «буржуазний націоналіст», навчити батька вбивати дітей своїх, бо «вони католики», навчити матір ті­шитися, бачучи горе дочки, бо «вона право­славна»), значить так майстерно духом чужо­вір'я скалічити народ, що він й каліцтва свого не здібний бачити, о страждання страждань! Люди, глузд у яких затруєний, вивихнутий, не знають, що вони без глузду...

Станиця ОСІДУ, в якій немає родинного співпереживання, покарана жорстоким виро­ком душевної руїни. Вона осуджена перебу­вати у в'язниці бездіяльности, її ослабили хворі інстинкти самолюбної меншевартости.

Самолюби — люди з комплексом менше­вар­тости. Вони не бачать себе і побратимів своїх у правильному вигляді, і тому вони не здібні себе і ближніх своїх правильно оцінити -вони себе і ближніх своїх бачать викривлено, самі цього неусвідомлюючи. Лікуватися від самолюбства, чужовір'ям прищепленого, треба чуттями співпереживання.

Співпереживання — чуття людей, у яких сприятливий розум, здорова й чутлива душа. Співпереживання — основа, на якій будується життєздатна Станиця ОСІДУ. Нездібних співпереживати ніколи не звіть побратимами.

Співпереживання як сад квітне там, де єд­наються люди світлої задушевности, де є спіль­ність поглядів, де є (і це головне) почуття такту — тільки той вартий співчуття, хто на співчуття відповідає співчуттям, хто своєму ближньому говорить про його вади таємно, бо знає, що маленька вада, винесена на яр­марок людських поговорів, стає великим злочином.

40. Людина і її відношення до дійсности. Людина не може жити, утікши від дійсности. Їй життям призначено бути творцем дійсно­сти. Вона і її дійсність — цілісність буття. Во­на вміє свою дійсність творити, оновлювати, переосмислювати, нею вона дорожить тому, що вона спільно з племенем своїм її оформила і дала їй свої почування, свої вміння. Вона свою дійсність обожнює тому, що в ній занотована багатовікова творчість племени, його святощі, його племенні особливості.

Щоб могло існувати плем'я і творити свою дійсність, потрібний земельний простір, який живив би тіло й душу, і від цього земельного простору залежить формування племенної особливости. Плем'я обороняє свій земельний простір — джерело буття.

Завойоване плем'я (покорене духовно, мілітарно, економічно) не має права на своїй рідній землі творити свою дійсність, в нього відібране право бути творцем — воно постав­лене в становище споживача чужих творінь; споживаючи чуже духовне твориво, воно себе від себе відзвичаює і себе очужинює, значить умертвляє, або перетворює в покірну тяглову силу, в гарматне м'ясо, в народ лакиз, ден­щиків, бездумних співаків і танцюристів, віруючих у долю, у можливість «добре жити» під опікою вторжників.

Покорителі на покореній землі творять дій­сність їм корисну. Вони у селищах поко­рених ставлять статуї своїх воєначальників, патріярхів, вождів, мислителів, героїв, їх вони шанують і покореним прививають цю по­ша­ну. Покорителі і покорені спільно на врочис­тостях речуть: «Слава святощам нашим!»

Постає філософія рабовласника і раба. Фі­лософія пануючої сили каже: «Святощі наші, створені нами, живуть у наших серцях, щоб ми були вільні». Філософія поневоленої сили каже: «Святощі наші, не створені нами, жи­вуть у наших серцях, бо вони правдиві, ми їх любимо, вони творять основу нашого духов­ного і культурного життя». Є воля вільних і є воля невільників.

Між покореними час від часу появляються геніяльні самородки, які кидають кличі «Геть чуже! Тільки рідне — рідне!» Їхні кличі па­дають, як зерно на камінь — між ними і їхнім народом прірва. Покорителі таких самород­ків обезголовлюють і проголошують на май­данах: «Він кликав вас ненавидіти те, що ви любите, те, що стало в основі вашої культури, що стало вашою святістю».

41. Страх — оборона і страх — роззброєння. Ніколи не змішуймо страх з переляком. Лю­дина бачить небезпеку і не може мобілізувати своїх тілеснодуховних зусиль, щоб її пере­могти, її опанував переляк. Вона не здібна ні говорити, ні рухатися.

В основі військової стратегії стоїть гасло «Перелякай ворога». Покорителі, покоривши плем'я, перш за все вмертвляли нездібних лякатися. Переляканих лишали, вони їм не страшні. У переляканих немає природних здіб­ностей розвивати свої духовно-тілесні особливості, вони у неволі родитимуть поко­ління, обділяючи їх чуттями переляку. Люди, які підвладні постійному перелякові, вважа­ються (особливо коли вони перебувають у ря­дах армії) шкідливими для здоров'я вільного племени і їх, наприклад, старі германи, як пише Таціт у своєму творі про германів, «то­пили в болоті». Почуття переляку заразливе — переляканий передає свій переляк своїм ближ­нім і тоді їх опановує спільна втрата само­опанування.

Почуття, яке перемагає страх, заразливе — подвижник своїм подвигом викликає у ближ­ніх своїх хотіння здійснювати подвиг. Хотіння — це не тільки одна з властивостей людських, це талант, великий талант! Люди, які воло­діють талантом великого хотіння, творять подвиги не тому, що вони безстрашні, а тому, що їм приємно здійснювати подвиг. Вони переживають в собі таке піднесення велике, таке осіяння душевне, що воно їм стає до­рож­че за їхнє життя. Люди великих і благородних хотінь звеличили історію людства своїми подвигами, поглибили емоційність його душі.

Немає людини, якій би не було властиве почуття страху. Є люди, які несвідомо в собі ці почуття поглиблюють — є релігії, які людині (починаючи з колиски) прививають почуття страху — показують картини жахливі, на яких майстерно зображені пекельні муки («кари Божі»). Почуття страху, коли його культи­ву­вати, переходить у переляк. Людина, яка жи­ве, опанована постійними чуттями переляку, нездібна для достойного життя.

Плекаймо в собі (плекаймо в дітях наших, починаючи від колиски) вміння перемагати в собі почуття страху. Ті, які вміють в собі перемагати почуття страху, здібні розумно і врівноважено збагнути небезпеку, швидко відчути її властивості, її сили і її слабості, і спритно її перемогти.

42. Рівновага дії і мислі, і їхня краса. На багатьох сторінках історії людства записано, що великі люди були проголошені богами, були щедро уквітчані казковими легендами. Вони були великими тому, що володіли ве­ликими почуваннями, мислями, уявою, перед­баченнями. Вони вміли глибоко страждати і глибоко радіти.

Люди, які не мають розвинених почувань, поверхово переживають сум і радість. Забо­ронити людині радіти і страждати — значить ослабити пульс її почувань. Наймогутніший розум утрачає свою принаду, коли він бідний на чуття. Чуття краси, чуття радости і смутку розвиваймо, керуючись свідомими і несвідо­мими силами співпереживання.

Живімо так, щоб наші мислі й дії були врівноважені — уміймо красиво вимовляти слово, красиво будувати і висловлювати дум­ку. Уміймо красиво працювати і відпочивати, красиво ходити, сидіти, їсти, сміятися, суму­ва­ти, одягатися — уміймо красиво жити. Красиве життя завжди багате чуттями, мислями, діями, подвигами. Хліб без краси несмачний. Уміймо розвивати ті обряди, які мали великі предки наші — у них був самобутній обряд запро­шен­ня гостя на хліб-сіль. Уміймо хліб оздобити задушевним словом, квітами красивих гостин­них почувань, без краси душа (добра душа) нидіє так, як квітка в темниці. Уміймо красиво спостерігати красу, витончено її відчувати, хто вміє вшляхетнювати свій зір, слух, нюх, смак, той володіє красивим умінням. Є люди, які вважають, що краса не йде в парі з ро­зумом. Норми краси — справа умовна, від­носна, не всі, дивлячись на красу, бачать її, не всі її однаково відчувають, не всі розуміють, що тільки красивою душею можна відчути красиву душу.

Уміймо свідомо плекати прикмети нашої національної краси, яка тільки нам притаман­на і тільки нам люба й дорога, і не виносьмо її на інтернаціональний ярмарок — не для всіх наша дитина мила, не для всіх наша краса красива. Є такі, які прагнуть, щоб їхня націо­нальна краса була тією нормою, на яку взо­ру­валися б красоти всіх народів. Осуджую кра­су, яка має імперіялістичні тенденції, вона хво­ра — вона самолюбна: самолюбна краса не­здібна об'єктивно оцінити себе і сусідів своїх.

43. Що стоїть в основі людської поведінки? Самооборона, хотіння мати своє місце на сві­ті, несвідоме тяготіння до розмноження, нави­ки, придбані в несвідомій і свідомій боротьбі за життя, творять основу людської поведінки.

Світовий мандрівник, побувавши у Мехі­ко, Австралії, Китаї, Індії, Ірані, Еспанії та інших країнах, завітав в Україну. Він оглянув її ріки, ліси, степи і сказав: «Хочу жити тут. Все, що тут мене оточує, радує мій смак, мій нюх, врівноважує серце моє, дихання моє, не страхають мене тут ні хижі птахи, ні отруйні комахи, ні небезпечні звірі. Під цим много­віковим дубом я чуюся так, ніби весь світ — моя господа, в мене тут твориться довір'я до Землі і Неба».

Світовий мандрівник думає: «Двісті тисяч років тому почалася свідома боротьба люди­ни з людиною — почалася боротьба за харч і міс­це мешкання. Багата земля, лагідне під­соння — це простір, де прагнула жити первісна людина від тих часів, коли вона визнала сама себе. Люди, які закріпили за собою найча­рівніший і найбагатший на Земній плянеті простір, ім'я якому тепер Україна, мабуть, титани. Що стоїть в основі їхньої поведінки, хто вони сьогодні?»

«Сьогодні вони змаліли душею і мислями, їхня мова на їхній землі умирає, їхнє "я" в них не розвинене, у їхньому мозкові занедбаний імпульс вольовости, пошкоджені основи са­мо­оборони, племенної єдности; їхня духовно­тілесна цілісність розполовинена, їхнє мис­лен­ня роздвоєне. Вольовість людська — це влас­тивість кори великих півкуль мозку: як, хто і коли виснажив вольовість цих титанів?»

 

ДЕНЬ 6

1. Де родилися і якими шляхами ходили перші цивілізовані люди плянети Земля. І якою мовою вони говорили? Чи є можливість сьогодні взяти у руки словник Їхньої мови, мови, яка є матір'ю мов народів Европи, Індії, і яка стоїть в основі релігійної термінології зороастріянізму, буддизму, юдаїзму, христи­я­нізму, могаметанізму?

2. Що тепер говорить археологія про перших цивілізованих людей? Історик Волф Шнайдер у книзі «Вавилон є всюди», виданій в 1960 році пише, що «сумеріяни — перші ци­ві­лізовані люди на землі, вони створили куль­туру міського життя, письмо, торговельні відносини, і цим завоювали світ». Завойов­ники світу (вірніше — будителі розуму й душі світу людського), світ завоювавши, перестали жити земним життям? На пам'ять вони лишили людству таємничі руїни міст своїх на долинах Тигру і Евфрату. Лишили вони свої чарівні бібліотеки, святині. Лишили вони свої могили, які я сьогодні під пекучим сонцем Ев­фрату оглядаю з священним трепетом у душі.

3. Славний сумеролог Самуел Нояг Кра­мер — талановитий жид, народжений в Україні. Він юнаком виїхав на Захід, маючи прізвище Крамар. Його книги перекладені майже на всі відомі мови світу. Самуел Крамер у перед­мо­вах своїх славних книг зазначує, що головна мета його праці як сумеролога — зарепрезенту­вати перед світом «найграційнішу і найве­лич­нішу цивілізацію людства, яка зветься сумері­янською».

4. У книзі «Із таблиць Сумерії» Самуел Кра­мер звеличує свою копітку працю такими розділами — Виховання — Перші школи. Шкільні дні. Міжнародні справи — Перша вій­на нервів.

Уряд – Перший двопалатний конгрес. Гро­мадська війна в Сумерії — Перший історик. Со­ціяльна реформа – Перша справа подат­ко­вого зменшення. Збірник законів – «Перший Мой­сей». Правосуддя – Перша законна перед­умова. Медицина – Перше лікознавство. Аграрна культура – Перші проби трипільської сівозміни. Філософія – Перше світознавство. Етика – Перші ідеали моралі. Страждання і Підкорення – Перша «праця». Мудрість – Пер­ші прислів'я і притчі. Логіка – Перші літературні дебати.

Рай — Перша біблійна паралельність. Потоп — Перший «Ной». Перше оповідання про «воскресіння». Вбивство дракона — Пер­ший «святий Ґеорµій». Повість Гельґамеша — Перша справа літературного «запозичення». Епічна література — Перша людська героїчна епоха. Королівське весілля — Перша «любовна пісня». Перший бібліотекарський каталог. Світовий мир і гармонійність — Перша людська золота епоха.

5. Історики однозгідно стверджують, що сумеріяни — перші люди організованого життя, першонатхненники, перші архітектори синте­тично-аналітичного мислення, перші творці краси душі людської. Сьогодні немає на світі такої культурної людини, яка б з почуттям захоплення не говорила про чарівних людей (сумеріян).

6. «Сумеріяни — перші цивілізовані люди на землі» прийшли на родючі долини Тигру і Евфрату 5300 років тому. Вони були орга­ні­зованими і працьовитими людьми. Вони пе­ретворили Межиріччя (Месопотамію) в Еден (в рай на землі, про який пишуть автори «П'я­тикнижжя Мойсея» — натхненні рабіни Езикіел і Ездра). «Ріка виходить з Едену на поливання саду... А четверта ріка, це Евфрат» (1 кн. Мой­сея, гл. 2, 8—14). Сумеріяни для поливання садів на побережжі Евфрату і Тигру мали іриµаційні канали.

7. Слово «Еден» (назва юдейського і хри­стиянського раю) бібліологи вважали аккадсь­ким. Доктор Ведель у «Сумеро-Арійському словнику» довів, що слово «едін» (еден) в санскриті і в сумеріян означає «діл» (долина). Вважаю, що семіти (аккади) слово «едін» по­зичили в сумеріян. Від аккадів «едін» пере­йшло до юдеїв — «і посадив Бог сад в Едені, на сході, та й посадив там чоловіка, що створив» (1 кн. Мойсея, гл. 2, 8).

8. Справді, сумеріянське слово «едін», яке сумерологи тепер прочитали і встійнили, що воно означає «діл» (долина), в «Біблії» ре­презентує те місце, де юдейський творець світу Єгова створив Адама і Єву. Ненауковцям до­зволено слово «едін» (еден) пояснювати, ке­ру­ючись «релігійними переконаннями». У «Святій Біблії», виданій у Клівленді (США) Великим Світлом Масонерії, слово «еден» значить «приємність». В українців, які при­йня­ли віру від греків, слово «еден» означає «рай», створений Єговою.

9. Історик Константин Ірвін у книзі «Спра­ведливі Боги і Кам'яні Лиця» пише: «Тим ча­сом ідемо назад до днів стародавньої Сумерії в нижню Евфратську долину, де жили не семіти, а сумеріяни, цивілізація яких у ті часи була позаконкуренційна, сумеріяни в цьому можуть домінувати із найбільш старинним Єгиптом. Сумеріянська культура можливо найстаріша на землі, вона дивно чудова! Вона багата, рясна культура, вона викликала силу досі неперевершену в історії людства, та семіти прийшли і заволоділи цією країною і цією культурою».

Сумеріяни — мирні хлібороби, творці му­зи­ки і пісень, людської лагідности і правдо­мов­ности. Семіти (аккади — Північна Месопо­тамія, халдеї — Південна Месопотамія, Ґутті -узгір'я Заµрос) — кочовики, мисливці, пастухи кіз і овець.

10. У школах Азії, Европи, Америки та ін­ших частинах Землі молоді покоління навча­ються, що сумеріяни були першими у світі астрономами, математиками, філософами, законодавцями, інженерами, агрономами, лікарями, мистцями, ювелірами, творцями доцільних культових обрядів, законів моралі і натхненних понять про Бога.

Сумеріяни перші поділили рік на 12 мі­сяців, добу — на 24 години, коло — на 360 градусів. Вони перші відкрили закономірність сонячного і місячного затемнення. Вони за­початкували основу рахунків і ваги. Вони поділили рік на 354 дні.

11. Аккади, халдеї, µутті і негри, які жили над берегами Тигру і Евфрату спостерегли, що прибулі з півночі люди (сумеріяни) світ­лоокі, білошкірі, незрозумілі мовою, їхнє військо їде на конях і возах, їхні коні (жителі степів Північного Чорномор'я) не можуть витримати евфратської спеки і гинуть.

Доктор Роберт Ґельман Боне у книзі «Ста­родавня Історія», виданій в 1961 році, в роз­ділі «Месопотамські міста і держави» твер­дить, що «Сумеріяни в Месопотамію прибули з півночі». Сумеріяни не могли в Месопо­тамію прибути з якогось острова, з боліт, з лісів Фінляндії, з Альп, з гарячих долин Ґанґесу. Чому? Тому, що вони були дітьми родючого чорнозему, на якому жили табуни диких коней і де міг котитися віз, де росли дикі коноплі, різні зернові трави, які вони (сумеріяни і їхні предки) вміли вирощувати.

12. Сер Персі Сікес у четвертому виданні «Історії Персії» (виданому в Лондоні) за­значує, що сумеріяни прибули на межиріччя Тигру і Евфрату «з побережжя Каспію». Вони сюди прибули на конях і возах.

Підтримуючи Р. В. Гатчісона («Праісто­ричний Крит», Кембриджський університет, 1962 рік), пише археолог О. Р. Гюрні у книзі «Гіттіти», виданій в 1964 році в Оксфорді, що «Сумеріяни володіли двома типами возів, один з двома, а другий — з чотирма колесами. Колеса були міцні, вози були тяжкі».

Археологи Ґ. Кларк і С. Піґґот у книзі «Праісторичні Суспільства», виданій в Лон­доні 1965 р., пишуть, що «Вози та колесниці відомі в протолітературі і в ранніх селищах Сумеріян, та відомі були вози вже в третьому тисячолітті до нашої ери в Україні».

13. Вози двоколісні і чотириколісні вперше були побудовані там, де вперше були при­сво­єні коні. Десять літ я голосив вість, що вперше були присвоєні коні в степах Оріяни (Укра­їни). Я голосив це в ім'я совісти історичної науки, а не расових, національних чи релі­гійних (часами засліплених) почувань гор­дости чи винятковости.

Сьогодні в мене на столі лежать часописи «Ню Йорк Таймс» (за 19 січня 73 року) і «Монтреаль Стар» (за 6 лютого 73 року). На сторінках цих часописів поміщена мапа Ев­разії і стаття Вальтера Суллівана.

Вальтер Сулліван повідомляє, що «коні вперше були присвоєні в степах України понад 4350 років перед Христом». Таке нау­кове відкриття здійснили на основі найно­віших археологічних даних доктор Райнер Берґер і Райнер Проч (Каліфорнійський уні­вер­ситет, Лос Анжелес). На мапі згадані ча­сописи подали села України: Усатово, Дере­ївка, Євмінка. Археологічні експедиції в роз­копках біля цих сіл знайшли кості коней, упряж, знайшли колеса.

14. Сумеріяни і їхні одноплемінники (гіт­тіти, гиксоси), прибувши з півночі на південь (на Близький схід), дотримувалися своїх предківських обрядів життя, їхні могили тепер знайдені в Сумерії, Сирії, Турції, Палестині, їхні могили, як книги, розповідають істо­рикам — хто були ті, що в тих могилах лежать.

Наприклад, археолог Ізраеля Еммануел Анаті у книзі «Палестина перед жидами» пи­ше, що «Поховання мертвих з кіньми і возами, почитання і поминання їх, і репре­зентація їх — типічно Індо-Европейський зви­чай і гиксоси також цей звичай мали на території Па­лестини, Сирії та інших землях Малої Азії».

В могилах сумеріян і їхніх одноплемен­ників (гіттітів — гиксосів) знайдені керамічні вироби із спіральним декоруванням — де воно, те спіральне декорування почалося? «В Південній Росії, в основному, між Дніпром і Дунаєм, спіральне декорування почалося в третьому тисячолітті до нашої ери», — пише Еммануел Анаті в книзі «Палестина перед жидами». Керамічні вироби із спіральним декоруванням, знайдені Еммануелем Анаті в Ізраелі (в могилах гиксосів), сьогодні пере­бувають в історичному музеї Тел Авів.

15. Професор археології (Кембриджський університет, Англія) Ґрегем Кларк і професор праісторичної археології (Едінбурзький уні­вер­ситет, Англія) Стюарт Піґґот у книзі «Пра­історичні Суспільства», виданій в 1965 році в Лондоні, повідомляють, що 5500 років тому Середній і Близький Схід (Індія, Іран, Пакіс­тан, Месопотамія, Палестина та їхні сусідні землі) був колонізований племенами, які, як автохтони, жили у багатих степах між Кар­патами і Кавказом.

В цій книзі Кларк і Піґґот утверджують таку нову наукову істину: «Коли ми верта­ємося тепер до важливіших областей почат­кового раннього хліборобського поселення, ми знаходимо існування більших зв'язків з Трипіллям (Україною), ніж із Стародавнім Сходом», тобто, з Месопотамією. Вони вва­жають, що жителі Оріяни (Праукраїни) запо­чаткували історію аграрної культури ще перед приходом сумеріян до Месопотамії.

16. Сумеріяни в Месопотамії побудували великі міста. Але перші століття, тобто, «пе­ред будовою міст сумеріяни жили в хатинах-ліплянках із глини і гною, вони плели з пруття стіни і обмазували їх глиною», — пише Л. Спраґвей у книзі «Стародавні інженери», ви­даній в Лондоні в 1963 р. Сумеріяни будували в Месопотамії «хатини-ліплянки з глини і гною», отримавши досвід будування від родичів своїх (трипільців).

Сумеріяни, вивчивши «примхи» Тигру і Евфрату, творили штучні земляні насипи і на них будували міста. Назви їхніх міст тепер широко зарепрезентовані на мапах Стародав­нього світу, наприклад, міста -Ур, Кіш, Ума, Кута. Кожне місто жило, як окрема держава, мало своїх ковалів, золотарів, архітектів, гон­чарів, ткачів, зброярів, мельників, учителів, духовних провідників.

17. У санскриті слово «кіш» («кшая») оз­начає «постій», «таборування», «груповий перехід», а «кшаведа» — «кошові відомості», розпорядження. Людина, яка очолювала «кіш», звалася «кші», тобто «кошовий», «ко­мандир». Зі слова «кіш» постало слово «кшат­рия», кшатрия — військовий провідник. В Індії військова каста зветься «кшатрия». Запо­розь­кі козаки біля Дніпра мали «коші». На чолі коша стояв кошовий отаман. В Сумерії місто Кіш, в Україні — Запорозький кіш, в долині Панджабе (Півн. Індія), куди п'ять тисяч років тому прибули оріяни, було створене славне місто Кіш.

Очевидно, що слово «кіш» можна знайти у старовинних мовах семітських, але воно має в них інше значення, наприклад, у старогеб­рейському словнику слово «кіш» значить «поклін», між іншим, отець царя Саула мав ім'я Кіш, що означає «Поклоняючий».

18. Слово «кута», «кут» в сьогоднішній українській мові і в санскриті має одне зна­чення. Наприклад, санскритське слово «кут» («кута») відповідає англійському «пік» (пеак), тобто, пік-гостряк. Оріяни слово «кут» також вживали в значенні «куток» (житлова міс­це­вість, житло, відгострена частина плуга, вершина гори).

Старі русичі (українці) не казали «риба», а «урба», або «урга». Санскритське слово «вар» означає «вода» (вар, напій, узвар, сік, ріка), «вар» також вимовляється, як «уар», «ур» у значенні «вода», «океан».

Самуел Н. Крамер у творі «Історія почи­нається в Сумерії», виданій в 1959 році, зазначує, що сумеріянське слово «га» означає «риба». В «Санскритсько-Англійському слов­ни­ку» (нове видання Сір Моньєра Моньєра-Вільямса) зазначено, що крім слів «вар» і «сік» також слово «га» в санскриті означає «вода». В Сіва Пурана (Індія) словом Ур (Урі) названа ріка. В «Рик Ведах» слово «уру» значить -урочистість, урожайність, широчінь.

19. Сумерологи (і в тому числі найвизнач­ніший між ними Самуел Крамер) у книзі «З Таблиць Сумерії») вважають, що сумеріянське слово «умм» відповідає англійському слову «смарт». В «Рик Ведах» слово «ума» означає «друг», «приятель», «мудрець», «умник». В лексикографії (Амарасінга, Гемацандра) сло­во «ума» вживається в значенні — «місто», «се­лище». Рабінтранат Таґор пише, що «Ве­ликий Бог Вішну говорив до мене також як Ума».

Коли сумерологи устійнили, що сумеріян­ське слово «умм» відповідає англійському — «смарт», я додам — і українському —«ум».

У «Ведах» читаємо, що оріяни, прийшов­ши до Індії (в долину Панджабе), побудували місто Ума. Справа, очевидно, не у слові, а в тому, який воно має зміст. Слово «ума», на­приклад, у японців означає «кінь», в сумеріян-оріянів-українців воно має тотожний зміст.

20. Сумеролог Нояг Крамер у книзі «З таб­лиць Сумерії», виданій Пенсильванським уні­вер­ситетом (США) пише, що «Голова сумері­янської школи звався Ума, що значить — експерт, професор».

Ума був у школі також званий «татесом» (татом). Учні звалися «синами школи».

Учні в школі перебували так довго, поки вони ставали тілесно і духовно зрілими людь­ми. Закінчивши школу, вони вміли ковалюва­ти, шити одяг, робити вози, упряж, доглядати худобу, обробляти поле, передбачати погоду, молоти зерно, виховувати дітей, розуміти дружину свою, обороняти рідне городище від чужинців (аккадів, халдеїв, ґуттів).

21. У «Біблії» написано, що правнук Нояга Нимрод був царем і «царювання його роз­простерлось на Бабилон і Ерех, і Аккад, і Кальне у Синеар землі» (1 кн. Мойсея, гл. 10, 10). Старі юдеї Сумерію звали «Синеар».

Джан Л. Мек Кензі у «Словникові Біблії», виданому в 1965 році в Мілвокі (США) пише, що в «Біблії» згадане місто «Ерех» (або, як гебрейці кажуть «ерек») «має назву, значення якої невідоме». В «Біблії» чимало слів сумері­янських, але тому що вони вимовлені по-юдейському, їх тяжко пізнати і їхнє значення правильно визначити. Сумеріянське городи­ще Урук, руїни якого лежать триста кіло­метрів на південь від Багдада, в «Біблії» назване Ерех (Ерек).

Я був в Іраку в місті Варка, яке розташо­ване на березі Гілли (бурхливій притоці Евфрату). Історик М. Е. Л. Маллован у книзі «Рання Месопотамія і Іран», виданій в Ню Йорку в 1965 році пише, що сучасне місто Вар­ка — це сумеріянське городище Урук. Слово «урук» особливо цікаве. На чолі міста Кіш стояв могутній володар Уру — каґін (Уру-кадин).

22. Вважаю, що слово Урукадин (ім'я во­лодаря) складається з трьох сумеріянських слів — «уру» (ору); в санскриті слово «уру» означає «орана земля», «широка земля». Сло­во «ка» сумеріянське (санскритське і укра­їнське) означає «яка», «який». Слово «дине» у санскриті означає «ділити», «розділювач». Отже — Уру-ка-дин — розділювач ораної землі, або — той, хто орану землю розділює.

На чолі кожного сумеріянського селища сто­яв старшина, якого сумеріяни звали «та­тес», або «патес» в значенні — тато, опікун, кормилець. В епоху творення раннього сан­скриту (десь 20, 15 тисяч років тому) наші далекі предки слова «я», «тя» і «жя» вживали в значенні «їжа» (їда). А також вони звали ту людину, яка приносила «я», «яя», або «тятя». З «тятя» постало слово «тато». Слово «па» во­ни вживали в значенні «пиття» (вода, напи­ток). А також людину, яка знаходила джерело пиття чи приносила пиття, звали «пата», або -«папа».

Від санскритського слова «тата», яке рів­но­значне українському «тато», постало німе­цьке «фатер», англійське — «фадер», датське — «вадер», французьке — «пере», еспанське — «падро», перське — «підер», тохарійське — «па­кар», вельське — «тед», латинське -«патер».

Народи, мова яких не походить із санс­крит­ського кореня, мають свої самобутні означення «тата». Наприклад, по-японському «тата» — «чічі», по-китайському — «чіар»

23. У бібліотеці сумеріянської святині і Бога Ен Лиля (Ін Ліля) археологи знайшли 23 тисячі таблиць (сумеріянських клинописів). В бібліотеках інших святинь Сумерії -дві тисячі, вісім тисяч, двадцять тисяч. Оглядаючи ці бібліотеки, я був зачарований вольовістю (терпеливою наполегливістю) і священнодій­ством їхніх творців.

Ґеорґ Бертін видав у Лондоні «Скорочену граматику мови клинописних текстів» (су­меро-акадську граматику), в якій прийшов до висновку, що сумеріянське слово «лю», яке особливо часто стрічається на клинописах, в англійській мові означає «мен».

Самуел Крамер в книзі «Історія Почи­на­ється в Сумерії», оповідаючи про оригіналь­ність і розвиток клинописного письма, твер­дить, що «сумеріянське слово «лю» репре­зентує англійське «мен».

Сумеріяни у своїх святинях мали напис «ЛЮ ЛЮ РА». Сумерологи устійнили, що ці слова означають «Людина з Людиною Ра­зом». Сумеріянське «ра» значить «разом».

Ґюстон Сміт у книзі «Релігії Людини» вважає, що слово «лел» — це в сумеріян «бо­гиня вірности», «приємности». В санскриті слово «лел» (лю) означає «вірність», «при­ємність», «любов», «чарівність». Воно просто означає характер доброї людини.

24. Санскритське слово «дана» означає те, що й в українській мові — «дана» (давати). «Лю­дина» (особа, що проявляє вірність, лю­бов дає) — так постало слово «людина». В нашому народі є поширений вислів «будь лю­диною» (тобто, будь доброю особою). «Будь­те люди, бо лихо вам буде», — пише Тарас Шевченко.

Самуел Н. Крамер у книзі «Сумеріяни», ви­даній в 1964 році Чикагським університе­том, пише, що «Лелі — так звали сумеріяни музичний інструмент». Музичний інструмент «Лелі» був знайдений археологами в руїнах міста Ур. В музеї Ірак в Багдаді я з особливою цікавістю оглядав його тому, що він оздоблений геометричною орнаментикою, яка сьогодні поширена в Україні (особливо в Гуцулії) і представлена в Київському істо­ричному музеї культуру Мізині.

Наслідуючи сумеріянський музичний ін­стру­мент «Лелі», єгиптяни і греки створили арфу. В оріян єднання танцю, пісні і музики зветься «лі» (ля). В санскриті «ліла» — гра, чарівність, розвага, а «ліла дева» -кохана діва, принцеса. В гіндуїзмі «сад богів» (рай Бога Індри) зветься «ліла». В «Магабгараті» «лал» значить «лялька», «любов», в німців — лібе, в англійців — лав. «Лала» — ім'я принцеси в Індії, «лаліта» — особливо чарівна дівчина.

25. Східні семіти вимовили сумеріянські сло­ва «Ін Лил», як «Бе Ел»: така вимова їм була для їхньої мови зручніша. Згодом вони з «Бе Ела» створили «Ба Ала» чи «Баала» (Ва­ала) в значенні «володар», «пан», (по-гре­ць­кому – «киріус», по-латинському – «домінус»).

Вільям Сміт у «Лекціях про Семітську ре­лігію», виданих Кембриджським універси­те­том в 1927 році, зазначує, що «Характер по­читання Ваала хліборобськими семітами запо­зичений з ранньої віри від хліборобських оріян». Очевидно, він тут має на увазі су­ме­ріян і їхніх кровних братів трипільців (оріян) і їхнього Бога Ін — Лил, та семітів (ста­родавніх фінікійців), які від сумеріян запози­чили не тільки ім'я для свого Бога «Ел», а й хлібо­робські релігійні обряди, про що я ши­ро­ко оповідаю в праці «Великдень Світла Дажбо­жого».

26. Семіти слово «Ба Ал» (Бе Ел) також вживали в значенні «господар», «майстер», «господь». В староюдеїв слово «Ел» поширене в значенні «Ветхий днями», «Я є», «Той, що є». В них Ел став Богом неба, землі, дателем дощу.

У словнику «Марґунім Талмуд Беб-Ел, Єру­шалмі та Мідраші», виданому в 1903 році, зазначено, що «Ел Ул» в юдеїв означений шос­тий місяць. Місяць Ел Ул має 29 днів (він знаходиться між 7 серпнем і 2 жовтнем).

Від «Ел» постали слова «Ілі» і «Елої». «Ілі, Ілі, лама савахтані» (Маттей, 27 46), «Елої, Елої, лама савахтані» (Марко, гл. 15, 34). Си­ро-Халдеї вимовили «лел» (ліл), «елой». Сирійсь­кий Бог із Рас Шамра звався Ел. Сиріяни зображали цього Ела на пишному кріслі у вигляді людини з баранячими рогами на голові — роги мали б символізувати силу провідника стада.

27. В «Новій католицькій енциклопедії», ви­даній в 1967 році Католицьким університе­том Америки, в п'ятому томі пояснюється, що «Ел (Бог), сингулярний (єдиний) іменник, Ел є найстаріше відоме ім'я для Бога, воно вжите в різних формах найбільше майже всіма семітськими народами, як власне ім'я для Бога. В англійському тлумаченні Ел прийнято пояснювати в значенні «Бог».

Пояснюється, що слово «Елогим, божест­венне ім'я найбільш часто вживане в Старому Заповіті, це форма множини Елога». «Елогим не був особливим гебрейським ім'ям Бога», «є докази, що ім'я Елогим було у Фінікії далеко перед тим, як його почали вживати ізраельтя­ни».

28. Отже, слово «Ел» означає «Бог», а сло­во «Елогим» означає «Боги». Відомий люте­ранський письменник — пастор Г. Б. Віттер, тво­рячи словник — пояснення біблійних тер­мінів, помітив, що у старих гебрейських ори­гіналах «Старого Заповіту» гебреї звуть Бога двома іменами — Елогим, а в інших розділах -Ягве. Чому? Тому, що, як устійнює францу­зький бібліолог Жан Астрюк, «П'ятикнижжя Мойсея» були писані двома рабінами. Якщо українець читає в «Біблії» такі слова: «І Гос­подь Бог Елогим сказав», то він повинен зна­ти, що все це в точному перекладі на мову ук­раїнську означає «І Господь Бог Боги сказав».

29. У західніх семітів, наприклад, в ханаан­сь­ких писаннях, зазначено, що «Ела чути з неба». В «Біблії» (1 кн. Мойсея, гл. 32) чита­ємо: «І каже той: Пусти мене, бо вже день зо­ріє. Яков же каже: Не пущу, мусиш благо­словити мене. Рече ж йому: Як на ім'я тебе? Він же каже: Яків. І рече йому: Відтепер буде тобі ім'я не Яків, а ІзраЕл», далі в цій главі зазначено: «Бачив бо я Бога лицем до лиця».

Професор семітських мов Дж. Еді у слов­никові «Святої Біблії» пояснює, що слово «Ізра Ел» в сумлінному перекладі означає «Узр Ела» (Узрив Ела), тобто, як пише Біблія, «узрив Бога лицем до лиця».

30. Професор Дж. Еді має на увазі сан­ск­ритське слово «зра» («зраті»), що в українській мові означає «зрити» (зір). Дієслово «зра» в санскриті також вживається в значенні «варити їжу» (жарити). Є в нашій мові слово «зріти» (в червні ягоди починають зріти) і в значенні «бачити» — «я зрів слабість там, де другі підлість зрять», — пише Іван Франко.

Знаємо ми, що наш Володар Святослав Перший вживав слово «зри» в значенні «зір», у військовій тактиці гіттітів звучали слова «зрі, іті» (з обачністю, вперед).

31. Велична (жодним стародавнім народом неперевершена) самобутня історія сумеріян була більше, як дві тисячі років викреслена з пам'яти і розуму людини. Несправедливість таїться в тому, що на клинописах Ассирії, Вавилону, на сторінках Біблії, Корану, в мітах Халдеї і Греції живуть мислі, почування, закони, обряди, звичаї і богорозуміння суме­ріян, але вони (немеркнучі сумеріянські тво­ріння) приписані не сумеріянам.

Щоб відчути зміст цієї «світової кривди», треба звернутися до такого прикладу: двоє людей все своє життя будували дім поди­ву­гідний, прикрасивши його чудовими оздоба­ми, біля дому створили фонтани, квітучий сад. Старіючи, вони написали книгу про таїни будування; в книзі висловили свої погляди на світ, занотували свої задушевні молитви, клопоти і світлі хвилювання, і ось однієї ночі в їхній дім вторглися мисливці півдикі, жорстокі. Вони вбили власників дому, дім зруйнували і прикидали піском, а все, що було в тому домі, вони присвоїли собі.

32. Сьогодні історики в ім'я совісти історич­ної науки стараються «перепросити» сумеріян, віддати сумеріянам — сумеріянське. У дослідах археологів можна відчути голос сумління: «Вибачте, Перші Мудреці Людства, стався великий злочин не з нашої вини.

Східні семітські кочові племена оточили ваші квітучі поля і мирні міста, грабували вас. Вас було небагато і ви не могли стримати многочисленні навали племен. Одні з вас полягли під оборонними мурами міст, інші пішли на північ і об'єдналися з своїми ро­дичами гіттітами, інші вернулися в роздольні степи предків своїх (в Оріяну (Україну — Кіме­рію). Вторжники, заволодівши вашими гра­дами, присвоїли собі ваші духовні і мате­ріяльні скарби, а ваше ім'я викреслили з списку живих і мертвих людей».

33. Між нашими предками (сумеріянами) і східними кочовими семітами (аккадами, ґу­тіями, халдеями) не було мирного життя. Але не війни вирішили кінець буття сумеріян у Месопотамії.

З родючою землею Сумерії п'ять тисяч літ тому сталося те, що й з Сахарою. Знаємо, що Сахара колись була квітучою країною і люди, які в ній жили, мали, як на той час, розвинену цивілізацію. Але в кліматі сталася «катастро­фа»: вітри занесли поля Сахари пісками, її жителі пішли до берегів Нілу, в країну, яку ми тепер звемо Ітіопією.

 

ДЕНЬ 7

34. Стою біля руїн міста Ур. Ур — одне з найвизначніших міст Сумерії. Воно було роз­ташоване біля «уру» (вару, води) на березі Персіянського заливу, біля гирла ріки Евфрат. Евфрат тепер тече іншим руслом, він майже на п'ятдесят кілометрів відійшов від руїн Уру, круто повернув на схід і з'єднався з Тигром. Тепер лежить більше як сто кілометрів сухо­долу між Персіянським заливом і руїнами Ур. Суходіл — мертві піщані простори.

Сумеріяни, мабуть, були свідками зміни клімату.

Одні з них, рятуючись, ішли на північ, ін­ші, споріднившись з семітами, втратили свою духовно-тілесну субстанцію.

35. Сто років тому дослідники, вивчаючи ассирійське письмо, прийшли до висновку, що клинописну систему не можна вважати най­ста­рішою системою письма; вона мала якесь праписьмо, з якого розвинувся клинопис.

Дослідник Жюль Опперт висловив думку, що творцями праписьма були сумеріяни (стародавні жителі Південної Месопотамії), але тому що ніхто про такий народ нічого не чув, вчені не віднеслися до теорії Жюль Опперта поважно.

36. В 1877 році французький консул Ернест де Сарзек на горбі Телло (біля Басри, на Пів­дні Месопотамії) викопав базальтову статую. Статуя зображала круглолицю людину, яка сиділа на стільці, тримаючи грамоту. Антро­пологи устійнили, що на статуї виразно від­чуваються риси не семітської людини.

Дослідники, розшифрувавши грамоту, по­ві­домили, що вона написана письмом ста­рішим, як ассиро-вавилонські клинописи. Гра­моту, написану праписьмом, тримає цар Су­мерії Ґудея; він був володарем 4500 років тому. На грамоті цій написано: «Так, як корова, яка звертає свій погляд на телятко, так Ґудея вклав усю свою любов у будову храмів».

37. Археологічні експедиції поїхали до Бас­ри. Археолог Леонард Вуллей в піску знайшов сліди «загубленої великої культури і циві­лі­зації»: сумеріяни були знайдені, були знайдені їхні 1500 знаків, з яких вони розвинули своє оригінальне клинописне письмо і яке було по­тім у них позичене вавилонцями, ассирійцями.

38. Сумеріянські клинописи (переважно гли­няні таблички світлорудого кольору 10 на 20 сантиметрів) тепер хороняться, як духовна гордість Людства, в музеях Лондона, Чикаго, Фі­лядельфії, Риму, Парижа, Багдада, Стам­була, Варшави.

«Воскресла Сумерія» створила революцію в історичній науці, її письмена, як без­за­сте­режні документи, ствердили, наприклад, що основа біблійної космології (світознавства і світотворення) написана рабінами (авторами Першої книги Мойсея) за зразком тверджень Сумеріянської релігії.

Сумеріяни вірили, що «Боги створили Не­бо і Землю», «Боги Землю відділили від Не­ба». І в перших скриптах Біблії написано, що «Елогим створили Небо і Землю», я вже за­значував, що слово «Елогим» означає «Боги».

Сумеріяни вірили, що все, що на Землі, «народила Адма», тобто, Мама. В українців досі живе поняття, що «мати-земля родить». Слово «врожай» постало від слова «рід» (вродай — врожай). Слова «рід», «рода» особливо поширені в санскриті, вони мають в санскриті ті значення, що й сьогодні в українській мові.

39. Ґеорґ Сміт (1840-1876 роки) — охорони­тель ассирійської колекції Бритійського музею в 1872 році прочитав на клинописній таблиці (привезеній до Лондона Остеном Ген­рі Лейярдом з бібліотеки царя Ассурба­ніпала) оповідання про «світовий потоп».

У «Світовій Історії Жидівського Народу», виданій в Ізраелі в 1967 році, на сторінці 257 (в розділі «Месопотамія і світ Біблії») пишеться, що 3-го грудня 1872 року Ґеорґ Сміт у своїй праці «Халдейський запис потопу» довів, що «Біблійне писання про потоп було базоване на клинописних джерелах».

40. На таблиці, прочитаній Ґеорґом Смі­том, написано, що «дощ ішов шість днів і шість ночей», всі грішні люди потопилися, тільки праведник Утнапиштим (улюбленець Богів), який збудував декількаповерховий ковчег, урятувався.

Коли повінь почала спадати, Утнапиштим послав зі свого ковчега голубку, але вона вер­нулася, бо не знайшла сухого місця. Утна­пиштим потім випустив ворона. Ворон, побачивши, що вода спадає, полетів шукати собі домівку і назад не вернувся.

41. В 1914 році дослідник Арно Пебель в Історичному музеї у Філядельфії (США) про­читав на сумеріянському клинописі опові­дання про «світовий потоп». В оповіданні зазначено, що «дощ ішов шість днів і шість ночей». Обґрунтовані беззастережні доку­мен­ти втвердили в науковому світі переконання, що «П'ятикнижжя Мойсея» скомпоноване на основі сумеріянських релігійних понять про «світовий потоп».

Сумеріянське оповідання про «світовий потоп» передавалося впродовж тисячоліть від покоління до покоління, воно хвилювало і лякало людські уми, тривожило уяву й душу, ставало невід'ємною частиною їхніх релігій­них понять. Воно було в трохи зміненій формі переказане ассиріянами (Утнапиштим), гре­ками (Девкаліон), юдеями (Ной).

Археолог Леонард Вуллей вважає (і його твердження сьогодні прийняті всіма архео­ло­гами), що сумеріяни в долині Тигру і Евфрату пережили велику повінь («вода з'єдналася з небом і ніде не було видно землі»).

Леонард Коттрел в книзі «Розшуки в Су­мерії», виданій в 1965 році, цитує речення з сумеріянського оповідання про «світовий потоп» і потім на сторінці 128 пише, що «да­ле­ко пізніше жидівський поет запозичив суме­ріянські традиції і в Біблії написав, що «Ной випустив крука і літав той сюди і сюди, закіль посякла вода на землі» (1 кн. Мойсея, гл. 8, 7).

42. Л. Спраґвей де Кемп у книзі «Стародав­ні Інженери» пише, що сумеріянський «Пра­ведник Зюдзудра побудував ковчег, він сам урятувався і його родина від великого потопу, посланого Богами. І це оповідання розви­нулося від народу до народу і так Зюдзудра став ассирійським Утнапиштимом, юдейсь­ким Ноем, грецьким Девкаліоном».

Після потопу, як пише Л. Спраґвей де Кемп, «Впоперек напрямку течії (безодні, прірви) п'ять тисяч років тому ми бачимо сонцем обпалених сумеріян, що починають безконечні виснажливі дробіння рік і різні плянування для людського вжитку». Вони хочуть забезпечити себе від нового потопу.

43. В грецьких оповіданнях (мітах) Девка­лі­он – син Бога Прометея. Бог Зевс, розгні­вав­шись на людський рід, вирішив його знищити і тому послав на землю «світовий потоп».

Бог Прометей, довідавшись про задуми Зевса, порадив своєму синові Девкаліонові по­будувати ковчег. На дев'ятий день ковчег «сина Божого Девкаліона» і його дружини Пирри зупинився на горі Олімп. Від Девка­ліона і Пирри після потопу постав новий рід людський.

44. Автори біблії, взоруючись на оповідан­ня про Зюдзудру і Утнапиштима, впровадили в Першу книгу Мойсея думку, що «дощ ішов сорок днів і сорок ночей». Праведник Зюд­зудра після потопу «приніс в жертву богам вола і вівцю».

Праведник Ной «взяв з усякої чистої животини і з усякої чистої птиці та й приніс у всепалення на жертовник. І нюхав Господь любих пахощів» (1 кн. Мойсея, гл. 8, 20— 21).

Біля «любих похощів» Ной «пив вино та й упився і лежав обнажившись у своєму наметі». Чому в наметі? Сумеріянин Зюдзудра був хліборобом, жив він у глиняній хаті (ліплян­ці). Юдеєць Ной був пастухом і тому він жив у наметі.

Самуел Н. Крамер (співавтор «Світової Історії Жидівського Народу») в книзі «Із Таблиць Сумерії», виданій в Нью Йорку в 1959 році, пише, що не Мойсей, а Ур Намму — Перший у світі законодавець.

45. Першим законодавцем на плянеті Земля був володар Сумерії (лукал) Ур Намму. Ур Намму — Предтеча законів усіх законів. Кодекс Ур Намму на 3000 років старіший за кодекс римського права Юстініана. Кодекс Юстініана був створений 1500 років тому.

Всі сучасні кодекси державні створені на основі Кодексу Ур Намму, в якому зазначено, що злочинця не може карати потерпілий, або родина потерпілого, а тільки цар, або його суд.

Павло Бернштейн і Роберт Ґрін (Пенсиль­ван­ський стейт університет) у книзі «Історія Цивілізації», виданій в Ню Джерсі в 1961 році, пишуть, що «Перші цивільні закони були створені сумеріянами і вони стали в основі пізніших законів Гаммурабі». Ні закони Су­мерії, ні закони Гаммурабі в часи їх постання не вважалися «цивільними», їхні творці вважали їх божественними.

46. В музеї Іраку бачимо: сидить на свя­щенному троні Справедливості Бог Сумерії Ін Лил. Ін Лил врочисто передає своєму синові — володареві Ур Намму «Святі Божі Запо­віді». Кодекс Ур Намму, викарбуваний на ба­зальтовій стіні, сьогодні акуратно прочита­ний. Ур Намму, свої закони передаючи суме­ріянам, проголосив, що він їх отримав осо­бисто від Бога Ін Лила. (Кодекс Ур Намму археологами знайдений в руїнах міста Ур).

47. В кодексі Ур Намму написано: «Не можна кривдити вдови», «Багатий не повинен кривдити бідного», «Облегшуй життя рабів», «В того, хто забрав око, має бути забране око».

Кодекс Ур Намму започаткував у Сумерії впорядковане родинне життя. В ці часи семіти (аккади, ґуттіяни, халдеї) ще не мали упоряд­кованих родинних відносин, і про це є щирий відгомін у Біблії. Авраам (виходець з Халдеї) був одружений з рідною сестрою Сарою, внук Іаков був одночасно одружений з двома сестрами Лією і Рахелею (доньками Лабана), і їхніми служницями Зелфою і Баллою.

48. Сумеріяни любили свої рідні закони. Вони вірили, що краще жорстокий закон, ніж свавільне беззаконня. Вони були людьми лю­бови. На їхніх клинописах найбільше говори­ться про любов між жінкою і чоловіком, діть­ми і родичами, їхня любов основувалася на правдомовності, взаємодопомозі і співчутті.

«Сумеріяни любили дітей своїх і опікува­лися ними, діти любили і пильнували родичів своїх, відношення між братами і сестрами були теплі, рідні і ніжні» («Світова Історія Жидівського Народу», 1967, стор. 149).

49. 3760 років тому у Вавилоні (і на всіх землях зруйнованої Сумерії) вже господарями були семіти. Вони вживали сумеріянські тер­мі­ни (особливо терміни релігійні, сумеріян­ська мова клинописів в них була священною).

Сумеріянські слова семітам були тяжкі для вимови і вони їх переозвучували. Наприклад, сумеріянське слово «сур» (сонце, сонячний) вони вимовили, як «шамаш». Старі юдеї ка­зали «шемаші», ім'я їхнього казкового біб­лійного героя «Семас» (Самсон) означає «со­нечко». Араби тепер кажуть «шамс», асси­рійці і аморіти — «самсу».

Вавилоняни вірили, що Шамаш (Сонце) — Бог Вавилону.

В музеї Ірак стоїть статуя семітського володаря (аморитянина) Гаммурабі, слово «аморитянин» означає «західняк», (той, хто належить до племени західніх семітів). Бог Шамаш передає своєму синові Гаммурабі «Закони Божі». І разом із законами Шамаш передає також і палицю (символ володарської (владичої) влади і дії).

50. В Кодексі Гаммурабі є такі заповіді: «Коли людина вкраде річ з храму, або в царя, її треба вбити і треба вбити того, хто ховає вкрадене», «Коли людина вдарить по щоці рівного собі, має вона заплатити штраф», «Ко­ли людина виб'є око, виколи їй око», «Ко­ли людина виб'є зуб рівній собі людині, ви­бити їй зуб». (Кодекс Гаммурабі був архео­ло­гами знайдений в 1902 році). Кодекс Гам­му­рабі був написаний 1160 років перед напи­санням Кодексу Мойсеєвого.

51. Археолог Леонард Вуллей у книзі «Сумеріяни», виданій в Ню Йорку в 1965 році на сторінці 192 зазначує, що «Закони Мойсея в основному збудовані на законах Сумерії» і тут же він додає, що «від сумеріян жиди отри­мали ідеали соціяльного життя і справед­ли­вости».

Юдеї на основі біографії історичних осіб Ур Намму, Гаммурабі, Сарґона Першого ство­рили надзвичайно цікаву (вигадану) постать Мойсея. Справа, очевидно, не в тому, що Мойсей — вигадана особа, а в тому, що в ній втілене стремління жидів до величної духовної незалежности, і на цих стремліннях вони достойно виховують свої покоління. І ми на вигаданій особі Тараса Бульби виховуємо свою молодь.

Коли сьогодні жидам історики доводять, що основні писання Біблії позичені в сумеріян (отже, не можна вважати, що Мойсей осо­бисто отримав на горі Синай від Єгови «Божі заповіді»), жидівські історики відважно відпо­відають: «Ми тепер знаємо, як багато нав­чився Ізраел від Єгипту і Месопотамії» («Світова Історія Жидівського Народу», 1967, стор. 347).

52. Володар Сумерії володів могутньою си­лою. В його особі втілювався великий авто­ритет. Наприклад, Ґудея — він був духовним, політичним і військовим провідником. Всі могутні держави світу взорувалися на сумеріянський спосіб державного життя і тому вони доходили до вершин сили і слави: Рим, Єгипет, Англія, Франція.

В сумеріян не було розходжень між релі­гією і політикою (між світським і духовним життям). І таке поняття духовного життя народу природне і творче. Тільки народ духовно поневолений не має цілісности в житті; в нього історія народу — справа на­ціо­нальна, а релігія — справа приватна, або біб­лійна. Там, де живе вільний народ, справа національна, історична, духовна — одна моно­літна справа.

53. Ур Намму (законодавець і основопо­лож­ник 3-ої Урської династії, яка була 4200 років тому) обновив Зиґурат (Першу на плянеті Земля Святиню, побудовану його дідами). В жовтні 72 року, оглядаючи Зиґурат, я бачив туристів з різних країн світу (з Японії, Індії, Німеччини, США, Англії). Дехто з них брав з руїн Зиґурату камінчики в сумочку (хо­тів мати сувенір).

В чому ж притаєна магнетична сила Пер­шої в світі Святині? Справа в тому, що «Пля­нування (із незначними змінами) увійшло за традицією сумеріянської святині в оформ­лення пляну церкви і мечеті, і прийняте воно в християнському і мусульманському світі», (Ґрегем Кларк і Стюарт Піґґот, «Стародавні Суспільства», Англія).

Не тільки оформлення пляну церкви і ме­четі — найвища в Америці будівля (стодвопо­верховий «Емпаєр стейт билдінґ») побудована на гранітній скалі за двадцять вісім мільйонів долярів за формою сумеріянського Зиґурату.

54. Археолог Леонард Вуллей реконструю­вав Зиґурат і стало тепер всім ясно, що вави­лонські святині (святиня для Бога Мардука, святиня для Богині Іштарти), а також святиня, збудована царем Соломоном для Бога Єгови, мають тільки трохи змінену форму Зиґурату. Зиґурат був побудований сумеріянами сотні літ перед побудовою найстародавнішої єги­петської піраміди.

55. Зиґурат мав форму вежі зі сходами. На найвищому поверсі Зиґурату було святилище і обсерваційна станція астрономічна. Вчені Су­мерії (перші вчені світу) ретельно спостерігали за подіями, які відбувалися на небі, їх цікавив рух Сонця, Місяця, метеорів, зірок, хмар, вітрів.

Вони свої спостереження занотовували на глиняних таблицях: так були створені альма­нахи «Літо і Зима», «Птахи і Риба», «Худоба і Зерно». В Біблії названий Зиґурат «вавилон­ською вежею». Справа в тому, що сумеріяни, будуючи в місті Ур Зиґурат, мали під час бу­дови робітників також семітського походжен­ня і не розуміли їхньої мови. В Біблії ця перша стріча народів (семітів і оріянів (сумеріян) названа «помішанням язиків». Єгова, поба­чив­ши «башту, що споруджують сини чо­ло­вічі» таку, що «її верх був до небес», роз­гнівався і «помішав їх мову, щоб не розуміли один одного» (1 кн. Мойсея, гл. 11, 4—7).

56. Історик Індії А. Калянараман у книзі «Аріятаранджіні», виданій в Мадрасі (Індія) в 1970 році, на сторінці 110 зазначує, що слово «зиґурат» вимовлене тими, які читали клино­писи, не зовсім правильне. Воно, на його думку, сумеріянами вимовлялося як «сікара»; (в санскриті слово «сікара» відповідає англій­ському «телл», українському — «сказання», (Зиґурат — дім, в якому відбувалося «ска­зання»-молитва).

57. У святині (Зиґураті), або, як зазначує історик Індії Калянараман, в «Домі мови», предки наші (сумеріяни) славили богиню «ін Нанну». Слова «нан», «нин», «ама» вони вживали в значенні сьогоднішнього укра­їнського слова «неня» (мама).

Не можу погодитися з тими сумерологами, які зі слів (взятих з клинопису) «ін нанна», створили одне слово «Інанна», написавши його з великої літери. Немає даних (коли углибитися у суть сумеріянського письма) на те, щоб зі слів «ін нанна» творити ім'я.

58. Ясно бачимо, що на таблиці число 17 (в поемі присвяченій Нанні) написано «нан ґу така». Сумеролог Вільям В. Галло доводить, що ці слова означають «пані надзвичайна», в дослівному (спрощеному) перекладі «нена така».

Самуел Нояг Крамер у книзі «Із Таблиць Сумерії» зазначує, що Нанна це «наймогут­ніша сумеріянська богиня любови і війни». Сумеріяни жертвували Нанні золото, срібло, зерно, печене м'ясо, овочі, вино, пиво. Оче­видно, що принесені до святині Нанни скарби в основному були розділені між воїнами (лукалами, носіями зброї — лук і стріла).

Нанна любила воїнів — хоронителів миру, скарбів, волі. Семіти, запозичивши від су­ме­ріян обряди Нанни, створили обряд богині Іш­тарти (богині любови і війни), я пишу у праці «Великдень Світла Дажбожого», що від слова «Іштарта» постали слова «істер» (істер еґґс).

59. Щовесни несли сумеріянки до Зиґурату дари для Нанни, увіковічнюючи пам'ять про предків і славлячи звитягу воїнів, полеглих у боях за честь і волю роду свого.

Благородна та людина, яка задушевним словом і щирим поклоном звеличує своїх родоначальників, їхні імена, їхні мислі, їхнє життя.

60. Археолог Леонард Вуллей в руїнах міста Ур викопав гробницю сумеріянської цариці Шубад. Є міркування, що не Шубад, а Субад. Історики вважають, що Шубад — най­стародавніша цариця Світу Людського. Вона жила 4700 років тому. Антропологи, про­буючи «відродити» її образ, дали їй світлі очі, русі коси, адже сумеріяни прийшли в долини Тигру і Евфрату із степів Гіпербореї (Півночі).

61. Коли померла цариця Шубад, разом з нею були поховані й її служниці. Служниці (за оріянським звичаєм, який був в Оріяні шість тисяч років тому, і який був оріянами зане­сений і до Індії) випили напій. Напій прико­лихав їх до «вічного сну». Вони вірили, що зі своєю влюбленою царицею відходять «у ви­рай» (у рай — безмежну небесну блакить). Вони не хотіли помиритися з думкою, що «є смерть».

62. Щойно археологи України біля села Ста­росілля (Олександрівського району) вия­ви­ли під час розкопки кургану кам'яні гробниці. Гробниці прикрашені різьбленими геометричними орнаментами і розписані чорною і червоною фарбами.

Біля гробниць — два дерев'яні вози, їхній вік — як визначили археологи при допомозі радіоактивного аналізу — більше як п'ять тисяч років.

Орнаментика гробниць із Старосілля і ор­наментика гробниць, знайдених в Сумерії — всіх дивує своєю тотожністю.

63. Геродот у «Четвертій книзі», описуючи поховальні обряди, які були в Україні більше, як дві з половиною тисячі років тому, за­значує, що скити свого померлого володаря ховають разом з його слугами («слуги пили напій сну»).

Скити біля покійного володаря ставили віз, коней, клали зброю, збрую, їжу. Вони вірили, що володар відходить у далеку до­рогу. Тепер знайдені в скитських могилах знаки обряду поховання підтверджують пи­сан­ня Геродота.

64. Тлінні останки першої цариці Світу Людського перенесені до музею Ірак (в Баг­дад). І я бачу: Її чоло ввінчане вінком (ніжні золоті листки вінка нагадують листки верби). Верба — символ живучости, самозбереження. В одрізаній вербній галузці затаєна сила продовження роду — вткніть її у вологу землю і вона забуяє життям

65. Вінок з квітів, колосків, ягід, якими сумеріянки (і сьогодні їхні нащадки — укра­їнки) уквітчували чоло, не був тільки живою жіночою прикрасою. Українки у чаді чужо­вір'я живучи, забули значення вінка.

Сумеріянки вірили (і вірили внучки Даж­божі — українки тисячу років тому), що Земля — всеплодючая Мати, сумеріяни (гіттіти) ка­зали «маза», що в них означало «мати-земля».

66. В дохристиянській Україні (Русі) дів­чині під час весілля (чи в час Купальських свят) врочисто клали на голову вінок з живих степових квітів і промовляли до неї: «Та будь же, дівонько, квітучою та будь же, дівонько, родючою і багатою, як святая мати-Земля!»

Вінок у обрядах віри предків наших сим­волізував таїну продовження роду, його кві­тучість і багатство; слово «жена» постало з слова «життя», «муж» (мужній, мужність, могутній), жена (життєвість, життєутвердже­ність).

67. Цариця Шубад любила пісню і музику. В її палаці знайдена золота «лил», «лелі» (ар­фа). Лил мала сім струн (сім озвучених твор­чих днів), сім живих кольорів. Лил оздоблена, як я вже зазначував, такими геометричними взорами, які знайдені археологами в Україні (біля села Мізинь).

Мізинські взори найстародавніші взори, зро­блені людиною. Вони досі добре зберег­лися тому, що були карбовані на мамонтових бивнях, кістках і тому, що українці (безпо­середні нащадки мізинців) досі (тобто, більше як десять тисячоліть!) плекають їх. І сьогодні їх бачимо на сорочках, рушниках.

68. На основі сучасних досконалих аналізів установлено, що мізинські взори були ство­рені в різні тисячоліття — чотирнадцять, особливо одинадцять, сім тисяч років тому. В них буйно проявлені перші тяготіння людини до краси, вибагливости, які започаткували напрямок і розвиток мистецтва на плянеті Земля.

Стародавньоукраїнські (мізинські) взори сьогодні поширені на всіх материках. Вони (через помилку й відсталість археологічної науки) були сто років тому названі грецькими тому, що в святинях Греції ними (цими взо­рами, греки їх звуть «меандрами») прикра­шені мармурові долівки, стіни, статуї Зевса, Атени, одяг Плятона, Аристотеля і керамічні вироби, створені греками дві тисячі сімсот років тому.

69. Та тепер стало відомо, що взори (ме­андри) були на території теперішньої Греції ще перед прибуттям до Греції грецьких (до­рійсько-ахейських) племен: — греки прибули до Греції 3200 років тому.

Взори (меандри) були принесені до Пело­понесу, на побережжя Егейського моря, на Крит трипільцями (пелазгами) п'ять тисяч ро­ків тому. Пелазги — ранні оріяни, греки у них запозичили спосіб будування храмів, творіння статуй, меандрів. Геродот пише, що пелазги жили в Греції ще перед приходом греків до Греції і мова пелазгіянська була для греків не зрозумілою.

70. Оповідання про «найстародавнішу ца­рицю Світу Людського» я закінчу словом про стиль життя сумеріянок. Сумеріянки — перші в світі жінки, які одягнули вовняні і лляні сукні. Крій їхнього одягу був прийнятий грекинями, юдейками, римлянками, їхня одежа (одежа сумеріянок) була прикрашена дорогими ка­мін­нями, золотими оздобами. Вони носили перстені, браслети, кульчики, намисто (золоті оздоби і синє намисто — їхні влюблені кольори).

71. Взори, викарбувані на браслетах суме­рія­нок, і взори, викарбувані на браслетах оріянок, такі подібні, як дві краплі води. І це стверджує археолог Ґрегем Кларк. Він у книзі «Аспекти Праісторії», виданій в 1970 році Кембриджським університетом, на сторінці 116 ілюструє зразки Староукраїнської (Мізин­сь­кої) культури — браслети, створені з мамон­тових кісток, оздоблені меандрами.

72. Любов до краси, туга за красою — чуття красивої душі. Сумеріянки любили красу душі й тіла. В них був релігійний звичай щовечора купатися. Вони тіло охороняли від вітрів, сонця, холоду пахучими оліями. З рослин вони вміли робити рожевий крем, яким малювали уста. Духовні провідники вважали, що прагнення жінки бути красивою — прикмета, дарована природою.

73. У святинях збереглися на стінах викар­бувані образи сумеріянок. Бачимо, що вони во­лосся збирали у вузол, вузол зав'язували стріч­ками і скріплювали золотими, мідяними, кос­тяними шпильками. Вони любили квіти вдум­ливо — їх вабила гармонія кольорів. Таїни ви­робу квіткових пахощів вони передавали з роду в рід. Зерна, з яких вони вирощували дух­мяні квіти, тримали у глиняних і мідяних дзбанках. Гарячі й сухі піски Месопотамії уря­тували для Людства пам'ятки творів сумеріян­ських.

74. І сьогодні ми знаємо, що сумеріянки причепурювали свої глиняні хати квітами, долівки освіжували пахучими травами, стіни уквітчували зеленню. У святому кутку стояла статуя Нанни (Родоначальниці Лель). Біля неї лежали квіти, овочі, стояв у дзбанку навар (вар). Горів вогник. Хліб, створений із святої води і благородного зерна, лежав на найпо­чеснішому місці (на покуті) біля Матері-Родоначальниці.

75. Сумеріянки свої звичаї передавали дітям, як святий дар предків, як правильні почування душі своєї, як красу обрядового життя. Вони ніжно любили дітей своїх, учили їх відстоювати честь роду свого.

Вони співали дітям пісень, граючи на «лил». Слово «лил» (ліль, лілі) в них мало багато значень. Під словом «лил» вони ро­зуміли «віяння», «пестощі», «вітер», «коли­ван­ня», «леління», у «Слові про Похід Ігоря» читаємо: «леліючи корабли на сині морі». І, як я вже зазначував, у них був Бог Лил; зі слова «лил» семіти створили ім'я для свого Бога (Ел, Ілі, Елої, Елогим). Сумеріяни вірили, що не­ви­димий, але всюдисущий Лил запліднює квіти життя (ниви, сади), і котить хвилі по морю.

76. Всі ми знаємо, що досі в Україні живе обряд «купування молодої». Пригадую, що під час весілля (в селі Богоявленське) я був «весільним хлопчиком», який брав у моло­дого «дар за молоду» (жменю цукерків), мав я тоді шість років.

І в сумеріян був звичай «купування мо­лодої». Молодий перед весіллям давав дар для батька молодої. На сумеріянських письменах зазначено, що коли молода перед весіллям відмовлялася одружуватися, «молодому гос­тинно дар повертався».

Обряд дару («купування молодої») існував для перевірки почувань молодого і для піднімання вартости молодої.

77. Східні семіти сумеріянський весільний звичай прийнявши, перетворили його у зви­чайну торгівлю молодими дівчатами і вдо­вами». І в Біблії ця принизлива торгівля трактована як мораль упорядкованого життя.

Наприклад, Ісаак (Усміхнений) наказав своєму синові Іакові (Хитро-підлесливому), щоб він одружився тільки з жидівською дів­чиною, але близько такої не було.

Ісаак порадив синові Іакові йти у мандри, щоб розшукати жида Лабана (Білого), Лабан — власник багатої овечої отари. Він має дві доч­ки -Леаг (Корова) і Рахел (Вівця). Чотир­надцять років (сім років за кожну) пас Іаков (Ізраел — Богоборець) худобу Лабанові. І за такий дов­голітній труд він дістав право від Ла­бана од­ружитися з Коровою (Леагою) і Вів­цею (Ра­хелею). (Щоб не було упереджень до мого поя­с­нення значень біблійних імен, я рад­жу чита­чеві познайомитися з старогебрей­сь­кими слов­ни­ками, або заглянути, наприклад, до «Слов­ника Біблії» Джана Л. Мек Кензі, виданого в 1965 році під наглядом Гене­раль­ного Вікарія – Архиєпископа Чикаго Глетуса Ф.О.Доннелла).

78. Сумеріянська дівчина була зобов'язана мати придане (вона готувала з вовни і льону одяг, хатні прикраси, постіль), її придане, як зазначено на клинописах, врочисто перево­зи­лося до родини молодого. Та коли виявля­лося, що молодий не ставиться поважно до родинного життя, молода мала право забрати своє придане і повернутися до своїх родичів.

Мужчина, який спокусив дівчину, був зобов'язаний звернутися до її родичів у справі одруження і забрати її до своєї родини. Особливо докладно (на основі сумеріянських клинописів) описав сумеріянські звичаї, весі­льні обряди і закони славний археолог Лео­нард Вуллей у книзі «Сумеріяни» (в розділі «Сумеріянське Суспільство»), виданій в 1965 році Оксфордським університетом.

 

ДЕНЬ 8

79. Сумеріяни — перші в світі люди, які для своїх дітей створили школу. Вони на основі спостережень і життєвих досвідів знали, що людина йде туди, куди її веде думка.

Вони старалися, щоб їхні діти вміли пра­виль­но думати, вміли творити правильні ро­дини і мали правильний погляд на життя, віру, рід. І вміли свій життєвий досвід, збагачений досвідом предків, втілювати успішно в що­денне життя. І передавати його дітям своїм.

У них був усталений закон — діти перебу­вають під беззастережною опікою родичів. Порада родичів, наука родичів — закон для дітей. Родичі мали право, якщо вважали, що їхні діти не шанують родинних звичаїв, не да­ти їм ні свого імени, ні свого маєтку. Маєток ставав власністю Зиґурату, Зиґурат увіковіч­нював імена достойних родин і готував дітей бути достойними синами роду свого.

80. Сумеріяни мали переконання, що до­стойне ім'я родичів не може бути передане недостойним дітям. Недостойні діти, які мали нахил до злих навиків, потрапляли під вплив чужоплеменних обрядів, лишалися без імени. Вони, як безіменні люди, ставали наймитами на господарствах чужих людей, їм їхні родичі давали можливість покаятися, усвідомити свої помилки і вернутися до рідного вогнища.

Мати була особливо пошанована, вона все своє майно, що мала перед одруженням, і все майно, яке вона придбала в родинному житті, розділяла між дітьми своїми так, як хотіла; ніхто не мав права її волю осуджувати.

81. Сумеріяни мали переконання, що дітей треба вирощувати так, як із зернини виро­щу­ється колосок, їхні діти перебували в школі від сходу до заходу сонця. Дітям було заборонено без мети блукати вулицями тоді, коли їхні родичі зайняті працею на полі.

Науку, розвагу, відпочинок, харчування їм давала школа, яку втримували родичі. Голова школи в них звався «УММІЯ». Сумерологи одностайно вважають (і про це я вже гово­рив), що сумеріяни широко вживали слово «ум­мія» в значенні англійського слова «смарт», або в значенні слів «професор», «док­тор». Знаємо, що латинські слова «про­фесор», «доктор» в точному перекладі на українську мову означають «учитель».

82. Уммії (тобто, учителі, умільці, умники, умні) розвивали в учнів ум. Відомо, що в молодої людини і старшої, коли вона не розвиває мислення, мозок маліє — гинуть в мозкові мільйони «клітин» тільки тому, що вони бездіяльні.

Уммії розвивали в учнів розумову вольо­вість (наполегливість): прагнення аналізувати, синтезувати, порівнювати, узагальнювати. Учні вчилися речі зіставляти по їхніх формах і властивостях.

Учні вивчали (уміймо відчути, що ці шко­ли були п'ять тисяч років тому!) математику, географію, астрономію, зоологію, мінерало­гію, граматику. Уміймо відчути, що українці (християни), які виховані на юдейській (біб­лій­ній) космології вірять (і деякі вірять сліпо, хоробливо), що десь п'ять тисяч років тому «Бог Ізраеля Єгова створив сонце, землю, місяць, Адама, Єву».

83. Сьогоднішня система шкільного нав­чан­ня, яка існує у школах нашої прекрасної плянети Земля, започаткована сумеріянами. Справа, очевидно, не в системі шкільного навчання, а в тому, який вона має зміст.

Українські діти у школах чужих релігій і чужих (політичних і соціяльних) ідеологій калічаться, їхні учителі не вчать їх рідної духовости, тобто не вчать їх бути собою. Вони їх не вчать рідної історії, а коли і вчать, то так, щоб в них (українських дітях) був погляд на історію рідну такий, який є вигідний для їхніх ворогів.

84. Діти, душі яких школою чужовір'я покалічені, ставши дорослими, не проявляють вміння логічно мислити, самостійно мислити, самостійно утверджувати свою духовно-на­ціо­нальну сутність. Їхні мислі — безкриле і без­ладне нанизування слів в основному такого напрямку: «Та Україну я люблю, а хто ж її не любить? Земля багата, може її хтось зробить вільною, але українськими справами я не цікавлюся, бо знаю, що й так з того нічого не вийде. Бо католики воюють з православними, а православні з католиками і все за віру Христову».

Ні, Україна не є повністю паралізована духом чужовір'я! Вона багата на алмази (са­мо­родки) і алмази її такі дорогоцінні, що жод­ні чужовірні школи не спроможні їх обшлі­фувати. Вони могутні, як клекіт народної душі!

Правдиві алмази – духовні аристократи, об'єднані в Об'єднанні Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри. При­ро­да їх обдарувала спрагою до знань рідної іс­торії, спрагою бути людьми духовної незалеж­но­­сти.

85. Уммії впроваджували учнів у такі обставини, щоб вони самі призвичаювалися керувати своєю поведінкою, щоб вони самі плекали між собою добровільну дисципліну, вміли врівноважувати свої почування, вміли в ім'я досягнення мети терпіти голод, холод, болі, насмішки. І знали, що той, хто нарікає на свою долю і просить співчуття — негідник.

86. Щоб свавільні діти (діти бездіяльного, неорганізованого мислення і руїнницьких емо­цій) не мали злого впливу на кращих дітей, Уммії тримали їх окремо (вважали їх бездар­ними).

Відсталих дітей вони лікували кращими хар­чами, тілесними вправами, строгими зако­нами дисципліни. На основі прикладів, взятих з життя, уммії показували бездарним учням хибність їхньої поведінки і хибність їхніх поглядів. І показували їм, що є корисне, а що є шкідливе, що є активне, а що є пасивне, що є достойне, і що є принизливе. І що таке воля, та як треба її боронити. І що таке неволя, та як треба з неї визволитися.

Уммії вчили учнів, що дія (дія маломовна, цілеспрямована і відважна) — єдиноправиль­ний шлях, який веде людину у святиню жит­тєвого успіху. Дітей вилікуваних впроваджу­вали в коло дітей здорових тілом і душею.

87. Не без підстав історики всіх рас і релігій вважають сумеріян «людьми красивої душі, практичних обрядів, світлої людяности, во­льо­вої цілеспрямованости».

Для прикладу я згадаю деякі сумеріянські прислів'я — прислів'я, як знаємо, найкраще віддзеркалюють мораль і характер народу. «Хто будує, як пан, живе, як раб». «Хто будує, як раб, живе, як пан». Вони, як бачимо, щастя знаходили в праці тяжкій і достойній.

«Бідній людині краще вмерти, як жити: якщо вона має хліб, то не має соли. Коли має сіль, то не має хліба. Коли має м'ясо, то не має вівці. Коли має вівцю, то не має м'яса».

«Хто посідає багато срібла — щасливий. Хто посідає багато ячменю — щасливий. Хто нічого не має — може спати».

88. Кочовики — пастухи (східні семіти, які зі всіх сторін оточували сумеріянські поля і міста) ходили, як Іоан Хреститель, перекинув­ши через плече шкіру, здерту зі звіря. Щоб шкіра не падала, підтримували її поясом і носили її доти, поки вона на плечах незітліла.

Сумеріяни вважали, що «Всім приємно гля­нути на людину добре одягнену». Їхні при­слів'я досі не втратили свіжости, наприклад, «Рука з рукою і дім для людини буде збудо­ва­ний». «Живіт до живота і дім буде розва­лений». «Радісне серце — наречена, скорбне серце — наречений».

89. Сьогоднішня історична наука вважає, що сумеріяни дали для Людства першооснови «соціяльного, економічного і релігійного жит­тя» («Світова історія Жидівського народу», Ізраель, 1961, стор. 147).

Отже, жиди вважали потрібним ствердити, що не «Біблія» (книга старих юдеїв) і не біблійні патріярхи, а сумеріяни дали Людству першооснову релігійного життя.

Між іншим, у цій же «Світовій історії Жи­дівського народу» на сторінці 199 пишеться, що «Сарµон був першим володарем в історії Месопотамії», який був семітом і мав він «не сумеріянське ім'я». І тут же є пояснення, що слово «сарґон» («сар-рум-кен») означає «ко­роль законний». Таке пояснення слова «сар­ґон» мілке, поетичне і я дивуюся, що автори монументальної книги «Світової історії Жидівського народу» не проявили глибших знань і всестороннішої вдумливости.

90. Правда, що Сарґон був семітом (акка­дом), але ім'я в нього сумеріянське. Ім'я «Сарґон» означає «Сонячний король», або «Сон­цекороль». Семіти (аккади — найкмітли­віше в ті часи семітське плем'я) із суме­ріян­ського слова «сар» («сар» значить «сонце») створили ім'я «Сарґон». Сьогодні сумеріянсь­ке (староукраїнське) слово «сар» українці вимовляють, як «цар».

І один із визначних володарів Сумерії мав ім'я Сар (Сарупак). Читаючи «Рик Веди», я по­мі­тив, що деякі оріянські володарі мали ім’я Сурь, брагмани словом «сурь» звали «сонце». В «Рик Ведах» ім'я дівчини «Сурка» означає «Со­нячна», «принцеса», «опромінена». Ім'я юдей­ської родоначальниці Сарри позичене в суме­ріян.

91. Яка в такому випадку історія слова «Авраам»? Історія ім'я «Авраам» подібна на історію ім'я «Сарра». Сьогодні українці ви­мов­ляють сумеріянське слово «абба» (в суме­рі­ян воно означало «батько»), як «батя», «батько». У санскриті слово «бап» значить «батько».

Джан М. Аллегро (широко відомий зна­­вець біблійних скриптів, знайдених біля Мерт­вого моря) — викладач історії «Біблії» і геб­реїзму в Манчестерському університеті (Ан­глія) у книзі «Секрет Машрум і Крос» пише, оперуючи староарамейськими документами, що арамейці позичили у сумеріян слово «абба», вживаючи його в значенні «фадер». Від арамейців юдейці позичили слово «абба» і вимовили його, як «Абрагам» (Ебрагім).

92. Доктор Л. А. Ведделл, визначний асси­ріолог, вважає, що «сумеріяни ранні арійці». Слово «арійці» особливо поширене в істо­ричній науці; я замість слова «арійці» пишу «оріяни», є такі науковці, які обвинувачують мене, що я словами «оріяни», «Оріяна», «орі­янська», створюю дезорієнтацію. Ні. Санск­ритські літери «а» і «о» подібні не випадково; в ранньому санскриті не було чіткого зву­ко­вого межування між «а» і «о». Адольф Гітлер своєю антиарійською «арійською доктри­ною» так спотворив слово «арієць», що мені просто не зручно його вимовляти. Слово «оріяни» впроваджую в українську мову також тому, що воно в українській мові звучить рідніше, як «арійці».

93. Доктор Л. А. Ведделл у своєму порівня­ль­ному «Сумеро-Арійському словникові» до­водить спорідненість між мовою сумеріян і раннім санскритом (ранній санскрит — мова трипільців, тобто, стародавніх українців).

Він спростовує міркування тих науковців, які припускають, що сумеріянська мова «була сама в собі» і не мала вона жодного від­ношення до мов Індо-Европейської раси. Він обґрунтовано доводить, що сумеріяни були ранніми оріянами своєю мовою, будовою слова і самобутньою системою письма.

94. Беру декілька слів з «Сумеріяно-Арій­ського словника», і, для порівняння значення сумеріяно-оріянських слів, пояснюю їх сучас­ними українськими і англійськими словами:

95. Мова — живе древо мислі, воно постійно розкорінюється, удосконалюється і, залежно від історичної долі народу, хворіє, або пи­шається своєю самобутньою квітучістю. Візь­мімо хоч би такий звичайний приклад. У часи Київської Руси (України) русичі (українці), а також ті, що були підвладні русичам (укра­їнцям) і власне тому вони і звалися «русь­ки­ми», тобто, приналежними до русичів (укра­їнців), казали «птак», «шостак». Тепер не­лег­ко кожному догадатися, що ці слова значен­ням відповідають словам «птах», «субота». Чому з «шостака» постала «субота»?

96. (Бог Ізраеля (Іакова) Єгова, як про це на­пи­сали рабіни Езикіел-Ездра у «Торі» («П'я­ти­книжжі Мойсея»), за шість днів «сотворив» світ — рослини, тварини і двох людей (Адама і Єву), і сьомого дня пішов на «саббатс» (спочинок).

Спочинок потрібний там, де є втома. Втома є там, де є слабість, недосконалість.

Єгова мовою гебрейською сказав до геб­реїв: «Суботу ж мою мусите держати, бо се знам'я між мною і вами в роди ваші,... і допильнуйте суботи, вона бо вам свята, хто опоганить її, того скарати смертю» (2 кн. Мойсея, гл. 31, 13—14).

Неділя — значить не ділати, відпочивати. Ті, які впроваджували латино-грецький хрис­тиянізм в Русі (Україні), щоб хоч частинно ожидовити українські назви днів, викинули слово «шостак» і впровадили «саббатс» (суботу).

97. І ще один приклад словотворення: слово «завтра» складається з слів «за» і «утро»; сло­во «уміти» постало з слова «ум»; «обереж­ність» — від «берег».

Слова, які мають закінчення «ти», «яти» чи «ати» в основному постали із старих санск­ритських слів, і коли я кажу, що українська мова — сучасний санскрит, то я маю на увазі такі основи. У санскриті, наприклад, є такі слова «ліп», «лат», «ум», «жв», «бу», «спа», «да», «пас», «пак», «па», «лад», «вар», «рик», «рад», «теп», «вид», «пла», «пис», «маг», «суш», «лел»; слова ці старі, як світ мислі на плянеті Земля. Вони були створені в Оріяні (Україні), тобто, в Правітчизні народів Індо-Европейської раси, п'ятнадцять, десять тисяч літ тому чи й раніше. І живуть вони й сьогодні в мові українській, прийнявши таку форму: ліп-ити, лат-ати, ум-іти, жв-акати, бу-ти, спа-ти, да-ти, пас-ти, пек-ти, пи-ти, пад-ати, вар-ити, рик-ти, рад-іти, теп-літи, вид-іти, пла­ва­ти, пис-ати, мог-ти, суш-ити, лел-іяти. Укра­їнці філологи, які необізнані з санскритом, будуть, очевидно, апелювати до парафіяльної маси і особливо до «духовних панотців», щоб вони ставилися до моєї наукової єресі упе­реджено, бо вона «не визнана». І так вони вже й роблять, та я живу вірою, що прийде час — на чолі української філології стануть високо­освічені і вдумливі науковці і вони оцінять вартість моєї праці.

98. Ідемо далі. Сьогодні тяжко догадатися, що назва міста «Дрогобич» перекручена, в ори­гіналі (в архівах) стоїть правдива назва «Дро­гобит»; закінчення «бич» звучить глум­ли­во.

Є переконання, що в Русі (Україні) був славний піснетворець Баян. «Слово про Похід Ігоря» пише: «Боян бо віщий, аще кому хотя­ще піснь творити, то розтікашеть ся мисію по древу, сірим вовком по землі, шизим орлом под облаки», «Бояне, соловію старого вре­мени: аби ти сіа полки ущекотал,... летая умом под облаки».

(Слово «облаки» сьогодні не можна зна­йти в українському словникові; відважуся зазначити, що коли слово «облако» означає «хмара», то значить від нього постало слово «блакить»).

99. Прізвища Баян, Троян, Стоян, Мовчан, Полян, Подолян старі й зрозумілі сьогодні нам. Наприклад, прізвище Баян постало від слова «бай». Слово «бай» в Дохристиянській Русі (Україні) означало «знахар», «волхв», «віщун», тобто, «той, що замовляє», «забаю­кує»; з слова «бай» постали слова «байка», «байкар»; «бає» значить «рече», «каже».

Святослав Хоробрий жив тисячу років то­му. Він рідний нам тілом, вірою, почуван­ням, мовою, дарма, що слова, якими він корис­ту­вався, як рідними, сьогодні для нас звучать не зовсім зрозуміло. Він казав «мись», а ми ка­жемо – білка, він казав «насада», а ми каже­мо – човен, він казав «ркоша», а ми – ска­зали; він казав «смага», а ми — спрага; він казав «успе», а ми – заснув, він казав «ар­кучи», а ми – кажучи.

100. Сумеріяни (п'ять тисяч років тому) казали «зразу», в санскриті -«арзи», в «Слові про Похід Ігоря» -«аркучи». Сумеріянські сло­ва, як слова наших безпосередніх предків, рід­ні нам мелодією, архітектонікою, значенням.

Час (довгі тисячоліття) лежить на «мертвій мові сумеріян» загадковою печаттю, та ми її (приманливу загадковість) сьогодні вміємо відчути і прочитати.

101. У сумеріян «ду», в нас -«іду», в суме­ріян «ара», в нас — оре , в сумеріян ас, в нас — «все», в сумеріян «гарі», в нас — «гарний», у сумеріян «дім», у нас — «дім», у сумеріян «маг», у нас — «могутній», у сумеріян «уму», в нас — «умний», у сумеріян «муду», в нас — «муд­рий», у сумеріян «кашу», в нас — «кажу».

102. Коли б воскрес сумеріянин-оріянин, який жив декілька тисяч літ тому, і сказав нам слово «вів», ми б відповіли йому, що він чужи­нець. Справді не він, а ми — ми очужинилися (стали чужими самі для себе), ми забули рідне (прадідівське) слово «вів», вживаючи чуже (монгольське) слово «баран».

Слово рідне «вів» нам треба в сучасну мо­ву впровадити, щоб відбудувати правильність нашої мовної архітектоніки: лис — лисиця, вовк — вовчиця, вів — вівця.

Зі всіх слов'янських мов найбільш змонго­ль­щеною мовою є мова москвинська («ра­шен»); в ній монгольські слова творять що­ден­ний слов­ник, наприклад, «ґлаз», «кремль», «мос­ква» означають «око», «загорода», «гни­ла ріка».

Монгольська Орда казала, що всі покорені нею народи повинні їй платити «товар» (мон­гольське слово «товар» означає «скот» (коро­ви, коні, вівці). Юнаки, які ханові в Орду гнали «товар» звалися «товаришами».

103. Словник доктора А. Ведделля я хочу доповнити такими сумеріяно-українсько-ан­глій­ськими словами, сумеріянські слова тут перечислені можна знайти в солідній біб­ліотеці сумерології; сумерологи тепер мають дані тішитися, що українець допоміг їм знайти ключ до «мертвої мови» легендарної Сумерії.

 

105. Сумеріяни святиню звали «зиґурат» і «е-гал»; старі гебреї сумеріянське слово «е-гал» вимовили, як «бекгал», і Соломон по­будував «бекгал»; слово «е-гал» й сьогодні живе в значенні «гал» (заля).

Сумеріяни казали «небо», вавілоняни (семіти) слово «небо» позичили від сумеріян; старі халдеї словом «небо» назвали свого Бога, халдейський «Небо» своїм характером тотожний з латинським Меркурієм. Пророк Ісая (гл. 46, 1) написав, що «Упав Бел, по­валився Небо», у всіх англомовних виданнях «Біблії» написано «Небо».

106. Сумеріянське слово «бал» має два зна­чення — «валити» і «балакати». Суме­ро­логи вважають, що сумеріянське слово «бал-бал» відповідає англійському «спік», «сонґ». В ук­раїнців є слова «балагура», «балакати», «ба­ламут», у санскриті є слово «бал», від якого походять широко відомі санскритські слова «балака», «баладева», «балала», «балакая», «балакіка», «балакин», «балда», «балакара», «баламота».

Головне (корінне) значення санскритсь­кого слова «бал» (пояснюю, покликаючись на «Санскритсько-Англійський Словник» Сір Моньєра Моньєра-Вільямса, видання — Окс­форд), таке — «щось робити», «щось давати», «щось думати», «проявляти силу»; слово «ба­лака» означає «приємна балакуча жінка», «мисливець»; слово «балака» широко вживане в «Магабгарата».

107. Сумеріянське слово «мана» належить до тих декількох слів, які були сумерологами найскоріше прочитані, вони визначили, що слово «мана» рівнозначне англійському слову «скейл», «бартер», «межур». І, очевидно, українському «міна» (міньба, обмін).

Аккади слово «мана» почали вживати, як «ману», а гебреї, як «манег», а греки, як «мі­на». У гебреїв навіть грошова одиниця почала зватися «манег» — сто манегсів має десять тисяч шекелсів. Сумеріяни не тільки були першотворцями «ваги», а й винахідниками мистецтва «міняння» (важення); винайшовши ваги, вони на них важили золото, дорогі каміння.

108. Бібліотеки Европи постійно збагачую­ться книгами про історію Сумерії; в Істамбулі (Константинополі) у книгарнях лежать роз­кіш­но видані книги мовами англійською, французькою, німецькою про першотворців культури і цивілізації, сумеріян.

Будучи в Істамбулі, мені було приємно взяти у руки книгу Самуела Н. Крамера «Іс­торія починається в Сумерії» і на сторінці 240 прочитати, що широко вживане на суме­рі­янських клинописах слово «ду» відповідає англійському слову «ту ґов», і подумав я тоді — і українському «іду». Фрідрік Аґастес Ван­ден­бурґ у книзі «Сумеріянські пісні на клино­пис­них текстах у Бритійському музеї» повідомляє науковий світ, що сумеріянське слово «кашу» відповідає англійському слову «спік», і поду­мав я тоді — і українському слову «кажу».

109. У «Санскритсько-Англійському Слов­ни­ко­ві» Сір Моньєра Моньєра-Вільямса (сто­рінка 954) пояснюється, що санскритські сло­ва «виказ», «виказана», «виказіта» вживали оріяни п'ять тисяч років тому в значенні «по­яснення» (ілюстрація), «освітлення» (ілюміна­ція), «роз'яснення» (експльонація). Вільямс зазначує, що ці слова постали від корінних санскритських слів «каза», «кашу».

110. Якщо сумеріянське слово «лю» озна­чає «мен», тобто «людина» (і про це я вже говорив), якщо речення сумеріянське «лю лю ра» сумерологи прочитали в значенні «мен ту мен туґедер», тобто, «лю(дина) (з) лю(диною) ра(зом), то вважаю, що «нам лю лю» (ці су­меріянські слова сумерологи прочитали в зна­ченні «гу­манність») перегукуються з україн­ським словом «людяність».

«Хто у Вас викликав хотіння зацікавитися сумеріянами? Адже сумеріяни досі не впро­ваджені в історію України», — запитав мене слухач під час моєї доповіді в Клівленді.

І тоді я відповів: «Слово. Одне загадкове слово викликало в мене зацікавлення сумерія­нами. І сталося це так: в Мюнхені в німецькій книзі я прочитав, що таємничі сумеріяни вживали слово «руда» в значенні німецького слова «блюд».

І пригадав я, що мій дід Трохим не казав «кров людська», а «руда людська». І пригадав я, що в оповіданні «Маруся» Квітки-Осно­в'я­ненка, яке я читав у дитинстві, слово «руда» вживається в значенні «кров». «Кинувся ци­лю­рик, і якомога поспіша, та й кинув їй руду з руки, далі розв'язав пляшку, а ж там усе п'яв­ки, та й поприпускав їх до боку» («Маруся»).

Справді, слово «руда» торкнулося до найпотаємніших (я б сказав, інтуїтивних) глибин душі моєї, і постало в мене натхнення довідатися хто були сумеріяни. І я довідався.

Тепер ще хочу зробити таке доповнення: слово «руда» тотожне з санскритським словом «руд», яке означає «ридає», «плаче». І також з санскритським словом «род», яке означає «рід», «рідність», «родина». Санскритське сло­во «родга» означає «родити», «рости» а слово «рудра», яке постало з «руд» означає «рида­ю­чий». Вважаю, що так, як від слова «кров» по­стали слова «кревний», «кревняк», зі слова «руда» постали теперішні наші слова «рід», «родина», «рідня» (очевидно, в значенні «спіль­на кров», «спільне народження, походження»).

111. Самуел Н. Крамер вважає, що сумерія­ни звали свою країну «Сумера»: у сумеріян­ських молитвах, закарбованих на клинописах, є слова «О, Сумер, велика країно!»

Слово «сумер» (гумир), яке належить до корінних слів раннього санскриту (читай «Рик Веди»), означає «блаженство», «спокій», воно рівнозначне сучасному українському слову «сумир».

112. У санскриті є слова «сумара» і «сама­ра». Слово «су» (наприклад у «Рик Ведах») означає «дуже», «над». «Сутапта» — дуже тепло, «судая» — приємна дань. І сьогодні ми вживаємо «су» в значенні «сузір'я», «су-в'яз», «су-мирний», «су-купний», «сутяга», «су-пер­ник», «су-путник», «сучасник». У санскриті слово «сумара» означає «сумирний» («тиха людина», «приємна смерть»). В буддизмі є священна гора Сумир (гора Сумир заселена небесними геніями, геніями миру, досконало­сти, творцями «нірвани»).

113. Ми вже знаємо, що автори «Біблії» слово «Сумер» написали як «Сінар» (Сінеар). Є припущення, що слова «гомер» і «кімер» постали з слова «сумер» на тих основах, що й слово «кераміка — сераміка».

В «Біблійному Словнику» Вільяма Смітта, виданому в 1948 році у Філадельфії—Торонті, на сторінці 221 пояснюється, що слово «ґо­мер» означає «досконалі люди», і тут же за­значується, що «ґомери — родителі ранніх кімеріян» (кімерійців).

На останніх сторінках цього «Біблійного Словника» подані мапи; на першій мапі, яка показує, як виглядали Близький Схід, Північ­ний Єгипет і Европа у трактуванні «Ґенезісу» (першої книги Мойсея), Західна Европа показана як край незнаний, а на території Східної Европи (там, де Україна) написано «Ґомер» і «Маґоґ». Знаємо, що слово «моґоґ» означає «могутні» (мужні).

114. Гог — володар країни Магогів. Езикіел пише, що прийшло до нього «слово Господнє, таке: «Сину чоловічий! наверни твій вид проти Гога в Магог-землі, проти кня­зя Рошського...», «пророкуй, сину чоловічий, і промов до Гога: «Так говорить Господь Бог: чи так воно? того часу, як люд мій Ізраїль розживеться безжурно, ти про це дізнаєшся, і вирушиш ти й прийдеш із своєї осади, з найдальшої півночі, — ти й многі народи з тобою, сама кіннота, величезна ватага й безліч війська», «І двинеш проти мого люду Ізраїля, мов хуртовинна хмара, щоб окрити землю»... (Езикіел, гл. 38).

115. «Рош» — правдоподібно власне ім'я, яке стосується до першого з трьох Скитських племен, між якими Магог було головним пле­м'ям» (Вільям Сміт, «Словник Біблії», стор. 572). Геродот пише, що Сирія і Палестина були окуповані кінними арміями Скитів.

Народ Магогів (Могутніх) своєю швид­кою, як буря, кінною армією створив на ста­рих гебреїв таке незабутнє враження, що навіть в Євангелії зазначено: «...вийде зводити народи на чотирьох краях світу, Гога і Ма­го­га, і збирати їх на війну, котрих число, як пі­сок морський». Читаючи ці слова Іоана Бо­гослова, створюється враження, що він писав своє «благовістя», нажувавшись лаврового листя — забув блаженний, що Гог це не народ, а володар бистроконних Магогів.

116. Стюарт Піґґот (професор Едінбурзь­кого університету) в книзі «Стародавня Европа», виданій в 1965 році в Англії, у розділі «Раннє хліборобство» зазначує, що вже сорок тисяч років тому в Україні були людьми збу­довані житла. На сторінці двадцять дев'ятій він ілюструє, як виглядало одне з таких будов, знайдених археологами в Україні біля села Молодова. Житла в Україні переважно були споруджені з мамонтових бивнів, з шкіри зві­рів, довжина одного житла — десять метрів.

117. Стюарт Піґґот на сторінці сорок третій помішує мапу Східної Европи і зазначує, що сім тисяч років тому вже була поширена хліборобська культура в степах між Доном і Дунаєм. Між роками 62—72 в Україні відкри­­ті сотні поселень (городища) семитисячоліт­ньої давности, у глиняних стінах хат знайдені полова, зерно.

Стюарт Піґґот, пишучи, що територія, яка тягнеться між Карпатами і Кавказом «є Віт­чизною Індо-Европейців», спростовує пере­ста­рілі твердження чеського вченого Грозного.

Грозний у книзі «Стародавня Історія» на сторінці 237 пише, що сумеріяни «перед при­ходом до Месопотамії жили, мабуть, десь у степах Киргизії». У степах Киргизії досі вчені не знайшли жодних таких даних, які б об­ґрунтовували припущення Грозного — велико­го гіттіолога.

Киргизи — раса неевропейська; Вілл Ду­рант у книзі «Історія Цивілізації» у восьмому розділі пише, що сумеріяни не були ні азіятами, ні семітами, вони були людьми «з високим прямим не семітським носом».

118. І нарешті вісті українських археологів, дії яких суворо контрольовані поліційними органами Московитії. Українські археологи обережно, мовою, сухої статистики пишуть: «Племена, які жили у степових районах України у четвертому столітті до нашої ери, приручили коня і стали першими вершниками в Европі».

«Недавно на правому березі Дніпра, в гир­лі річки Омельник, виявлено одне з поселень. Встановлено, що група людей, які жили тут, збудувала кілька жител. Це були просторі чотирикутні споруди трохи заглиблені в зем­лю. Стіни їхні обпліталися лозою і зама­зувалися глиною».

119. «На місце відкритого поселення в село Дереївку, Кремгесівського району (біля Кре­мен­чука) виїхала Дніпровська експедиція Інституту Археології Академії Наук (Київ), очо­лена кандидатом історичних наук Д. Я. Те­лі­гиним. Близько два місяці археологи про­водили дослідження важливого для науки поселення.

«Тут було розкрито руїни двох жител, знай­дені господарські споруди, численні вог­ни­ща. Зібрано понад 10000 різноманітних пред­метів, серед них — знаряддя праці з ка­меня, з кісток та рогів, фрагменти глиняного посуду, зброю тощо.

Цікавими знахідками є предмети первісної пластики. Це виліплені з глини статуї жінок, що свідчать про вірування людей у культ матері-прародительки. Основним знаряддям людей Дереївського поселення було скотарст­во. Вони розводили головним чином коней. Тому і серед знайдених предметів, виготов­лених з кісток, вісімдесят відсотків належали домашньому коневі».

120. «Є ще одна характерна особливість, цікавий поховальний обряд. Своїх покійників вони ховали у скороченому стані, на спині, із відігнутими на бік ногами. В могили клали мідяні та костяні прикраси, крем'яні ножі, та­кож глиняний посуд. Дослідження Дереївсь­кого поселення триває...»

«Але вже зібрані відомості свідчать, що це найповніше до цього часу розкопаний об'єкт. Тепер в науці ще більше зміцнюється думка, що саме вони (відомі високорозвинені трипільські племена) відіграли важливу роль у формуванні наших безпосередніх предків — ранніх слов'ян («Літературна Україна», Київ).

121. Не випадково на обкладинці книги Стю­арта Піґґота «Стародавня Европа» нама­льо­вана людина, яка тримає в руках колесо: колесо — основа цивілізації людства. Все, що сьогодні створило людство, це тільки додаток до колеса.

Стюарт Піґґот на 83 сторінці поміщує два малюнки, на яких ми бачимо чотири колеса. Колеса лежать разом із залишками воза, по­руч — кості людей і коней. Знайдені такі мо­гили біля села Трибрати, Усатово, Дереївка дають підставу твердити, що сумеріяни, ви­йшовши з Оріяни (України), вже мали добрих майстрів-колесників. Колеса, знайдені в Оріяні (Україні), були збудовані раніше, як ті колеса, що знайдені в Месопотамії, коло­нізованій сумеріянами (оріянами).

 

ДЕНЬ 9

1. Історія — книга життя, і чим старіші її сторінки, тим тяжче їх читати. Сьогодні рідна Земля наша про нас оповідає нам, щоб ми пі­знали самі себе, щоб ми були самі собою, щоб між достойними людьми були ми до­стойними людьми.

Часопис «Ню Йорк Таймс» в п'ятницю, 19 січня 1973 року помістив мапу, на якій зо­бражені простори Месопотамії, Єгипту, Сирії, Ізраеля, Греції, Італії, Туреччини. І України. І повідомляє народ Америки, що сьогодні істо­рики (на основі сучасних дослідів — карбон 14) устійнили, що на території України впер­ше на плянеті Земля люди присвоїли коней, корів та інші свійські тварини.

2. Є достовірні докази: археологами в Україні розкопані первісні городища біля сіл Дереївка, Лука-Врублівська, Усатово, Маяки, Євміївка. Знайдені кості людей, коней, корів. Знайдені вози були зроблені 5500 років тому. (Я вже говорив, що колесо — символ і основа цивілізації Людства).

У стінах глиняних (трипільських) хат знай­дені зерно, полова, шкаралупи писанок. Знай­дені первісні (старіші за сумеріянські) зна­ряддя хліборобської праці.

І постало нове розуміння історії. Професор археології Ґрегем Кларк (Кембриджський уні­верситет) і професор праісторичної археології Стюарт Піґґот (Едінбурзький університет) у книзі «Праісторичні Суспільства», виданій в 1965 році в Лондоні (Англія), пишуть: «Коли ми вертаємося тепер до важливіших областей початкового раннього хліборобського посе­лен­­ня, ми знаходимо існування більших зв'яз­ків із Трипіллям (Україною) ніж із Старо­давнім Сходом».

3. Стародавній Схід (Сумерія, Халдея, Ак­ка­дія, Вавилон), який до сьогодні вважався Пер­шим Вогнищем хліборобської культури і циві­лізації, передає своє Першенство Оріяні (Украї­ні). Єгипет став (після Сумерії) на тре­тьо­му міс­ці. За ним ідуть Індія, Китай, Крит, побережжя Середземного моря, Гіттія (тери­то­рія сучасної Туреччини), Греція (Ахея), Із­раель, Азтеки, Пе­руани, Латини та інші країни Західної Европи.

4. Дійсний член Академії Наук (Київ) про­фесор І. Підоплічко у праці «Ампір Кам'яного віку» пише: «Для багатьох вислів «первісна людина» синонім поняття «примітивної люди­ни». Одначе, відкриття останніх років пока­зали, що в усіх місцях Земної кулі, і, особливо на території України, ще в дуже далекі епохи існували, якщо так можна висловитися, вогнища високої цивілізації кам'яного віку».

«Відкриття біля українського села Межи­річчя в цьому відношенні особливо цікаві. До недавніх часів вважалося, що в ту далеку епо­ху люди були настільки дикими, що вико­рис­товували для життя лише природні притулки, печери, віттям прикриті ями, лише пізніше будували примітивні землянки».

«При розкопках Межиріччя і других стоя­нок в Україні ми знайшли сліди незрівняно складних і комфортних мешкань, які мають право вже зватися домами. Для будови такого дому в Межиріччі, який мав площу двадцять три квадратових метри і який розрахований був на 10—15 осіб, були використані кості 25 мамонтів».

5. «Досліди при допомозі сучасних засобів аналізу (радіокарбонного, колагенового і дру­гих методів), дозволили визначити час будови цих домів. Вони побудовані 10—12 тисяч років тому». Щоб було краще орієнтуватися в історичних датах, треба згадати, що перші при­мітивні з глини і хмизу ліплені півземлян­ки на території сучасного Риму появилися 2750 років тому. Вперше грецькі племена (дикі кочовики Ахеї і Доріяни) появилися на тери­торії Пелопонесу (Греції) 3100 років тому. Впер­ше жиди появилися на арені історії, як кочовики Синайських пустинь, 3100 років тому. «П'ятикнижжя Мойсея», як я вже зга­дував, були в Ассиро-Вавилонії написані рабі­нами Езикіелом-Ездрою 2500 років тому. Царі Давид, Соломон нічого не чули про Ноя, Ав­раама, Сару, Мойсея.

6. Щоб довідатися, як почалася історія куль­тури і цивілізації Індо-Европейської раси, треба знайти її Батьківщину. «Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною Батьківщиною Індо-Европейців», — пише Гер­берт Дж. Мюллер у книзі «Воля у Стародав­ньому Світі», виданій в 1961 році в Ню-Йорку. Він (так як і інші історики) зве простори, які розташовані на північ від Чорного моря, «південною Россією».

«Південні степи Русі — це простори аріїв», — пише «Євангелія Заратустри», іранські «Веди» (Бгай Манілал С. Парех, Бгават-Дар­ма, Райкот, Індія).

Професор Р. Ґіршмен (Сорбонський уні­вер­ситет, Париж), голова археологічних екс­пе­дицій, які в 1935— 36—41—49 роках робили успішні розкопки, у книзі «Іран», виданій в 1965 році в США, пише, що Материнською землею Індо-Европейських народів є «рівнини Південної Росії», тобто Україна.

7. Історик Джан Бовле в книзі «Людина у Віках» пише, що «Арії вийшли з території України».

У монументальному збірнику «Історія і Куль­тура Індійського Народу» (у кн. «Оріяни в Індії»), виданому Кембриджським універси­тетом, пишеться, що «Трипільські керамічні вироби (Україна) старіші чим німецькі, на основі яких німці будують свою негативну теорію про те, що оригінальною Вітчизною аріїв є Німеччина».

8. Р. С. Маюмдар (віце-президент Декка уні­верситету — (Індія) і один з найвизначні­ших істориків Стародавнього Світу) і А. Д. Пузалкер (асистент директора Бгаратия Ви­дия Бгаван) у книзі «Історія і Культура Індійського Народу» (у розділі «Ведійська епоха») пишуть: «Україна більше, як всі інші країни (країни Европи і Азії, — примітка моя) може претендувати бути землею аріїв (орія­нів). Германська домашня теорія дуже попу­ля­ризована в багатьох европейських школах для расового виправдання». (На основі «ні­мецької домашньої теорії» (ірраціональної) Адольф Гітлер переконував німців, що вони є «вища раса», бо, мовляв, Німеччина є Віт­чиз­ною Індо-Европейської раси.

9. «Листи з печери Чаклуна» зачарували науковий світ. Начальник археологічної екс­пе­диції Валентин Миколайович Даниленко із зачудування (як пише «Молодь України» за 2 червня 1974 року) «аж здригнувся». Що ста­лося?

«Молодь України» пише, що в Україні «знай­дені малюнки епохи верхнього палео­літу (приблизно 20—15 тисяч років до нашої ери)», «на робочому столі археолога — стос фотографічних репродукцій, на яких зафіксо­вані твори прадавніх митців України».

«Переглядаємо кілька фотографій. Ось ви­йшли на полювання люди. Вони обережно скрадаються, стиснувши в руках зброю. На кого вони полюють? На лань чи мамонта? Потім ми не раз зустрінемо композицію — зображення мамонта, а поруч — над головою чи тулубом — зображення каменя. Можемо уявити одразу сцену з "натури" — полювання наших Предків: мамонт ніяк не може видря­патися з пастки, а на нього сиплеться град каміння».

10. «У печері Чаклуна відкрито близько 300 гравійованих малюнків, іноді наведених вохря­ною фарбою. Переважають зооморфні моти­ви, в яких відтворено мамонтів, бізонів, ланей, оленів, печерних левів.

Трапляються й зображення людей, зокре­ма Великої Матері матріярхальної доби. Між силуетами мамонтів та оленів бачимо постать Великої Матері. Її струнке, дивовижно краси­ве тіло ніби пливе над Землею. Виконує Вона ритуальний танок, зачакловує звірів, щоб мис­ливці повернулися додому з багатою здо­биччю».

Що це значить? Це значить, що на терито­рії України 20—15 тисяч років тому вже був культ Великої Матері-Родоначальниці. Ми, українці, її потомки.

Ми Її пізнаємо, дивлячись самі на себе, на свій національний стрій. Її льоля (первісний жіночий одяг) оздоблений меандрами (геомет­рич­ними взорами), якими сьогодні пишають­ся гуцули і які ознаменовують стародавню Українську (Мізинську) культуру.

11. У світі існувало між вченими переконан­ня, що на півночі Африки знайдені відомі “Тассілійські зображення” — найстародавні­ші тво­ри рук людських. Вони були створені 12000 років тому. 12000 тисяч років тому впер­ше на півночі Африки появилася біла людина, прикочувавши з Східної Европи. Триста палеолітичних малюнків, знайдених в Україні (20—15 тисяч років тому створених), стали доказом того, що Україна — Первоколиска пер­ших духовних вогнищ історії Людства. В Україні знайдені найстародавніші пам'ятки культури і цивілізації плянети Земля.

12. Щоб поневолити націю і навчити її покірно жити в неволі, треба відібрати в неї її правдиву самобутню історію і написати їй фальшиву, приголомшуючу, впокорюючу.

Вона (поневолена нація), виховуючи себе під наглядом окупанта-вторжника в школі фальшивої історії, не знатиме, хто вона є, ким вона закута і чому? Провідник поневоленої нації, вихований у школі фальшивої історії, буде фальшивим провідником народу, сам цього не знаючи. Народ, поневолений і при­мушений свою історію читати не по-своєму, буде сотні років боротися за волю і не могтиме її здобути.

13. Німецький історик Авґуст Шлецер пи­ше, що малороси (українці) не здібні самостій­но думати і жити. Чому? Вони не здібні само­стійно думати і жити тому, що в них немає стародавньої історії, стародавньої культури. Вони... «моголи, моголи, золотого Тамерляна онучата голі». Вони надоїдливо хвастаються перед чужинцями, що в 988 р. греки (візан­тійці) їм історію започаткували, цивілізували їх, поробили їх культурними людьми.

Український інтелігент (митрополит Іларі­он (Огієнко)) в кн. «Візантія і Україна», вида­ній в 1954 році у Вінніпезі, на сторінці десятій пише: «Увесь наш український дух, як народу, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія. Заберіть від українців православний візантіїзм і вони стануть нагими, як мати народила», вони... «онучата голі».

14. Митрополит Іларіон (Огієнко) — одуре­ний провідник одурених. Він з дитячих років виховувався у школі фальшивої історії. Пи­шучи, що «Увесь наш український дух, як на­ро­ду, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія», він повторює те, що греки (візантійці) сотні років писали, звеличуючи Візантію і принижуючи Україну (Русь). Укра­їнець, читаючи писання митрополита Іларіо­на (Огієнка), кормиться, сам цього не знаючи, меншевартісною духовною їжею — кормиться вірою православною, що греки і латини — кращі люди, а українці — гірші люди.

Греки і латини, як «кращі люди», прище­пили українцям, як «гіршим людям», духов­ність, культуру, цивілізацію, релігію, поняття краси і етики. Якщо так — українець менше­вартісна людина. Меншевартісна людина цу­ра­ється самобутніх духовних вартостей і обож­нює чужину. Грецько-православний ук­раї­нець чи грецько-католицький українець обож­нює Грецію (бо ж у Греції греки приду­мали грецьке православіє) і обожнює Рим (бо ж у Римі римляни придумали католицизм). Українці, будучи духовними рабами, тіштеся, що «Увесь наш український дух... прищепила нам Візантія» чи Московитія. О, нічого в світі немає огиднішого, жорстокішого, як каноні­зована освячена фальш!

15. Візантія і Московія не могли нам, укра­їнцям, прищепити того, чого вони не мали! Вони не могли нам прищепити наше. У Захід­ній Европі (ні, в усьому світі!) устійнене «табу», що народ, який не має своєї культури, своєї духовости, своєї історії, не може звати себе вартісним народом.

Я об'їхав країни Европи, Азії, Америки, і ніде (навіть між жителями мініятюрних країн — Коста Ріко і Бгутану) не знаходив людей, які б казали «наше нам прищепили чужинці і ми прищепою гордимося. У нас нема здібностей творити свої рідні культурні й духовні вар­тості, бо в нас нерозвинена уява, у нас немає винахідливости. Ми прищепу звемо «вже нашою культурою і чужу релігію звемо нашою, ми, як гірші люди, здібні тільки на акультурацію».

16. Хто є сам собою, перед тим відчинені двері світлого майбутнього. Щасливі ті, що мають свою рідну віру, рідну правду, рідну мудрість, і на світ дивляться по-своєму і розу­міють Бога по-своєму, і мають свій самобут­ній стиль життя. Коли ми, українці, хочемо знати самі себе, пізнаймо історію далеких Предків наших.

Є! Є свята таїна цілісности між нами і на­шими далекими Предками. Ні, ми не золотого Тамерляна (монгольського хана) «онучата голі»! Ні, ні, ми не «станемо нагими, як мати народила», звільнившись з кайдан духовного грецько-юдейсько-латинського рабства!

«Триста палеолітичних малюнків. Це є рідні листи од наших далеких Предків. Скалка з їхнього життя, яку зберегла і перенесла у на­ше двадцяте століття "машина часу" — "Кам'я­на могила"».

17. «Що ми можемо прочитати у тих лис­тах? Дуже й дуже багато. Нові дані про первісне мислення, перші кроки мистецтва, зародок релігійних уявлень, суспільну органі­зацію, тогочасну фауну. Зображення прадав­ніх митців і сьогодні хвилюють нас, дають естетичну насолоду».

18. Є оригінальний індо-европейський дім. Історики Дж. Гавкс і Л. Вуллі у книзі «Історія Творення Культури і Проявлення Науки» (Праісторія і Початок Цивілізації), виданій в Лондоні (Англія), помістили «Мапу Мандр Народів в епоху бронзи». На мапі зазначені назви народів, які, вийшовши з Оріяни (Укра­їни), через Кавказ прямують на Південь. Ідуть племена Сумеріян (Кімеріян), Мітаннів, Кас­ситів, Персів, Гітітів. Всі вони діти Оріяни (України), їхня мова — первісний санскрит.

Історик Ґеорґ Біббі у книзі «Чотири Тисячі Років Тому», виданій у Ню Йорку (США), помістив «Мапу Правітчизни Народів» — зображена територія сучасної України. І з те­ри­торії сучасної України вимандровують Мі­тан­ни, Кассити, Гіттіти, Ахеї (Греки), Англо-Сакси, Тевтони, Латини.

19. «Південна Росія в Европі — це оригіналь­ний індо-европейський дім», — пише О. Шредер у книзі «Праісторична Стародавність Арійсь­кого Народу». Арії (оріяни) вважали себе во­ло­дарями «народженими диханням Бога», — пишуть «Веди». Л. Спраґ де Кемп у книзі «Ста­родавні Руїни і Археологія», виданій в 1962 році, пише: «Оріяни, підкоряючи на своєму шляху племена за племенами, вважали себе пануючим народом». Вони покорили в Індії монгольські племена, на Середньому Сході — семітські.

20. Де виникла «Аристократична мова культури?»

Мова – Душа Людства. І «Напочатку було Слово, а Слово те в Бога було, і Бог було Слово», – так думає євангелист Іван, 1, 1. Є обґрунтоване питання: «Де почалося слово, там і почалися творитися перші розуміння Бо­га, перші релігійні поняття. Скажіть ім'я на­ро­ду, на землі якого "напочатку було Слово?"»

Знаємо, що Слово — це Мисль, Слово — початок і досконалість Мудрости. Слово — перші шукання Бога.

Слово «Бог» наші Родоначальники (Мама Лель і Тато Орь) вимовили як «Бгу» (Буття, Існування). Вони вірили, що вони є тому, що є Буття (Бгу). Слово «Бог» стародавнє україн­сь­ке. І воно старіше як слова «Саваот», «Єго­ва», «Мойсей», «Адам», «Ісус Христос», «Алах». Слово «Бог» не жидівське, не латин­ське, не грецьке, не християнське, не мусуль­манське.

21. Славний вчений А. С. Діямонт у книзі «Історія і Оригінальність Мови», виданій в 1960 році в Лондоні (Англія), пише: «У степах Східної Европи започаткувалася більше як 5000 років тому Індо-Европейська мова, її діялекти роз'єдналися на мови, які поширили багато народів світу».

У Східній Европі, на просторах багатої землі України, започаткувалася основа Індо-Европейської мови — санскрит. Санскрит— священна мати Індо-Европейських мов. Укра­їн­ська мова (і про це я говорив 28 січня 1975 року на Всеіндійському Санскритському сим­по­зіумі в Делі університеті (Індія) — перво­родна дочка санскриту.

22. Санскрит — початкова мова білої лю­ди­­ни. Санскрит — священна мова Індії. Санс­к­рит — священна мова Гіндуїзму, Буддизму, Джа­нізму, Сикізму, священна мова, якою ви­значені терміни шістьох систем Гіндуської філософії.

«Санскрит означає аристократична мова культури», — пише славний европейський філософ Алберт Швайцер у книзі «Індуська Мисль», виданій в 1957 році.

23. «Широкі степи, розташовані на північ від Чорного моря, були Першою Вітчизною людей, які розмовляли Індо-Европейською мо­вою», — пише Ґюг Генкен у книзі «Індо-Ев­ропейські Мови і Археологія», виданій в 1955 році.

Р. Дж. Латгем у книзі «Етнологія Европи» пише, що «Санскритська мова є европейсь­кого походження, в Азії вона поширилася тому, що до Індії, далеко перед народженням Христа, прибули орії з України».

Іраніолог Річард Н. Фрий (професор Гар­вардського університету, США) у книзі «Спад­­щина Персії» (у розділі «Іранська традиція») пише, що «Індо-Европейське слово «ар» рівнозначне англійському слову «плав». Українці кажуть «плуг».

24. Санскритське слово «Ар» чи «Ор» значить «Орати», «Орач», «Орь». Уміти орати (знати таїну вирощування зерна) значить бути «кращою людиною», «нобелменом», «аристо­кра­том», — такі поняття про хлібороба були на початках історії ведійської (хліборобської) культури і цивілізації.

Наші предки (орії, оріяни чи арії), при­своївши коня, вола, винайшовши плуг, створивши колесо і віз, і навчивши дітей своїх орати поле і вирощувати зерно, створили віру, що вони орії світу (аристократи світу). З їхніх широких і щирих долонь хліб пішов у світ — в Індію, Месопотамію, Фінікію, до кочових монгольських і семітських племен. З їхніх уст пішла у світ «аристократична мова культури».

25. 27 січня 10.975 року Дажбожого (1975 року християнського) в Департаменті Санск­риту (Делі університет, Індія) розмовляю з професором доктором Сатия Врат Шастрі. Кажу Йому: «Славний Джавагарлал Неру, пре­м'єр-міністер Індії, в книзі "Відкриття Ін­дії", як знаєте, пише, що "Оріянська група по­ходить з широких просторів Дунаю, Дніпра, Дону", "Народні танці патанів (оріїв) дивотно нагадують танці українців"». «Президент Індії С. Радгакрішнан — найвизначніший мисли­тель сучасної Індії в книзі "Індійська Філо­софія", пише, що "Оріяни принесли з собою ви­значені поняття і вірування, які вони продовжували розвивати в Індії"».

26. «Докторе Сатия Врат Шастрі, передаю Вам я, син "широких просторів Дунаю, Дніп­ра, Дону", мій скромний "Порівняльний Сан­скритсько-Англійсько-Український словник". Наші предки (мої і Ваші) 5000 років тому го­во­рили однією мовою (санскритом). Сьогодні санскрит єднає нас, чарує нас своєю загад­ковістю, своєю первородною самобутністю і глибиною духовної енергії».

«І ще скажу. Авґуст Карл Райшавер (про­фесор університету Токіо, Японія) у книзі "На­у­кова праця про японський буддизм" пише, що "Оріянські завойовники, які втор­гну­лися до Індії з Північного Заходу, окре­мими періодами 5000 років тому, мали з собою вже готові релігійні пісні "Веди"».

27. А. Л. Башам у книзі «Індія», виданій в Лондоні в 1961 році, пише, що «Оріяни були широким і непокірним народом, народом, який мав багато святощів і понять, які вспад­кувала від них Індія. Оріяни любили музику, грали на сопілках, бубонах, цимбалах. Вони вже тоді вживали ваги (терези), які також мали в оригіналі сумеріяни. Оріяни були технічно добре збагачені. Вони були добрим народом, більшість їхніх богів мали добрий характер».

Присутній брамін Патак сказав: «Ви, Київські оріяни, в 988 році відстали від віри батьків своїх (від Ведійської духовости) і під­порядкували себе юдейському християнізмові візантійської інтерпретації».

Я відповів: «Силою вогню й меча в нас була відібрана віра батьків наших. Покло­нившись жидам і грекам, ми стали їхніми духовними рабами. Та і в рабстві ми зберегли характер хлібороба (характер людини великої Ведійської культури)».

28. «Українець звертається до вітру: «По­вій, Вітре, в Україну, де покинув я дівчину». Він звертається до Землі: «Земле-Рідна, Кор­милице наша, вмираю за славу Твою». Він славить рідні поля, ріки, гаї, і в піснях веде розмову з ними — духовність ця Ведійська і християнізм, оснований на номадському юдаїз­­мі, зве це «паґанізмом».

Навіть той українець, який вважає себе ор­то­доксальним християнином, має склад душі не християнський. Він так, як і його Предки, лишається замріяним сином Природи.

Я, обороняючи рідну духовність України (Руси), устійнюю нові основи українського монотеїзму. Бог нікого не дискримінує, ук­раїнці так, як і інші народи, мають право мати рідне розуміння єдиного Бога».

29. Народ, який людству подарував «Най­ста­родавніший пам'ятник людського ума» — священні «Веди», сьогодні живе над берегами Дніпра. І має цей народ нове ім'я — Україна тому, що північні вторжники, брутально вторгнувшись на Його степи, украли в Нього Його ім'я — Русь.

Старі імена українські — орії, кімери (су­мери), гіттіти (скити-сармати), анти, приза­булися. «Країна, з якої оріяни (арійці) вийшли перед їхніми мандрами у Південний світ (до Індії і Месопотамії, — примітка моя), очевид­но стверджує присутність народу однорідного Індо-Европейського типу, сьогодні прожива­ю­чого на побережжі Дніпра», — пише слав­ний історик Л. Паретті у книзі «Стародавній Світ».

30. Наші Предки — жителі побережжя Дніпра, подарували Людству першооснови ре­лігійних понять, першооснови культури і ци­вілізації. Стародавні народи (творці великих культур і цивілізацій) — сумеріяни, критяни, мікени (пелазги), не витримавши поєдинку з півдикими і жорстокими племенами (ахеями, доріями, аккадами), загинули. Українці — по­томки творців Ведійської культури, досі живуть — живуть, бо є на світі чудо: там, де багата земля, в гілочці верби живе цілісність вербного царства.

«Веди є найстародавнішим пам'ятником людського ума, яким розпоряджається людст­во», — пише президент Індії, філософ, історик С. Радгакрішнан — у книзі «Індійська Філо­софія». 5 лютого 75 року я біля Ґанґесу в свя­щенному Бенаресі, оглядаючи нову величну святиню Індуської віри, яку збудував С. Рад­гакрішнан, думав про Дніпро. Береги Дніпра багатші й чарівніші, як береги сонливотихого Ґанґесу.

31. «Веди» народилися на побережжі Дніп­ра. Джавагарлал Неру в книзі «Відкриття Індії» пояснює, що санскритське слово «Веди» постало від кореня «відь». «Відь» в англій­сь­кій мові значить «ноледж» (знання). В українській мові слово «відь» значить «віда­ти», «знати».

У «Ведах» (1, 140.3) я (в архіві санскриту Бенареського університету з професором Ба­ля­рам Шастрі Бгарадва) прочитав: «Мати бога Огні — це дві дерев'яні палички. Вони, роблячись чорними, творять спільну дію -родять дитя Огні», тобто, вогонь. Огні (агні) — казали сімнадцять тисяч років тому наші Предки, розводячи вогонь (вогонь людського мислення і світорозуміння) там, де сьогодні пливе Дніпро-Славута і стоїть таємничий і чарівний град Кия.

32. У «Ведах» слово «Тата», як пояснює славетний санскритолог Сір Моньєр Моньєр-Вільямс у «Санскритсько-Англійському слов­ни­кові» (виданому в 1964 році Оксфордським університетом) на сторінці 441-й, значить в англійській мові «фадер». Я доповнюю: санс­критське слово «тата» (одне з визначних слів «Вед») означає в українській мові «тато». З слова «тата» латини створили слово «патер» (патріот, патріотизм); патріярх (батько стар­ший), французи кажуть «пере», іспанці — «пад­ро», італійці -«падре», литовці — «тевас», нім­ці -«фатер». Очевидно, ті народи, мова яких не має санскритського кореня, мають самобутні слова, які означають зміст слова «тата». Я вже згадував, що японці кажуть — «чічі», китайці -«чіар», армяни — «геир».

33. Тата — патріярх роду пракиївського, розвівши вогонь на березі Дніпра, натхненно молиться. З душі благородної, з сонця і життя родиться непорочна молитва його. «О, Огні! Прийми щиро це дерево, жертву мою. Загори ясно! І розпусти свій священний дим, дотор­к­нися крильми до небесної Високості і з'єднай­ся з промінням сонця! О, Владико, віджени від нас ворогів, пошли нам з Неба Дощ, подай нам звар, хліб і пашу», («Веди»). «Професоре Балярам Шастрі Бгарадва, зверніть увагу на тотожність слів санскриту і української мови, беручи до уваги цю Ведійську молитву».

Наприклад, ідуть слова санскритсько-українські: огні — вогонь, дарава — дерево, яса — ясно, сва — свій, света — святий, світ­лий, дама — дим, наба — небо, пада — подай, вар — звар, рота — хліб, паша — паша. Вглиб­люючись в суть молитви Тата до Світла (Вог­ню, Тепла, Добра), відчуваємо непорочну си­лу емоції, окрилений розмах мислення, духов­ну безпосередність і самобутність життєвих розумінь.

34. Ознайомимося з деякими словами «Вед». У «Ведах» слово «сата» значить «сот­ня», звідси походить латинське «сентум», фран­­цузьке — «сет», італійське — «сенто», іспанське — «сієнто».

У світі широко відоме слово «зенд» (філо­софсько-релігійний термін) походить від санс­критського кореня «зан» чи «зна», що значить «знання». Є священні книги «Зенд Авести», корені «зна» і «відь» — синоніми.

Чарлс Генрі Тавн у книзі «Океан Історії» пише, що від санскритського слова «Див», яке дуже поширене у «Ведах», греки створили слово «Зевс» (Девус, Део, Тео, теологія). «О Див ладо, о Див ладо», — пишуть «Веди» в значенні «Дивотно ладний», «Бог любий», «Диво ладне». З слова «див» (дивотний) по­стали слова «диво», «діва», «дівчина», «день». У «Ведах» слова «Віті Да Бгу» значить «Вітаємо Дажбога».

35. «Рик Веди» — назва священної книги гіндуїзму. Слово «рик» (риґ) у санскриті зна­чить «пісня». З слова «рик» постали слова «ре­че», «рцить», «ркоша», «рекоша», «речник», «речення», «ректи», «рок». Слово «пророк» має два кореня — «пра» (перед) і «рок» (речник).

36. «Магатришула» — могутній тризуб, священний символ Ведійської духовости, культури і цивілізації. Магатама — могутня темнота, маганас — могутній (великий) ніс, ма­гадунду — могутнє дудіння, магатапа — могутнє (велике) тепло, магапаса — могутнє (велике) пасовище, палана — пелена, пеленати, полон.

Пава – повітря, амріта – невмирущість, ви­свата – висватана, свагия – сваха, света кута – святий кут, у філософії Йоґа слово «тама» (свя­щенний термін) значить «темно» (пасивно).

Н. Р. Бенарже у книзі «Залізний Вік Індії» пише, що «Найранішою датою, як це існує твердження, Ведійська культура почалася двадцять вісім тисяч років тому. Та Тілак установив цю дату на 12—10 тисяч років тому. Історик Джакобі вірить в акуратність дати Тілака».

Історик Балганґадгар Тілак (1856— 1920) — син брагманської касти. Індуси кажуть, що Тілак — це локамания (гордість народу), бо­рець за волю Індії, славний інтерпретатор «Бга­ґаватгіта». Він вважає, що на території України 12—10 тисяч років тому започатку­валися основи Ведійської культури (основи культури Людства).

37. Сьогодні українці звуть її (Ведійську культуру) Мізинською. Щоб науково обґрун­ту­вати, де були створені «Веди» (ведійські обряди, пісні, розуміння Бога, поняття світу і суспільних законів), учені використали такий спосіб дослідження. Вони вивчили світ (рос­линний і тваринний), оспіваний у «Ведах», і потім на основі достовірних археологічних даних визначили, що цим світом (світом «Вед») є степи України (простір від Дону до Карпат).

38. Ґрегем Кларк і Стюарт Піґґот, які сьогодні вважаються найвизначнішими авто­ритетами у світі археології, у книзі «Пра­істо­ричні Суспільства» пишуть, що «Світ озна­чених дерев: береза, дуб, верба, бук; і звірів: вовк, ведмідь, руси, оси, лососи і їм подібні великорічкові риби і бджоли, належать про­сторові, що розташований на захід від Уралу. Полоса земель на північ від Чорного моря відповідає всім цим означеним факторам». І в «Ведах» всі ці «означені фактори» широко зарепрезентовані. У «Ведах» немає згадок про пальми, оази, банани, цитрини, оливки, пус­тині. У «Ведах» немає згадок про крокодила, жирафу, верблюда.

У «Ведах» оспівана буйна, чарівна, багата на мед, молоко, трави, зерно, м'ясо, природа Оріяни (України). Між іншим, у Бенаресі (біля готелю Кларк, я на деревах побачив висячі бджоляні гнізда і сказав індусам: «Мед». Вони відповіли, що і по-індуському «мед» (меду). У «Ведах» згадані соловій, лелека, жайворонок. Оспівані живі соковиті кольори і властивості чотирьох пір року (Весна, Літо, Осінь, Зима). У «Ведах» слово «Васанта» значить «Весна», слово «Гима» значить «Зима».

39. Усі ті, що досліджували Рідну Віру України (Руси), пишуть, що «все покрите мрякою таємничости. Не можна визначити, яка була та віра паганської України (Руси). Є думка, що була віра в одного Бога, і є думка, що була віра в багатьох богів — яка думка правильна, дослідники ще не устійнили».

Українські дослідники (кращі люди Ук­раїни), маючи в душі тугу за вірою батьків своїх, ішли у світ, «покритий мрякою таємни­чости». І там вони знаходили немеркнучі діяманти — рідні шляхи творення свого «Я», знаходили цілющий бальзам для душі своєї (священне євшан-зілля).

40. М. Миханько у праці «Ягілки», виданій в І922 році в Львові, пише, ніби сповідаючись перед престолом Духа Предків: «Ягілки (га­гілки, гаївки, веснянки) — це обрядові пісні українського народу. Вони сягають своєю дав­ниною незапам'ятних часів. Є вони голов­ною основою найбільшого свята Весни».

«Природа, її зміни й сили викликали в народі божественні почитання. Перемога Світ­ла над Темрявою, Тепла над Зимою, вес­няного оживання над зимовим завмиранням — була предметом найбільшого почитання, дальше — предметом радости і втіхи». «Народ тішився побідою Світла, Життя й Добра над Тьмою, Мертвотою, Злом. З обсервацій набрав він переконання, певности і віри в те, що Добро-Світло мусить побідити Зло-Тьму».

41. Невідомо, чи знав М. Миханько, що він, пояснюючи значення обрядів і свят рідної віри України (Руси), переповів дещо з духов­них основ, утверджених у «Ведах». У «Ведах» «Света» (Світло) перемагає «Тама» (Тьму), «Тапа» (Тепло) перемагає «Гіма» (Зиму), «Бу» (Буття) перемагає «Мріту» (Смерть, Мару).

«Веди» пишуть, що на світі є Добро (Світ­ло) і є Зло (Тьма) — на світанні духовности це були великі відкриття. Веснянки, гагілки — обрядове вітання Добра (Світла). Виконавці веснянок (священнодійці) виводили свої хоро­води за рухом сонця (за ходом Добра (Світла). Веснянки — духовна медитація і практичне здій­снення «йоги» (шлях духовного і тілес­ного самопізнання і самовдосконалення).

42. Професор С. Килимник у книзі «Укра­їн­­ський рік у народних звичаях» (літній час) на сторінці 35-й пише, що «Дівчата беруться за руки, в перемішку з юнаками, у два кола, поволі ходять за сонцем і співають». Не могло постати обожнення сонця (тепла) у Єгипті, Юдеї, Месопотамії. У південних країнах сонце втомлює людей.

«Оріяни обожнювали природу, оспівували її явища», — пише Дейл Райєп у книзі «При­родницькі традиції в Індуському мисленні», виданій в Сіяттл (США) в 1961 році. «Оріяни були дітьми природи», — пише Чарлс А. Мур у книзі «Індуське Мислення», виданій в Гоно­люлю в 1967 році.

43. У «Ведах» і в «Слові про похід Ігоря» обожнена природа творить одну живу й не­зриму цілісність з людиною. Сьогодні найвиз­начніші вчені світу доводять, що між рит­мі­кою космосу і ритмікою життя людини є по­дивугідна гармонійність. Є єднання між діяль­ністю людського мозку і діяльністю сонця.

Рідна віра України (Руси) творилася тисячоліттями, опромінена вона інтуїцією народу — інтуїція народу вписана у вібраціях космічного буття. Ні, ні, рідна віра України (Руси) не була придумана чужими архиєреями на чужих землях на «нікейських вселенських соборах», диригованих кривавими візантійсь­кими імператорами.

44. Вона (рідна віра України (Руси) твори­лася в чарівнім світі природи. Вона, як про­міння сонячне, була вгармонована з косміч­ним тлом України (Руси). Вона дихала в такт з диханням народу. Вона і народ — один ритм, поєднаний з ритмом гравітаційного і магне­тного поля України (Руси).

45. Тільки діти природи є здоровими людь­ми. Ніхто в світі не вмів і сьогодні не вміє так розмовляти з матір'ю-Природою, як ми, орія­ни (українці). Ми лишилися, самі цього не знаючи, людьми Ведійської духовости. Душа наша і духовність грецько-юдейсько-латинсь­кого християнізму — два духовно протилежні світи. І щоб в цьому переконатися, звернімо увагу на склад нашого мислення (живучи у неволі, ми ніколи над цим не задумувалися).

46. «Зареготався дід наш дужий, аж піна з вуса потекла», — пише Тарас Шевченко. Він говорить про Дніпро, як про «діда нашого ду­жого», який регочеться, має вуса. Дніпро — дід, дід — Дніпро. У народніх піснях українських (народня творчість українська найбагатша й наймогутніша в світі, — і з цим погоджуються наші приятелі і наші неприятелі) співається, що «дівчина — тополя», «юнак — дубок», «зем­ля — мати», «мороз — дід». «Іде до нас в гості дід Мороз», «прийшла до нас Весна красна в гості», «не світи, Місяченько, не світи нікому, тільки світи миленькому, як іде додому». «О, красне Сонечко, заглянь в моє віконечко», «іди, іди, Дощику, зварю тобі борщику».

Я уважно читав Гомера, «Біблію», «Ко­ран» — у них немає обожнення природи, немає в них довір'я до природи. У «Ведах» пишеться, що в природі присутній Бог і тому «природа дихає». Чарівні славні в честь природи читаю у «Рик Ведах» (Мандала, І, пісня 71, версія 6), у «Рикведах» — Самгіта (Мандала, 3, пісня 1, версія 3—5).

47. Ярославна — гордість українського жі­ночо­го світу, королева наша — світла постать «Сло­ва про Похід Ігоря», будучи христи­янкою, відкидає християнську молитву «іже єси на небеси».

Ярославна у молитві самовиявляє благо­родну красу своїх почувань, своє єднання з вірою батьків своїх.

Вона священодійствує, промовляючи: «О Вітре-Вітрило, чому Господине, Ти напроти вієш? Чому мечеш Ти хинівськії стріли на своїх легких крилах на воїв мого любого лада? Чому, Господине, Ти розвіваєш по ковилі мою веселість?»

48. «О Дніпре-Славутичу, Ти люляв єси на собі Святославові човни до Кобякового пол­ку. Полюляй, Господине, мого любого лада до мене, щоб до нього сліз не слала на море рано!

О Світле й пресвітле Сонце, для всіх Ти тепле та красне єси! Чому, Господине, простер Ти свої гарячі проміння на воїв мого любого лада, в полі безводному їм луки постягував?»

49. Чарівна Ярославна — квітуча внучка Дажбожа, світле серце українське, душа вірна в години несказанного горя, не мовить: «святий Сіоне, небесний Єрусалиме, візантій­сь­кий Саваоте, мощі римського папи Кли­мен­тія, патріярхи константинопольські, пророки юдейські, спасіть мого лада».

Ні. Вона (наша Ярославна) бачить святість на рідній землі. Вона, сповідуючи оріянську (рідну віру України (Руси), випромінює з душі своєї слова молитовні. Вона звертається до Вітру. Вона зве його «Господинем» (богом). Дніпро і Сонце в її священнодійстві — це рідні боги України (Руси), вони нерукотворні. Вони живі й вічні, їх Вона бачить, їх Вона чує і з ними Вона розмовляє.

50. Різдвяні свята, свята вечеря, колядки, щедрівки, Стрітення, Веснянки, Великдень, Вербна Неділя, Зелені Свята, Купала, Обжин­ки — свята рідної віри України (Руси), у них обрядність душі української проявлена. У них краса емоцій, помислів, любови, хвилювання, смутку, радости. У них притаєні скарби нашої української самобутности, не має права ні москвинський комунізм, ні грецько-юдейсько-латинський християнізм давати народним святам України (Руси) шкідливий зміст двоє­вір'я!

51. «Та допоможи, Боже, весну закликати, на тихе літо, на яре жито, жито і пшеницю, усяку пашницю». «А вже весна воскресла! Що ж Вона нам принесла: на жіночки робочки, на дівочок віночки, а парубкам шабельки, щоб ішли до війни». «Зароди, Боже, гори й долини, гори й долини, наші царини: наша царина преч поорана, сріблом-золотом преч засіяна». Обожнення природи є там, де народ тілом і душею здоровий і залюблений у життя, у красу й велич Білого світу. І тому, що Ук­раїнський народ у найтяжчих умовах життя, прагне бути собою і не хоче наслідувати чужі норми духовного життя, «Християнство не змогло й досі викорінити зовсім цього до­християнського вірування, цебто обожнення природи, і народ ще й досі в більшості має більше розуміння й прив'язання до предків­сь­ких переконань, як до християнських незро­зумілих і неприступних критерій», — пише М. Миханько у книзі «Ягілки», виданій в 1922 році у Львові.

52. Дохристиянська віра України (Руси) була вірою ведичною. У «Ведах» проявлена вселюдська многогранність релігійних по­нять, які сьогодні існують у всіх релігіях пля­нети Земля (в гіндуїзмі, джанізмі, буддизмі, заратустріянізмі, шінтоїзмі, юдаїзмі, христи­яніз­мі, сикізмі, мусульманізмі). Якими я ке­ру­юся доказами, висловлюючи такі міркування?

53. У «Ведах» існує архаїчний політеїзм: віра, що богів багато. У «Ведах» існує мо­нотеїзм: віра, що є один Бог. У «Ведах» існує генотеїзм: віра, що богів багато, але в один час діє тільки один Бог.

Ведична духовна всесвітність рідної віри України (Руси) була неправильно трактована тими дослідниками, які проявили однобіч­ність, бачачи в Ній тільки політеїзм, або тільки монотеїзм чи тільки генотеїзм.

54. Добре підсоння, плодюча земля, солод­ководі ріки, розспівані гаї і духмяні степи — свята Дажбожа благодать. Вона впливала на формування життєрадісного і благородного характеру Предків наших. Життєві досвіди їх переконували, що діють на світі Дві сили. Добро (Білобог) і Зло (Чорнобог). Весна, Світло, Тепло, Любов — це Добро. Зима, Тьма, Холод, Ненависть — це Зло. Коли в душі людини діють добрі сили, вона добра. Коли в душі людини діють злі сили, вона зла. У «Ведах» ці поняття теософсько оформлені. І були вони чітко визначені Спітамою (Зара­тустрою), від якого і старі юдеї, і християни, і мусульмани запозичили поняття про існуван­ня Бога (Добра) і диявола (зла).

 

ДЕНЬ 10

1. — Учителю Лев Силенко, я маю брата. І хочу, щоб він покинув чужу релігію. Бачу — чужа релігія робить його національно кволою людиною, загубленою. Я хочу, щоб він по­вернувся до віри батьків своїх — до Рідної Української Національної Віри. Та коли я йому почав говорити про ЗАПОВІДІ Лева Силенка, він обурився.

І каже: «Традицію руйнуєш! Грецька ре­лігія православна вже стала для нас рідною, національною. Ми вже звикли до неї, в ній наша культура, історія. Звичка — сила велика. Не віриш? Ось маю листа з колхозу від двоюрідного брата. Він пише: "Колхоз вже для нас, українців, став рідною, дорогою національною справою, культурою, історією. І мій батько був колхозником. І я буду кол­хозником, і діти мої. Ми правдивого кол­хозного життя не зрадимо!"

Тепер бачиш, чому я кажу, що не про­мі­няю Мойсея за Лева Силенка. І мій брат дво­ю­рідний не проміняє Леніна за Лева Силенка. Мойсей-пророк, посланник Божий. Мойсей все так робив, як йому правдивий Бог гово­рив. Мойсей дав заповідь "Не вбий", Мойсей бачив Бога.

Що братові відповісти?»

2. — Побратиме, не гнівайся. Твій брат прав­ду каже, що «звичка — сила велика». Тіль­ки він не знає, що є звичка добра і є звичка зла. Є звичка пити горілку і є звичка — не пити. Є звичка, яка скріплює вільне життя і є звичка, яка скріплює рабське життя. Пере­могти злу звичку здібні тільки люди вдумливі, відважні, благородні, кращі.

Тепер про Мойсея. Мойсей — національний жидівський пророк, воєначальник, суддя і ду­ховний провідник. «Біблія» пише, що «роз­мовляв Господь з Мойсеєм лицем до лиця так, як говорить чоловік з чоловіком» (2 кн. Мойсея, гл. 33, 11).

І «Господь Бог Саваот» казав до Мойсея: «Як відтулю долоню мою, так побачиш мене ззаду, лиця ж мого не побачиш» (2 кн. Мойсея, гл. 33, 23). Отже, Мойсей удостоївся бачити свого племенного «Господа Бога Са­ваота» тільки «ззаду». І то тільки тоді, як Са­ваот «відтулював долоню».

3. «Помстись... за синів Ізраелевих».

- Побратиме, Мойсей у Єгипті, оборо­ня­ючи жида, убив єгиптянина. І що ж тоді варта його заповідь «не вбий»?

«Біблія» пише: «Промовляв Господь до Мой­сея, кажучи: "Помстись на Мидіянах за синів Ізраелевих: тоді прилучишся до предків своїх"» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 1-2).

Отже, щоб прилучитися до рідних предків, треба помститися. І Мойсей, почувши таке офіційне розпорядження Саваота, промовив до люду словами: «Оружіть людей з-поміж вас на війну, щоб іти на Мидіянів, сповнити пом­сту Господню на Мидіянах» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 3).

4. І почалася війна, інспірована «Господом Богом Саваотом». Після бою «сини Ізраїля позаймали в полон все жіноцтво Мидіянське і дітвору їх і забрали здобичу, скотину їх і всі отари їх і всі достатки їх. І взяли всю здобич і все награбоване, людей і скотину. Та й при­ве­ли бранців і награбоване і здобич до Мойсея» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 9—12).

Мойсей, побачивши, що його воєначаль­ни­ки з війни вернулися і велику кількість по­лонених привели, обурився. І каже до них Мой­сей: «Пощо ви зоставили живими все жі­ноцтво?» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 15).

5. З писань «Біблії» відомо, що жінки і дівчата Мидіянські були «принадою синам Із­раелевим». Сини Ізраелеві, люблячись з чу­жин­ками (мидіянками, моавитянками, гіттіт­ками), «чинили зраду проти Господа». Ізра­ель­тянин не має права ласкати чужинецьких дівчат і не має права від них ласки приймати: той ізраельтянин, який ці закони порушує, «чинить зраду проти Господа Бога». І тому він буде вбитий як боговідступник.

«Біблія» пише, що «один з-між синів Ізра­їлевих привів до братії своєї мидіянку, перед очима Мойсея і перед очима всієї громади Ізраїлевої» і це «побачив Пінегас, син Еле­­зара, сина Арона священика, і встав із між громади, та взяв списа в руку. І пішов він слідом за чоловіком Ізраїльським у середину шатра, та й пробив їх обох, чоловіка Ізра­їльського і молодицю крізь животи їх» (4 кн. Мойсея, гл. 25, 6—8).

6. Живіт дівчини чи молодиці Мидіянської Кобзії і живіт солдата Ізраїльського Зимрія закривавилися — Пінегасів спис «пробив їх обох» у шатрі під час їхніх любощів. Після цього вбивства рече Господь Мойсееві: «Во­рогуйте з Мидіянами та й повбивайте їх» (4 кн. Мойсея, гл. 25, 16—17). Чуєш: «Рече Господь: Повбивайте їх»? «Господе Саваоте», а де ж твоя заповідь «не вбий»?

Щоб мидіянки (жінки і дівчата Мидіян­ського народу) не спокушували синів Ізраель­ських, і, щоб хлопчики мидіянські, повиро­ставши, не чинили помсти, пророк Мойсей іменем «Господа Бога Саваота» дає наказ: «Повбивайте всіх дітей мужеського пола і все жіноцтво, що знало мужчину злігшись, також повбивайте. Всіх же дітей жіночої статі, дів­чат, що не пізнали ложа з чоловіком, позо­ставляйте живими для себе» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 17— 18).

7. Дівчат, до яких ще не торкалися чо­ловіки, «позоставляйте живими для себе». Очевидно, не для того, щоб їх, маючи у сол­датських шатрах, поробити жінками. Чужи­нець­кі дівчата (мидіянки), пізнавши ложо з солдатами Мойсеевими, також будуть повби­вані: дівчина з чужого племени не може бути дружиною. Чужа кров, влившись у жили із­раельські, розслабить інстинкт самозбере­ження племени Ізраелевого.

8. Є питання: чи був Мойсей?

- Учителю, але ж у наказах «повбивайте всіх дітей» немає людяности, справедливости, істини божественної. Переді мною постають винницькі могили — сатрапи Московитії зв'язували дротом дітей і матерів українських і стріляли у підвалах. Та це була жорстокість атеїстична. Чому Мойсеева жорстокість вважається біблійною святістю?

- І я так думаю. Та історія знає, що в деяких стародавніх народів був закон: чим ти більше жорстокий, тим ти більше людяний. Ти жорстокий — значить ти своєю жорстокістю навіваєш жах на ворогів і рятуєш життя племени свого, дітей своїх.

9. Коли ти лагідний з ворогами племени свого, то ти їм (ворогам племени свого) по­магаєш, і тому твоя лагідність нелюдяна. Ти лагідністю своєю несеш гибель племенові сво­єму і перемогу ворогам своїм. І, можливо, що всі ті люди, які вважають «П'ятикнижжя» Мой­сея «святим откровенієм Господа Бога Саваота», знаходять людяність у жорстокості людській?

- Учителю, з цього (тобто, із законів мо­ралі Людства) виходить, що українці — не­людяні люди тому, що вони не боронять дітей своїх, яких у них їхні вороги відбирають і вивозять на рабські роботи у Сибір, у дикі степи Казахстану, в болота Ладоги, на Со­ловки, в Колиму, Мордовію.

10. Ми, українці, лагідні з ворогами своїми і завжди охочі з ними співпрацювати? І ми байдужі до синів наших, які гинуть за ґратами за волю нашу — значить ми «вівці», а наші вороги — «леви»? Лев справедливий, живучи законами левиного племени, і вівця спра­вед­лива, живучи законами овечого племени. Зна­чить, мати-Природа утвердила два справед­ливі закони?

Є питання: чи був Мойсей? Християни, які беззастережно вірять у «Біблію», твердять, що Мойсей був, і його накази божественні. Коли був Мойсей історичною особою і все, що «Біблія» пише про Мойсея — свята правда, то чи був він кращим за хана Батия, Адольфа Гітлера чи Йосипа Сталіна?

11. Коли Мойсей є вигаданою (мітичною) особистістю, то чому пророки — рабіни Ези­кіел і Ездра, які скомпонували, як твердять історики, 2500 років тому «П'ятикнижжя Мойсея» на основі вавилоно-ассирійських ле­генд, обдарували Мойсея такою жорстокістю?

Є багато людей, які оправдують жорсто­кість Мойсея.

- Учителю, бачу, що ви ні осуджуєте Мойсея, ні оправдуєте. І ставитеся байдуже до тих, які обожнюють Мойсея, і до тих, які осуджують його?

- Мойсей — патріярх, суддя, духовний провідник Жидівського народу. І тільки жиди мають право робити або не робити реформу Мойсеєвого світогляду.

Смішно було б, коли б я жида на жидів­ській землі чи в жидівській хаті осуджував; не моя це справа. Побратиме, згадав я тут про Мойсея тільки тому, що твій брат — чужовір присвоює собі чужого пророка. Нечесну спра­ву чинить.

12. «А дівчаток... позоставляйте живими для себе».

- Учителю, дівчаток, що ще не пізнали ложа з чоловіком, Мойсей дозволив солдатам «позоставляти живими для себе». І думаю я: мій брат — чужовір має дружину, має семиліт­нього сина Тарасика, якого він дуже любить. І має дві донечки — дванадцятилітню Віру і десятилітню Любу. І каже він, що Мойсей для нього рідніший, як Лев Силенко.

І думаю я: коли б Мойсей зі своїми солда­та­ми вторгнувся в Україну і завоював укра­їнців і дав від імени «Господа Бога Саваота» наказ: «Повбивайте всіх українських дітей мужеського пола і все українське жіноцтво, що знало мужчину злігшись, також повби­вайте, всіх же дітей українських жіночої статі, дівчат, що ще не пізнали ложа з чоловіком, позоставляйте живими для себе», щоб Ви, Учителю, робили?

13. —Я б боронив семилітнього Тарасика, дванадцятилітню Віру і десятилітню Любу. Я б боронив від Мойсея дітей твого брата, який казав, що мене, Лева Силенка, не любить, а Мойсея любить. Я б боронив його дітей тому, що вони українські і я українець.

Оборона рідної крови — справа священна, справа найбожественнішого закону — закону Матері-Природи. У Заповіді Сімнадцятій я кажу в ім'я Дажбога (Бога батьків моїх): «Лю­би дітей свого і чужого народу». Діти в усьому світі є дітьми. І коли б єгипетський воєна­ча­льник Садат дав наказ вирізати в Ізраелі всіх дітей чоловічого роду, а всіх дітей жіночого роду, які ще не пізнали ложа з чоловіком, залишити для себе, я б боронив ізраельських дітей не тому, що вони ізраельські, а тому, що вони діти. Моя Заповідь, дана мені Дажбогом, справедливіша, як Заповідь Мойсеева, дана йому Саваотом.

14. — Учителю, «Біблія» пише, що тільки «Господь Бог Саваот» живий, єдиноправди­вий. І українці-чужовіри в Саваота свято вірять, і вони кажуть, що Лев Силенко -лжепророк, а Дажбог — неправдивий Бог.

І в Псальмі 72, 18 читаємо: «Благословен Господь, Бог Ізраїля, Єдиний що чуда він чинить».

- Побратиме, християнин зобов'язаний мати про Мойсея і про «Старий Заповіт» таку думку, яку мали євангелисти і Христос. Зна­ємо, що євангелисти учать християн, що «За­кон через Мойсея даний був» (Іоан, гл. 1, 17).

Ісус Христос звеличував Мойсея, кажучи: «Коли б ви вірували Мойсеєві, вірували б мені. Коли ж його писанням не віруєте, то як моїм словам віруватимете» (Іоан, гл. 5, 46—47).

15. Апостол Павло до коринтян говорить, що, «всі в Мойсея хрестилися в хмарі і в морі» (глава 10, 2). Євангелист Маттей (17:1—8), євангелист Марко (9:2—8), євангелист Лука (9:28—36) вважають, що «Біблія» свята Трьо­ма посланиками: Ісус — Мойсей — Ілія.

- Учителю, не визнати святі закони і накази Мойсея — значить не визнати Христа, і про це сам Христос каже. Як можна погодитися з думкою, що Саваот — Бог Ізраеля — Отець Ісуса Христа — єдиноправдивий Бог?

16. — Бог Ізраеля — батько дітей Ізраеля, і Він для них живий і єдиноправдивий. У жидів є жидівське рідне національне розуміння Бога. І вони мають право розуміти Бога по-рід­ному, і вони мають право свого Бога звати живим, єдиноправдивим.

- Дажбог — Бог Руси (України), і Він для нас, дітей України, є Рідним Батьком, Він є живим і єдиноправдивим. Ми мудрі люди і душею світлі, маємо право мати українське рідне розуміння Бога. Бог Один, а релігій багато на світі тому, що є різні розуміння і відчування Єдиного Бога.

Обороняючи українських дітей чоловічого роду від смерти, а українських дітей жіночого роду від обезчещення, я готовий підняти меч над головою кожного дітовбивця. І не буду дивитися на те, чи він є Мойсеєм чи Могаметом, Сталіном чи Гітлером. Усе, що живе, має право боронити своє життя! Усе, що живе, має право противитися злові!

17. «А я глаголю вам: не протився злому».

- Учителю, «Господь Бог Христос», маючи на увазі накази і закони Мойсея, каже: «Не думайте, що я прийшов знівечити Закон чи пророків, не прийшов я знівечити, а спов­нити» (Маттей, 5, 17).

18. «Біблія» пише, що після помордування дітей — хлопчиків і матерів, лишилося «дів­чат, що не знали ложа чоловічого всіх трид­цять і дві тисячі» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 35).

Можна вважати, що кожному Мойсеевому солдатові припала в шатро одна дівчина-полонянка. І то на основі закону «Господа Бога Саваота». І Ісус Христос не прийшов такий закон «знівечити, а сповнити»?

Я довго шукав «сповнення». І «доповнен­ня» Христового до законів Мойсеевих. І знайшов. Ісус під час «нагірної проповіді» сказав: «не протився злому». «Не протився злому — основа науки Ісуса Христа. «Ви чули, що сказано: око за око і зуб за зуб. Я вам глаголю: не протився злому: хто вдарить тебе у праву щоку твою, повернися до него й другою» (Маттей, 5:38-39).

19. Отже, коли б Мойсей зі своєю армією втор­гнувся на землі Руси (України), яка при­йняла науку його земляка Ісуса, він би легко здобув перемогу. Бо русичі (українці) навчені «не противитися злому»: наука Христова їх роззброїла.

Коли вторжник Меншіков з своїми сол­датами увірвався на землі Русі (України), він українських немовлят брав з колиски за ноги і з розмахом розбивав їхні голівки об мури палацу гетмана Мазепи.

Меншіков — найвірніший друг Петра Пер­шого. Москвинські большевики вважа­ють, що Меншіков і Петро Перший — великі і прогресивні сини Московитії.

20. Коли солдати государя московського вторгнулися на землі Кавказу, вони вривалися до мешкань кавказьких і вирізували жінок і дітей. Архиєреї Москвинської грецько-право­славної церкви, знаючи про це душогубство, возносили ікону Христа і рекли: «Помоли­мося за боголюбне військо імператора — государя нашого».

- Побратиме, Мойсей сказав, що він при­­йшов спасти стадо синів Ізраелевих. Ісус ска­зав: «Послано мене тільки до загублених ове­чок дому Ізраелевого» (Маттей, 15, 24). Ісус сказав: «спасіння походить з юдеїв» (Іоан, 4, 22). Ісус сказав: «ідіть же навчайте всі народи» (Маттей, 28, 18—19). Щоб вони, народи, «не противилися злому».

21. Велика Українка (мудрочола Леся Ук­раїнка) у вірші «Якби я знав, що їм нема рятунку» дає благородну відповідь архиєреям латино-грецького християнізму: «І довіку лев не втомиться ягнят покірних жерти: котре не з'їв учора, з'їсть сьогодні, помилує сьогодні, завтра з'їсть, аби його пустити до кошари. А ваша віра: не протився злому».

Коли ти не противишся злому — значить ти помагаєш, щоб ширилося зло. Коли ти не противишся злому, яке тобі на шию ярмо накладає, не зви себе людиною.

Народ, маючи віру, основану на Христовій науці «не противлення злому», ніколи не буде здібний звільнитися з рабства. Він віру Хри­стову матиме, а волі — ні. Москвини, поляки, римляни, греки, французи, німці, англійці, маючи віру християнську, ніколи не брали до уваги науки Христової.

22. «Пощо украв єси Боги мої?»

- Учителю, був я біля парафії. Два пара­фіяни ті, яких Тарас Шевченко назвав «німи­ми рабами», почувши від мене слова «Рідна Українська Національна Віра», сказали — «у Силенка віруєш? Щось то не все гаразд було з нашими предками, що вони мали багато бо­гів? От жиди завжди вірили в одного Бога. І тому з Жидівського роду Ісус Христос ви­й­шов». Чи справді у жидів ніколи не було богів?

- Побратиме, «Біблія» пише, що Іаков (Із­раел) і Рахеля — родоначальники народу Жидівського, поклонялися багатьом богам-ідолам. Жиди, будучи кочовиками, возили з собою на верблюдах богів своїх. І всі жи­дівські боги (навіть ті боги, які покрала Ра­хеля у свого батька), пошановані у «Біблії». Ніде не написано, що вони потворні, бісов­ські, нечистиві, бридкі.

23. Тому жиди мудрі, що вони люблять своїх богів (ідолів), їм поклоняються і не хочуть «служити іншим богам» (5 кн. Мойсея, гл. 13, 6). Всі «інші боги», тобто «боги чужих народів» для жидів є неправдивими богами, у них виявлена чужа культура, чужі закони і їх треба нищити, палити. Чому? Щоб чуже не панувало над рідним.

У всі часи всі племена вірили, що рідний Бог — рідна мати, і тому рідний Бог — прав­дивий. Чужий Бог — чужа мати, і тому чужий Бог — неправдивий. Рідна мати — правдива мати, чужа мати — неправдива мати.

24. У жида пастуха Лабана було дві доньки (старша Лея і молодша Рахеля). Іаков (Ізра­ель) одружився з цими сестрами. Щоб рід швидко множився, він (Іаков) також жив із служницями Зелфою і Баллою. І вони також йому родили дітей. Іаков, розбагатівши, забрав своїх чотирьох жінок і юрбу дітей, і отару свою, і втік від тестя Лабана.

Лабан догнав зятя Ізраеля і сказав: «Чого втікав потай від мене?», «Пощо украв єси боги мої?» (1 кн. Мойсея, гл. 31, 25—30). Діти і внуки Авраамові мали паµанську (многобож­ну ідолопоклонну віру). Били вони поклони багатьом богам, отже жидівсько-християн­ський отець Авраам був ідолопоклонником і цю віру й дітям своїм передав.

У жидів був закон: смертю карати того, хто краде ідоли (боги). Наприклад, Іаков від­повів тестеві Лабанові: «У кого ж знайдеш боги твої, той не житиме на світі», «Не знав же Іаков, що Рахеля покрала боги» (1 кн. Мой­сея, гл. 31, 30-32).

25. «Не плач, Рахеля», — співає темний раб-українець. Не плач, Рахеля, ти вміла богів своїх добре сховати. Лабан ретельно шукав богів своїх, та Рахеля виявилася хитрою. Вона ідолів-богів Ізраельських поховала. Просто «узяла ідоли та й положила під верблюже сідло та й сіла на них. І каже батькові своєму: «Не гнівайся, панотченько, що не можу встати перед тобою, бо звичайне женське в мене. Шукав він та й не знайшов ідолів» (1 кн. Мойсея, гл. 31, 34-35).

26. — Учителю, чому Рахеля в свого батька покрала боги?

- Боги ознаменовували право на продов­ження роду. І вони (боги), як святість запо­вітна, передавалися в Русі (Україні) з роду в рід. Вони ознаменовували маєстат родової незалежности, таїну родової слави і мудрости. І так було і в старому Ізраелі.

І не треба Ізраеля і його дружину Рахелю, і їхніх земляків осуджувати, що вони були ідолопоклонниками (благоговіли перед ста­туя­ми своїх племенних богів).

27. І не треба рідних Предків наших, доб­ро­душних і мудрих русичів (українців), об­кидати болотом, звучи їх ідолопоклонниками. І треба простити українцям — архиєреям релігії грецько-латинської, які брудом обмазують рідну віру Руси (України). Треба їм (архи­єреям чужовір'я) простити тому, що вони духовні каліки нещасні. Утратили вони здіб­ність по-рідному думати, утратили почуття на­ціональної гідности; чужовір'я їх демора­лізувало.

28. Найчеснішими у світі ідолопоклонни­ками є брагмани — великі мудреці, творці високих моральних, духовних і тілесних чес­нот, творці глибоких філософських істин і богорозумінь.

Брагман не їсть м'яса і не п'є жодних хмільних напитків, жодні в світі чужі релігії він не зневажає. Розмовляючи з брагманами в Бенаресі, Чандиґарі, Делі, Бомбеї, я чув від них такі слова: «Так, ми, індуси, покло­ня­є­мося своїм рід­ним ідолам, тобто, образам. Усі індуські ідоли мають індуські риси обличчя, нашу чарівну індуську одежу. Індуські ідоли, тобто образи — то наші праотці, праматері, во­ни є нашими богами, ми — їхні діти. І всі ми знаємо, що образ (ідол) це тільки наша уява про Бога єдиного. Бог дає нам право уявляти Його так, як нам це дозволяє наш розум, культура наших почувань».

«Ідол — це не Бог, це тільки наша уява про Бога, ідол не творить чуд, і ми не віримо, що християнські ідоли (ікони) творять чуда».

29. Християнські ідоли. Християнські «Святі — це боги».

- Учителю, поясніть, що на Вашу думку означають слова «ідол», «бовван», «кумир», «ікона» і якого вони походження?

- Від грецького слова «еідос», що значить «вигляд», «форма», «образ», «картина», «ста­туя», «ікона», «портрет», виникло слово «ідол». У англійській мові слово «ідолізує» часто вживається в значенні «обожнює». Ан­глійці свого короля «ідолізують». В Америці молодь ідолізує великих героїв спорту, ви­значних співаків, артистів. Християни «ідолі­зують» своїх святих.

30. Турецьке слово «балван» значить «ста­туя», «стовп, на якому є прапам'ятний напис». У литовців слово «балвонас» значить «образ», «пам'ятник».

Дехто вважає, що слово «кумир» походить від фінського слова «кумартаа», що значить «кланятися». У осетинській мові «кумир» значить «титан», «велетень». У деяких семітів «кумра» значить «священик».

Старі греки звали старих українців «кіме­рами» (кімерійцями чи сумерійцями). Знаємо, що «к» часто переходить у «с» чи «ц»: ми кажемо «циклоп», а греки — «киклоп».

31. Ізраельтяни звали русичів (українців) «маґоґами» і «ґомерами». «Ґомер» значить «Кі­мер». З слова «кімер» постало слово «ку­мир». Знаменитий Вільям Сміт у «Біблійному Словникові», виданому у Філядельфії в 1948 році, на сторінці 221 пише, що слово «ґомер» означає «достойний». І тут же зазначує, що «ґомер» споріднене з словом «кімер», кіме­рієць.

А на сторінці 375 він (Вільям Сміт) твер­дить, що слово «маґоґ» значить «країна Бо­жа». І тут же пояснює, що «Маґоґ» репре­зен­тує в «Біблії» знамениту расу Скитів. Козаки — потомки Скитів (Саків). У кінці «Біблійного Словника» подані мапи: і там, де сьогодні є Україна, зазначено «Ґомер», тобто Кімерія (країна кімерійців — українців).

32. Архиєреї грецької ортодоксії, втор­гнув­шись в Кімерію (Русь-Україну), кожну статую, яка зображала образ того чи іншого володаря русичівського (українського), звали «куми­ром».

У Священних гаях (особливо у Священних гаях над Дніпром біля Києва) стояли кумири (постаті визначних українців-внуків Дажбо­жих). І біля них на підвищеннях лежали про­славлені у боях списи, мечі, щити. «Поваляйте кумири на Русі», — рекли грецькі попи.

Чому пам'ятники великих синів Руси (Ук­раїни) треба поваляти, спопелити, болотом об­кидати? Бо вони ідольські, бісовські, не­честиві, біля них весною молодь збирається, квіти їм несе, і писанки біля них кладе, вес­нянки біля них співає, тобто нечестиве ідоло­поклонство практикує. І таким чином свою ува­гу відвертає від честивої грецької ортодок­сії.

33. — Учителю, що ж тоді «ікона» означає?

- Грецьке слово «ікона» значить «ідол», тобто — уява, образ, портрет. Греки брали дошку і фарбу, і робили ідола (тобто, образ святого Миколая, Юрія, святої Варвари). І такі ідоли (ікони) потім вони експортували туди, де утверджувалася грецька ортодоксія (в Болгарію і Русь).

Питаєш, як ікони робилися? Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі «Іконоборство», виданій у Вінніпезі в 1954 році, на сторінці 21 пояснює християнам, що «Ікони робилися зви­чайно чи зараз, чи по смерті. І Греція (Візантія) дала й свою назву цим портретам: еікон (читається ікон), наше ікона (чи образ), перше значення якого — всякий портрет».

34. Слово «іконостас» значить «група пор­третів». Наприклад, перед іконостасом, на якому зображені стародавні жиди, стоять у церкві грецької ортодоксії українці і б'ють їм поклони. Вони (українці) ідолізують (обож­ню­ють) жидів. Слово «іконодул» значить іконо­поклонник, «іконограф» — іконописець, «іко­но­лятрія» значить те саме, що й «ідолятрія».

Перші християни уявляли Христа у вигля­ді вівці і вони малювали на дошці вівцю, і ставали перед таким ідолом (образом) на коліна і били поклони, також вони уявляли Хри­ста в образі рибини. І Шостий (Труль­ський) Вселенський Собор в 692 році у 82 законі наказав, щоб християни малювали «Гос­пода Бога Христа не у вигляді вівці, а — людини». У законі 82 пишеться: «Христа Бога нашого на іконах малювати за людською при­родою, замість давнього образу у вигляді вівці».

35. Бідні чужовіри українські, у них богами греки, жиди, латини, москвини.

- Учителю, чому кажете, що українці, які сповідують чужі релігії, є чужопоклонниками?

- Побратиме, з особливою увагою слухай. Жиди любили Ісуса тому, що він потомок з роду славного царя Давида. І одночасно жиди не любили Ісуса тому, що він «чоловіком бувши, робив себе Богом» (Іоан, 10, 33). Вони Ісусові в очі щиро говорили: «чоловіком бувши, робиш себе Богом». Зазначую, що Ісус не робив нічого надзвичайного, уважаючи «себе Богом»: Олександер Македонський, який жив триста років перед Ісусом, «уважав себе Богом», римські імператори вірили що вони боги.

36. — Учителю, чому Ісус «Чоловіком бувши, робив себе Богом?»

- Читаємо: «Брали тоді знов каміння жиди, щоб каменувати Його», «говорячи: За добре діло не каменуємо Тебе, а за хулу, і що ти, чоловіком бувши, робиш себе Богом» (Іоан, 10, 31-33).

Митрополит Іларіон (Огієнко) у богослов­сь­кій студії «Обожнення людини», виданій у Вінніпезі в 1954 році, на сторінці 38 пише: «Дуже важливе свідчення про людину знахо­димо в Книзі Псальмів, 82, 6. Тут говорить Гос­подь: «Я сказав був: ви Боги й сини ви Най­вищого всі». Отже, «Господь Бог Саваот» жи­дів проголосив Богами і синами Найвищого.

37. У «Каноні Великого Четверга» в пісні Третій, в тропарі Третьому співається про Хри­ста: «Ти прорік єси, друзям Христе: як Бог, буду з Вами, Боги».

У «Псальмі» 82 (вірш 6) «Господь Бог Са­ваот», звертаючись до жидів, сказав: «Ви є боги і всі ви сини Найвищого». Очевидно, Ісус на основі «Псальм» мав право, будучи жидом, вважати себе Богом чи сином Найвищого. І Він (Ісус), на «Псальми» покликаючись, дав своїм землякам оправдуючу відповідь, кажу­чи: «Хіба не написано в законі: Я сказав ви боги?»

38. Отже, уже ми знаємо, що Саваот — Господь Бог Ізраеля проголосив, що жиди — боги і сини Його. І з цих жидів — богів походить «Господь Бог Христос». Як же цих жидів-богів упровадити, наприклад, в доми українські, щоб вони законно над україн­ськими душами божествували?

«Кожний православний повинен прикра­шати свій дім іконами, а без цього він не є православний» — категорично заявляє митро­по­лит Іларіон (Огієнко) у книзі «Іконобор­ст­во», виданій у Вінніпезі в 1954 році Укра­їнсь­кою Греко-Православною церквою. Діянія 610—612 в догмі патріярха Константино­поль­ського Тарасія строго наказує: «Той, хто не цілує ікон, як зроблених в ім'я Господа і свя­тих Його, тому анатема», тобто — прокляття.

39. Християнські святі — це боги, так «святі стають богами», — пише митрополит Іларіон (Огієнко) на сторінці 66 у бого­слов­ській студії «Обожнення людини», виданій у Вінніпезі в 1954 році.

Значить, жиди, греки, латини, москвини у мо­їй святій Україні «стають богами?» І в українських хатах на іконах зображені боги — грек Миколай, грек Юрій, грекиня Варвара, жид Ілія, жид Іосиф, жид Михаїл, жид Іоан, жид Ісус, жидівка Марія. Слово «жид» я тут вжи­ваю щиро, знаючи, що великий Ісус Хрис­тос щиро любив свій жидівський нарід і гор­дився своїм дворянським жидівським поход­женням.

40. І всі грецькі святі гордилися, що вони греки. І я гордий, що я українець і мило мені чути, коли мої приятелі і мої вороги кажуть мені, що я українець.

- Учителю, українці-чужопоклонники ма­люють на іконах жидів, греків, латинів, оздоб­люють їх золотими прикрасами, квітами. І перед ними со страхом і трепетом ставлять свічки, цілують їх і б'ють перед ними поклони. Бо, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), церковні «святі — це боги». Греки, жиди, ла­тини — це українські «святі — боги». О, яке приголомшуюче приниження!

41. — Ні, побратиме, тут є щось більше, ніж приголомшуюче приниження. Є обман і є самообман. Папа римський нещодавно прого­лосив, що в світі ніколи не було ні святого Юрія, ні святого Миколая, ні сотні інших їм подібних християнських святих чудотворців. Вони були просто придумані грецькими по­па­ми і зроблені на дошках грецькими малярами.

Отже, грецькі чи латинські святі — це боги фальшиві: «Хто не цілує ікон... зроблених... тому анатема!», — строго наказує патріярх Кон­стантинопольський Тарасій.

42. Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі «Іконоборство» (на сторінці 161) намовляє пра­вославних українців, щоб вони до ікон ставилися з «почитальним поклонінням, ка­дін­ням, ставленням свічок перед ними», і на сторінці 154 зазначує, що цим «іконам треба кланятися, а не тільки побожно їх цілувати».

Коли Миколая, Юрія, Варвари та інших святих чудотворців, ікони яких стоять у церк­вах, ніколи не було, значить ті ікони (ідоли) фальшиві. Значить він (митрополит Іларіон (Огієнко)) учить, щоб українці поклонялися фальшивим богам. Там, де фальшиві боги — релігія фальшива, дарма, що вона зве себе правдивою, святою. Анатема тим, які на добрих людей накладають анатему за те, що вони не хочуть поклонятися фальшивим грецько-православним богам (іконам-ідолам).

43. — Учителю, звідки ці ікони-ідоли були принесені до грецької ортодоксії?

- Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що па­гани-греки мали ікони, ну й перетранспор­тували їх до грецької православної віри. Та «для па­га­нина, — пише він на 23 сторінці в «Іко­ноборстві», — ікона була правдивим богом і він вклонявся їй, як своєму богові», «а тому їх поклоніння образові було ідолопоклон­ством. І зовсім інше для християнина: ікона — це йому тільки символ первообразу, намальо­ваному на ній, і христия­нин вклоняється не дереву, не ма­люнкові, а тільки тому, хто на іконі намальований».

44. Це прочитавши, хочеться сказати: мит­рополите — архиєреє чужовір'я, не обра­жай розум людський! Кожна мати (мати ін­дуська, буддистська, жидівська, мусульман­сь­ка, хрис­ти­янська, японська, українська), яка цілує фотографію сина свого, убитого на фронті, то вона не цілує папір фотографічний, а тільки того, хто на фотографії сфото­гра­фований.

Цілуючи, вона ніби чує його серце у своїм серці, ніби чує трепет його душі у своїй душі, фотографія — святий образ її сина.

Святослав Хоробрий (Патріярх Дажбожої Руси (України) вклонявся не дереву, не малюнкові, не статуї, а тільки Тому, Хто на тій статуї був зображений. На статуї був зображений Дажбог з гордим і вольовим обличчям українця (русича).

Українці (русичі) вірили, що вони внуки Дажбожі створені на образ і подобу Дажбожу, і образ Дажбожий вони уявляли на основі сво­го образу, і вірили вони, що Дажбог — Творець життя.

45. — Учителю, а може б створити таку сис­тему життя, в якій би людина не поклоня­лася ні рідним, ні чужим святощам, і взагалі — жодним святощам?

- Побратиме, в душі благородної людини є хотіння благоговіти перед людиною, яку вона любить. Людині хочеться обожнювати рідну землю, рідну матір, рідну вітчизну, рідних провідників, і чим у людині ця потреба біль­ша, тим більше вона є людиною. І в цьому краса людяности.

Створити таку систему життя, в якій би людина ні в що і нікому не вірила, ніщо і нікого не обожнювала, можна, але в такій системі життя в людини погасли б людські спонуки і стала б людина потворною. Адже навіть тварина обожнює тварину — голубка з журби за голубом умирає.

46. — Учителю, коли греки самі є ідолопо­клон­никами, то чому вони, прийшовши в Русь (Україну), оголосили брутальну війну укра­їнському (русичівському) ідолопоклонству?

- Уважно слухай мене: справа не в ідоло­поклонстві, а в ідеології ідолопоклонства. Ідо­лопоклонство, принесене греками в Русь (Ук­раїну), репрезентує грецьку релігійну ідео­логію. Ідолопоклонство рідної віри Руси (Ук­раїни) репрезентує многотисячолітню україн­ську культурну і релігійну ідеологію, віру батьків, історію батьків.

Грецькі попи знали, що вони зможуть сво­їх грецьких християнських ідолів поставити на непокірній землі Руси (України) тільки тоді, коли поваляють на непокірній землі Руси (України), гордих і свободолюбних україн­ських ідолів.

47. Не можуть над берегом Дніпра у свя­щенному гаї внуків Дажбожих стояти два ідоли — ідол Христа і ідол Дажбога тому, що українці, знаючи, що Дажбог Бог батьків рід­них, будуть весною класти квіти біля Його статуї. Статуя чи ікона Христа, яка має образ чужинця (жида), заросте бур'яном. Щоб цього не сталося, статуя Дажбога в Києві була повалена, осміяна, сплямлена і на її місці була поставлена статуя чи ікона Христа, яку греки звеличили і святим кадилом прославили.

Коли б у Києві стояла статуя українського гетмана Мазепи і поруч стояла статуя моск­вин­сь­кого лідера Леніна, то, очевидно, укра­їн­ці, ма­ю­чи волю, клали б квіти біля статуї Ма­зе­пи. Статуя Леніна, яка втілює ідеологію моск­вин­ського шовінізму, заросла б бур'яном. Щоб цьо­го не трапилося, статуя Мазепи була пова­лена, осміяна, Мазепа був названий зрадником і на місці статуї Мазепи поставлена статуя Леніна.

48. Поет Павло Тичина в «Літературній Ук­раїні» (за 16 жовтня, 1970 року) пише: «Чер­воний боєць, знайшовши слушний момент, ті­кає із полону, довго блукає в лісах, аж поки не зустрічається з окресленням статуї Леніна. Він, упавши перед Леніном, обнімає його ноги й про­хає звидити й пробачити йому смертний гріх його великий — а саме те, що він військове звання своє зганьбив».

Тут бачимо широко проявлену ідеологію червоного москвинського ідолопоклонства. Перед ідолом (кам'яним образом Леніна) ук­раїнець стоїть на колінах, обнімає ноги його кам'яної статуї і просить у статуї (ідола) Леніна «звидити й пробачити смертний гріх».

49. — Учителю Лев Силенко, значить справа не в ідолопоклонстві, а в тому — чи ідеологія ідолопоклонства рідна, чи чужа? Чи в РУНВірі будуть зображення Дажбога?

- Побратиме, у РУНВірі ми не малюємо образу Дажбога і статуй з Дажбога не роби­мо. Та ми маємо образи наших світлих родо­начальників — Мами Лель і Тата Оря. І ми їх почитаємо у наших Святинях.

І статуї їхні можуть стояти у Священних гаях над Дніпром, і поруч можуть стояти статуї великих і славних синів і дочок Руси (України). І ми біля них будемо квіти класти, писанки, пісні будемо біля них співати, звеличуючи велике життя їхнє.

50. Ми обожнюємо Дніпро, степи, гори, ріки, небо і сонце, і святі могили предків на­ших. Ми внуки Дажбожі; ми вільно і натх­ненно у Святинях молимося:

«Дажбоже наш, ми вірнії внуки Твої, в ім'я Твоє живемо і хліб Твій споживаємо, і з вірою в Тебе утверджуємо працею і борнею волю життя нашого Тобі, Єдиний і Всюдисущий Господи наш, на славу, собі на здоров'я і дітям нашим на життя достойне!

Дажбоже наш, Ти могутній, бо наша віра в Тебе могутня тому, що вона Твоїми таїнами в нашій душі народжена і освячена, і Тобою вона благословенна в ім'я волі і сили, слави і безсмертя народу нашого у Царстві Вічности Твоєї, Дажбоже наш!»

 

ДЕНЬ 11

1. Учителю Лев Силенко, Консисторія Української Грецько-Православної церкви видає у Банд Бруці журнал «Українське пра­вославне слово». У цьому журналі (за травень, 1971 року) Консисторія ставить обвинува­чуюче питання: «Чи РУНВіра узнає людські жертви та чи практикує їх у наші дні?»

І під церквами парафіяни питають: чи то таке питання ставлять архиєреї з переляку, чи, може, щоб залякати українців, мовляв, «раби Божія», не йдіть до Рідної Української Наці­ональної Віри, бо там практикуються людські жертвоприношення. Отож, «убогі духом, со страхом і трепетом» тримайтеся грецького православія і поклоняйтеся «Господу Саваоту — Богові Ізраїля». І, померши, відправляйтеся на лоно Авраама — родоначальника жидівсь­кого.

Учителю, хто, коли і чому приносив люд­ські жертви? І що про це говорить історія людства?

2. — Побратиме, є декілька видань «Біблії» англійською мовою. Їх солідність в тому, що в них дотримана тотожність перекладу. Немає прагнень фальшувати біблійний текст з метою викликати у християнина божественніше ставлення до «Біблії».

Працюючи в жовтні в 72 році в Лондоні у Бритійському Історичному музеї, я переконав­ся: англійці совісно ставляться до рукописів. І немилосердні вони до тих, які пробують з тією чи іншою метою їх фальшувати.

3. Українці мають три основні переклади «Біблії». «Біблія», видана в перекладі митро­по­лита Іларіона (Огієнка), має малу вартість для науковців, істориків, дослідників. Але для сек­тантів (баптистів, адвентистів, єговистів) вона найкраща тому, що її переклад неточний: по­рушена стилістика «Біблії», неправильно пере­кладені тексти. І в цьому можна переко­на­тися, читаючи, наприклад, «Пісню Пісень». Митро­полит Іларіон признається, що він свій пе­реклад опоетизував (прикрасив, обкучерявив).

«Біблія», видана Українською католиць­кою церквою, має розкішне оформлення, чу­дові кольорові ілюстрації жидівських пра­отців і пророків, і гостру католицьку цензуру. Українець-католик, беручи в руки «Біблію» католицьку (йому дозволено читати тільки католицьку «Біблію», бо всі інші непра­вильні), не знає, що «святі отці» зі «Святої Біблії» багато повикидали «святих писань».

«Біблія», видана в 1957 році Світовим Біблійним товариством в Лондоні в перекладі П. О. Куліша, Полюя і Левицького, має застарілий український правопис. Але її перекладачі віднеслися до біблійних текстів найсовісніше. І коли їхній переклад порівняти з текстами «Біблії», виданої в англійській і німецькій мовах, то немає розбіжностей. І тому я беру цитати з цього видання.

4. «І був Абель вівчар, Каїн же хлібороб». «...Каїн приносив Господеві жертву з польо­вого врожаю. Абель же приносив принос од перваків овечих ситеньких. І споглянув Гос­подь на Абеля і на дар його. На Каїна ж і на його жертву не споглянув. І взлився Каїн» (1 кн. Мойсея, гл. 4, 3—5). Каїнова хліборобська жертва (зерно і овочі) не сподобалися «Гос­подеві Саваотові». І тому «Він» на Каїна «не споглянув».

5. Старі юдеї вважали, що кров — життя. І було в них переконання, що для Саваота-Єгови треба дарити життя, живе рідне життя, а не зерно «з польового врожаю». І вони (жорстокість це, ніжність чи дикість?) жертву­вали своїх улюблених дітей-первенців (синів і доньок) для свого «Господа Бога Саваота». Вони жертвували все, що було в них най­дорожче. І вірили вони, що їхній «Бог Саваот» їм за таку велику любов і вірність дасть свої божественні дари. І дасть їм силу панувати над іншими народами.

6. «Галаадій Ефтай був чоловік хоробрий». Ефтай мобілізував юдеїв, щоб завоювати зем­лю Аммоніївську. Перед походом він пообі­цяв «Господеві Саваотові», що коли переможе аммоніїв і щасливо вернеться додому, то ко­гось зі своєї рідні (жінку свою чи доньку свою) принесе в жертву: здійснить «всепалення».

«І двинув Ефтай проти Аммоніїв воювати з ними». «І побив він їх страшенно». «Як же прийшов Ефтай з Масифу додому, аж вихо­дить на зустріч йому дочка його з музиками і танцями. Була вона в нього дитина єдина. Опріч неї не було ні сина, ні дочки. Поба­чивши він її, розірвав одежу на собі й про­мовив: Ой доненько моя»... (Кн. Суддів, гл. 11, 32-35).

7. Донька Ефтаєва відповіла: «Батеньку мій. Коли ти відкрив уста свої перед Богом, так чини зі мною, так як промовив єси». Вона (слухняна дочка Ефтаєва) «Просила тільки панотця свого: Дай мені ще два місяці пожити: піду я в гори та оплачу моє дівоцтво з подругами моїми».

Ефтай відказав: «Іди»! І пустив її на два місяці. І пішла вона з подругами своїми та й оплакувала в горах дівоцтво своє. Як уплило ж два місяці, вернулась вона до панотця свого, й він спровадив на ній обіт свій, що ним обрік себе, і вона не знала мужа. І ввійшло в звичай в Ізраїлі, що з року в рік ходили ізраїльські дівчата голосити по дочці Ефтая Галаа­дянина, через чотири дні в році (Кн. Суддів, гл. 11, 35-40).

Ефтай (воєначальник Ізраельського війсь­ка і суддя, народний герой) заколов свою єди­ну донечку і спік її на жертовнику «Господа Саваота, Бога Ізраелевого». Баптист каже, що «дрож проходить по тілі, коли читаєш у "Біблії" про надлюдську віру ізраїльтян в сво­го Бога ізраїльського, і думаєш — надлюдську віру може мати тільки надлюдський народ "Богом вибраний"».

8. — Учителю, а що можна сказати про Авраама, якого жиди і християни вважають праотцем своїм?

- Побратиме, вівтар — символ Божества. І тому в усіх релігіях, примітивних чи доско­налих, і в усі часи жертву клали на вівтар (жер­товник). І Авраам — праотець жидівський і християнський, взявши оберемок дров і но­жа, вів за руку свого синка Ісаака, щоб його принести в жертву для «Господа Бога Саваота».

Щоб синок Ісаак не пручався, Авраам вирішив його обманути. Він сказав Ісаакові, щоб він не боявся — у жертву буде принесена вівця.

9. Авраам прийшов на врочище, «...роз­ло­жив дрова, і, зв'язавши Ісаака, сина свого, положив його на жертовнику зверху на дро­вах. І простягнув Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого» (1 кн. Мойсея, гл. 22, 9-10).

Не думаймо, що Авраамові хотілося коло­ти сина свого. Він не хотів бути убивцем сина, та «Бог спокушав Авраама», кажучи: «Візьми сина твого, єдиного твого, що його возлюбив єси, Ісаака, та йди в Морія землю, та й при­неси його там у всепалення — жертву на одній горі, що тобі речу» (1 кн. Мойсея, гл. 22, 1, 2).

10. Слово «спокусник» є синонімом слова «гріховодник», «грішник». Коли «Біблія» пи­ше, що «Бог спокушав Авраама», то значить підохочував чинити гріх? Та в Авраама є прагнення зробити реформу у ритуалі жертво­приношення.

«Простяг Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого», та прийшла в ньо­го думка (або, як пише «Біблія» — прийшов — ангел Господній) і «Авраам взяв барана і приніс його на всепалення замість Ісаака сина свого» (1 кн. Мойсея, гл. 10, 13). Ісаак хоч і лишився живим, та пережив він не малий страх тоді, як лежав на дровах і бачив, що батько вже простягає руку свою, щоб «зако­ло­ти сина свого».

11. — Учителю, чи тільки у старих ізраель­тян був ритуал приношення людей в жертву?

- Ні, Моаби — народ семітський, сусіди Ізраельські. Під час війни «побачив цар Моабійський, що мусить полягти в бою, і взяв зі собою сімсот чоловіків, озброєних мечами, щоб пробратися до царя Едомського, та й не вдалося їм це. І взяв він свого первенця, що мав царювати після нього, та й приніс його у всепалення на мурі. Це так роздратувало Ізраїля, що вони відступили від нього та й повернулися у свою землю» (2 кн. Царів, гл. З, 26-27).

12. Ізраельтяни, які мали намір завоювати землю Моабійську, відступилися і «вернулися у свою землю», побачивши, що цар Моабії приносить на вівтар Моабії сина свого (престолонаслідника). Значить, моабитяни демонструють, що вони готові полягти на полі бою.

Ґеорґ Бюкенен Ґрей (професор гебреїзму, Оксфордський університет, Англія), дослід­ник «Біблії», у книзі «Жертвоприношення в Старому Заповіті», виданій в Ню Йорку в 1971 році, на сторінці тридцять шостій пише, що стародавні жиди практикували людське жертвоприношення і «Ефтаєва дочка є клясичним прикладом.

...Ефтаєва дочка була вбита, (людське жертвоприношення)». У пролозі до цієї книги Барух А. Левіне (відомий жидівський діяч і професор Гебрейського Ню-Йоркського уні­вер­ситету) на сторінці двадцять сьомій по­яснює, що «Єгова приймає кров».

13. — Учителю, чи є обгрунтовані доводи істориків, що народи Европи і Азії мали ритуали людського жертвоприношення?

- Так. Славний вчений — гордий син Бри­танії — професор Лондонського університету Л. А. Ваделл у книзі «Фінікійська оригіна­ль­ність Бритонів, Шотляндців і Англо-Саксів», виданій у Каліфорнії в 1973 році, на сторінці 183-й пише, що в старі часи на території Британії «вимагалися людські та інші криваві жертвоприношення».

14. У Британії в травні (десь на початку травня) було свято Белтей. Під час уро­чис­тос­тей Белтея (зазначує професор Л. А. Ваделл на сторінці 271) існував «церемоніял жертвуван­ня хлопця». І, очевидно, це практикувалося щороку. На сторінці 331 він пояснює, що у старі часи суворі ритуали «вимагали криваві і також людські жертвоприношення».

У «Початковому літописі» монах (наш земляк, який зрадив рідну віру України (Руси) і став сповідником грецької віри), пише, що був принесений у жертву чужинець (варяг-християнин Тур). Та є міркування, що варяг-християнин не був принесений у жертву, а про­сто забитий кілками за те, що він ви­смі­ював у Києві київські обряди (писанки, кутю і навар, які ставилися весною на могилках предків).

15. Відомо, що вдруге (в 1591 році) патріярх Царгородський Єремія Другий у Посланії наказав русичам (українцям), щоб вони викинули з віри Христової обряди Дажбожої Руси (України), у яких на Великий День (Великдень) печеться хліб у вигляді сонця, лежать у кошиках писанки, ковбаси, хрін, печене порося — адже все це нехристиянське.

Відомий ворог Руси мусульманин Ібн-Даста писав для арабів, як зазначує Гаркавий у книзі «Сказанія мусульманськіх пісатєлєй», що в Україні (Русі) «узявши людину чи ско­тину, волхв накладає йому мотузку на шию, вішає жертву на колоду і чекає, поки вона за­душиться, і каже, що це жертва Богові». Легко бачити, що мусульманин Ібн-Даста тут пере­кручено переповів оповідання Геродота про скитів.

16. Скити або Саки (наші далекі предки) під час поховання вождя ховали біля нього і його вірних слуг (але не душили, накладаючи їм мотузку на шию, а давали їм напій, який їх приколихував до вічного сну).

Беззастережна віра у «потойбічне життя», віра у безсмертя душі людської була така реальна і така сильна, що дружина померлого вождя сама зголошувалася йти зі своїм мужем «у країну вічного раю». Вона пила напій і її хоронили поруч з її мужем, слугами, кіньми і казковими золотими скарбами.

17. Ми сьогодні співаємо «Смерть одна роз­лучить нас». Предки наші вірили, що смерть не є всесильною, вони співали «навіть смерть не розлучить нас». І в стародавній Персії, з якої черпала варварська Греція для себе основи філософії, культури і цивілізації, смерть не розлучала чоловіка з жінкою — вони йшли разом «на той світ». І такі ж поховальні звичаї були і в стародавній Індії.

Професор Михайло Грушевський, якому ми віримо більше, як монахам і мусульманам, в «Історії України — Руси» в Другому виданні в Першій книзі на сторінці 289-й пише, що ста­родавні русичі (українці) не приносили люд­ські жертви.

Грецький письменник десятого століття Константин Порфиророджений пише, що «Росси приносили в жертву живих пташок під дуже високим дубом. Окреслювали круга стрілами, а інші клали туди хліб чи що мали. Потім кидали жеребка й гадали, чи колоти їм пташок і їсти, чи випускати на волю». І ці твердження занотовані на сторінці 39 у Тре­тьому томі — у «Вістях візантійських істориків» Штриттера.

18. У Бомбеї (Тачж Магал) 7-го лютого 75 року я розмовляв з рабіном. Ми так розмов­ляли, що він не знав мого прізвища, а я — його. Обмінюючись думками про парсів (визнавців науки Зороастра), я згадав, що стародавні ук­раїнці не практикували кривавих жертвопри­ношень, (вони приносили для Бога зерно, мак, гриби і навар з овочів).

Рабін відповів: «З цим можна погодитися. Є народи-вівці і є народи-льви. Знаєте, що слово "юда" означає "лев". Лев — цар, вівця — його рабиня, яку він з'їдає на сніданок — здій­снює криваве жертвоприношення. Сьогодні зі всіх релігій виключене криваве жертвопри­ношення, та незважаючи на це: леви лишилися левами, а вівці — вівцями».

19. «Москвини — північні агресивні мислив­ці, які свій характер оформили, полюючи на ведмедів та іншу звірину. Українці-хлібороби — ­мирні гречкосії. Ніхто не дивується, що моск­вини-мисливці завоювали українців-хлі­боро­бів». Рабін, поправивши «ярмулку», взяв валізу і пішов: йому на стрічу поспішали його одновірці.

20. Побратиме, я продовжую. Джей. Джі. Фрейзер (професор Кембриджського універ­си­тету, Англія) у книзі «Золота Гілка», ви­даній в Лондоні в 1961 році, на 576-й сторінці пише, що шотляндці кров людини, яку вони приносили в жертву, мішали з зерном і по цьому дізнавалися чи буде врожайний рік чи ні.

На 517-й сторінці Фрейзер зазначує, що в Римі римляни жертвували козу, вважаючи, що це приноситься людське жертвоприношення: такі римські міркування свідчать, що вони (войовничі римляни), лагідніючи, людське жертвоприношення замінили тваринним.

21. Дравиди — монгольське плем'я в Індії. У дравидів були ґодси, тобто архиєреї (старші жерці), які у брагманів (оріянських богомо­ль­ців) викрадали синів і приносили їх у жертву під час різних свят — пише Фрейзер на 570 сторінці. На сторінці 385-й він доводить, що «між семітами Західної Азії король під час національної небезпеки інколи давав свого сина в жертву для свого народу». А на сто­рінці 381-й він докладно оповідає, що Аун — король Швеції пожертвував для Одина біля городища Упсала дев'ять своїх синів.

22. У Німеччині обожнювалося дерево, ялинка — символ вічного життя. Коли німець здирав з живого дерева кору і коли він був спійманий на цьому злочині, то, як пише Фрей­зер на сторінці 145, німці спійманому відрізували пупа. І приколювали пупа до тієї частини дерева, де була здерта кора. І водили спійманого довкола дерева, аж поки були всі кишки з живота вимотані. Живим людським тілом забинтовувалася жива рана на дереві.

Джей. Джі. Фрейзер зазначує, що метою цього німецького ритуалу було намагання за­мінити здерту з живого дерева кору живою час­тиною тіла людського. І це було обумов­лене твердженням — життя за життя: життя людини за життя дерева.

Вільям Робертсон Сміт (професор Кемб­рид­жського університету, Англія) у книзі «Лек­ції про Семітську релігію», виданій в США в 1969 році, пише на сторінці 366-й, поклика­ю­чись на славного філософа Платона («Рес­пуб­ліка», 8, 15), що «Людське жертво­при­­ношення практикувалося в Аркадії для Зевса».

23. Вірили Аркадці (греки), що той, хто їсть тіло людське, принесене в жертву, то, як пише філософ Платон, сам «може перетворитися у вовка», який є «божеством», тобто, може здійснитися «свята євхаристія».

Вільям Робертсон Сміт (також на сторінці 366-й) зазначує, що «Людське жертвоприно­шення в Римській імперії відбувалося до часу Гадріяна».

24. У Европі широко відомий письменник Еврипід у творі «Іфіґінія» докладно описує, як грецький цар Аґамемнон здійснює людське жертвоприношення — ритуально заколює свою доньку Іфіґінію на жертовнику богині Артеміди.

Грецькі попи-християни, з якими я в жовтні в 72 році розмовляв у Атенах, гор­дяться грецькою дохристиянською релігією і в церквах її звеличують. І тішаться вони, що й сьогодні на грецьких грошах (драхмах) кра­сується статуя Зевса. І тішаться, що й сьогодні біля будинку Грецької Академії Наук стоять могутні статуї бога Аполлона і богині Атени.

25. «Релігійна енциклопедія» Е.Ройстона Пай­ка, видана в 1958 році у видавництві «Ме­ридіяна» (17 Юніон сквер Вест, Ню Йорк) пише, що в Англії «Хлопець, як зазначено в публікації в 1255 році, був викрадений жи­да­ми в Лінкольні, катований і накінець ро­зі­п'ятий. Частини його тіла були дивним спо­собом виявлені, злочин цей вийшов на по­верхню, і 18 жидів було повішено за їхню участь у цьому».

«Релігійна Енциклопедія», подаючи ці твердження, зазначує, що вони висвітлені у книзі англійського письменника Часера «Кен­тербері Тейлс». І тут додає, що «ця історія раннього антисемітизму є сумнівна».

26. — Учителю, а що про людські жертво­приношення пише «Енциклопедія Британіка»?

- Побратиме, дивися сам. «Енциклопедія Британіка» (15 видання) в п'ятій книзі на сторінці 201-й пише: «Палення дітей, здається, траплялося в Ассирійських і Ханаанських релігіях і в різні часи між Ізраельтянами».

«Різні обряди старих греків і римлян, які включали вбивання звірят, можливо почат­ково включали людське жертвоприношення». «Від часу середньовіччя до недавніх часів загально жиди були обвинувачені в тому, що вони приносять у жертву християнських дітей на паску».

27. У 16-й книзі (15-те видання) «Енцик­лопедія Британіка» на сторінці 131-й в розділі «Жертвоприношення» пише, що «Кельтський ритуал включав жертвоприношення жінки, умертвляючи її зануренням у воді, і серед народу Маїв існував ритуал: молодих дівчат топили у святих водоймищах. В Перу жінок приносили в жертву, задушуючи їх». І на цій же сторінці пишеться, що в Тібеті зникло криваве жертвоприношення «під впливом Буддизму, який забороняє всяке криваве жертвоприношення».

У Данії (у Копенµаµені) в Національному музеї можна оглянути старинний мистецький твір, який зображає ритуал: кельти приносять у жертву «богові» жінок.

28. — Учителю, що можна сказати про Япо­нію? Японці мали і тепер мають Шінто (Рідну Японську Національну Віру). Вони також практикували людське жертвоприношення?

- «Енциклопедія Британіка» на сторінці 201-й в цій же п'ятій книзі пише, що «В Японії людське жертвоприношення було залишене на початку середньовіччя».

Японці, залишивши людське жертвопри­но­шення, самі встійнили, що в Шінто (в рідній японській національній вірі) «немає ніяких кривавих жертвоприношень, навіть пташок не можна вбивати в жертву для японського Бога». Усім відомо, що японці, маючи рідну японську національну віру, здобули у світі славу найбільш цивілізованої країни у Азії. І вони достойно демонструють у світі мо­гутність свого вільного Японського духа.

29. Побратиме, людське жертвоприношен­ня практикувалося в епоху примітивного розуміння релігії у Єгипті, Ізраелі, Греції, Римі, Японії, Азтекії, Вавилоні, Ассирії, Бен­галії, на островах Тихого океану, в Німеччині, Швеції, Англії і, можливо, в Русі (Україні).

У стародавні часи люди всіх релігій вірили в чудодійну силу жертвоприношення. Та, вдо­сконалюючи духовну і матеріяльну культуру і свої розуміння і відчування Бога, вони зали­шили людське жертвоприношення. І сьогодні немає кривавих жервоприношень ні в націо­нальних, ні в інтернаціональних релігіях — таке існує загальне переконання.

30. — Учителю, але є й сьогодні, як писав Іван Франко, «Попівські тортури».

У неділю, 15 вересня 1974 року отець-мит­рат Василь Федак у Соборі святого Володи­мира (у Гемільтоні, Онтаріо), після читання Євангелії про дві заповіді Ісуса, не витримав — і вийшов з рівноваги. Почав злісно гово­рити, що і він має «Самобутню Україну». І він знає всі ті українські родини, які залишили пра­вославіє і почали визнавати рідну віру України (Руси). Отець-митрат, щоб підняти вар­тість грецького православія, почав україн­цям каза­ти, що українці не мали культури, куль­тура прийшла в Україну з Греції. Укра­їнці, мовляв, були дикунами – «розпорювали себе широ­ченними ножами і вмирали, таку паґанську віру мали українці. Отож, не слу­хайте запро­данців — проповідників паґанства».

31. На підтримку отцеві Митратові не забарився прибути з Торонта сам первоієрарх Михайло Хороший. І він також у Соборі парафіянам почав ректи, що в рідній вірі Ук­раїни (Руси) були криваві жертвоприношення, пробував лякати українців.

Що ж це є? Тисячу років архиєреї чужо­вір'я ведуть жорстоку боротьбу з рідною вірою України (Руси) і досі не в силі задушити її в душі рідного народу?! Така вона живуча тому, що в ній животвориться вільний дух Українського Народу, у ній пробуджується божественна сила і воля України (Руси).

32. Учителю, а тепер скажіть, які були ритуали кривавого жертвоприношення у християнській релігії, яка так немилосердно зневажає віру Руси (України) — віру батьків наших?

- «І взяв Мойсей кров та й побризкав на людей, і рече: це кров заповіту» (2 кн. Мойсея, гл. 24, 8). Ісус рече «їжте, се єсть тіло моє», «пийте, се бо єсть кров моя нового заповіту» (Єв. Маттея, гл. 26, 26— 28). Отже, у Старому і Новому Заповітах іде мова про кров... Ісус сам себе приніс у жертву «Господеві Сава­отові».

33. І тут постає питання: християнин не має права в той чи інший спосіб сам себе при­но­сити у жертву, тобто відбирати в себе життя. Ісус же свідомо помер, щоб своєю мучени­цькою смертю спасти грішників. Бог Саваот, як Всемогутній, мав силу врятувати свого сина Ісуса від смерти. Та тут «Бог Саваот» сам свого сина приніс у жертву — відбулося «Авра­амове» криваве людське жертвоприношення.

Дивно — ніби, щоб оправдати біблійний ри­туал кривавого жертвоприношення, Річард Морґан у книзі «Біблійна теологія жертвопри­ношення», виданій методистами в 1969 році на сторінці 16-й пише, що «Напочатку Бог включив чоловіка в теологію жертво­при­но­шення і зробив його центральною ідеєю теології».

34. А. Р. Джі. Томпсон у книзі «Каяття і Жертвоприношення в ранньому Ізраелі», виданій в 1963 році на 16-ій сторінці пише: «Людське жертвоприношення було спочатку наміром давати для Бога життєздатність життя жертвуючого».

У Західній Европі (особливо у країнах Скан­динавії) у 12—14 століттях появляються християни-флаґелланти. Слово «флаґеллант» значить «самобичуюючий». Монахи в угоду Ісусові Христові почали самі себе до крови бичувати, І цей кривавий ритуал звався «прий­мання хрещення кров'ю». Люди, прий­маючи «хрещення кров'ю», юрбами ходили по вулицях закривавлені, і в екстазі виголо­шували молитви до Христа.

35. — Учителю, сьогоднішній християнин не відповідає за поводження давніх християн.

- Так. Я говорив з християнськими пасто­рами англійськими, німецькими, мексикан­сь­кими. І знали вони, що я ні християнин, ні мусульманин. Чуючи, що я вірю в Єдиного Бога, ім'я якому Дажбог, ніхто з них не назвав мене паґанином.

Коли ми, рідновіри, звемо дикими шама­на­ми тих «наших» попів-архиєреїв, які нас звуть визнавцями паґанської віри, то ми маємо святу слушність. Ми не паґани, ми не поклоняємося багатьом богам. Ми віруємо в Єдиного і Всюдисущого Бога. Ми не любимо тих, які нам завдають біль, і ми не любимо іншим завдавати біль.

36. Ми люди чесної релігійної толерантнос­ти — ми шануємо кожну в світі релігію, яка толерантно ставиться до Рідної Української Національної Віри. Говорячи про криваві людські жертвоприношення у вірі християн­ській, ми зазначуємо, що сучасні християни не відповідають за злочини давніх християн.

6-го липня 1415 року на жертовнику хрис­ти­янському був живцем спалений 46-літній чех (професор Іван Гус). Мудра і красива дівчина Гіпатія в Олександрії (Єгипет) була професором академії. Студенти любили її за її оповідання про астрономію. Астрономія — наука заборонена церквою Христовою.

37. Єпископ Кирило наказав монахам, щоб вони підстерегли Гіпатію, як вона вертатиме­ться з академії. Монахи схопили Гіпатію, оголили її і в церкві Господа Бога Христа за­душили її. І спокійно (адже це ритуал люд­ського жертвоприношення) «Тіло її посікли на кусники, м'ясо відшкребували від костей мушлями та й кидали останки в огонь» — пише професор Ню-Йоркського університету — (славетний історик) Джон Вільям Дрепер.

У Парижі (Франція) 24 серпня 1572 року християни здійснили масову «священну різню людей». Під час людського жертвоприно­шення (у день святого Варфоломея) було заколено дві тисячі дітей, жінок, мужчин. У Франції це людське жертвоприношення від­бу­валося з гарячої любови до Ісуса Христа. Озна­меновуючи «святе варфоломеївське жерт­во­приношення», «Всесвятіший папа Гри­горій 13 наказав видати прапам'ятну медаль».

38. У березні в 62 році я перебував у Ме­хіканському університеті. І тут довідався, що ще й досі живе між азтеками любов до вождя Гуавтемока. Азтекський вождь, побачивши, що вторжники християни-конкістадори при­йшли, щоб поневолити і вмертвити азтеків, закликав свій народ стати до самооборони. Аз­теки мали примітивну зброю. Вождь Гуав­темок під час бою попав у полон. І християни-конкістадори принесли вождя Гуавтемока в жертву Ісусові Христові.

- Які були вжиті ритуали?

39. — Християни-конкістадори зв'язали вождя Гуавтемока, а потім облили його «ми­ром» (оли­в­ковим маслом). Розвели вогонь. І коли дрова згоріли, вождь Гуавтемок був покла­дений на залізну сітку, під якою па­лахкотів жар.

Християни-конкістадори, обвішавшись хре­с­­тами, молилися і на повільному вогні пекли вождя Гуавтемока. І біля нього лежав також його вірний побратим, – який, не ви­тримавши несусвітніх мук, почав страдницьки стогнати. Вождь Гуавтемок сказав: «По­бра­тиме, бери при­клад з мене, я ж також не лежу на квітах». І ці його слова були останніми. І було це в 1600-му році.

40. 17 лютого 1600 року архиєреї християн­ські живцем спалили 52-літнього мислителя Джордано Бруно. 19 лютого 1619 року архи­єреї християнські живцем спалили 34-літнього мислителя Лючіліо Ваніні. 14 квітня 1682 року архиєреї Москвинської православної церкви здійснили людське жертвоприношення — жив­цем спалили Аввакума Петровича.

41. — Учителю, чому думаєте, що Іван Гус та сотні йому подібних, які були живцем спалені на вогнищах, принесені в жертву для «Господа Бога Ісуса Христа»? Можливо справа Івана Гуса є справою кримінального злочину, а не священодійства?

- Іван Гус (і всі ті, які так, як і він, були живцем спалені), спалений тому, що папа рим­ський (наступник Ісуса Христа) благословив людське жертвоприношення. Коли б він (папа римський) сказав тільки одне слово «ні», Іван Гус не був би спалений.

Маючи на увазі сучасний кримінальний кодекс, можна сказати: папа римський, благо­словляючи спалення професора Гуса, брав участь у кримінальному злочині. Та він (папа римський) не був покараний тому, що це було «священнодійство» (християнське людське жертвоприношення).

Католицький єпископ Фультон Шін (відо­ма в США телевізійна зірка) за ті астро­но­мічні твердження, які він голосить по телевізії, був би в епоху Івана Гуса живцем спалений на вогнищі.

42. — Учителю, постає питання — чому все ж таки жиди приносили в жертву своєму «Господу Богові Саваотові» дітей своїх — не самою ж тільки дикістю вони керувалися? І не тільки вони, а й моавитяни, греки, римляни, японці, англійці та інші народи?

Ті народи, які приносили в жертву дітей своїх, вірили, що коли вони жертвують дітей своїх Богові, то їхні діти, прийшовши до Бога, будуть їх перед Богом достойно репрезенту­вати.

43. Ті, які приносили в жертву богові сви­ню, вірили, що свиня, пішовши до Бога, буде їх перед Богом репрезентувати. Ніколи не жерт­вувалася свиня сліпа, крива, хвора, а завжди — найкраща. У «Біблії» зазначено, що тільки найкращі овечки (ситі первісточки) тре­ба приносити в жертву «для Господа Бога Саваота».

44. — Учителю, глибоко вдумавшись, бачи­мо, що й сьогодні існують жертвоприно­шення, тільки вони мають інші форми, інші поняття і проявлення.

- Побратиме, духовний провідник Індії Ма­гаматга Ґанді, який довгі роки пропо­ві­дував філософію непротивлення злу насиль­ством, у небезпечні часи Індії сказав, що він готовий свого сина Девадася пожертвувати для добра свого народу.

І він посилав сина Девадася в найне­безпечніші місця борні за єдність Індії. Він казав: «Я буду щасливий, пожертвувавши сво­го сина для справ єдности Індії. Іди, Девадась, то нічого, що вони вб'ють тебе» («Ґанді», Нараян Мурті, Карнатака Бгарат, Індія, 1974 р. стор. 36).

45. Москвинські інквізитори для тирана Сталіна принесли в жертву мільйони україн­ських дітей, жінок, чоловіків. Тиран Сталін виконував заповіти тирана Леніна. Ленін, як зазначено на сторінках 248-ій і 762-ій у двох книгах («Твори Леніна», видані у Києві в 1947 році), дав ленінцям заповіт «Той, хто чинить опір — розстрілювати!», «Ми маємо в руках всі командні висоти, ми маємо у своїх руках землю — вона належить державі».

Зі всіх інквізицій світу Москвинська ін­кві­зиція має найбільш кривавий жертовник. На фінській землі на кістках українських майстри німецькі за хліб, вирваний з рук фінських і українських дітей, споруджували Пітєрбурґ. Усі жертовники усіх релігій і сатрапій блід­нуть, коли їх порівняти із кривавими жер­тов­никами обер-інквізиторів Романових-Сталі­них. І москвини-шовіністи жорстокі не тільки зі своїми ворогами, а й самі з собою. І ця жорстокість є їхньою тиранською молитвою і вірою.

46. Ми, рідновіри, бачимо, що українці при­мушені жертвувати дітей як м'ясо для гармат Москвинської сатрапії. І діти україн­ські падають, заливаючись кров'ю, у болотах Фінляндії, під мурами Берліну, на сопках Манджурських. З їхніх сердець кров точать у концтаборах Соловецьких, Колимських, Морд­винських. Їхні мозки покалічені — їх навчено бути сторожами сатрапських границь у горах Тянь-Шаню, на берегах Амуру, у горах Паміру, біля мурів Берліну. Як павук, напившись крови, лопне монстер — сатрапія Москвинська. І на її руїнах розквітнуть, як сади весною, вільні держави вільних народів!

Без жертв немає віри. Ми, РІДНОВІРИ, ро­димо дітей і даруємо їх, як наші скарби найдорожчі, як нашу любов найсвятішу, на жертовник святої Матері України, щоб вони, любі діти наші, були священними воїнами на­родної волі – безсмертними внуками Дажбо­жими.

47. Розуміння бога в Рідній Українській На­ціональній Вірі найдосконаліше і найсвяті­ше. Дажбог — Світло, Самоутверджуюча Незнищима Енергія — Починання духовної і тілесної субстанції народу Українського. Дажбог Єдиносущий і Всюдисущий. Дажбог сам себе проявляє у необмеженій кількості форм і дій, і тому Він не має однієї форми і однієї дії, якими Він був би обмежений. Дажбоже, Ти в народі і народ в Тобі. Ми, внуки Твої, Тебе правильно розуміємо і Тобі достойно поклоняємося.

Дажбоже мій, Ти Святість Духа народу мого, і чуття мої, і мислі мої, керовані енер­гією божественного світла Твого, Дажбоже мій!

- Учителю Лев Силенко, Консисторія Ук­ра­їнсько-Грецької Віри запитала: «Чи РУН­Віра узнає людські жертви і чи практикує їх у наші дні?» Я вірю, що Консисторія отримала задовольняючу відповідь.

 

ДЕНЬ 12

1. Слово «синай» значить «колючий». «Ко­лючий» півострів, або по-жидівському «Си­най». На схилах кам'яних гір, на сонцем спа­лених глиняно-піщаних пустинях ростуть мир­шаві колючі кущі. Безводдя. Хижі звірі. І тут живуть жидівські кочові племена козопа­сів і вівцепасів. Вони примандрували з захід­них берегів Персіянської затоки. Сарана, ко­рінці, висушені на сонці кусники баранини не вли­вають в їхні жили войовничости. Опинив­шись на Синайському півострові, вони попа­ли в єгипетський полон. Фараоновий військо­вий відділ примусив їх працювати у копальнях.

2. Між 1200 і 800 роках до «нашої ери» не було на світі такої могутньої імперії, яка б могла контролювати життя племен і народів на просторах між Нілом і Ґанґесом.

Історики А. Г. Гордінер і Т. Е. Піт у книзі «Синайські написи» пишуть, що фараон Рамзес Шостий (1116— 1090 роки до «нашої єри») був останнім фараоном, який користу­вався Синайськими копальнями. Що сталося в історії Єгипту?

У Єгипті — громадянські війни. Військові частини фараона Рамзеса, не слухаючи своїх зверхників, покидають колонії і повертаються додому. І покинули вони й Синай. Так жиди звільнилися з єгипетської неволі і опинилися вони без праці і харчів, їм в очі дивиться го­лодна смерть. Рятуючи себе, вони вторга­ють­ся «у землю текучу молоком і медом» (1 кн. Мойсея, гл. З, 17).

Земля мирних ханаанців справді не є така багата, щоб її можна назвати «текучою молоком і медом». Але коли порівняти її зелені долини з пісками Синаю, вона виглядає спокусливою.

3. Вони (кочові жидівські племена) 3100 ро­ків тому, вторгнувшись з Синаю на хлібо­роб­ські селища країни Ханаан, вперше появилися на арені історії Людства. До цього часу, як зазначують всі історики, не знайдено в історії жодних згадок про них.

Ханаанці назвали чужих людей, що при­йшли і покорили їх, «ебер». Слово «ебер» зна­чить «не наш», «прибулий», «потойбічний», «зайшлий», «посторонній». Від слова «ебер» виникли слова «гебер», «гебреї», «євреї». Саул став першим царем гебреїв. (Ім'я «Саул» значить «Бажан»). Та «найшов злий дух від Бога на Саула. І був він не при собі в палаті» (1 кн. Самуїлова, гл. 18, 10).

Коли в палаті юний Давид «пригравав на струнах» для Саула, «метнув Саул списа, ду­ма­ю­чи: приб'ю Давида». Та, незважаючи на те, що походив «злий дух від Бога», Саул про­мах­нувся. Давид відхилився і спис загруз у стіні.

4. І — потім розмилосердився Саул і сказав Давидові, що він зробить його своїм зятем, коли він принесе йому «сотню филистійських передніх шкірок, щоб помститися» (1 кн. Самуїлова, гл. 18, 25).

«Давид... пішов з людьми своїми в дорогу та й убив між филистиянами (тобто, між па­лестинцями, — пояснення моє) двісті чоловіка і приніс Давид їх передні шкірочки та й поклав їх повну лічбу перед царем» (1 кн. Самуїлова, гл. 18, 27).

Цар Саул, побачивши, як доказ Давидової хоробрости і порядности, двісті палестинсь­ких шкірочок — відрізаних сенситивних кін­ці­вок, «оддав йому... свою дочку Мелхелу за жінку».

5. Войовничий цар Давид — жидівська гор­дість і слава. (Ім'я «Давид» значить «Добро­люб»). Він царював успішно. «Як же Давид постарів і вбився у високі літа, то ніяк не міг зігрітися, хоч його і в ковдри загортають. І ка­жуть йому слуги його: "Нехай би пошукати добродієві нашому цареві молоду дівчину. Не­хай би вона... услуговувала йому й лежала на його лоні, й буде тепло нашому добродієві ца­ре­ві". Шукали по всьому займищу Ізраеле­во­му найкращої дівчини, та й знайшли Аби-сагу з Синаму, та й привели її до царя... та цар не пригортався до неї» (1 кн. Царів, гл. 1, 1-2).

Старість не минає ні багатих, ні бідних. Жиди великі своєю великою любов'ю до царів своїх і живучі вони правильними інстинктами природи: так, як рій не може жити без матки, так правильний народ не може жити без вождя. Чим рій краще піклується маткою своєю, тим він здоровіший і сильніший.

6. Давид тяжко хворий. «І зв'язав священик Садок олійного рога з намету та й помазав Соломона. Тоді затрублено в трубу і весь люд викликнув: нехай живе цар Соломон!» (1 кн. Царів, гл. 1, 39). (Жиди кажуть «Задок», що значить «Справедливий». Греки це слово ви­мовили як «Садок». Найближчі приятелі Са­до­ка звалися садукеями).

Під час царювання Соломона (Мирного), який був сином царя Давида, жиди бурхливо посварилися і роз'єдналися. Одна партія під­тримувала вождя Геробоама, який відкрито виступав проти Соломона і його гаремів.

(Ім'я Геробоам, Еробоам чи Джеробоам значить «Багатолюдний»; жидівські імена, так як і імена інших народів, різні народи ви­мовляють по різному і дають їм значення не завжди однакові).

І хотів Соломон стратити Геробоама, але «Геробоам зібрався і втік до Єгипту..., та й пробував у Єгипті до смерти Соломонової» (1 кн. Царів, гл. 11, 40).

Після смерти Соломона у Шехемі син Со­ло­монів Регобоам (чи Ровоам, або Робоам) був проголошений царем. (Ім'я «Регобоам» значить «Багатолюдний»). З Єгипту швидко повернувся вождь Геробоам і з своїми однодумцями закріпився «в Ефраїм горах».

7. У 931 році до «нашої ери» виникли дві, одна до другої вороже наставлені невеличкі жи­дівські держави. Держава Ізраель з сто­ли­цею Самарією, очолена вождем (царем) Геро­боамом, і держава Юдея з столицею Єруса­лим, очолена царем Робоамом.

Місто Єрусалим заснували Гіттіти, або, кон­кретніше кажучи, одне з гіттітських войов­ничих племен, назване Єгиптянами «Гиксо­сами». (Єгипетське слово «гиксоси» значить «володарі чужих земель»).

Гиксоси більше як століття володіли Єгиптом. Вони показали Єгиптянам та іншим семітським племенам як виглядає колесниця, кінь, військова тактика. Джан А. Вільсон у книзі «Культура Стародавнього Єгипту», ви­даній в 1965 році Чикаґським університетом, пише на сторінці 159, покликаючись на археологічні джерела, що «Гиксоси, мирно вийшовши з Єгипту, побудували місто Єруса­лим» десь 500 років перед вторгненням жидів до Ханаану. Ханаанці звали Гиксосів «Руса­ми», а ними збудоване селище «Руса салем», що значить «Русів постій, мир». З слова «Ру­сасалем» постало слово «Єрусалим». На Тел ел Амарна таблицях, як зазначують архео­ло­ги, первісна назва селища була не Єрусалим, а Руса салем.

8. Археолог Еммануел Анаті (визначний вчений сьогоднішнього Ізраеля) у книзі «Па­лестина перед Жидами», виданій в 1962 році в Ню-Йорку, пише, що археологічні експедиції знайшли в Палестині гиксоські могили і в них — керамічні вироби, тотожні до виробів, зна­йдених у Трипіллі (Україні). Він звернув ува­гу, що «гиксоські фортефікаційні й оборонні методи, а також оздоблення кераміки, мають походження північно-східної оригінально­сти». Він має на увазі простори, розташовані на північ від Чорного моря.

9. Самарія — невелике селище, віддалене тридцять миль на північ від Єрусалиму. (Сло­во «Самарія» значить «Вартова гора»). Сама­ритяни мали свій самаритянський говір. Вони не любили єрусалимців, між ними постійно то­чилася боротьба. «І побили юдеїв ізраель­тяни, так що вони повтікали додому» (2 кн. Царів, гл. 14, 12).

Геробоам, будучи ефраїмцем (плем'я Еф­раї­ма не любило племени Юди), бачив, що коли ефраїмці ходитимуть молитися в Юдею до Єрусалиму, то вони можуть приєднатися до царя Юдеї Робоама. (Слово «Ефраїм» зна­чить — «Подвійно плодючий»; ще раз зазна­чую, що різні словники по-різному тлумачать значення тих чи інших біблійних імен і назв).

10. Жиди так, як і всі інші тодішні племена, поклоняються багатьом богам: Зуріел (мій ка­мінь Бог), Белзебул — Злобог, Даґиел (Рибо­бог), Рахіел (Вівцебог). Геробоам «виготовив два золоті бички і промовив до народу: Не треба вам ходити в Єрусалим. Ось тобі власні боги Ізраелю» (1 кн. Царів, гл. 12, 17—31). І поставив Геробоам одну статую «Ізраелевого Господа Бога» в Бетелі, а другу в Дані.

І на своїй царській печатці він (цар Ізра­ельський Геробоам) зобразив свого «Бога» у вигляді льва речащого. Археологи знайшли цю Геробоамову «божественну печать». Вона тепер хорониться в Лондоні в Бритійському музеї. І про неї пише докладно В. Ф. Албрайт у книзі «Археологія Палестини», виданій в США в 1961 році.

11. Геробоам, зробивши для ізраельтян «бо­га» у формі золотого бичка, мав добрі наміри і не був він злим царем. «Про хоробрі його дії, як воював та як вернув Ізраелеві Дамаск... про­писано в книзі літописній царів Ізраель­сь­ких» (2 кн. Царів, гл. 14, 28). Бог у формі золотого бичка (особливо між жидами) ніко­ли не втра­чав своєї вартости — власники золо­тих скарбів завжди мали не малий вплив на творення духовної і матеріяльної історії Люд­ства.

12. Щоб краще уявити славну біблійну дер­жаву Юдею, треба згадати, що вона мала сімсот двадцять тисяч населення. У ній жило плем'я Юди і плем'я Веняміново. Є міркуван­ня, що слово «Юда» виникло з слова «єд», що значить «лев». Слово «Веняміново» значить «Удатний». Принаймні такі дає пояснення Вільям Сміт у «Біблійному словникові».

Є племена, що носять ім'я свого священ­ного «тотема», слово «тотем» значить «його рід». Плем'я, що обожнювало лева, звалося «Єд». Ізраель розташований на північ від Юдеї, має територію в три рази більшу і об'єд­нує всі інші племена Ізраельські.

13. У 722 році до «нашої ери» цар Ассирії Саргон Другий стирає з лиця землі державу Ізраель. І забирає він до ассирійського полону тридцять тисяч ізраельтян і їхнього царя Осию (Гошею).

(Варто тут звернути увагу на принадні зна­чення імен: Сарґон значить Сонячний король, або – король Сонця, Гошея значить – Спасін­ня. Слово «сар» було семітами, як я вже писав у «Со­вісті Історичної Науки», позичене від сумеріян).

Сарґон Другий поселив полонених ізра­ель­тян у містах Медиї. Країна Медия роз­ташована на південь від Каспійського моря. На спустошеній ізраельській землі він (Сарґон Другий) наказав поселити людей, привезених з Сирії і Вавилону.

14. На перелякану юдею Сарґон Другий не звернув уваги. Він знав, що нещодавно в Юдеї побував єгипетський фараон Шишак. І Ши­шак «позабирав скарби з храму Господнього і скарби з царської палати. Забрав і золоті щити, що поробив був Соломон» (1 кн. Царів, гл. 14, 26). Історики вважають, що то цар Ізраеля Геробоам намовив фараона Шишака, щоб він заатакував царя Юдеї Робоама.

15. Цар ассирійський полонених ізраельтян «поселив при ріці Газан та по медійських городах», — (2 кн. Царів, гл. 17, 6). 38 років томляться жиди в жахливій ассирійській не­волі. Вони приречені на поступове вимирання. Не помагають їм визволитися з неволі боги Зуріел, Рахіел, Даґиел та їхній «Бог Єгова».

Армія могутньої Ассирійської імперії оз­броєна мідяними і бронзовими мечами. Вона не має кінноти. Вона многочисленна, горда, жадна і оситіла. Раби годують її. Вона не зна­ла, що в степах Оріяни (України) вже куються залізні мечі. І шикується над берегами Дніпра многочисленна армія вершників. Вершники русяві, безстрашні, жилаві. Коні їхні швидкі, як буревій.

16. І Вібга (Самоволодар) підняв вадар (булаву) і говорить до вершників: «Дая дада ма зам! Віті Да Бгу ана ведя сваґатура! Света карна, сваґ іті тура, синула Оря!» Чужинці, чуючи цю чудову скитську мову, пишуть, що скити були іранцями, і дехто з українців їм відповідає: «Так воно й є». Ні, не так воно є. Скити говорили стародавньою українською мовою. Вище згадані слова скитського воло­даря оживляю, щоб ми відчули в них красу первородну нашої рідної мови.

«Дайте дання матері землі! Вітайте Даж­бога, знайте самонароджену силу свою. Світ­лом керуйтеся! Самобутньо ідіть, тури, сини Оря!»

17. «Іті, свата тура!» – дав команду володар могутньої Скитії (Оріяни-України), піднявши священний символ (Триєдиність Бут­тя – Трисуття). Трисуття (тризуб) – символ Скитії. І Кімерійці, і Скити — агресивні вершники лилися, як розбурхана течія з пів­денних схил Кавказу», -пише Р. Ґіршмен на сторінці 97 у книзі «Іран», виданій в 1965 році в США.

І отетеріла від страху могутня семітська Ассирійська імперія. Возрадувалися раби — ізраельтяни у неволі ассирійській, почувши, що скитський (староукраїнський) володар Са­кандра летить, як всезмітаючий бурун — не­зчисленна армія вершників. І мають вони залізну зброю, якою торощать мідяні і брон­зо­ві мечі ассирійські. Сакандра іде до Асси­рійської столиці Неневиї.

18. Герман Шнайдер (професор філософії Ляйпціµського університету) у книзі «Історія Світової Цивілізації», виданій в Лондоні в 1931 році, пише (на сторінці 318), що «В 680 році пе­ред Христом Скити з Кімерійцями (з північних берегів Чорного моря), вторгнув­шись з гір, за­во­ювали Ассирію». Скити мали залізну зброю і найкращу в світі кінноту. Вони були богами світу — від них ніхто не міг втекти і їх ніхто не міг догнати. Від Нілу до Ґанґесу не було такої армії, яка б відважилася з ними почати бій.

19. Історик Р. Л. Отллі (Кембриджський університет, Англія) у книзі «Коротка Історія Гебреїв», виданій в 1904 році, пише, що «Ски­ти вторгнулися в Медию, швидко забрали всю Західню Азію, спустошили Евфратську доли­ну (Вавилон), потім зливою влетіли у Палес­тину. Лишили Юдею недоторканою. Ограбу­вавши палестинські міста, вони проникли до границь Єгипту». Їх на границі Єгипту стрі­нув фараон Псеметих і відкупився, давши їм каз­ково великі дари, щоб вони не вторгалися в його царство.

Столиця Ассирії перебуває в руках україн­ських (скитсько-кимерійських) кінних армій. На руїнах Ассирії постають дві нові держави: Медия і Ново-Вавилонська. Українці (скити-кімери), будучи господарями у Середній Азії, визволили народи з Ассирійської неволі. Вони зробили великий поштовх у розвитку цивілі­зації, військової техніки і оформлення духов­ного життя.

20. Ассирійці звали скитів ім'ям саки. Вони мали на увазі назву скитської зброї, яка зва­лася «сакіра». Геродот пише (читай у книзі «Ге­­родот», виданій в 1965 році в Балтимор (США) на сторінці 439, що «Скити були озброєні луками, кинджалами і була в них зброя «сакіра» (бойовий топір)».

«Сак» — корінь слова «сакіра». Звідси й по­ходять слова «сікти», «січ», «січовик». І слово «сак» наші предки вживали у значенні «воїн», «січовик». Геродот і всі сучасні скитологи пишуть, що Скити самі себе звали Саками. Греки їх звали Скитами.

21. Слово «італієць», коли на нього ди­ви­тися з лінгвістичної сторони, значить «ско­тар», «той, що пасе скот». Не дивуймося, що старі греки, бачачи казково багаті пасовища і незчисленні отари скоту, які ходили над бере­гами Дніпра, звали нашу землю Скитією.

Є думка, що наше слово «скотар» (скот, скотарство) походить з санскритського слова «скут» чи «скит», з якого створені у «Рик Ве­дах» слова «скутіта», «скотана», що значить щось таке, що «скочується» (злуплюється). Є в нас сьогодні слово «скотити», створене з сло­ва «котити». Слово «котитися» також значить «народжувати овець».

Дозволяю собі зробити здогад, що й гре­ць­ке слово «скитос», що значить «шкіра», сво­їм походженням сягає санскритського «скут». Не­випадково англійське слово «скін» спорід­ню­ється з українським словом «скіра» чи «шкіра».

22. Один загін скитської кінноти, промчав­ши дорогами Медиї, розташувався на півдні Персії (Ірану), в родючій долині між рікою Галманк і притоками Шелак. Сьогодні над берегами Галманку стоять міста Сеїстан, Тапа Мир, Надалі.

У Персії слово «Саки» почало вимовля­ти­ся, як «сасси», «сеїси» чи «сакізи». Саки мали в Персії свою область Сакастан, що значить «земля Саків». Жак Дишесне Ґюллемін у книзі «Символи і Цінності Зороастріянізму», вида­ній в 1966 році в Ню Йорку, пише (на сторінці 9), що «Сакістан сьогодні зветься Сеїстан, час­тина якого є в Афганістані, а частина в Балу­хістані».

23. Саки були добрими господарями. Вони перетворили Іран (Персію) в імперію.

«Сассанська імперія була найкращим пе­ріо­дом в історії Ірану», — пише на сторінці 357 Ґіршмен у книзі «Іран». Сассанською вона зва­лася тому, що її королями були представ­ники з Скитського роду.

24. «Так говорить Заратустра!» — сказав німець Фрідріх Ніцше, вклавши в уста вели­кого Просвітителя малі ніцшеянські слова. «Енциклопедія Британіка» (книга 23, рік 1973) на сторінці 1011 пише: «В 19 столітті Ніцше в своїй книзі «Так говорить Заратустра!» сва­вільно перекрутив Заратустрову науку на свій власний смак, намалювавши його не як од­но­го з перших великих моралістів, а як першого немораліста».

Ніцше не був людиною душевного здоро­в'я. Він безрозсудно вклав в уста Заратустрі світогляд заносливого німецького «суперме­на». Гітлер — учень Ніцше.

Совісні шукачі правди вважають, що коли б не було «Вед», створених в Оріяні (Україні), то не було б Заратустри, Будди. Коли б не було Заратустри і Будди, то юдаїзм, христи­янізм і мусульманізм не мали б духовного зразка для творення монотеїзму, демонології, анґелогії і есхатології.

25. Слово «Заратустра» створене з слів «Зара» і «Устра». Загально в науці встійнено, що слово «зара» значить «жовта», а «уштра» чи «устра» значить «верблюд». Заратустра — сторож жовтих верблюдів, або Жовтовер­блюд­­ний.

Є також пояснення (і про це пише «Ен­циклопедія Британіка» на сторінці 820, в книзі 23), що слово «зар» значить «олд», тобто «стар», або «яр». В українській мові і в сан­скриті слово «яр» значить «ярий», «зрілий», «старий», «сильний». Монголи, вторгнувшись в Русь (Україну), залишили нам слово «яр» в значенні «обрив», «западина», «пропасть», і тепер в нас слово «яр» має два значення.

Слова «Заратустра», «Будда», «Конфу­цій», «Христос» означають не прізвища, а титули. Знаємо, що слово «Христос» значить «Помазаний».

26. Медия — країна, в якій народився За­ратустра. Старинні анали Персії (Ірану) пи­шуть: «Заратустра був першою мудрою лю­диною. Він родився в Медиї тоді, коли воло­дарями цих земель були Скити — завойовники».

Історики, археологи Ірану не вважають Ски­тів Іранцями. Скити мають свою Вітчиз­ну, розташовану на північ від Чорного моря. І Нестор-літописець пише, що землі Русі «нази­вали Греки "великая Скитія"».

Не треба забувати, що «іранці-перси були тією самою расою, що й медіяни, вони були частиною оріянської родини. Так, як і всі інші оріяни, перси поклонялися одному Богові», -пише славний англійський авторитет Вільям Сміт на сторінці 501 у «Біблійному словнику», виданому в 1948 році в Філядельфії. Вільям Сміт, тут згадуючи про віру в одного Бога, має на увазі науку Заратустри.

27. Спітама — рідне прізвище Заратустри. Сло­во «Спітама» значить «Світлан», «світ­лий», «русявий». У санскриті «світ», в укра­їнців — «світло», «світлий». У Персії (Ірані) слово «спіт» вживається в значенні «світлий».

А. В. Вільямс Джаксон (професор індо-іранських мов, Колумбійський університет) у книзі «Зороастер», виданій в Ню Йорку (в 1901 році), пише (на сторінці 34), що «Пророк Заратустра — священик оріянської віри». На сторінках 35-36 він доводить обґрунтовано, що «Спітама — племенне ім'я Заратустри зна­чить «Світлий».

Спітама – ім'я скитське. Відомий історик В. В. Вокс у книзі «Неневия і Персополіс» пише, що «Заратустра був скитом». Греки слово Зара­тустра вимовили як Зороастер. Г. Ґ. Веллс у книзі «Нариси Історії», виданій в Ню Йорку в 1961 році, пише на сторінці 456, що «Зара­туст­ра, так як і Будда, був оріянином», на сторінці 243 він уточнює, «Оріянські пле­мена — це Скити».

28. Якщо історики майже однозгідно вва­жають, що Заратустра був Скитом (і дехто доводить, що Він прибув з берегів Дніпра зі Скитською кіннотою в 680 році (до «нашої ери») до Медиї, то в нас є велике хотіння почути Його мову.

Для прикладу тут подаю слова українсько-авестійські (заратустріянські): бій – рена (рана). Бог – Баґа, грабити (брати) – граб, булава – вадар, (той, що веде), ваакати (го­ворити) – вак, вдова – відава, вітер — вата, го­ра – гарі, дати – да, дерево – дауру, дощ – вар, думати – ман (манити), жінка – жані, жовта – зар, жить – жив, знати – зна, земля – зам, краяти – керет, мо­гут­ній – маган, м'ясо – гав (гав'ядина), небо – на­баг, новий – нава, пекти – пач, приємно – фрия, путь – паф, рана – хвара, ридати – руд, село – віс (поселення), сонце – вар, стояти – ста, скот – пасу, суша – гушка, темно – темаг, тепло – тап­та, тесати – таш, умирати – мар, устати – усста.

Я оживив нашу рідну мову, якою наші до­рогі предки говорили ще перед заснуванням Ри­му і перед написанням «Біблії» (П'яти­книж­жя Мойсея), і ті, які не розуміють цієї зна­чи­мости, будуть з мене сміятися, а ті, що здібні думати, глибоко задумаються; на основі дже­рел самі переконаються, що мої висновки правильні.

29. Ми докладніше ознайомимося з скит­сь­кою мовою, довідуючись про науку Зара­туст­ри та Його священні терміни. «Авести» — свя­щенні книги заратустріянізму. Слово «Авес­ти» зворушило душу мою, коли я довідався, що воно тотожне з санскритським словом «віста».

«Віста» значить «новини», «вісті», греки кажуть «євангелії» (благі вісті). Срі Бгаґват-Дгорма в книзі «Благовіщення Заратустри», виданій в Райкот (Індія), пояснює, що слово «Авести» рівнозначне англійському слову «нюс» (вісті).

Н. Р. Бенарджі у книзі «Залізний Вік Індії» пише, що «Авести» — священні зороас­тріян­ські тексти споріднені з Ведичним санскритом і вони виглядають як наріччя». Чому? Лавренс Міллс у книзі — «Роз'яснення вчення "Авест"», виданій в Бомбеї (Індія), пише, що «Мова «Авест» близька до Ведичного санскриту, який є його старшою сестрою».

30. Досліджуючи «Веди» і «Авести», я по­мітив, що слово «Перун» у «Ведах» вимов­ляється як «Варуна», а в «Авестах» як «Аву­ра». Чому є такі мовні споріднення?

Джек Фінеґен у книзі «Археологія Релігій Світу» пише, що «десь на початку чи зразу піс­ля середини другого тисячоліття перед Хрис­том оріяни прийшли на територію Ірану». Від оріянів ця територія й почала спочатку зватися «Ар'яна», що значить «земля оріянів». З слова «Ар'яна» постало слово «Іран».

31. Заратустра, маючи двадцять років, іде від роду свого в люди — у світ широкий. Іде, щоб пізнати мудрість життя. Він вірить, що найкраще розуміє життя той, хто вільною і тяж­кою працею здобуває сам собі хліб щоден­ний.

Він, мандруючи, помагає немічним здобу­вати хліб, він лікує хворих, повертає зір слі­пим. Маючи 30 років життя, Він на березі ріки Дайтя (тепер священної ріки заратустріянізму) духовно осяявся і почав відважно проповіду­вати основи своєї науки.

32. Медияни вірили так, як і всі інші народи того часу, в багатьох богів, їхнє духовне життя було очолене маґами. Слово «маµ» (і про це я вже говорив) значить «мужній», «величний». Маµи були людьми мудрими, утаємниченими в життя. Знали вони властивості характеру люд­ського, вміли хворих лікувати травами і доб­ре розумілися на погоді. З слова «маµ» по­стали слова «маµічний», «маµія». Маґи покло­нялися Богові, якого вони звали Див (Дева).

Заратустра виступив проти ритуалів маµів і осудив їхнього Дива, назвавши його «злим духом». Він говорив, що на світі діють Дві Си­ли. Є дуалізм. Перша Сила Світу — Сила Доб­ра, Правди, Любови, Світла, Мудрости. Пер­шу Силу Світу Він назвав ім'ям Агура Мазда.

33. У «Ведах» є слово «асура», в «авестах» — «агура». Корінь цих слів «сур» (сар, сур'я) санскритсько-сумеріянський, значить «соняч­ний», «ясний», «опромінюючий».

Сумеріяни казали «ашіра» чи «асара» в значенні «сонце». Семіти слова «ашіра» вимо­вили як «сар», створивши ім'я «Сарґон» і жіноче ім'я Сара, я вже згадував, що ім'я «Сара» взяте семітами від оріянів.

Слово «Мазда» дослідники визначили у зна­ченні «мудрість». Я вважаю, що таке по­яснення поверхове. «Мазда» створене з слів «маз» і «да». «Маз» значить «мозок», «муд­рість», «ум». Слово «да» значить «даний», «дати», «дан». «Мазда» — Мудродатель (Муд­рістю Даний). Агура Мазда — Сонячний Муд­родатель.

34. Заратустра, ідучи землею Медиї, пропо­ві­дував, що не Див, а Агура Мазда — Творець існування. Він — Єдиний. Він — Абсолютний Володар Світу. Він — Незмінність. Він одна­ковий тепер і завжди. І все достойне походить від Нього. Він — Світлий Дух Мудрости, Доб­ра, Правди, Любови. Він — Суддя і Зако­но­давець. У Ньому немає зла, тьми, заз­дро­сти. Він створив людину, землю, сонце, повіт­ря, розумних домашніх тварин, корисні рослини.

На світі крім Агура Мазди діє злий дух. Він зветься Анґра Маню (злий ум) — це сила тьми, руїни, пекла, ненависти, хвороб, заздро­сти, обмов. І вона творить зло між людьми і веде непримиренну борню з Агура Маздою.

35. Щоб зрозуміти походження науки зара­туст­ро­вої, треба знати, звідки Він походить, і в якій вірі Він родився і був вихований. Роз­важно пише «Енциклопедія Британіка» в кни­зі 23 (на 1011 сторінці), зазначуючи: «Зара­тус­трової реформи не можна збагнути без знання традиційної релігії, в якій Він був народжений і вихований».

У праці «Діяманти з Храму Світової Істо­рії» я пишу, що многотисячолітні життєві досвіди і спостереження переконували наших Предків, що на світі діють дві непримиренні сили: Добро (Білобог) і Зло (Чорнобог).

Весна, Світло, Тепло — це Біле Буття (Бі­ло­бог), Зима, Тьма, Холод — це Чорне Буття (Чорнобог).

У городищах Трипільських (над берегами найжиттєтворчішої ріки Дніпро) весною наші Предки влаштовували врочисті ритуальні танки, в яких відображалася боротьба двох сил (змагання Весни і Зими) за своє утвер­дження на землі.

36. У південних країнах не дуже помітна межа між весною і зимою, і тому в них не могло виникнути поняття про існування двох вічно ворожих сил. В Оріяні (Україні) — Вес­на йде в образі юної чарівної дівчини (богині). Вона йде осяяна Сонцем і уквітчана квітами і вітана пташиними піснями. І вона, як Світла Сила Світу, перемагає холодні сутінки Зими.

Весна, ставши переможцем, не знущається над Зимою. Весна — Дух Добра і Милосердя, Любови і Справедливости. У «Ведах» чита­ємо, що «Бог милостивий навіть до тієї людини, яка зробила гріх».

І Заратустра, натхнений вірою батьків своїх, проповідує, що Добро є тому Добром, що Воно завжди і всюди є Добром, і якостей своїх не міняє.

37. Чому Оріяна (Україна) — колиска наро­дів білої раси? Тому, що на її степах вперше люди почали їсти хліб? Споживаючи багато зернових харчів, вони стали плодовитішими і бадьорішими. Роди, об'єднуючись, творили племена і починали шукати нових земельних просторів.

«Перше Індо-Европейське розселення в різ­них формах, в різні країни і в різні часи відбувалося і проходило поступово на протязі десятиліть і століть. Воно почалося десь в кінці третього тисячоліття перед Христом і йшло в різних напрямках з України (з Віт­чизни своєї)», — пише на 204 сторінці Жорж Ру в книзі «Стародавній Ірак», виданій в Англії в 1966 році.

38. Малим хлопцем прибув з Оріяни (Укра­­їни) в 680 році до «нашої ери» Спітама Зара­тустра до Медиї, чи родився Він у Медиї у скит­ській родині кшатрия (воєначальника) Спі­тами — немає значення. Головне те, що Він прагнув медиянів і всіх жителів Ірану (Пер­сії) намовити, щоб вони залишили кочове життя і ставали хліборобами.

На питання учнів «Учителю, в чому є зер­но віри в Агура Мазду?» Він (Заратустра) від­по­відав: «Коли добре родиться хліб» («Аве­сти»). Він учив, що найсвітлішою людською гідністю є «орати землю і сіяти зерно» («Аве­сти»). Він всіх пастухів заохочував до осілого життя. Він вважав, що хлібороби — люди мирні справедливі сонцелюби, достойні діти приро­ди.

Заратустра говорив: «Людина Правди ве­личніша як сонце. Людина брехні прямує до сатани. Нічого в світі немає огиднішого, як брех­ня. Вірте Агура Мазді, Він — Датель зако­нів борні, дії і реформи!»

39. 8 лютого 75 року в Бомбеї (біля Тачмагалу, який стоїть на березі Арабського моря) до мене підійшов приємний чоловік. І: «Ви ґуру Лев Силенко? Ви щойно були в на­шій колонії. Говорили з молоддю і питали про мене, я Далла».

«Достойний Далла, запрошую Вас на чай до Тачмагалу», — сказав я. Сівши о 12 годині дня за стіл, ми чаювали до шести вечора, ведучи розмову про Заратустру, Його науку, мову і про Україну. Далла сказав: «Я спів­чуваю Вам, Ваша доля подібна на нашу».

«У 641 році араби вторгнулися у наш Іран. І принесли з собою віру Могамета. Коли іра­нець не хотів зрікатися рідної віри, він був за­мордований. І багато іранців вибирали смерть, не бажаючи бути духовними рабами чужої релігії. Вони, вмираючи, казали: «Слава Тобі Заратустре!» Та були й такі, які, ряту­ю­чись від смерти, приймали віру могаметан­ську.

«Усе, що було наше рідне (заратустрі­ян­сь­ке), араби називали ідолопоклонством, бісов­ством, нечестивістю. Араби палили наші рідні святині на наших очах, кидали в болото наші священні книги, наші символи. І казали: «Ми вас просвіщаємо, тепер матимете правдиву віру в правдивого Аллаха».

40. Далла говорив тихо й задумано: «І ця правдива віра нас на нашій землі поробила правдивими рабами. Знали ми, що наша іранська культура вища і старша як арабська, але ми не мали права про це говорити дітям нашим».

«У школах могаметанських наших дітей було навчено, що рідна віра Ірану (наука За­ра­тустри) — справа диявольська, і тому її треба зневажати. Наші діти робилися нашими ворогами. Вони славили все арабське і со­ромилися признатися до рідного. Вони не знали, що ми, іранці, мали свою азбуку та му­сіли її забути і прийняти арабську».

41. Далла говорив тихо й задумано: «У нас, персів, є така стара поговірка. Дитина пла­кала на руках негра-слуги, який заспо­ко­ював її, кажучи: "Не бійся, я ж з тобою". Дитина відповіла негрові: "Тому я й боюся".

Могаметани, принісши нам правдиву віру в правдивого Аллаха, казали: "Не бійтеся, Ал­лах з вами". Ми тому й боялися, що Аллах з нами. Ми довгі століття терпіли жорстокі зну­щання. Тому що Аллах був з нами, нам, персам у Персії, заборонено мати рідну віру. І дозволено нам нашу рідну віру звати нечис­тивою, неправдивою. Ми (декілька родів) таємно залишили Персію (Іран) і прибули до Індії з наукою нашого Учителя Заратустри. Ми гіркими сльозами плакали, відчалюючи від берегів рідної Вітчизни».

42. «У Індії ми чуємося щасливими. Ми чуємося щасливими тому, що ми є самі собою — це ж щастя найблагородніше! У нас є рідні авторитети, які ми шануємо. Адже шануючи їх, ми самі себе шануємо. У нас є рідне ро­зу­міння Бога єдиного і всюдисущого. У нас рід­ні святині, у святинях обожнений наш Зара­тустра, наші почування. Вірою в Агура Мазду ми єднаємо самі себе».

«Ви оглядали наші святині на Ганді марґ, Янµар марґ і Шанкар. Наша молодь є нашою тому, що вона вчиться по-нашому в наших свя­тинях, у наших школах. Учитель Заратус­тра учив нас, щоб ми дітям давали науку. І ми заповіт Учителя виконуємо. Наші діти мають добре виховання, рідний стиль життя. І всі ми тут в Індії живемо заможньо. Ми не гні­ваємося, що індуси нас звуть «жидами Індії»

43. Я сказав: «Люблю тих людей, які жи­вуть в ім'я рідного. І при потребі готові життя віддати, щоб жило рідне. Я вчора в Делі уні­вер­ситеті розмовляв з японцем. Він шінтоїст, отже, з погляду християн він ідолопоклонник, паганин, нечестивець. Ні, ні, так не є. Він ве­ли­кий науковець, астрофізик. Визначає вік і температуру космічних тіл. Має розум гли­бокий, має душу врівноважену. Він сповідник рідної японської національної віри.

В моїх очах він – достойна японська лю­дина.

44. Я не люблю релігійних вторжників-місіонерів, які тиняються по світах, кажучи, що тільки їхня віра правдива, а всі інші віри — справа диявольська, яку треба зневажати і руй­нувати.

Далла сказав: «Мені студенти казали, що Ви український Заратустра. Ви звіщуєте нову концепцію у тій вірі, яку мали ваші батьки перед приходом грецьких жерців (єреїв) на Вашу любу Україну».

«Думаєте, що чужа віра, яка силою втор­глася в душу народу вашого, не задушила любови до рідного богорозуміння?»

45. Я відповів: «Вірю, що в душі мого на­роду жевріє благородна іскра прагнень мати рідну віру (рідну духовність), мати своє неза­лежне духовне "Я", мати своє почесне місце в історії людства. Я прийшов, бо така воля Даж­божа, щоб її (цю благородну іскру) пере­творити у велике вогнище духовного відрод­ження народу. І наміри ці здійснюватиму, не думаючи про те, чи я буду рідним народом люблений, чи забутий. У душі моїй є сила, яка володіє мною, і я підвладний їй».

46. «Достойний Далла, сьогодні я хочу з Вами говорити про Заратустру. Він же був скитом з роду Спітама. І мої предки були скитами.

У науці Спітами я знайшов багато такого, що було в рідній вірі Руси (України)».

Далла відповів: «Іран був заселений людь­ми, які прибули з України чотири, три тисячі років тому. У всіх нас колись була одна Віт­чизна, одна мова, одна віра. Так, Заратустра був скитом. Індія, як знаєте, скитів зве саками. І Будда був скитом. Скити – великі люди світу».

47. У Бомбеї я уважно оглядав святині За­ратустри. Знайомився зі священними книгами заратустріянськими. Вів розмови з персами (заратустріянами). Я був захоплений їхнім єди­номислієм, їхньою родовою гордістю, їхніми почуттями окремішности. Створю­ва­ло­ся в мене враження, що вони народжені однією ма­тір'ю. Зрідненість у них подиву­гідна. Не може чужинець говорити щось зле парсові про пар­са, бо напевно отримає таку відповідь: «Ви ж чу­жинець. Чому Ви прони­каєте в наші зара­тустріянські справи? Ду­ма­єте, що ми такі духовно бідні люди, що Вам вдасться між нами створити розбрат? Помиляєтеся».

48. Заратустріяни живуть як одна родина. Вони на мої слова: «Ви дуже подібні один на одного», відповіли: «Ми всі брати і сестри — у нас одна кров і одна віра. Ми всі боронимо одного і один боронить всіх». Вони вірять, що їхня віра найкраща в світі. Вони вірять, що їхній Учитель Заратустра — найвеличніша в світі Людина.

Вони мають модерні школи, у яких вив­чають життєпис і науку Заратустри. Вони з чужинцями радо говорять про Заратустру, але ніколи нікого не намовляють визнавати Зара­тустру. Вони ніколи нікого не запрошують до своїх святинь. Туристам вхід до їхніх святинь заборонений.

49. Шануючи рідне й чуже, вони кажуть: «Ми люди благородні, наше — нам, ваше — вам». Є і в них люди (у родині не без виродка), які чинять зраду. Наприклад, коли їхня дів­чи­на одружується з чужинцем, всі вони одно­згід­но від неї відрікаються. І кажуть їй: «Полю­била чужинця, то йди від нас до чужин­ців». Вони вважають, що краще родина мала, але вірна й дружня, ніж родина велика, але зрад­лива, невпорядкована і розсварена ворогу­ючими думками і характерами чужої крови.

Ідучи вулицею (в Бомбеї), я думав: не хотів би, щоб в часи формування українського дер­жавного життя десять тисяч заратустріян пере­їхало жити з Бомбею до Києва. Заратуст­ріяни заволоділи б київськими банками, часо­писами, телевізійними станціями, торговель­ними установами. Вони організовані і зріднені краще, як жиди.

 

ДЕНЬ 13

 

50. У заратустріянських книгах (у «Гатах», «Авестах», «Паглави»), які, як святеє святих, хо­роняться в Бомбеї, пишеться, що Заратуст­ра був непорочно народжений. Він — Син Божий (Син Агура Мазди). Агура Мазда по­слав свого Сина з Неба на Землю, щоб Він людям показав справедливу дорогу життя.

Заратустра був одружений з чарівною дів­чиною Гавова. Він їй сказав: «Гавова, я піду геть. Житиму сам. І на самоті думатиму про Добро і Зло. Є в житті якісь помилки, вони ме­не непокоять. Можливо я, думаючи про жит­тя, знайду первопричину людського страж­дання на світі цьому».

Гавова вважала, що нерозумно тратити час на роздуми про життя. Треба доглядати і вирощувати скотину та збагачувати госпо­дар­ство. Заратустра, ніжно попрощавшись з Гавовою, пішов. Він оселився в печері в горах Сабалан.

51. Минали місяці. Заратустра жив у світі глибокого роздумування. Він в думці сам собі ставив хвилюючі питання і на них давав від­повіді. Він сам себе пізнавав, удосконалюючи свої погляди і почування.

На світанку в горах появилося, як ніколи раніше, особливо величне Сонце, розкинувши могутні вогнисті проміння. Темнота, не ма­ючи сил перемогти Сонце, тікала у безвість. У Заратустри цього ранку народилася думка: на світі є Світло і на світі є Тьма. Між ними немає миру. Між ними точиться вічна боротьба, яка ніколи не закінчиться миром.

52. Світло — це Добро, бо воно дає життя землі. Тьма — це Зло. Тьма стримує розвиток життя на землі і множить зло.

Я кажу у Днях «Різдво Світла Дажбожого» і «Великдень Світла Дажбожого», що такі по­няття світу Добра і світу Зла були у старо­дав­ній вірі Руси (України). І вони всесторонньо проявлені у «Ведах». Заратустра поліпшує їх, ду­ховно вдосконалює. Він каже, що Добро є зав­жди добром, а Зло є завжди злом. Добро ні­коли не робить зла. Зло ніколи не робить добра.

53. У печері (у спокійному світі самітности), устійнивши основи своєї духовної науки, Заратустра глянув на земні простори і сказав: «А тепер, Заратустра, виходь з гір і йди в народ. Виводь народ зі шляху Тьми на шлях Світла!»

Заратустра, йдучи від селища до селища, десять років людям проповідував свою ду­хов­ну науку. І приєднав (за десять років!) тільки одного сповідника, який був його двоюрідним братом. Люди слухали Заратустру уважно. Згідливо похитували головами і відповідали: «Правду кажеш. Та лишити старе й прийняти нове не є нашою справою. Ми ж звичайні смертні люди. Коли всі підуть за тобою, то й ми підемо».

54. Двоюрідний брат заратустровий сказав: «Заратустра, Твоя наука велика й свята. Я ві­рю Тобі. Та кажу, що звичайним людям тяжко твою мудрість збагнути. Ти спочатку виховай людей так, щоб вони могли Твою науку зрозуміти. Зрозумівши, вони визнають її».

Є в словах першого визнавця науки Зара­тустри ділова обачність. Справді, хіба можна людині, яка ніколи в руках не тримала кобзи, казати: «Бери і грай?» І я бачу, що моя наука про Духовний Світ рідної Віри Руси (України) не всіма сприймається однаково. Ті, що її збагнули поверхово, принижують її неправи­ль­ними оповіданнями про неї, самі цього не помічаючи. І потім зневірюються, бачачи, що люди до них ставляться недовірливо.

55. Заратустра сказав своєму двоюрідному братові: «Порада твоя правильна». І пішов Заратустра до королівського палацу. Біля во­ріт Він сказав королівському вартовому: «Іди і скажи королеві Виштаспі, що я, Заратустра Спітама, Пророк Єдиносвітлого Мудродате­ля (Агура Мазди), прийшов побачити його і вчити його про шляхи Добра й Зла».

Вартовий, побачивши мандрівника в убо­го­му одязі, який сам себе зве Пророком, за­ре­го­тався. І почав глузувати з Заратустри. Зара­тустра дав команду: «Іди і роби те, що я тобі сказав». Вартовий збентежився від несподі­ваного наказу. Вій почув в голосі Заратустри щось таке, чого він досі не чув від людей звичайних. І побачив він в очах Заратустри іскри вельможної вольовости. Але стояв непорушно. Заратустра взяв у руку горючу кулю, яка вогнем окутала Його пальці. І сказав: «Цей знак ознаменовує, що я прийшов на світ в ім'я Єдиносвітлого Мудродателя».

56. Вартовий пішов до короля Виштаспи і сказав: «Справді, дивовижний чоловік при­йшов бачити тебе, Величносте! Він сам себе зве пророком Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди). У руці тримає вогненну кулю. І рука його не спалюється». «Пришліть його до мене», — дав наказ король Виштаспа.

Заратустра, ставши перед королівським пре­столом, сказав: «Я, Заратустра Спітама, Пророк Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди), прийшов до Тебе, Великий Воло­дарю, щоб повернути Твоє серце від марних і злих зображень на шлях, який веде до Світла, Правди, Мудрости».

«Чим Ти можеш доказати, що Твої щойно сказані слова правдиві?» спитав король Виш­таспа. Заратустра відповів: «Я вчу, що світ Правди не любить світу Неправди. Якщо Ти або Твої мудреці бажають дати мені питання, я радо відповідатиму, щоб Ти сам пере­ко­нав­ся, що Твій шлях ідолопоклонний, покритий темрявою. Я показую шлях новий — правдивий шлях Єдиносвітлого Мудродателя. Він світ­лий, як світло дня!»

57. Чуючи ці слова Заратустри, може ви­ник­нути питання: які мав основи Заратустра звати сам себе Пророком? Які Він мав основи говорити, що Його шлях світлий, а шлях короля Виштаспи покритий темрявою?

Чи міг би кожний іранець, сам себе на­звав­ши Пророком, казати, що його шлях світлий? Чи мав підставу Могамет сам себе звати «пророком Аллаха»? Чи були вони такими, якими самі себе звали? Вони були великими людьми. Вони були великими тому, що, йдучи на жорстокий іспит життя, не торгували своїми поглядами і не пристосовувалися до тих чи інших поглядів, щоб здобути любов і славу. Не було на світі таких сил, які б їх зневірили, залякали і ослабили. Вони не ро­би­ли самі себе пророками — у їхніх душах була втілена така могутня духовна енергія, яка їх робила такими, якими вони були. Вони самі не знали, чому ця сила саме проявилася в них, а не в інших. Сучасні життєзнавці вважають, що такі люди роджені «унікальним жестом матері Природи».

58. Король Виштаспа сказав: «Мудреці мої, архиєреї, єреї й маґи! Давайте питання цьому чужинцеві! Відповідаючи, Він розпо­вість нам, хто Він є. Я сяду тут і буду судити, хто правий, а хто ні». Заратустра Спітама в королівському палаці був названий «чужин­цем» тому, що Він не був корінним іранцем. З роду скитського (староукраїнського) походив Він.

Заратустра сказав: «Величносте, якщо Ти знайдеш, що моє слово правдиве, то пообі­ця­єш мені, що Ти залишиш темний шлях покло­ніння зображенням (ідолам) і підеш на шлях Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди)?

59. «Я обіцяю», — відповів король Виштас­па. Мудреці, архиєреї і маґи з прихованим глумом дивляться на мандрівника Заратустру, який звернув на себе увагу, сам себе нази­ва­ючи Пророком Агура Мазди. І дивно — звідки Він мав відвагу так безстрашно висловлювати свою науку?

Головний королівський архиєрей само­впев­нено питає: «Заратустра, значить Ти, чо­ловіче, прийшов учити нас нової релігії? Чим же вона різниться від релігії батьків твоїх?»

Заратустра відповів: «Ні, я не прийшов вас вчити нової релігії. Я прийшов поліпшити стару релігію. Питаєте, що я вчу? Я вчу людей Добра, проповідуючи віру в Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазду)! Ваш шлях ідоло­поклонний — шлях темний».

60. Головний королівський архиєрей ска­зав: «Ти думаєш, що наші боги Сонце, Гори, Небо, Зорі фальшиві?» Заратустра відповів: «Ні, вони не є фальшивими богами, вони взагалі не є богами. Коли людина збудує дім, то хіба можна казати, що той дім є людиною? Сонце, гори, небо, зорі не є богами, а тво­рінням Творця (Єдиносвітлого Мудродателя) Агура Мазди».

«А хто ж Творець?» — спитав один з єреїв.

Заратустра відповів: «Агура Мазда (Єди­носвітлий Мудродатель), — Творець і Воло­дар Світу». Мудрець спитав: «І Ти говориш, що Творець створив все на світі цьому?»

61. Заратустра відповів: «Він — Світло. Він створив усе, що світле й добре на світі цьому. З Добра й походить добро». Один з єреїв спи­тав: «А хто ж тоді створив зло на світі цьому?». Заратустра відповів: «Зло на світі цьому створив Анґра Маню — темний дух, дух зла, ненависти. З ненависти й походить ненависть». Головний королівський архиєрєй сказав: «Ага! Тоді виходить, що на світі цьому є більше, як один Творець?» Заратустра відповів: «Так. На світі є Два Творці. І на початку світу було два духи: Добрий Дух — Світло, і Злий Дух — Тьма. І з цього й вічна Правда походить: твої дороги — не мої дороги, твоя смерть — не моя смерть, твій світ — не мій світ — роз'єднаємося: і світ роз'єднався на Світло і Тьму. І Добрий Дух створив усе, що добре на світі цьому. А Злий Дух створив усе, що зле на світі цьому».

62. На хвилину пере­стану оповідати про науку Заратустри. При­гадав: мандруючи в Мексіці і країнах Цент­ральної і Південної Америки, я оглядав під­земне озеро, в якому плаває сліпа риба. Там, де колись були очі, тепер — горбики.

Якось видющі предки цієї риби потрапили в озеро вічної тьми. Ішли тисячоліття за ти­сячоліттями. У темряві очі стали непотріб­ними, і вони поступово зникли. Тепер плаває сліпа риба. Я стояв і думав: світло дає очі живим створінням, а тьма — відбирає? Коли б цю сліпу рибу знову переселити у світле озеро, її далекі потомки стали б видющими. Там, де є очі, почали родитися перші проблиски мислі. Значить світло — колиска мислення! О, як це добре, що я вникнув у суть цієї простої прав­ди! Світло — Творець Мислення, Світло — про­міння Дії. Дія вічна, незнищима, самоут­верджуюча і самонаснажуюча — Вона дає Буття, я її ознаменовую ім'ям Дажбог.

Щоб слово «дія» було ясніше відчуте, зазначу, що воно тотожне зі словом «енергія».

63. Мудрець спитав Заратустру: «Чому ми повинні йти за Добрим Духом? Чому ми не повинні йти за Злим Духом, адже він такий сильний, як і Добрий Дух?»

Заратустра відповів: «Добрий Дух накі­нець переможе Злого Духа. Злий Дух назав­жди щезне! Людина повинна бути там, де світла перемога».

І спитав маґ: «Як ти знаєш, що Добрий Дух переможе?» Заратустра відповів: «Знаю тому, що Злий Дух не має передбачення. Злий Дух грубий. Він живе обмеженими стимулами. Він живе сліпими потребами, темними чут­тями. Злий Дух не цікавиться минулим. Злий Дух тому й є Злий, що він дбає тільки про су­часні вигоди, прибутки, і живе прив'язаністю до речей сумнівної вартости. І тому він в кінці свою борню програє».

64. І спитав мудрець: «А хто ж тоді створив людину?» Заратустра відповів: «Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда) створив люди­ну». Мудреці, маµи, архиєреї і єреї злорадно пере­глянулися, їм здалося, що Заратустра супере­чить сам собі. Архиєрей, глянувши на короля Виштаспу, сказав Заратустрі: «Ти щойно сказав, що Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда) творить тільки добрі творіння і тільки добрі справи. Якщо так — то Ти сам собі суперечиш. Люди (хоч би такі, як ми) створені Єдиносвітлим Мудродателем, а вибрали шлях Злого Духа. Стали, як кажеш, синами Зла».

65. Заратустра відповів: «А це тому, що Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда), створивши людину і поселивши її в країні Світла й Добра, дав їй волю вибирати шлях Добра, або шлях Зла. Справедливо вчу вас: все, що людина думає, робить і говорить, записується у книзі життя. Добрі думки, добрі дії, добрі слова записуються на одній стороні книги життя.

Злі думки, злі дії, злі слова — по другій сто­роні книги життя. Коли переважає добра сторона — людина йде до Неба, а коли зла — до Пекла».

66. «І йде назавжди?» — спитав король Виштаспа. Заратустра відповів: «Ні, Ваша Величносте! Судний день близько. І День днів Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди) святкуватиме свою перемогу над Злим Духом. І в Судний день всі мертві воскреснуть. І добрі душі, і злі душі будуть поставлені перед Судом. І добрі душі будуть навіки обдаровані добром. А злі душі щезнуть у тьмі безпо­во­ротно, бо вони сини Зла. І тоді заторжествує на світі Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда). І на світі цьому не буде Злого Духа, і так буде вічно!»

Духовні істини тут висловлені Заратуст­рою були проявлені в стародавній рідній вірі Руси (України). Оріянин прагнув на цьому сві­ті бути добрим, щоб і на тому світі жити у Цар­стві Добра. Оріянин (скит-русич) не зда­вався у полон, бо вірив, що коли він на цьому світі буде рабом, то й на тому світі житиме в рабстві — в темряві Злого Духа. Я докладніше про це оповідаю в праці «Перед хрещенням Руси (України)».

67. У палаті короля Виштаспи запанувала тиша. Люди сиділи непорушно. Вони ніколи не чули таких чужих мудрих слів. Король Виштаспа порушив мовчанку, сказавши: «Чи маєте ще якісь питання до цього чоловіка?» Один з мудреців спитав: «Що треба почати робити, щоб іти шляхом Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди)?»

Питання мудреця важливе тому, що в ньому порушується справа практичного втілення в життя науки Заратустрової. Тільки там є віруючі, де є практичне визнання віри. Хто каже, що віру визнає, але практично не втілює її в життя щоденне, нагадує сад, який цвіте, а плоду не дає. Заратустра відповів муд­рецеві: «Добре мислення, добре слово і добре діяння — це і є шлях Єдиносвітлого Мудрода­теля».

68. Маµ спитав: «Як же людина може знати, де є добре мислення, де є добре слово, де є добра дія?» Заратустра відповів: «Це лег­ко знати — Правда — Добро, а Неправда — Зло». Не спитали мудреці й маґи Заратустру, «що є правда — добро і що є неправда — зло»? На світі, як знаємо, є багато правд. І кожна з них прагне бути першою. Є широко пропагована кремлівська правда — немораль­на, брутальна. І вона зве всі інші правди немо­ральними, брутальними. І жорстоко їх побо­рює, голосячи, що тільки вона є правдивою правдою. Отже, справа не в правді, а в мо­ральній ідеології правди.

69. Мудрець спитав Заратустру: «Чи прав­да є єдиним шляхом Єдиносвітлого Мудро­дателя?» Заратустра відповів: «Правда йде перша! Ті, які йдуть шляхом правди, повинні бути чисті в мисленнях. Повинні мати на ус­тах достойні слова. Повинні допомагати усім потребуючим. Повинні працювати на полі, вирощуючи зерно. Повинні плекати дерева, вирощувати скот. І бути милосердними не тільки до людини, а й до тварини».

Король Виштаспа сказав: «Очевидно, цей чоловік говорить мудро. Ваші прагнення зне­силити його потерпіли поразку. Він є та­ким, яким він сам себе вважає. Він — Пророк Агу­ра Мазди». І король визнав Спітаму За­рату­стру своїм Учителем, Учителем королів­ського двору.

По містах і селищах Ірану рознеслися вісті (авести), що постала нова віра, утверджена в науці Спітами Заратустри. І люди міркували: «Коли король визнав Заратустру, то й ми визнаємо».

Рідна родина Заратустрова і його ближчі сусіди, які десять років до нього ставилися з на­смішками і звали його самохвалом, само­лю­бом, фальшивим пророком та всіляко його переслідували, тепер прибули до королів­ського двору, щоб поклонитися Пророкові Заратустрі, і сказати: «Та ми ж його рідня, він з наших сторін, ми його добре знаємо».

70. Відбувається таємна нарада (синедріон архиєреїв, єреїв і маґів). Синедріон міркує: «Ко­ли Заратустра здобув прихильність коро­ля Виштаспа під час відповіді на питання, значить наші дні в королівському палаці пораховані». Синедріон вирішує придумати якісь свідчення, щоб убити Заратустру. Або — так його знеславити, щоб всі люди його залишили. І щоб він загинув у забутті.

«Що робити?» — спитав маґ, член синедрі­о­ну. «Я маю плян, — відповів архиєрей, під­триманий єреями, — ми знаємо, що наш король не любить ворожбитів і заклинателів. Чи ж не заворожив людей Заратустра своїми словами?» Головний архиєрей сказав таєм­ниче: «Треба мудро і всюди поширити слухи, що Заратустра ворожбит». «Думка ця пра­вильна, але як зробити, щоб король повірив?» — сказав єрей.

Маґи, архиєреї і єреї після синедріону по­чали улесливо кланяючись доносити королеві Виштаспі, що «той чоловік Заратустра, що сам себе зве Пророком, не є жадним про­роком, а таким собі звичайним ворожбитом і заклинателем. І коли ти, Величносте, прові­риш його кімнату, де він тепер живе, то сам переконаєшся, що правду тобі кажемо».

71. Король Виштаспа визначив довірених людей, щоб вони зробили ретельне дослід­жен­ня в кімнаті Заратустри. Маґи і єреї тоді, як Заратустра перебував у саду, таємно побували в його кімнаті, і в ній поприховували одрізані голови котів і собак, нігті з пальців померлих людей, волосся з кінських грив та інші речі, які вживають чужинці (скити) для ворожіння і заклинання.

...На королівському дворі зійшлися маґи, мудреці, пишно одягнені архиєреї і єреї, щоб спільно обміркувати лікування улюбленого ко­ро­лівського коня. Кінь храмає. І ніби просить рятунку в свого пана — короля. Усі старання всіх не принесли успіху. Деякі слуги кажуть, що Заратустра -мудра людина. Він би допоміг коневі, та шкода, що Він — ворож­бит. Заратустра довідався у в'язниці темній і жорстокій, що король Виштаспа занепоко­єний хворобою свого коня — вірного бойового друга.

72. Заратустра подає вість з в'язниці, що Він хотів би оздоровити коня. Стояли коро­лів­ська родина, лікарі, мудреці, маґи, архиєреї і єреї. Усі насторожені, заклопотані. Іде За­ратустра. Він уважно оглянув коня і сказав: «Величносте, я поверну здоров'я твоєму улюб­леному коневі, коли ти пообіцяєш, що при­ймеш мою науку і вже не покинеш її?»

«Я обіцяю!» — відповів король. Заратустра ще ретельніше оглянув ногу коня. І знову сказав: «Якщо я поверну здоров'я твоєму влюбленому коневі, Ти, Величносте, пообіця­єш, що твій син, принц Ірану, і твоя дружина — королева також визнають науку мою?» Ко­роль дав обіцянку.

І Заратустра почав лікувати коня. Кінь стрепенувся і добре став на ноги, побадьо­рішав. Заратустра походив з скитського роду Спітамів, що був відомий не тільки добрими вершниками, а й добрими лікарями. Король сів на жвавого коня — всі зраділи.

73. Учні Заратустри вивчають напам'ять вислови свого Учителя. Вони, ідучи від села до села, повідомляють людей: «Учитель Зарату­стра учить, що "є такі головні ангели на світі — ангел Доброго Мислення. Люди, учіться доб­ре, ясно, мудро думати. Перебувайте під опі­кою ангела Доброго Мислення".

"Є ангел Доброго Наказу. Наказодавці, учіться давати добрі, ясні, мудрі накази. Пе­ребувайте під опікою ангела Доброго Наказу. Є ангел Доброго Розуму. Є ангел Благочестя. Є ангел Благополуччя. Є ангел Безсмертя. Вони, добрі духи — посланики Єдиносвітлого Мудродателя. Вони — приятелі й охоронці людей"».

74. Що ми бачимо в ангелології Заратуст­ри? Ангели Заратустрової науки — це мудрі духовні поняття доброчинства.

У християн ангел «взяв кадильницю і напов­нив її огнем із жертівні, і кинув на землю» (Іоан, 8, 5). Християнський ангел на землю кинув кадильницю. Дивні ангельські обов'язки. У юдаїзмі ангели мають різне оформ­лення і призначення. Особливо широко прославлені «святі серафими і херувими». Сотні літ талановитими басами, солов'їними сопранами з'юдаїзовані українці співають: «Світ на просвіту і славу народу Твого Із­ра­їла... Многоокі Херувими та шестикрилі Сера­фими, круг Тебе стоячи та літаючи, перейма­ються страхом перед неприступною славою Твоєю» («Требник», виданий Українською Пра­вославною Церквою в США, в Ню Йор­ку, в 1954 р., стор. 12, 29).

75. Слово «Серафим» значить «розжарен­ня», «горіння». Ісая пише, що «коли цар Озія помер, бачив я Господа на високому й під­не­сеному престолі, а краї ризи його наповнили храм. Кругом його стояли серафими і кожний мав шість крил: двома закривав собі кожний лице, двома закривав собі ноги, а двома лі­тав» (Ісая, 6, 1—2). Бачимо, що в уяві біблійного Ісая, серафими не є духовними по­няттями доброчинства, а якимись потвор­ни­ми птахами, які крилами самі собі прикри­вають обличчя і ноги, літаючи біля «Господа Бога Саваота».

Слово «херувим» (херуб, херубим) значить «крилата звірина» казкова (мітична). Пере­важ­но херувима робили у формі «рогатокри­латого бугая». І такі дерев'яні крилато-рогаті херувими стояли у храмі царя Соломона, охороняючи «святеє святих» Господа Бога Саваота. Цар Соломон «зробив у Пресвятому два херувими з дерева оливного по десять локоть заввишки. П'ять локоть було одне крило херувима, а п'ять локоть друге крило херувима, то є десять локоть від кінця одного крила до кінця другого крила» (1 кн. Царів, гл. 6, 23-24).

76. Заратустра добрих оріянських богів про­­голосив ангелами (посланиками Єдино­світ­лого Мудродателя). І так бог Вата (слово «вата» значить «вітер») став ангелом Ватою. Оріяни (скити) поклонялися до матері-землі. Обожню­ючи землю, вони казали «мата зам». Мата Зам — добрий бог. І Заратустра про­голосив, що є добрий ангел Зам (покровитель хліборобів).

Слово «маню» чи «ман» значить «мани­ти», «проявляти розум», «ман».

Заратустра проголосив, що є «спента Маню», що значить «святий Розум» чи «свя­тий Дух». У санскриті слово «света» значить «святий», а в «Авестах» — «спента» — святий.

Наші предки не казали «земля», а «зам» чи «зем». Закінчення «ля» виникло пізніше. І тоді постали слова — греб-ля, вір-ля, тес-ля, зем-ля. Заратустра, проголошуючи добрих богів ангелами, визначив, що Агура Мазда їхній Небесний Отець.

77. «Учителю, навіщо жити на світі?» — пи­та­ли учні Заратустру. Він відповідав: «Треба жити, щоб боротися за Правду. Правда, Краса, Мудрість і Воля там, де хлібороби».

Маючи Оріяну (Україну) на увазі, як ко­лис­ку зачаття аристократичної хліборобської культури і цивілізації, історик Г. Пік у книзі «Степ і Сівба» пише, що Україна — Вітчизна Індо-Европейських народів. І тут же додає, що Вона є «колискою краси, сили, таланту й волі білої людини».

Спітама Заратустра — реформатор віри ведійської. І творець нових пояснень великої ведійської духовости. Він — основоположник монотеїзму (однобожжя).

78. Лоренс Миллс у книзі «Зороастер, Филон, Ахамениди і Ізраель», виданій в 1906 році в Бомбеї, пише: «Правдивість мислення, опіки, смерти — це головна глибина Зароа­ст­ри, яка стала провідною істиною всіх релігій». Провідною істиною юдаїзму, християнізму, могаметанізму? Що це значить?

Хіба юдейський монотеїзм в епоху життя Заратустри ще не був завершеним? Ні.

Не є моєю справою говорити, що юдейське розуміння Бога, висловлене в «Біблії», має малу моральну вартість. Якщо ж я говорю про біблійного «Господа Бога Саваота», то тільки тому, щоб своїх братів-чужовірів ви­зво­лити з тьми блукань. І показати їм світлий шлях рідного українського розуміння Бога.

79. На основі біблійних писань устійнено, що юдеї 2600 років тому ще не мали утверд­женої думки, що Бог — безкомпромісна Спра­ведливість. У юдеїв ще не було виразних меж, які б відділяли моральне (Боже) від немора­ль­ного (сатанинського). Що я хочу цим сказати?

Розуміння Бога не падає з неба. Розуміння Бога творять люди. Кожний народ розумом і душею свого пророка обділяє свого Бога тими моральними поняттями, які він (народ) сам має. У справедливих людей Бог багатий за­конами справедливости.

80. Якщо великий науковий авторитет (слов­ник «Вебстера», 1966 рік видання) на сторінці 789 пише, що слово «Івел» значить «не­моральність», «злочинність», і якщо вели­кий науковий авторитет «Енциклопедія Бри­та­ніка» (на сторінці 1013, в книзі 23, рік — 1973) пише, що в «Біблії» «івел спіріт оф Єгова», стає ясно — Єгова (Саваот) — носій неморальної духовости.

Виникає питання: чому «Енциклопедія Бри­таніка», вважаючи себе історично-науко­вим авторитетом і вартовим релігійної толе­ранції, бачить у біблійному Господові Богові Саваотові «неморальність»? Тому, що сам «Господь Бог Саваот» свою неморальність демонструє, розмовляючи з Сатаною так, як розмовляють два товариші.

81. Наприклад, у «Біблії», у книзі пророка Йови читаю:

«Сталося ж одного дня, що сини Божі при­йшли стати перед Господом і Сатана між ни­ми. І поспитав Господь Сатану: "Звідкіля прийшов єси?" Відказав Господеві Сатана: "Я ходив по землі й обійшов її навкруги".

І сказав Господь Сатані: "А звернув ти увагу на слугу мого Йова? Бо немає такого на землі, такого щирого, справедливого, бого­бояз­ливого та щоб цурався так усього ли­хого". І відказав Сатана Господеві та й про­мо­вив: "Чи ж то Йов даремно такий богобояз­ливий? Чи не ти сам обгородив навкруги його й дом його, й усе майно його? Працю рук його благословив єси й стада його ширяться все більше по країні. Простягни тільки руку твою й торкнись до всього, що він має — чи буде він благословити Тебе?"

82. І сказав Господь Сатані: "Ну, так нехай все що його, буде в руці твоїй, тільки на його самого не простягай руки своєї". І пішов Сатана з перед лиця Господнього» (Кн. Йова, гл. 1, 6-12).

На основі писань «Біблії» видно, що «Гос­подь Бог Саваот» наділяє злодія Сатану лас­ками Божими — чому, за які такі сатанинські доброти? Там, де сам «Господь Бог Саваот» кооперує зі злом (з Сатаною), розуміння Бога відстале.

І «Попустив Бог злому духові ввійти між Абимелеха і городян Сихемських, так що городяни Сихемські перестали Абимелехові коритися» (кн. Суддів, гл. 9, 23). Тут «Господь Бог Саваот» наділений обов'язками провока­тора, який, щоб зруйнувати країну, підбурив до бунту «городян Сихемських», щоб вони перестали своєму рідному королеві коритися, творячи руїни й роздори.

83. «І показав мені первосвященника Ісуса, що стояв перед ангелом Господнім та й Са­тану, що стояв праворуч його, щоб його ви­нуватити.

І сказав Господь через ангела до Сатани: "Не­хай загрозить тебе, Сатано, Господь, не­хай загрозить Господь, вибравший собі Єру­салим!"» (Кн. Захарія, гл. З, 1-2).

У пророцтві пророка Захарія бачу, що він (пророк) вважає, що нечиста сила, тобто Сатана має почесне становище прокурора в царстві «Господа Бога Саваота».

84. Я вчу: поняття — що таке Добро і що таке Зло — ясно кристалізуються тільки тоді, коли в народі устійнені правила моральної поведінки, упорядковане відношення між чоловіком і жінкою, є домовлення, як повинна людина ставитися до людини.

Там, де таких понять не устійнено (бо пле­м'я ще перебуває на низькому моральному й духовному рівні), не можна шукати виразних меж між Добром (Богом) і Злом (Сатаною). Не треба обурюватися, що в «Біблії» немо­раль­ність зветься святістю — Авраам одру­же­ний з рідною сестрою Сарою: і сестра родить своєму братові Ісаака. І Авраам і Сара — висо­ко­моральні улюбленці «Господа Бога Сава­ота». Юдеї не могли своєму «Господеві Богові Саваотові» дати поняття вищої моральности тому, що таке поняття тоді було для них ще невідоме.

85. У 589 році до «нашої ери» Небахаднез­зар (цар Вавилону) завойовує вбогу Юдею. Спалює (вже перед ним єгиптянами ограбо­вану Єрусалимську синаµоµу (храм збудова­ний Соломоном). Грецьке слово «синаґоґа», що значить «збори», «об'єднання», в ті часи ще юдеям було невідоме.

Мирні юдеї (ті, що займалися хлібороб­ством) отримали від Небахаднеззара дозвіл лишитися в Юдеї. У 589 році до «нашої ери» (на десятки століть) жиди перестали бути дер­жавним народом. Очевидно, коли не мати на увазі Маккабеїв (Молотників). Від 165 року до 63 року до «нашої ери» жиди мали дер­жавне життя відроджене Маккабеями.

(Щоб не було неясности, зазначу, що пів­нічна країна (друга жидівська держава), яка названа Ізраелем, справді 700 років до «нашої ери» звалася Самарією).

86. З Юдеї до вавилонської неволі йде з своїм чадом (народом Юдейським) і рабін Ези­­кіел — духовний лідер (ім'я «Езикіел» зна­чить «сила Ела»). Езикіел був спостереж­ли­вою людиною, енергічною. Жив він почут­тями й інтересами свого народу.

Прибувши до Вавилону, Езикієл побачив «чудо світу» — «висячі вавилонські сади». Він вперше побачив храми, споруджені на славу Бога Таммуза. У храмах — пишні обряди, релігійні весняні й осінні врочистості. У храмах — казкові золоті багатства. У вавилонян устійнені закони поведінки людини, відношення чоловіка до жінки, жінки — до чоловіка. Проповідується милосердне ставлення багатого до бідного.

87. Вавилоняни-семіти (аккади і халдеї) за­позичили могутню сумеріянську культуру, цивілізацію, законодавчі основи, богознавчі концепції, оповідання про світовий потоп і праведника Зюдзюду чи Зюдзудру.

Праведник Зюдзудра урятувався від світо­вого потопу тому, що «Боги порадили йому збудувати ковчег». Поширені між вавило­нянами оповідання про «праведного володаря Сарµона Першого». «Немовля Сарґон був мамою пущений в кошику на ріку Евфрат. І врятувався». Вирісши, він підняв семітські племена (аккадів) на борню проти завойов­ників сумеріян. Він став (дві тисячі років до «нашої ери») легендарним засновником Вави­лону.

88. Езикіел на основі сумеріяно-вавилоно-ассирійських релігійних оповідань пише геб­рейською мовою книги. Він сумеріяно-вави­лоно-ассирійські події, поняття, закони і терміни пристосовує інтересам розсіяного по світі стада Юдейського.

Наприклад, на вавилонських клинописах написано, що мати аккадка зробила скриньку, обмазала її, поклала у скриньку немовля (Сар­ґона). І поставила на ріку Евфрат. Езикіел пише: «зробила скриньку... з рогожини та обмазала її... та й поставила між сет уз берега ріки» (Ніл) (2 Кн. Мойсея, гл. 2, 3).

89. Є сьогодні у Вавилоні (у музеї «Вави­лон») чорна кам'яна стіна. На ній викарбувані «Божі заповіді Гаммурабі». «Володар Гамму­рабі від Бога Шамаша отримує святі запові­ді».

Аморитянський (Східний) володар Гамму­рабі (1728—1686 роки до «нашої ери») на ос­нові сумеріянських законів Ур Намму ого­лосив закони родинних справ, охорони влас­ности, безпеки особи. Устійнив систему по­дат­ків та військового обов'язку. Я докладніше про Гаммурабі говорю у праці «Совість Історичної Науки».

Езикіел на заповіді Гаммурабі взоруючись, скомпонував «Божі заповіді Мойсея», пере­нісши подію на гору Синай. Езикіел на опо­ві­дання про Зюдзудру взоруючись, створив принадне оповідання про Ноя.

Не має потреби тут перечислювати десят­ки сумеріянських релігійних понять і опові­дань, що в перелицьованій формі ввійшли до «Біблії». Точніше кажучи, до «Тораг» (П'яти­книжжя Мойсея). Слово «Тораг» значить «По­казання шляху», «Спрямування», «Умова».

90. Езикіел, живучи у Вавилоні, підтримує зв'язок з жидами, що перебувають у Персії (Ірані) ще з часів жахливої Ассирійської не­во­лі. Тепер (після падіння Ассирії) жиди живуть у Персії заможньо. Вони об'єднані в громади. І мають своїх духовних майстрів (рабінів).

Цар Персії дозволив жидам мати торгове­ль­ні підприємства. Езикіел, бачачи, що Персія має велику кінну армію, пророкує вавилон­сь­ким жидам, що Вавилон упаде. І вони (жиди) повернуться до Юдеї. Він радить жидам жити об'єднано. І не захоплюватися вавилонським розкішним життям. Є згадки, що Езикіел, не дочекавшись падіння Вавилону, помер на березі Евфрату. І є згадки, що він вернувся до Юдеї.

91. У 538 році до «нашої ери» цар Персії (Ірану) розгромлює Вавилон. Біля вавилон­сь­ких тріюмфальних воріт він славить Зара­тустру. Він (Кир, Цар) бачить, що вавилонські жиди йому відкрили «брами Вавилону». Вони вітають іранських воїнів як своїх визво­ли­телів.

Духовним лідером юдеїв (після смерти Ези­кіела) став пророк-рабін Ездра. Або, як греки пишуть — Ездрас. Ім'я Ездра значить «Допомога». Ездра походив з касти рабінів садукеїв (членів рабінського ордену рабіна Садока).

Сорок тисяч юдеїв (під проводом вождя За­рубабела) виявили бажання вернутися з Ва­вилону до Юдеї, отримавши дозвіл від царя Персії. Ім'я Зарубабел значить «Народжений у Вавилоні».

Третя частина жидів не виявила бажання вертатися до «обітованої землі». Їм у Вавилоні стало жити добре. Живучи добре, вони на ріках вавилонських асимілювалися. І щезли. Та в основному в Вавилоні лишилися ті жиди, які вже були кровно змішані з вавилонянами. (Жиди перебували у вавилонській неволі п'ятдесят років).

92. Цар Персії, захопившись тим, що юдеї визнають Заратустрове поняття про існування єдиного і всюдисущого Бога (Агура Мазди), дає їм гроші, щоб вони в Юдеї побудували «гекал». І в «гекалі» щоб славили Агура Маз­ду і володаря Персії. Не знає Кир (Цар) Пер­сії, що не так воно станеться, як він міркує.

Кир Персії умирає. За дозволом царя Персії Артаксеркса пророк-рабін Ездра в 456 році прибуває до Юдеї. Ім'я «Негемия» зна­чить «утіха Ягве». Коли в Єрусалимі під на­глядом Негемиї (виночерпая царя Персії) була закінчена будова гекала, сталася в історії юдеїв велика подія. Перед тим, як про неї оповісти, я хочу сказати, що слово «гекал» має також свою цікаву історію.

У сумеріян слово «лукал» (від слова «лук», зброя) означало «авторитетність», «святість», «провідник», «світла сила». Семіти вавило­няни слово «лукал» вимовили як «гекал» в значенні «святинність», «храм». Юдеї від вавилонян, позичивши слово «гекал», впрова­дили його до мови гебрейської. Сьогодні в Тель-Авіві рабін зве синагогу «гебрейським» словом «гекал».

93. Зарубабел і Негемия скликали юдеїв до новозбудованого Єрусалимського гекала. І Ездра в 444 році перед входом до гекалу про­го­лосив найзнаменнішу в історії юдеїв вість.

Він до зібраних юдеїв сказав: «Ви прови­нилися, побравши собі жінок чужоплеменних, і через те збільшили провину Ізраіла» (Ездра, гл. 10, 10— 11). Юдеї, які жили в Юдеї в часи вавилонської неволі, провинилися. Вони од­ру­жувалися з ґоями (чужинцями), творячи юдейсько-ґойські родини.

Там, де «мішана кров», немає єдности. Не­має міцних почуттів зріднености. З таких людей не можна створити духовно-тілесного моно­літу, здібного проявити енергію і витри­валість в борні за утвердження свого «я». І цю мудрість на основі життєвого досвіду знав Ездра.

Він говорив: «Так, покайтеся перед Госпо­дом, Богом батьків ваших і вволіть його волю, і відлучітесь від народів краєвих і від чужо­зем­них жінок». І юдеї, каючись, говорили Ездрі: «Ми відпустимо всіх жінок і дітей, народ­же­них із них, щоб було по закону» (Ездра, глава 10, 3).

Юдеєць, що був одружений з ґойкою, від­рі­кався від такої жінки і від дітей нею народ­жених. Юдейка, що була одружена з ґоєм, від­рікалася від такого мужа і від дітей, що були від нього народжені. Адольф Гітлер, знаючи мудрість Ездри, забороняв німкеням одружу­ватися з чужинцями.

94. «Енциклопедія Британіка» (у книзі 9, ви­дання 1973 року) на сторінці 18 зазначує, що «Ездра — основоположник модерного юдаїзму», «він відбудував Жидівський закон». Він тільки тим юдейцям, які мали чисту жидівську кров, повідомив у Єрусалимі біля воріт гекалу, що в юдеїв був Авраам, були Ісаак, Іаков (Ізраель). І був Мойсей, який водив племена гибрейські по Синаю. І дав їм «Закони Господа Бога Єгови».

Не сказав Ездра юдеям, що «Тораг» почав писати у Вавилоні Езикіел. А він (Ездра) закінчив писати. І ось тепер ці важливі святі писання, привізши з собою з Вавилону, читає. Юдеї думали, що писання Мойсея «ось зна­й­дені в руїнах Соломонового храму. І тепер їх читає Ездра».

Мудрий той, хто вміє не тільки мудро думати, а й вміє мудро мудрість народові пе­ре­дати. Не про все мудре й правдиве говорить мати дитині своїй, щоб її (дитину свою) щасливою зробити. Мати знає — дитині по­трібна чарівна казка, яка б її почування обла­городнювала, розвивала її уяву і вчила її відваги і розсудливости.

95. Щасливий жидівський народ, що має таких великих синів як Езикіел-Ездра. Вони свій народ поставили у центрі світу. Вони звеличили національного Жидівського Бога Єгову-Саваота, проголосивши його світовим Богом. І головне те, що вони для підсилення авторитетности своїх писань, усюди вживали магічний спосіб впливу на людей, мовляв, не я говорю, то «Так говорить Господь Бог Са­ваот».

Гекал збудований в епоху життя Ездри був більший, як Єрусалимський гекал — храм збу­дований Соломоном. Архиєреї і єреї чужовір'я співають, виспівують і промовляють з'юдаїзо­ваним українцям про чудо на світі цьому. Про синагогу-храм Соломоновий. Архиєрейська солодка оповідь — справа одна, а дійсність — справа друга.

96. У часи царя Соломона юдеї ще не мали ґрунтовних житлових будинків. Жили вони у шкіряних наметах так, як і пастухи сусідніх народів. І тому не дивно, що для них Соло­монів храм виглядав як велетенська світова будова.

Справді ж «храм, що його спорудив цар Соломон Господеві, шістдесят локтів зав­дов­ш­ки, двадцять локтів завширшки і тридцять локтів заввишки» (1 кн. Царів, гл. 6, 2).

На основі писань «Біблії» бачимо, що слав­ний Соломонів храм був такий великий, як велика крита соломою глиняна сільська ук­раїнська хата. Та справа не в величині храму, а у великій священній вірності, яку мали юдеї до храму своєї рідної віри. І в цьому сила їхня. І в цьому слава їхня. Ездра бачив, що тільки той народ, в якого є почуття вибраности, ви­нят­ковости, здібний здійснювати справи ви­брані, виняткові. По-релігійному ось це по­чуття вибраности він прагнув привити чадові своєму.

97. «Світова Біблія», видана в Ню Йорку в 1973 році, на 165 сторінці пише, що «Є мірку­вання, що Ягве був одним з багатьох богів». І тільки пізніше «Ягве став Єговою, якого назвали єдиним Богом-Творцем неба й землі». Щоб ці слова були зрозуміліші, я розповім про історію переходу Ягве з позиції бога-гро­мовика на позицію універсального Господа Бога Єгови.

Шадай — ориµінальна аккадсько-халдей­ська назва Бога. Гибреї (потомки Халдеїв), перебуваючи на просторах Синаю, поклоня­лися багатьом богам. Та Шадай був головним їхнім божеством. (Слово «Шадай» значить «Бог-гора»). Гибрейський Шадай жив на горі Синай так, як грецький Зевс на горі Олімп.

98. Рабіни знають, що «Є підстава тверди­­ти, що між стародавніми Гибрейськими пле­менами практикувалося поклоніння місяцеві. Перший день нового місяця (Годеш) відзна­чав­ся як свято», пише на сторінці 238 в Пер­шій книзі Жидівська енциклопедія «Жидів­ський Народ», видана в Ню Йорку в 1955 році. І тут же (на 237 сторінці) пояснює, що є «Факт, що ім'я Ягве (Єгова) було абсолютно незнане ізраельтянам».

Виникає питання: якщо Гибрейським пле­менам «Господь Бог Ягве (Єгова), який 7000 разів згадується в «Біблії», був абсолютно незнаним Божеством для ізраельтян, то коли і при яких обставинах вони (гибреї-ізраель­тя­ни) з ним познайомилися? Тобто, як сталося, що бог-громовик Ягве став «Господом Богом Ізраеля». Досліджуючи ім'я біблійного «Гос­пода Бога Ягве» (Єгови), я глибоко відчув (відчув інтуїтивно і на основі довгих дослідів), що в українському слові «ява» зачаровані таїни історії Людства.

99. У музеї «Вавилон» (біля Багдаду, Ірак) я оглядав печать царя Сумерії Ґудеї. Цар Ґудея жив 4350 років тому. В музейному по­яс­ненні читаю, що на печатці зображена подія: сумеріянський Бог Я (Бог Громовик) передає для царя Ґудеї «глек з небесною водою».

Санскритське слово «явана» значить «яв­лення», слово «айя» значить «поклоніння», «обожнення», «палка любов», а слово «я» має значення «іти», «хто», «явлення», «рух».

Санскритське слово «ва» значить «вода». Сучасне українське слово «вода» створене з двох санскритських слів «ва» і «да»; у санскриті слово «да» чи «дар», як ми вже зна­ємо, означає «дати», «дарити». «Ва да» (пиття дається) — вода. І гіттітське слово — «вадар» значить «вода».

100. Первооріянський бог Варуна, якого необачно переіменували на Перуна, має (у «Ве­дах») ім'я Ва. У «Ведах» слово «ва» зна­чить «вода», «океан», «дощ». Варуна — не­бесний Володар.

Гіттіти (оріянське плем'я) говорили санск­ритом, або — санскритським діялектом. Вони вживали слова «я ва» в значенні «являється вада», їхній релігійний термін «я ва» пояс­нюючи, кажу — «Той, хто ва дає» (Ява).

Професор Б. Грозний (мудрий син Чехії) найвизначніший у світі дослідник гіттітських гієрогліфів, символів і клинописів. Не зі всіма його твердженнями хочеться погодитися. Та я звернув увагу, що й він пояснює, що гіттіт­ський гієрогліф, зображений у формі стріли, гіттіти називали словом «я» в значенні «дія», «рух», «явище».

101. Недалеко на Захід від Анкари розко­пане гіттітське місто, яке 4200 років тому було гомінким і могутнім. Оглядаючи руїни цього міста, я довго задумано стояв біля статуї гіт­тітського Бога. Гіттітський Бог зображений з тризубом в руці (лінії тризуба енергічні, нагадують блискавицю). Цьому Богові гіттіти поклонялися, прибувши 5000 років тому з Оріяни (Праукраїни) на територію сучасної Туреччини і Палестини. У Палестині місто Геброн було заселене гіттітами.

Професор Б. Грозний на гіттітській пе­чат­ці в 1915 році прочитав слова «Чотири кам'яні глеки для Бога Яї» (Ява) чи Яяш. Обряд цей ознаменовує символічне звернення до Яви, щоб Він (Ява) послав дощ, напоїв людей (дітей своїх) і напоїв «маза»; гіттітське слово «ма за» значить «мати земля».

102. У Індії є спокійні й неупереджені істо­рики. У бібліотеці Делі університету, шукаючи довідок потрібних для «Мага Віри», я звернув увагу на книги Аясвамі Калянараман. У «Ар'я­таранджіні» (Сага Індо-Оріянів) у Пер­шому томі (репрезентованому вступним сло­вом президента Індії Радгакрішнана), вида­ному в Індії в 1968 році, Калянараман на 288 сторінці пише, що «Біблійний Ягве спорід­нений з Ява (Яяш) в дослідженні Грозного».

Калянараман пояснює, що оріянський (гіт­тітський) Бог Яяш (Ява) чи Яї був не тільки дателем дощу, а й охоронителем людей від диких звірів, про що й свідчать знайдені 300 невеликих амулетів.

Уточнюю: між південною Палестиною і Си­наєм жило невелике семітське плем'я Ке­ні­тів. На північ від Кенітів і на захід від Мерт­вого моря в городищі Геброн жили Гіттіти. Кеніти запозичили від Гіттітів поклоніння Яві.

Славнозвісний історик Річард фон дер Алм в 1862 році (і про це пише «Енциклопедія Британіка» на сторінці 106, в книзі 13, видання 1973 року) визначив, що «Ягве був Кенітським божеством, богом-громовиком».

В ім'я історичної правди Жидівська енцик­лопедія «Жидівський Народ» ( у книзі Пер­шій, на 250 сторінці) пояснює, що громовик «Ягве (Єгова) посилав дощ в передлітній час, благословив землю, щоб вона родила плоди і брав під опіку все, що хліборобові потрібне». Тобто, Ягве (Ягова) був Гіттітським Богом Перуном (Варуном).

103. Твердження, що ім'я біблійного Ягве (Єгова) походить з староукраїнського (сумері­яно-санскритського) слова «ява» (явність, буття, існування, присутність), доповнюю повідомленням «Енциклопедії Британіка».

«Енциклопедія Британіка» (у книзі 23, виданій 1973 р.) на сторінці 867 пише, що «Не треба відкидати походження Ягве з дієслова "явитися", "бути"». Що це є так — існує ви­прав­дання, підкріплене даними з Вавилон­ського тексту, мовного кореня «яву», «еву», що значить «явитися», «бути».

Відомо, що Сумеріяни — основоположники сумеріянської культури і цивілізації — гово­рили мовою спорідненою з санскритом. У санскриті (у «Ведах») слово «ява» значить «їжа», «ячмінь», «бути», «явитися».

104. У Шінто (в Рідній Японській Націона­ль­ній Вірі) є Богиня Аматерасу. Імператор Японії — Син Богині Аматерасу. Він (на­приклад, імператор Гірогіто) — японське живе божество. Він живий божественний символ віль­ної японської духовости, єдности, зрідне­ности.

Та немає в Шінто понять, що Богиня Ама­терасу з-поміж всіх народів вибрала Япон­сь­кий народ, щоб Японці були народом, Богом вибраним. Аматерасу — Мати Японська. Хіба мати вибирає дітей? Хіба діти вибирають матір?

В жодній історії релігій світу я не знайшов поняття, що є «вибраний Богом народ» і є «невибраний Богом народ». Виникає питання: чому в жидів появилося переконання, що вони «вибраний Богом народ?»

105. Гибрейські племена, вторгнувшись в Ха­наан (Палестину), покорили Ханаанців, Кенітів. Між Гебреями виникло переконання, що Ел (головний Бог Ханаану) і Ява (голов­ний Бог Кенітії) відвернулися від Ханаанців і Кенітів. Ел-Ява сподобав Гибреїв. Гибреї тому отримали військову перемогу, що на їхню сторону перейшов Ел-Ява, тобто вибрав їх «своїм народом».

Є в «Біблії» речення, що Ел-Ява (Ягве) не тільки вибрав Гебреїв поміж всіх народів, які були сусідами Гебреїв, а й полюбив їх (Гебреїв). І поклявся, що буде їхнім Богом (5 кн. Мойсея, 7, 7—8).

Читаючи про те, що «Ягве клявся», я по­думав: рідна мати ніколи не клянеться рідним дітям, що вона їх вибирає своїми дітьми. І не клянеться вона бути їхньою матір'ю.

106. Чужа мати, адаптовуючи чужих дітей, може клястися їм, що буде їхньою доброю матір'ю, бо їх вибрала поміж всіх сиріток, як найкращих діток.

Так (через успішне вторгнення гебреїв у Ханаан) Яве (Ягве) в буйній уяві гебрейських левітів (священнослужителів) став національ­ним Богом Ізраеля. І левітами було встійнене поняття, що «Ягве— Бог Ізраеля, Ізраель — народ Ягве».

Уявімо таку подію: 1200 років тому плем'я мордвинів завоювало Русь. І мордвини, зачудовані перемогою, сказали русичам: «Дажбог нам, мордвинам, дав перемогу над вами тому, що вас залишив, а нас Він вибрав своїм народом. Тепер немає на Русі Русі, а є Мордвинія. І Дажбог — Господь Мордвинії, і мордвини — народ Дажбожий».

Жидівська енциклопедія «Жидівський Народ» (у книзі Першій на сторінці 239) ставить горде й правильне питання: «Діти Ізраеля не були єдиним народом в стародавні часи, що мав національного Бога. В чому ж є різниця між Ягвою (Єговою) і Шемошем, який є Богом Моабії? Чому Бог інших народів не досягнув позиції універсального Бога?»

107. Питання жидівські аристократи став­лять правильне: «Чому Бог інших народів не досягнув позиції універсального Бога, а Бог юдейський такої позиції досягнув?»

На це питання є така відповідь: ґої зве­ли­чили і спопуляризували жидівського націона­льного Бога, давши йому універсальне ста­новище заслужено чи не заслужено. Десятки мільйонів примірників «Біблії» видали ґої (секти християнські), славлячи Єгову і душу свою настроюючи неприхильно до жидів, мовляв, «убили Бога Ісуса».

Між тими народами, які не є християнами, національний жидівський Бог Ягве не під­нятий на становище універсального Бога. Буддистів, конфуціоністів, мусульман, шінто­їстів, індусів на світі більше як християн.

108. Левіти у своїх натхненних біблійних писаннях свого жидівського національного Бо­га Ягве проголосили світовим Богом. Вони Мойсея проголосили христосом (помазани­ком) Бога. Вони призначили для свого на­ціонального Бога (Ягве) ангелів. І вони ви­значили, що є такі істоти, як демони. Звідки вони почерпнули ці ангельські і демонські поняття?

«Стандарт Жидівська Енциклопедія» (ви­дана в Ґарден Ситі в Ню Йорку в 1959 році) на сторінці 1476 пояснює, що «Парсизм (також відомий, як Маздизм) — це Зороастріянська релігія. Є впливи Зороастріянізму на Юдаїзм, особливо в концепції ангелів і демонів».

109. Джан А. Аллеґро (професор Манчес­терського університету) у книзі «Священний Гриб і Хрест», виданій в Канаді в 1970 році, на 24 сторінці пише, що сумеріянське слово «Сіпа» значить «розтягнений ріг», «пеніс». І тут же він зазначує: «В Старому Заповіті ім'я, яке нам відоме як Йосип, значить «Єгововий пеніс», «ім'я Саваот створене з сумеріянського слова «Сіпаад», що значить «пеніс приступу», «зливи».

Гебрейська мова була невистачаючою для оформлення нових, гебреям незнаних духов­них і ритуальних понять. І тому Езикіел і Езд­ра радо впроваджували в життя гебреїв ши­роко відомі в Вавилоні сумеріянські слова. Особ­ливо імена Абба (Батько) — Абраам, Сар (Сур'я, Сар'я) — Сара (Сонячна), Ліл (Лель) — Ел (Елогим), Зрі (Зір, зорити), Зрі Ел (Ізраел).

Вчені, високо оцінюючи книги Джана А. Аллеґро «Сувії Мертвого моря», «Люди сувіїв Мертвого моря», «Скарби мідяних сувіїв», «Досліди в пустині», вважають, що етимоло­гічні висновки Аллеґра правильні.

110. Люди, які щонеділі в церкві співають «Свят, свят, свят Господь Бог Саваот», довідавшись про історію значення слова «Са­ваот», можуть оправдано огірчитися.

Джан А. Аллеґро, довівши, що слово «Са­ваот» означає «пеніс», нікого не огірчує. Усі частини тіла людського гарні. Людина — най­гарніше в світі створіння. Все на світі, що жи­ве, має свою красу, свою притаманну непов­тор­ність.

Є в «Біблії» вислови, що «Авраам народив Ісаака, Ісаак народив Іакова (Ізраеля). Ці вислови не випадкові. Вони обумовлені тим, що у стародавні часи вважалося, що «насіння дароване людині Богом».

Єгова тяжко карає ту людину, яка насіння («дар Божий») не шанує. Наприклад, «Онан, як увіходив до братової жінки, проливав насіння на землю, щоб не дати насіння братові своєму», і це «Ледарство, погань була в очах Бога, що він (Онан) коїв», тому вбив і цього» (1 кн. Мойсея, гл. 38, 9).

111. Іван Франко — богатир українського народу. Він хоч ніде й не висловив думки про потребу мати українську монотеїстичну ре­лі­гію, та дав народові науку, як Він (Україн­ський Народ) повинен ставитися до «Біблії».

Іван Франко у книзі «Сотворення світу», виданій в 1918 році, пише: «Наші поборники правовірности, а властиво темноти та безмис­ности серед народа, дуже сердяться на нас, що ми силкуємося не лише осьвіченим верствам, але й простому народови подавати здобутки новочасної науки.

Про сотвореннє сьвіта і початки людсь­кого роду оповідає перша книга Мойсея, і для того поки говорити про саме те оповіданнє, треба нам хоч коротко сказати про Мойсея та його писання».

112. «Наша церков учить, що Мойсей був великий пророк і чудотворець жидівський, що він з наказу божого вивів Жидів із єгипетської неволі, що в Синайській пустині Бог покликав його на гору і там дав йому закон для Жидів, що Мойсей потім сорок літ водив Жидів по пустині, простуючи до обіцяної землі Палес­тини, але сам умер не дійшовши до неї. Все се вчить наша церков на підставі жидівських книг, званих Мойсеєвими, в яких оповідаєть ся про діла і промови Мойсея і подаєть ся за­кони, дані ним із божого наказу жидівському наро­дови. Та не досить того: наша церков, іду­чи за оповіданнями жидівських рабінів, сто­їть на тім, що ті книги написав сам Мой­сей, значить, найперший і наочний сьвідок усьо­го того, що робило ся; те, чого він не ба­чив (отже про сотвореннє та потопу сьвіта, про патріярхів і т. и.), він написав із опо­відання самого Бога, що являв ся йому лицем до лиця».

113. «Перечитуючи пильно ті Мойсеєві книги, вчені люди швидко переконали ся, що признавати їх написаннє Мойсеєви нема ніякої підстави. Раз те, що в самих книгах ніде не кажеть ся, буцім то їх написав Мойсей; навпаки, скрізь у них говорить ся про Мойсея в третій особі, як про чоловіка посторон­нього, а в останній книзі оповідаєть ся навіть про смерть і похорон Мойсея; значить, сього вже певно не міг написати сам Мойсей».

114. «Поперед усього законодавство. В книгах говорить ся, що Бог через Мойсея дав Жидам закон у пустині; в тих частях книг, де оповідається про ріжні пригоди, все видно так, що Жиди жиють у пустині як народ ко­чо­вий, який мандрує з місця на місце. Тимчасом законодавство відносить ся зовсім не до кочового, а до осілого народа, такого, що жиє по селах і містах, займаєть ся рільництвом, садівництвом та плеканнєм худоби; що більше, майже скрізь у тих законах проводить ся думка, що всі Жиди повинні сповняти свої релігійні потреби в однім місці, давати данини одному храмови, яким був єрусалимський храм не в початках державного житя Жидів, але аж по їх повороті з вавилонської неволі!

Виходить так, що Мойсей, пробуваючи в пустині, давав Жидам закони не такі, які були відповідні для їх тодішного житя, але такі, що мали війти в житє за 100 чи навіть 500 літ, і Жиди буцїм то тутже заприсягли сьвято вико­нувати те, чого в їх положенню не то не могли виконувати, але навіть не могли гаразд розу­міти!

115. «Ось чому вчені люди догадувалися, що ті закони не могли бути писані в пустині для кочовників, а мусіли бути зложені тоді, коли Жиди вже осілися в Палестині, і що невідомі нам законодавці тілько підсунули їх під імя Мойсея, щоб надати їм більше поваги. Та нині наука ствердила вже зовсім певно, що законодавство жидівського народа розвинуло ся під впливом законодавства вавилонського. Ба що більше: недавно віднайдений (1902 р.) звід законів вавилонського царя Гаммурабі, що панував 2000 літ до Христового різдва, сьвідчить проречисто, що так звані Мойсеєві закони взяті нераз живцем з того ж вави­лон­ського зводу! І якжеж супроти сього вірити в жидівські казки про боже обявленнє їхньому "пророкови" Мойсеєви»...

«І ще одно: в тих гебрейських книгах, бо­дай у значній їх части, Бог виступає як Бог самих тільки Жидів; він велить їм без пощади вбивати людий иншої національности і дуже остро остерігає їх, щоб не піддавали ся богам тих инших народів. Виходить так, що той жидівський Бог, хоч раз у раз говорить про себе, що він сотворив небо і землю, все таки бачить обік себе якихось инших богів і дуже не любить, аби хто з того вибраного народа кланяв ся їм. Усе те були річи, які собі хочете, але певно не вияви найвисшої мудрости і найвисшої правди».

116. «Вчитуючися пильно в ті "Сьвяті" жидівські книги, люди побачили далі між ними численні суперечности. В одній книзі про якусь річ говорить ся так, а в другій про ту саму річ інакше. Де ж властиво та Богом обявлена правда? Що більше, показало ся, що дуже часто в одній і тій самій книзі про одну й ту саму річ на одній стороні говорить ся так, а на другій інакше. Побільшували лихо ще жидівські і христіянські богослови, які вже з давен-давна бачили ті суперечности і силкува­ли ся позамазувати та повирівнювати їх».

117. «Енциклопедія Британіка» (книга 12, видання 1973 року) на сторінці 1056 пише, що «В Мойсеєві було бачено основоположника Ізраельської релігії і законности».

Так. «Було бачено» в часи чорного серед­ньовіччя, «священної папської інквізиції» в Мой­сеєві справжнього (реального) чудотвор­ця, якому на горі Колючій (Синай) особисто сам Ягве продиктував заповіді.

«Енциклопедія Британіка» пише, що «Су­часне наукознавство дає належне пізнання особистости Мойсея», «Його вже не вва­жа­ють затемненою і нереальною фіµурою, що історично було сумнівним».

Жидівська енциклопедія «Жидівський На­род» в ім'я справедливости пише на сторінці 240, що «Едвард Меєр, широко відомий істо­рик стародавности, не бачить в Мойсеєві жод­ної історичної особи. Мойсей — це, звичайно, ідеал, змайстрований (зображений) левітами».

І тут же (на сторінці 279) жидівські авто­ритети юдаїзму пишуть, що «В кінці 4 століття перед Христом заснований жидівський моно­теїзм (віра в одного Бога) був твердо устій­нений». Хіба можна не шанувати таких жидівських тверджень?

118. І в цей час, коли я пояснюю ці, усім передовим умам Евразії відомі істини, мої рідні люди обдурені й окрадені стоять на колінах перед образами старих біблійних (уявою рабінів придуманих) героїв-юдеїв. І моляться до них. Вони (чужовіри-українці) просять спасіння в юдеїв. Благають в юдеїв, щоб вони їм (українцям) єдність подали і Україну хранили.

Жид, ідучи мимо моїх рідних обдурених і окрадених людей, думає «мешіґене ґой». Тяж­ко доказати жидові, що українці мудрі люди тому, що поклоняються зображенням біб­лій­них жидів.

Соромно стає на душі, коли я бачу моїх рід­них людей під час обряду православного жидо­поклонства. І кажу я: «Люди, мої рідні люди, ідіте до мене, я посланий душею Пред­ків вели­ких, я виведу вас з дому неволі. Зве­личу вас. Тер­плячи від вас приниження, обмови й нарі­кан­ня, поведу вас на шлях священного духов­ного відродження, щоб на землі батьків своїх ви були господарями. Щоб були ви кращими людь­ми між кращими людьми. Щоб у вас було рідне розуміння Бо­га, рідне розуміння свого "Я"».

 

ДЕНЬ 14

 

119. Час від часу появляються спритні май­ст­ри сенсацій, які, маючи науковий сту­пінь, про­дають за гроші своє ім'я. Вони пишуть: «На бе­ре­зі Мертвого моря знайдений череп людини. Є до­кази твердити, що це череп Мойсея знай­де­ний. Бо, згідно з писанням «Біблії», в цій місце­во­­­сті мав би бути по­хований великий законо­давець».

Біблійники, різні сектантські пропаган­дис­ти, почувши про це «нове відкриття», счи­ня­ють ве­ли­кий шум, ширять листівки. Мовляв, «Череп Мой­сея знайдений!» Вірити, що «че­реп Мой­сея» знайдений, це те саме, що вірити, що на березі Дніпра знайдена могила Тараса Бульби, в якій навіть люлька ще тепла, бо з неї йде пахучий дим.

120. Виникає питання: коли Мойсей — осо­ба вигадана рабінами (левітами), то тоді стає сумнівною віра милосердного Ісуса Христа? Ісус вірив у Мойсея, як у реальну (історичну) особу, з якою на горі Синай розмовляв «Гос­подь Бог лицем до лиця». Коли Мойсей — осо­ба вигадана рабінами — значить Ісус вірив у рабінську вигадку, і в цей же час нарікав на рабінів? Хто може бути впевненим, що коли б Ісус жив сьогодні, то не зробив би перегляду своєї духовної науки?

121. Мойсей — принц Єгипту, володар жит­тя Єгипетського народу, син Бога Ра. Та коли він довідався, що він є жидом, вигодованим в палаці фараона, він своє жидівське поход­ження поставив вище всіх земних розкошів і титулів. Він повернувся до свого народу при­ниженого, поневоленого, бездомного, щоб з ним ділити його долю.

Діти жидівські, виховуючись у школах юдаїзму на прикладах Мойсеєвого життя, самі в собі створюють почуття вищої гідно­сти, на­ціо­нальної свідомости, яка в них вважається справою божественною. Юдаїзм формує національну свідомість юдейця.

Славний (особливо в Америці) Зіґмунд Фрейд у книзі «Мойсей і монотеїзм», виданій в Ню Йорку в 1939 році, доводить (на сторінці 13), що «Мойсей був єгиптянином», який устійнив між жидами віру в одного Бога. Я вважаю, що Мойсей був таким єгиптянином, як японський імператор Гірогіто запорож­ським козаком.

122. І немає сьогодні для архиєреїв жодного значення, що Христос — мітичне божество. Головне основи духовної науки, які пов'язані з іменем Ісуса Христа. І ось цими аргументами архиєреї (старші жерці християнізму) роззбро­ю­­ють майстрів християнського атеїзму. Май­стри християнського атеїзму: внук рабіна Карл Маркс і учень греко-православної семі­нарії Йосип Джугашвілі (Сталін) в уяві своїх сповідників також вже напівмітичні боввани.

123. Не без підстав Ездра вважається основоположником юдаїзму. Він також (крім «Торагу») є автором книг «Паралепоменон» (Хроніка). Він є автором Книг Негемиї, Дани­їла, Естер. Він оформив книги Езикіела. (Піс­ля смерти Езикіела писання Езикіела були передані Ездрі).

Історики Павло Бернштейн і Роберт Ґрін у книзі «Історія Цивілізації», виданій в Ню Йорку в 1961 році, на сторінці 23 пишуть, що «Ездрі належить похвала за те, що він дав «Торагу» (П'ятикнижжю Мойсея») важливе становище».

124. І так — знову продовжую розмову про Заратустру. Є три найбільш відомі дати життя Спітами Заратустри: 630-553, 628-551, 618-541. Іранці вважають, що їхній рідний Учитель Заратустра помер в 583 році до «нашої ери».

У «Гатах» — священних піснях Заратустри, Заратустра — історична особа. Його поведін­ка й мислення обумовлені обставинами земного життя. Він — великий мудрець, релі­гійний реформатор, сила й краса глибоких почувань.

Він має вірних приятелів, які вивчають напам'ять його промови і передають людям. Він має хитропідступних ворогів, які його принижують, переслідують і ширять про нього глумливі оповідання.

125. У «Авестах» — священних книгах Заратустріянізму, Він (Заратустра) осяяний божественним ореолом. Діє Він, як Надлю­дина, божество. Між Ним і Богом (Агура Маздою) ведуться розмови про світ і людей.

Є загальне переконання, що Заратустра не був збагнений Його сучасниками тому, що Його розум і Його почування були ознамено­вані зовсім новими (незвичними) розуміннями Бога і моральних вартостей життя.

Усе нове (навіть тоді, коли воно має най­благородніші основи) сприймається зви­чай­ними людьми з недовір'ям. Або — з ненавис­тю чи заздрістю. Мовляв, така проста й зро­зуміла справа, чому не міг її хтось інший по­чати, більш поважний, чому почав Заратуст­ра! Усі великі справи тому й є великими, що вони прості й викликають подив.

126. У «Паглавах» (священних писаннях учнів Заратустри) Учитель Заратустра прого­лошений Богом. Він — син Божий (син Агура Мазди). Він веде розмову з Небесним Отцем. Чому учні Заратустри проголосили свого Учи­теля божеством? Вони, звеличуючи Зара­тустру, звеличили самі себе. Святий Павло, зве­личуючи Ісуса, звеличив сам себе, ставши вож­дем християнських громад. Католик, звели­чуючи папу римського, звеличує сам себе.

Істина вічна й мудра: діти, звеличуючи сво­го батька, звеличують самі себе, і в очах лю­дей вважаються порядними дітьми. «Та тяжко звеличувати непривітного батька». Краще звеличувати непривітного батька, ніж принижувати доброго.

127. Впродовж століть навколо історичної особи Спітами Заратустри постав чарівний божественний міт. Міт — зворушлива легенда хвилювала, єднала одновірів і вела їх на священні подвиги.

Іранці вірили, що Заратустра божество, а вони — діти божества. Вони вірили, що коли Заратустра народився, то Він усміхнувся. Всі добрі сили світу раділи, що Він народився. Усі злі сили світу, які вільно мандрували по землі у формі людини, тікали у підземелля, почув­ши, що народився Заратустра.

Є міркування, що Заратустра був чужими воїнами вбитий у святині. Є міркування, що Він, маючи 77 років, помер. Він був за оріян­ським обрядом осяяний священним вогнем Вічности. Є міркування, що Заратустра вос­крес і вознісся на Небо.

128. Могутній цар Персії Дарій Перший (522—486) — син царя Гиштаспи. Він — пра­вовірний сповідник Заратустри. Він визначив зміст свого духовного «я», проголосивши такі відомі в історії слова: «Я — Дарій. Агура Мазда дав мені допомогу тому, що я не був злим, не був неправдивим, не був тираном. Я володію згідно з справедливістю». Ім'я Дарій значить «Даруючий», санскритський корінь цього імени «да» значить «дати», «дарити».

129. Менандер Давсон у книзі «Моральна релігія Заратустри», виданій в 1969 р. в Ню Йорку, (на сторінці 139) пише, що «Перші по­слідовники Заратустри великовпливові в сві­товій історії. Вони спричинилися до того, що визволили жидів з полону і помогли їм побу­дувати храм» у Єрусалимі. Що це значить?

Українська (або, як у стародавній історії зазначено, Кімерійсько-Скитська) кіннота, спаливши Ниневию (столицю Ассирії), дала можливість, як я вже згадував, поневоленим народам відновити свої держави на руїнах Ассирійської імперії.

Медия, у містах і селах якої перебували не­вільники-ізраельтяни, стала вільною. Персія виросла в могутню державу, маючи віру Зара­тустри. Ізраельтяни не виявили бажання ма­сово вертатися з Персії до Ізраелю. Вони (Із­раельтяни) почали в Персії творити своє окремішне життя. Вони проявили практичну мудрість. Що це значить?

130. Відомо, що поневолене плем'я, опи­нив­шись на чужій землі, швидко потрапляє під вплив чужої мови, чужої культури, чужої духовости, чужих способів життя. І гине безслідно в чужому житейському морі.

Поневолені Ізраельтяни, перебуваючи в Пер­сії (Ірані), уважно вивчають чужу мо­гут­ню культуру. Вони уважно вивчають науку Заратустри. І заратустріяни, бачачи це заці­кав­лення, вважали, що Ізраельтяни стають сповідниками Заратустри.

131. Ізраельтяни все чуже вивчаючи, жи­вуть законом: чужа мудрість повинна служити інтересам ізраельської мудрости, а не ізра­ель­ська мудрість — чужій мудрості. Справа ізра­ельська стане світовою справою тільки тоді, коли вона викликатиме в світі подив вірністю самій собі.

Плем'я, яке вивчаючи чужу мудрість, під­по­рядковує само себе чужій мудрості, щезає, як окремішна племенна спільнота. Тобто, пле­м'я, відійшовши від своєї племенної духовної самостійности (від оригінальної притаман­ности свого духовного «я») і підпорядкувавши себе чужій духовній силі (чужій релігії, ідеології), щезає як самостійна спільнота.

К. Ф. Кент (визначний знавець жидівської історії) у книзі «Жидівський народ» на сто­рін­ці 257 пише, що «Зародки, які сховані в юда­їз­мі, були запліднені (під час перебування юдеїв у Персії, Медиї, примітка моя) в контакті з релігією Персії». Тобто, з наукою Заратустри.

В історичній науці існує загальне переко­нан­ня, що коли б жиди не перебували в Ас­сиро-Вавилонській неволі, то вони б не мали «П'ятикнижжя Мойсея». І християни не мали б «Євангелій».

132. Шонфіл (професор-теолог Лідського університету) в книзі «Історичне тло Біблії» пише, що «Юдейські символи і обряди, їхні оповідання-міти і легенди, а також їхні тради­ції були взяті від інших народів. І таким сприт­ним способом перероблені, що навіть не легко пізнати джерело, звідки прийшло запо­зи­чення і коли. І в цьому виявлявся колись і тепер геній юдаїзму, а не в творенні нового».

Очевидно, Шонфіл тут має на увазі «При­по­відки Соломонові». У 1923 році єгиптологи розшифрували стародавню єгипетську книгу «Поучення Аменхотепа». У «Поученні Амен­хо­тепа» пишеться: «Прихили твоє вухо, слу­хай слова мої, поверни своє серце до розу­міння їх».

У книзі «Приповісток Соломонових» пи­ше­ть­ся: «Прихили ухо твоє до слів пре­муд­рого й оберни серце твоє до знання мого» («Приповістки Соломонові», гл. 22, 17).

У «Поученні Аменхотепа» пишеться: «Ос­терігайся грабувати бідного і не проявляй своєї сили проти слабого». У «Приповістках Соломонових» пишеться: «Не граб убогого за те, що він убогий і не тісни злиденного».

133. Гіттіти (наші предки-трипільці, які ма­ли свої колонії на території сучасної Туреч­чини) були хліборобами. У Анкарі в музеї сьогодні хороняться Гіттітські клинописи, які я з зачудуванням восени в 1972 році оглядав.

Гіттітологи прочитали в клинописному Гіттітському кодексі: «Коли хто на своєму полі розкладе вогонь і пустить вогонь на поле сусіда і підпалить сусіднє поле, то повинен спалене поле взяти собі, а сусідові віддати добре поле».

У Другій Книзі Мойсея читаємо: «Коли хто чуже поле випасуватиме..., так мусить він віддати за се найлучче з поля свого. Коли загориться багаття і обійме тернину, а при тому погорять копи, чи на пні стояче колосся, чи усе поле вигорить, так мусить той, що через нього сталася пожежа, за попалене заплатити» (2 кн. Мойсея, гл. 22, 5—6).

Теолог Шонфіл, пишучи, що «геній юда­їзму виявлявся не в творенні нового, а в запозиченні чужого», повинен був знати, що юдеї тисячоліттями жили на чужих землях, і були вони тяжко переслідувані. У таких умо­вах бути творцем нових великих самобутніх істин тяжко.

134. Рабіни, чуючи, що сповідники Зара­тус­т­ри кажуть: «Агура Мазда — Господь Бог Іра­ну і Творець і Володар Світу», увели й у «П'я­тикнижжя Мойсея» поняття, що «Ягве -Гос­подь Бог Ізраеля, Творець і Володар Світу».

Немає значення — правдиві розуміння Бога в Авраама чи ні, головне те, що жид вірний Богові свого предка Авраама. У праці «Дай мені пожити ще два місяці» я кажу, що в Авраама жорстокі поняття релігії, Бога, моралі. Він вважав, що сина Ісаака треба зв'я­зати і заколоти на жертовнику.

Він не винуватий, що ще не знав чіткої ме­жі між поняттями добра і зла. Та він — батько, і жиди (його діти) не цураються його, не глузують з його півдикого кочового життя, і не зраджують його безпорадних релігійних шукань. Ні, вони звеличують його. І в цьому їхнє синівське духовне благородство.

Князь Володимир (жорстокий хреститель України (Руси) зрадив віру рідного батька Святослава Завойовника (Великого Лицаря). І за зраду рідної батьківської духовости чужинці (архиєреї християнізму) проголосили його святим. Там, де зрада віри батьківської зветься святістю, немає ні правдивої віри, ні правдивої моралі, а що є — є ритуальна християнська торгівля душами.

135. Сірас Н. Ґордон (відомий дослідник біблійних скриптів) у книзі «Перед Біблією» пише (на сторінці 190), що поняття справед­ливости в значенні «Бог» і поняття зла в значенні «Сатана» були жидам незнані. Коли жиди почали про ці духовні поняття писати, то їх «Звичайно позичили від заратустрія­нізму».

Професор Ґанс Ґутнер у книзі «Релігія і Постава Індо-Европейців», виданій в 1966 році в Лондоні на сторінці 71 пише, що «На основі Індо-іранської віри у старих богів Спітама Заратустра в історії релігій створив десь в 9 столітті перед Христом першу науку і віру в єдиного Бога».

Тут бачимо, що славний Ґанс Ґутнер дату життя Заратустри (орієнтуючись на застарілі джерела) подає ще ранішу: ця дата тепер дослідниками не береться до уваги.

136. Він (Ґутнер) доводить, що ідея віри в одного Бога позичена семітами в оріян. Тим, які б хотіли спростувати твердження Ґутнера, згадуючи фараона Аменхотепа Четвертого, який хотів у Єгипті встійнити віру в одного Бога, хочу сказати: проголосити віру в одного Бога — справа одна, а теософічно її обґрунту­вати — справа друга. Релігійна реформа Амен­хотепа Четвертого потерпіла невдачу, не отри­мавши підтримки від жерців Єгипту.

137. Юдейський цар Йошия (ім'я «Йошия» значить «гоєний Єговою»), сучасник пророка Еремиї. Йошия прагнув строгим царським указом проголосити між жидами монотеїзм (віру в одного Бога).

Цар Йошия «повідставляв ідольські жерці, що понаставляли були царі юдейські, щоб кадили по висотах у городах Юдиних» (2 кн. Царів, 23, 5).

Цар Йошия прагнув, щоб жиди перестали бути ідолопоклонниками, перестали вірити багатьом богам. Та сам він ще необізнаний був з моральними основами однобожжя.

Георг Віллям Картер у книзі «Зороастрія­нізм і Юдаїзм» (на сторінках 53, 54, 106) пише, що «Жидівський дуалізм не був довершеним», «Єгова був творцем усіх явищ — усіх добрих і всіх диявольських явищ», «Та після екзилю (у часи перебування юдеїв у Персії), юдеї про­будилися і усвідомили вони, що існують духовні ворожі сили Диявола, про які вони перед тим не знали».

138. «Енциклопедія Британіка» (у книзі 23, видання 1973 року) на 1013 сторінці пише, що «Зороастріянізм, спеціяльно в демонології, ангеології і есхатології, вплинув на юдаїзм від часу перебування жидів на вигнанні».

Георг Віллям Картер на сторінці 65 (у книзі «Зороастріянізм і Юдаїзм», виданій в 1970 році в Ню Йорку) пише, що «Для жидів була приманливою концепція Агура Мазди, концепція ангелознавства, імена біблійних ангелів — жидівські (Михаел, Гавриел та інші). Та жиди, взявши головну концепцію ангелознавства від зороастріян, оформили її згідно з поняттями своїх звичок і обрядів. У проявленні ідей ангелознавства юдаїзм був глибоко зобов'язаний Персії. Ми знаходимо, між іншим, ім'я перського дева (злого духа) Асмодева, описаного в "Біблії"».

Щоб ці твердження Картера були чіткіши­ми, я скажу, що диявол Асмодев увійшов у свідомість юдеїв тоді, коли вони перебували в Медиї, Персії. Асмодев описаний у біблійній «Книзі Тобі», яка визнана католицизмом канонічною, а протестантизмом — відкинена.

139. Ездра залишає Єрусалим. Він на вер­блюді їде до Ірану (Персії), до столичного міста Сузи. (Слово «сузи» значить «лілії»). Він тішиться, що Юдея (колонія Персії) дізналася, що юдейка Гадасса стала королевою Персії. Як це сталося?

Юдеї почули, що для царя Артаксеркса (Великого воїна) шукають гарних дівчат, щоб жили вони «в столиці Сузи». Мудрий юдеєць Мардохей мав красиву двоюрідну сестру Га­дассу (дочку Абиґайла). Він їй порадив, щоб вона приховала своє юдейське походження.

140. Він (Мардохей) учив Гадассу, як і що вона має робити, щоб цареві Персії догодити.

Коли Гадасса потрапила «до Артаксеркса в царський дім», то вона вже там так догоджала цареві, що цар її «вподобав більше за всіх дівчат і надів він царський вінець їй на голову і поставив її царицею замість Астини» (Кн. Естер, гл. 2, 17).

(Ім'я «Гадасса» створене з назви пахучого дерева «мирт»). Є українське ім'я дівчини Ка­ли­на і є назва дерева калина. Гадасса, ставши королевою, отримала персіянське ім'я Естер (Зоря).

У відповідний час Гадасса признається ца­реві Артаксерксові, що вона юдейка. І хоче помогти своєму народові. І тоді «вийшов Мардохей від царя в царських ризах жовтої і білої барви й в великому золотому вінці і в висоновій та пурпуровій мантії» (Кн. Естер, гл. 8, 15).

І так тепло любив цар Артаксеркс свою Га­дассу (Естер), що дозволив юдеям, щоб во­ни як хотіли, так і мстилися над тими людьми, які їх не люблять. І, маючи таке право, у Персії (Ірані) «вбивали юдеї всіх ворогів своїх, витинаючи мечем, вигублюючи й викоріню­ю­чи й чинили з ворогами своїми, що хотіли. У Сузах, престольнім місті, вбили юдеї й вигу­били п'ятсот душ», і «десятьох синів Гама­нових повішено», «юдеї... повбивали споміж ворогів своїх сімдесят п'ять тисяч» (Кн. Естер, гл. 9, 5, 14, 16).

141. Погромивши у Персії немилих персів, юдеї влаштували радісне свято, яке особливо докладно описане в «Біблії» (у Книзі Естер), маю на увазі «свято Пурім».

Ненависник юдеїв Гаман (прем'єр-міністр, права рука царя Артаксеркса) «кидав пур, то є жеребок, щоб їх (юдеїв у Персії) занапастити і вигубити» (Кн. Естер, гл. 9, 24). Гаман (Пишновеличний) не знав, що королева Естер (Гадасса) — юдейка, і тому втратив голову. І так утратив, що «його і синів його повісили на дереві» (Кн. Естер, гл. 9, 25).

З слова «пур» юдеї створили назву свята Пурім, яке вони весело і врочисто святкують, як день Перемоги. Дбають юдеї, «щоб сі дні Пурім не були визаконені в Юдеїв і спомин про них не зник у дітей їх» (Кн. Естер, гл. 9, 28).

142. Щороку взимку (в кінці лютого і на початку березня) вже більше як дві тисячі років жиди відзначають свято Пурім. У юдеїв справи юдейські вважаються справами їхньої рідної правдивої релігії.

Вечором і ранком (під час свята Пурім) рабіни у синагогах читають «Книгу Естер». І читають натхненно, зворушливо. І під час читання у синагозі зобов'язані бути жінки, особливо молоді дівчата.

143. Вдома вірна жидівська родина у свята Пурім їсть печиво, п'є вино. Там, де є жидів­ське об'єднання, вибирається молода красива дівчина. Вона символічно виконує роль коро­леви Гадасси (Естер). Жиди її вітають. П'ючи вино, благословляють Мардохея, Естер, і проклинають Гамана.

144. «Енциклопедія Британіка» (у книзі 9, видання 1973 року) на сторінці 18 пише, що біблійну «Книгу Естер» написав пророк-рабін Ездра.

Він, прибувши з Єрусалиму до Персії, «був офіційним секретарем юдейських справ при Персіянському суді чи дворі», і був він «рабіном-письменником».

Юдейка Гадасса (Естер) тільки трохи нага­дує українку Роксоляну (дружину султана Су­леймана Другого, володаря Турецької імпе­рії).

145. Згадав про Гадассу (Естер) тому, що жінка не тільки в історії народу, а й в історії релігій світу стоїть поруч з чоловіком, її місце в духовному житті людства священне.

Продовжую розповідь про Заратустру. Заратустра сказав, що Бог (Агура Мазда) — Дух. І це поняття високо оцінили рабіни, написавши в «Біблії», що Бог (Ягве) — Дух.

У заратустріянізмі визначено, що Бог сам себе освітлив для Заратустри. Езикіел-Ездра знаючи про це, написали в «Біблії», що Бог сам себе освітлив для Мойсея.

146. У вірі Заратустри визначено, що Бог (Агура Мазда) за шість днів створив світ, чоловік і жінка були вигнані з раю за гріхи. І згодом ці поняття були впроваджені до «Біб­лії»: Ягве створив світ за шість днів, чоловік і жінка були вигнані з раю за непослушність.

У заратустріянізмі втілене слово — Зара­ту­стра. У заратустріянізмі є пекло, є воскресіння мертвих, є останній суд, є безсмертність душі, є поняття, що накінець злий дух (Анґра Ма­ню) буде знищений.

І юдеї (архітектори християнізму), що жва­во на ослах і верблюдах подорожували між Юдеєю і Персією (Іраном), впровадили понят­тя заратустріянські в християнізм. Вони проголосили, що втілене слово — це Ісус, і в християнізмі є пекло, є воскресіння мертвих, є останній суд, є безсмертність душі і є поняття, що злий дух (Сатана) буде знищений в ос­танній день.

147. У священних писаннях «Ясна» (45,11) Заратустра каже, що Він, Спаситель, буде дру­гом, братом і батьком для того, хто не любить зла і для того, хто принижує Його (Зара­тустру).

І Христос, шануючи слова Заратустри, ка­же: «Мати моя та брати мої ті, хто слово Боже слухає й чинить його» (Лука, 8, 21).

Джералд Л. Беррі у книзі «Релігії Світу» (виданій в Ню Йорку в 1961 році) на сторінках 70—71 пише, що «Ісус завжди лишався жи­дом. Де Ісус був пророком і мрійником, там Павло був державним діячем, будівником і організатором. Павло був справжнім осново­по­ложником християнської релігії».

«Він (Павло) проявив — устійнив ідею Христа як боголюдини (божества і людини) і накреслив паралельність між Христом і ста­рим культом спасіння, внісши нову мораль у стару форму». Митрадисти (заратустріяни) свят­кували Різдво Митри, святкували Велик­день і Епіфанію (Богоявлення), і Павло й це впровадив до християнізму, — пише Джералд Л. Беррі.

148. Євангелисти мудрість Заратустри впро­вадили до Євангелії. На юдейський спосіб її перелицювали. Вірили, що про це ніхто ніколи не довідається.

Людський розум не всебічно передбач­ли­вий. Не передбачали євангелисти 1850 років тому, що Земля кругла, що постануть нові цивілізації і будуть відкопані старі цивілізації, що загинули п'ять чи чотири тисячі років тому.

ВИНИКАЄ ПИТАННЯ: ЧОМУ ПРИ­НАЙ­МНІ ТИСЯЧУ чи п'ятсот років тому ніхто в Европі не виявив впливу Заратустри на «Старий і Новий Заповіти»?

Тому, що триста років тому ніхто в світі не чув про Сумеріян, Гіттітів і їхню релігію. Ніхто не знав, що собою являє «Біблія». Ніхто не знав справжнього походження христи­яні­зму — все було покрите темрявою таїн і охо­ронене догмами, і папською інквізицією.

І щойно в 18 столітті вперше европейці до­ві­далися, що у персів (сповідників науки Заратустри) у Бомбеї (в Індії) збереглися, про­лежавши тисячоліття, священні заратустріян­ські письмена.

149. І з Індії в 1723 році були вперше при­везені до Англії (до Оксфорду) «Євангелії» Заратустри. Та ніхто в Европі не міг їх читати. І француз Анкетиль Дюперрон в 1754 році прибув до Індії, щоб навчитися читати таємні книги заратустріянізму.

У 1771 році вперше в Европі появилися «Аве­сти» французькою мовою — і так пере­дові мислителі Европи довідалися, звідки творці юдаїзму і християнізму черпали бого­знавчі істини. Це й витворило в Европі пра­гнення зробити переоцінку євангельської ан­ге­ології, сатанології, есхатології.

«Гати» вперше на англійську мову були перекладені професором Мультоном і видані в 1913 році. Дослідник історії релігій світу Ґестінґс після видання «Авест» і «Гат», на­писав, що нарешті розум Европи довідався, що «Заратустріянська релігія була релігією жит­тя в аристократичному значенні цього слова» («Енциклопедія Релігії і Етика»).

150. І стало відомо, що християнська ре­лігія не створена з оригінальних чуд Ісусових і з оригінальної науки Ісусової. «Ввійшовши в жидівські доктрини і через цей фільтр про­йшовши, заратустріянізм вплинув на христи­янську теологію», — пише на 205 сторінці Р. Ґіршмен у книзі «Іран», виданій в США в 1965 році. Заратустріянізм, пройшовши через фільтр юдаїзму, втілився у християнізмі в той спосіб, що легенди, створені персами про За­ра­тустру, були приписані Ісусові, очевидно при­стосовуючи їх до юдейських обставин і на­даючи їм юдейське біографічне оформлення.

151. Якщо безупереджені дослідники історії релігій світу устійнили, що християнізм збу­до­ваний на духовних основах Заратустри, Кріш­ни, Будди, то виникає питання: був Ісус істо­ричною особою чи ні? На це питання я даю відповідь у праці «Будда, Бог і християнізм».

Заратустра перший визначив, що перед престолом Бога (Агура Мазди) є сім добрих духів. Іоанові Богословові це поняття Заратустри сподобалося. І він нічого про Заратустру не згадуючи, написав: «благодать вам і спокій від того, що є, що був і що прийде, і від семи духів, що перед престолом його» (Откритіє Івана Богослова, 1, 4).

152. Заратустра на основі староукраїнської (Оріянської) віри учив, що «Праведне Сонце — син Отця Небесного».

Русич-ратай під час сходу сонця молився на полі: «Святе праведне Сонце, милий Боже, любе світло наше».

Маттей, позичивши від Заратустри мірку­вання про Сонце — сина Бога Отця, написав: «Тоді праведні сіятимуть, як сонце в царстві Отця свого» (Маттей, 13, 43). У Євангеліях Маттей написав, що перебуває «Сонце в царстві Отця свого». У Євангеліях Сонце є Божеством? Євангельське обожнене сонце не є євангельським.

153. Заратустра на основі Оріянської віри учив, що на світі є сини Світла і є сини Тьми, сини Тьми підуть у тьму. Ці поняття у дохристиянській Русі (Україні) визначені словами «Білобог» і «Чорнобог».

Маттей, позичивши від Заратустри при­ваб­ливе поняття про діяння двох сил проти­лежних (ворожих), переосмислив їх майже до непізнання. Він написав: «сядуть з Авраамом, Ісааком, Яковом у царстві небесному, а сини царства будуть повикидані в темряву над­вірню: там буде плач і скреготіння зубів» (Мат­тей 8, 11—12).

154. Наші предки (Святослав і його прав­доносні воїни — достойні сповідники віри батьків своїх) вірили, що є рай (вирай, порай) у значенні «світ вічної квітучої приємности».

В часи Заратустри в Ірані слово «порай» чи «вирай» вимовлялося як «пайридася». Сьогодні вчені визначили, що іранське (пер­сіянське) слово «пайридася» вживається евро­пейцями як «парадайс».

«Християнське слово «парадайс» було взяте від персіянського слова «пайридася», — пояснює на 172 сторінці «Світова Біблія», видана в 1973 році в США.

155. Заратустра на основі Оріянської віри учив, що та людина, яка тримає зв'язок з злим духом (і про це визначено у «Авестах»), піде до злого духа (до сатани Анґра Маню) на загибель, щоб дух її врятувався від покарання в часи приходу Священнослужителя.

Апостол Павло (архітект християнізму), сподобавши міркування Заратустри, написав, що людину злу треба «видати ... сатані на погибель тіла, щоб дух спасся в день Господа Христа» (1 до Коринтян, 5, 5).

У слові «До Коринтян» апостол Павло мислення Заратустри спрощує: «Заратустра ка­зав, що зла людина сама піде до зла і там її тіло загине. Апостол Павло вважав, що не треба ждати поки вона «сама піде», її треба «видати ... сатані».

Людину «видати... сатані» (репатріювати її, не питавши в неї згоди). «Видати... сатані на погибель тіла». Жах огортає людину укра­їнську, коли вона пригадує часи «видачі сатані на погибель тіла» в обійми інквізиторів Москвинської тиранії.

Апостол Павло вважає, що людину треба видати, тобто вбити, щоб врятувати її духа. Ма­ючи поради апостола Павла на увазі, папські інквізитори живцем спалили чеха Івана Гуса, тобто «видали сатані... на по­ги­бель тіла». Щоб дух Івана Гуса «спасся в день Ісуса Христа».

156. З Могаметом я «познайомився» біля Ляґору (на границі Пакистану й Індії), ведучи біля мечеті розмову з мусульманським діячем Алі Абу. Алі Абу, довідавшись, що я укра­їн­ець, який не вважає себе християнином, пода­рував мені «Коран».

Запросивши на каву до своєї господи, Алі Абу сказав: «Було б добре, щоб ви стали мусульманином. У ваших очах є вогонь віри, я бачу. Я допоможу вам ширити науку Мога­мета між вашими людьми. За грішми жодної затримки не буде, я нафтовий промисловець». Я сказав: «Алі Абу, ви араб і віра ваша арабська. Я живу, щоб відродити і поліпшити віру батьків моїх, щоб в українця була віра українська».

157. У літаку, прямуючи з Бомбею до Цюріху, я читав «Коран». І пригадував мою розмову з студентами парсами (персами, спо­відниками науки Заратустри). Вони (люди Заратустри) живуть окремою «державою», що знаходиться біля славного Тачмагалу.

І думав я: в чому сила віри? Справді, коли б справу християнізму взяли б в свої руки шістнадцять століть тому не римляни, а якийсь інший народ (народ недисциплі­но­ваний і без організаційних навиків), лежали б писання євангелистів припалі пилом. І щезла б християнська релігія так, як і всі інші тогочасні релігійні рухи Римської імперії.

158. Римляни — творці могутньої імперії, їх можна любити і їх можна ненавидіти. Та вони люди стальної дисципліни, витривалости, под­виг вони вважали ознакою людської гідности.

Вони — люди великих організаційних нави­ків і священного культу понтифіків (верхов­них жерців Риму). Вони з тих чи інших імпер­ських міркувань проголосили християнізм імперською релігією.

Вони створили могутню високодисцип­лі­но­вану християнську організацію на непо­руш­­них основах — латинська мова — мова свя­щенна, архиєпископ Риму (папа римський-пон­тифік) — намісник Бога на землі.

Там, де дисципліна добровільна чи виму­шена, і там, де священний авторитет, тріюм­фує успіх і перемога. Усі буремні сили про­тес­тантизму вміла витримати імперська (като­лицька, тобто універсальна) церква Риму.

159. Стало чудо — католицизм посвіжішав і поліберальнішав у борні з протестантизмом. Протестантизм став мужнішим і відважнішим. Католицизм не міг заволодіти душею людства і протестантизм не міг заволодіти душею людства тому, що вони, самі себе прив'язуючи до стовпа ганьби, розбудили розум Европи і створили самі до себе насторожене ставлення.

Протестантизм, знеславлюючи авторитет папи, не створив свого єдиного протестант­ського авторитету. І тому подробився на де­сятки ворожих сект, які самі себе знесилюють і знеславлюють. У них багато авторитетів, які в ім'я Христа самі між собою не здібні знайти спільної мови.

160. Слово «протест» не належить до слов­ника людей будуючих, творчих. Протест ли­шається протестом. Архиєпископ Риму (папа римський) лишився найбільшим у світі ліде­ром християнізму: католицизм сильний своїм беззастережним авторитетом, хоч майбутнє нічого доброго для християнізму не пророкує. Іде духовне відродження народів Европи, Азії, Африки, творячи нову Духовну Весну Людства.

161. Так, є в трагічній долі людства щось комічне. Пророк Могамет щиро вірив, що «Тораг» (П'ятикнижжя Мойсея) — святість дана Богом особисто Мойсею на горі Синай. Він щиро вірив, що «Євангелії» — святість юдеїв — творців реформованого юдаїзму.

Могамет — чарівна дитина колоритного Арабського світу. У 570 році у селищі Мекка в заможній родині народився хлопчик. Маючи шість років, Він став круглим сиротою. І жив без опіки, за Меккою на вбогих долинах пас вівці. І вчився. Він до школи ніколи не ходив. Вдень — сонце, в погідні ночі — місяць і зорі були Його учителями. Підрісши, почав на хліб заробляти, прислуговуючись купцям-мандрівникам, які на верблюдах возили крам на ярмарки Єгипту, Персії, Сирії.

162. Могамет, мандруючи, бачив, що араби поділені на численні роди і племена. І мають вони 360 богів, хоч і є міркування, що є один Аллах (Бог) — найголовніше їхнє божество.

У Могамета (є думка, що під впливом християн-несторіян) виникло натхненне переконання, що є тільки один Аллах. Немає значення чи вірять араби, що Аллах головний Бог чи один з числа головних Богів.

Могамет почав свою науку проповідувати, кажучи «Ла ілага ілла Аллаг, Могаммед расул Алл». Що значить «То не бог, Аллах — Бог, а Могамет — пророк Аллаха!» Нестерпні глузу­вання, приниження і переслідування терпів Могамет.

163. Рідні люди при різних нагодах підні­мали Могамета на глум, мовляв, «самозваний пророк Аллаха появився!» Він рятував своє життя втечею у селища, віддалені від Мекки. Він в душі своїй відчував покликання. Він знав, що Він тій силі, яка хвилює душу Його, готовий життя віддати, Він вірив, що Він — пророк.

Тепер у США проповідує свою науку індус Магаріші. Він має волосся довге як у жінки, тримає в руках квітку, завжди спокійний і ус­міхнений. І люди, захоплюючись його нау­кою, кажуть: «Який скромний наш Учитель Магаріші, не величає себе ні пророком, ні Великим Майстром». Вони не знають, що слово «Магаріші» це не ім'я, не прізвище, а духовний титул. Санскритське слово «Мага­ріші» значить «Великий Пророк».

164. У Бейруті (на аеродромі), ведучи роз­мову з могаметанами, які прямували на про­щу до Мекки, я був зачудований їхньою від­даністю Могаметові. Між християнами такої відданости Христові тепер вже рідко де можна побачити.

Вони (могаметанські прочани) сиділи у бі­ло­сніжних одіннях. Настрій у них врочистий. Вечером вони тут же (на аеродромі) прослали свої похідні килими і, ставши на коліна, мо­ляться. Віра їхня їх єднає. Ніщо в світі (ні наука, ні техніка, ні чуда цивілізації) не спроможні так хвилювати і єднати людські душі, як рідна віра.

165. Коли в сьомому столітті араби, під­нявши криву шаблю Могамета, вторгнулися в Персію (Іран) і почали персіянів, які ви­знавали науку Заратустри, навертати на прав­диву віру в правдивого Аллаха, вони (араби) натхненно рекли: «Мусульманізм — найправ­дивіша віра! У нас, мусульман, є ал — Сірат!» (Душа померлої людини йде до Неба і коли вона праведна, то залишається на небі, а коли ні — її скидають у пекло). Заратустріяни від­повіли релігійним вторжникам: «Заратустра тисячу років перед народженням Могамета ішов по Іранській землі від селища до селища. І проповідував Він, що "душа померлої лю­дини йде до Неба, і коли вона праведна, то залишається на Небі, а коли ні — скидають її в пекло". І що це справді так є — ми маємо священні книги "Авести", читайте, не ганьте нас, ми і животину любимо».

166. Сповідники науки Заратустри (прав­диві сповідники) чотири рази на місяць (2, 12, 14, 21) влаштовують Свято Животини. Вони для кожної скотини (корови, коня, вівці, собаки та іншої свійської животини) готують святкові обіди. Очевидно, обряд цей старо­давній оріянський.

Він бере свої початки з епохи раннього Трипілля.

Наші предки хлібороби взимку (під час перемоги Світла над Тьмою — маю на увазі ско­рочення Ночі і продовження Дня) особ­ливо були доброзичливі до животини, їй також надокучили холодні довгі зимові ночі і вона також відчуває прихід Різдва Світла Дажбо­жого. І люди (її вірні приятелі) несли їй вечерю — щирішу мірку зерна, сіна, хліба.

167. Могаметани, вогнем і мечем утвер­джу­ючи науку Могамета в Ірані, рекли іранцям, що є Добрий Дух (Аллах) і є злий дух (Ебліс). (Є міркування, що Могамет, оформлюючи бу­дову своєї науки, з арабського слова «ба­лас», що значить «зло», створив слово «Іблас»).

Заратустріяни відповіли релігійним вторж­никам: «І Заратустра, пророк наш рідний, учив нас, що є Добрий Дух (Агура Мазда) і є злий дух (Ангра Маню).

Могаметани відповіли: «Коли Могамет сказав все те, що й Заратустра, значить Заратустри не треба!» Іранці покорені арабською військовою силою, не мали права відповісти: «Коли в Заратустри є все те, що й в Могамета, нам Могамета не треба!»

Віра переможців (незалежно від того прав­дива вона чи неправдива) панує над вірою переможених.

168. Історик Клавд Філд у книзі «Персіян­ська література» (на сторінці 33), виданій в Англії, пише: «Коли персіянин — сповідник За­ратустри вперше почав студіювати «Коран», то він в «Корані» знайшов багато своїх (зара­тустріянських) вірувань, які були в «Корані» (Читанні) тонко замасковані — Агура Мазда і Анґра Маню названі Аллахом і Іблісом».

Так, є в трагічній долі людства щось ко­мічне. «Коли в «Корані» ви знайшли багато іранських вірувань, значить вірте Могаметові, а не Заратустрі. Вірте переможцеві — Мо­га­мет переміг Заратустру!» Хіба це не трагедія!?

Заратустріянин, ідучи на смерть (він не хоче бути мусульманином), відповідає: «Наше від нас чужинцями взяте і на чужий спосіб перелицьоване, і тепер принесене до нас, і ми повинні за такі святощі, до нас принесені чу­жинцями, стояти перед чужинцями на колінах і їх обожнювати, а себе проклинати, звати паґанами, нечистивими. О краще достойна смерть, ніж недостойне життя!»

169. «Проповідуєте, що і Заратустра і Будда були скитами? Проповідуєте, що скити — то предки русичів, бо скити мали головний наці­ональний символ — тризуб? Не проповідуйте цього, скити — то перси (іранці), тобто, ди­ку­ни, кочовики!» — так каже український інте­лі­гент, вихований у школі грецько-латинського християнізму, опанованого апостолами евро­поцентризму.

Апостоли европоцентризму речуть: «Гре­ки — учителі людства, греки — перші мислячі люди, греки — майстри грецької ортодоксії, греки — батьки культури і цивілізації. Схід Европи — місце диких варварів (кимерів та скитів)».

«І єдине, що греки зробили зле для ук­раїнців (старих русичів), це те, що пона­пи­сували у своїх архівах, нібито українці (ру­сичі) — це скити і нібито сучасна Україна в старі часи звалася Скитією».

170. Український інтелігент грецької орто­доксії обурливо каже: «Ми ж сповідники грець­кої ортодоксії, відхрещуємося від всього скитського! Нестор-літописець написав, що греки Русь звали "Велика Скитія", ми спро­стовуємо це!» Не спішіть самі себе спросто­вувати, «підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття!»

171. Коли історики устійнили, що Спітама Заратустра був скитом, треба почути, що стародавні греки говорять про нього. І що пишуть сьогодні про скитів історики Скитії.

Доктор Р. Ґіршмен (археолог, учасник ар­хеологічних експедицій в Ірані, Іраку, Афга­ністані, почесний доктор Тегеранського уні­вер­ситету), як працю свого життя, подарував науці книгу «Іран», видану у Великій Британії в 1961 році.

І в цій книзі (у розділі «Кімеріяни і Скити») на 97 сторінці Він (Ґіршмен) пише, що «Кі­меріяни і скити принесли лихо для Малої Азії, Сирії, Палестини. Їхні вторгнення відріз­ня­ли­ся від малих проникнень персів (іранців) і ме­диянів, роблених три чи чотири століття ра­ніше. Агресивні вершники (скити і кімери) во­йовничими ордами, як розбурхана течія, ли­лися з південних схилів Кавказу». «Геродот зберіг у пам'яті цей епізод і ассирійські аннали також дають деталі про це велике історичне значення. Кімери і Скити відомі в анналах, як Кімераї і Ішкузаї, і це ім'я також стрічається в «Біблії». Твердження Геродота, що Кімери ішли впереді, гнані Скитами, цілком не від­по­відає дійсності. Ці два народи (Кімери і Ски­ти) були міцно споріднені, вони говорили од­нією мовою і жили вони воєнними звичаями».

172. Доктор Р. Ґіршмен передав для Теге­ран­ського музею Кімерійсько-Скитські скар­би, знайдені археологічними експедиціями. Він свої твердження всесторонньо умотиву­вав. Іранці знають, що скити — це чужинці, які в древні часи вторгалися до Ірану.

Скити — це гіттіти, які колонізували про­стори сучасної Туреччини і 2900 років тому (під час розбишацьких мандр ахейсько-до­рій­сько-семітських племен) вернулися в Оріяну (Праукраїну), на простори предків своїх, де жили їхні одноплемінники кімери (кімерійці).

173. Філософ-історик Мілес Менандер Дав­сон — у книзі «Моральна Релігія Заратустри», виданій в Ню Йорку в 1969 році (на сторінці 16), пише: «Заратустра був високо оцінений грецькими і римськими письменниками. І доказом цього є те, що велике число справок про нього і життя його знайдено у стародавніх книгах. Пітаґор відвідував Заратустру. І про час цього відвідування стало відомо пізніше. Платон задумував їхати на Схід студіювати з маґами. Та війна з Персією йому перешкодила здійснити цю подорож».

174. Ні, не грек Пітаґор (основоположник грецької філософської мислі) учив скита, а скит учив грека. Учні Продікуса, сучасника Сократового, повідомляють, що в Греції є копії рукописів Заратустри, «Гати», Греки ці рукописи довго приховували: у Греції все, що не грецьке, повинне без розголосу служити інтересам Греції.

Славний А. В. Віллямс Джаксон у книзі «Зо­ро­астер» (на сторінці 142) пише, що «Неоплатонівська школа не була без впливу зороастріянізму». «Платінус, великий неопла­тонівський філософ, був у Персії під час раннього періоду Сассанії», — пише М. Н. Далла на 358 сторінці у книзі «Зороаст­ріянська теологія».

175. «Енциклопедія Британіка» (на сто­рінці 1011, у книзі 23, видання 1973 року) пише: «На Заході престиж Зороастра завжди був високо проникливий. Зороастер був учи­телем грецького філософа і математика Піта­ґора. Незчисленна кількість книжок в грець­кій мові була розповсюджена під ім'ям Зо­роастри, в яких порушувалися теми природи, астрології, маґії. Жиди і християни ототож­нили Зороастру з своїми пророками, вклю­чаючи і таких, як Езикіел і Барух».

176. Греки формували своє філософське мислення, орієнтуючись на скита Заратустру. Освіченим людям відомо, що «Поліґістер (десь в першому столітті перед Христом), Плутарх (46—120 роки до «нашої ери»), Апуліус з Мадари (124—170 роки «нашої ери»), Климент Александрійський (150—211 роки до «нашої ери»), Діодорус з Еритреї (60 років до «нашої ери») і Арістоксенус (учень Аристотеля) пишуть, що Пітаґор був учнем Заратустри», — пише на 143 сторінці М. Н. Далла в книзі «Історія Зороастріянізму», ви­даній в Бомбеї в 1963 році. Знаємо, що Платон в 390 році до «нашої ери» широко писав про Заратустру. Гордий Ціцерон звеличував Зара­тустру.

177. Олександр Македонський (336—323), учень Аристотеля, зненацька, розбивши іран­ську (перську) армію біля Арбели в 330 році, довершив справді дикий варварський подвиг: «вкинув заратустріянські рукописи у вогонь», — пише на сторінці 293 М. Н. Далла в книзі «Історія Зороастріянізму».

Вони (греки Олександра Македонського) були не кращими, як дикі варвари, очолені ханом Батиєм. Вони нищили в Персії перське скульптурне мистецтво, клинописні письмена. Підпалюючи будинки, вони грабили золото, срібло. І що справді це так було, пише сам грек Діодорус (17, 72).

178. Палення в Персії рукописів, здійснене греками, це «факт Олександрового розпусно­го вандалізму», — пише на 184 сторінці М. Н. Далла у книзі «Зороастріянська Теологія».

Олександр Македонський, вторгнувшись у Персію (Іран), почав персів силою вогню і меча навертати на грецьку православну віру в Зевса, Атену, Деонисія, Артеміду та інших гре­ць­ких богів і боженят. Греки в Персії руй­нували святині Заратустри. І в цей час були греками спалені першорукописи «Авест». І такий (ні, ще потворніший!) «факт Олександ­рового розпус­ного вандалізму» довершують грецькі єреї і архиєреї в Русі (Україні) в 988 році.

179. Коли греки були з Персії вигнані, пер­си (заратустріяни) радісно зітхнули, ожили. Персіяни вигнали з Персії до Греції чорно­ризних грецьких жерців (єреїв). І відновили в Персії рідну національну персіянську віру, втверджену в науці Заратустри.

Та тільки чотириста років персіяни вті­шалися духовною волею, розбудовуючи своє державне життя. На їхні землі вторгнулися орди арабські, навертаючи силою вогню і меча персіянів на віру мусульманську.

Незважаючи на многовікові пересліду­вання, є й сьогодні в Персії невелике число сповідників Заратустри. Але вони поставлені поза законом. Вони таємно сходяться, щоб чи­тати «Авести». Мусульмани звуть їх «геб­ри», що значить «невіри», «неправдиво­віру­ючі». Невелика частина безстрашних і войов­ничих курдів сьогодні сповідує науку Зара­тустри.

180. Роберт О. Балу, Фрідріх Спіґельберг і Горес Л. Фріс (видатні історики розвитку релігій світу, професори Колумбійського уні­вер­ситету) у книзі «Світова Біблія», виданій в Ню Йорку в 1973 році, на сторінці 163 пи­шуть, що «Зороастріянізм більше ніж юдо-християнізм безперечно-безсумнівно міг би бути привілейованою релігією Европи і Аме­рики», їхня книга є важливим підручником для студентів Канадських і Американських університетів.

Рідну Українську Національну Віру про­по­відуючи, я вчу: в світі не треба ділити релігії на привілейовані і непривілейовані. Кожний народ (підполюсний Ескімоський народ чи екваторіяльний Уґандський народ) має право по-своєму відчувати і любити сонце!

 

ДЕНЬ 15

 

1. Оріяна — вибрана земля Дателя Буття. Чому вона вибрана? На це питання я даю від­повідь в об'явленнях «Різдво Світла Дажбо­жого» і «Великдень Світла Дажбожого».

Оріяна — земля першолюдини оріянської, або, як пишуть археологи, арійської. Над Дніпром самонародилася і самоутвердилася першооснова Ведійської (Мізинської) духово­сти, яка зачарувала світ і яка сьогодні панує у навиках, стимулах, почуваннях і помислах білої людини.

Оріяна — це, як казали старі перси (іран­ці), Мага Сакия, або, як казали старі юдеї епохи Езикіела-Ездри, Ґомерія, тобто — Кіме­рія (Сумерія). Чи — Скитія.

2. З Оріяни (Праукраїни) — з Мага Сакиї «В п'ятому столітті перед Христом оріянські за­войовники знову вторгнулися до Індії і ство­рили державу на узбережжі Ґанґесу. І одне з цих оріянських племен Саки осілося в Капі­лавасту, десь сто миль на північ від Бенаресу і тридцять чи сорок миль від Гімалаїв. Вони були людьми хліборобськими, але також плекали стада скоту. На чолі нової держави Сакиї став володар Суддгодан, який був одружений з двома доньками магараджі сусіднього племени Калинів», — пише Неве­діта-Рамаркрішна-Вівекенанда у книзі «Міто­льо­гія Індуїзму і Буддизму», виданій в 1913 році в Лондоні (Англія).

3. Володар Суддгодан з своїм войовничим плем'ям на конях і возах прибув з Оріяни (Пра­україни) в Індію і заснував біля Ґанґесу нове царство Сакия. Українець, який прибув з Галичини до Канади і поселився у степу (в Ма­нітобі біля Давфину), назвав своє нове міс­це побуту рідним словом «Україна». Тепер ми розуміємо, чому оріянський вождь Суддго­дан, прибувши з Оріяни (Мага Сакиї), назвав царство, яке він в Індії заснував, ім'ям Сакия.

Суддгодан — тато Ґаутами Будди. Суддго­дан говорив мовою тата Оря і мами Лель, і хоч це було 2500 років тому, ми розумом душі нашої відчуємо дух мови предків наших. Санскритське прізвище Суддгодан склада­ється з слова «судд», що значить «правдивий», «розсудливий», «судливий», «ясний» і слова «дан» чи «дана», що значить «даний». Є в нас ім'я Богдан (Богом даний), Суддгодан -Судженням даний.

4. Суддгодан — цар Сакиї. «Саки — це Ски­ти», — так говорять всі без винятку історики Індії, Европи. «Скити відомі як Саки», — пише історик Б. Лендштром у книзі «Розшуки для Індії», виданій в 1964 році; немає потреби тут згадувати число сторінки — іде ж бо мова про істини загально всім знані і всіма осві­че­ними людьми визнані. І коли я, пишучи про скитське походження Будди, згадую імена істориків і назви їхніх книг, то роблю це тіль­ки тому, щоб українська спільнота, яка пере­буває під впливом чужовірної інтелігенції, бачила, що Лев Силенко не творить казки. Він оповідає про істини широко відомі та спритно відгороджені від життя українця-чужовіра.

5. Історик-дослідник Д. Гаттапададгая у книзі «Історія індуської філософії» пише, що «Будда належав до племени скитів. Він ніколи не переставав гордитися своїм походженням». У скитів (оріянів) — тризуб — священний символ. Тризуб — святий символ Будди.

Ми, українці, сьогодні в хатах на почес­но­му місці тримаємо Трисуття (Тризуб) — свя­тий символ Мага Скитії (Праукраїни-Руси). І ми, українці-рідновіри, внуки Дажбожі, сумуємо, що наші рідні брати-чужовіри (спо­від­ники християнізму грецько-латинської інтер­претації) не мають права рідний символ — святий Тризуб поставити вище хреста. Хрест — символ інтернаціонального християнізму, очоленого запеклими ворогами українського самостійного життя.

6. Сьогодні в Індії (на святинях індуської національної релігії) сяє золотий тризуб так, як на святинях грецької ортодоксії — хрест, або на святинях мусульманської релігії — півмісяць. Сьогодні індус в Індії каже «трисула» в значенні «тризуб», трисула — свята небесна зброя Бога Шіви, як про це пише індуська біблія «Магабгарата» (222, 5009).

7. «Будда був скитом», — пише Кшиті Ма­ган Ген у книзі «Індуїзм». Щоб не було неяс­ностей, зазначую: слово «гінду» персіянське, і значить «інду» (індус). Суфікс (від латин­сь­кого «суфіксус», прикріплений, частина слова між коренем і закінченням) «ізм» призначений для оформлення ім'я народу, наприклад «юдаїзм», що значить «Юдейська дорога життя», «суспільство юдейського закону».

Доктор Сарвепалі Радгакрішнан (прези­дент Індії) у книзі «Гіндуська Дорога Життя» пише, що гіндуїзм не означає тільки гіндуську релігію, а шлях життя, характерний для всього народу Індії.

8. Так, як у «Євангеліях» виразно від­зна­чено, що Христос був жидом, так у «Трипі­таках» виразно відзначено, що Будда був скитом (оріянином).

Німецькі, французькі, англійські, індуські, китайські, японські, італійські історики й всі освічені люди знають, що «Будда був скитом». У Чикаго 4 квітня 1970 року в залі «Леви» (2352 Чикаго авеню) під час промови я сказав, що Будда був скитом, скити — наші предки, скити — наше стародавнє ім'я; не всі німці знають, що слово «тевтон» стародавнє ім'я нім­ця, не всі українці знають, що слово «скит» стародавнє ім'я українця. І ці мої твердження огречені й юдаїзовані українці підняли на глум. Присутній добродій Іван Дейчак тоді сказав: «Чого глузуєте? Глузуйте не з про­мовця, а з своїх обмежених знань. Справді, Будда був скитом, справді, ми, українці, ко­лись звалися скитами».

9. Виникає питання: коли історики і сповідники буддизму вважають, що Будда був скитом, і коли скити є нашими безпосередніми предками, то якою мовою говорив Будда? І які Він мав звичаї, і чи був Він козаком — так, так — чи був Він козаком (косаком)?

Сьогодні я перебуваю у Бенаресі — святому місті буддизму. Говорю з буддистами на березі Ґанµесу. Буддист Ананда каже мені, що у «Вишіста і Вісмамітра» (у славних легендах Ін­дії) оповідається, що саки (скити), прибув­ши до Індії, «були білошкірими людьми». «Вони були білошкірим хоробрим плем'ям кіннотників».

10. Сьогодні Капілавасту (столиця Сакиї) зветься Падарія. «Кажеш, що ти українець, родився біля Дніпра? Будда був таким біло­шкірим, як ти сьогодні. Він був русявим, світ­лооким, струнким. Він не був таким, як Він тепер зображений на скульптурах. Китайці зображають Будду з китайським обличчям; на Цейлоні Будда має обличчя смуглявого цейлонця»,— сказав Ананда.

Я відповів: «Історик Б. Лендштром ось в цій книзі "Розшуки для Індії" пише, що "Скити відомі як саки". Поділяючи твердження істо­ри­ка Магастенаса, історик Б. Лендштром зазначує тут, що "Скитія — це Україна"».

11. Буддист Ананда, побачивши на моєму вбранні трисуття, сказав: «О трисула — свята емблема великої Скитії, знак оріянський. Ми, буддисти, шануємо тризуб так, як християни хрест. Трисула в оріянських духовних понят­тях значить триєдиність — три першооснови світу (творіння світу, світ і нірвана)».

«Хто ви є?» — спитав мене буддист (палом­ник з Японії) доктор Кіічі Уєда — професор Токіо університету. Він обідає зі мною в ресторані Кларк в Бенаресі. Ми обмінялися візитками.

Я відповів: «Я сакия, або, як тепер кажуть, українець, турист з Канади. Ці книжки я купив у Індії. Ось Крисмас Гумпрейс у книзі "Мудрість Буддизму" виданій в 1960 році пише, Будда "Суддгартга Гаутама народився в родині короля Скитського племени, що належала до касти кшатриїв".

Слово санскритське «кша», з якого похо­дить слово «кшатрия», ми, українці, вимов­ляємо, як «кіш»; у нас той, хто очолює кіш, зветься кошовим».

12. Чарівний життєпис Будди. І людство вічно буде душею красивішати, вивчаючи життя Будди. Володар Суддгодан, маючи 50 років, став татом. І утішився.

У багатій і квітучій Сакиї, чарівній піс­ня­ми і танцями, над побережжям тихого-тихого Ґанґесу народився принц. Аніл де Сілва-Від­жіл у книзі «Життя Будди», виданій в 1955 році, пише, що «Королева Мая, дружина ко­роля Суддгодана, який був скитської націо­нальности, спородила сина».

Мая, відчуваючи, що має родити дитину, сказала своєму чоловікові, що піде до палацу свого тата в Калинів. І там родитиме. Чоловік Суддгодан погодився. Та в дорозі (у кві­тучому селянському гаю біля Лумбини), що є на території сьогоднішнього Непалю, Мая спородила сина.

13. Буддисти уквітчують свого великого Учителя Будду в чарівні священні оповідання. Вони вірять, що Будда народився непорочно. «Священне дитя вийшло з лона Маї через бік». «Будда народив сам себе в Оленячому гаю біля Бенаресу», — сказав буддист (палом­ник з Китаю), місце народження Будди огля­даючи, — Маїн тато (володар держави Кали­нів) привіз її до Кашлавасту з святим дитям».

14. Священні оповідання про Будду гово­рять, що Він (Будда) перед своїм народженням жив на Небі. Щоб звільнити людей від страждань, смерти, клопотів, заздростей, вад, Він втілився, придбавши тіло людини.

Він (Будда), з Неба оглянувши вселенну, вибрав непорочну діву Маю. Він з Неба спу­стився на Землю у вигляді веселки (сонячного спектру).

Читаючи священні оповідання про Будду, знаємо, що «Євангелії» пишуть, що «Ягве-Господь Бог Ізраеля», «Отець небесний» вибрав ніжну милу доню Марію, щоб вона Йому народила Сина (Боголюдину). Греки спотворили правдиве ім'я Міріям (Гірка), вимовивши його як Марія.

15. Буддисти, обожнюючи Буддину маму, звуть її ім'ям Магамая, що значить (з мовного погляду) «Могутнє маїння», «Велика Мрія», та з погляду буддистської віри — Велика Мати.

Рис-Дейвидс у книзі «Буддизм» пише, що «Будда не родився так, як родяться звичайні люди. У Будди не було земного отця. Будда з власного бажання сам зійшов зі свого Не­бесного Престолу в лоно матері».

«Зразу після народження Він проявив знак свого високого духа і своєї могутньої святої величности. Земля і Небо з'єдналися під час Його народження, щоб віддати Йому хвалу».

«Квітучі дерева добровільно схилилися над Його матір'ю, ангели і архангели були присутні й принесли Йому свою допомогу. Його мати була найкращою і найнепо­роч­ні­шою з жінок. І опікун-отець Його був з цар­сь­кого роду, він був багатим і могутнім царем».

16. Почувши про народження принца Са­киї, прибув з Гімалайських гір славний муд­рець — святий чоловік Асіта. Він побачив на тілі новонародженого риси величности. І ска­зав «Я сміюся з радости, що Спаситель світу наро­дився, явився на Землю. І плачу, що вже не маю часу жити довго, щоб побачити здійснені ним подвиги».

І прибули духовники (браміни), які помі­тили, що новонароджений принц Сакиї має 32 знаки величности на тілі своєму, має гарну досконалу будову всіх частин тіла свого».

Святий чоловік Асіта сказав: «Така пре­красна дитина ще ніколи в світі не була народжена».

17. Під час народження Будди на Небі поя­вилася зоря. І цю зорю перші побачили Боги. Три Боги, ідучи за рухом зорі, прийшли з дарами до новонародженого Спасителя.

Сім святих, що також прибули, сказали: «На­родилася Велика Людина». Цар Суддго­дан, звеличуючи народження сина, роздавав бід­ним людям щедрі дари. Історик Бравн у книзі «Пишний Похід Індії» пише, що «Тоді, ко­ли народився Гаутама Будда (в 563 році до «нашої ери»), оріяни в Індії жили у глиняних ліплених хатах. Хати були з плетеного хворосту».

18. Новонародженому принцеві дали ім'я Суддгартга чи Сиддгарга. Слово «судд», як вже знаємо, означає «суджений», «судьбо­вий». Слово «гатга» (гатха) значить «натхнен­ний», «успішний», «переможний». Долею (судь­бою) натхненний.

Ґаутама (Гаутама), (так, як у Заратустри — Спітама), родинне прізвище Будди. Вдумливі дослідники Буддиного життєпису вважають, що далекі предки Будди мали стада темних корів. Тато Буддин і дід Буддин були воєна­чальниками (кшатриями), і такими вони при­були з Оріяни (Праукраїни).

Санскритське слово «тама», як я вже го­ворив, значить «темно», «темний». І спочатку рід Буддин мав прізвище Кутама, що значить «Ті, котрі мають темних корів».

19. Буддин тато Суддгодан мріяв, що його син виросте і стане могутнім володарем бага­тої Сакиї. Щоб син призвичаювався до во­лодарського життя, Він оточив його свободо­любною молоддю, чарівними дівчатами. Збу­ду­вав для нього три палаци — Зимовий палац, Літній і Осінній. Все, що могло зажурити молодого принца і створити на його душі неприємний настрій, було забрано з палаців.

Будду оточували талановиті вчителі. Він студіював санскритську граматику, астроно­мію, літературу, математику і особливо священні книги «Веди».

20. Будда знав обов'язки ведійських (оріян­ських) Богів Сварга, Дабгу (Дажбога), Дива, Варуна (Перуна), Ваю (Віяння, Вітер), Мо­ре­ни (Бога тьми, смерти), Мокші (Богині заспо­коєння, плачу), тобто Макоші, Агні (Огню). Усі ці Боги Ведійські були Богами дохрис­тиянської України (Руси), і Вони знані нам не тільки своїми іменами, а й обов'язками. Орія­на (Праукраїна) — свята Вітчизна Ведійських (оріянських) Богів.

Юний Будда дивував свого учителя Виш­мамитру великим знанням «Вед» і вмінням ясно висловлювати думку. В оріян було устій­нене переконання (і воно, переживши тися­чоліття, залишилося сучасним), що тільки та людина, яка вміє ясно висловлювати думку усно або писемно, може здійснювати ясні пра­вильні справи. В оповіді «Закони Правиль­но­го Життя» я визначив десять основ Правиль­ного Думання, Правильного Хотіння і Прави­льного Виконання, без втілення в життя цих основ людина не може бути творцем життєвих успіхів.

21. Будда, як син царя — воєначальника (Кшатриї), любив військові звичаї. Він улаш­товував військові забави. І легко в бою пере­магав своїх суперників. Коли Йому випов­нилось п'ятнадцять років, Він поруч з іншою аристократичною молоддю Сакиї був обря­дово переведений у стан косаків.

Що це значить? У скитів (саків), так як і в гіттітів, був звичай, що цар і всі воєна­чаль­ники та їхні діти (юнаки) переважно носять косу (чуб). Голова поголена, а на тім'ї — коса, або, як українці кажуть, чуб, а дехто глумливо — оселедець.

Юний Будда, отримуючи бойову зброю, став носити військове звання «косак», що зна­чить — той, хто удостоєний правом носити косу. Звичайні хлібороби Сакиї не були коса­ками.

Коса — символ приналежности до касти воєначальників (кшатриїв). Святослав Заво­йов­ник мав на голові косу, і таким правом користувалися також воєводи. З скитського (санскритського) слова «коса» чи «косака» постало (через мовну невпорядкованість) слово «козака», а потім — козак.

Літера «з», яка замінила літеру «с» ство­рила слово «козак» загадковим: це дало привід етимологам доводити, що слово «ко­зак» неукраїнське.

22. Звичай носити косу виник в Оріяні (Ук­раїні) більше, як чотири тисячі років тому. Гіт­тіти (оріянське плем'я) (і про це я вже го­во­рив), перейшовши Босфор (коров'ячу стеж­ку), заснували на території сучасної Туреч­чини Гіттію.

На єгипетських монументах можна й сьо­годні бачити зображення гіттітів, яких єгип­тяни взяли в полон. Стоять два воїни гіттіти, а один з них гіттітський воєначальник з чубом (косою) на голові. Варто взяти в руки книгу професора Оксфордського університету О. Р. Ґюрні «Гіттіти», видану в США в 1964 році, і в ній (між сторінками 28—29) оглянути щойно мною згаданий монумент.

Є загальне твердження істориків, що в орі­ян (трипільців-українців) 3700 років тому єги­петські фараони запозичили коня і колесницю (перед цим єгиптяни ні коня, ні колесниці не бачили. І вони (фараони) запозичили в оріян звичай носити косу.

23. Косака (або, як ми тепер кажемо, козак) Будда, маючи шістнадцять років, одружився з принцесою Ясодгарою. Українці, ставши жеб­раками грецької ортодоксії, принизили самі се­бе, називаючи своїх чарівних дочок грець­ки­ми іменами Параска, Палажка, Горпина, Феська. Ім'я жіноче Ясодгара скитське (старо­україн­сь­ке), ім'я миле, рідне. Слово «Яса» значить «яс­на», «ясочка». Слово «дгара» зна­чить «горін­ня». У санскриті є пояснення, що ім'я Ясодгара значить Ясногорюча, Ясно-опро­мінююча. При­га­даймо, що у п'єсі «Назар Стодоля», косак Сто­доля до своєї коханої каже: «Моя ти ясочка».

24. Будда живе щасливо. Та одного погід­ного ранку Він зі своїм слугою Чанною пішов на ярмарок, не спитавши у тата дозволу. На ярмарку Він побачив нещасну людину. І з нею почав вести розмову.

І на другий день Будда не пішов на забавне полювання в гаю. Він знову з слугою Чанною пішов на ярмарок і стрів жебрака в старому подертому одінні. Біля жебрака лежала тор­бина з харчами, які йому тут на ярмарку пода­рили люди.

Обличчя жебрака було спокійне. Безтур­бот­не. З очей випромінювалося щастя. Він живе в горах, а на ярмарок навідується, щоб свою торбину наповнити харчами.

Будда сказав своєму слузі Чаннові: «Ко­лись і я стану одним з таких жебраків. Віддам спогляданню життя моє. І може й я таким чином навчуся правди. Довідаюся, звідки походить страждання і як люди повинні з ним боротися. Коли цього не знатиму, я направду буду нещасною людиною».

25. Будда одного разу стрів на вулиці дуже стару людину і спитав слугу Чанну: «Чому та людина така нещасна?» Слуга Чанна відповів: «О мій мудросердний принце! Ця людина ста­ра. Вона переживає шлях старіння. І це нічого не є. Це звичайний шлях кожної людини, незалежно від того — жебрак вона чи цар.

Будда задуманий вернувся до палацу. Він бачив, що Його чарівна Ясочка (Ясодгара) влаштувала гомінке свято радости: грає музика, танцюють дівчата, чути сміх, жарти. Будда сам сидить у кімнаті задумано. Він думає про все, що бачив на ярмарку.

Він приходить до переконання, що життя людське має якусь хибу: люди хоріють, гні­ваються, старіють, умирають. Він бачить, що люди у Його багатій і щасливій Сакиї не всі багаті, не всі щасливі. У Його палацах розкіш, золото, перли, діяманти, вибагливі харчі, му­зика, напої, квіти, щаслива безжурна молодь. А за палацом — життя людське, обтяжене тер­пінням, щоденною борнею за хліб. Де є щастя? Що таке щастя? Є щастя?

26. Будда думає: коли все походить від бо­га, то чому є бідні й багаті? Бідність — нещастя. Нещастя дане людині Богом? Багатство — щастя. Багатство дане людині Богом?

І чим більше Будда думав над цими спра­ва­ми життя, тим більше почував себе нещас­ною людиною. Що є? Принц Будда, маючи золоті палаци, чарівну дружину, славу й здо­ров'я, почуває себе нещасною людиною? О ча­рівний Будда, світла й божественна в Тебе душа скитська, багата, як Оріяна (Праукра­ї­на), і чиста, як її жайворонкове Небо.

27. Ясодгара (після десятирічного родин­но­го життя) спородила сина. Цар Суддгодан утішився, побачивши внука. Він думав, що йо­го син (Суддгартга), ставши батьком, змінить думку. Не говоритиме, що залишить палац і піде в люди.

Та принц Суддгартга Будда вирішив зали­шити палац і чарівне молоде оточення перед тим, як Його любов до сина не стане великою прив'язаністю. Він тихої місячної травневої но­чі зайшов до кімнати, в якій солодко спала Його дружина Ясодгара. І ніжно вона при­горнула до себе сина.

Будда дивився мило на тих, яких Він щиро й вірно любить. Він почав вагатися у своїх намірах. Звичайні сили тягнули Його до сина і любої дружини, яка спала, маючи рум'янці на звабному ніжному лиці.

28. «Мій син Рагула», — подумав Будда. (Ім'я Рагула походить з санскритського коріня «раг» чи «руг», або, як тепер українці кажуть «ріг»). Рагула — Перешкоджувач (Ріг затрим­ки).

Будда ступив крок і зупинився. Він не вірить сам собі — підійшовши попрощатися, знесилиться чуттям і продовжить своє пере­бування в палаці. Він у мислях цілує дружину і сина. І тихо залишає кімнату.

29. Будда, ідучи палацом, стрів розспівану юну красуню. Він зняв з себе перлини і дав їй. Красуня, подумавши, що чарівний принц жде від неї любови, стає перед ним на коліна.

Принц, не затримавшись, пішов. Він дав кра­суні перлини, щоб вона співом не порушу­вала в палаці нічного спокою. Він дав слузі Чаннові розпорядження приготувати коня.

Принц сідає на свого улюбленого коня Кан­таку і разом зі слугою залишає палац. Місячна тиха ніч. «Видно, хоч голки збирай». Збруя на коні золота і щедро (за скитським звичаєм) оздоблена дорогоцінними перли­на­ми. Корона на голові принца Сакиї сяє, як сонце. Він має на шиї, на руках і ногах золоті кільця, оздоблені діямантами. Він має воло­дарське пурпурове одіння. Він їде в напрямку королівства Магатга.

30. Немає в світі такого буддиста, який би не чув слова Мара і не вживав його при злих обставинах. У священних книгах буддизму пишеться, що в дорозі стрів Будду злий дух (спокусник Мара).

Мара вмовляв Будду, щоб Він відрікся від своїх задумів. І Мара влесливо обіцяв, що зро­бить Будду «королем над королями». Будда відхилив усі привабливі обіцянки Ма­ри, сказавши такі скитські (санскритські) слова: «Іті Мара».

Слово «іті» вживали скити (гіттіти) в що­ден­ному житті. І в санскриті слово «іті» зна­чить «іди», «йдуть». У санскриті (у «Ведах») слово «мара» значить «мрі» (смерть, епідемія, любовні страждання). І божество любовних страж­дань має ім'я Мара. З слова «мара» по­ходять слова «Морена», «Марана». «Море­на» значить «стомлена», «зморена», «закоха­на». Той, хто був охоплений божеством любов­ного страждання Марою, був також званий словом «Марія», що значить «приналежний до Мари».

31. У дорозі Будда вирішив спочити. Він, як вже знаємо, мав за старим оріянським (скит­ським) звичаєм ознаку воїна-аристократа — чуб на голові, тобто, косу (хохол). І подо­рож­ні люди, стрічаючи Його, кланялися Йому, як достойному лицареві (косакові). Жебраки і невільники не мали права мати на голові косу (своєрідну ознаку благородства, духовної волі і ратньої відваги).

Будда вийняв меча (і так, як пишуть книги буддистського катехизису) сам собі відрізав косу. Слуга Чанна, побачивши, що принц Буд­да утратив чуба і так став подібним на простих звичайних людей, мандруючих жеб­раків, гірко заплакав.

(Варто тут згадати, що государі Моско­витії — християнські архиізверги, підступним способом розгромивши храм волі — Запо­розьку січ, були видали гістеричний «государ­ственний указ». «Государственний указ» строго забороняв малоросам в Малоросії но­сити на головах хохли. Хохол на голові юнака — ознака лицарської самостійности, нескори­мости Руси (України)).

Слово «хохол», наприклад, латвійці й те­пер вимовляють, як «кекулс» в значенні «чуб» та й між монголоїдами, які живуть на північ і на схід від Москви, слово «хохол» значить «чуб» (коса).

Латини, греки не носили хохлів. Я щойно згадував, що носили косу на голові оріянські (гіттітські імператори), і в тому числі й Святослав Завойовник — внук Дажбожий. Володимир (син Святослава), зрадивши віру батька свого, одягнувся в грецькі ризи і почав носити довге волосся, як у грецького афон­ського монаха. Він (Володимир) був русичем в чужому пір'ї.

32. Будда сказав до свого вірного слуги: «Вірний слуга мій, тепер ти вертайся до мого палацу. І коня бери мого. Я сам ітиму в світ. У мене мета — хочу вивчити правду життя. Я більше не є твоїм принцом. Я не хочу бути володарем народу. Я хочу бути таким, як мої найбідніші земляки, щоб зрозуміти їхнє життя і показати їм правильний шлях спасіння, щастя, справедливости».

Слуга Чанна повернувся до палацу. Вір­ний кінь Кантака, зажурившись за своїм доб­рим господарем, відмовився їсти. І помер.

33. Будда, ідучи пішки по довгих і курних шляхах, стрів виснаженого жебрака, який був одягнений у старе порване вбрання. «Хочеш, обміняємося одягом?» — сказав Будда.

Будда віддав жебракові одяг принца, а сам одягнувся в одяг жебрака. Одяг жебрака був жовтого кольору: в ті часи був устійнений закон, що люди бездомні, забуті світом сиро­ти, тобто люди найнижчої касти, носять одяг жовтого кольору.

Ідучи від грама до грама, Будда казав: «Так, як річки єднаються в морі, так бідні й багаті повинні єднатися в морі житейському. І повинні любити один одного, винуватцям своїм прощати. Усе, що живе, жити хоче, і людині не вільно в жодних живих істот життя відбирати».

34. Будда в дорозі стрів п'ять жебраків. І від них Він довідався, що від вдосконалення тіла вдосконалюється душа. Голод — тілесне вдо­сконалення. Будда сказав: «Коли при допо­мозі голоду можна пізнати мудрість життя, я вибираю цей шлях і йду з вами».

І Будда в джунглях Урувели з жебраками голодом умертвляв своє тіло. Він так довго й чесно голодував, що вже не мав сил ходити. Є в буддистських святинях статуя «Голодуючий Будда». Будда подібний був на скелета, обтягненого шкірою.

Переставши голодувати, Будда сказав, що не треба шукати правди життя в свідомому чи несвідомому чернечому тілесному самоби­чу­ванні, а в житті праведному. Святі ченці (жеб­раки), почувши таку «єресь», відсахнулися від Будди і пішли геть.

35. Будда сів в тіні могутнього старого дерева, щоб іти у царство глибоких помислів. І знову Мара (Сатана) підійшов до Нього. І сказав Йому, щоб Він віддав йому своє місце. Будда відмовився.

Мара, бачачи голодом стомленого Будду, почав погрожувати, що кине каміння і знищить Його страшними видіннями. Будда відповів, що Його місце є Його місцем. І Мара не може це місце зайняти тому, що він (Мара) не має наміру жертвувати своє життя для спасіння людей.

Мара покликав свідків своїх, щоб доказа­ти, що він (Мара) має великі заслуги. І сказав Мара: «Ти ж свідків не маєш?! Ти сам. Кого можеш поставити у свідки?» Будда відповів Марі: «Мати-Земля — свідок мій». І, кажучи слова ці, Будда за старим українським зви­чаєм торкнувся рукою до матері-Землі, потім руку поклав на серце.

36. У літописах ми читаємо, що Святослав Завойовник (Завойовник Слави і Волі), коли присягався на віру батьків своїх, то рукою торкався землі і казав: «Мати-Земля є моїм свідком». Земля — святеє святих, бо в Ній спо­чивають кості Предків. І вважалося, що най­тяжче заклинання є те, в якому чуються слова «Щоб тебе мати-Земля не прийняла».

І буддисти (жителі Бурми, Цейлону, Тібе­ту, Бутану) обожнюють обряди Буддиного оріян­ського роду. Знають, що Будда, присяга­ючись, пучками руки своєї торкався до Землі. І, зве­личуючи обряд Святослава Завойовника, я відродив між рідновірами складання при­сяги, торкаючись рукою до матері-Землі рід­ної. Українці-чужовіри, відійшовши від віри бать­ків своїх, прийняли обряди греко-латино-юдей­ські. І вони клянуться, рукою доторка­ючись до греко-латино-юдейських портретів (ікон).

37. А. В. Вільямс у книзі «Історія Індії», виданій в Лондоні в 1906 році, пише, що «Будда був спокушений Марою, духовним дияволом». Не випадково й до «Євангелій» потрапило оповідання, що Сатана (духовний диявол) спокушував Ісуса. Біблійні словники пояснюють, що гебрейське слово «сатана» значить «ворог», «противник».

Ісус, будучи жидом, відповів Сатані, що покликається на «Отця Небесного». У звичаях семітів не було понять, що Земля-мати свята, жили вони на спалених сонцем пустинях, які їм постійно віщували нещастя, і вірили вони, що тільки на вершині гори Синай є святість і — в «Отця Небесного».

38. Будда в одязі жебрака, змучений дов­гою дорогою, прибув до міста Магадги. І почав Він на вулицях вести розмову з людьми звичайними. І слухали вони Його та своїм звичайним розумом не могли Його ні високо оцінити, ні ясно зрозуміти. І підійшов Бім­басара — цар Магадги.

Бімбасара був людиною талановитою, так­товною, з нахилом до філософського мис­лення. (Варто сказати, що хоч ім'я Бімбасара для нас, українців, сьогодні звучить як чуже, воно було рідним ім'ям на устах далеких Предків наших. Ім'я «Бімбасара», як говорить санскрит, складене з слів «бімба», що значить «булька», «бульба», «куля», і «сара», що зна­чить «озорення», «осонячнення»).

39. Цар Бімбасара звернув увагу, що при­булий жебрак середніх років говорить ви­шуканою мовою, у словах відчувається почут­тя гідности, душевної краси. І має жебрак ви­со­коякісну будову речення, глибокі й свіжі мислі. Звичайні щирі й милі люди були не­спроможні цих якостей в жебракові побачити. Та цар Бімбасара — мудрець Магадги зразу в жебракові відчув велику людину. І сказав: «Твої слова мудрі. Іди до мого палацу і ставай моїм головним радником».

У буддистських письменах зазначено, що цар Бімбасара мав чарівну чотирнад­цяти­літню донечку і, високо оцінюючи мудрість жебрака, хотів, щоб він став його зятем. Жило в ті часи поширене повір'я, що тільки з до­бірного насіння, посіяного в добру землю, ви­ро­стають високоякісні плоди. І цар Бімбасара вважав, як батько, який свою донечку обожує, що його донечка повинна зачати нову люди­ну, отримавши насіння з благородного древа.

40. І в наші часи ці погляди наука (маю на увазі генетику) визнала правильними, але за­стосовує їх тільки під час плекання расових псів, овець, коней, корів. Щоб не оправду­ва­лася теорія дарвінізму, партійно-політична со­ціологія, цензуруючи генеалогію, осуджує плекання кращої людини чи кращої родини. Усі люди рівні й однакові (пігмей повинен од­ружуватися з голівудською зіркою чи з донь­кою англійського лорда) — говорять про­паган­дисти інтернаціонального (християнсь­ко-крем­лівського) синедріону, та самі про своїх дітей думають так, як цар-філософ Бімбасара.

41. Будда відповів Бімбасарі: «Коли б я був ласий на багатство, я був би царем у царстві Ґанґесу. Та я не шукаю речей, за які я міг би придбати становище чи тілесну розкіш. Я шукаю правдивого знання життя».

Цар Бімбасара зачудований відповіддю, сказав: «Пообіцяй мені, що коли ти знайдеш правдиве знання життя, то прийдеш до мене й навчиш мене». І Будда пообіцяв.

42. На святій горі Пандава Будда, маючи 35 років життя, 2558 років тому, самовдоско­на­лився. Шлях самовдосконалення — шлях самопізнання. Буддисти цю ніч (ніч само­пізнання на горі Пандава) звуть священною. І врочисто у своїх святинях її відзначають мо­литвами й піснями.

2558 років тому Він (принц Сакиї Сид­гартга Ґаутама) став Буддою. Слово «будда» має санскритський корінь «буд», що значить «будження», «пробудження», «освітлення». Він, ставши Буддою, сказав: «Від Бога похо­дить Бог. Від Мари походить Мара». Він щи­ро дивувався, що не міг раніше прийти до цієї простої думки — святої вічної правди.

Тоді коли Будда проповідував, що від Бога походить Бог (добро, любов, правда), а від Мари походить Мара (зло, ненависть, жад­ність, неправда), між юдеями (а це було перед Вавилонською неволею) жило переконання, що від Бога походить все — добро і зло, любов і ненависть.

43. Залишивши гору Пандава (слово Пан­дава значить «П'ять див»), Будда вернувся до Бенаресу, Сьогодні індуси, ставши народом незалежним, повернули цьому містові стару рідну назву Варанасі. По індуському слово «вара» значить «вода», «ріка», тут же тече вара (вара Ґанґес). У Бенаресі Будда зустрів тих п'ятьох жебраків, з якими голодував у джунглях Урувели. Ведучи з ними розмову, Він сказав:

«Вода завжди падає вниз. Вогонь завжди гарячий. Лід завжди холодний. І скільки б ви не молилися до Богів Індії, вони не зроблять, щоб вогонь був холодний, а лід — гарячий. І це тому, що закони життя зробили ці речі такими, якими вони є».

44. «Правда» — відповіли жебраки. Будда зробив на них своїми мислями велике вра­ження. Він ніби зачарував їх відважною мо­вою, що «Веди» не є священними книгами. Ніхто перед Ним не мав відваги так сказати.

Будда говорить, що «закони життя зро­би­ли ті речі такими, якими вони є». Я погод­жу­юся з цими твердженнями Будди. І кажу, що «Боги Індії» і «люди Індії», і «мудрість Будди» — діти, які виколихалися в колисці плянети Зем­­ля. Вони між собою сперечаються і любляться.

Боги Індії — ідеали, створені уявою на­роду і освячені душею народу. І коли б не було «Богів Індії», то не було б Будди. «Боги Індії», які визначені у «Ведах», дали Будді право, щоб Він їх поборював і не був за це пока­раний, відправлений до пекла чи спалений, як Іван Гус живцем на вогнищі віри Христової.

45. Будда, говорячи про безпорадність «Бо­гів Індії», сам же також проявляє безпо­рад­ність. «Боги Індії» — успіхи і помилки, радощі й смутки, величність і хибність уяви орі­ян­ських племен. Вони ніжні й безстрашні. Вони закохані й розгнівані. Вони такі, як ті, хто їх любить, і як ті, хто їх поборює.

І їм всім байдуже, чи Будда до Них молить­ся, чи ні. Їм байдуже, так як сьогодні байдуже для Будди: чи всі буддисти вважають Його Божеством, чи ні.

Я вважаю, що молитва не призначена для того, щоб при її допомозі гріти лід чи холо­дити вогонь. Молитва — старий випро­бува­ний засіб, при допомозі якого людина ціле­спрямовує свою духовність і ошляхетнює чи вдосконалює свої почування.

І віруючі й атеїсти устійнили на основі мо­дерних аналізів (дослідів), що йоги при до­по­мозі молитовних медитацій можуть реµу­лю­вати працю свого серця, своїх легень і мозку.

Йоги можуть при допомозі молитви (ду­хов­них медитацій) зменшувати або збільшу­вати тиснення крови. У примітивних людей примітивне розуміння молитви — і вони або моляться, кажучи: «Пресвятая Богородице, Царице Небесна, спаси нас!», або кажуть — «Не визнаю молитв».

46. На священних годинах самопізнання, духовно і тілесно самовдосконалюючись, від­ходьмо від примітивних розумінь молитви. Є тілесні дуже для людини потрібні вправи (прохід на свіжому повітрі, плавання, біг, веслування) і є духовні дуже для людини по­трібні вправи (молитви, які використовуймо мудро, як лік цілющий проти негативних емоцій).

Негативні емоції (злотворні зворушення, настрої) викликають шкідливе звуження кро­во­носних судин і тому вони хоробливо впли­вають на працю серця, шлунка і творять в тілі людини отруйні хімічні сполуки, які можуть назавжди в людини відібрати здоров'я.

Будьмо любомудрими: навчаймося вико­ри­стовувати молитву як духовну вправу мислі і почувань. Мудреці, правильно освічені лю­ди, вміють при допомозі молитви світлої, наснажуючої, рідної, нищити веµетативний компонент. І тоді судини, які шлють кров до серця і мозку, ширшають і цим прискорюється кровообіг, і людина свіжішає духовно й ті­лесно. У РУНВірі молитва — це вільна й ба­дьора пісня душі, і той, хто каже, що для життя пісня-молитва не потрібна, не знає таїн мудрого життя.

47. Святі жебраки, ставши визнавцями науки Будди, спитали: «Будда, скажи, хто створив світ?» Будда відповів: «Я вірю, що світ існував завжди і світові ніколи не буде кінця. Все, що не має кінця, не має початку. Світ ніким не був створений. Світ завжди був світом. Якби цей світ був створений Богом, то не було б ні змін, ні розрухів. І не було б на світі таких явищ, як сум, нещастя, справед­ливість, несправедливість, чисте, нечисте — то­му, що все походить від Бога».

Будда, не визнаючи думки, що Бог брав участь у творенні світу, казав: «Бог щось таке величне і досконале, і від Нього не повинні походити речі дрібні, нещасні, ревниві, хворі». Він вважав, що той Бог, якому поклоняються браміни, має хиби.

У юдейській Книзі (Біблії) читаємо, що Бог Ізраїлів рече: «Я ревнивий Бог», «Мій бо всякий первенець: того дня, як повбивав я усі первенці в Єгипетській землі, присвятив я собі всі первенці в Ізраелі, від людини до скотини, мені будуть вони, мені, Господеві» (4 кн. Мойсея, гл. З, 13).

48. Я вже говорив у праці «Дай мені пожити ще два місяці», що старі ізраельтяни кололи і на жертовниках пекли своїх дітей (тільки первенців) для Господа Бога Саваота. Уби­ван­ня дітей для Бога Саваота (після злагід­нен­ня характеру ізраельтянського) було замінене викупом: первенця приносять для Бога Са­ваота в жертву та, щоб первенець жив, його треба викупити. І так «первородне дитя му­сить бути викуплене», і гроші (секлі) передані святині, — сказав Бог Саваот Аронові (4 кн. Мойсея, гл. 18, 15—16). Не може благородній людині подобатися той Бог, який убиває дітей (первенців), та все ж таке розуміння Бога існує. Ісус — Син Ізраельського Бога Саваота у своїх проповідях проявляє обережність до вимог свого Бога-Отця Саваота.

49. Будда говорив учням: «Коли б все на світі було створене Богом, то, очевидна річ, що Він (Бог) сам би мусів відчувати печаль і радість, любов і ненависть, а коли в Бога все це є, то як можна казати, що Він досконалий?»

Ні, величний Будда, то люди звуть Бога до­сконалим, обділяючи Його недосконалими властивостями (ревністю, жорстокістю). У ми­лостивих людей Бог має характер мило­сти­вий. У жорстоких людей Бог має характер жорстокий. Отже, справа не в Богові, а в людському розумінні Бога.

У християн архиєреї і єреї ширять мірку­вання, що «все від Бога. Усяка влада Богом дана». Влада злочинна (влада хана Батия, ім­пе­ратора Петра Першого, секретаря Сталіна, фюрера Гітлера) Богом дана. Якщо так -значить єреї християнізму вважають, що Бог — датель влади злої, або — доброї. «А може й ти на небесах смієшся, Батечку, над нами, та радишся з панами, як править миром?» питає Тарас Шевченко, вкладаючи у слово «пан» значення «експлуататор». У наших предків слово «пан» означало людину досконалу тілесно й духовно, і про це я оповідаю у праці «Титули і їхня історія».

50. Філософ Люї Рено у книзі «Природа гіндуїзму» пише, що «Будда створив єретичну релігію зовсім протилежну гіндуїзмові».

Будда казав: «Коли Бог є Творцем світу і коли всім доводиться підпорядковуватися владі їх Творця, яка б була тоді користь від добрих вчинків? Коли все керування є Божим твором і перед ним всі рівні, тоді праведне й неправедне означало б те саме».

«А коли сказати, що печаль і радість обу­мовлені другою причиною, то тоді доведеться признати існування таких речей, причиною яких не є Бог. Коли так, то чому й всі інші речі не можуть бути безпричинні? Коли Бог є Творцем, хай буде дозволено спитати, мається мета в усього створеного чи в нього немає ніякої мети? Якщо Бог діє з метою, Його не можна назвати досконалим».

51. На основі Буддиних міркувань про Бога виникає питання. Рабіни вважають, що Сава­от дав людині властивості своєї досконалости і поселив її в раю. Дівиця не послухала Сава­ота і в раю з'їла кисличку, стала грішною (її спо­кусив мешканець божественного раю Са­та­на).

Я вважаю, що не винувата ложка, що має незграбний вигляд: винуватий той, хто її створив. Саваот покарав дівицю Єву, вигнав­ши її з раю. Він дав Єві біль, смуток, дав їй властивості старіння. Він їй дав те, що сам мав: він їй дав недосконалість. Датель не може дати того, чого сам не має.

Єва, будучи недосконало створеною, не мала сил протиставити себе намовам Сатани. Я оправдую Єву: винуватий той, хто сам, бу­дучи недосконалим, створив її недосконалою -нездібною протиставитися Сатані. Ісус, як пише «Євангелія», здібний був відкинути намову Сатани.

52. Будда, проголошуючи реформу гінду­їзму, мало що додає. Знаємо, що в «Рик Ведах» є твердження, що світ існує сам по собі. Світ не мав творця. Сам світ у собі є творцем. У світі є творчі сили. Вони, живлячись світом, з світу творять світ свідомих і несвідомих явищ.

 

Філософ Капіла (основоположник філосо­фії Санк'я) сто літ перед Буддою, голосив в Індії, що «світ не був створений». (Між іншим, слово «санк'я» виникло з санскритського слова «зна» чи «зан», що значить «знання», «пізнання»).

Капіла казав, що на світі нічого немає вічного. Я вважаю, що велике вчення Капіли хибує односторонністю, і зазначую, що віч­ність у світі є — є в світі вічність змін, пере­оформлень, є вічність надвічна, тобто, та вічність, яка все вічне робить невічним.

53. Не «Біблія», не Аристотель, не Платон, не Маркс дали людству першооснову, на якій розвинулося діялектичне міркування. Ті вчені, які перебувають у тенетах европоцентризму, вважають, що першим творцем діялектики був грек Гераклит, проголосивши, що «ми є і нас немає», «кожний має світ у середині свого я», «хотіння — це те саме, що й спання». Гераклит твердив, що на світі немає нічого вічного, нерухомого. Він вірив, що душа скла­дається з вогню і води. Він вірив у грецьких богів і їхні чуда. Маркс, поверхово орієн­ту­ючись в історії світової філософії (Індія для ньо­го була мало знаною), писав, що «діялек­тику винайшов Гераклит». Той, хто ознайом­лений з проповідями Буддгадеви, знає, що Гераклит нічого не сказав нового. Він повто­рив те, що вже було давно сказане.

54. Будда, ідучи від селища до селища, про­повідував: «Людино, достойно трактуй лю­дину. Не май великої прихильности до однієї людини чи річі. Не протистався злому. Про­щай боржникам своїм. Прощай тим, які тобі роблять кривду. Справедливий той, хто лю­бить бездіяльне».

«Я — пристань беззахисних, провідник за­блу­калих. Я — правда й життя, для мене немає ні високого, ні низького, ні касти, ні пле­мени».

Між істориками релігій світу поширене об­ґрунтоване переконання, що ця духовна наука Будди була принесена з Індії і впроваджена (пристосовуючи до юдейських обставин) в євангельські писання.

55. І досі в Індії й Ірані живуть легенди, що юдеєць Яшуя (Ісус) від 20 до 28 років свого життя жив у Індії й Ірані, вивчаючи науку За­ратустри, науку Будди і брагманські опові­дання про Крішну.

Євангелисти Маттей, Марко, Лука, Іван нічого не написали, де жив і що робив Ісус від 20 до 30 років життя. Якщо вони (єван­ге­листи) докладно знали про Ісусове дитинство і про останні три роки Його життя, то треба вірити, що їм також було добре відомо, де перебував Ісус до 30 років. Чому тоді вони в Євангеліях й словом про це не згадали? Згадати, що був Ісус в Індії, значить призна­тися, що моральна правда Євангелій має не­жидівське походження; хіба можна позиченим гордитися? Моральна наука Будди передана Ісусові в Юдеї, чи була вона особисто Ісусом засвоєна в Індії — справа другорядна.

56. І юдеї, які найкраще знали Ісуса, слу­хали ним голошену нову правду, «дивувалися і казали: Звідкіля в Нього така премудрість і сила? Хіба Він не син теслі? Хіба не Його мати зветься Марія? А брати Його Яков, та Йосій, та Симон, та Юда? Звідкіля ж се все в Нього?» (Маттей, 13, 54-56).

57. Крішна — син індійського бога Вішни. Крішна — інкарнація Вішни. Христос — син Ізраельського Бога Саваота. Христос — ін­кар­нація Саваота. Жиди, довгі століття пере­бу­ваючи в розсіянні (діяспорі), не дармували, вони на ослах і верблюдах возили крам: мали жваві торговельні зв'язки між Юдеєю, Іраном, Вавилоном, Індією. Оповідання про Крішну і Будду були юдеями використані для оформ­лення захоплюючих оповідань про Христа.

58. Дослідник Ананда Кумарасвали у книзі «Будда і святині буддизму» пише, що «Існує дуже очевидна тотожність між буддизмом і християнізмом».

Сьогодні кожна правильно освічена люди­на знає, що наука Ісуса не є оригінальною, і особливо там, де говориться про вселюдські істини добра й любови. Так, «Є велика тотож­ність між легендами про Будду і легендами про Христа», — пише Ф. Г. Гіллярд у книзі «Будда, Пророк і Христос», виданій в Лон­доні в 1956 році.

59. Будда, будучи скитом (оріянином), доб­ре знав духовний шлях життя оріян. Він говорив: «Оріянська правда про страждання така: народження — страждання. Старі роки — страждання. Смерть — страждання. Розста­вання з дорогою людиною — страждання. Жити з нелюбом — страждання». Він (Будда) зазначував, що ці життєві поняття не ним ство­рені, вони стародавньооріянські. Говоря­чи про «Оріянську Правду Страждання», Він перш за все звертався до людей бідних, покривджених, осміяних. І знали люди, що принц Ґаутама (Будда) добровільно став жебраком, щоб звеличити принижених, щоб грішникам показати шлях праведного життя, щоб боронити покривджених.

60. У священних письменах буддизму читаємо: «Гамуй вуха, ніс, язик, тіло. Гамуй розум, гамуй все. Коли гамуються органи чут­тів, постають повага і поміркованість, спо­гади і мудрість».

«Тіло гамується, коли не перелюбствуєш, не займаєшся крадіжкою і не вбиваєш живих істот. Мова вгамованою вважається, коли в ній немає грубости, нарікань, погроз, доко­рів».

«Розум контролюється, коли відсутня жад­ність, ненависть і помилкове розуміння спра­ви. Коли ти досягнув вгамування цих джерел, можна вважати, що ти є людиною, яка звіль­нилася від страждань» («Дгаммапада», Гатги, 360—361).

«Коли людина звільниться від минулих, сучасних і майбутніх пристрастей, то таким способом, вона звільниться від страждань» («Дгаммапада», Гатга, 348).

61. Будда учив, що «любити треба без­діяль­но». Чому? Бо активне хотіння любити спри­чинює страждання. Людина не повинна роби­ти те, що їй несе страждання.

Буддина філософія любови мені нагадує сад, який має чарівну квітучість, але не дає плодів. Я вчу: хотіння не треба гамувати чи занедбувати, хотіння треба ошляхетнювати.

Бездіяльна любов (любов без хотіння) по­дібна на бездіяльну мудрість. Любов повинна не тільки квітнути, а й давати плоди. З шляхетної любови родяться шляхетні плоди.

62. Є між людьми поширена думка, що зло не люблене людьми. Ні, так не є. Зло існує тому, що в людей існує любов до зла. З злих плодів любови родиться зло. І тому — є добра радість і є зла радість.

Є люди, які люблять будувати, і, будуючи, вони відчувають творчу радість. Вони люди творчої радости — люди творчого інстинкту.

Є люди, які люблять руйнувати, і вони, руй­нуючи, відчувають радість, їм на душі приємно, що вони руйнують те, що хтось бу­дував, вони люди руїнницького інстинкту. Є дух творіння і є дух руїни. Та треба не за­бувати, що дух руїни також творчий, він творить руїну: є талановиті творці руїн.

63. Щоб краще збагнути многосторонність життєвої мудрости, зверну увагу на одно­сторонність Марксових міркувань. Маркс учить, що «історія всіх суспільств — це історія боротьби клясів». Якщо справді так, як пише Маркс, значить хід історії людства був би стриманий, коли б не було клясової боротьби.

Комунізм — безклясове суспільство, в без­кля­совому суспільстві немає клясової бороть­би, тобто немає історії суспільства, суспіль­ство без історії — кладовище або концент­ра­ційний табір, в якому сидять поруч з анти­марк­систами і марксисти, тероризовані марк­систами, маю на увазі тюрму народів — СССР.

64. Маркс учить, що між паном (гно­би­те­лем) і його слугою (гнобленим) немає любови, «є вічний антагонізм один до одного». Слуга мріє ограбити пана і таке грабування на думку Маркса є вищою формою справед­ли­вости: слуга грабує награблене і втверджує «диктатуру пролетаріяту».

«Диктатура пролетаріяту» — хитрий обман пролетаріяту. Чому? Тому, що Маркс учить, що гнобителі становлять тільки не­значну меншість суспільства. «Дев'ять десятих — це гноблені, пролетарі», пише Маркс в «Комуністичному маніфесті».

Пролетарі, щоб звільнитися від експлуа­та­торів, повинні, на думку Маркса, створити «диктатуру пролетаріяту». Якщо «диктатура пролетаріяту» є диктатурою народу (бо ж пролетарі становлять 90 відсотків суспіль­ст­ва), то виходить, що народ прагне диктатури? Народ-диктатор? Кого він (народ-диктатор) має тримати в пазурях диктатури? Сам себе чи десять відсотків суспільства?

65. Ні, термін «диктатура пролетаріяту» ви­гідний тільки для тих, хто прагне свою осо­бисту (або групову) диктатуру для обману про­летаріяту називати «диктатурою пролета­ріяту».

Диктатура — це влада (влада однієї особи або групи людей) оперта на насильстві. Немає насильства — немає диктатури.

Брежнєв каже, що «СССР — країна Марк­са». Якщо в СССР концентраційні табори на­повнені політичними в'язнями тому, що «СССР — країна Маркса», значить марксизм по-москвинському реалізований стає фашиз­мом.

66. Істина так, як і краса, пізнається при допомозі порівняння. І я тут згадую науку Марк­са, щоб була краще пізнана наука Будди.

Аніла де Силва-Віґер у книзі «Життя Буд­ди», виданій в Лондоні в 1955 році, пише: «Коли слуга Чанна почув, що Будда сідлає коня, він сказав: «Куди хочеш їхати, о, принце з широкими бровами, з очима ніжними, як лотос. Ти лев між королями».

«Ти прекрасний, як місяць, і білий, як лілея в місячну ніч. Твоє обличчя, як свіжі пелюстки лотосу, як проміння сонця».

«О найбільш величний між принцами, хіба не твоє тут царство багате, величне, квітуче? Хіба не твої тут сади подібні на палаци Бога Індри? Ти маєш красою опромінену дружину, а в палацах музика і танці. Бери, насолод­жуй­ся життям, мій любий принце! Не від'їзджай, мій улюблений пане!»

67. Будда-пан відповів слузі Чанні: «Мій мозок освітлений не такими речами, Чанна. Подай мені мого коня Кантаку. І попону, оздоблену прикрасами. А ці дорогі перли передай татові моєму. Скажи йому, що я не бажаю нагород. Я від всього мого серця прагну робити добро для людей».

«Я хочу дати світло тим, які живуть у темноті і помилках. І в ім'я цієї справи я тепер залишаю палац і мого любого тата. Попроси його, щоб він не плакав».

68. Українцям широко відома дохристиян­сь­ка рідна пісня «Ой, див ладо, а ми просо сіяли». Мовники, не орієнтуючись у вірі батьків своїх, пишуть через риску «Див-Ла­до». Вони не знають, що в цій пісні слово «ладо» значить «ладний», «любий».

У буддистських катехизисах вважається, що Див — стародавній світлосяйний Бог оріян­ський (скитський). Я вже зазначував, що з слова «Див» старі греки створили слово «Део». Ім'я «Деонисій» значить «Бог Ніси», Ні­са — назва виноградної гори.

Латини з слова «Див» (слово «Див» санс­критське) створили слово «Деус»; папа рим­ський, виголошуючи молитву, каже: «Доміне Деус», що значить «Пан Бог». Італійці кажуть «Діо», іспанці — «Діос», французи -«Дьіо».

Ім'я грецького Зевса було створено з слова «Див», літеру «д» замінено на літеру «з». Ук­раїнець не кожний знає, що слово «теологія» виникло з слова «деологія»; Тео — Бог, дор — даний, Теодор-Богдан. Немає підстав пиша­тися, що ім'я Федір чи Хведір, створене з імени «Теодор», суто українське.

69. На світанні творення первомови білої людини наші предки (ми назвемо їх умовно мізинцями — творцями брильянтної Мі­зинської культури) вживали слово «дара» в значенні «дитина жіночого роду».

Дара, стаючи дорослою, робилася див­о­виж­ною, тобто, осяйною, чарівною, приваб­ною, світлою, як Див. Звідси й походять слова «діва», «дівиця», «дівчина», «день». Юна оріянка — світлокоса і світлоока — синонім дивотности, чарівности, погідного дня.

70. Ведійський (оріянський) бог Див (один з богів України (Руси) сказав Будді: «Святий принце, вже час іти. Вже час іти шукати Вели­кого Закону. Трать все і йди в Життя шляхами пустельника».

Є в цих словах містерійна велич внуків Даж­божих: весь Буддистський світ слово «Див» (Дев) вимовляє з почуттям поваги.

Українця хитро запряжено в ярмо догм понурих — в ярмо ґойського християнізму грецько-латинської інтерпретації, і навчено вірити, що Див, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), це «лісовий божок».

71. У книжці «Слово про Ігорів похід», виданій у Вінніпезі в 1949 році, на сторінці 184 він (Іларіон (Огієнко)) своїм парахвіянам пояснює, що «Див — прихильний до половців лісовий божок, лісовик, мара, Лихо», «діва — якесь неприхильне русичам божество». Одним словом — лихо, що ми по-лихому навчені ро­зуміти самі себе. Половці — це ж мон­го­ль­ське плем'я. Див між монголами не був знаний.

Монахи, професійні єреї і архиєреї інтер­на­ціонального християнізму, щоб міцніше тримати Український народ в неволі, натво­рили багато неправд про історію давньої Ук­раїни (Руси). Вони навмисне зневажають ду­ховне життя дохристиянської України (Руси). Вони вірять, що чим більше зневажливо будуть українці ставитися до своєї рідної самобутної духовости, тим покірнішими вони будуть парахвіянами грецько-латинського християнізму.

72. Будда, натхненний Дивом, пішов шука­ти Великого Закону. Пішов сам. Він знав, що його слуга Чанна призвичаєний до життя в розкішному палаці і він не має бажань іти в далекі й невідомі мандри, щоб збагнути муд­рість життя. Слуга хотів лишитися слугою.

Маркс вважає, що слуга Чанна не вбив принца Будду тому, що не орієнтувався в мар­ксівській теорії клясової боротьби. Відпо­відаючи Марксові, кажу: історія суспільства не є історією клясової боротьби, а історією боротьби ідеалів.

Принц Будда, рабовласник, став жебраком добровільно, тобто, без кривавої клясової боротьби. Ідеали любови до людини родяться і в душі принца, і в душі слуги, ідеали нена­висти до людини родяться і в душі принца, і в душі слуги. Сіґанук — принц Камбоджії став «вождем Камбоджського» пролетаріяту, ніби доводячи, що Будда правий, а Маркс — ні.

73. Будда вчить, що все, що народилося—помре. Все, що створене — загине. Частина буддистів вірять, що душа людини гине разом зі смертю людини.

Будда вчить, що немає ні душі, ні Бога, ні потойбічного життя. На питання «А що ж є?», Будда відповідає: «Є вічна течія змін. Є вічна течія перетворень. Основна мета людини — пізнання природньої закономірности». Піз­нан­ня Великого Закону.

Виникає питання. Будда, проповідуючи, що «Бога немає» і, маючи між брагманами репутацію безбожника, став Божеством? Ні, не всі буддисти вважають Будду Божеством. Є поширене твердження, що Будда — це Дарма. Санскритське слово «дарма» таїть в собі ко­рінь «дар» чи «дер», що значить «держати» «держава» (закон, правило, порядок, устій­нена норма моралі, поведінки).

74. Етнограф Штернберґ, дивлячись на суть релігії з погляду юдейсько-християнської теології, у книзі «Первісна релігія у світі етноґрафій», виданій в 1936 році, пише, що «в основі буддизму лежить повний атеїзм».

Мовляв, як можна вважати Будду Божест­вом чи Найвищою Святістю, коли брагмани вважають Будду безбожником?

Треба пригадати Штернберµові, що рабіни (фарисеї і садукеї) звали Ісуса безбожником, розпусником і бунтарем. І безбожник Ісус став Богом? Як?

Усі ж бо знаємо, що в 325 році в селищі Нікея з'їхалися архиєреї (на Нікейський собор) і під час дискусій голосуванням (та наказом імператора Константина) вибрали Ісуса на Бога; очевидно, частина архиєреїв, очолених єреєм Аріусом, на цьому ж таки Нікейському соборі створили опозицію, зазначуючи, що во­ни не можуть погодитися з думкою, що батько (Бог-Отець) і син (Бог-Син) є однолітками.

75. Наука Конфуція — наука достойної ки­тайської етики (моралі). Наука про правила життя об'єдналася з культом предків і стала великою релігією. Конфуціонізм — національ­на релігія Китайського народу.

Релігія — поняття відносне. Одні релігійне звуть нерелігійним, світським, другі — нерелігійне, світське звуть релігійним. Той, хто прагне робити чітку межу між релігійним і нерелігійним, має обмежені знання історії релігій світу. Той, хто каже, що тільки в його релігії є втілена правдива релігійність, демон­струє односторонність мислення.

76. Епоха, в якій жив Будда, була опано­вана поглядом (особливо в північній Індії, де переважно жили оріяни), що життя людини — шлях страждання, поразок, хвороб, невдач, зрад, терпінь, зневірень.

Оріяни, прибувши з бадьорих і ніжних, ба­гатих і радісних степів Оріяни (Праукраїни) на простори Індії, зажурилися. Пекуче сонце, безліч отруйних змій, південні, досі оріянам незнані хвороби, обумовлювали в основі жит­тя поставити питання: коли життя — це віч­ність, значить існує вічність страждань? Страж­дання — неприємність. Людина, живучи між людьми, постійно має справу з непри­ємностями.

77. Ті, що хотіли самі себе відмежувати від неприємностей, ішли в ліси і гори. Жили на самоті, їм хотілося бути з собою. Вони, від­да­лившись від людей, пороку, обмов, заздрос­тей, нарікань, поразок, пошестей, сварок, вхо­дили у світ духовних споглядань. Вони пра­гнули з'єднатися з світом чистим (небес­ним), з безсмертністю і красою «світової душі».

«Світова душа», «містична душа», «найви­ще світло», «найвища святість», «світла до­ско­налість», «вічне небесне життя без болю і зіт­хань» — уявні чари теософської містики. Міс­тик вважав, що «світова душа», як реальна си­ла, живе у світах позасвітніх, у «третіх небе­сах».

78. У індуській філософії «Санк'я-Карике» зазначено, що є Три Види Страждань: тілесне, розумове, духовне.

Будда, маючи на увазі ці Три Види Страж­дань, не казав, що Він хоче людину визволити від страждань. Він тільки радив, щоб людина сама (а не при допомозі Будди) визволилася від чуттєвих і моральних страждань.

Я, науку Рідної Української Національної Віри проповідуючи, вчу, що людина не може визволитися від страждань ні сама, ні при до­по­­мозі інших. Чому? Тому, що страждання — влас­тивість життя людини. Людину мучить страх перед стражданням, людину мучить страж­дання і людину мучить спогад про страждання.

Чи є спосіб, щоб зменшити тягар страж­дан­ня? Є. Страждаючи, не думай про страж­дання, думай про Священність, в ім'я Якої ти готовий жити і вмерти. Є в тебе мета, яку ти ставиш вище свого життя, значить є в тебе вміння в стражданні не страждати.

Якщо є приємне життя, то є й приємна смерть: приємно вмирає той, хто вмирає, щоб жив його народ — щоб славився його рід. Людина — це зернина; зернина, лягаючи в землю, гине, щоб знову себе відродити в новому колоску.

79. Наука Будди про Страждання творить одну з головних основ Буддизму. Вона людяна, мила, але не завжди обґрунтована. Чому?

Будда прагне показати шлях, який звільняє людину від страждання. Хочеш не страждати, загальмуй хотіння — джерело всіх страждань.

Щоб загальмувати хотіння, треба хотіти — хотіти загальмувати хотіння. Там, де хо­тіння, там страждання. І тому я вважаю, що хотіння треба не гальмувати — хотіння треба ошляхетнювати, хотіння треба добротно ціле­спрямовувати.

Хотіння — особливо хотіння благородне — це рушій життєстверджуючого поступу. Там, де немає хотіння, немає людини. На світі не було б життя, коли б заникло несвідоме чи свідоме хотіння жити.

Хотіння жити, хотіння свідомо боротися за життя і за місце для життя, хотіння вмерти, щоб жили потомки — у цих хотіннях про­явлені найвищі Закони Життя. У благородних людей благородні хотіння. Хотіння треба виховувати і звеличувати осяянням людської духовної звитяги.

80. Є в Будди мислі такі, яких не можна розумом людським спростувати. Будда каже: «Все, що ми є, це результат того, про що ми думаємо».

Справді так є: українець, маючи чужу віру, думає про справи чужі, і в результаті цього думання він стає чужовіром, він ставить чуже на перше місце життя свого, а рідне — на друге. Не думаючи про Рідну Віру (про рідний шлях свого народу), українець сам себе сві­до­мо чи підсвідомо віддаляє від рідних влас­тивостей свого «я», від почувань духовної незалежности, і так стає духовним рабом, не усвідомлюючи свого рабства.

81. Будда — досконалість. Чому? Він вміє сам себе звільняти від страждань. Він бай­ду­жіє — входить у світ повного спокою. Там, де повний спокій, немає хотіння. Немає хотіння — значить немає збуджуючої сили, яка спо­нукає людину любити, або — ненавидіти.

Людина повинна обминати ненависть!? Ні, я вважаю, що в деяких обставинах ненависть благородніша за любов. Ненависть, народ­же­на любов'ю до народу свого, благородніша за любов до катів народу свого.

Я ненавиджу, бо люблю: я ненавиджу ворогів народу мого, бо люблю народ мій. Любов ворога — отрута, ненависть ворога — честь ворога. Північні вторжники, які втор­галися на землі мого мирного народу, казали: «Да, ми любім малоросов», ця любов — жор­стоке знаряддя поневолення.

Християнська любов — гірше ненависти, християни польські і християни москвинські українців мучили християнською любов'ю. Тарас Шевченко, пишучи про християнську любов, достойно гнівається, що «іменем Хри­ста прийшли ксьонзи і запалили наш тихий рай, і розлили широке море сльоз і крови, а сиріт іменем Христовим замордували, розп'я­ли». Прийшли християни-москалики і «сина закували». Замучили брата браття во Христі!

82. «Життя — це тягар», кажуть Буддисти. Архиєреї християнізму, наслідуючи буддистів, визначили, що життя — це носіння хреста.

Про те, що життя — справа тяжка, знали наші предки більше як п'ять тисяч літ тому. І «Ве­ди» є свідченням цього. Гуцули зуміли ве­дій­ські поняття життя зберегти впродовж тисячоліть.

Вітчизною гуцулів є простори сьогодніш­ньої Мадярщини, мадяри — монгольське пле­м'я, яке, прикочувавши з Сибіру, осілося на землі Гуцульській, і гуцули примушені були скупчитися на біднішій частиш своєї землі, на території сучасної Гуцулії.

У гуцулів був звичай журитися, коли ро­диться дитина: народження дитини — по­ча­ток страждань. Умирає людина, грає без­журна музика. Безжурна музика повідомляє, що прийшов кінець стражданню на ниві житейській і спочилий переселюється у вирай — у Царство Духа Предків, де живуть амріти (невмирущі).

Несумний обряд поховання переконував лю­дину, що смерти немає — є тільки перехід людини з одного стану буття в інший. Лю­дина, померши, знову відроджується в світі не­ба, у красі квітів, у помислах, навиках і по­чуваннях потомків своїх, у вічнооновлю­ю­чому колі роду свого.

83. Спочатку слово «мрі» або, як ми тепер кажемо, «смерть», було синонімом слів — «мрія», «спокій», «заникнення хотінь».

Є в живої людини (і про це зазначують буддистські діячі) «живий душевний спокій», він не має гніву, ненависти, жаги, нарікань, заздрости. Він — велич благородности. Він -володар великих знань. Він — досконалість. Він іде шляхом, який веде до нірвани.

84. Санскритське слово «нірвана» значить «недіяння», «невіяння». Воно створене з слів «нір» і «ванна», «нір» значить «ні», а «ванна» — «віяння», або, як зазначено у «Рик Ведах», «ва­го» чи «вая». У буддизмі є два поняття нірвани.

Ранній буддизм устійнював, що нірвана — стан вічного спокою (невіяння, тиші), погас­нення пристрастей, сумнівів, хотінь.

Є повір'я, що нірвана — Царство Високого Світу, де не існують жодні зміни, де немає хвилювання сил, де немає тілесного пере­оформ­лення. Вникаючи в суть цієї «другої нірвани», бачу, що вона є там, де відсутнє ніщо в нічому.

85. У буддистів є переконання, що Будда ходив до нірвани. Побувавши в нірвані, Він не раз добровільно від неї відмовлявся, щоб на землі жити для ближніх своїх, щоб світ спасти від гріхів і ненависти. Він в житті досягав всебачення. Він звільнявся від гріхів. Він знав найкоротший шлях до нірвани. Він знав всі перешкоди, які трапляються на шляху до нірвани і вмів їх перемагати.

Ті жиди, які оформлювали релігійний сві­то­гляд «Євангелій», слово «нірвана» замінили на «дім небесний»: вони багато Буддиних істин подарили Христові, глаголячи, що «Христос прийшов спасти грішників», «страждати за грішників».

І християнин, наслідуючи Христа, повинен відрікатися від земних благ, заздростей, гніву, пристрастей, хотінь, щоб здобути найкорот­ший шлях до «королівства небесного», тобто до нірвани.

86. Українці, які при парахвіях навчені з дитячих літ вірити, що юдеєць Ісус є їхнім всюдисущим і єдиним правдивим Богом, вжи­вають в щоденному житті слова «парахвія», «парахвіянин», «парох».

Чужі слова (греко-латинські) «парохе», «па­росше», «парісше» «паррохе», «парохія». Слово «парахвія» (від «параікос») значить «чужинецький дім», або — дім чужинців». Слово «парахвіянин», значить «чужинець».

Тертуліян у 200 році в «Апольогії» написав в Римі до магістратських урядників, що християни вважають себе «парахвіянами на землі», тобто, чужинцями.

87. Християни в перші століття вважали себе чужинцями (парахвіянами) на Землі. Парахвіянин зневажливо ставився до всього земного, земне життя — справа чужа для ньо­го. Він жде того часу, коли буде перетран­спортований у свій рідний дім (у дім небесний — в царство небесне), в обійми Саваота — Бога Ізраелевого. Ісус — Син Бога Ізраелевого в домі небесному опікується парахвіянами, бо Він добрий і милосердний.

І тому, що Саваот — Господь Бог Ізраелів є також і Господом Богом для парахвіян (християн), які творять велику й могутню секту юдаїзму, померлий християнин так, як і померлий жид, відправляється на лоно пред­ків жидівських (на лоно Авраама).

88. Цар Бімбасара, вдруге стрінувшись з Буддою, сказав: «Якщо я Тебе правильно розумію, Ти навчаєш великих змін у старій вірі — у вірі індусів».

Будда відповів: «Воно так є, як Ти кажеш».

Є в буддизмі важлива особа Рудрака. Руд­рака — предтеча. Він людям сповіщав про прихід Спасителя (Будди). Ім'я «Рудрака» походить від санскритського коріня «руд», що має декілька значень: «ректи», «родити», «ри­дати», «повідомляти».

Юдеям (архітектам ґойського христия­ніз­му) і ця важлива особа буддизму заімпонувала і вони її впровадили в євангельські оповідання під іменем Іван Хреститель.

Ім'я «Іоан» створили греки, неправильно вимовивши жидівське ім'я «Ягванан», «Ягва­нан» значить «Ягвою даний», або «Єговою дарований». Українці спотворене греками жидівське ім'я «Ягванан» (Іоан) вимовляють, як Іван, Івась, Йван, Ваня, Ванька, Ванько.

Є в українців світле прагнення бути наро­дом незалежної духовости, та прагнення ці жорстоко переслідуються єреями чужовір’я. Щоб сяк-так проявити свою окремішність, во­ни (українці) перетоплюють чужі правди на свій лад та користи з цього мало. Наприклад, ім'я «Іван» в народі звучить тільки, як звук без змісту: адже українські маси не знають (їхній дух поневолений), що в цьому імені приховані творіння жидівської національної самобутно­сти.

 

89. Будда, проповідуючи свою науку, казав: “Людино, ніколи ненависть не перемагай ненавистю. Зло перемагай добром. Не пий хмільних напоїв. Не вбивай жодної живої істоти. Вночі не споживай харчів”.

«Людино, іди по правильній дорозі життя, на ній є Правильне Бачення, Правильний На­мір, Правильна Мова, Правильне Керування, Правильні Засоби Існування, Правильне Намагання, Правильна Уважність, Правильне Споглядання».

Жителі країн Колинів, Мала, Вайї, Каси уважно сприймали нову велику науку Будди. Будда — світлий Титан плянети Земля, такі міркування висловлюють буддисти, маючи на увазі факт, що Будда жив у шостому столітті перед Христом і вчив людей святої правди тоді, коли ще не були написані рабіном Ездрою «П'ятикнижжя Мойсея».

90. У дорозі стріли Будду посли від батька (царя Суддгодана) і сказали Йому: «Ми при­йшли з землі Сакия від славного царя Судд­годана, від Твого тата, який запрошує Тебе завітати до Капілавасту і відвідати родину».

Будда вирішив зі своїми учнями (апосто­лами) відвідати рідний дім. Він (Будда) до столиці Сакиї до Капілавасту в'їжджає на білому коні. Жителі Капілавасту вийшли стрі­чати Його як принца свого (престолонас­лід­ника). Вони стрічали квітами і піснями. «Світися, новий Капілавасту!»

Між стрічаючими стояв син Будди Рагула. Рагула став вірним проповідником науки сво­го тата. Ясодгара (дружина Будди) стріла Буд­ду велично й світло. Стріла без пристрас­тей — з почуттям душевного спокою. Скити (саки) — жителі Капілавасту дізналися, що принц Будда не прийшов, щоб бути земним царем.

91. Девадатта (друг Будди ще з часів юнацьких) людина розумна, діяльна, він став одним з апостолів Будди і приєднався до ро­ди­ни (Священного Об'єднання Буддистів). Але потім він (Девадатта) почав між буд­дистами ширити зневажливі оповідання про Будду.

Девадатта нарікав на Будду, звучи Його самолюбом, самозвеличником, нечесною лю­ди­ною, яка не рахується з поглядами інших. Девадатта казав: «Я краще всіх знаю, хто такий Будда, я ж двоюрідний брат його, він не вартий того, щоб його шанувати, він все моє присвоював собі».

Девадатта вважав, що він, нарікаючи на Будду і ширячи між буддистами зневажливі оповідання про Будду та роблячи різні докори Будді, стане таким великим, як Будда і здо­буде між буддистами пошану й силу впливу.

На питання буддистів «Що ж ти, Девадат­та хочеш»? Девадатта відповідав: «Справед­ливости хочу, законности. Будда повинен бути совісною, чесною, порядною людиною, а він такою не є. Він одне проповідує, а друге робить. Наприклад, він незаконно присвоїв собі мого голуба, він нечесний».

У юнацькі часи Будда і Девадатта ішли лісом. Девадатта вистрелив у голуба. Будда взяв раненого голуба і, побачивши, що голуб може літати, пустив його, і голуб зник у небесній блакиті.

Девадатта розгнівано сказав: «Не ти, а я підстрелив голуба. Голуб мій, а не твій. Ти не мав права так поводитися з моїм голубом, явну нечесність чиниш».

Будда відповів: «Ні, голуб мій. Ти хотів голуба мати, щоб в нього життя відібрати, а я хотів голуба мати, щоб йому життя врятувати. Голуб належить не тому, хто життя відбирає, а тому, хто життя спасає».

92. Буддисти (найвірніші учні Будди) ба­чили, що Девадатта наріканням на Будду псує між буддистами добрий настрій і спокій. Апос­тол Девадатта — зрадник, він таємно пробує убити Будду — таку бо велику лють він в душі має. Опанований люттю Девадатта гине, він всіма забутий.

Дослідники історії християнізму вважа­ють, що апостол-зрадник Девадатта був упроваджений в життєпис Христа і названий апостолом-зрадником Юдою.

Тесть Буддин старався перегородити доро­гу Будді, хотів при людях помститися за свою доньку Ясодгару. Будда, щоб повністю своє життя присвятити людям бідним, скривдже­ним і нещасним, відрікся не тільки від пре­сто­лу, а й від всіх приємностей родинного життя. Тесть Буддин не був здібний зрозуміти духов­ної величі Буддиної і вважав його розпус­ником і дихав на нього почуттями ненависти.

93. Ананда (вірний учень Будди) сказав, що він чув, що Будда промовив: «Людина, опа­нована люттю, знедолює сама себе. І ця лю­дина своїми наріканнями на мене змучила себе, знесилила. Вона помре». І так сталося, як говорив Будда.

Оріянський в'їзд Будди на білому коні до Капілавасту особливо заімпонував тим юде­ям, які оформлювали принадну біографію ми­лостивого Ісуса. Та у семітів — кінь — ско­тина рідкісна, не властива стилю життя семітського. І тому принц Ісус (з роду царя Давида) в'їзджає до Єрусалиму на ослі. І жителі Єрусалиму пальмовими віттями віта­ють його, як принца Юдеї. «Світися, новий Єрусалиме». І довідуються, що Ісус не плянує бути земним царем Юдеї.

94. Будда, творячи священне об'єднання буд­дистів, казав, що до Об'єднання не можуть належати солдати, раби, змовники, нарікайли та особи нестійких переконань.

Особи нестійких переконань небезпечні. Вони, ставши буддистами, завтра можуть об­мовляти те, що сьогодні обожнюють. Низь­ким душам, як відомо, властива нестійкість переконань.

Священне Об'єднання Буддистів творило­ся на принципі волі. Принцип волі є там, де є вільний прихід до Об'єднання і вільний вихід з Об'єднання. Особа, яка перебуваючи в Об'єд­нан­ні, нарікала на порядки Об'єднання і на Будду, вважалася небажаною, їй буддисти казали: «Іди від нас туди, де буде тобі при­єм­но, не псуй нам настрою, ми вільно втілюємо в життя науку Будди. Щоб не було рабства, у нас є закон: з Буддою іде той, хто шанує Буд­ду. З Буддою не може бути той, хто не шанує Будди. Є воля бути з Буддою і є воля бути без Будди. На світі багато правд, багато воль, багато шляхів».

95. Ті, що належали до священного об'єд­нан­ня буддистів, не мали права мати при­ват­ної власности. Чому? Будда вважав, що коли в Об'єднанні будуть люди без приватної влас­ности і будуть люди з великими маєтками, постане несправедливість.

Маєткові люди в Об'єднанні будуть впли­вати на побратимів (особливо на побратимів невисоких душевних якостей) силою маєтко­во­сти. Маєткова людина може на Об'єднання дарити п'ять рупів, а немаєткова — десять рупів. Злий приклад деморалізує членів Об'єд­нання.

Маєткова людина, щоб оправдати свою ску­­пість, почне говорити: «Я дав би більше на Об'єд­нання та мої поради не беруться до ува­ги». Бачимо, є прагнення при допомозі маєтку здо­бу­вати вплив на житгя Об'єднання. Маєт­ковій людині відповідає немаєткова людина: «Я біднію маєтком, та багатію душевною добро­тою. А ти черевом багатієш, а душею бід­нієш». Священне Об'єднання Буддистів тільки тоді бу­де могутнє єдністю, коли в ньо­му гуртувати­му­ть­ся люди, бажаючі багатіти душевною добротою.

96. Буддисти, живучи як монахи в Свя­щен­ному Об'єднанні Буддистів, опікувалися си­ротами, каліками, немічними старими людь­­ми, хворими. Вони дітей учили грамоти. Вони людям робили добро і за свою працю не брали винагород, їли раз на день. Вони своїм чес­нотливим життям зворушували серця люд­сь­кі, і люди їх любили, і радо запро­шу­ва­ли їх в гості. Молодь, яка хотіла бути люблена людь­ми, ішла до них. Старі добрі люди їм дарили свої маєтки і вони будували святині, училища, доми спочинку для старих людей.

Буддисти, стрічаючись з хліборобами, вій­сь­ковиками, жебраками, казали: «Будда учить: не бери чужої власности, не чіпай чужої жінки, не звикай до розкошів, не будь ліни­вим, не будь неправдивим свідком, не обмов­ляй, не будь заздрісним, не будь жадним. Ми, буддисти, впроваджуємо в щоденне життя нау­ку Будди».

97. Перші Буддисти були індуськими про­тестантами. Вони виступали проти порядків брагманської касти. Будда говорив, що браг­маном не є той, хто родився в родині браг­ма­на, а той, хто живе праведно, має світлі знан­ня, вміє праведність втілювати в життя щоденне.

Подорожуючи взимку в 1975 році по просторах Індії, я бачив у Чандіґарі, Бенаресі, Делі, Бомбеї, що в святині біля брагмана сидить хлопчик. Хлопчик є сином або внуком брагмана. Хлопчик молиться з татом чи з дідом, слухає промови, засвоює святинні обряди. Ставши дорослим, він стає діючим браг­маном не тому, що закінчив брагманську школу (такої школи немає), а тому, що він докладно брагманські таїни священнодійства отримав від тата брагмана. Не всі сини брагманів виконують у святинях обов'язки брагманські. Вони є професорами універси­тетів, редакторами, політиками, ученими, винахідниками, культурними діячами Індії. Але всі вони (при потребі) в родині своїй чи у святині можуть здійснювати священнодійства.

 

ДЕНЬ 16

98. Слова «жінка», «жена», «життя» виник­ли з санскритського коріня «жа», що значить «життя», «народження». Слово «жая» у «Рик Ведах» значить «жінка». Брагман каже «жа­нака», тобто «жінка». Санскритське слово «жа­та» значить «життя», «появлення життя».

Слово «муж» виникло з санскритського ко­­ріня «маг», що значить «могутній», «муж­ній». А «чоловік» значить «перший», «чоловий».

Будда вважав, що чоловік — творіння муж­ніше, як жінка; жінка — це мати, мати дає життя. Жін­ка живе чуттями, які не завжди керовані врівноваженим розумом. Він (Будда) не радив приймати жінок до Об'єднання Буддистів. Він (може тому, що походив з роду кошових (кшат­риїв) казав, що жінка, перебуваючи між чоло­ві­­ками, творитиме балакучість і заздрість. Подіб­ні переконання були й між козаками на Запорозькій Січі.

На прохання учнів Будда погодився, щоб було створене окреме Об'єднання Буддисток. Час показав, що там, де чуттєвість володіє над глуздом, згоди не буває.

99. Будда досконало знав себе. Відчувши, що приходить кінець Його земному життю, Він сказав: «Час відмовитися від тіла і йти у світ нірвани».

Учні, почувши ці слова, сказали: «Учите­лю, рано покидаєш світ. Рано заходить сон­це». Будда спокійно відповів: «Все, що було вам потрібне, я вже передав. Я все віддав, і не маю стиснутого кулака, щоб щось затримати для себе».

Незважаючи на те, що Будда, будучи бага­тим принцом, відмовився від земних скарбів (навіть свій одяг віддав жебракові) і жив, от­ри­муючи від людей кусень хліба, знаходилися такі, що нарікали на Нього. Нарікали, що Він не бере до уваги добрих порад. «А що таке добра порада?» Для однієї людини добра порада є доброю, а для другої — ні.

«Нарікайли — малі люди, які хотіли нарі­канням на Будду звернути на себе увагу, — говорив Ананда. — Є на світі воля: є воля давати поради і є воля брати поради, або — ні».

Той, хто дає пораду і злиться, що його порада не береться до уваги, вважається не­вихованою людиною. Не треба втотожнювати пораду з вказівкою, яку дає учитель учням і яку учні зобов'язані виконувати.

100. Буддині апостоли говорили: той, кому наука Будди подобається, іде до Будди і стає буддистом. Той, кому наука Будди не подо­бається, не йде до Будди і не стає буддистом. У цих твердженнях немає нічого нового: на таких добровільних віровизнаннях побудо­ва­ні всі в світі релігійні, духовні й теософські рухи.

В Об'єднанні Буддистів панує строгий За­кон Порядку. Став буддистом — виконуй нака­зи наставників, живи так, як учить Будда. І той, хто хоче належати до Об'єднання Буд­дистів, повинен без нарікань, без балакучости і без лінивства виконувати накази.

Варто зазначити, що в Об'єднанні Буд­дис­тів, як у війську, суворо визначена кожна го­дина. Усі встають на поклик дзвінка, всі ку­паються, всі одночасно моляться і славлять Будду, і всі мають один харч і один одяг.

Той, хто не бажає підпорядковуватися на­казам буддистських провідників, позбавля­єть­ся прав звати себе буддистом, і йому повідом­ляють, що в Об'єднанні Буддистів він пошани немає. Чому така суворість? Дисципліна — священний шлях духовного і тілесного само­вдосконалення. Хто проти дисципліни, той про­ти правильного мислення, проти правиль­них почувань і хвилювань.

Мудрий народ той, який сам вільно тво­рить закони дисципліни і їх з гідністю виконує — так утверджує успіх, віру і силу свого національного «Я».

101. Учні уважно слухали оповіді Будди. Вони ніколи злим словом не принижували слух свого Учителя. Вони боронили Його від злих людей. Вони ніколи наріканням не три­вожили душі Його. Вони знали, що Будда слу­хає тільки мудрі слова. Злих слів (навіть коли вони голосно й погрозливо сказані) Будда не чує. Він не сперечається з злом і не приятелює з тими, які не вміють самоконтролем ошля­хет­нювати свої почування. Той, хто злився на Будду, сам ставив себе в становище неврівно­важеної людини.

102. Будда, повідомивши, що вже відмов­ляється від свого тіла, сказав учням: «Я вже старий. Мені 80. Вже померли мої влюблені учні Шарипутра і Мутаголяна. Час і мені».

Будда попросив учнів (учні мали ті самі роки, що й Будда), щоб вони приготували Йому ліжко. Він змучений спрагою, просить во­ди. Він каже: «Я спраглий, о Ананда, пити хочу».

Будда, чуючи, що Його серце сповільнює хід, сказав: «Сьогодні, мої учні-побратими, я прощаюся з вами. Моє тіло, як і всі складові частини життя, проминаюче. Усердно тру­діть­ся для свого спасіння. Утілюйте в життя науку, яку я вам дав».

103. У Буддистів є оповідання, що смерть Будди супроводжувалася здриганням землі. Він лежав мертвий у селі Кусинара. Вісім се­лищ, в яких Він любив перебувати, спереча­лися між собою — хто має ховати Учителя?

Будду (за оріянським звичаєм) вогонь воз­ніс до небесної високості. Вогонь охоронив Його тіло від темряви і розкладу. У всіх ре­лігіях (і про це я кажу в оповіді «Різдво Світла Дажбожого») живе закон, що великі пророки, сини Божі возносяться на небо.

Буддисти ніколи не кажуть «помер Будда». Вони кажуть, що «Будда прийшов з Вічности і Будда пішов у Вічність». Вони вірять, що Будда — Мудрість Світу, Будда — Таїна Світу, Будда — Закон Світу, Будда — Шлях Світу.

Вони не кажуть, що Будда є Богом. Але їхні пояснення, хто такий Будда, створюють враження, що (в розумінні, наприклад, хрис­ти­янізму або ісламізму) Будда має всі влас­тивості Бога. Буддисти поклоняються Будді майже так, як християни Христові. Є та різ­ниця, що християни звуть Христа Богом, а буддисти звуть Будду Законом Світу.

104. На статуях Будди (на грудях Будди) зо­бражена свастика. Я вже говорив, що сан­скритське слово «свастика» походить з слова «свастя», що відповідає сьогоднішньому укра­їн­ському «щастя». «Свастя» значить «світло», і звідси походить слово «свято», «святість»; «святий» значить «світлий». «Святий Боже» значить «світлий Боже», і такими словами ук­раїнець (русич) починав молитву в перед­християнській Україні (Русі), маючи світлу віру в світлого Бога.

105. Будда вважав, що він ішов оріянським шляхом життя. У «Ведах» («Рик Ведах») ви­значено, що оріянський шлях життя ознаме­нований світлом (свастям). Свастика в оріян є символом вогню і світла. Усі ведійські святині в Індії біля вівтарів мають свастику.

Магаматга Ґанді, ім'я якого шанує Европа, вважав, що його життя — шлях свастики. Будучи в Делі, я звернув увагу, що музеї Ґанді ознаменовані свастикою. Діти в школах Індії навчаються, що п'ять тисяч років тому при­були оріяни до Індії, тримаючи в руках сим­вол світла (свастику). Свастикою (меандрами) прикрашені палаци Іраку, Криту, Греції, Англії, США (навіть головна бібліотека Ню Йорку).

106. Сьогодні археологи устійнили, що не Індія, не Греція, не Крит, не Німеччина, не Мехіко, а Україна — Вітчизна свастики. На ба­гатих просторах України запалало світло перших проявів культури і цивілізації народів Білої раси.

Відомо, що перші християни вважали свас­тику своїм релігійним символом, але вони не називали її свастикою. В їхній уяві це був хрест з загнутими кінцями. Гітлер, побачивши хрест із загнутими кінцями на стіні в мона­стирі, вирішив його намалювати на прапорі Німецької націонал-соціялістичної робітничої партії. Він казав, що «гакенкройц» — знак динамізму. Гітлер тільки пізніше дізнався, що «гакенкройц» є символом індуської релігії, символом джанізму і буддизму, і має оригі­нальну назву «свастика».

107. Історик Дж. Кембел у книзі «Маски Богів», виданій в Ню Йорку в 1959 році, пише, що «Найкращий зразок свастики, що нам відомо, знайдено (біля Києва) біля селища Мі­зинь, свастика знайдена біля Мізині, викарбу­вана на фігурі летючої птиці, яка зроблена з мамонтової кості. І цей символ ототожнює­ть­ся у буддистському мистецтві з летом Будди».

Будда (статуя Будди) з свастикою втілює, в розумінні буддистів, Жалість і Співчуття. Варто, щоб українець, завітавши до Чикаго, відвідав історичний музей (біля озера) і огля­нув цю статую Будди.

Не винувата свастика, що її причепив собі на груди тиран Гітлер. Не винувате слово «Русь», що його собі присвоїли хани Моск­вин­ського государства. Не винуваті серп і молот, що їх причепили собі на груди тирани — сталінці, які закатували мільйони селян і робітників. Серп (звідси й походить слово серпень) вживали наші предки (трипільці) як священне знаряддя хліборобської культури шість тисяч років тому.

108. Фіґура летючої птиці, про яку пише історик Дж. Кембел, це блискавиця — знамено Дажбоже, або, як я вже говорив, «жар-птиця» (тризуб). Через невпорядкованість знань історії рідної ми вживаємо слово «тризуб». Герб України (і про це я вже говорив) не має нічого спільного з зубами.

Герб України — це триєдине знамено Скитії (Оріяни) Трисуття. Про те, що оріяни вірили, що світ створений з Трьох Основ (Народження, Життя і Небуття), і це поняття особливо виразно проявлене у «Ведах», я говоритиму при іншій нагоді.

109. Узявши в руки «Ля Розе енцикло­пе­дію», видану в Лондоні в 1953 році, читаємо: «Будда вічно був», «Будда мав різні втілення на Небі й на Землі», «І нарешті сталося Його останнє перевтілення. Він інкарнувався в родині короля Сакиї, який володарював у Капілавасту на границі Непалю».

Історики релігій світу, вивчаючи буддизм, дізналися, звідки походить устійнена в християнізмі догма, що «Христос вічно був», «Христос з волі Бога Саваота прийшов на землю, щоб у вигляді Боголюдини маніфес­тувати силу і волю Господню і страждати за грішників».

110. Будда нічого не написав. І тому після Його смерти між учнями появилися проти­леж­ні тлумачення Його науки. Щоб устійнити одне поняття науки Будди (а там, де одне поняття, панує духовна єдність одновірів), уч­ні скликали Буддистський З'їзд. На Буддист­сь­кий З'їзд прибув вірний учень Будди славний Ананда.

111. Учасники Буддистського з'їзду знали, що учень Ананда найкраще вмів дотри­мува­тися науки Будди, і він найкраще вмів вико­нувати Його розпорядження, і був світлим прикладом порядку для інших учнів.

Ананда постійно мандрував з Буддою і записував Його думки. І тепер він (Ананда) на Буддистському З'їзді читає «Вислови Будди».

«Вислови Будди» були видані у формі книж­ки під назвою «Сутранитгана». І досі буддисти з благоговінням оглядають печеру Раджагрихе, де відбувався Перший Буддист­сь­кий З'їзд.

112. Кашяпа — учень Будди був славний тим, що науку Будди проповідував особливо відважно. Він був людиною непідкупною, від­даною, стійкою. Він умів відважно боронити Буд­ду від обмовників і знеславлювачів. Обмо­ва — зброя брудна, якою користуються люди нечесного розуму.

Кашяпа своєю вірністю Будді дивував навіть ворогів. Він носив на собі тільки полотнину, щоб нею прикривати тіло, і не звикав до жодних земних речей і тілесних приємностей. Він обминав тих, які душу свою (свої мислі й почування) запрягають, як вола в ярмо, в справи маєткові і, живучи для маєтку, не мають ні духовної радости, ні життєвого спокою, ні світлої пошани між людьми.

113. Кашяпа тим людям, які знеславлюва­ли Будду, говорив: «Будда — Світло. Коли ти сліпий, я поверну тобі зір, щоб ти побачив Світло. Коли ти сліпий і обминаєш Світло тому, що ти його не бачиш, ти і зір маючи, лишишся сліпим. Не всі сліпі є сліпими, не всі зрячі є зрячими». Люди, чуючи, що Кашяпа такий вірний Будді, стрічали його як Будду.

Головні учні Будди: Ананда — кшатрия, з роду військовиків. Васумитра і Будгаргош — мислителі. Яшан і Упасак — торгівці, з роду торгівців. Шарапутра і Магалаян — брагмани, з роду брагманів.

Вони знали закони організаційного життя: звеличуючи Будду, вони звеличували Його працю. Звеличуючи Буддину працю, вони звеличували Його і самі себе — свій розум і свої серця. Вони — світлі постаті в історії буддизму.

114. Будда учням говорив: «Так довго, як ви будете вдосконалюватися Вищими Мудро­стя­ми Життя — Розумовою Силою, Шукан­ням Правди, Радістю, Душевним Спокоєм, Чес­ною Поведінкою і Достойними Ділами у приватному й суспільному житті, так довго ви житимете в піднесенні і не матимете занепа­ду».

Ті, які приходили до Об'єднання Буддистів і пробували учити Будду, щоб цим себе зве­личити, мовляв такий я великий, що самого Будду вчу буддизму та доброї поведінки, щезли в забутті, їхні імена не залишилися в пам'яті Буддистських Об'єднань. Є життям обумовлений порядок, який ніколи не старіє: в училищі є учні і є учитель. Ті учні, які уважно засвоюють науку учителя, здобувають успіх і славу в житті. А ті учні, які прагнуть в учи­лищі учити учителя, не є в училищі бажаними. Вони повинні собі шукати іншого учителя, або себе проголосити учителями і творити свої училища.

115. З династії Мавра вийшов найслав­ні­ший володар Індії Асока. Володар Асока офіційно проголосив науку Будди державною релігією. Я помітив, що в Чандігарі, Бенаресі, Делі, Бомбеї крамниці, ресторани, книгарні, школи, підприємства названі (в честь воло­даря Асоки) ім'ям Асока.

Слово «асока» санскритське. Мені було при­ємно довідатися, що воно живе в сучасній українській мові. Є в нас слова «сік», «со­ковитий». «Асока» значить «несоковитий», «нерозквашений».

116. Буддисти вірять, що «хід великого Будди святий». Вони вірять, що там, де стояла стопа Будди, появляється світло. Ми, укра­їнці, сьогодні кажемо «ступати» в значенні «іти». У санскриті слово «ступа» значить «стопа», звідси ідуть слова «по стопах», «двом стопам», «без двох стіп», «дві стопи». Стопа Будди — місце священне, і буддистська святиня зветься «стопа», або — «ступа».

117. Є повір'я, що на горі Шрі Пада (в Цей­лоні, Срі Ланка) є відтиски стопи Буддиної. І це повір'я (очевидно кероване культом Будди) особливо єднаюче: з буддистських країн їдуть і йдуть буддисти на прощу на святу гору Шрі Пада. І тут біля стопи Буддинної квіти скла­дають — обрядовий вислів духовної молитви. Мудро зробили архітекти християнізму, що й це мобілізуюче буддистське повір'я вико­рис­тали, устійнивши, що й «Відтиск стопи Ісуса Христа на вершині гори Оливної оглядають подорожні до нинішнього часу».

118. Нагарджуна (колишній брагман, вихо­дець з Південної Індії) — знавець властивостей душі народної. Він почав правовірних буд­дистів переконувати, що буддизм не пошири­ть­ся, коли не матиме культу Будди.

Він казав, що велика наука Будди без Бога і без обрядів та молитв широким колам суспільства тяжка для сприйняття.

Є споглядання: так, як бджоли не можуть жити без матки, так люди не можуть жити без Бога. Бджоли, годуючи матку і обороняючи її, боронять справді самі себе, свій рід. Вони боронять матку від різних ворогів не тому, що так матка хоче, а тому, що оборона матки — це порятунок рою бджолиного. Бджоли люблять матку несвідомою любов'ю. У них любов до матки керована впорядкованими законами матері-Природи. Чим сильніша в бджіл любов до матки, тим сильніші в них інстинкти самозбереження.

119. Образ божий людина творить, бачачи свій образ, і в цьому творінні немає нічого забобонного, злого. Образ Бога, створений лю­диною, повинен чарувати людину своєю кра­сою, святістю, натхненною надзвичай­ністю. Людина самоошляхетнюється, бачачи себе в образі Бога. Людина, бачачи, що вона має образ Бога, ніби сама себе зобов'язує бути благородною.

120. Православні Буддисти (тобто, прави­ль­но сповідуючі науку Будди) виступили проти міркувань брагмана Нагарджуна, ка­жучи, що він не поступає так, як учив Будда.

Нагарджун сказав: «Будда — моє божест­во», ці натхненні слова поширилися між буд­дистами. Виявилося, що в них була закодо­ва­на таїна успішного поширення в світі буддиз­му.

Люди прислухалися до слів Нагарджуна. Вони сказали: коли брагман Нагарджун каже, що Будда — божество, значить Будда — бо­жество. Коли Будда — божество, тоді діва Мая Богородиця — свята Покровителька материн­ства. Виникло врочисте буддистське свято «Вознесіння Богородиці Маї».

«Енциклопедія Релігій і Етики» (Дж. Ґес­тінґс), видана в 1909 році, пише, що історія буддистської непорочної діви Маї була піз­ніше позичена (від буддистів) христологами для оформлення християнського оповідання про непорочність діви Марії.

У буддистів навколо голови Будди зобра­жене святе сяйво. І цей атрибут христологи успішно позичили в буддистів, обвівши на іко­нах голову Христову святим сяйвом, німбом.

121. Нагарджун, проголосивши культ Буд­ди, став найвизначнішим архітектом буддиз­му. На твердженнях Нагарджуна оформився рух буддистів, відомий як Магаяна. Магаяна значить Велике Поширення (Великий Віз).

Будда був проти обрядів, проти молитв і поклонінь. Та буддисти побачили, що без об­рядів і без поклонінь Будді не можна створити між буддистами єдинодушшя і єдиномислен­ня.

Вони (буддисти-магаяністи) устійнили таї­ну свого успіху: чим з більшою пошаною вони ставляться до Будди, тим з більшою пошаною люди ставляться до них. Дивувалися — звідки Нагарджун знав таїну цієї духовної мудрости?

Значить брагман Нагарджун правильно ду­має: тільки той рій міцний, який шанує свою матку. Тільки та родина міцна, яка ша­нує свого батька. Тільки та духовна громада міцна, яка шанує свого духовного опікуна.

122. Мудра та родина, яка шанує свого батька навіть тоді, коли він на таку пошану не заслуговує. Мудра та духовна громада, яка славить свого духовного опікуна навіть тоді, коли він на таку славу не заслуговує.

«Ні, не погоджуюся! Мій батько був п'яницею, він не вартий пошани і так говорю всім, щоб знали мої почуття справедливости!» — вигукне розхвильована самолюбна мала душа. Їй треба сказати, що жиди вірять, що вони походять з роду Сема, вони семіти.

Біблійний Ной мав трьох синів — Сема, Хама, Яфета. Батько Ной, напившись вина, лежав оголений. Необачний Хам почав зне­славлювати батька. Сем прикрив тіло бать­кове, мовляв, батька треба шанувати навіть тоді, коли він на пошану не заслуговує.

Жиди тому й є успішним народом, що вони славлять рідне не тому, що воно славне, а тому, що воно рідне — рідне треба славити. Вони здібні неславне зробити славним. Інший народ (народ з рабською ментальністю) слав­не предків своїх знеславлює в ім'я законів позиченої справедливости.

Мудрість тому й є мудрістю, що вона по­ря­док в родині, в громаді, в народі ставить вище всіх справ — вище свого «я», і про це я шир­ше говорю в оповіді «Що вище мудрос­ти?»

123. Віра в бога є там, де є хотіння обож­нювати красу, правду, волю, любов. Там, де вільна людина не обожнює вільну людину, не­має людяности. А що є? Є жорстокість, звер­хні погляди на життя, чуттєве зубожжіння.

Наприклад: юнак, закохавшись у юнку, обож­­нює її. Вона для нього є вимріяною боги­нею життя. Він, як бачимо, творить сам собі богиню з мрій своїх, з найсвітліших натхнен­них почувань своїх. Він благоговіє перед чаром богині своєї, їй дарує квіти. І там, де це бла­гоговіння щире, твориться щира людська віра.

124. Юнак, юнку проголошуючи своєю бо­гинею, ніжнішає душею. Він їй співає пісень і їй догоджає — що це є? Це є обряд віри. Я беру цей приклад з життя, щоб ствердити, що людина сама творить віру, сама творить по­няття Бога, сама творить обряди віри і сама їх удосконалює.

Я вважаю, що буддисти-магаяністи, знаю­чи властивості душі людської, правильно зробили, упроваджуючи обожнення Будди.

Буддисти-магаяністи є в Кореї, Японії, Ін­дії, Тібеті, Китаї, Малазії та інших країнах світу.

125. Є Буддисти-гінаяністи. Гінаяна зна­чить «Мале Поширення» (Малий Віз). Буд­дисти-гінаяністи благоговіють перед Буддою. Вони вважають Будду наймудрішою в світі людиною, а не божеством.

Гінаяна поширена в Цейлоні, Сіямі, Бурмі. У Гінаяні у святинях стоять статуї Будди. Во­ни (гінаяністи) вірять, що Будда — Великий Учитель Основної Правди. Вони вважають себе правдивими буддистами (ортодоксами). Та треба відзначити, що вони самі бачать, що принципи Магаяни краще людьми сприйма­ються, як принципи Гінаяни.

126. Китайці переклали з санскриту на ки­тай­ську мову «Вислови Будди». Тібетці ство­ри­ли багатий «Тібетсько-Санскритський Слов­ник», щоб краще орієнтуватися в науці Будди. Престол Далай Лами ознаменований свасти­кою (символом Будди). І так, як хрис­тиянізм приніс в українську мову чимало жи­дівських і грецьких слів (наприклад, субота, парахвія), так буддизм упровадив у мову тібетців чимало українських (санскритських) слів. Наприклад, тама (темно), вар (навар, вода), піті (пити).

127. Є в науці Будди твердження, що раб не може бути буддистом. Хочеш бути буддистом, стань вільною людиною. А коли твій народ завойований чужинцями, борися за волю народу. Буддист ніколи не визнає чужої вла­ди. Чужа влада — рабство. Там, де рабство, немає місця для буддистів.

Тільки вільна людина може збагнути пра­вильно сутність науки Будди. І тому Буд­дист­ські Об'єднання перш за все дбають про національну волю народу.

Твердити, що всяка влада Богом дана і їй треба коритися, значить ширити в народі ре­лігію рабства. Буддисти-місіонери, наприк­лад, прибувши до Малазії, ніколи не зне­важали національної рідної малазійської віри, а старалися її збагатити наукою Будди.

Християни-місіонери, прибувши в ту чи іншу країну, прагнуть знеславити, очорнити і знищити національну рідну віру народу того чи іншого, знищити віками творені народні ку­ль­турні вартості і на їхніх руїнах утвердити науку Христа і культуру християнської ритуа­лістики.

128. У Буддистських святинях лежать свя­щенні книги «ТриПітака», що значить «Три Путні» (три кошики мудрости). Слово «пут­ня» значить «посудина».

Є традиційний звичай: буддист іде до свя­тині, щоб покласти квітку біля образу Будди. Атеїст, бачачи цей обряд, каже: «Хіба це Будді помагає? Забобонність, створену темнотою людською, треба поборювати. Не кладу квітки біля статуї Будди!»

Атеїст не знає, що буддист, кладучи квітку біля статуї Будди, сам себе уквітчує — сам свої почування звеличує. Атеїст, висміюючи забо­бон­ність, не знає, що большевицькі архиєреї кла­дуть квіти біля статуї Леніна, щоб демон­струвати, що вони також шляхетні люди — обож­нюють своє червоне божество. Коли б вони цього не робили, в їхньому больше­виць­кому королівстві постав би хаос. Безавто­ри­тетність руйнує країни деспотії і країни волі.

129. У Буддистів є поняття про існування пекла. Знаємо, що слово «пекло» походить з санскритського слова «пака», що значить «пек­ти». Християнське пекло безвихідне, жах­ливе, як большевицька в'язниця епохи Ста­ліна: попав за грати в'язничні, то хоч найспра­ведливішими сльозами очі заливай, немає значення — «Москва сльозам не вірить», і тому вона є Москвою.

Закони буддистського пекла дають право грішникові в пеклі позбутися кари. Грішник може в пеклі самовдосконалюючись облаго­роднитися і стати достойною людиною. Буддист ніде й ніколи не повинен губити надію на покращення свого духовного життя.

130. Буддисти вірять у нове пришестя Будди. І це поняття встійнене й у християнізмі: християни вірять у нове пришестя Христа.

Роблю таке довільне припущення: коли б справді знову прибув Христос, то про це пер­ші б дізналися жиди, особливо рабіни. Хрис­тос, вдруге прийшовши на землю, говорив би гебрейською мовою або її діалектом.

Коли б справді вдруге прийшов Будда, то українці краще Його зрозуміли б як японці, китайці чи інші буддистські народи.

Коли б Будда, ідучи над берегом Дніпра, темної зимової ночі постукав до селянської хати, Він би сказав мовою свого роду, мовою Саків (Скитів): «Іті тама, ваю гіма. Да тапа двара сва брат. Іті васанта, дая тапа».

Я тут написав санскритські речення (Будда говорив санскритським діялектом). Вдумую­чись у ці речення, ми пізнаємо мову, якою го­ворив Будда і пізнаємо мову, якою говорили наші рідні предки в Оріяні (Праукраїні) чотири чи три тисячі років тому.

Перекладаю на сучасну мову щойно зга­дані вислови Будди. «Іде темнота, віє зима. Дають тепло двері свого брата. Іде (прийде) весна, дасть тепло».

131. Коли б зустрілися Заратустра і Будда (могутні й світлі титани Людства, їм би не був потрібний перекладач. Вони (Заратустра і Будда) були скитами (саками). Вони говорили мовою їм обом зрозумілою.

Щоб в цьому ґрунтовно пересвідчитися, я в праці «Заратустра, Бог і Біблія» подаю (для прикладу) «заратустро-український» словник. І тут тепер (для прикладу) подаю «буд­дист­сько-український» словник, вживаючи (і це головне) ті самі українсько-скитські (заратуст­ріянські) слова.

132. Бій — Рена (Рана), Бог — Баµа, грабити (брати) — граб, булава — вадар (той, що веде), ваакати (говорити) — вак, вдова — відава, вітер — вата, гора — гарі, дати — да, дерево — дауру, дощ — вар, думати — ман (манити), жінка — жані, жовте — зар, жить — жив, знати — зна, земля — зам, краяти — керет, могутній — маган, м'ясо — гав (гав'ядина), небо — набаг, новий — нава, пекти — пач, приємно — фрия, путь — паф, рана — хвара, ридати — руд, село — віс (поселення), сонце — вар, стояти — ста, скот — пасу, суша — сушка, темно — темаг, тепло — тапта, тесати — таш, умирати — мар, устати — усста.

Якщо мова Заратустри і Будди нам, укра­їнцям, відчутно зрозуміла і якщо історики вва­жають, що Заратустра і Будда були скитами, і якщо Скитія — стара назва України (а про це пише й Нестор-літописець), то тоді горде Людство має підставу гордитися українською мовою і її вивчати, щоб пізнати своє славне минуле.

133. Українська мова є старішою за мову гебрейську, якою написана «Тора» («П'яти­книж­жя Мойсея») і толмуди «Бебел» і «Єру­шалмі». Українська мова є старішою за мову грецьку чи латинську. Чому? Тому, що вчення Заратустри і Будди були проявлені перед на­пи­санням «Тори» («П'ятикнижжя Мойсея») і перед народженням Сократа, Аристотеля, Пла­тона і перед постанням історії латинсь­кого світу.

134. І якщо вона (українська мова) самими християнами-українцями не пошанована, то тільки тому, що в 988 році грецькі архиєреї зірвали священний міст цілісности — міст, який єднав нові покоління України (Руси) з їхніми великими предками. І щоб українці (русичі) не знали, ким вони закуті, і щоб українці (русичі) не знали самі себе і не гордилися самі собою, а смиренно стояли на колінах перед Богом-юдейцем, вони (архиєреї чужовір'я) навчили українців-християн не по-українському розуміти історію України (Ру­си).

У священних термінах буддизму (і про це я говорив в Делі університеті на Всеіндійському Санскритському Симпозіумі) є слова й сьогодні зрозумілі українцям і тим племенам, які свою історію починають з історії Антської України (Руси).

135. Наприклад, Дагара — догора. Двая — двоє. На ну — ні ні, дася — десять. Мася — місяць. Сва — сам, свій, мій. Свабгу — самобуття. Дана — дана.

Сатва — сутність. Сат — суть. Дарав'я — субстанція. Паривартан — Перетворення. Джа­ра — стара, яра. Четана — читана, усвідомлена.

Карма — кермо, поведінка. Даяя — будь даючий, будь добрий. Авид'я — невидіння, Калюша — калюжа.

Прагати — прагнути, розвивати. Гати — гатити, рухати. Стхити — стихати, утихоми­рю­ватися. Лила — леліти, грати. Рик — рече, рче. Крия — криє, діє.

Знана — знання. Кала — коло, родинне коло. Мадгу — мед, солодощі. Сакти — сікти, тво­рити силу.

Не буду робити дальшого переліку слів — адже й цих слів досить, щоб відчути глибину й силу коріня чарівного мовного древа Оріяни (Трипільської України).

136. У чужовір'ї вихована українська інте­лі­генція мало знає сама себе. Шукає відповіді на складні проблеми життя в анналах чужої мудрости. Присвячує життя своє справам малої вартости — на якому чужому соборі, які чужинці та які дали права церковні тим ук­ра­їнцям, які стали юніятами. Живучи для справ малої вартости, вона (чужовір'ям по­неволена українська інтелігенція) маліє розумом і ду­шею, іде собі на шкоду по неправильній дорозі науки і релігійних понять — несвідомо тримає в неволі сама себе і свій добрий працьовитий обманутий народ.

Я кажу: прийшов час опромінити розум народу рідного рідними знаннями рідної історії.

Я кажу: прийшов час опромінити душу народу рідного світлом правдивої віри Ук­раїни (Руси) — РУНВіри, щоб він (наш народ) мав свій самобутній шлях життя, мав свою самобутню філософію етики, мав свої само­бутні розуміння Бога.

137. Горе моє: мій народ, в ім'я якого я живу і в ім'я якого я помру — поклоняється чужим богам. І йде по шляху життя, який йому об­ман­ливі чужинці показали. І з рабським не­довір'ям дивиться на мене, і каже: «Де він взявся? Традиції наші церковні розхитує, колесо історії назад повертає, ми ж грецькі ортодокси, ми ж грецькі католики. Ми раби Саваотові, який є Богом Ізраельтян. Ми парахвіяни, жиди — це наші церковні святощі. Ми, упокоївшись, відправляємося на лоно жидівського отця Авраама, бо ми християни, правдиву віру маємо!»

138. Наука Будди народилася в Індії, а розвинулася і утвердилася поза її межами. Ін­дуїзм — національна віра Індії. Ніхто не пра­гнув віру Індії ширити між чужими народами. Індуїзм — стиль життя індуса, духовна індентичність індуського «я».

Будда, проголошуючи реформу індуїзму, устійнив інтернаціональні поняття моралі, волі, добра. Він став інтернаціональним боже­ст­вом, маючи характер оріянина (скита).

Євангелисти, будучи юдеями, реформу­вали юдаїзм і обожнили Ісуса — потомка з роду юдейського царя Давида. Люди Европи (такі були історичні обставини Римської імперії), мають віру Христову. Не всі вони усвідом­лю­ють, що перебувають під впливом домінації жидівської ментальности, і в цьому їхня ду­ховна слабість, і в цьому духовна велич жидів.

139. Українець, який каже: «Тому, що За­ратустра і Будда були оріянами і тому, що їхні духовні й моральні істини виразно проявлені в науці Христа, мені наука Христа не є чужою», отримує таку відповідь: «Той, хто від нас взяв наше і на свій лад наше перелицював і приніс нам, як благу вість, не може бути нашим учителем чи братом».

І москвини кровно зріднившись з монголь­ськими аристократами (Тімірязєвими, Карам­зіними, Бібіковими, Наришкіними, Булгані­ними) присвоїли собі наше рідне ім'я Русь (Україна) і чинять злочини на Русі (Україні), переслідують нашу рідну мову, нашу любов до Вітчизни, переслідують і примушують нас звати їх братами і вчать, щоб ми свою рідну історію інтерпретували по-москвинському.

140. Вартість віри не вимірюється кіль­кістю її визнавців. Віра Будди велика не тільки великою кількістю визнавців, а й безсмерт­ністю її законів життя.

Дорогі мої Побратими і Посестри! Обож­не­ний песимізм Будди, освячене хотіння ві­дійти від хвилюючих справ життя і ввійти у стан самовгамовуючого споглядання, не від­повідає основам тієї науки, яку я проповідую.

Я маю оріянську (ведійську) прив'язаність до життя, до природи. Радощі і страждання, успіхи і невдачі, любов і ненависть, юність, старість і смерть — явища, які творять шлях життя людського.

Я вічний, бо мій народ вічний — я був у сподіваннях предків моїх і я є в почуваннях сьогоднішнього покоління мого, і я буду в помислах і в тілесній енергії нових поколінь. Мій народ безсмертний і я безсмертний в безсмертності народу мого, і той, хто йде зі мною, в тому є я і той є в мені.

Українець-чужовір, не орієнтуючись у мо­їй науці, принижує сам себе, кажучи ближнім своїм: «Ага, Лев Силенко не проявляє нена­висти до буддизму, значить він буддист, нена­видьте його!»

Ні, я не буддист. Я проповідую шанобливе ставлення до всіх релігій світу, які не вороже наставлені до Рідної Української Націо­нальної Віри.

Достойна та віра (і я постійно це голошу), яка толерантно ставиться до інакшевіруючих, і не зве їх паґанами, бовванами, нечестивими ідолопоклонниками та іншими образливими словами.

141. «Ага, Лев Силенко, проти Христа, бий­те, ненавидьте його!» Ні, я не проти Христа. Я кажу, що Христос — чарівна особистість в історії релігій світу.

Ми, рунвісти, маємо свою (рідну націо­наль­ну) чарівність і не хочемо, щоб над нашою рідною національною чарівністю до­мі­нувала чужа, наприклад, Христова юдей­ська чарівність.

Ми достойні люди плянети Земля і хочемо бути по-своєму чарівними, щоб багатіла духовною многогранністю велика чарівність Людства.

142. «А якщо наша рідна національна ча­рівність не добра, то треба в чужинців пози­чи­ти». Ні. Якщо наша рідна національна чарів­ність недобра, то ми її з крови душі нашої і з вогню розуму нашого, зробимо доброю, і так переконаємо приятелів і неприятелів, що ми здібні бути по-своєму чарівними людьми.

«А коли ми не здібні зробити свою рідну національну чарівність доброю — що тоді?» Тоді треба погодитися з думкою наших воро­гів, що ми меншевартісна нація (маса друго­рядних християн і другорядних комуніс­тів), яка живе в ярмі чужої духовости тому, що не здібна творити свої духовні вартості.

143. Суддгартга (Сиддгарта) Гаутама Буд­да — індуський «брагман», який не погоджу­вався з кастовими поглядами брагманськими. Брагмани вважають, що Бог (Брагма) спільноту людську поділив на чотири касти.

Перша каста — брагмани (творці духов­них вартостей народу). Друга каста — кшатриї (кошові, військовики, оборонці духовних і матеріяльних вартостей народу). Третя каста — васю, (хлібороби, ремісники). Четверта каста – дасю, (слуги, які помагають брагманам, кшатриям і хліборобам).

Кастовий поділ суспільства почав форму­ва­тися в Оріяні (Праукраїні) сім, шість тисяч років тому, не тому, що були люди кращі і були люди гірші, а тому, що саме життя їх створило так, як саме життя створило бджо­лині «касти». Є бджоли-робітники, є бджоли-санітари, є бджоли-трутні і є бджоли-вій­ськовики, вартові.

Щоб пересвідчитися, що слова «брагман», «кшатрия», «васю» і «дасю» староукраїнські (трипільські), заглянемо в їхній корінь.

Санскритське слово «браг» чи «бріг» зна­чить «брати», «брати силу», «берегти». Син чи внук Бога (Брагми), як пише «Магабгарата», звався «Бріг ятіс», що значить «Бережена ясність», «Беруче опромінення».

144. З слів «браг» і «ман» створене слово «Брагман». Слово «ман» сховане в українській мові в словах «манити», «ман», «обман», «маньба», «манишка», «атіман», «гетман».

Є в нас вислови «він мене манить до себе», «вона заманює», «манять нас оповідання про предків великих». Манити — значить вабити, притягати, захоплювати, кликати, переконли­во викликати бажання. «Ман» значить «ум», «сила глузду», «брагман» — беручий розум, той, хто володіє розумом, манливістю.

Брагман значить «Бережена людина», «одухотворена мисль», «Богом охоронене думання». І нині в Індії живуть легенди, що письменник Ману був першою людиною, яку народив Бог (Брагма). Ману передав людям Божі заповіді.

145. Білоруси (вродливий і благородний народ) зберегли санскритське слово «васю», вимовляючи його, як «вьоска» в значенні «село».

Поет Янка Купала в 1905 році написав вірш «Вьоска», талановито змальовуючи «ха­ти нашай вьоскі». Білоруське слово «вяс­ковец» значить «селянин». Наприклад, «вяс­ко­ви настаунік» (сільський учитель).

З слова «васю» виникло слово «весь». Сло­во «весь» в часи Святослава Першого озна­чало «село», «житло». У «Авестах» (священ­них книгах заратустріянізму), тобто в мові саків (скитів), слово «віс» значить «житло», «село». Не випадково Святослав Перший звав себе скитом, розуміючи, що скит — значить русич.

146. У днях «Совість історичної науки», «Дія­манти з Храму Світової Історії», «Зара­тустра, Бог і Біблія» оповідаю, що слово «кшатрия» живе й сьогодні в українській мові (маю на увазі слова «кіш», «кошовий», «ко­шовий атіман»).

Слово «ваака» в санскриті значить «той, хто говорить», «ваакає». Слово «ваа» в наших предків означало «людина нашої родини», «людина, що по-нашому ваакає».

Таїну родинного співпереживання виража­ло слово «вай» (окликом «вай» висловлю­валося горе родинне і співчуття — коли тобі болить, то й мені болить, бо я і ти — ми). Слово «вай-сия» чи «васю» (вай-сю) значить «людина нашого роду».

147. Українці (трипільці-оріяни) вживали (і про це ми вже знаємо) слово «да» в значенні «дати», «дарити». У «Магабгараті» слово «да­на» значить «віддана» (одружена). А слово «дая» значить «давати», «даючий», «даван­ня».

Три касти-волільники (тобто волхви-браг­мани), кшатриї і васю творили основу сус­пільного життя в Оріяні (Трипільській Ук­ра­їні). Ті особи, які порушували усталені по­рядки суспільства, були названі «дасю». Дасю зобов'язаний був за порушення суспільного ладу платити відшкодування (данину).

Оріяни, прибувши з Оріяни (Праукраїни) до Північної Індії, назвали чуже плем'я (монгольське плем'я) «дасю» в значенні «наші раби», «ті, що нам дають данину».

148. Ісус Христос — юдейський «брагман», тобто «рабай» (рабін). Він не погоджувався з поглядами рабінів. Він рабінам казав, що і в суботу (в заборонений день) можна здійсню­вати добру працю, мовляв, «зробив Давид, як зголоднів він» (Лука, 6, 3).

Слово «раббоні» значить «мій великий учитель», «раббі» — учитель, майстер, професор. Арамейці слово «раб» вживали в значенні «майстер».

Марія Магдалина (слово «магдалина» походить від гебрейського слова «маµдалаг», або «меґадделег», що значить «та, що робить кучері», «звабниця»), повернувшись, каже Ісусові: «Раббуні», чи то б сказати: «Учителю» (Іоан, 20, 16).

Марія титулувала Ісуса рабіном не тому, що їй так хотілося, а тому, що Він справді був у жидівській спільноті рабіном.

Євангелист Іван, звертаючись до Ісуса Христа, казав: «Рабіне, коли прибув єси сюди» (Іоан, 6, 25).

Рабін Ісус — Бог України (Руси)? Рабін Ісус став Богом України (Руси) не тому, що українці (русичі) хотіли зрадити віру батьків своїх і визнати віру чужих батьків. Ні, ук­раїнці (русичі) не хотіли, щоб рабін Ісус (син з роду жидівського царя Давида) був їхнім Богом. Та їх (волелюбних українців-русичів) брутальною силою меча і брутальною силою вогню було примушено стати на коліна перед рабіном Христом Ісусом.

149. Ми, українці, ображаємося, коли чу­ємо, що ім'я Святослав грек вимовляє (і так написано в грецьких анналах) як «Свинто­с­лаф». Зрозуміймо, що жиди ніколи своєму синові не давали ім'я Ісус. У Вифлиємі на­роджений хлопчик був названий ім'ям Яшуя (Джашуя). Або точніше кажучи, «Ягвешуя». Так, як від імени Богдан створене зніжене ім'я Богданко, так від імени Ягвешуя створилося ім'я Яшуя. Ім'ям «Джашуя» й сьогодні жидів­ські родини називають своїх синів, їм їхнє ім'я рідне, бо воно означає «Той, кому Єгова по­магає» і освічений жид, кажучи ім'я «Ягве­шуя» (Джашуя) асоціює свої мислі з Єговою.

Греки жидівське ім'я Яшуя вимовили (на грецький спосіб) «Ісус».

І так жидівське ім'я греками спотворене стало догматичною святістю у свідомості ук­раїнського (по-грецькому) християнізованого люду. Коли б Ісус справді знову воскрес, Він би можливо з почуттям незадоволення сказав: «Архиєреї, істинно кажу, не спотворюйте ім'я мого, я не Ісус, а Яшуя, не вимовляйте моє жидівське ім'я по-грецькому».

150. Марія — євангельська мати Яшуїна — чарівна дівчина, сирота, її виховали рабіни. Та­рас Шевченко, звеличуючи чотирнадця­тилітню Марію (у поемі «Марія»), щиро їй співчуває. Він пише, що вона була обманута мандрівником (благовістителем), від якого й народила сина Яшую (Ісуса).

Тарас Шевченко пише, що «Марія встала та й пішла з глеком по воду до криниці. І гость за нею, і в ярочку догнав Марію... Холо­доч­ком до сходу сонця провели до самої Тіве­ріади благовістителя. Жде його Марія, і жду­чи, плаче, молодії ланіти, очі й уста марніють зримо». «Ти не та, не та тепер, Маріє, стала! Цвіт зельний, наша красота!» — промовив Йо­сип. -Диво сталось з тобою, доненько моя! Ходім, Маріє, повінчаймось. А то... -Й не ви­мовив: уб'ють на улиці». І в путь Марія на­швидку збиралась та тяжко плакала, ридала».

151. Марія (ніжна й чарівна) за строгим жидівським законом мала бути каменована (убита на вулиці, як покритка), їй життя спас добрий вирозумілий старий Йосип. Він пішов з нею до Вифлиєму і в уряді офіційно вони записалися, як законні муж і жена.

О, Маріє, «тесляр убогий тебе повінчану веде в свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, що на розпуття не прогнав. А то б цеглиною убили, якби не вкрив, не заховав», — пише пророк Тарас Шевченко. Так ніжно, так співчутливо про чарівну дівчиноньку Марію міг написати тільки великодушний Та­рас Шевченко — приятель безсмертної «Кате­рини». Сумно, що архиєреї чужовір'я досі достойно не оцінили великого Шевченкового твору «Марія».

152. Тесляр Йосип вкрив Марію, заховав і взяв до себе Марію, «жінку свою, і не знав її, аж поки вона вродила свого сина перворідня і дав йому ім'я Ісус» — пише Маттей, 1, 24-25.

«Не знав її аж поки вона вродила свого сина перворідня». А потім? Потім Марія наро­дила Йосипові чотирьох синів, отже Господь Бог Ісус Христос мав братів, бо «хіба не Його мати зветься Марія, а брати Його Яков та Йосій, та Симон та Юда» (Маттей, 13, 55).

153. Ісусові брати Яків, Йосій, Симон та Юда не захоплювалися його наукою. І Він (Ісус), бачачи таке ставлення братів до Нього, сказав: «Не є пророк без чести, хіба що в своїй вітчизні та в своїй домівці». І через недовір­ство братів до Ісуса, так Ісус «І не зробив там многих чудес» (Маттей, 13, 57, 58).

Пророк у своїй домівці (у своїй родині) вважається людиною без чести тому, що свої люди (переважно люди заздрісні, духовно обмежені) вважають, що він (пророк) такий, як і всі вони, або ще й гірший, бо не думає так, як всі і не захоплюється тими розкошами, що всі, і між людьми чується самітнім, і клясич­ним прикладом цього й є рідні брати Ісусові, які тільки тоді почали поважати Його, коли побачили, що люди перед Ним низько чола свої склоняють.

154. Рідні брати Ісусові, побачивши, що їхній брат Ісус чарує і веде людей, почали Ним гордитися. «Прийшла ж тоді до Него мати й брати Його, та й не могли зійтись із Ним за народом. І сповістили Його, кажучи: Мати Твоя та брати Твої стоять надворі: хочуть Тебе бачити» (Лука, 8, 19, 20).

Ісус відданий своїй науці. Він духовні справи ставить (так, як і Будда) вище родин­них сентиментів. Він, почувши, що брати прийшли і стоять на подвір'ї, сказав, що Його матір'ю і Його братами є ті, які духовно об'єднані з Ним, а не ті, що тільки кровно почувають себе братами. Істинними братами є «ті, хто слово Боже слухає і чинить його» (Лука, 8, 21).

155. Церковні історики вірять, що Ісус Христос народився 1976 років тому у Виф­леємі. І вшановуючи рік Його народження, церква (дім Христовий) і веде своє хрис­тиянське літочислення.

Тепер дослідники довели (і з цим пого­дилися й церковні історики), що Ісус Христос народився в 4 році до Христа, отже, церквою голошена дата народження Христа неправи­ль­на.

Постає питання — хто був Ісус Христос? Дослідники християнізму сьогодні мають три твердження про історію життя Ісусового. І варто принаймні коротко з цими тверджен­нями познайомитися.

156. Перше твердження: Ісус від 20 до ЗО років свого життя перебував у Індії й Ірані. В Ірані Він належав до розбагатілої жидівської громади.

Жиди живуть і досі в Ірані, ще з часів Ассирійської неволі, про яку я оповідаю в праці «Заратустра, Бог і Біблія».

Ісус, перебуваючи в Індії й Ірані, був обізнаний з наукою брагманів і магів. Маги вірили у воскресіння Бога Митри, вони вміли гіпнотизувати людей, перетворюючи воду в кров, кисле — в солодке.

Воскресіння — поняття чуже для юдаїзму, воно виникло і розвинулося в Оріяні (Праук­раїні) і про його ведійське походження я оповідаю в праці «Діяманти з Храму Світової Історії».

Ісус, знаючи науку Заратустри і Будди, почав в Юдеї проповідувати реформу юдаїзму і своїми новими поняттями розгнівив про­відну юдейську еліту (садукеїв і фарисеїв).

157. Друге твердження: Ісус був визначним жидівським національним провідником. Він був підтриманий юдейськими сектами зелотів і ессенів. Марія (Магдалина) була Його дру­жиною, а Варава був Його сином. Ісус, маючи 70 років, загинув у Масаді з зелотами, які були оточені римськими солдатами.

Дановен Джойс — гордий і вдумливий ан­глосаксонець. Він в 1972 році в Аделаїді (в Австралії) видав книгу «Ісусовий сувій», тобто «Ісусовий рукопис».

Він (Дановен Джойс) ретельно (в Ізраелі) вивчав сувої, знайдені біля Мертвого моря. І в книзі (щойно згаданій) він пише, що архе­о­логічна експедиція, яка діяла в 1963—1965 ро­ках, очолена археологом і генералом Їдаєлем Ядіним (в його експедиції брало участь п'ять тисяч робітників), відкрила на західному побережжі Мертвого моря (біля Масади) не тільки руїни палацу короля Ірода, а й сувої, на основі яких тепер для світу стає яснішою дійсна історія життєпису Ісуса Христа.

158. У розділі «Чи Ісус був одружений?» Дановен Джойс пише, що весілля в Кані Галилейськім справді було весіллям Ісусовим.

Іоан (2, 1—3) благовістить, що «Третього дня було весілля в Кані Галилейськім, і була мати Ісусова там і покликано й Ісуса, й уче­ників Його на весілля. І як не стало вина, каже мати Ісусова до Нього: "Вина не мають"».

У жидів був старий звичай, що не хтось інший, а тільки і тільки жених (прибулий чи покликаний на весілля) зобов'язаний дбати, щоб на весіллі було вино.

159. Мати Ісусова прибула з синами (мо­лодшими братами Ісусовими (Іоан 1, 2) не тому, що її запрошено, а тому, що це було весілля її сина Яшуї (Ісуса). Вона, бачачи, що вина немає, вважала своїм материнським обов'язком пригадати, що «Вина не мають».

Ісус, як жених, чудодійним способом за­без­печив весілля вином. Дановен Джойс (на сторінці 86) пише, що на весіллі в Кані Гали­лейськім «нареченим був не хтось інший, а сам Ісус», і «абсолютно очевидно, що Ісус був одруженим чоловіком».

160. І Вільям Е. Фиппс у книзі «Чи був Ісус одружений?» (виданій в 1970 році) на основі археологічних відкриттів доводить, що Ісус був одружений. Добрий, але невдумливий хрис­тиянин, почувши вислів «одружений Бог Ісус Христос», скаже, що такі поняття обра­жають його релігійні почування.

Ні, одруження не є образою, а святою тайною, Богом благословенною. Заратустра, який в переконанні заратустріян був «Сином Бога» (Агура Мазди), одружений.

Будда, який в переконанні буддистів є Божеством, одружений. Мойсей, який, як пише «Біблія», бачив «Господа Бога Саваота — Творця неба й землі» «лицем до лиця», одружений. Могамет, який в переконанні му­су­льман є більшим пророком як Ісус Христос, одружений.

161. Дановен Джойс, подаючи низку об­грун­тованих тверджень, на сторінці 93-й пи­ше, що «Магдалина була жінкою Ісусовою». Марія з селища Маґдала.

Марія з Маґдали — єдина євангельська жін­ка, яка найщиріше і найвідданіше розкаялася у своїх жіночих гріхах. Вона була світлим зразком відданости Ісусові й Ісус до неї ставився найсердечніше.

Не треба звертати уваги на те, що фарисеї звали її грішницею — найпоряднішу жінку мож­на назвати непорядною. А хіба фарисеї не звали грішником Ісуса?

Головне не те, що кажуть фарисеї і садукеї, а те, що каже Ісус про Марію Магдалину. «Ця слізьми обмила ноги мої і волоссям голови своєї обтерла», «відколи ввійшов я, не пере­стала цілувати ноги мої» (Лука, 7, 44—45). Коли мати на увазі стримане семітське став­лення жінки до чоловіка, то обряд миття ніг і цілування ніг не є тільки виявом пошани. У дохристиянській Україні (Русі), наприклад, був звичай, що на весіллі жінка роззуває му­жа, Рогніда не схотіла роззути Володимира, «бо він раб».

162. Виникає питання: чому євангелисти у своїх благих вістях не написали, що Марія Магдалина — дружина Ісусова? Вони не на­пи­сали тому, що вони були творцями єван­гелій (благих вістей), а не звичайних звітів про життя Ісуса. У них була свята мета створити божественний культ Ісуса — Сина Божого.

Не реалістичний переказ життєпису, а божественний (відхилений від світськості), чарівно діє на почуття й уяву віруючих і єднає їх в релігійну громаду. І про це добре знали євангелисти Маттей, Марко, Лука, Іоан, і знає про це сьогодні кожний вдумливий історик релігій світу.

Ісус ставився до своєї дружини Марії без­пристрасно так, як безпристрасно ставився Будда до своєї дружини Ясодгари. Будда своїм учням ніколи не казав, що Ясодгара -дружина Його, й учні Його не звали Ясодгару дружиною Буддиною. Чому?

Учні Буддині, яким Він передавав науку свою і які несли в світ науку Його, були Його Дружиною й дітьми. І Ісус так, як і Будда, жив для вічних ідеалів. Він ставив родинні справи на друге місце, і тому Він, коли Йому було повідомлено, що «мати й брати Його стояли надворі, бажаючи говорити з Ним» (Маттей, 12, 46), відповів, «простягаючи руку свою на учеників своїх: "Ось мати моя й брати мої!"» Цими словами Ісус дав усім відчути, що Він живе не для справ приватних, а для справ добра вірних своїх і в цьому є священна Ісусо­ва одержимість, одержимість ця властива тіль­ки світлим великим людям.

163. Марії Магдалині присвячена найвиз­начніша увага в євангельських писаннях. «Ма­рія Магдалина, та Марія Яковова, та Со­ломия купили пахощів, щоб, прийшовши, на­мас­тити Його» (Марко, 16, 1). «Марія Магда­лина і Марія Йосиїна дивились, де Його положено» (Марко, 15, 47). «Між ними була й Марія Магдалина і Марія Яковова та Йосиїна і мати синів Заведеєвих» (Маттей, 27, 56). Єван­гелист Іоан (19, 25) повідомляє, що непорочна Марія мала сестру Марію. Що означає ця Іоанова блага вість? Родина має двох доньок, які мають одне ім'я Марія? Ні, не написано, що діва Марія має кузинку Марію.

«Стояла коло хреста Ісусового мати Його та сестра матері Його, Марія Клеопова та Марія Магдалина» (Іоан, 19, 25). Марія (дружина Клеопова) мала синів, які звалися Яков та Йосій. І ось тут же я читаю: «Хіба не Його мати зветься Марія, а брати Його Яков та Йосій» (Маттей, 13, 55).

Ісусова мати зветься Марія, а брати Ісусові звуться Яков та Йосій, а в цієї матері Марії є чоловік Клеопас і є сини Ісус, Яков, Йосій. Якщо євангелисти про цей родинний стан Ісусовий написали правду, то тоді Ісус є сином Марії і Клеопаса?

164. Дановен Джойс у розділі «Ісусовий дійсний батько» (на сторінці 46) пише, що юдеєць Клеоп (Клеопас-Алфеюс) справді був батьком Ісусовим, а Варава (правильніше пишучи, бар Аббас) був сином Ісусовим. «Не можна відійти від факту, що Ісус бар Аббас був сином Ісуса і Марії (з Бетані), яка названа Магдалиною», — пише Джойс на 109-й сторінці.

А непорочна Марія хто була? Вона була матір'ю Христовою. «Що це значить?» Я вважаю на основі моїх ретельних досліджень «Старого Заповіту» і «Нового Заповіту», що в жидів було декілька христосів, і я ці мої твердження висловлю у третьому твердженні.

Тепер кінчу оповідь про бар Аббаса (Вараву). Варава був повстанцем, і за участь в антиримському бурхливому здвизі, був він «вкинутий у темницю» (Лука, 23, 19). Він в уяві жидів був палким оборонцем волі жи­дівської. Римляни провідних повстанців (так, як і в часи Спартака) карали — розпинанням на хресті.

У ці часи був закон, що невинуватий ба­тько має право добровільно йти сам на роз­п'яття за сина, щоб син був звільнений. Жиди, маючи на увазі цей закон, вважали, що хай краще стара людина гине, ніж молода, і вони кричали: «Відпусти нам Вараву» (Лука, 23, 18). Ісус ішов на розп'яття, щоб спасти гріш­ника, щоб смертію смерть подолати.

165. Євангелисти, перетворюючи життєпис Ісуса на життєпис Христа, все так пере­інак­шили і обожествили, що не легко визначити — де дійсність, а де видумана блага вість для поучення вірних. Не дивуймося. Нещодавно сам папа римський повідомив, що ні святого Юрія, ні святого Миколая, ні святої Варвари справді ніколи не було. Вони були видумані благочинними отцями для поучення вірних церкви Христової.

Дановен Джойс вважає, що нові архео­ло­гічні відкриття про життєпис Ісуса «є годин­никовою бомбою для християнізму», та жиди хочуть цю «годинникову бомбу» притаїти. Жиди переконані, що Ісус — великий жид — ґо­ями визнаний Богом, їм Він особливо корисний.

166. Я вважаю, що немає значення — був одружений Ісус з Марією Магдалиною чи ні, був Клеоп (Клеопас-Алфеюс) батьком Ісусо­вим чи ні, була Марія Клеопова, яка була матір'ю синів Якова, Йосиї, які були братами Ісусовими, матір'ю Ісусовою чи ні, був Варава (бар Аббас) сином Ісусовим чи ні, було весілля в Кані Галилейськім Ісусовим весіллям чи ні. Головне — Ісус був, є і буде чарівним сином жидівського народу, патріотом стада синів Ізраелевих і правдивим Богом великої родини християнської. Ми, українці Рідної Української Національної Віри, не хочемо розплутувати благі вісті Маттея, Марка, Луки, Іоана — не про нас вони написані і не для нас. Ми знаємо, що з плутанини також твориться історія: хіба назва землі «Вест Індія» на Карабінськім морі не є плутаниною? Хіба назва «індіяни», дана автохтонам США, Канади, Мехіки, не є плутаниною? І чи корисно тепер ці заплутані справи розплу­ту­вати? Ні. Але корисно їх знати, щоб дій­с­ність була дійсністю, а плутанина — плутани­ною.

167. Третє твердження. Ісус до 29 років жив у Назареті і працював як тесляр. Теслярської професії навчився від свого батька Йосипа. Маючи 30 років, Він стрінувся з Іваном (Хрестителем).

Іван Хреститель ходив між жидами, при­кривши «грішне тіло» ряднинкою «з вер­блюжого волосу», а «їдою його була сарана» (Маттей, З, 4). Сарана — щоденний харч юдейських злидарів.

Він (Іван Хреститель) на гамірних жи­дівських базарах речав, що король Ірод — чи­нитель зла. Він живе в розкошах, бенкетує, об'їдається, з римлянами приятелює. Іван Хреститель вважав, що тільки жидівська секта ессенів, яку він звеличує, живе праведним жит­тям. Ессени живуть комуною, мають спільну власність і спільні мешкання.

168. Латинське слово «комуна» значить «спільнота», «об'єднання, «спільнотність». На­приклад, слово «коммонвельт» значить «спільний добробут». Слово «комуніст» мало первісне значення «спільник», а тепер — той, хто вірить у комунізм.

І християнські монастирі — це комуни. Комуна (чи колгосп) ім. Лєніна або монастир ім. Йосафата створені на комунівських ос­новах. Книжки «Таїни монастирських мурів» і «Таїни енкаведівських мурів» оповідають переконливо, що в цих комунах є кати і є катовані, є експлуататори і є експлуатовані.

169. У слідуючих днях я говорю, що в Мос­кві є червоні барони, червоні графи і червоні дворяни. Вони (москвинські большевицькі експлуататори) сидять у кріслах білих ба­ро­нів, графів, дворян. Учорашні кріпаки названі колхозними людьми: колхозники творять артіль. Лєнін вважав, що селяни — гірша кляса людей. Татарське (монгольське) слово «ар­тіль» в отатарщеній Московитії особливо популярне. Були артілі в ханстві Золотої орди. Є артілі в ханстві Лєнінської Московитії.

Слово «артіль» складене з слова «арт», що значить по-татарському «зад», «робоча сила», підпорядкована ханові тилова резерва, і з слова «іл», що значить у татарській мові «лю­ди». «Артіль» значить «другорядні люди», «люди, які є тягловою силою»; вони не мають права лишити свого намету. І українець, який прикріплений до артілі, не має права лишити артілі і переїхати жити в іншу місцевість. Українці, уярмлені отатарщеною Моско­ви­тією (так, як і в часи Татарської орди) названі по-монгольському артільними людьми.

170. Є поширене міркування, що Ісус Хри­стос — предтеча Карла Маркса. І навіть у книж­ці «Розмова з Леонідом Плющем», виданій «Діялогом» в 1976 році (на сторінці 6-й) Лео­нід Плющ каже, що «Марксизм і кому­ніс­тич­на ідеологія виникли з християнських ідей».

Наприклад, Ісус-Бог християнський і цар Юдейський. Він (Богоцар чи Боголюдина) єднав біля себе пролетарів (бідняків), і казав їм потішливо солодкаві слова: «Легше вер­блю­дові крізь вухо голки пройти, ніж бага­тому в царство Боже ввійти» (Марко, 10, 25). Ісус в цьому випадку викликає клясову ненависть між багатими і бідними.

І Маркс у своїх заповідях, ніби маючи на увазі ненависне ставлення Ісусове до багатих, утвердив ненависну теорію «диктатури проле­таріяту» і «знищення приватної власности»; християнсько-марксистська ідеологія створе­на месіянською жидівською уявою.

171. У «Сувоях Мертвого моря» описаний спосіб життя ессенів. Жиди-ессени вірили, що вони найправильніше розуміють Ісаакового Бога Саваота; секта жидівська «зелоти» мало чим відрізнялася від секти «ессенів».

Іван Хреститель на березі річки Йордань (слово «Йордань» значить «Спускач», «Сті­кач») зустрівся з рабіном Ісусом не як рівний з рівним, а як воїн з генералом. У старій Юдеї на базарах кожний десятий жид вважав себе пророком, тобто передбачником, і вірив, що все, що він говорить і все, що він робить не є його справою, а є дією Бога Саваота. І коли такий пророк щось хотів сказати, то він не казав: «Я кажу», а казав «Так говорить Господь Бог Ізраелів».

Іван Хреститель — пророк, а Ісус — принц Юдеї, син з роду славного царя Давида. Жиди сьогодні (так, як і дві тисячі років тому) ждуть Масаю, тобто Мошіягву (Месію). Іван Хрес­ти­тель за старим жидівським звичаєм (так, як це робив пророк Самуїл, висвятивши Саула на царя), висвятив принца Ісуса, і проголосив Його Масаєю, тобто Христосом — Спаси­телем Юдеї.

172. Ессени і зелоти з нетерпінням ждали приходу Масая, який (на їхню думку) стане Спасителем Юдеї. Слово «Масая», або, точ­ніше кажучи, «Мошіягве» значить «Помаза­ний Єговою».

Греки з слова «Масая» створили (присто­су­вавши до фонетичних особливостей грець­кої мови) слово «Месія». Євангелисти, будучи огреченими жидами, Ісуса звали Христосом. Є відомо, що грецьке слово «Христос» зна­чить «Помазаник».

Ті українці, що чують у церкві Христовій вислів «Месія Христос» (а цей вислів вживає і професор І. Власовський у «Нарисах до Іс­торії Української православної церкви») може знають, а може й не знають, що ці два слова в перекладі на українську мову означають «По­мазаник Помазаник». Казати парахвіянам «Месія Христос» це все одно, що казати «Бог Ґад» для тих, які не знають англійської мови.

173. Єгова-бог (духовний ідеал жидівської нації) часто жидам посилав масаїв (христосів). І Бог християнський (Ісус Масая) є тільки одним з багатьох ізраельських масаїв. Чому я так пишу? Тому, що я до таких переконань прийшов, читаючи «Біблію», (Старий Заповіт і Новий Заповіт).

Наприклад, я читаю в Євангелії Івана (17, 1—4), що Єгова-Саваот «послав Сина» Ісуса, щоб Ісус (Єгововий Син) прославив Єгову.

Чому потрібна для Ізраельського Бога Єгови слава? Тому, що Бог без слави якщо й є Богом, то безславним. У безславних людей без­славний Бог. У безславних воїнів безслав­ний генерал. Мудрий народ, славлячи Бога рідних батьків своїх, славить себе, тобто свій рідний Духовний Ідеал.

174. Там, де слава, родиться віра; без слави немає віри. Усі релігії, всі племена, всі держави, партії славлять своїх лідерів. Чим славніший лідер партії, тим більше він має відданих людей і тим славніша його партія. І тому апостоли всюди славили Ісуса. Мудрість цієї істини особливо правильно збагнули англійці, славлячи у піснях короля свого. Москвинські большевики-імперіялісти мають цілу армію найманих поетів, співаків, ком­по­зиторів, малярів, які по-професійному слав­лять Лєніна, Брежнєва. У США кожний кан­дидат на президента, маючи мільйони до­ларів, створює штаб платних пропагандистів, які його славлять, кажучи народові, що він найкращий буде президент.

175. Бог Єгова (на думку євангелистів) не тільки зробив Ісуса своїм Помазаником (Христосом), а й дав Йому «власть над усяким тілом» (Іоан, 17, 2). Значить самої слави мало, треба мати ще й власть, і не тільки над якоюсь групою людей, а «над усяким тілом».

У «Старому Заповіті» я читаю, що славний пророк Ісая каже: «Дух Господа Бога (спочив) на мені, бо Господь помазав мене на те, щоб принести благу вість убогим. Послав мене сціляти сокрушених серцем, вістити неволь­никам визволення, а ув'язненим — відчинення в'язниці. Проповідувати рік примирення Гос­поднього й день помсти Бога нашого, поті­шити всіх засмучених» (Ісая, 61, 1-2).

176. Слова «Господь помазав мене» озна­чають «Господь зробив Христосом (помазани­ком) мене», і одні можуть вірити в таку єван­гелію (благу вість) Ісаї, а інші — ні. Ісая вірить в те, що говорить, і в цьому його духовна наснага.

Ісая Христос такий величний чудами, що ним однаково захоплені жиди і християни. І я звернув увагу, що Павло каже, що тоді, як жиди мандрували по Синайській пустині, то за ними... ішов Христос.

Так — попереду ішов Мойсей, а позаду — Христос. Ніби в пісні «Попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний». Сорок років бідні жиди мандрували по бідних пустинях Синаю, і «йш­ла за ними, скеля ж була Христос» (1 кн. до Коринтян, 10, 4). «Скеля ж була Христос?», — думаю я. Якщо так є, як пише Павло, то зна­чить Христос — інкарнація жидівського наці­онального Бога (Єгови-Саваота). І ця інкар­нація здійснюється то в особі Ісая Хрис­тоса, то у формі духовної скелі пустинної, то в особі рабіна Ісуса Христоса — принца Юдей­сь­кого, то в особі воєначальника Ісуса Навина.

177. Ісус Навин (воєначальник), ведучи жи­дів до мілітарної перемоги, дав наказ: «Сонце, стій над Габаоном!» (Ісус Навин, 10, 12). Сонце (могутня космічна сила!), почувши у небесах, що жидівський воєначальник Ісус дає команду стояти, стало.

 

«І зупинилося тоді сонце, докіль Божий люд помстився над своїми ворогами» (Ісус Навин, 10, 13). І непорушно стояло сонце в не­бі аж поки жидівські солдати біля Габаона не повбивали «аморіїв». Убивання «аморіїв», як пише «Біблія», було успішне, бо сам Бог (Єго­ва-Саваот) «повбивав їх» (Ісус Навин, 10, 11).

178. Сонце, довідавшись, що над Габаоном вже лежать повбивані «Аморії», почало про­дов­жувати свою вічну космічну дорогу. Ті біб­лійники, які беззастережно вірять писанням «Біблії», певні, що сонце зупинилося над Габаоном (над гірським селищем); слово «Ґібеон» (Габаон) значить «гірське селище».

Я тут звертаю увагу не на справу віри, а на крилатий розвиток уяви рабінів Езикіела-Ездри, які ці біблійні оповідання писали. І я звертаю увагу на їхню велику любов до рід­ного народу. Все (сонце, місяць, вітер, небо, земля, ріки і Бог Саваот) служать націо­наль­ним інтересам жидівського народу і тільки жидівського народу, і в цьому мобілізуюча й будуюча вартість юдаїзму (рідної жидівської національної віри).

179. Професор І. Власовський (істинно пра­вославний українець — пристрасний пропага­тор старо-жидівського месіянізму) учить пра­вославних українців, пишучи у книзі «Нарис до Історії Української православної церкви», виданої в 1955 році, на сторінці 9—10, що «Щоб заховати посеред людства правдиву ві­ру в Єдиного Бога, Господь вибирає і обда­ровує своєю особливою опікою єдиний зі всіх народів — народ Ізраельський, дає йому на Синаї Закон Божий, і його підготовляє до пришестя в ньому Сина Божого, Христа. Старозавітня національна релігія Ізраеля була таким чином Богооб'явленою релігією». Так пише українець-чужовір.

180. Очевидно, ці слова майже без змін спи­сав українець — православний професор І. Вла­совський з толмуду «Єрушалмі». І митро­политові Мстиславові (Скрипникові) такі тол­мудські писання рабінів подобалися, і тому він, маючи між православними укра­їнцями зі­брані гроші, благословив видання жидопо­клонного «Нарису до Історії Української православної церкви». Про історію розвитку «стародавньої релігії Ізраеля» я оповідав в інших Днях і тут повторяти не буду. (Я вживаю повторення тільки тоді, коли хочу, щоб на подію чи на мислення була звернена особлива увага).

Я тільки скажу: українці-християни біль­ше, ніж будь-які інші християни, звеличують і обожують національну жидівську релігію і більше, ніж будь-які інші християни, приду­шують і знеславлюють Рідну Віру батьків своїх (Рідну Віру святої України-Руси).

181. «Енциклопедія Британіка» не напи­сала, що Ісус Христос — історична особис­тість. Але на сторінці 36 (у книзі 10, видання 1973 року) зазначила, що «Гаутама Будда — історичний основоположник релігії, відомої як буддизм. Він жив, учив і помер в північній Індії».

Більшість істориків християнізму вважа­ють, що Ісус Христос — особа не історична. Я їм кажу: і так, і ні. Я впроваджую нове міркування (досі в історію християнізму не впроваджене), я тверджу, що Ісус — особа історична, а Христос — особа мітична.

Марія Яковова (дружина Клеопаса-Алфе­юса) — особа історична, вона є матір'ю Ісу­совою. Богородиця Марія — особа мітична, во­на є матір'ю Христосовою і своєю непороч­ністю і світлістю подібна на Єгипетську Бо­городицю Ізиду і на Вавилонську Богоро­дицю Іштарту.

182. Я щойно говорив (на основі Старого і Нового Заповітів), що жиди мали декілька христосів (масаїв). Скеля Христос, Ісус Навин Христос, Ісая Христос й Ісус Христос.

Якщо філологи й християнські богослови устійнили, що слово «Христос» значить «По­мазаник», тобто Масая (Помазаник Єгови — Бога синів Ізраелевих), то тоді, як я бачу, в християнській релігії є такі святі непорушні догми, які дискредитують християнську релі­гію.

Наприклад, українець (архиєрей чужові­р'я), стоячи в церкві біля жидівського кивота, врочисто рече: «Ісус Христос — Бог наш, вірмо і поклоняймося Йому».

183. Якщо визначено, що ім'я Ісус (Яшуя) значить «той, кому Єгова помагає», і якщо сло­во-титул Христос (Масая) значить «По­мазаник Ягвовий», то тоді виходить, що той жид, якому Єгова-Бог ізраельський помагає і якого Він помазав, є помічником Божим, а не Богом.

Я вважаю, що Бог — Одна Суть, а По­мазаник Божий — Друга Суть. Вірити, що По­мазаник, тобто Христос є Богом, значить да­вати привід до виникнення атеїзму. Розум людський не хоче погодитися з тим, що дівчина Марія народила Бога-Творця Неба й Землі та інших космічних могутностей. Ар­хі­текти хри­стиянізму винуваті, що на древі хри­с­тиянізму визрівають найрясніші плоди атеїзму.

184. Українець — глибоковіруючий христи­я­нин, кажучи, що «Бог створив світ», має на увазі Ісуса-Господа Бога. Ісус — жид, значить «Жид створив світ?» Значить світ (сонячна система, близькі й далекі галактики і метага­лактики) є власністю жидівською — бо жид Ісус створив світ?

«Ні, ні! Ісус, як жид, то людина, а не Бог; Ісус добра, мила, свята жидівська людина, а Христос — то Бог істинний, і тому Ісус Хри­стос — то Боголюдина. Отже, не треба сплу­тувати людину з Богом, а Бога з людиною».

Так воно чи ні, але Халкедонський закон, прийнятий католицизмом і протестантизмом, довгі століття учить християн, що таки «Ісус Христос має дві природи без сплутання, без зміни, без поділу, без роз'єднання».

І звідси й догма християнська, що жид Ісус є Богом тілом і є Богом духом — Богом «без роз'єднання». І коли б я був жидом, то я б гордився, що мій земляк в уяві деяких чужин­ців вважається Богом.

185. Відомий жидівський поет Ірвінґ Лей­тон у журналі «Кенедіен», (Вінніпеµ Трибюн) за березень 1976 року, пише у вірші «Мій брат Ісус», що «християни вибрали собі одного з жидів, вибрали мого брата жида Джашую і назвали його Ісусом, і б'ють до нього поклони як до Бога».

Я вже казав, що кожний віруючий вірить, що його віра правдива, й Ісус для християн є правдивим Богом, і ніхто не має права нікого за таку чи подібну віру переслідувати. Віриш — вір.

Для мусульман, буддистів, індусів, шінто­їстів, конфуціоністів, жидів, заратустріян Ісус не є Богом. І не всі християни вірять, що Ісус є Богом.

186. Історики християнізму згідні з думкою, що святий Павло — архітект християнізму. І тому я Павлові присвячую тут особливу увагу.

У городищі Тарзус, яке розташоване на південному березі сучасної Туреччини, була невелика жидівська громада. І в ній (в 10 чи 12 році «ери Христової») народився Савл, або (правильніше кажучи) Шаул.

Жиди були переслідувані римлянами так, як українці москвинами; між українцями знаходилися люди, які здобували у москвинів довір'я і ставали їхніми довіреними людьми. І Шаул зумів між римлянами здобути довір'я і стати вільним римським громадянином під ім'ям Павел, ім'я «Павел» (Павло) значить «малий», «дрібний».

(Є міркування, що батько Павловий, при­слу­говуючись римлянам, дістав чи купив у них право римського громадянина).

187. Павло мав сестру, син якої жив у Єру­салимі, про що й пише («Діяння Апостолів», 23, 16) і мав він брата, про якого він пише в 2-му Посланні до Коринтян (12, 18). Та він (Павло) більше, як будь-хто інший з його роду, жорстоко переслідував християн. І був він пошанований римською маµістратурою і провідною юдейською кастою.

Як виглядав Павло? Християнські діячі Малала і Никифор прагнули зображати Пав­ла красивим чоловіком. Очевидно, в цих їхніх намірах немає нічого злого, адже кожна мудра релігійна чи партійна громада ідеалізує свого лідера, щоб, звеличуючи його, себе скріпити і звеличити.

Але в «Акта Павел ет Теклає», З, (Тишен­дорф, Ляйпціґ, 1851 рік) на сторінці 41 за­значено (на основі староримських анналів і документів маµістратури), що «Павло був малого росту, на його широких плечах була до­сить дивно посаджена мала лиса голова. Бліде його лице ніби втонуло в густій бороді, біля вух звисали довгі пейси, мав він великого горбатого носа, пронизливі очі, чорні брови, зрослі на лобі, і виглядав немічно».

188. Він (Павло) знав, що має вигляд не­мічного рабіна, та мудрість його практичного розуму дивна тим, що він умів навіть свою немічність використати під час проповід­ницької діяльности.

Він казав: «Коли хвалитися треба, то хвалитимуся тим, що від немочі моєї» (2, До Коринтян, 11, 30).

Павло в'язав християн і «віддавав до тем­ниці чоловіків і жінок» (Діяння Апостолів, 22, 4). Він не тільки наповняв тюрми (темниці) християнами пов'язаними, а й особисто брав участь у вбивстві християн.

Наприклад, Павло був співучасником у вбивстві проповідника-християнина Стефана. Тоді, коли Павлові приятелі вбивали Сте­фа­на, то Павло це вбивство похваляв і стеріг «оде­жу вбивців» (Діяння Апостолів, 22, 20). На основі сучасних законів Павло, як спів­учасник у жорстокому вбивстві людини не­вин­ної, мав би бути засуджений на 20 років в'яз­ниці. Але коли апостола Павла посадити до в'язниці за кримінальні злочини, то не можна тоді поминути й святого апостола Петра. Чому?

189. Апостол Петро (улюбленець бога Хри­с­та) умертвляв тих християн, які пробували сховати від нього гроші — християнин Ананій не мав права свої гроші сховати від апостола Петра.

У «Діяннях святих Апостолів» (глава 1, 1—11) читаємо, що чоловік Ананій з своєю жін­кою продав свій маєток, очевидно, вирі­шивши приєднатися до громади християн. І гроші християнин Ананій «положив у ногах у апостолів».

Апостол Петро (мабуть мав донощиків), дізнавшись, що чоловік Ананій приховав деяку частину грошей, отриманих під час продажі свого маєтку, так покарав цього сер­дегу Ананія, що він, «Ананій... упав без духу» і «молодці взяли його, і винісши, поховали» (Діяння Апостолів, 5, 5-6).

190. Апостол Петро не задовольнився тим, що убив християнина Ананія, він, побачивши його жінку Сафиру, сказав, що Ананія вже ви­несли, «то й тебе винесуть. Упала ж зараз у ноги йому та й зітхнула духа. І ввійшовши молодці, знайшли її мертву, й винісши, похо­вали коло чоловіка її» (Діяння Апостолів, 5, 9—10).

Був в Україні (після колективізації) убитий хлібороб Іван Макогоненко за те, що на своєму рідному полі зібрав зерно і приховав від «апостола Лазаря Кагановича». Апостол Лазар, убиваючи хлібороба Івана, казав: «Ти обманув не людей, а комунізм». Апостол Петро, убивши християнина Ананія, казав: «Ти обманув не людей, а Бога».

191. У Сирії (в Дамаску) Павло несподівано побачив профіль Ісуса, який йому сказав: «Сав­ле, чого мене гониш?» (Діяння Апосто­лів, 9, 4). Очевидно, голос цей був навіяний пробудженим сумлінням, або може примарою — приходили до Павла ті християни, яких він на смерть закатовував.

Не тільки до Павла, а й до кожного убивці (у години душевного потрясіння) приходять тіні чи профілі убитих, і психіятри звуть це галюцинаціями, а деякі релігійні екзальтатори бачать в цьому «чудесне знамено», «пророче видіння».

192. Павло, побачивши «видіння», перей­няв­ся наукою Ісуса Христа. Він (Павло), як бачимо, був людиною буйної пристрасти — він вмів полюбити те, що ненавидів. Він був талановитим промовцем, освіченою люди­ною. Він володів фанатизмом (священною одержимістю), розумовою цілеспрямова­ніс­тю.

Павло постійно мандрував. Він спочатку ширив науку Христову між жидами, кажучи їм: «З коліна Юдового вийшов Господь наш» (До Жидів, 7, 14). І «Я справді чоловік жидовин, роджений у Тарсі Киликійському, навчений добре отцівського закону, бувши ревнителем Бога, як і всі ви тепер» (Діяння Апостолів, 22, 3). «Я фарисей, син фарисеїв» (Діяння Апостолів, 23, 6).

Жиди (горді люди, практичні і перед­бачливі) бачили, що Шаул (Павло) своїми проповідями здеморалізовує боротьбу за визволення юдеїв з римської неволі, і вони перестали його шанувати. Є міркування, що вони порадили йому йти до ґоїв і між ґоями ширити науку юдейської секти.

193. І Павло подався до ґоїв (чужинців). Він, як вільний римський громадянин, мав привілегію вільно подорожувати.

На півдні Греції є місцевість Коринф. І до греків-коринфів (коринтян) причалив Павло, і їм почав (грецькою мовою, маючи жидівський акцент) речати: «Через Христа до Бога, бо ми не в силі самі від себе думати» (2 кн. до Коринтян, 3, 4—5).

Звернімо увагу на слова «Через Христа до Бога»: коли Христос це Бог, значить — через Бога до Бога? Через річку в річку?

194. Коринтяни, почувши слова «ми не в силі самі від себе думати», почали дивуватися, що пан-римлянин Павло так зворушливо говорить до рабів-коринтян. «Але, де ж той Христос?»

І Павло відповідав: «Ісус Христос у вас є, хіба тільки що ви недостойні» (2 кн. до Коринтян, 13, 5). «Як знати, що Христос у нас є і що ми недостойні?» І Павло відповідав, що «всякому чоловікові головою є Христос» (1 кн. до Коринтян, 11, 3). «Бути у Христі, ну й що з того?» І Павло відповідав: «Коли хто в Христі, той нове створіння» (2 кн. до Корин­тян, 5, 17).

195. «Нове створіння» — значить парах­віянин. Парахвіянин — людина, яка не думає про земне життя і час проводить у молитві, щоб душу спасти і прибути праведником у царство небесне, де є все, що людина сама собі бажає.

Живучи на землі в рабстві, в голоді й при­ниженні, людині хочеться бути парах­віянином — хочеться збайдужіти до всіх справ земних і муки прийняти за Ісуса, ідучи до Нього (в царство небесне).

Чому парахвіянином (чужинцем на землі), а не спартаківцем? Раби (очолені Спартаком) повисли на хрестах від Капуї до Риму. Були вони людьми малої організаційної дисцип­ліни, перед боєм сперечалися і роз'єднувалися, не слухаючи наказів Спартака. І були між ними зрадники, які самі себе продавали рим­ським патриціям. Раби не вірять, що раби, озброївшись, можуть перемогти римських ле­гіо­нерів — спартаківці народили християн, людей пасивного спротиву.

196. І тому тепер створюються нові, досі не знані форми борні за волю. Раби, відрікаючись від земних благ, стають безстрашними; вони самі ставляться збайдужіло до свого життя. Вони зброї не беруть, римських авторитетів не визнають і їхніх розпоряджень не виконують. І залякати смертю таких рабів не можна: вони смерти не бояться. Вони співають, умираючи — вірять, що йдуть у царство небесне, щоб там мати вічне життя. Пасивний спротив людей, які не бояться смерти, страшніший як збройний, але успішний він буває тільки тоді, коли стає масовим, тобто тоді, коли він охоплює широкі кола суспільства.

197. Ґої (гнані й голодні раби-коринтяни), чуючи, що до них натхненно промовляє не грек-раб зрадливий, не жид-мандрівник тор­гівець і не втікач-раб з Картагенії, а вільний і відважний римський громадянин, насторо­жували вуха. Вони бачили в «римлянинові» Павлові свого оборонця і він їх тішив вірою в краще завтра... «на тому світі».

Павло говорив: «Любо мені в немочах, докорах, нуждах, гоніннях, тіснотах за Хрис­та, коли бо я немочний, тоді я сильний. Я зробився безумним, хвалячись, ви мене при­мусили, бо треба, щоб я був хвалений од вас» (1 кн. до Коринтян, 12, 10—11).

198. У Павла (і це я бачу по стилю його мислення) розум практичніший, як в Ісуса Хри­ста. Павло — подивугідний психолог; він май­стер християнських громад.

Він знає, що треба, щоб він «був хвале­ний»; хвалячись, він вже «зробився безум­ним». Чому? Бо той, хто хвалить себе, поне­волює себе: тримає себе на висоті хвалення, не має тієї волі, що всі мають. Хвалячи себе, Павло знає, що не йому ця хвала потрібна, ні, він радо хотів би жити у спокої невідомости.

Та знає він, що хвала — це містика єд­нання людей. Бо коли Ісус не хвалений, бо коли Павло не хвалений — значить віра хрис­тиянська не хвалена. Хвалити Христа — зна­чить хвалити християн, знеславлювати Хри­ста — значить знеславлювати християн.

199. І Павло (талановитий організатор) хоче бути хвалений, щоб цю хвалу викорис­товувати як випробуване знаряддя впливу на людей. Він хоче бути хвалений, щоб ним створені християнські громади були хвалені: люди йдуть до тих людей, які хвалені.

Архиєреї збудували християнізм на хва­лен­ні — цей метод будови організаційної сили правильний і старий, як перші на землі об'єд­нання людей. Архиєреї віри Христової, зна­ючи могутню силу хвалення, дають христи­янам-рабам деморалізуючу науку: «Не шукай хвалення, слави, будь смиренним, тихим, хвали святих угодників церкви Христової».

«Чому не шукай хвалення?» Коли б раби вибрали між собою мудрого раба і почали його хвалити і слухати його, він би став могутнім вождем і мав би силу повести рабів на великі визвольні подвиги. Хвалення — натхненна єднаюча сила.

200. Раби повинні вірити, що вони всі од­накові і між ними ніхто не вартий ні похвали, ні авторитетности, ні обожнення: таку сіру ота­ру рабів можна тримати у рабстві, не вжи­ваючи кайдан. Між ними (смиренними ра­ба­ми) треба мати донощиків і биченосців, і вони будуть самі на себе доносити і самі себе бичувати то в ім'я віри Христової, то в ім'я Марксової «диктатури пролетаріяту».

Рабам тяжко стати вільними людьми, бо вони, бачачи, що чужинець (славний автори­тет) гнобить їх, не хочуть мати й рідного ав­торитету. Вони (раби) самі себе розслаблюють кличами рабського бунту: «Усі ми рівні, ні генерала, ні царя, ні гетмана, ні вождя, ні жодних авторитетів нам не треба!»

Раби нещасні не знають, що в рабстві захворіли в них інстинкти правильного життя. Вони не здібні спостерегти, що й зграя ле­бедина має свого вождя (лебединий авторитет їм даний матір'ю-Природою), і лебеді летять туди, куди їх веде вождь. Лебідь, який не слухає вождя, гине, гине тому, що втратив інстинкт правильного життя. Закон еволюції можна визнавати і можна не визнавати, але знищити його не можна.

201. Ісус Христос також знав, що між Його апостолами почнеться сварка і роз'єднання, коли в них не буде авторитету. Ісус, маючи на меті порядок в апостольській громаді, каже: «Учень не старший від учителя свого» (Маттей 10, 24).

Цими словами Ісус Христос сам утверджує свій авторитет у громаді своїх учнів (апос­толів). Звертаючись до люду, він (Ісус) каже: «Хто любить батька або матір більше, як мене, не достоїн мене. І хто любить сина або дочку більше, як мене, не достоїн мене» (Маттей 10, 37).

Ісус Христос, вимагаючи беззастережної любови до себе, знає, що тільки і тільки ті, які його люблять великою любов'ю, виконува­тимуть Його вказівки і будуть здібні творити могутню релігійну громаду, ведучи її на подвиги безсмертні.

202. Ісус Христос знав, що коли Він матиме таких учнів, які хотітимуть Його вчити, то між людьми, ні Він, ні учні Його не будуть хвалені. І тому Він рече ученикам своїм: «Коли хто хоче йти слідом за мною, нехай відречеться себе самого» (Маттей, 16, 24). Тобто, хай інтереси свого особистого «я» підпорядкує справам науки Ісусової — тільки такі апостоли здібні своїми подвигами (само­зре­ченням і саможертвенністю) чарувати лю­дей, і бути священним взірцем для віруючих.

І учні казали Ісусові, що і вмруть з Ісусом, але не відречуться від Нього (Маттей, 26, 35).

Петрові, який був душевно не стійкою людиною (то вірний був Ісусові, то нарікав на Нього), Ісус казав строго: «Іди геть, сатано» (Марко, 8, 33).

203. Тим, які беззастережно вірили Ісусові, Ісус казав: «Я хліб життя, хто приходить до мене, не голодуватиме і хто вірує в мене, не жаждуватиме ніколи» (Іоан, 6, 35) і «Я воск­ресіння і життя. Хто вірує в мене, коли й умре, житиме» (Іоан, 11, 25).

Й Ісус так, як і всі інші жидівські пророки, не казав, що Його думки є Його думками — такий підхід до справи був би мало авто­ритетним. Він казав, що глаголить те, що чув від Бога: «І я, що чув від Него, це глаголю в світі» (Іоан, 8, 26).

204. Ісус Христос, щоб урятувати своїх учнів-апостолів від ганьби, і, щоб утвердити між віруючими їхній авторитет, казав їм: «Ви ж не зовіться учителями, один бо ваш учитель — Христос, усі ж ви брати», «І не звіться наставниками, один бо в вас наставник — Хрис­тос», а коли між вами, учениками, буде більший, то «більший між вами нехай буде вам слугою» (Маттей, 23, 8, 10, 11).

Чи Христос так казав тому, що Він був самолюбом, диктатором, самозвеличником, титуломаном? Ні. Він знав, що релігійна гро­мада, в якій кожний зве себе учителем, учи­теля не має. Учні без учителя — бджоли без матки.

205. Армія, в якій кожний солдат зве себе генералом, не має ні генерала, ні солдатів. У тій родині, в якій кожний вважає себе головою родини, голови родини немає — є безладдям створене родинне нещастя. І коли б кожний католик (чи кожний кардинал) вважав себе папою римським, папи римського не було б, і католицизм, самоздегенерувавшись, щез би.

Павло, плекаючи у своїх парахвіях культ дисципліни і культ Ісуса, речав: «Коли ж ви гризете й заїдаєте один одного, то глядіть, щоб не були пожерті один від одного» (До Галат, 5, 15). Павлова мова, як бачимо, низь­ка, простакувата, але по ній можна пізнати, що він (Павло) весь свій проповідницький хист використовував, щоб у його парахвіях була єдність і любов.

206. На території сучасної Туреччини (десь на південь від міста Анкара) була колись область Галатія. І до Галатянського селища Іко­ніум Павло, прибувши, речав: «Я роз­п'я­тий з Христом. Живу вже не я, а живе Христос у мені» (До Галат, 2, 20). Що мають означати ці слова з погляду сучасного психоаналізу?

Павло, прославляючи Христа, сам став «інкарнацією Христа». «Живе Христос у мені» — і тому, коли ти проти мене, значить ти проти Христа, б'єш мене — б'єш Христа, Христос — син Божий.

Цілісність почування, цілісність мислення і цілісність віри — ось та всемогутня сила, перед якою валяться трони, монархії, імперії, армії.

Павло — геній жидівської релігійної архі­тек­тоніки. Генії світяться на океані життя людського тільки там, де є люди, здібні в ге­нієві бачити генія: для бездарної юрби люд­ської найбільший геній вартий шибениці тому, що він не такий, як всі.

207. Галатяни, чуючи, що римський грома­дянин Павло відважно йде на розп'яття за Христа, чудувалися ним, чудувалися його ве­ликою вірою в Христа, його беззастережною самопосвятою.

Павло, проголошуючи Ісуса Сином Бо­жим, сам ставав таким способом подібним на Ісуса, і перші християни, бачачи, що ніхто так не хвалить Ісуса, як Павло, хвалили Павла, як Ісуса, і гостили його, як Ісуса.

І Павло речав: «Як ангела Божого прий­мали мене, як Христа Ісуса» (До Галат, 4, 14). Очевидно, не можна порівняти життя Павла з життям Сталіна — але я хочу сказати, що Ста­лін, будучи студентом православної духовної семінарії, вивчав організаторську тактику Павла.

208. Ніхто з лєнінців так не звеличив Лє­ніна, як Сосо Джуґашвілі (Сталін). І тому москвинам, вихованим на культі імператора-самодержця, Сталін сподобався, вони в ньому побачили «государственного строітєля».

Сталін, почувши, що Лєнін лежить пара­лі­зований, не почав ширити злі вістки, що «Лєнін сякий такий розпусник, венерично хво­ра людина». Ні, Сталін ішов до влади, запо­чатковуючи культ Лєніна. Він над тру­ною Лєніна голосить клятву: «Лєнін заповідав нам берегти єдність партії, як зіницю ока. Кля­немося тобі, товаришу Лєнін, що ми з честю виконаємо і цю твою заповідь».

«Лєнін заповідав нам берегти і зміцнювати диктатуру пролетаріяту. Клянемося тобі, то­ва­ришу Лєнін, що не пошкодуємо своїх сил для того, щоб виконати з честю і цю твою заповідь».

«Лєнін заповідав нам зміцнювати і розши­рювати Союз Республік. Клянемося тобі, то­ва­ришу Лєнін, що виконаємо з честю і цю твою заповідь» (Ленін, Твори, К, 1947 р., стор. 5—8). «Розширювати Союз Республік» — зна­чить розширювати границі Москвинської імперії.

209. «Слава Сталінові, слава!»- заречали сини і дочки червоної москвинської імперії, бачачи в особі Сталіна «Государственного стро­ітєля». І тут я хочу сказати про трагедію поневоленої української ментальности. Укра­їн­ці кричали: «Геть царя! Геть гетмана, атамана, геть панів! Геть дворян! Хай живе любий Лєнін». Не всі українці кричали так, але так кричало чимало, не знаючи, що Лєнін — також цар.

О раби сліпії! Пізнайте мудрість волі. Візьміть свого косака (хоч би такого як атаман Сірко), а коли немає такого — візьміть розумного пастуха. Адже цар Давид перед тим, як стати царем, був козопасом.

Проголосіть косака (сина свого) вождем, царем чи президентом, склоніть перед ним чола свої, щоб показати, що ви вмієте самі вільно будувати славу свого рідного автори­тету. І коронуйте його, і славте його піснями і кобзами, і дайте йому мудрих радників і вірних вартових. І обороняйте його — він ваш живий прапор волі, сили і слави, він — це ви!

І почувши його команду «Вперед!», риньте лавиною, риньте, як безстрашні фанатики святої України (Руси), щоб людство було зача­роване вашою дисциплінованістю і відвагою. І зробіть так, щоб на вашій рідній землі християнізм, комунізм, мусульманізм і всі інші «ізми» служили тільки і тільки інтересам державної України.

І пам'ятайте щодня: громада, яка не виконує розпоряджень свого провідника, сама себе розсварює і сама себе розслаблює, і в такому випадку найгеніяльніший провідник вважається бездарним. Громада, яка не виконує розпоряджень свого провідника, стає рабом тієї чужої громади, яка вміє виконувати розпорядження свого провідника, і так сама себе звеличує і сама множить свої сили.

210. Трагедія українського раба в тому, що він, довгі століття живучи в рабстві, має хворі погляди, кажучи: «То що ж це є? Були пани польські — слухав їх. Були пани московські -слухав їх. А тепер появляються пани укра­їнські — слухай їх!? О ні! Чужого пана слухав, бо мусів, а свого пана уб'ю, як гадюку, а слухати не буду». І вбив — і потім став і думає: «То що ж це є?» Він убив сина свого, який вів військову частину проти поляків і москвинів, і військовики звали його сина паном провід­ником, хоч він і походив з бідного селян­ського роду та мав талант воєначальника, і достойні воїни корилися йому. Де ж тоді воля? Воля там, де є вільне бажання стояти струнко перед рідним провідником (ні, немає значен­ня, який у нього титул — цар він чи гетман, голова народної ради чи маршал). Воля там, де є вільне хотіння виконувати накази свого вільного провідника незалежного від чужих духовних, мілітарних чи політичних авто­ритетів.

211. У книзі творів Лєніна (на стор. 8), про яку я щойно згадував, зазначено, що Сталін у Кремлі голосив, що «Лєнін найгеніяльніший з геніяльних людей! Ви побачите паломництво представників мільйонів трудящих до могили Лєніна, паломництво усього трудящого світу земної кулі!»

«Побачите паломництво?» У буддизмі є паломники, які йдуть зі всього світу до Бена­ресу. У християн є паломники, які йдуть зі всього світу до Єрусалиму. У могаметан є па­лом­ники, які йдуть зі всього світу до Мекки. Сталін перший заговорив, що і в москвин­сь­кому большевизмі є паломники, які зі всього світу йдуть до Москви. Сталіном запровад­жене паломництво — ритуал москвинської релігії.

212. 28 січня 1924 року Сталін, промов­ляючи до еліти червоної Москвинської ім­пе­рії, в Кремлі урочисто проголошує, що «лице Лєніна освітилося якимсь незвичайним світ­лом» (Ленін, Твори, К., 1947 р., стор. 21). Місіонери католицизму кажуть, що коли Йосафата Кунцевича поляки витягнули з бо­лота, то його «лице освітилося якимсь не­звичайним світлом». Що ж це є — для чого це все твориться? Щоб утвердити, що в пере­можців вожді надзвичайні, а в рабів вожді брид­кі — раби самі своїх вождів знеславлю­ють, роблять їх слабими і тому з рабськими слабими провідниками ніхто в світі не раху­ється.

213. Сталін зібрав всі слова хвали, якими були хвалені імператори Риму, сини Божі, і ними звеличив Лєніна. Звеличуючи Лєніна, Сталін звеличив себе, і на десятки років сів на престол кривавої імперії.

«Культ особи!», — вигукнув у Кремлі ста­лінець Микита Хрущов, сідаючи на престол Сталіна. «Той, хто очолює боротьбу проти «культу особи», сам упроваджує культ своєї особи», — сказав Леонід Брежнєв; культ Бреж­нєва має ритуали культу Сталіна.

Справа не в «культі особи», а в особі — є «культ особи», яка є борцем за волю народу (Гарібальді), і є «культ особи», яка є тираном народу (Сталін).

214. Сила Павла в тому, що він зумів ство­рити могутній культ Христа, кажучи: «Я, Павло, в'язень Ісус-Христів» (До Ефесян, 3, 1), «вселилася в мене сила Христова» (2 кн. до Коринтян, 12, 9). Жиди, звертаючись до Пав­ла, обурливо йому казали: «Дурієш Павле, великі науки до дурощів тебе приводять» (Діяння Апостолів, 26, 24).

Ні, не можна сказати, що Павло не гор­дився своїм жидівським походженням. Він там, де треба було звеличити себе як жида, речав: «Я обрізаний восьмого дня, з роду Із­ра­елевого, з коліна Веняминового, я єврей з єв­реїв, по закону фарисей» (До Филип'ян, 3, 5).

Добрим був фарисеєм Павло чи ні, але в його характері є багато фарисейського. На­прик­лад, проповідуючи віру Христову, він не був щирим ні сам з собою, ні з тими, яких навертав на віру Христову. Він був хаме­леоном: між жидами він грав роль відданого жида, між беззаконними він поводився як беззаконний, між недужими він також прики­дався недужим.

215. «Я стався жидам як жидовин, щоб жидів придбати. Тим, що під законом, був я, як під законом, щоб тих, що під законом придбати. Для недужих я був недужим, щоб недужих придбати, між беззаконними, я пово­дився як беззаконний, щоб придбати безза­конних» (1 кн. до Коринтян, 9, 20—22). Одним словом — мудрував Павло так, як тільки міг, щоб більше µоїв придбати для Христа і щоб ґоїв-паґан навчити жити по-жидівському. Павло вважав, що жиди — кращі люди, і він, живучи між чужинцями, не хотів бути таким, як всі, ні, він хотів, щоб всі чужинці, приймаю­чи від нього жидівську віру, були такі, як він. Він казав: «Бажаю, щоб усі люди були такі, як я сам» (1 кн. до Коринтян, 7, 7). Не можуть — кожний має «свій дар».

Павло казав Петрові: «Коли ти, бувши жи­дом, живеш по-паµанському, а не по-жидів­ському, то нащо примушуєш паґан жити по-жидівському? Ми по природі жиди, а не грішники з поґан» (До Галат, 2, 14— 15). Павло вважав, що жиди — вища раса, раса ви­бранців, а нежиди — це паґани, грішники. На­вертаючи паґан (грішників) на віру Христову, він їх робив добрими людьми — учив їх «жити по-жидівському», був певний він, що віра Христова — віра жидівська, по-новому інтер­претована.

216. Павло бачив, що ортодоксальні жиди з неприхованим презирством дивляться на його відважні реформи віри Мойсеєвої і не хочуть ставати християнами, тобто визнавцями реформованого юдаїзму.

Він (Павло) боявся, щоб вони (жиди) не судили його за ортодоксальним жидівським законом. Він був «вільно народжений». Що це значить? Жиди ті, що мали гроші, могли у римлян купити собі права римського гро­ма­дянина, тобто бути вільним римським грома­дя­нином. І Павло, як знаємо, себе вважав рим­ським громадянином (жидівського походжен­ня). «Відказав тисячник: За велику суму здо­був я се горожанство. Павел же рече: Я ж і родився у ньому» (Діяння Апостолів, 22, 28). Павло родився римським «горожанином» то­му, що його батько за велику суму «здобув се горожанство».

Ортодоксальні жиди дивилися на Павла як на зрадника Жидівського народу.

217. Щоб українці могли правильно зрозу­міти жидівську ненависть до Павла, я наведу такий приклад: українські партизани схопили в Карпатах большевика Олександра Кор­ній­чука і хочуть його судити, бо він українець, а поводиться, як слуга Московитії.

Корнійчук партизанам каже: «Я укра­їнець з українців, з роду козацького походжу, пишу драми по-українському, звеличуючи Лєніна і його товаришів. Ви не маєте права мене су­дити, я громадянин красної Россії, мене може судити тільки россійський суд!» Павло був кращим жидом, як Корнійчук українцем, бо Павло не поклонявся чужим авторитетам. Він, творячи реформу юдаїзму, хотів, щоб цю реформу визнали не тільки жиди, а й всі ґої (римляни, греки, єгиптяни). Він хотів, щоб реформована жидівська духовність (очолена Ісусом Христом) домінувала над духовним життям народів.

218. У Римі Павло відважно говорив рим­лянам: «Життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашім» (До Римлян, 6, 23). «Правда ж Бога через віру в Ісуса Христа» (До Римлян, З, 22). Що це значить? Павло — римський грома­дянин, валить духовні основи Риму, не визнає ні римської державної релігії, ні римських державних авторитетів. Він, маючи римське право, руйнує римське право.

219. Римляни дозволяли в Римі усім ре­лігійним громадянам (єгипетським, персіян­сь­ким, жидівським та іншим) вільно практи­ку­вати свої національні вірування і мати свої свя­тині. Та вони (горді римляни) не могли прихильно ставитися до жидівської секти (до християн), які з ненавистю ставляться до інак­шевіруючих, і вірять, що тільки вони варті Бо­жої ласки. Ще таких самолюбних і нетоле­рантних віруючих досі не було на території Римської імперії.

Та і з цим міг би Рим погодитися, але християни, живучи в Римі, не визнають авто­ритету римського імператора і кажуть, що їх­нім авторитетом є Ісус Христос. Павло речав: «Коли хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий, маран ата!» (1 кн. до Коринтян, 16, 22).

220. Японці, китайці, індуси, араби та інші народи, які щиро вірять у Бога і вважають, що вони не зобов'язані любити чи не любити Христа, на думку Павла, «нехай будуть про­кляті»? Чи не з цих зерен Павлової христи­янської ненависти поширилася на світі релі­гійна ненависть між людьми? Хіба достойна людина буде проклинати людину за те, що во­на щиро й віддано любить Бога батьків своїх — Бога, який є Правдою, Любов'ю, Мудрістю?

Слова «маран ата!», які вживає Павло (для ефективности) мають арамейське походження і означають вони «наш Господь іде!»

Ваш «Господь іде?» І наш Господь іде! І ми любимо нашого Господа Дажбога, і ми не ширимо ненависти між людьми, бо ми не голосимо слів: «Коли хто не любить Господа Дажбога, нехай буде проклятий!» Ми, Укра­їнці Рідної Української Національної Віри, лю­ди благородні, ми інакшевіруючих не жаха­ємо прокляттями.

221. Є міркування, що Павло був ареш­то­ваний у Римі, і Нерон в Римі в 67 році відрубав йому голову за те, що він (п'ятдесяти семи­літній Павло — римський громадянин жидівсь­кого походження) організовував рабів, на­стро­юючи їх проти законів Риму і проти авторитету імператора.

Чому Павло це робив? Він знав: щоб деморалізувати армію, треба знеславлювати авторитет її генерала. Щоб ослабити державу, треба знеславлювати авторитет короля, царя, гетмана чи президента. Мудрі римляни знали, що Рим так довго буде могутнім, як довго в Римі буде існувати культ імператора.

222. Павло творив культ Христа, щоб хрис­тияни мали свій християнський авторитет і не визнавали жодного іншого авторитету. Павло рече: що він «все втеряв і вважає все за сміття, аби придбати Христа» (До Филип'ян, 3, 8).

Бачимо, що Павлова тактика правильна: не Господь Ісус боронить Павла, а Павло боронить Господа Ісуса: в цьому таїна не тільки Павлової мудрости, а всієї жидівської творчої ментальности. Жиди живуть законом: чим буде в світі славніший Саваот (Бог Ізра­ельський), тим в світі будуть славнішими людьми жиди (ізраельтяни), бо Саваот — це Ідеал жидівської духовости, це жидівське розуміння Бога.

223. Без Павла християнська релігія, як секта юдаїзму, не була б поширена між ґоями і пропала б вона так, як і всі інші стародавні (внутрішньо жидівські) секти. Він (Павло) є найвеличнішим співавтором «Нового Запо­віту». Він написав книги «До Римлян», «До Коринтян, 1», «До Коринтян, 2», «До Галат», «До Ефесян», «До Филип'ян», «До Колосян», «До Сулян, 1», «До Сулян, 2», «До Тимотея, 1», «До Тимотея, 2», «До Тита», «До Фили­мо­на», «До Жидів». Євангелія — Новий Заповіт має 27 книг, і з них 14 книжок, написаних Павлом.

224. Сила Павла не в тому, що він написав 14 євангельських книг, а в тому, що він успішно збагнув таїни творення нової віри, таїни впливу на маси людські, таїни релігійної архітектоніки.

Він (Павло) ніколи не мав думок «а може то не так, як каже Ісус?»,

«А може справді Ісус знався з немора­ль­ними жінками, як кажуть фарисеї?», «А може не треба проповідувати, що Ісус — Син Бо­жий?», «А може Ісус був тільки самолюбним мрійником, який без підстави сам себе звав Сином Божим?», «А може треба пропові­дувати, що Ісус деякі справи помилково пояс­нював, і так, критикуючи Ісуса, себе звеличу?» Якщо б Павло, проповідуючи Христову віру, ширив такі хиткі міркування про Христа, він би знеславив себе й Христа, і деморалі­зувалися б його парахвії.

225. Павло вмів мислі й почування людей зосереджувати біля імені Ісуса. Він дина­мізмом свого темпераменту одягнув Ісуса в мантію найправдивішого Господа, і сказав: «Віруючі, хочете мати життя вічне? Життя вічне в Христі Ісусі!»

Павло знав, що той, хто йому псує доко­рами і наріканнями настрій, той ослаблює силу його мислення, бо журба — початок хвороби і кволого думання. «Нехай ніхто не завдає мені журби, бо я рани Господа Ісуса на тілі моїм ношу» (До Галат, 6, 17). Цими словами Павло пояснює, що той, кому віра Христова дорога, не буде присікуванням, докорами і обмовами його журити.

226. «Енциклопедія Британіка», (у книзі 13, видання 1973 року) на сторінці 106 пише, що «Ягве (Єгова) є національним Богом, зв'я­заним з Його народом частиною своєї натури, своїми зобов'язаннями, і стоїть Він в такому відношенні до Ізраеля, як Шемош до Моабії».

Отже, Ягве (або, вживаючи Його друге ім'я, Саваот) — це національний Бог Ізраеля. Мудрі ізраельтяни втілили в ідеал Саваота частину своєї національної натури, їм хо­тілося, щоб їхній національний Бог Саваот їм давав обіцянки, їм служив і помагав. І вони (жиди) будуть Йому служити і, славлячи Його, себе славитимуть.

227. Жиди, проголосивши Саваота (свій національний духовний ідеал) Світовим богом, проголосили свій духовний жидівський ідеал Світовою Справою, знаючи, що творці Сві­тової Справи мають право звати себе кращими людьми.

Українець (князь Володимир), послухавши улесливих греків, на Русі (Україні) принизив Дажбога, який був національним українським духовним Ідеалом, і таким чином він (князь Володимир) свідомо чи несвідомо принизив себе, свого тата Святослава, і принизив душу й розум свого народу.

Чи знав князь Володимир, що рабін Ісус, який сідає в Україні (Русі) на духовний пре­стол Дажбога (Господа України-Руси), був об­різаний за нехристиянським (жидівським) релігійним ритуалом? Так, справа не в обрізанні кінцівки статевого органу, а в тому, що Бог Ісус обрізав свою статеву кінцівку, щоб не бути зрадником віри батьків своїх, щоб «ствердити обітовання отців» (До Рим­лян, 15, 8). Отже, Бог Ісус вважав, що не мож­на зраджувати віри батьків своїх, її треба вдосконалювати. Князь Володимир, послу­хав­ши гречинів, зрадив віру батьків своїх (зрадив Дажбога — Ідеал Духовної України (Руси): це найстрашніша зрада, бо вона поневолює душу народу.

228. Українці-чужовіри, співаючи щонеділі у церквах «Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!», славлять жидівський національний духовний ідеал, славлять, поклоняючись об­разам біблійних жидів.

Плем'я Моабів, яке жило на вбогих гір­ських просторах, розташованих на схід від Мертвого моря, там, де сьогодні південна Йор­данія, мало свої вірування і звичаї, Бог Шемош був їхнім моабським національним Богом. Шемош був таким Богом, як в єгиптян Амон, у жидів Ягве (Саваот), в українців — Дажбог, в індусів Брагма.

229. Дажбог — господь Руси (України) зв'язаний з українським народом своєю при­родою, своїм добрим характером. Дажбог — національний Духовний Ідеал українця. Що це значить? Між українцями і українськими піснями є зв'язок — українці живуть у своїх піс­нях, і їхні пісні живуть у їхніх серцях, і українці живуть у Дажбогові і Дажбог живе в них.

Між Дажбогом і українцем є такий зв'язок, як між землею України (Руси) і сонцем України (Руси). Між Дажбогом і українцем є такий зв'язок, як є зв'язок між природою Ук­раїни (Руси) і природою українця. Відібрати від українців Дажбога (національний Духов­ний Ідеал), це те саме, що відібрати у Тараса Шевченка «Кобзар» і сказати Йому: «Все, що ти написав — на смітник, твоє писання бридке, сатанинське, поганське, ідольське, визнай писання євангелиста Маттея і будеш чесною людиною, правдиву віру матимеш».

230. Вірю, що Шевченко сказав би: «Я — Тарас Шевченко, "Кобзар" це Ідеал моєї душі, це моє розуміння Бога, це шлях життя мого, моя любов і моя правда! Що я буду вартий і кому я буду потрібний, коли я спалю "Коб­заря", визнавши писання євангелиста Маттея? Я ж тоді стану духовним рабом жида Маттея, раб — людина низька, бо вона не здібна творити свої духовні національні вартості».

Українці, які кажуть, що вони є христи­янами, не усвідомлюють, що біблійний (старо­завітний чи новозавітний) Бог Саваот не може бути їхнім правдивим рідним Богом тому, що Він (Бог Ізраеля) зобов'язаний бути Богом Ізраеля — і це зобов'язання висловлене в роз­мові між Саваотом і Авраамом, і має Саваот натуру жидівську, та інакше й бути не може. Він же Бог Ізраеля!

231. Чому тоді в християн є богом жидів­ський національний бог Ягве-Саваот? На це пи­тання дає відповідь «Стандарт Жидівська Ен­циклопедія», (видання 1959 року, Ґарден Ситі, Ню Йорк) на сторінці 439, пишучи, що «Хри­стиянська релігія виросла з юдаїзму. Ісус і всі його послідовники були жидами. І жидом був Павло — архітект ґойського христия­ніз­му».

І тут же (на стор. 1360) написано, що «Із­раель — свята нація, і є зразком для інших націй».

Хто проти жидів — той проти святої нації: так жиди розуміють своє місце на землі і вони мають право самі себе славити. Жиди пра­вильно розуміють самі себе, бо вони в най­тяжчі лихоліття масово не зраджували самі себе — свої національні духовні ідеали (віру батьків своїх).

232. Жиди дали µоям своїх синів (єван­гелистів, апостолів), жиди дали µоям свою милу дівчину Міріям (Марію), щоб вона для ґоїв була Богородицею, жиди дали ґоям Бога Ісуса, Ісаю, Єримию, Ілію, Даниїла.

І «Християни дивляться на гебрейські пи­сання як на авторитетність і приймають багато традиційних тлумачень. І церква була природнім паростком (пасинком) синагоги», — пише на сторінці 439 «Стандарт Жидівська Енциклопедія».

Рабін у синагозі, тримаючи чашу з вином, співає. Біля рабіна стоять діти. Він їх при­чащає вином, наприклад, під час свята Рош Годешу. Не можна вважати, що вживання чари — обряд самобутній жидівський. Жиди постійно вдосконалюють світогляд і ритуа­лістику віри жидівської.

233. Немає на світі такої віри, в якій би не було чаші (чари). Чара була в Оріяні (Пра­ук­раїні) шість тисяч років тому і вона вживалася під час родинного свята. Я вже говорив, що з слова «чара» постали слова «чарівник», «ча­ру­вання». У чарі були навари з цілющих трав. Чарівник, даючи пити вар з трав, зачаровував злі сили, щоб вони покинули людину і «йшли на болота, на очерета».

Рабін з жидами у синагозі співає, «Алилуя, Ізраел! Алилуя Ізраел! Алилуя Ізраел!», що значить в перекладі на українську мову «Хай живе Ягве-Бог Ізраеля!», слово «алилуя» створене з слів «Галил Ягве».

Під час співання «Алилуя Ізраел» рабін врочисто несе на звитку виписи з «Тори» («П'ятикнижжя Мойсея»). Жиди, співаючи, торкаються пучками до «Тори» і потім пучки підносять до уст своїх — символічно цілують святощі народу Ізраельського.

І далі рабін співає мовою гебрейською «Елоге га Елогим» (Псальми, 95, 3). Що це значить? Жиди, бажаючи, щоб їхній націо­на­льний Бог панував над всіма іншими націо­нальними Богами, написали в Псальмах, що їхній Бог є «Богом Богів».

Саваот — Бог Ізраеля не є єдиним Богом, і про це пише «Біблія». Слова гебрейські «Ело­ге га Елогим» в україномовній «Біблії» пе­рекладені навмисне фальшиво, і тому звучать так: «Господь Бог великий і великий цар над всіми Богами» (Псальми, 95, 3).

234. Українець-християнин навчений віри­ти, що тільки Ягве — Бог ізраельський є правдивим Богом.

Дитину українську можна привезти в Уґанду і можна її навчити не тільки уґандської мови, а й віри, що чорношкірі уґандці справедливіші як білошкірі жиди. Мислення українця так, як і мислення кожної людини, можна спрямовувати на той чи інший шлях розуміння життя, Бога, моралі, світу.

Індус дає в Індії християнським місіонерам правильну відповідь: «Живімо мирно. Я вірю, що Брагма — Бог Індії є правдивим Богом. Ти віриш, що Ягве — Бог Ізраеля є правдивим Богом; тішмося, що всі ми маємо правдивого Бога і з пошаною ставимося до релігійних переконань».

235. Українці, які вчаться в Канадських і Американських університетах, обізнані з підручником «Світова Біблія». У цій книзі історії релігій світу українець читає (на стор. 233-й), що є «Факт, що Ісус був одним з довгої черги великих жидівських спірітуальних лідерів» і «Спочатку ті, які визнавали науку Ісу­са (жида з Назарету) були тільки репре­зен­тантами нової жидівської секти так, як і перші буддисти спочатку були репрезентантами нової секти індуїзму» (стор. 231).

Ісус Христос — жидівський спірітуальний лідер, як я вже говорив, був на з'їзді єпископів в селищі Нікея в 325 році проголошений Богом. Ті єпископи, які на цьому з'їзді (соборі) виступили проти того, щоб жида Ісуса вва­жати Богом, були покарані Константином — кривавим імператором Візантії. «Ісус-Бог, а Константин — Заступник Бога», — рекли єпис­копи, отримуючи великі дарунки від Констан­тина і малюючи в святій Софії ікону Бога Ісу­са і біля Нього ікону деспота (імператора Кон­стантина) — представника Божого на землі.

236. Духовна справа, для якої Ісус Христос себе присвятив, не відрізняється від тієї духовної справи, для якої жили Ісая, Амос, Єримия, Ілія та інші їм подібні великі жи­дівські духовні лідери.

І кожний з них (і в тому числі й Ісус Христос) пробували нести порозуміння і спра­ведливість своєму народові так щиро і так віддано, як це робив Заратустра в Ірані, Будда в Індії, Конфуцій і Лао-Тзи в Китаї.

«Світова Біблія», про яку я щойно зга­дував, на сторінці 233-й пише, що християнин не може зрозуміти своєї християнської віри, відділивши Христа від Його попередників (Ісаї, Єримиї, Езикіела, Ілії та інших про­відних жидівських лідерів. Тільки пізнавши розум, духовні пориви і характер жидівських провідних лідерів, «християнин зрозуміє жида, якого він зве своїм Спасителем», — пише на сторінці 233 «Світова Біблія».

237. Ісус здійснив віковічні мрії своїх зем­ляків. Він прославив юдейського національ­ного Бога Саваота (Єгову) так велично, як жод­ний в світі інший жид. У березні (року 1975-го), живучи у скромній кімнаті готелю «Кларк» (у Бенаресі), я звернув увагу, що на столі лежать дві книги: «Бгаґавадґіта» (святе письмо Індії) і «Біблія» (святе письмо Ізраеля поширене християнськими сектами на всіх материках).

238. Змучений мандруванням «свідок Єго­ви» (єговіст) в «Кларку» (в ресторані готелю) підсів до мене. Він почав говорити: «Бачите, які бідні індуси. То їхня віра в багатьох Богів доводить їх до такої бідноти».

Я відповів: «Був я в Мехіко, Гондурасі, Нікарагві, де є віра в одного Бога Ісуса, і бачив я, що ці християни живуть ще бідніше як індуси».

«Чи помітили ви, що в Індії немає на ву­лиці п'яних людей? Алкоголь — джерело роз­пусти, хвороб і душевної порожнечі, найбільш поширений між християнами. Ви були в Багдаді? Я був, не стрічав я на вулицях Баг­даду п'яних людей.

«Чи помітили ви, що в Індії на вулицях, на аеродромі немає озброєних поліцаїв? Уявіть — віра в багатьох Богів доводить індусів до того, що вони, живучи в бідноті (їх же 600 міль­йо­нів!), майже не мають душогубств чи само­губств. У світі ніде немає стільки вбивств, на­сильств і самогубств, як у містах віри Хрис­тової? Скажіть: який такий чорт просив вас, щоб ви прибули з Чикаго і тинялися по Індії, вторгаючись в душі цих мирних індусів?»

239. Єговіст відповів: «Єгова один на світі Бог для всіх. Тільки ті, які служать Єгові будуть спасенні. Дивуюся, ви біла людина, повинні мене тут, як християнин християнина, підтримувати».

Я сказав: «Єгова — Бог Ізраельський. Ісус — Син народу Ізраельського й Ісус — Син Єгови. Ісус зв'язаний земним життям з жидами (з любим народом своїм) і зв'язаний Він з Єго­вою, тобто з Небом жидівської духовности. Так? Так».

«Але ви тільки подумайте? В трагічну хвилину життя свого Ісус лишився тільки земною людиною. І доказом цього є Його останні слова «Ілі, Ілі, лама савахтані!», що значить «Боже, Боже, чому ж Ти покинув мене?»

«Бачите, Єгова (Ілі чи Елог) покинув свого сина Ісуса в найтрагічнішу хвилину його життя. Жах! Рідний батько покинув свого рідного сина, прицвяхованого на дереві. Так? Так. Чим же ви, свідок Єгови, можете мене переконати, що Єгова не залишить вас? Хіба ви кращий як Ісус? Ісус — це Любов, так? Так. Єгова покинув Любов? Ісус — це Правда, так? Так. Єгова покинув Правду? Єгова покинув Правду, щоб спасти неправедних? Так? Так. Ні, ніхто (навіть Єгова!) не повинен при жод­них обставинах покидати Правду і Любов! Бо що вартий Бог без Правди і Любови?!

240. Єговіст мовчить, я бачу на його об­личчі розгубленість. Я кажу: «Бог Один і Він має багато імен (Дажбог, Брагма, Агура Мазда, Єгова, Аллах, Ґад, Део) і Він (я так вірю) проявляє свою дійсність через людей хоч би таких як Заратустра, Крішна, Будда, Конфуцій, Ісус, Могамет та їм подібних.

І ці натхненні люди великі по-своєму. І во­ни правдиві по-своєму. Говорити, що тільки хтось один з них великий і правдивий, значить бути людиною малої духовної культури, яка каже, що тільки вона одна красива, а всі інші люди — погані, тільки одна її віра правдива, а всі інші віри — погані.

241. Єговіст, усміхнувшись, глумливо ска­зав: «Хто ви — один із індуських Богів? Білий пророк Індії?» Я сказав: «Ви чули слово «Ук­раїна»? Я — промінь Українського Сонця. Чому — Українського Сонця?»

«Пояснюю: для всіх людей плянети Земля є одне Сонце. Так? Так. І воно (одне Сонце) проявляє свою сонячну дійсність на різних землях плянети Земля по-різному. Наприклад, під Сонцем Арктики живуть ескімоси, лежать вічні сніги і в снігах родяться білі ведмеді — пожива для людей».

«Під Сонцем екватора живуть бразилійці, шумлять джунглі, зріють банани, і в болотах родяться крокодили і всяка звірина — пожива для людей».

«Під Сонцем України живуть українці, цві­туть вишневі сади, шумлять налиті сонцем хлібні зерна, пасеться скот — пожива для людей.

Бачите, Сонце одне, та люди відчувають і розуміють дійсність Сонця по-різному. І тому я всюди кажу, що є Бог один так, як одне є Сонце в небі, але кожний народ має право розуміти єдиного Бога по-рідному, і в ім'я Правди і Любови на світі так має бути ще й тому, що кожний народ має право бути собою і має право мати свою мову, свій націо­наль­ний характер. У мене немає ворожого став­лення до релігій — я бачу у всіх релігіях світу проявлення невгамовного генія людства!»

242. Єговіст сказав: «Ми, свідки Єгови, не віримо, що Ісус є богом, ми найправильніше розуміємо «Євангелію». Ви не дивіться на нас так, як на католиків».

Я сказав: «П'ять століть християнізм пере­живав духовну кризу. На сході Римської імперії було багато християнських (між собою ворогуючих) сект.

Наприклад, µностики (Симон Маґус і Мар­сіон) голосили, що «Святий Дух вищий за Бога і за Христа тому, що вони (Бог і Хри­стос) також пов'язані були з цим світом». Монописити голосили, що Ісус — самостійне незалежне Божество, а не вічна цілісність з Богом-Отцем.

Аріус (архиєрей) виступив проти запро­вадження в християнській релігії паµанської концепції Святої Тройці (Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий). Він казав, що ця концепція тисячоліттями існує в старій єгипетській ре­лігії (Озиріс, Ізида і Бог Син Гор).

Аріус казав, що не може бути (бо це суперечить розуму), щоб Бог-Отець і Бог-Син були ровесниками.

243. Несторіяни (від імени архиєпископа Нестора) вважали, що Ісус є Христосом (Помазаником Божим), а не Богом, а діва Марія є Христородицею, а не Богородицею. Могамет спочатку був захоплений поглядами несторіян, і Могамета вважали творцем нової (несторіянської) християнської секти. Він проповідував, що Ісус не є Богом, «Ісус — син Марії, пророк» («Коран»).

Розмовляючи з єговістом, я не хотів його переконати, щоб він не був єговістом, я тільки хотів йому сказати, що не тільки він красивий своєю вірою в Єгову, є також красивий індус своєю вірою в Брагму. Є красивий японець своєю вірою в Шінто. Є красивий українець своєю вірою в Дажбога.

244. Інший єговіст підійшов до нашого сто­лу з індусом і натхненно сказав: «Цей увірував». І єговісти з індусом, що «увірував», пішли геть. Я сказав індусові, який поставив на стіл горнятко чаю і «чапату» (прісний корж): «Інтернаціональні душохвати схопили нову індуську душу?»

Індус сказав: «Ми цього індуса знаємо, він підтримує всіх місіонерів, які приходять і вгощають його обідом. Індуса створила ін­дусом індуська віра. У нас є індуси — атеїсти, але вони знають, що без індуської віри немає індуського атеїзму.

Індус, глянувши на себе в дзеркало і глянувши у святині на Богів Індії, пізнає себе в Богах Індії, він по вірі лишається індусом, навіть тоді, коли зве себе християнином. Він фігуру Бога Ісуса ставить в хаті біля фігури Бога Шіви, і каже: "Коли ви є Богами, сва­ритися не будете"».

245. У літаку (прямуючи з Бомбею до Цю­ріху) починаю розмовляти з сусідом, він — ксьонз, летить з В'єтнаму, має дбайливо пого­лене масне обличчя, елегантно він одягнений, хвалить Го-Чі-Міна.

«Мораль одна — немає рідної моралі і не­має чужої моралі», — сказав мені ксьонз, до­відавшись, що я українець Рідної Укра­їнської Національної Віри.

Ніч. Літак спокійно летить над гористими просторами Ірану. Я після довгої мовчанки ка­жу: «Ви католик, бачу, людина з одно­біч­ним розумінням справи. Так, мораль — одна, але на світі панує не одне розуміння моралі. Я вважаю, що католицька мораль для мене є чужою. І я з нею не погоджуюся, наприклад, тому, що вона основана на прибутках. Не кажу, що це зле, але й не кажу, що це добре».

246. Ксьонз (папський тактовний дипло­мат) сказав: «Чим можете доказати, що ка­толицька мораль мінлива й пристосувальна?»

Я сказав: «Мені неприємно, що ви при­мушуєте мене засоромити вас. Знаєте ви, що в 1864 році Папа Пій 9 в енциклиці "Кванта Кура" осудив "соціялізм, комунізм, біблійні об'єд­нання та об'єднання ліберальних свяще­ників". Так? Так».

«У 1891 році Папа Лев 13 в енциклиці "Де Рерум Новарум" проголосив, що соціялізм — це грабіжництво, і той католик, який буде під­тримувати зв'язок з соціялізмом, відлу­чається від церкви». Так? Так.

«Папа Павло 6 підтримує зв'язок з соція­лізмом, обмінюючись дипломатами з соція­лістами кривавого Кремля. Так? Так. Отже, згідно з енцикліками "Кванта Кура" і "Де Ре­рум Новарум" Папа Павло 6 має бути від­лучений від церкви, або, скажімо чесно — ка­то­лицька мораль мінлива й присто­сува­льна, бізнесова. Ватикан має дві моралі, а ви щойно сказали, що мораль одна?»

247. І москвинські царські і лєнінські шо­віністи кажуть, що «мораль одна», і на їхню думку ця їхня «мораль одна», оперта на ре­воль­вері МҐБ, має домінувати над всіма мо­ралями в світі. Ватиканські дипломати вва­жають, що їхня «мораль одна» має домінувати над всіма моралями в світі. Бачимо, що мораль одна, але є не одне розуміння моралі.

Я вважаю, що мораль агресивна, імперія­лістична (оперта на мілітарній силі чи на духовній агресії) ніколи не була моральною. Мораль українців Рідної Української Націо­нальної Віри моральна тому, що вона не призначена на експорт і тому, що вважає, що кожний народ має право плекати мирний сад своєї національної моралі. Тільки ті люди, які не прагнуть силою один одного моралізувати, вважаються моральними духовними аристо­кратами людства.

248. Папський дипломат тихо, з почуттям самоопанування, сказав: «Обітер діктум» (Не­о­фіційна думка). Я відповів: «Еппуре сі муо­ве» (А все таки вона крутиться).

«Силенко поборює християнізм», — чую, що так кажуть невдумливі люди. Ні, я, Лев Си­ленко, не поборюю християнізму, я побо­рюю тих християнських архиєреїв, які, хрести піднявши, благословляли злочинців — зло­чин­ці з півночі і півдня вторгалися в степи Ук­раїни, і живцем палили козацьких дітей на вогнищах в Батурині, Києві, Львові.

Правдивих християн (тих християн, які здіб­ні респектувати нашу правдиву віру в єди­ного правдивого Дажбога), я вітаю — вітаю так, як вітає достойна людина достойну лю­дину.

Оповідав я про Будду і Христа не тому, щоб між українцями ширити нелюбов чи лю­бов до Будди і Христа, а тому, щоб ми, українці Рідної Української Національної Віри, мали рідне українське розуміння Будди і Христа, і шанобливо ставилися до всіх інак­ше­віруючих людей, які шанобливо ставляться до Рідної Української Національної Віри.

 

ДЕНЬ 17

 

1. Історія Риму і Візантії вже давно на­писана. Я перегляну декілька сторінок римо-візантійських анналів, ми, українці Рідної Української Національної Віри, повинні знати характер тих чужих людей, які в 988 році хрестили Україну (Русь).

2. Ідуть Етруски? Хто вони? Є міркування, що етруски були пелазгами. Пелазги кровно і мовно споріднені з гіттітами. Пелазги п'ять тисяч років тому, вийшовши з Оріяни (Три­пільської України), жили осілим життям на території сучасної Греції.

Історик Геродот знав, що Греція перед при­ходом греків звалася Пелазгією. У його «Другій Книзі» читаємо: «Греція чи Пелазгія, як вона тоді звалася». І старі фінікійці до­грецьку Грецію звали Пелазгією.

3. Що значить слово «Пелазгія»? Профе­сор Маллован доводить, що перші жителі Греції і Криту, які не були греками, вживали в що­денному житті слово «пелаку» у значенні знаряддя, що «рубає», «пиляє». Греки вимо­ви­ли пелазгіянське слово «пелаку» як «пелакі­зо». Гомер казав «пелекус», аркадці — пілаґґ. З слова «пелаку» чи «пілашу» походять слова «пилка», «пиляр», «пиляння», «пелазги».

4. З слова «пелазги» постали слова «пили­сти», «Палестина», «филисти», «Филистина». Українська — «Трипільська культура поши­ри­лася на Балкани по Еґейському морю і причинилася до постання Еґейської та Мікен­ської культури, що стала основою античної культури Греції», — пише В. Січинський у книзі «Історія Української Культури». В. Січин­ський написав так тому, що був ознайомлений з твердженнями археологів, які, оглядаючи руїни палаців Мікенії і Криту, визначили, що палаци не були поставлені греками.

5. Англійський історик Ц. Тірва у своїх працях довів, що народ, який заселював Гре­цію перед вторгненням греків, звався пела­згі­янами, «і в ці часи Греція звалася Пелазгією». «Пелазгіяни прийшли у Грецію з Русі», — пише Дж. Поттер (Кантерборійський архиєпископ) у праці «Археологія Греції».

6. Сьогодні устійнено, що перші греко­мов­ні племена появилися на території Греції в 11 столітті до «нашої ери», і вони знищили бри­льянтну пелазгіянську (мікенську) культуру. «Ахейці (греки) вторгнулися на Крит і за­вда­ли брильянтній культурі катастрофічне зни­щення», — пишуть Ґеорґ Штайндорф і Кейс С. Сіл у книзі «Коли Єгипет володів Сходом».

7. Греки (ахеї, доріяни) вторгнулися з Альп. Вони були мисливцями дикими, жор­сто­кими, загартованими суворим життям. Во­ни па­лили, нищили мирні селища пелазгіян. Ни­щення брильянтної пелазгіянської (мікено-єгейської) культури дикими грецькими пле­менами історики назвали «Темною епохою», і особливо Роберт Ґ. Боне (Іллінойський уні­вер­ситет) у книзі «Стародавня Греція» вида­ній в 1961 році, оперуючи археологічними да­ними, визначає, що греки (доріяни і ахеї) спалили і знищили чарівні скарби культури людства.

Я, перебуваючи на Криті і в Мікенах, оглядав руїни палаців і могил пелазгіянських, які були зруйновані дикими грецькими пле­менами і які тепер приписані греками грецькій історії, хоч освіченіші греки мені казали: «Наші предки знищили велику культуру, дещо з неї присвоїли собі, сьогодні ми не завжди відважуємося казати, що палац Міноса, палаци Мікенії були греками збудовані».

8. На возах і конях (обминаючи греків) пелазгіяни пробралися на територію сучасної Албанії. І пройшли вони по північних берегах Адріатичного моря. Прибувши на землі Апе­нінського півострова, вони поселилися між ріками По і Тибр. Вони (пелазги, які в історії також відомі як етруски) були людьми войов­ничими і винахідливими. У старих етруських могилах над Тибром знайдені ковані вози, зброя, збруя, знайдені шкаралупи писанок (во­ни і на нових землях плекали весняні (трипільські-староукраїнські) обрядові зви­чаї).

9. Етруски побудували селище, назвавши його — Русела. І вони також заснували селище Рама. Санскритське (староукраїнське) слово «рама», «румена» значить «приємне місце», а «Рамила» в санскриті значить «рум'яний», «гар­ний», «милий». Сьогодні українці кажуть «рум'яна» в значенні «гарна».

Легенда, що Ромула (Бог кохання) засну­вав Рим, виникла тоді, коли Рим вже став славним містом, і треба було надзвичайним способом вияснити значення слова «Ром». У санскриті слово «ром» також значить «гарне місце», «рама», «обрамлення», «рам'я», «ра­мено».

10. Етруски, так як і їхні одноплеменники гіттіти, носили шапки з гривою. І латини від етрусків запозичили цю військову шапку. Довгі століття велися (і досі ведуться) досліди, щоб переконливо визначити походження етрусків. Німецькі історики намагалися й етрусків оголосити німцями (тевтонами). Та виявилося (на основі писань Таціта), що тевтони тоді, як етруски прибули на землі Апенінського півострова, жили у лісах Прусії, як мисливці, мали низький рівень цивілізації, і тоді ще не були вони вершниками.

11. Европоцентристи хотіли б не відділяти етрусків від греків і латинян. Не завжди хо­тіння має силу: нещодавно на світло денне ви­йшла мова етрусків. Мова етрусків викликала переоцінку етруської історії.

Етрускознавець 3. Маяні у книзі «Етруски починають говорити» (виданій в 1962 році) подає етруський словник. Він хотів би знати, якого народу мова нагадує мову етрусків. Я (для прикладу) тут подаю декілька слів з етруського словника 3. Маяні. Подаю слово українське, а потім — етруське.

Пити — пева. Солоний — сла. Сон — сну. Вовк — вк. Воліти — волоте. Вразити — враз. Жар — зар. Іти— уті. Тулити — тул. Сутінки — су­ті­на. Соска — ссе. Рука — ру. Ретельний — ртеле. Кібець — капець. Сопілка — сопіл. Пекти — пі­кун. Торгівля — тергітіо. Багатий — багеті. Дух — дукем. Живий — жівас. Дошка — душку. Ціна — цена. Кусок — кате. Лити — лвас. Маєтний — мату. Мла — млусна. Птах — патакс. Піяк — піяре. Лиск — лосхне. І при цій нагоді згадую пару етруських імен: Порсана, Пасана, Сісена. Етруське слово «сес» чи «секс», що в них озна­чало «донька», тепер в англійському світі вжи­вається в трохи зміненому значенні.

12. Німець Г. Ерліх у книзі «Пелазги і ет­руски» (виданій в Марбурзі в 1913 році) пише, що «Пелазги мають багато спільного з ет­русками». Я звернув увагу, що етруски слово «нуна» вживали в значенні «мати». Знаємо, що сумеріяни слово «нана» також вживали в значенні «мати». Українці й сьогодні вжи­вають слово «неня» як синонім слова «мати».

13. У 610 році до «нашої ери» етруски роз­будовують селище Ром (Рим). 25 кілометрів від ріки Тибр на горбах починають буду­ватися ліплянки (хатини). Племена сабеллські, волські, оски, япиги жили на території сьо­годнішньої центральної Скотарії (Італії); сло­во «італієць» значить «скотар», «пастух».

На південній території сьогоднішньої Іта­лії жили зайди (греки). Вони на побережжях Сицилії і Південної Італії мали селища Ме­тапонт, Сибарис, Кротон, Локри, Сиракузи, Гела, Накс.

14. Етруски жили в селищах. Селище мало свого царя, який не залежав від царя іншого етруського селища. Цар був одягнений в тогу з пурпуровою каймою. Сидів він у золотому кріслі, тримав у руках булаву (бойовий топір). Його родина жила в розкошах і ніжностях.

Під час свят слуги ішли попереду царя, несучи його символи. Військо етруське сла­вилося металевою зброєю, строгим порядком і обожненням царя.

15. Етруски, так як і трипільці — українці в Оріяні (Україні-Русі), неохоче будували свя­тині. Вони вважали, що найвеличнішою Бо­жою святинею є природа. Вони на відкритих місцях (переважно під величним деревом) молилися. Їхні жерці (віщуни) по напрямку вітру, по зорях і по заходу сонця передбачали погоду.

Етруски вірили, що є три головні божества (Тания, Уна і Манрва). Міста їхні Капуя і Ад­рія славилися багатствами і пишнотою. Коли греки-купці наближалися до їхніх міст, вони їх не пускали. Греки — їхні найлютіші вороги. Очевидно, коли етруски були пелазгіянами, то їхнє вороже ставлення до греків оправдане.

Етруски вважали, що греки завжди голод­ні і завжди жорстокі. Греки кожного, хто не був греком, ненавиділи, їм здавалося, що не грек хоче в грека з'їсти вівцю. Вони жорстоко ставилися не тільки до ворогів своїх, а й самі до себе. Наприклад, коли в 425 році (до «на­шої ери») прибув з Єгипту транспорт з пше­ницею до Атен, атенські провідники склали список атенців. 14.400 атенців отримали по міху пшениці. 5000 атенців у цей час було закуто і продано в рабство, бо вони (як пише Плутарх) хотіли незаконно отримати міх пше­ниці. Картагенці, які також не любили греків, прихильно ставилися до етрусків. І прагнули не з греками, а з етрусками торгувати.

16. Життя етрусків не було спокійне. Вони вели постійні війни з кельтськими племенами. Латини (плем'я низької цивілізації) талано­ви­то сприймало етруські способи життя, їхні ре­лігійні поняття і обряди (покони). Пишу «талановито» тому, що латини, від етрусків запозичуючи культуру, не поклонялися їй, а переосмислювали її і підпорядковували її своїм племенним інтересам. Наприклад, ла­тини з етруської тройці (Тания, Уна, Манрва) створили латинську тройцю (Юпітер, Юнона, Мінерва).

17. Етруски постійно ослаблювали самі се­бе, ведучи між собою війни: цар одного се­лища вів війну з царем іншого селища. Латини ослаблених етрусків покорили. І вже в пер­шому столітті до «нашої ери» етруски утра­тили своє значення. Вони поріднилися з мно­гочисленним латинським плем'ям, яке мало грубі первісні способи життя, але було спра­гле свою волю накидати іншим. Етруски (покорені латинами) стояли у проводі латин­сь­кого життя, і мовою латинською почали во­ни говорити, свою забувши.

18. Латини розбудовують Рим. На сімох горбах (Капітолій, Авентин, Квиринал, Вини­мал, Палатин, Есквелин і Целій), особливо в епоху імперську, постають нові доми. Пишно розбагатів Рим в часи Гая Юлія Цезаря (100—44 роки до «нашої ери»). Цезар славив себе своїми подвигами. Його воїни, ограбувавши святині Лютеції (Парижу), привезли до Риму великі золоті скарби.

Цезар, розгромивши військо Помпея (сво­го суперника), стає імператором Риму. Він сідає в крісло з золота і слонової кості. Його статуї стоять поруч з статуями (ідолами) богів Риму. Його образ викарбуваний на монетах. Він — імператор.

19. При вході в Курію Цезареві було вру­чено листа. У листі повідомлялося, що є змова убити його. Цезар, отримавши листа, поклав його в кишеню, щоб прочитати при іншій на­годі. Він загинув, листа не прочитавши... Ко­ли він ішов, змовники оточили його і вбили мечами.

Він (шістдесятилітній Цезар) упав мертвим перед статуєю Помпея. Він був славним муд­рецем і великим розпусником. Найвірніші його воїни відкрито говорили про розпусне життя Цезаря, і в цей же час вони обожнювали його, виконуючи його накази.

20. Патриції, убивши Цезаря, самі власною кров'ю окривавилися, змагаючись за владу. Патрицій Октавіян (свояк Цезаря), перемігши Антонія (вірного Цезаревого приятеля), став імператором. Сенат проголошує Октавіяна ав­ґустом (святійшим). Раби (греки — скульп­тори) дають статуям Октавіяна позу Посей­дона, або — Юпітера.

Варто сказати, що слово «ю», «дю» по­ходить від слова «див», а «пітер» — від слова «па­та» (тата). Санскритське «Дивтата» пере­тво­рилося на «Юпітер». Юпітер значить «Не­бесний Батько». Юпітер «оптімус Максімус», Люцетиус — (Світлодайний). Поети Верґілій і Ґорацій пишуть, що повелителі Риму Цезар і Октавіян — нащадки Енея. Еней — син богині і зять Латина (родоначальника латинів). Пісні, писані цими поетами, вважалися священними, римляни їх співали у святинях.

21. У Римі панує культ воїна, культ дис­ципліни і слави. Шрами на обличчі воїна — гордість і честь. Полководець, отримавши пе­ре­могу над тим чи іншим племенем, вимагав тріюмфу. Його чоло вінком уквітчує богиня Вікторія (Перемога). Він прямує до тріюм­фа­ль­ної арки (за етруським звичаєм) в чер­воному одінні на колесниці. Він у піднятій руці тримає палицю, на якій зображена золота фігура орла (тотем племени латинів).

За полководцем їдуть його воїни. Позаду воїнів запряжені в ярма раби тягнуть вози, навантажені трофеями (золотом, сріблом, тканинами, вином). Раби (жінки, діти, царські родини, жерці, воєначальники) ідуть до Риму в рабство. Вони несуть з собою статуї своїх домашніх богів, свої святі письмена.

22. Римляни звуть раба «говірливим зна­ряддям», — яке ходить постійно з залізним на­шийником. На нашийнику викарбувані слова «держи мене, щоб я не втік». Раб б'є раба, щоб догодити римлянинові, і щоб отримати повнішу миску каші. Раб працює на плантації, в копальні, в конюшні, на подвір'ї римлянина. Раб не довіряє рабові. Раб не має права го­во­рити про любов, волю, мудрість. Він зобо­в'я­заний дивитися в землю, мати зігнуту спину.

Національна релігія Риму — релігія порядку (дисципліни). Жерці римські точно визна­ча­ють, що римлянин може робити, а що — ні. Наприклад, під час вшанування Сильвана (Бо­га лісів) жінки не мають права бути при­сутніми. Під час вшанування Богині Добра (Бона Деа) чоловіки не мають права бути присутніми. І цей звичай так міцно ввійшов у життя латинів, що вони і в латинську (римо-католицьку) церкву впровадили окремі «ре­колекції» для жінок.

23. Рим, вогнем і мечем покоряючи на­роди, культурніші за себе, починає, сам цього не відчуваючи, духовно капітулювати перед їхньою культурою. Грецькі боги (незважаючи на те, що вони є богами греків-рабів), почи­нають входити в національний пантеон Риму. Пантеон (тобто «всіх Богів» святиня) рим­сь­кий огречується. Знатні римляни беруть участь у єгипетських святах в честь Бого­родиці Ізиди. І їй поклоняються.

24. Римлянин (письменник Апулей), захо­пившись національною Єгипетською вірою, пише, що «Божа Мати Ізида непорочна до­стойна щирого поклоніння». Апулей, так як і інші патриції (і воєначальники) не знав, що він у Римі, звеличуючи духовність рабів-єгиптян, поширює між римською молоддю двоєвір'я (двоєсвятість).

Раби приносять на носилках знатних рим­лян (на поклін) до єгипетської святині в Римі. Римляни тоді не розуміли, що чужі боги — чужа духовність, і нею можна захоплюватися, нею можна володіти, але не можна їй підпорядковуватися.

25. У Римі в єгипетській святині жерці (єреї) одягнені в блакитні епітрахилі. (Я вже говорив, що грецьке слово «епітрахиль» значить «нашийник», епітрахилі носили єреї Зевса, Деонисія, Посейдона).

Блакить — колір, який ознаменовує духовну й тілесну чистоту. Жерці (єреї) у святині натхненно оповідають, що «Божа Мати Ізида з Божим Дитятком Гором скитається у хащах і пустинях. Жорстокий цар Сет переслідує її, Спасительку Блаженну». На іншому святі цей єрей оповідає про страсті Бога Озиріса. Після страстей — Спаситель Озиріс воскресає.

Єгиптяни (раби в Римі) обнімають самі себе, прощають провини один одному, цілую­ться, вітаються окликом — «Озиріс Воскрес» (Є, значить, надія, що воскресне воля їхньої вітчизни, тепер поневоленої Римом).

26. Римські воїни, живучи на завойованих землях, занедбують свою римську націо­нальну віру, їм хочеться бути з людьми, які мають свої віри, свята, обряди. Вони (римські воїни) у Сирії — Фінікії святкують 25 грудня різдво Спасителя Адониса.

І потім — страсті Адониса (адонаї). Вони (і в малій Азії) спільно з рабами 25 грудня свят­кують різдво Спасителя Аттиса, якого непо­рочно народила Богородиця Нана.

І 25 грудня у Римі святкується Різдво Спа­сителя Митри. Світлий Митра народився у яслах, і «бидлята тряслися» з радости. І перші пастухи новонародженому «Божому Дитяті Митрі» поклонилися.

27. На драматичних містеріях чужих ре­лігій людно, є дивне те, що чужими «місте­ріями» захоплюється вільна римська молодь. Вона вже переконана (переконання — сила велика), що Боги Таммуз, Адонис, Озиріс, Деонисій непорочно зачаті. Вони (ці Боги) переживали страсті і воскресли з мертвих, маніфестуючи могутню силу життя.

Занепад римської духовности перші помі­ти­ли жерці Бога Юпітера. Вони почали віль­ній римській молоді доводити, що Римська імперія має божественне походження, і в цьому її сила і вічність. У храмах Юпітера померлий імператор був зачислений (при великій врочистості) до родини Богів Риму. Римський імператор (живий і мертвий) вва­жався божеством. Поцілувати перстень імпе­ра­тора — честь римлянина. (Обряд цілування перстеня латини опісля перенесуть у римо-католицьку церкву).

28. Римське військо складене з римлян-хлі­боробів. Вони воюють, скарби, награбовані на завойованих землях, перетранспортовують до Риму на свої господарства, де працюють раби. Та тепер у римській армії є чимало найманих воїнів.

І таким найманим солдатом стає житель Фракії. Фракія переважно заселена людьми сіроокими і біловолосими — прибулими з північних земель Чорного моря. Житель Фракії Спартак, хто він? Сюди засланий воїн гордої Картаґенії, грек чи українець (скит) входить в історію під ім'ям Спартак?

29. Очевидно, ім'я Спартак не має нічого спільного з країною Спартою. Рабовласник, купуючи раба, давав йому ім'я. І той, хто ста­вав воїном в римській армії, не будучи рим­лянином, отримував ім'я в армії. Звичай да­вати ім'я, не питаючи ні родини, ні людини, якій ім'я дається, пізніше був також запро­вад­жений грецькими єреями у грецькій орто­доксії.

Спартак тікає з римського війська, його ловлять, заковують і віддають у гладіатори. Римляни оцінюють його відвагу і спритність, і дарують йому волю. Він стає учителем фех­тування в школі гладіаторів Лептули Батиата.

30. Спартак очолює повстання рабів. Не­зважаючи на те, що на світі всі люди рівні, раби довели, що вони таки раби, а римляни — володарі. Раби не були спроможні за кілька днів звільнити себе від рабських навиків.

Рабські навики (свідомо і несвідомо набуті в рабських обставинах життя) обезкрилюють мислення, почування, волю. Усе, що раби роблять, не приносить їм радости, і тому їхня праця не чепурна, без натхнення зроблена. Вони шукають рятунку в неточності (спі­знився, забув, помилився, обдурив, захворів), щоб ухилитися від примусової праці. Вони не вірять самі собі, між ними немає взаємо­до­вір'я.

Вони (повсталі раби, очолені Спартаком) вважали, що воля — це повне непідкорення владі. Вони не знали, що воля є там і тільки там, де є стальна дисципліна, добровільне підкорення старшині. Вони, ставши воїнами Спартака, почали займатися торгівлею. У них була жага до збагачення. У них не було бажання стояти струнко перед Спартаком, бо ж він такий раб, як і всі. Вони стояли струнко перед римським воїном, тепер — воля, є воля розгнуздана, невпорядкована, дика.

31. Спартак проголошує наказ — забороняє своїм воїнам торгувати золотом і сріблом, яке вони дістали, розгромлюючи садиби патр­и­ціїв. Воїни вважають, що Спартак хоче їх наказами поневолити, і тому вони з нього починають кепкувати.

Найвірніші друзі Спартака, які були з ним ще в школі гладіаторів, полководці Ганник і Каст, стають зрадниками. Вони вважають, що маючи свої військові частини, можуть відійти від Спартака.

Красс (римський полководець), дізнав­шись, що військо Спартака вже роз'єдналося, утішився. Він відчув, що римське гасло «діли і пануй» повсталі раби своєю рабською пове­дінкою оправдують.

Красс розгромив збунтованих полко­вод­ців Ганника і Каста. Під час бою згинуло 12 тисяч рабів, і між ними — Ганник і Каст.

32. Спартак має 60 тисяч воїнів. Дехто з істориків пише, що — 120 тисяч. Армія Красса менша кількістю воїнів, але вона міцна дис­ципліною, єдністю, цілеспрямованістю, вірою. Спартак — геніяльний полководець, але його рабська армія не здібна його оцінити.

Плутарх, описуючи епоху Спартака, пише, що «раби, сильні своїм числом і горді успі­хами, перестали слухати Спартака, і ділилися на окремі загони, бродили по Італії, спусто­шуючи її». Вони — раби, вони не знали, що вінком перемоги уквітчається тільки і тільки та армія, яка керується законами стальної дисципліни, яка гордо й охоче виконує накази свого полководця.

33. Перед боєм (в Апулії) приятелі привели Спартакові баского коня: це мало б означати, що він (Спартак), як головнокомандуючий, повинен на коні бути в безпечному місці. І керувати боєм — такий порядок був у римській армії.

Спартак знав, що раби по-сліпому заз­дрі­сні і з законами військового порядку не обі­знані, керуються настроями. У них може появитися міркування, що він (Спартак) во­ювати на передовій лінії не хоче, а їх — посилає.

34. Спартак убив мечем приведеного бас­кого коня. І сказав: «Коли бій виграю, коней матимемо багато. Коли бій програємо — кінь цей буде мені непотрібний». І ринув Спартак у шал бою. Він пробирався туди, де стояв Красс, дивлячись на хід бою. Він хотів мати поєдинок з Крассом.

І сталося те, що передбачали римляни. Коли Спартак (мозок і прапор повсталих рабів) упав у бою, раби (ті раби, які нарікали на Спартака) розгубилися і почали тікати. Військо Помпея, яке прибуло з Іспанії на допомогу Крассові, по дорогах ловило рабів-спартаківців, і голови їм відрубувало.

35. Щоб раби не відважувалися брати в руки меча, було (напострах) розп'ято шість тисяч спартаківців. Вони, висячи на хрестах (по дорозі від Капуї до Риму), умирали в нестерпних муках.

Мудрих воїнів учить історія людства: вій­сько, яке боронить волю Вітчизни, повинно берегти як зіницю ока свого полководця, при жодних обставинах не виснажувати його тілесної і духовної енергії, звеличувати його треба, щоб він мав настрій добрий і міг давати врівноважені мудрі накази, і міг спокійно стрінути перемогу війська свого чи особисту гибель свою.

Ворожі сили, щоб духовно роззброїти вій­сько, старатимуться, засобами не переби­ра­ючи, знеславлювати полководця. Воїни! Не­має на світі такого полководця, який би хотів, щоб його військо програло бій. Знаючи це, життям і смертю славте полководця свого: він — ваша слава, ви — його слава.

36. Рим відзначає перемогу над повста­ли­ми рабами. І живе законом — там, де римський багнет, там і римська земля. Не можна казати, що ніхто не відважувався порушити межі римських володінь.

Рим має небезпечного ворога, який на своїх безмежних степах має численні кінні ар­мії. Кіннотники озброєні стрілами небез­печ­ними (отруйними), мечами, сила їхня невичерпна і таємнича. І тому оборонні вали імперії в часи імператора Марка Ульпія Траяна (98—117 роки до «нашої ери») стояли на березі східного Дунаю.

«Римський вал» охороняв Рим від армій Скитії (Руси-України). У 8-му році римський поет — аристократ Овидій був обвинувачений за нетактовне ставлення до молодої Юлії (внучки імператора Авґуста) і висланий у місто Томи. (Місто Томи розташоване на північно-західному березі Чорного моря), там, де проходив «римський вал», і тут Овидій і помер в 17 році. Імператор Авґуст, щоб бути справедливим, караючи Овидія, покарав і молоду Юлію, вважаючи, що вони обоє чи­нили розпусту, порушуючи строгі родинні закони Авґуста.

Авґуст — найвищий головнокомандуючий (імперіум) і головний духовний провідник (понтифікс максімум), і батько (патер патрія) уславився строгими законами етики.

37. Овидій у «Трістія, епістуле екс понто», поетично (можливо, щоб на римлян створити враження і викликати до себе співчуття) опи­суючи вигляд скита (українця), зазначує, що житель північних берегів Чорного моря має «страшне обличчя, дикий голос, волосся і бо­ро­да непідстрижені, усі вони носять зброю (мають луки і сині від гадючої отрути стріли). Права рука завжди готова нанести рану ме­чем, у кожного варвара меч прив'язаний до пояса».

«Лютий ворог на задиханому коні, він оз­броєний луком і стрілами, насиченими от­рутою, оглядає стіни міста Томи. І, як дикий хижий звір, що тягне і несе по пасовищах овечку, яка не встигла сховатися у вівчарні, так ворог-варвар захоплює кожного, кого знайде на полях, якщо він не встигне сховатися під захист мурів міста». Овидій вважав, що чим жвавіше він опише ту місце­вість, де він перебуває на засланні, тим більші викличе в римлян співчуття до себе. Оче­видно, такі вислови, як «страшне обличчя», «дикий голос», «лютий ворог» можуть відно­ситися не тільки до скитів (українців), а й до римлян і греків. Римляни і греки своїм «страш­ним обличчям, диким голосом і жор­стоким виглядом» наві­вали жах на юдеїв, сирійців, британів.

38. Греки вже 150 років перебувають у римській неволі: в 146 році до нашої ери Рим окупував Грецію. Жителі Атен і Спарти кори­стувалися відносною свободою. Греки (ко­рин­фи) на ярмарках продавалися в неволю поруч з скотиною. Очевидно, греки не звали себе греками і не любили тих, які їх так називали.

В Італії, над берегами ріки (ґрік) жили греки в селищах, і римляни їх тому почали звати не коринфами, гелленами, а греками.

39. Раби (на провінціях імперії) бунту­валися. Вони убивали патриція і тікали. Ховаючись у лісах і горах, вони пробиралися на рідні землі. Імператор Октавіян Авґуст в 10 році «нашої ери» видав закон, що коли буде убитий патрицій, то всі раби, які знаходяться у домі убитого, мають бути обезголовлені. Раби, живучи у страхові, обороняли патриція від його двірцевих ворогів. І доносили пат­рицію на того чи іншого непокірного раба.

40. Щоб в імперії був порядок, спокій, піднесений настрій, жерці Бога Юпітера тво­рять культ імператора. Вони проголошують священну буллу, що імператор Октавіян Авґуст «Син Божий», «Спаситель світу». Хто проти імператора Авґуста, той проти Бога. Хто проти Бога, той проти життя, людей, світу.

Навіть ті люди, яких карає імператор Ав­ґуст, ідучи на смерть «славлять його» («слава цареві-диктаторові, приречені на смерть ві­тають тебе»).

Поет Овидій, перебуваючи на засланні, славив у піснях Октавіяна Авґуста і плакав у Томах, що він (Авґуст) позбавив його волі. Не дозволив йому чарувати віршами дівиць римської знаті. Овидій писав, що померлий Юлій Цезар перевтілився (інкарнувався) у небесну зорю, яка яскраво горить над вічним Римом, і ця пісня врочисто співалася жерцями у храмах Юпітера.

41. Імператор Авґуст стає понтифіком (па­пою римським). Маючи необмежену війсь­кову і духовну владу, він проголошує нові накази. Він, наприклад, забороняє єгиптянам ставити у Римі єгипетські святині. Єгиптяни у своїх святинях єдналися. Маючи рідну віру, вони творили міцну родину, леліяли про поворот на сонячні береги священного Нілу.

Імператор Авґуст проголошує, що жидів­ські громади, які є в Римі, неблагонадійні. Юдеї, очолені рабінами, тримаються старих законів мудрости: жид, який перестає визна­вати жидівську віру, умертвляє сам себе, гине в морі бездомних, безіменних і безвіт­чизняних рабів, народжених у Римі.

Жид має право убити того жида, який намовляє жидів зрадити рідну віру (юдаїзм) і прийняти чужу, щоб служити чужим законам, обрядам, звичаям. «Ти, жиде, живучи в Сирії, зобов'язаний стати сирійцем; живучи в Єгипті, зобов'язаний стати єгиптянином!» На такі «зобов'язання» є готова відповідь: якщо ко­ро­ва зобов'язана стати конем, вона скаже: «Я корова, тепер є конем, але скажіть, хто в це може повірити?» «Коли брат твій буде на­мовляти тебе служити іншим богам, богам народів, що навкруги вас, ти повинен убити його» (5 кн. Мойсея, гл. 13, 6—10). І керу­ючись вірністю вірі батьків своїх, жиди від­мовилися у Єрусалимській святині (сина­гозі) поставити статую імператора Калигули, не­зва­жаючи на строгі накази римлян.

42. Римські імператори приходять до пе­реконання, що світовий (тобто католицький) Рим повинен мати світову (католицьку) ре­лігію, яка б всіх рабів єднала в одне покірне стадо і вчила їх вірити у святощі вічного Риму.

І так — у Римі Бог Серапис офіційно був проголошений «Богом для всіх». Відтепер немає Бога, який опікується тільки рим­лянами чи тільки рабами, Серапис опікується всіми людьми.

Створюється теологічне визначення, чому Серапис є Богом для всіх. Він (Серапис) мучиться за людські гріхи, покірно пере­но­сить страсті, умирає, воск­ресає. Фригійська Богородиця Кибела прого­лошується Божою Матір'ю. Вона у святинях зображається як «Небесна цариця», яка сидить на троні, бла­гословляє людей і потішає бідних і багатих.

43. Імператор Клавдій (41—54 роки), щоб у Римі був спокій, вигнав з Риму жидів. Але це не принесло спокою. Раби убили рим­лянина Педанія Секунду. Імператор Нерон (54— 68) дає наказ покарати 400 рабів, щоб іншим відхотілося бунтуватися.

На ярмарках Риму вештаються пророки, віщуни, екстазисти, проповідники різних ре­лігій. Появляється секта визнавців «Мошіяг­ве» (вибранця Ягвового). Римляни вва­жають, що «мошіягвісти» (по-грецькому «христия­ни») нова забобонна юдейська секта.

Раби-шпигуни доносять римській маµіст­ратурі, що на таємних зібраннях мошіягвісти (християни) говорять, що прийде месія з роду царя Давида. «І дасть йому Господь Бог престол Давида» і він «повік царюватиме в домі Якова і царюванню Його не буде кінця» (Лука, 1, 31— 33).

44. Імператор Домітіан (81—96) бачить, що християнська секта має виразну політичну програму, в якій є відновлення трону юдей­ського царя. Він (Домітіан) є пан (домінус) і він — бог (девус) римський, наказує роз­шукати в Палестині нащадків царя Давида і привезти їх в баржах до Риму, як «політично неблагонадійних».

Домітіан, особисто оглянувши «політично неблагонадійних», переконався, що вони (при­везені в баржах до Риму), нащадки Да­видові, є людьми неосвіченими, переля­ка­ними, духовно вбогими і тяжко працюючими. І в розмові з ними він виявив, що вони ждуть не земного царства, а небесного, і відпустив їх додому: вони належали до секти ессенів.

45. Жиди вважали, що не тільки римляни, а й жиди мають своїх масаїв (оборонців): почалася борня за духовну волю. Імператор Адріян (117—138) вирішив, що буде велично, коли в Єрусалимі там, де є храм юдейського Єгови, буде споруджений храм римського Юпітера, і в цьому храмі буде запроваджене обрядове поклоніння Адріянові.

Імператор Антоній Пій (138—161) прого­ло­шений у Римі «Спасителем» (Сотером), Зевсом Елевферієм (слово «Пій» (Піюс) зна­чить «Благочестивий»). Римляни (архітекти імперії), вважали, що імперія буде тоді міц­ною, коли буде устійнене обоження імпера­тора. Занепаде в Римі авторитет імператора, упаде Рим.

46. Немає значення — добрий імператор Адріян чи ні, світлий Бог Юпітер чи ні, головне те, що в римлян є римські святощі, а в юдеїв — юдейські. Коли б юдеї в Єрусалимі поклонялися Юпітерові, значить вони б на землі батьків своїх зрадили Бога батьків своїх. Зрада святощів рідних — шлях рабський, раб (духовний раб) — людина низька, їй не можна довіряти. Той, хто зрадив рідні святощі, зрадить всіх і все.

47. Жид Симон (132-135 роках) в Юдеї очо­лив повстання юдеїв проти римлян. Він про­голосив себе «Сином Зорі» (Бар-Кохбою) і масаєм Єгови. Він переконував юдеїв, що краще смерть прийняти за святощі рідної віри, ніж жити зрадником, поклоняючись рим­сь­кому Юпітерові і його наставникові Адрія­нові. Римляни жорстоко придушили повстан­ня юдеїв.

На римських ярмарках римляни прода­вали рабів-жидів по тій самій ціні, що й ослів, і заборонили їм жити в Юдеї. Ярмарок в Теребинті (біля Хеврона) був місцем, звідки проданий раб-жид їхав в ту чи іншу країну. Він їхав з почуттям гордости, що він ка­рається-мучиться за віру батьків своїх.

48. У Римі провідники християнських гро­мад учили своїх вірних, що вони є парах­віянами (кращими людьми Неба), і тому на землю дивляться як на місце грішне і для них чуже, тимчасове. Християнам (їхні проповід­ники) забороняли брати участь у торжествах (святах, церемоніях, процесіях), організо­ва­них римлянами. Римляни, довідавшись про це, почали на християн дивитись неприхиль­но.

49. У Римі не втихають розмови, що хри­стияни на таємному зібранні обрядово умер­твили дитину: з неї вицідили кров і пили її. Християни, причащаючись, казали, що п'ють кров Христову і споживають тіло Христове. І потім вони (християни) гасять світильник, і в темноті любляться, кажучи, що єднаючись тілами, зріднюються душами.

Римляни почали звати християнином кож­ну людину, яка була неприхильно наставлена до Риму. Християни, уміло використовуючи такі римські помилки, казали, що впливи хри­стиян міцнішають. Нерон, дізнавшись, що бу­ли звичайні бунтівники, які нічого спіль­ного з християнами не мали, названі хрис­ти­янами і покарані, обурився. Він видав наказ карати смертю того, хто зве людину христия­нином, не маючи на це доказів. Цей наказ Неронів занотував історик Тацит (Анн, 15, 44).

50. Светоній (Сует, Нерон, 16) пише, що «Були покарані християни, люди, які три­ма­лися нового злочинного марновірства». Рим­ляни переважно карали християн за атеїзм (безбожжя), бо вони (християни) не хотіли брати участи у римських релігійних святах.

Пасивний спротив (неприсутність на рим­ських святах) учив рабів нових методів борні за волю.

У часи імператора Марка Аврелія було почате широке переслідування християн. У Ліоні (в 177 році), як пише Евсевій, було убито 48 християн. За що було їх убито? При­хи­льники науки Епікура (епікурейці) і прихиль­ники науки Христа (християни) виступали проти вівтарів, святинь, ритуалів, святих об­разів, статуй. Вони своїм виступом принижу­ва­ли римську релігію і були карані як безбож­ники.

51. Християни вірили, — що той христия­нин, який убитий римлянами, іде в царство небесне. Прибувши у Царство Небесне, він сидить поруч з Ісусом Христом і оповідає про страждання християн на землі грішній.

Християни пізнавали себе при допомозі рибини намальованої, або з глини чи металу зробленої. У грецькій мові слово «рибина» складене з п'яти літер, мало б означати «Ісус Христос — Син Божий, Спаситель».

52. Імператор-філософ Луціус Авреліанус (270—275) захопився стоїцизмом. Він (імпе­ра­тор) в золототканій тозі, пишнотами ніжений, каже: «Солодко бути бідним». Чому? Тому, що бідний має душевний спокій — він не прив'язаний до скарбів, не боїться їх втратити. Філософ Сенека (учитель імпера­тора Нерона) у творі «Потіха» проповідує, що «є тільки один Бог», «всі люди (вільні і раби) рівні». Очевидно, ці погляди Сенека запо­зи­чив від митрадистів.

У Римі є святиня іранського Бога Митри. Жерці Бога Митри носять митри, вони митрофорні єреї, «браття во Митрі». Під гул дзвонів вони причащаються вином і хлібом, весною обмінюються вітальним окликом «Митра воскрес!»

53. Інтернаціональні раби (ті, що вже народжені в Римі) забули свої рідні мови і свої рідні віри, вони утратили самі себе, не знають хто вони є, чиїх батьків і чиї діти. Де їм подітися? Вони ішли до християнських гро­мад, де є віра, що християнський Бог був римлянами розп'ятий за те, що він обороняв рабів. Він воскрес, на небо вознісся і рабам обіцяє волю.

Щоб у християнській громаді не було впли­вів національних релігій, провідники приймали до громад тільки тих рабів, які не знали хто вони є, або, які відрікалися від будь-яких зв'язків з рідною вірою батьків своїх. Раб, який був запідозрений у прихильному ставленні до рідної віри, був вигнаний з гро­мади християнської, він вважався людиною, яка «знається з Сатаною».

54. Римляни в 41 році вторглися в Бри­танію. Вони жорстоко переслідували рідну британську віру, очолену волхвами. Вони бачили, що рідна духовність є тією силою, яка кличе до борні за волю Вітчизни.

Римляни, звучи неримлян варварами, були найпотворнішими варварами. Вони ножами наносили рани британській королеві Бовдиці, її доньок збезчещували на її очах. Британці поневолені, але не покорені. Вони повстали проти римлян-варварів. Їхнє повстання в 61 році жорстоко придушив римський воєна­чаль­ник Павлин. 70 тисяч римлян, захо­пившись красою землі Британії, поселилося переважно над берегами Темзи. Рим для римлян ставав непривабним.

55. У римських колоніях нові повстання. Рим утомився, та ще є між римлянами міцне переконання, що люди природою поділені на дві категорії. Люди — раби є рабами по складу свого рабського характеру. Люди — вільні є вільними по складу свого вільного (володарського, упорядкованого) характеру.

Раб примиряється з рабством, щоб тільки якось жити. Вільна людина гине на полі бою, дивлячись з погордою на життя в рабстві. Донька патриція, бачачи, що збунтовані раби убили її батька і можуть її взяти в полон, бере меча і сама собі проколює черево своє, падаючи на вістря. Є віра, що тільки той уміє достойно жити, хто вміє достойно вмирати.

56. Римлянин у Римі з погордою дивиться на римлянина-втікача, який прибув з колонії, врятувався від збунтованих рабів. Не міг він оборонити свого маєтку, свою родину, свої земельні володіння, які сто років тому були завойовані римським військом. Римлянин, який утік від раба, недостойний звати себе римлянином.

Римляни-втікачі знаходять для себе при­тулок у християнських громадах, їх тут радо вітають, звеличують. Римляни-втікачі явно і неявно тримають зв'язок з родичами своїми, які є чиновниками і воєначальниками в Римі. Вони, гніваючись на імператора за ті чи інші справи, таємно дають християнам великі по­жертви (годують римлян-втікачів). Римлянин починає ставитися з недовір'ям до римлянина, виникає втрата віри в силу римської духов­ности.

57. У 264 році могутнім буревієм пролітає кінна армія України (Руси-Скитії) просторами Малої Азії. Українці (скити) вторгаються в Галатію, Каппадокію, в'їжджають у місто Антиохію (біля Сирії).

 

Українці (скити) в селищах Никомедиї і Візантії визволяють своїх братів, пійманих на берегах Чорного моря і в Ольвії проданих у рабство. Траянів вал (оборонні споруди Риму) на Дунаї українці (скити) зруйнували. Римські військові частини, не прийнявши бою, втекли на захід.

Християнські громади в Римі від римлян-утікачів дізнаються, що українці (скити) по­трясли основами Риму, пророки на ярмарках у Римі пророкують «падіння Риму».

58. Імператор Діоклектиян (268— 305), почувши, що в його війську є солдати-хри­стияни, які проповідують «падіння Риму», видає в 303 році наказ виявляти християн і карати їх. Їх стало тяжко виявляти, бо ті римляни, які творять таємну опозицію проти імператора, помагають християнам.

Вісті, які приносили до Риму втікачі з схо­ду (з Никомедиї, Візантії, Антиохії, Каппа­докиї) підтверджували слова поета Овидія, що скит (житель Скитії-України) «має вигляд римського Бога Марса». Скит літає на коні, як буревій, жодний римський вершник не може його догнати і не може від нього втекти. Скит має могутні м'язи, впевнений в собі, погляд у нього рішучий, безстрашний, воло­дарський. Римські легіонери бояться з ски­тами приймати бій. Кажуть, що скит в бою так шаліє, що для нього немає таких почуттів, як страх, обережність, роздумування. Він ле­тить на коні так, ніби весь світ вже склав зброю йому до ніг.

59. Діоклектиян — житель Никомедиї (міс­то розташоване на азійському березі напроти міста Візантія, яке знаходиться на евро­пей­ському березі). Він особисто знає, що значить воїн Скитії (України). Він стривожений на­ступом скитської кінноти, він утратив віру в себе, утратив силу волі, захворів і помер. Пер­сіяни (іранці) займають Армянію, втор­га­ються в Месопотамію.

60. Після смерти імператора Діоклектияна почалася точитися боротьба за імператорську владу. Константин (син полководця Констан­ція Хлора, Хлор був правою рукою Діок­лектияна, він загинув під час бою з скитською кіннотою, рятуючи життя Діоклектияна) має підтримку у війську. Він прагне стати імпе­ратором.

У Римі військова частина проголосила імператором Максентія (сина Максимия­нового). Максимиян — славний полководець, який в 285 році розгромив Галлию, відігнав німецькі племена за Рейн, обдарив своїх воїнів великими скарбами. Рід Максимияна має великі впливи на життя міста Риму.

61. П'ять років точиться боротьба між імператорами Константином і Максентієм. Максентія підтримує римська знать — пред­став­ники латинських родів, оборонці римсь­кої національної віри.

Константин, бачучи, що знать міста Риму діє проти нього, таємно контактується з рабами-християнами, які живуть у Римі. Раби-християни, які перебували в тилу військ Максентієвих, дізнавшись, що Константин є їхнім оборонцем, таємно повідомляли йому про рух військ Максентія, і відмовилися довозити харчі, тікали в ліси і гори.

62. Біля стін Риму (коло Мульвийського мосту) 28 жовтня 312 року Константин, підтриманий численними ватагами озброєних рабів-християн, які робили несподівані напа­ди з засідок, перемагає Максентія.

Максентій потонув, переправляючись че­рез Тибр. (Грецькі попи в майбутньому скла­дуть легенду церковну, ознаменовану сло­вами «Товтоніка», що значить «Цим пере­можеш»). На небі, кажуть попи, показався хрест. Кон­стантин вирішив орієнтуватися на хрест (на численні юрби рабів-християн). І бій виграв. Коли сонячне проміння пробивається через хмари, можна побачити на небі різні знаки — хрест, дивовижні пучки проміння, зірку та інші знаки, і той, хто бажає для створення легенди ними користуватися, має на це волю.

63. У місті Мілан в 313 році (Медіолан — місто в північній Італії) імператор Константин і Ліциній видали «Міланський едикт», у якому зазначалося, що відтепер християни мають ті самі права, що й визнавці всіх інших релігій. (Валерій Ліциніан Ліциній — полководець, який поміг Константинові перемогти Мак­сентія, права рука Константина).

64. Між християнами постає незадоволен­ня, розчарування. Християнські провідники мали на християн великий вплив тоді, коли їм казали, що Рим — ворог їхній впаде, ім­пе­ратор — ворог їхній недостойний, щоб хрис­тияни його шанували.

Християни вірили, що при допомозі віри Христової вони звільняться з рабства, стануть багатими і сильними як римляни, і, маючи щасливе життя на землі, щасливо переселяться в Царство Небесне. Тільки невелика частина вірила, що для парафіянина земне життя не має жодної вартости.

65. Імператор Константин і християнські провідники (єреї) проголосили, що християни мають волю — мають волю вірити в Христа. Але з римського рабства ніхто не думає їх звільняти. Тільки той християнин є добрим християнином, який щасливо почуває себе в рабстві і смиренно служить римлянам-во­лодарям.

66. Християни мають волю вірити в Христа і мають волю бути такими рабами, як і були раніше. У них тепер багато клопотів — га­рячих сварок. Наприклад, у 313 році до ім­ператора Константина звертаються закло­по­тані єгипетські християнські діячі. Вони хо­чуть, щоб він розсудив, хто має бути їхнім єпископом.

67. Єпископ Цециліян і єпископ Донант поділили християн на два ворожі табори. При­хильники Донанта обвинувачують єпископа Цециліяна, що він в часи імператора Діок­лек­тияна був шпигуном — видав римським легіо­нерам (за гроші) святі християнські книги, які переховувала громада. І в цей час були ареш­товані видатні християни: ті, які тікали, ряту­валися від ударів біля статуї Діоклек­тияна.

У «вічному Римі» стояли статуї Діок­лек­тияна, а також — на провінціях. Біля статуй імператора відбувалися урочисті свята. Не тільки римляни, а й раби шанували ці статуї — є святий закон, що біля статуї Діоклектияна римлянин не має права бити раба.

68. Прихильники єпископа Цециліяна доно­сили імператорові Константинові, що єпископ Донант — самозванець, ставить свої справи вище справ римських. Константин визнав Цециліяна канонічним єпископом, керуючись правилом: служив таємно Цеци­ліян Діоклектиянові, мені ж служитиме явно, навчаючи рабів-християн обожнювати владу імператора.

69. Константин переміг Максентія, але він відчув, що римляни в Римі тримаються старих римських звичаїв і вважають, що віра Хри­стова — віра рабська, і вона не підходить ха­рактерові вільного римлянина. Римляни (особ­ливо представники римської знаті) став­ляться вороже до імператора Константина — прихильника рабської релігії.

Константин лишає місто Рим, починає шукати (якнайдальше від Риму) зручне місце, де б він міг почати будувати нову імпера­тор­ську столицю. Селище Никомедия розташо­ване там, де й селище Візантія. Никомедия — влюблене місто осідку імператора Діоклек­ти­яна, і тут своє дитинство провів Константин.

Воєначальники радять Константинові осіс­­тися в Никомедиї. Але Константин вва­жав, що селище Візантія, розташоване на ев­ропейському березі Босфору, зручніше тому, що можна данину транспортувати з Маке­до­нії, Фракії, Іллирику і Далмації суходільними шляхами.

70. До Никомедиї йдуть шляхи з Каппа­докії, Трапезунду, Арменії. Він (Константин) вважав, що місто Рим, яке дихає прихованою ненавистю до нього, не може бути його столицею. І крім того Рим для нього не має ні стратегічних, ні економічних, ні політичних зручностей. Він хоче наблизитися до багатих земель Скитії (України) і Кавказу, і їх перетворити у свої нові колонії, або — мати з ними вигідну торгівлю. Він рішив: там, де селище Візантіус, ставити нове місто.

71. У грецькій мітології згадано, що Бізант (Візант) — син Посейдона. Візант — посланик морського бога. У селищі Візантія (прави­льніше Бізант) жили греки-риболови, був ярмарок, на якому продавалися раби, коні, хутра, мед, зерно, шкіра, віск.

На невеликому гіподромі щороку прибулі з Скитії (України) вершники дивували жителів Візантії спритною їздою. Скити тут чулися як вдома: оподаль були селища, в яких жили гіттіти (люди, що говорять тією мовою, що й жителі Дніпра).

72. З різних провінцій римської імперії ішли колонами раби ставити Новий Рим. Було привезено сорок тисяч «µотів». Ті раби, які в дорозі відважувалися бунтуватися, обезголов­лювалися.

Смиренним рабам-християнам рекли єпис­копи, що тепер вільно визнавати науку Хри­стову, і за таку святу волю вони повинні смиренно працювати, коритися урядовцям імператора Константина. Смиренні й покірні за свої терпіння отримають винагороду на «тому світі».

«Новий Рим! Ставимо Новий Рим!», — рекли архітекти нової столиці. «Раби-хрис­тияни, ставте Новий Рим, радійте, христи­ян­ська віра тепер є "реліґіо ліціта", "дозволеною вірою"», — натхненно співали єреї.

73. У 330 році перестало існувати селище Ві­зантія. Там, де були землянки, невеликі ліплені з глини і хворосту ліплянки, біля яких висіли рибальські сіті, тепер стоять нові палаци. У па­лацах живе імператор Констан­тин і його знать.

Навколо палаців стоять мури (оборонні вали). Замість назви «Новий Рим» постала назва «Константинополіс», грецьке слово «поліс» значить «град», «місто». Не римляни (латини), а греки (атени) стали довіреними людьми в палацах імператора Константина, де й мова грецька вже запанувала, і звичаї. Атенські скульптори прикрасили палаци, атенські кравці і шевці шиють одіння для родини імператора за грецькими зразками.

Греки знають, що латини і імператор Константин — два ворожі світи, і ця воро­жість особливо корисна для греків.

74. Ще імператор Діоклектиян був поділив імперію на дієцезії (округи). На чолі кожної дієцезії стояли імперські вікарії — довірені люди (наглядачі). Тепер імператор Констан­тин поділив імперію на чотири префектури — Схід, Іллирія, Італія, Галлия. Так Італія стала префектурою, очоленою префектом.

Імператор Константин, давши вірі Хрис­то­вій вигідні умови для розвитку, відчув, що «люди Христові» темні, зневажливо став­ля­ться до науки, у них немає спільного погляду на головні справи віри. Скільки громад, стільки й понять про Ісуса Христа. Одні вірять, що Ісус-пророк такий, як Ілія, Ісая. Інші вірять, що Ісус — незалежний Бог. Ще ін­ші вважають, що Ісус є «Демібог» (пів-бог), бо ж народжений звичайною жінкою. Є такі, що вірять, що Ісус — Син юдейського Бога Єгови.

75. Імператор Константин прагне христи­ян­ські громади об'єднати і їх заставити служити інтересам імперії. І тому, що в місті Кон­с­тантинополісі (Візантії) ще повністю незакін­чені будови палаців і тому, що є тут сильні нехристиянські громади (громади грецької національної віри і громади римської націо­нальної віри), вирішено в невеликому селі Нікея, яке розташоване 150 кілометрів на пів­день від Константинополісу, скликати ар­хиєреїв громад християнських, щоб устій­ни­ти одне розуміння «хто такий Ісус Хрис­тос».

76. У селище Нікея приїхало 318 єреїв (жер­ців). І цей Перший Собор Нікейський очолив імператор Константин, який не вважав себе християнином; ще були сильно устійнені поняття, що християнин — значить раб.

Константин на соборі в Нікеї побачив, що єреї (жерці-єпископи), проповідуючи смирен­ність і любов, дихають самі на себе ненавистю і готові свої аргументи доводити не силою віри і розуму, а криком і кулаками.

Єрей Аріус (кандидат на єпископа) почав на соборі переконливо доводити, що «Бог-Отець» старіший за «Бога-Сина». Єпископ Миколай (Мерликійський) почав перекон­ливо доводити, що «Бог-Отець» і «Бог-Син» ровесники (однолітки).

77. Аріус твердив, що немає потреби у віру Христову впроваджувати поняття про «Святу Тройцю», бо це є явне повернення до паґа­нізму.

Єпископ Миколай, настирливо пропа­гую­чи запровадження у вірі Христовій тверд­ження про «Святу Тройцю», вирішив вжити силу, на Соборі він жбурнув цеглину на Аріуса. Коли закривавлений Аріус оговтався, Миколай зі своїми колегами зірвав з нього ризи і вирвав з його рук «Євангелію».

78. Прихильники єпископа Миколая пере­конали імператора Константина, що узако­нен­ня поняття про «Святу Тройцю» особливо ви­гідне не так для віри Христової, як для імпе­ратора. Чому? Тому, що коли буде тепер на Со­борі проголошено, що Ісус є Богом, то вла­да імператора в церквах вважатиметься «Бо­жою установою»: Константин буде у вірі Хри­стовій проголошений заступником Бога на землі.

Не проголосити Ісуса Богом, значить при­меншити велич імператорської сили. Єпис­копи-греки вважали, що проголошення Ісуса Богом є справою вигідною й тому, що вона відповідає стилеві грецької ментальности.

У Атенах греки, як пише Плутарх, були проголосили царя Олександра Богом. І коли це проголошення в Атенах відбувалося на зборах, то оратори Демосфен, Дінарх і Гепе­ріод не тільки підняли руки, а й палкими промовами доводили атенцям, що вигідно, щоб Олександр був Богом. Це не тільки збільшить родину грецьких богів, а й по­множить славу Греції: грек — бог. Варвари хай знають, що греки — люди надзвичайні, між ними родяться боги.

79. І єгипетські учні Платона щиро вірили (і їм хотілося вірити), що їхній учитель (філософ Платон) не є звичайною людиною. Бог сказав мужові Платонової матері, що йо­го наречена «зачала від Бога», і так Платон — син Божий, непорочно народила його мати.

Імператор Константин (274—337) в Нікеї на Соборі підтримав погляди єпископа Ми­колая і його приятелів. І сказав суворо: «Хто не спалить книги Аріуса, той буде нами спа­лений». Після цих слів учасники Нікейського Собору зрозуміли, що відтепер треба вважати Ісуса Христа Богом.

80. 11 травня 330 року відбувається освя­чення нової столиці Римської імперії. В освяченні Константинополісу беруть участь архиєреї Бога Марса, Бога Зевса і Бога Ісуса. Архиєреї Бога Ісуса під час освячення полісу Константина не виглядали велично.

У євангелистів Маттея, Луки, Марка, Іоана ніде не згадано, що новий дім треба освячувати. Християни вважають, що кадило, кропило, епітрахиль — сатанинські знаряддя віри фальшивої. І на ці знаряддя треба дивитися з відразою. Так чи ні, але під час освячення полісу архиєреї Бога Ісуса відчули, що в них немає таких ритуалів, які б діяли на почування віруючих.

81. З Єгипту прибувають посланці і пові­домляють, що прихильники єрея Аріуса бунтуються. Кораблі, навантажені пшеницею, відмовляються плисти до Константинополісу. Прихильники єпископа Миколая вважають: чим відданіше вони будуть славити імпера­тора Константина, тим зручніше їм буде впливати на життя людей Константинополісу.

З чого почати славити Константина? По­яв­ляються золоті гроші, на яких викарбувана голова Константина і напис «Бог Констан­тин». Статуя Бога Аполлона, яка два роки тому була поставлена біля палацу імпера­тор­ського, тепер огороджена дошками. «Щось там роблять грецькі майстри?» Виявилося: вони перепиляли шию Аполлонові і на неї насадили голову імператора Константина. На статуї величній зробили напис: «Константин — філо Крістус», що значить «Константин — Друг Христа», «тринадцятий апостол».

82. Палац, в якому живе Константин, архиєреї віри Христової проголосили «свя­тою палатою». У «святій палаті» «Константин — філо Крістус» перерізує горло рідному синові Кріпсові. Зв'язує «філо Крістус» свою жінку Фаусту і зварює її живцем у киплячій воді. Коли тіло відстало від кісток, Фауста була похована з почестями.

Грецькі талановиті іконописці малюють нову ікону — ікону Бога Христа; Христос одягнений в одяг грецького царя. Жителі Константинополіса, цій іконі поклоняючись, бачили, що Бог Христос має обличчя імпера­тора Константина: Константин спеціяльно позував малярам.

83. Єпископи церкви Христової, славлячи ікону Христа-Константина, речуть: «Раби, зі страхом коріться панам не тільки добрим і лагідним, а й також підступним» (Апостол Пет­ро, 2, 18). Раби-християни слухають і ди­вуються: вчора їм архиєреї казали, щоб во­ни панам-римлянам не корилися, а сьогодні — навпаки.

Константин знав, що рабським Богом ра­бів присмирити — найвеличніша мудрість волода­ря. Щоб раби не відважувалися ду­мати, що рабство — справа злих імператорів, їм святий Авґустин (354—430), славлячи Ісуса Хри­ста, рік: «Рабство встановлене Богом, і той, хто хоче його знищити, противиться Богові».

84. 22 травня 337 року Константин (святий імператор) умирає. Три Константинові сини починають між собою криваву війну за ім­перський престол. В 351 році Констанцій (се­редній син Константиновий) стає імпера­тором. Він звільняє єрея Аріуса з неволі.

Він (імператор Констанцій) проявляє при­хильність до національної римської релігії, дає багаті дари на святиню Богині Фортуни, яка ось щойно збудована у Константи­нополісі. Він відновлює свято в честь непереможного Сонця («Діес наталіс соліс»).

85. Чому імператор Констанцій (337—361) стає прихильником єрея Аріуса? Тому, що його батько Константин, умираючи, тримав біля себе єпископа-аріусиянина, вважаючи його мудрецем.

Констанцій любив свою матір Фаусту, знав її трагічну кончину. І знав, що Фауста була дочкою Максиміана і сестрою того Максентія, який потонув у Тибрі під час бою з Константином.

Констанцій їде до Риму, щоб оглянути місто свого діда Максиміана.

86. Римляни, знаючи, що імператор Кон­станцій не визнає Ісуса богом Римської ім­перії, і тому прихильно ставиться до єрея Арі­уса, щиро привітали його. Він (Констанцій) у Римі заборонив християнам (людям не ла­тин­ського походження) переслідувати лати­нян, які три­маються віри батьків своїх, зберігають тра­диції старих родів своїх.

87. Папа римський Яній бачить, що віра християнська в Римі гасне, немає в ній таких обрядів, які б вабили людей. І він в 368 році переносить прикраси з храму Бога Юпітера у храм Бога Ісуса. І він радіє, що звичайні люди пішли за прикрасами...

Греки, довідавшись про відважні дії папи Янія, проголошують, що замість Бога Апол­лона у вірі грецькій християнській діє Святий Юрій (особа, видумана єреями). Бог Посей­дон примушений був свої функції передати Святому Миколаєві (особа, придумана єрея­ми). Бог Гермес стає християнським святим Гермесом. Бог Деонисій стає християнським святим Деонисієм. І появилися колоритні християнські процесії, драматизовані свята, мелодії, які були у храмах Зевса, тепер маючи інші слова, лунають у храмах Христа.

88. Іран (Персія) насторожився. Що є? Аген­ти імператора Констанція при допомозі хрис­ти­янської релігії міцно утверджують римську владу в Армянії. Ось де таїна — при допомозі римської національної віри армянів понево­лити не можна, при допомозі віри хрис­ти­ян­ської (інтернаціональної) поневолен­ня здійс­нюється успішно.

Армянин (вірменин) Аршака (наставленик Констанція) запопадливо здійснює хрещення Армянії. І христосівці (агенти Констанція) про­никають до Ірану, щоб намовити іранців прийняти від Константинополісу релігію інтернаціональну.

89. Володар Ірану Шапура 2-й зрозумів, що наплив до Ірану місіонерів римських оз­начає дії розвідні. Шапура 2-й вигнав з Ірану місіонерів-христосівців. І з своїм військом іде на Новий Рим (Константинополіс). Шапура ображений, що Констанцій вмішується в духовні справи Ірану.

Переляканий Констанцій звертається до свого полководця Юліяна, щоб він з Галлії прибув на допомогу з військом. Юліян умів у своєму війську високо тримати свій авто­ритет, офіцери звали його «авґустом» (святою особою), щоб між воїнами була бадьорість і віра в велич Юліянову.

Юліян, маючи авторитет «святійшого», вхо­дить з військом в Константинополіс не щоб помогти Констанцію, а щоб взяти його в полон. Констанцій в 361 році вмирає у Ки­ликії (Киликією звалася місцевість, розта­шована на південь від сучасного турецького міста Анкара).

90. Юліян (361-363), ставши імператором, уважав, що «Миланський едикт», виданий Константином, дає завеликі привілегії христи­янським єпископам, які дуже розбагатіли і на своїх дієцезіях поводяться як сатрапи. Юліян заборонив єпископам (людям невиразного національного походження) глумитися з на­ціо­нальної римської віри.

Єпископи, дізнавшись, що Юліян не оп­равдує зневажливого ставлення до римської національної віри, проголосили його «від­ступ­ником» («апостота»). Юліян був до­стойним воїном, філософом, високо освіче­ною людиною. Аристократія Атен і Риму (та аристократія, яка трималася віри батьків своїх) шанувала Юліяна.

91. Християнські єпископи (люди різних рас і народів) вважали, що прихильне став­лення до національних релігій ослабить їхній вплив на віруючих. Їм не треба було лякатися. Константинополіс — місто, в якому є багато людей без національного «я»: це модерний християнський Вавилон. Сюди прибули гре­ки, латини, армяни, словяни, єгиптяни, си­рійці, лебанонці, всі вони кровно змішуються, мають віру Христову. Вони вважають, що для них будь-яка національна віра шкідлива — вони грецькою мовою розмовляють, вони є візантійцями.

І військо Юліянове — люди без почувань національної гордости, вони є християнами, які не знають, хто були їхні родичі і звідки походять, і їм не подобається імператор Юлі­ян — явний прихильник національних вір Риму і Атен.

92. На березі ріки Тигр імператор Юліян оточив столицю Ірану (Персії) Ктесифон. І під час бою він був тяжко ранений. Вірні приятелі гірко плакали над ним. Він, умираючи, казав: «Не плачте. Не треба оплакувати володаря, який відходить до небесних зірок». Воїни (персіяни), дізнавшись, що Юліян помер, сказали: «Заратустра переміг Христа».

Військо Юліянове вертається до Констан­тинополісу. Армянія (колонія Константино­поліса) стає незалежною державою. Землі, завойовані Діоклектияном, Римська імперія втратила. Грек Орібазій був головним лікарем імператора Юліяна. Коли Юліян помер, Орібазій утік в Україну (Скитію), де перебував п'ятнадцять років, знання свої поліпшуючи. Він у своєму славному «Медичному збірни­кові» оповідає про чудодійні лікувальні трави України (Скитії).

93. Полководець Феодосій (379— 395) іспа­нець. Він стає імператором Східної і Західної імперії. Феодосій бачив, що він, як іспанець, не може бути підтриманий ні римською, ні атенською аристократією. Живучи на чу­жи­нах, він не має жодних понять про іспанську національну віру. Він бачить, що римська біднота (інтернаціональні многочис­ленні раби) тримаються християнської релігії, він їх кличе до свого війська. Він вирішив міцно впроваджувати в життя постанови Нікей­сь­кого собору, щоб таким чином при допомозі єпископів скріплювати в імперії свою владу.

94. Євгеній (знаний представник старого латинського роду), визначний промовець, впливовий римлянин, стає в 392 році імпе­ратором Західної імперії. Він бачить, що Рим (місто Рим) поділений на два ворожі табори: римська аристократія тримається рідної римської релігії, не визнає Ісуса Богом Риму. Римська біднота (народжені в Римі раби, які говорять латинською мовою, але самі не є латинського походження, таких у Римі більше як справжніх латинів) трима­ються хрис­ти­ян­ської релігії. Ці два табори не можна поми­рити.

Євгеній дає наказ поставити у Палаці Сенату статую богині Вікторії і відновити свята римської національної віри.

95. Агенти християнських громад римсь­ких повідомили у Константинополісі імпе­ратора Феодосія, що імператор Євгеній відроджує римську національну релігію, не визнає Ісуса своїм Богом.

У Константинополісі ті жителі, які три­ма­лися національної віри грецької чи римської, стали підозрілими людьми, і Феодосій на них дивився як на прихильників Євгенія. І він (Феодосій) в 393 році проголошує закон, що всякі спортові (олімпійські) ігрища є справою сатанинською. Архиєреї церкви Христової тішаться, бачачи в Феодосієві свого вірного оборонця.

96. Імператор Феодосій, знаючи, що раби-християни, які живуть у «вічному Римі», підтримають його, іде з військом проти імператора Євгенія. Євгеній відважно б'ється, з ним останні залишки латинів (родовитих римлян), їх мало, вони здійснюють великі подвиги та їхні сили слабнуть. Феодосій стає переможцем. Він в 394 році стає імператором Східної і Західної Римської імперії. Яка дивна історія Риму? Імператором Риму тепер є не римлянин, а іспанець Феодосій, який нена­ви­дить в Римі все римське, біля нього воєна­чальники, чиновники не римського поход­ження. У Римі лишилася мова латинська, руїни латинських споруд, слава латинська — і майже немає латинів.

97. У 395 році імператор Феодосій умирає. Його старший син Аркадій, маючи 18 років, стає імператором Східної Римської імперії. А молодший син Гонорій, маючи 11 років, стає імператором Західної Римської імперії: так почався розподіл імперії і її падіння.

Євдокія (жінка імператора Аркадія (395—408) посварилася у Константинополісі у святій Софії з патріярхом Іоаном (Злотоустим). Іван Злотоустий був людиною жорстокою; голо­сячи «Не вбий», він одночасно благословляв убивство. На проповідях у святій Софії він казав, що і Мойсей був убивцею, і Бог Саваот любив Його.

98. Патріярх Іван (Злотоустий) — найве­лич­ніший святий грецької ортодоксії, боронив єпископів, які були власниками багатих земель, мали доми (лаври), у яких жили монахині і монахи. Єпископи, маючи великі багатства і впливи на душі людські, часто відважувалися не слухати урядників імпера­тора Аркадія.

Іван (Злотоустий) був темпераментним промовцем, талановитим письменником, ак­то­ром і розкошолюбом. Він прагнув творити в церкві державу, а не в державі церкву. Імператор Аркадій наказав зняти з патріярха Івана (Злотоустого) золоті ризи і посадити його на старого воза купецького і прив'язати до воза, щоб не втік, і, як звичайну людину (без титулів і влади), вивезти на заслання в Армянію. У 404 році Іван (Злотоустий) прибув до Армянії, де й загинув у забутті. Греко-ортодоксальна церква здійснює до цього часу церковну театральну (за стилем грецького театру часів Софокля) службу Божу, оформ­лену Іваном (Злотоустим).

99. Аларіх (історики вважають, що він був вождем «визиґотів») в 406 році перейшов Рейн, завоював Галлію (Францію). У 408 році він перейшов Дунай, завоював Норик і Пан­нонію (землі сучасної Австрії). Вторгнув­шись на територію Італії, він (Аларік чи Аларіх) почав переговори з Стилихоном (управителем Риму). Стилихон був заступником малоліт­нього імператора Гонорія. Стилихон хотів дати Аларіху золоті дари, щоб він не руйнував Риму. Та змовники, які були при дворі Го­норія, зв'язали Стилихона і в 408 році відру­бали йому голову.

100. У 408 році в Константинополісі голод. На провінціях Римської імперії заворушення, не доставляється хліб до «Нового Риму». Християни-паґанці крадькома вторгаються на західні береги південного Дніпра, уби­ва­ють безборонних мирних жителів, молодь хапають на продаж в неволю, грабують селища; везуть зерно і скотину та полонених до Константинополісу.

24 серпня 410 року Аларіх, маючи в Римі рабів «визиґотських», які йому відчинили «врата», ввійшов у Рим. Аларіх (християнин-аріусянин) щадив церкви і тих переляканих, що в них ховалися. Знатні римляни, які трималися віри батьків своїх і були вірними оборонцями Риму, полягли в нерівному бою. Згинули по­томки тих, які творили історію ім­ператор­ського Риму. Римлянами тепер зву­ться люди не римського походження; по­томки рабів, при­везених з Іспанії, Картагенії, Корин­фії, Гал­латії, Сирії, Криту живуть у Римі, говорять мовою латинською (бо свої рідні мо­ви забули), вони тепер — новітні латини-хрис­тияни, і Ала­ріх їх вважає своїми вірними союзниками.

101. Ті справжні римляни, які лишилися живими, жили в приниженні. Вони казали, що Рим упав тому, що зрадив свою рідну віру (зрадив віру Юлія Цезаря, Октавіяна Авґуста) і поклонився чужим привезеним Богам.

Письменник Ритилій Намациан і історик Зосим писали, що упала слава, воля і сила Риму тому, що Рим відійшов від віри батьків своїх і попав під вплив грецьких, юдейських, єгипетських, фригійських, іранських божеств і ритуалів.

З Африки єпископ Авґустин (людина ма­лого розуму, але гарячого і немилосердного серця) злорадствував. Він писав, що Рим упав і оплакує свою паґанську віру. Він учив римлян у своєму творі «Про місто Боже», що Рим упав тому, що римляни щирою душею не горнулися до святої «Євангелії», і за таку нещирість тепер покарані.

У 427 році імператор Феодосій 2-й (408—450) назначає антіохійського єпископа Нес­тора Константинопольським патріархом. Щоб слово «антіохійський» було зрозуміліше, варто згадати, що на південно-західному бе­резі сучасної Туреччини було селище Антіо­хія, де була християнська громада, очолена єпископом Нестором. Нестор був людиною освіченою, ознайомленою з наукою Зара­тустри.

102. У цей час в Олександрії (у Єгипті) був єпископом Кирило, людина безмежно віддана вірі християнській, людина малого розуму і жорстокого серця. Він зі своїми помічниками (і про це я вже писав у праці «Дай мені пожити ще два місяці») на вулиці спіймав дівчину Гіпатію. Зірвав з Гіпатії одежу і затягнув її до церкви Бога Христа і біля вівтаря її замор­дував.

Чому? Гіпатія була учителькою, і вона відважилася, маючи телескоп, в місячну ніч дивитися на зорі, отже втручалася (без до­зволу єпископа Кирила) у таїни «царства небес­ного». За таке жахливе «богохульство» було в неї відібране життя.

103. Єпископ Кирило бачив, що єгиптяни хоч і вважають себе християнами, але вони так, як і учителька Гіпатія, поклоняються єгипетській «Божій Матері Ізиді», і щиро люблять її. Сто років тому римляни пере­слідували того, хто був християнином, тепер переслідують того, хто не є християнином. Християнином добрим є той єгиптянин, який молиться за здоров'я імператора Римського, ката народу Єгипетського.

Єпископ Кирило знав, що єгиптян не можна переконати, що в християнській вірі немає Богородиці. Щоб єгиптян навернути до істинної віри Христової, їм треба дати Богородицю, і сказати, що «Богородиця є, але її ім'я не Ізида, а Марія». Між єпископом Кирилом і патріярхом Нестором почалися суперечки «у справі Богородиці», і поши­рилися ці суперечки між християнами.

104. Імператор Феодосій 2-й, щоб при­пинити сварку у справі Богородиці, дав наказ у селищі Ефес (на північ від Констан­тино­полісу) скликати в 438 році Ефеський собор єпископів, на який прибуло 200 наглядачів (єпископів).

Єпископ Кирило прибув з Єгипту з дія­мантами і золотом. Він у Константинополісі довідався, що для імператора Феодосія 2-го немає значення — буде юдейка Марія прого­лошена Богородицею чи ні, головне, щоб зникла виснажуюча сварка. Кирило стрінувся в імператорському палаці з головним євну­хом, який був довіреною людиною сестри імператора Феодосія 2-го. І цей євнух передав сестрі імператора дорогі (привезені з Єгипту) дари.

Що вирішило справу — дорогі дари чи жіночі почуття? Діви імператорського двору від єпископа Кирила довідалися, що коли юдейка Марія буде проголошена Богороди­цею, то жінка імператора Феодосія і сестра імператора Феодосія звеличаться як доньки Богородиці Марії, і їх буде він славити так, як Божих преподобниць. Жінки імператорського двору стали по стороні єпископа Кирила.

105. Він (єпископ Кирило) з групою мона­хів і єреїв зайняв на Ефеському соборі перші почесні місця. І він присутнім прочитав, що з веління імператора Феодосія 2-го відтепер треба по церквах християнських голосити, що діва Марія є Богородицею.

Патріярх Нестор, підтриманий сирійськи­ми єреями, хотів на соборі прочитати свою заяву, в якій він твердив, що юдейка Марія є Христородицею, бо вона народила Христа, а не Бога. Єпископ Кирило і його браття во Христі на соборі підняли такий крик, що патріярх Нестор не міг говорити.

Єреї, прибулі з Сирії, казали, що у «Єван­геліях» зазначено, що діва Марія, крім Ісуса, мала ще декілька синів, і проголосити її Богородицею значить відійти від писань «Євангелії». Але там, де вживаються крики і кулаки, як аргументи, розум і правда мовчать. Діва Марія (під час голосування) отримала титул Богородиці.

106. Виникає питання: чому такі важливі християнські собори не відбуваються у Римі, Константинополісі, Атенах, а в невеликих селищах? У Римі і Атенах «протести», менше стає грамотних людей, справа освіти пере­буває під строгою контролею церкви Хрис­тової. І в цих містах ще діють сильні прояви рідної грецької і латинської віри.

Хто хотів навчитися писати і читати, ішов до монастиря, де молоді люди спрямовували свої мислення і почування так, як це було вигідно для церкви Христової. У храмах Бога Сераписа (у Єгипті) жили монахи (браття во Сераписі), вони училися читати і писати; мудріші з них ставали єреями (жерцями), їх наслідуючи, в Єгипті почали творитися при храмах Бога Христа монаші об'єднання, їх наслідуючи, виникали християнські монаші об'єднання в Сирії, Палестині, Константино­полісі. Усі вони були підлеглі місцевим єпископам. «Браття во Христі», так як і «браття во Сераписі» чи «браття во Будді», ходили по селищах, учили дітей грамоти.

107. У римських колоніях повстання. У Іспанії, Галлії, в північній Італії римські полководці, які з походження не є римлянами, роззброєні. Ні їм, ні їхнім воїнам не хочеться їхати до міста Риму. Вони в римській армії служили за гроші.

Римський патрицій Орест садовить на престол свого сина Ромула Авµустула. Та про­ти імператора Ромула Авµустула виступають воєначальники римської армії, які не вважа­ють себе вихідцями з латинського племени.

Полководець Одоакер (Одинакар) іде на Рим. Історики вважають, що Одинакар був українцем (русичем) і військо його було оформлене в степах України (Руси). Одинакар в 476 році завойовує Рим, під час бою гине патрицій Орест. Одинакар забирає з рук імпе­ратора Ромули Авґустула імперський жезл (символ влади), і залишає Рим.

Є твердження, що в 476 році перестає існувати Західна Римська імперія. Рим (місто Рим) стало невеликим забутим селищем, у якому живе шість тисяч мешканців. І не можна сказати, що вони є родовитими рим­лянами. Римляни, живучи в колоніях, не хочуть вертатися до зруйнованого Риму. Вони стають у проводі правління нових держав в Західній Европі і кровно змішуються з місцевим населенням.

108. Анастасіян (491-518) імператор Схід­ної Римської імперії, яку греки тепер нази­вають в честь грецького селища Візантією, дістає вістку, що на північних просторах Пон­ту Ев­ксинського (Чорного моря) неспокій: могутні загони озброєних вершників (прибу­лих з бе­регів Бористену — Дніпра) виганяють ромейські застави. І небезпечне те, що ці скити-сармати-анти, які є одним народом, хоч і різні народи їх називають по-різному, дуже численні, вони войовничі, мають віру таку, яка їх робить безстрашними воїнами. Вони в полон не здаються, під час безвихідного ста­новища самі в себе мечем життя відби­рають, їхні волхви (жерці) їм кажуть, що той, хто є вільним на землі, буде вільним і на небі. Той, хто є невільником на землі, на небі буде не­вільником. Вони (скити-русичі, сіроокі й ру­сяві бористени) навівають жах на легіонерів Візантії.

109. Імператор Юстиніан (527— 565) поси­лає військові частини, очолені полководцем Асвадом, який загартований у боях з «визи­готами», щоб він стримав кінні армії Скитії (України-Руси). Асвад — гордість армії Візан­тійської. Він побачив, що скитські (українські) дві кінні частини (1800 вершників і 1700 вершників) хочуть оточити його, не починає бою. Він тікає, рятуючи своє життя. Він ще в житті не бачив, щоб вершники летіли з такою буремною швидкістю, з таким свистом, з такими могутніми криками, по яких можна відчути надлюдську відвагу і силу.

Асвад у Константинополісі повідомляє імператора Юстиніяна, що Скитія (Україна-Русь) — страшний і небезпечний ворог Ві­зантії. Архиєреї віри Христової у святій Софії речуть, що скити (українці-русичі) «це µоґи і Маµоґи», «це не такі люди, як всі люди», це страшні дикі варвари, які мають звірячі обличчя, ростом вони вищі за ромеїв, мають вони дикі бридкі очі, налиті від люті кров'ю, замість нігтів у них звірячі пазурі на руках і ногах, зуби у них, як ікла у вовка, і хрис­тиянин не повинен їх вважати людьми.

У анналах Візантії навмисне найчор­ні­шими фарбами греки малювали жителів Ски­тії (України-Руси), щоб візантійців навчити зне­важливо (і з бридкістю) ставитися до «вар­варів» (чужинців), і нищити їх при кожній нагоді.

110. Восени (року 551-го) кінна армія Ук­раїни (Руси), переправившись через Дунай, ввійшла в Іллирик. Іллирик — територія, на якій тепер розміщена Мадярщина і Австрія. Війська імператора Юліяна, не прийнявши бою, відступили на південь. Українці (русичі) з великою здобиччю повернулися на північні придунайські долини.

Перепочивши на придунайських долинах, кінні загони українців (русичів), входять у Фракію (сучасну Болгарію), населення Фракії радо вітає їх як своїх одноплеменників. Вій­ськові загони Юстиніянові тікають до Кон­стан­ти­нополісу.

111. І хоч греки і латини писали і гово­ри­ли, що скити (українці-русичі) дикі, потворні, брудні, жахливі варвари (чужинці), вони знали, що скити (українці-русичі) люди висо­кої культури, гостинности, людяности, кра­си­ві вони виглядом, глибокодумні і мають вони віру світлу, бадьору таку, як і характер їхній.

Ф. Ф. Фаррер у книзі «Життя Христа» пише, що не грек і не латинянин, а скит (русич-українець мудрий) «устійнив початок нашого літочислення». Скит (русич-украї­нець) вчений Деонисій, який попав як про­даний раб до Риму і став він ігуменом у Римі, і вмер він у Римі в 525 році. Він для латинів і греків устійнив дату народження Бога Ісуса Христа, яка була радо прийнята Римом і Грецією.

112. Святий Колумбан чимало німців на­вернув на Віру Христову. Слово «навернув» вживаю як термін, поширений між хри­стиянськими місіонерами. Вважаю, що можна скот навернути з одного пасовища на інше. «Навернути» людину на віру значить її об­манути: віра — це особливі почування душі, між душею людини і її рідною вірою є гар­монійність, є таїни, записані в інстинктах дідів і передані вони внукам. Можна «навернути» вівцю на віру вовчу, і вона скаже, що в неї тепер віра вовча, і яка трагедія — вона по походженню вівця, а по вірі — вовк?

Архиєреї церкви Христової сказали Ко­лум­банові, що коли він поїде до людей Дніпра (Бористену) і намовить їх відректися від віри батьків своїх і наверне їх на віру Христову, то буде високо шанований Римом і Візантією.

І він поїхав до бористенів. І почав їх на віру Христову навертати, і переляканий повернувся і сказав: «Їх легше умертвити, ніж переконати, що їхня рідна батьківська віра недостойна. Вони сміялися з мене».

Вони (бористени) добре обізнані з релігією Христової Візантії. Вони навіть знали, що в 590 році в Єрусалимі християнські архиєреї встійнили свято осляче: свято в честь осла, на якому Бог приїхав до Єрусалиму.

113. У місті Едессі (місто знаходиться на північ від Сирії) під час ослячого свята єпископ сідав на осла. Тримаючи хрест у руці, він пишно їхав вулицею. І християни бігли стрічати його як Бога Ісуса. Вони кидали під ноги ослові галузки.

З церковними піснями єпископ в'їзджав на ослі до церкви Христової. У церкві Христовій осел не поводився смиренно — бекав і, махаючи хвостом, гасив свічки і бруднив підлогу, і тому цей новий обряд христи­янський був занедбаний.

114. Щоб церкву Христову пожвавити (адже євангелисти про свята і ритуали мало написали), папа римський (Григорій 1-й) в 590 році придумує свято «Сиропусної неділі». І в ці часи було придумане свято обрізання статевого тіла Господа Бога Христа. Обрі­зан­ня (ритуал старо-юдейський) грає священну роль у церкві християнській. Християни що­року (14 січня) врочисто вшановують «свято обрізанія».

115. У 590 році принц Ірану (Персії) Хоз­ро­ес звернувся до Маврикія (імператора Ві­зантії), щоб він допоміг йому втихомирити бунтівників, які діють в його країні. Маврикій допоміг Хозроесові сісти на іранський прес­тол.

Вони (визнавець віри Заратустрової Хоз­роес і визнавець віри Ісусової Маврикій) ста­ли приятелями. Імператор Маврикій, озна­йо­мившись з святинями Заратустри і його нау­кою, відчув у душі, що заратустріянські вчен­ня краще промовляють до його розуму, як християнські. Він, прибувши до Константи­нополісу, сказав, як людина вільна і достойна, що не вважає себе ворогом Заратустри.

Архиєреї церкви Христової — люди вороже наставлені до всіх релігій на світі, і люблять вони тільки самі себе, почувши, що Маврикій не вважає себе ворогом Заратустри, почали таємно діяти. Вони намовили воєна­чальника (щирого християнина Фокаса), щоб він мечем заколов імператора Маврикія.

116. У Константинополісі юрбами ходять монахи — тверезі і збуджені діянням «Деоні­совим». Вони викрикують зневажливі слова на адресу імператора Маврикія, і їх піймати тяжко: щезають, як зграя горобців.

Імператор Маврикій пішов з своєю роди­ною до святої Софії, щоб вияснити патріяр­хові, що справа віри — справа совісти, і імпе­ратор має право мати свої погляди на ті чи інші справи релігійні. Маврикій — людина спокійної і толерантної вдачі, не хоче силою зброї говорити з людьми інакшедумаючими.

Патріярх похитує головою, улесливими словами затримує біля себе Маврикія і його родину і жде здійснення таємної змови. Фокас з групою воїнів вривається до святої Софії. І він біля кивоту накидає мотузку на шию імператора Маврикія і, як осла, тягне по підлозі. Патріярх — святий христолюбець, невинний, як голуб, молиться.

117. І приведено п'ятьох синів Маврикіних. Імператор Маврикій мав право (він був при­в'язаний) дивитися, як Фокас по черзі відрубує голови його синам. Маврикій, бачачи одру­бані голови синів своїх, знепритомнів, і йому (непритомному) тут же була відрубана голова.

Жінка імператора Маврикія, яка з трьома молоденькими доньками притаїлася у святій Софії, молилася до Бога Ісуса, благала по­ря­тунку від озвірілих жорстоких християн-паґанців. Фокас, маючи святе благословення від патріярха Константинопольського, пово­дився з доньками імператора Маврикія так, як йому підказували варварські дикі жадання. Задовольнивши тілесну жагу, він на очах їхньої матері повідрубував їм голови, і потім їхній матері голову тут же відрубав.

Очевидно, таких благочестивих подвигів хри­­стиянських, які здійснює християнин Фо­кас з патріярхом Візантії, немає у Скитії (Ук­ра­їні-Русі), бо в них ще не утверджена віра візан­тій­ська, в них ще немає християнської культури...

118. Фокас вважав, що замордована роди­на імператора Маврикія має рідних і прия­телів. Вони можуть боронитися. І тому він їх ловив по Константинополісі, виколював їм (за атен­ським звичаєм) очі, виривав їм язики, живцем палив. У анналах Візантії з наймен­шими деталями описані подвиги Фокаса, облаго­родненого вірою Христовою.

Патріярх Константинополісу, дізнавшись, що Фокас вже вимордував рід Маврикія, який заразився наукою Заратустри, перехрестився і християнина Фокаса освятив на імператора Візантії. Папа римський (Григорій) підняв руки перед іконою Бога Ісуса Христа і (як твердять аннали) проречав: «Аби рука Фо­ка­сова скріпилася проти всіх його ворогів. І Фо­кас за таке святе благословення подарував па­пі римському титул «вселенського єпископа».

Брудні, огидні варвари, вони не говорять, а гавкають, живуть, як скотина, без віри Хрис­тової над берегами Бористену (Дніпра), вірять духам Предків своїх, обожнюють сонце, ріки свої, цілують землю рідну, звуть її матір'ю-Кор­милицею, їх би навернути на правдиву віру Христову і їх би передати під опіку патріярха візантійського, або — папи римського, їх би просвітити чудами нового ім­ператора Фокаса, їх би навчити візантійського милосердя.

119. Фокас — імператор Візантії (602—610) — людина вихована на високій культурі і цивілізації Візантії Христової. Він, ставши імператором, здійснює новий ритуал: він по­клав у коробку голову імператора Маврикія і голови п'ятьох синів, обгорнув їх шкірою і відіслав, як дарунок, до нечестивого визнавця віри Заратустрової, до Хозроеса (імператора Ірану). Ось, мовляв, маєш нового визнавця-заратустріянина, тішся!

Хозроес, нічого злого не підозріваючи, роз­­горнув дари, прислані Візантією до Ірану, і жахнувся, відвернувся від страшних спотво­рених голів. І сказав своїм дворянам, щоб вони подивилися і самі переконалися, що значить культура, цивілізація і християнська ортодоксія імперії Візантійської.

120. Гераклій (полководець імператора Маврикія) залишає зі своїм військом Кар­таґени і прибуває до стін Константинополісу. Він вважає, що Фокас має менше прав як він, і тому він (Фокас) повинен йому відпустити престол імператора.

Патріярх Константинопольський, маючи спритних шпигунів, дізнався, що Гераклій має військо сильне, і імператор Фокас не від­важується починати бій. Гераклій входить в Константинополіс, його вітає патріярх. Імпе­ратор Фокас молиться у палаці, вірить, що він є під духовною опікою патріярха. Ні. «Всяка бо влада від Бога». Воїни Гераклієві зв'язують імператора Фокаса і вбивають.

121. Священики (духовні провідники свя­тинь Заратустрових) оглянули «дар», присла­ний Іранові з Візантії, сказали імператорові Хозроесові, що архиєреї церкви Христової є людьми Анґра Маню (синами Сатани). Вони жорстокіші за диких звірів і хитрі та підступні як змії. Честь (звичайна людська гідність) вимагає, щоб цар (імператор) Хозроес пом­стив­ся за свого приятеля-імператора Маври­кія, який бачив світло в науці Заратустри.

Хозроес, очоливши своє військо, пере­йшов ріку Евфрат. Сирійці радо вітали його армію: сирійці вірили, що прийшов час — вони будуть визволені з жорстокої візан­тійської деспотії. Візантійська деспотія була жорстокішою за всі досі відомі деспотії тому, що її наймане військо складалося з різних зло­чинців. Злочинці не мали почуттів націона­льної гордости, їм були незнані сентименти. Вони розважалися, бачачи муки катованих людей, і в цьому знаходили насолоду життя, і тішилися, що їхні вчинки оправдані архиє­реями церкви Христової.

122. Селища Антіохія, Дамаск, Цезарія (місто біля Єрусалима) радо привітали вій­ськові частини Хозроеса. Єрусалимський за­гін (загін найманих військовиків візан­тій­ських) чинив опір, але — примушений був здатися. Є дивні настрої — населення байдуже ставиться до святощів церкви Христової. Іран­ські воїни винесли з церкви «мітичний гріб Христовий» і «хрест Христовий» і, як військові трофеї, навантажили на віз і від­правили до Ірану.

Святі мощі-кості, які так ретельно зносили єпископи церкви Христової, були викинуті на смітник псам. Згоріла в Єрусалимі церква імператора — святого Константина і його матері святої Гелени.

Хозроес, отримавши вістку від єгипет­ських патріотів, вигнав з Єгипту візантійців. Єгипетський (олександрійський) патріярх утік з своїми ближніми «браттями во Христі» на острів Кипр, ближче до Константинополісу. Іранське військо, окупувавши Малу Азію (ві­зантійські колонії), отаборюється на березі Босфору, біля «врат» Візантії. Свята Софія б'є в дзвони — просить у Христа порятунку.

123. Імператор Гераклій шле з Констан­тинополісу (через Босфор) човни з послами — просить миру в Хозроеса. Хозроес відповідає: «Не дам я миру імператорові Римському до того часу, поки він не відречеться від роз­п'ятого Бога. Жорстокість не є релігією».

Рятуючи Константинополіс, імператор Гераклій і патріярх вирішили купити мир у Хозроеса, пославши йому як дарунок «тисячу коней, тисячу талантів золота, тисячу талан­тів срібла, тисячу шовкових суконь і тисячу дівчат». І мир — здобуто. Тисячу дівчат треба було негайно мати таких, які б були мило­видні, молоді, непорочні. Єпископи зібрали їх по парафіях і сказали їм, що «Господу Богу Христу вгодно», щоб вони з кіньми були відправлені до воїнів Хозроесових.

Дехто може шкодує, що вже в ці часи Ук­раїна (Русь) не була осяяна Христовою вірою імперії Візантійської, миловидні, русяві і світлоокі українки (русички) були б з більшою приємністю стрінуті воїнами Хозроеса, ніж чорняві, смуглощокі візантійські християнки.

124. Так — «Мир для Константинополісу здобуто» ціною «людського товару», юні християнки тілами своїми рятують грецьку ортодоксію. Єреї і архиєреї тішаться, що «мир здобуто», і трохи вони зажурилися, бо бачать, що християни вже не ті, що були. Християни повідважнішали, чуда перестали їх чудувати.

Як же тими чудами чудуватися і як можна їм вірити, що вони всесильні? На Голготі, у Вифлиємі, у Гетсиманії вже немає «всесильних спасаючих» мощів. Іранці, назвавши ікони християнською ідольською гидотою, забо­бон­­ністю темних людей, викинули їх на смітник. Та справа не в тому, що вони їх ви­кинули, а в тому, що викинули відважно, кари не бояться, і мощі чудотворні не творять чуд, нікого не карають і не спасають, «і земля не розступається, і небеса не розчиняються». Зна­­чить, єпископи у церквах говорили не­правду?

125. У Константинополісі появилися бур­хливі сварки між християнами: є секти аріу­сіянів, гностиків, маркіонитів, євтихіян, несто­ріян, василидіян. Маркіоніти доводять, що Тройця складається з Бога-Отця, Бога-Діви Марії і Бога-Сина Ісуса. Ті, що таку тройцю осуджують, кажуть, що нібито виходить, що для Бога-Отця його доня Діва Марія народила йому Сина Ісуса?

Несторіяни доводять, що Бог — це Дух. Хі­ба Бог-Дух може мати матір? Коллидіяни го­лосили, що діва Марія є Богинею і вони до її образу били поклони і їй в жертву при­носили коржі. І тепер прийшла до Констан­тинополісу вістка, що араб Галібі (Могамет), зріднений з воротарем арабської святині Каа­би, ширить вчення Нестора. Галібі (Могамет) каже, що «Ісус син Марії», і каже, щоб араби не вірили християнам, бо вони мають богів-ідолів.

126. Константин Порхвирородний жури­ть­ся, що «русичі вторгаються на землі і земля стає варварською». У 616 році русичі (ук­раїнці) оточили град (поліс) Фессалонику з моря і суходолу. І їхній полководець Ходан хоче іти на Константинополіс. У нещасливому випадку гине Ходан. І русичі (українці), утративши полководця, залишають береги Егейського моря, ідуть на північ.

Імператор Гераклій довідується, що ук­раїнці (русичі) є дуже відважними тому, що вони є «дикими варварами», вірять у силу зброї своєї, вірять у себе, немає між ними смиренних христолюбців. Вони не подібні на арабів, греків, іранців, єгиптян. Вони воюють поруч з жінками своїми, жінки їхні на конях, озброєні луками, стрілами, щитами, жінки їхні в шоломах і виглядають як воїни. Вони в 626 році оточили Константинополіс. І відійшли тоді, як їм були принесені дари.

127. Могамет — гордий син арабського світу. Ніхто і ніколи для арабів не приніс стільки сили, натхнення і слави, як Могамет. Араби, натхненні і об'єднані наукою Мога­ме­та, в 637 році скуповують Єрусалим. Єруса­лимці, зневірені і змучені роздорами між хри­стиянськими єпископами, полегшено зітха­ють: може воно краще, що появилася віра, що Бог один, не буде сварок чи Ісус є Богом Христосом, чи Марія є Богородицею чи Хри­стородицею.

Мусульмани входять в Олександрію (в Єги­пет), беруть острови Кипр, Родес, і вони в 673 році починають наступ на Констан­тинополіс.

128. Імператор Константин 4-й (668—685) відганяє арабів від Константинополісу «гре­ць­ким вогнем» — горючі кулі, завбільшки як гарбуз, почали летіти на голови арабські. Не так діяла на арабів сила цього вогню, як переляк — вогонь летить з неба на них...

Араби в 677 році відійшли від Констан­ти­нополісу і пішли на простори сучасної Ту­реччини.

Україна (Русь) дізнається, що паµанці-християни візантійські виснажені борнею з арабами, вторгаються у степи південнодніп­рянські, хапають дівчат і хлопців, везуть їх на ярмарки у Константинополіс, продають у раб­ство, в гареми, або тримають їх у мона­стирях.

Українці (русичі) спільно з болгарами в 679 році почали бій з військом імператора Константина 4-го. Він, рятуючись, дає данину Україні (Русі).

129. Імператор Лев Третій (717— 741) був людиною вдумливою, мав практичний розум. Він прагнув скріпити ослаблену імперію, створивши боєздатнішу армію. Він має най­маних (прибулих з Антії (України-Руси), з Дакії, з Вестґотії, з Швеції) воїнів, але їх мало, і між ними є люди ненадійні.

Архиєреї святої Софії закликають юнаків і юнок іти в монастирі, не дбати про земні блага, молитвами просити у пресвятої Бого­родиці Діви Марії спасіння душі. Араби з окликами «Слава Аллахові!» підійшли до селища Нікея (до міста Нікейських соборів). І тут (майже перед дверима Констан­ти­но­полісу) греки (оборонці Нікеї), перебу­ваючи в облозі, усердно просили-благали у Богоро­ди­ці Діви Марії спасіння, кадили до її чудо­твор­ного образу, цілували її чудотворний образ. Не діждавшись чуда-спасіння, греки (обо­рон­ці Нікеї) камінням в церкві розбили образ (іко­ну) Богородиці Діви Марії, зірвали Бо­городицю зі стіни і почали по ній топтатися ногами. Чому?

130. У християн виникає огида до ікон (ідолів) Ісуса, Марії, Іоана. Єреї копітливо виховували християн, щоб вони беззасте­режно поклонялися іконам і ждали від них чуда, спасіння, не надіялися на мечі: бо той, хто меч візьме, від меча загине.

Монахи писали книги, в яких переказу­вали свої сни, видіння, роздуми, з особливою точністю у книгах зазначували: коли і хто освятив мощі чудотворні. У книгах почесне місце займали описи життя того чи іншого єпископа. І таких книг назбиралося не одна тисяча у церквах і монастирях Констан­ти­нополісу, і слава йшла по світі, що Візантія -світоч мудрости, знань, Божих чуд.

Імператор Лев Третій вважав, що монахи — люди безкорисні, книги, які вони написали, не мають вартости; він дав наказ спалити по­пами і монахами написані книги і спалити тих, які такі книги пишуть.

131. Лев Третій бачить, що імперія його переживає час падіння, потрібне військо, по­трібна зброя. Молодь, перебуваючи під впли­вом архиєреїв церкви святої Софії, не йде до війська, молодь юрбами збирається біля монастирів, біля статуй Господа Бога Христа, молиться, співає церковні пісні.

Лев Третій дає наказ своєму урядовцеві, щоб він взяв сокиру і тій найвищій статуї Гос­пода Бога Христа, яка стоїть біля Халко­пра­тійських воріт, відрубав голову. Урядовець Ювинон взяв драбину, поставив біля статуї і, голову відрубуючи Господеві Богові Хрис­тові, почав казати: «Якщо ти живий і все­могутній, а не мертвий ідол, то спасай себе! Як же ти можеш нас спасати, коли ти звичайний мертвий ідол!» Юрба монахів, під'юджена єре­ями святої Софії, потягнула драбину. Ране­ного Ювинона монахи порізали на кусники.

132. Лев Третій посилає військову частину: легіонери, очолені єпархом (начальником міста), мечами порубали монахів і єреїв біля обезголовленої статуї Бога Ісуса Христа. Церква Христова зміцніла, придбавши нових святих: 9 серпня церква Христова відзначає свято святих мучеників «убиєних» імпера­тором Левом Третім.

Єреї святої Софії, незважаючи на те, що Лев Третій є наставлеником Бога, чорною зло­бою дихають на нього. Але що він має робити? Араби незчисленною силою підхо­дять до мурів Константинополісу, в колоніях повстання, з північних берегів понту Евксин­сь­кого наступають скити (анти-русичі-укра­їнці), вимагають данини, і їм треба давати дібаджі (римські оксамити), обояр (перський шовк), адамашку (дамаські тканини), а в Константинополісі єреї церкви Христової живуть у лінощах, ходять у золотих ризах, ставлять жіночі монастирі і чоловічі, роз­бещують молодь, хто ж боронитиме Візантію?

133. Лев Третій, щоб хоч невеликого по­мічника мати, одружує свого сина Кон­стан­тина з дочкою хана Хазарії і заохочує хазарів іти спільно з візантійцями проти арабів, які (і це було 718 року) знову підходять до обо­ронних валів Константинополісу. Що ж це є? Константин (принц Візантії) одружується з «брудною» варваркою-хазариною? Немає значення: імператор Візантії ставить інтереси свого трону вище всіх релігійних переконань.

134. У Константинополісі живе розба­га­ті­ла жидівська громада. Жиди міцно трима­ються віри батьків своїх, живуть, визнаючи закони Мойсея. Константинопольська знать їх шанує тому, що в них можна купити різний крам, привезений з Єгипту, Криту, Кипру, Коринфу. І одночасно ця знать ненавидить жидів тому, що вони знаходять швидко спіль­ну мову з ара­бами, персами, русичами (укра­їнцями). Зна­хо­дять спільну мову з людьми різних релігій тому, що вони (жиди) кажуть: «твоя віра для тебе добра, а моя віра для мене добра, ну і живімо мирно».

Коли з Херсонесу греки-пірати (христи­ян­ські паґанці) привезли на торг в Констан­тинополіс юнаків і юнок, наловлених на берегах Бористену (Дніпра), жиди купили їх. Біляві, світловолосі, сіроокі, міцно збудовані будуть перепродані на торзі в Єрусалимі, юнаки будуть рабами-веслярами, а юнки житимуть у гаремах Єгипту, Арабії.

135. Єреї Святої Софії, на торзі оглядаючи скитів (українців-русичів), сказали їм: «Хре­стіться, віру Христову визнайте, ми вас ку­пимо, житимете у монастирях, потім підете додому, навертатимете свої племена на віру святої Візантії».

Єреї повісили на торзі закутим юнакам і юнкам дерев'яні хрести і почали до їхніх уст підносити ікону Господа Христа. «Цілуйте, віру правдиву приймаючи! Христос визволить вас з неволі, з гріхів вільних і невільних, підете на землі батьків своїх».

136. Перелякані юнаки і юнки готові були найбільші муки прийняти, щоб тільки повер­нутися додому (до родин своїх, на степи кві­тучі, в діброви співучі). Єрей ікону Господа Бога Христа підносячи до уст юнаків і юнок, речав: «Уже палає вірою Христовою Скитія (земля Ґоґа і Маґоґа), схрещується Русь варварська в ім'я Отця і Сина і Святого Духа».

Один з юнаків скинув з шиї дерев'яного хреста і сказав голосно: «То мій Бог! Він мені дає Світло і Тепло. Усе, що родиться на землі, клониться до Бога, якому я вірю». І він показав рукою на Сонце. Монахи зв'язали «нечестивого ідолопоклонника», «паґануса-варвара». І почали бити. Його друзі почали його боронити.

Жиди-купці почали боронити юнаків, кажучи, що вони є куплені і закон імператора Візантії забороняє бити раба без причини. І коли підійшов рабін, то він монахам при­га­дав, що у щасливі часи був виданий імпе­ра­тором Веленсом (364—378) «едикт», що мо­нахи не мають права жити у містах імперії, бо вони дармоїди, ведуть неморальне життя, на вулицях чинять бійки. І сказав рабін монахам, що сонце не є ідол (рукотворний образ), і тому ту людину, яка поклоняється Сонцеві, не можна вважати ідолопоклон­ником.

137. Імператор Лев Третій, коли перед ним постало питання: бути по стороні архиєреїв святої Софії чи жидівської громади, під­тримав архиєреїв. І дав наказ хрестити жидів вогнем і мечем, і було це в 722 році.

Жид, який не хотів зраджувати віри бать­ків своїх, був покладений головою до пня. Монахи, перехрестившись, відділяли голову від тулуба. У Константинополісі в ці часи жи­ла громада християн (монтаністів). Вони, визнаючи науку свого учителя Монтана, вірили, що справжній християнин не повинен брати в руки меча. Монтаністи ждали при­ходу Христа і «нового Єрусалиму». Монта­ністи були зібрані на площі гіподрому (біля святої Софії), їм було сказано, що прийдуть єреї з святої Софії і будуть їх хрестити, бо хоч вони (монтаністи) і вірять у Христа, та їхня віра не є правильна, бо не приносить користи візантійській ортодоксії. Монтаністи знали, що Візантія має закон: той, хто приймає віру Візантії, стає духовним рабом Візантії.

Єреї, ідучи з святої Софії з кропилами і кадилами, побачили чудо: монтаністи самі себе облили оливою і спалили.

138. Константинопольський патріярх Ана­стасій (730—754) вважав, що араби (мусуль­мани) мають військовий успіх тому, що християни починають вірити так, як і му­сульмани: ікони в церкві не потрібні. Коли ж є такі християни, які поклоняються і цілують ідолів християнських, то тільки тому, що перелякані й не хочуть, щоб єрей у церкві їх проклинав. Патріярх Анастасій вважав, що імператор Лев Третій правильно робив, да­ючи накази сокирою розбивати ікони хрис­тиянські. Патріярх Анастасій вважав, що поклоніння іконам — справа ідолопоклонна.

Щоб духовність християн скріпити і їх мо­білізувати проти мусульман, він (патріярх Анастасій) виніс з своєї палати ікони Господа Бога Христа, Богородиці Марії та всіх інших святих угодників і викинув їх на смітник. І дав наказ, щоб всі архиєреї і єреї наслідували його благочестивий подвиг.

139. Імператор Константин 5-й (741—775) обурився, що патріярх Анастасій, не пора­дившись з ним, викинув на смітник ікону Ісуса Христа — Бога імперії Візантійської. Адже він (імператор Константин) заступник Бога Хри­ста. Є правда, що між християнами (під впли­вом дій мусульманських) існує зневажливе ставлення до ідолів релігії християнської, і патріярх Анастасій вважав, що його вчинок корисний для Візантії.

Архиєреї святої Софії, які вислужувалися перед імператором Константином, сказали, що патріярх Анастасій, викинувши на смітник ікони (ідоли) Бога Христа, скріпив почування мусульман, які жодних ікон не визнають, бо бачать у них вияв паґанізму, многобожжя, ідолопочитання.

140. Імператор Константин 5-й наказав зірвати ризи з патріярха Анастасія і посадити його голого на осла обличчям до хвоста, і возити його біля святої Софії, а потім по гіподромі.

Патріярх Анастасій — людина освічена, стара, глибокодумна, їде на ослі, тримається за хвоста, щоб не впасти, рукою прикриває «грішне тіло». Жителі Константинополісу сто­ять на гіподромі, регочуться, бачачи над­звичайне видовище. Що ж це є? Тріюмф висококультурної Візантії — святині орто­доксального християнізму? Візантія вірить, що вона — духовна краса світу, учитель краси і моралі, колиска, в якій виколихуються святі догми, канони, ритуали. Візантія вірить, що вона має диких варварів учити правдивої віри, правдивої любови людини до людини, прав­дивої моралі, правдивих законів.

141. Архиєрей Константин, який посадив патріярха Анастасія на осла, стає патріярхом Константинопольським. Він має завдання велике — вибрати між монахами найздіб­ніших, які знають мову жителів Бористену (Дніпра) і їх підготувати для великої справи. Вони, як агенти двору імператорського і як місіонери, підуть на північ, щоб навернути русичів (українців) на православну віру Хри­стової Візантії і підпорядкувати їх Візан­тійському патріярхові.

Імператор Константин 5-й дає новому пат­ріярхові Константинові великі дари, надію­чись, що він довершить для Візантії велику корисну справу — наверне Скитію (Україну-Русь) на Христову віру візантійську, і це відчине для Візантії врата на північ. Та ідуть місяці — монахи не охоче ідуть на північ, а ті, що ходили, вернулися і кажуть, що люди Бористену (Дніпра) хитрі, живуть в достатках, усе в них є. Їм кажеш про Бога Христа, а вони відповідають: «Пощо нам чужого Бога, рід­ний Бог коло порога!»

142. Імператор Константин ножиком пе­рерізав горло патріярхові Константинові і дав наказ паракимоменові (першому міністрові), щоб кров, випущена з горла патріярха Кон­стантина, була передана псам, які живуть у гінекеї (в жіночому палаці). Архиєреї святої Софії кажуть, що русичі (українці) — дикі вар­вари-маґоґи не тільки мають бридкі обличчя, собачу мову, а й склад мислення у них скотинячий, чому?

Бо русичі (українці) християнам (єреям Ві­зантії) кажуть: «Ісуса-Бога ромеї до дере­в'яного стовбура прицвяхували. Бога вбили? Щось не в порядку з вами, або з Богом вашим, ідіть геть з землі нашої, не псуйте нам на­строю!» Хіба ж таких варварів можна охрестити? Хіба їх можна заставити стати на коліна перед патріярхом Візантії?! Вони Сонце люблять, а не патріярха!

143. Імператор Константин 5-й 24 серпня 767 року дає наказ єпархові Констан­тино­полісу і курапалатові (міністрові), щоб вони при допомозі легіонерів попарно по­в'язали монаха з монашкою і водили їх по вулицях Константинополісу. І, щоб били го­лих мо­нахів і монашок по голові іконами Богородиці і Бога Ісуса. Чому? Святі ікони для тих, які їх цілують, повинні бути при­ємними навіть тоді, коли вони стукають їх по голові.

Імператор Константин 5-й вважав, що поклоніння іконам (ідолам) перетворилося у явище душевної хвороби. Єрей у святій Софії ножиком зішкрібає фарбу з ікони, мішає цю фарбу з тістом і вином, пече — і прича­щає­ться, щоб приподобитися Богові Христові. Так є, що «Пресвітери і клирики зшкрібали фарбу з образів, змішували її з проскурками й вином, і роздавали після Причастя» (Митро­полит Іларіон (Огієнко), «Іконоборство», стор. 34, Вінніпеµ, 1954).

144. Мусульманський письменник Мансі (13, 110), оглянувши церкви візантійські, пи­ше: «Християни хваляться, ніби поклоня­ються правдивому Богові. Та ж вони дали світові більше ідолів, ніж вони зруйнували їх по храмах Греції. Християни (визнавці духов­ної науки) не соромляться прилюдно кланя­тися фігурам, зробленим з металу, каменю, глини, дерева, малюнкам, намальованим на полотні, незграбним подобам різних незчис­ленних чудотворців».

«Християнство зробилося культом ідолів. У цей час наші мечеті та синагоги прикрашені тільки присутністю Духа правдивого, єдиного Бога і законами Пророка».

Усі на світі ідолопоклонники знають, що образ (ідол) не є Бог, а тільки ікона (образ, ідол, портрет) Бога, і вони не поклоняються ідолові (образові), а тому, хто на іконі (на образі) зображений і вірять вони, що Той, хто є на образі, живе на небі, Він — Отець небесний, і в християн є це іконопочитання (ідолопочитання) — і одні люди можуть його оправдувати, інші — осуджувати, і кожний з них буде по-своєму праведний.

145. Імператор Ірина (780-802) в 787 році скликала 7-й Вселенський Собор, на який прибуло 375 архиєреїв. Архиєреї (переважно грецького походження) вирішили, що віра Христова буде більш привабною, коли буде збагачена ритуалами тими, що були у храмах Богів Зевса, Аполлона, Посейдона, Атени, Деонисія.

У храмах Деонисія (Бога виноградників) була свята євхаристія: греки у храмі при­чащалися виноградним вином (кров'ю Бога Деонисія), і п'яніння вони пояснювали як про­яви святої євхаристії. Грецьке слово «євха­ристія» значить «благодарність», «вдячність».

146. І на 7-му Вселенському Соборі архи­єреї постановили впровадити і в церкву Хри­стову «Тайну святої євхаристії». Імператор Ірина (дружина імператора Лева 4-го) була греки­нею, виросла вона в Атенах під опікою мона­хів. Ставши імператором, вона дозво­ли­ла тим монахам, які втекли з Константино­полісу, повернутися до монастирів. Наприк­лад, в Константинопольському Студитському мона­сти­рі було тільки 12 монахів. Вони роз­біглися тоді, як імператор Константин 5-й був дав на­каз роздягненого монаха зв'язувати з роз­дягненою монашкою, і водити їх по вулицях.

Тепер у Студитському монастирі знову живе тисяча монахів, вони славлять імпе­ратора Ірину.

147. Ритуали старогрецької релігії, які були на 7-му Вселенському Соборі звеличені патріярхом Тарасієм, імператором Іриною і її сином, та архиєреями (греками), розгнівили Рим. Папа Лев Третій (795—816), щоб відріз­ни­ти себе і латинську церкву від констан­тинопольської, поголив бороду. Архітектам церкви Христової стало зрозуміло, що зви­чайний народ ніколи не вникав у глибини богословської науки. Він змучений борнею за хліб насущний, шукає спочинку і розваги, і знали про це давні імператори Риму. Потрібні церкві Христовій колоритні зворушливі свята, які б нагадували старі римські карнавали, обходи з свічками храму Юпітерового.

148. Андрій Лихеринський, живучи в по­стійному недоїданні, має багато видінь — явище галюцинаційне. Є в його видіннях зво­рушливі образи, на основі його видінь церква Христова утвердила свято Покрови.

У 813 році було придумане врочисте свято Богоявлення. Папа Григорій Четвертий при­думує «свято всіх святих».

149. Імператор Лев 5-й (813-820) відмо­вив­ся цілувати ікону Бога Христа, яку йому підніс у святій Софії патріярх Никифор. Імператор сказав, що християни поділилися на дві во­рожі групи — одна група християн цілує ікону Бога Христа, а інша — кидає її в болото, топчеться по ній, зве її ідолом. Хіба може бути Візантія міцною, маючи таку віру?

Патріярх Никифор в 814 році у своїй па­латі зібрав архиєреїв, щоб осудити імператора Лева 5-го. У 815 році архиєреї організували обхід навколо святої Софії, несучи в руках сотні різних ікон. Монах (архимандрит Фео­дор Студит) також улаштував шумне свято в честь ікон. Імператор Лев 5-й отримує в палаті дари, йому привезені з Києва гре­ками-купцями.

150. Греки-купці кажуть імператорові, що Київ — град дуже багатий, має великий торг. На торзі купці з Ірану продають шовк, купці з Риму продають оксамит, а купці-греки про­дають паволоки, аравійці продають мечі, при­везені з Дамаску. Українці (русичі) кажуть, що в них є все, вони від чужинців нічого не хочуть, є в них бажання, щоб чужинці були їхніми приятелями. Вони вгощають чужинців хмільним медовим узваром, страва у них смачна і дуже поживна. У них є золоті миски. У них дуже пошановані їхні воїни, і особливо ті, які мають шрам на обличчі.

На питання імператора Лева 5-го греки-купці відповіли, що кияни кажуть: «Ви на полотні і на дошках намалювали юдейця Ісуса в грецькій одежі. Привозите такі ікони до Києва на торг, хочете від нас круг воску чи міх пшона за ікону Бога? Дай міх пшона, ма­тимеш Бога Христа, правдиву віру матимеш, рай на небі матимеш». Вони (кияни) такі слова кажучи, голосно з нас, греків, сміються, дурними людьми нас називають, обманцями, жебраками. Вони нам дають міх пшениці, а ікону Бога Христа не хочуть брати, кажуть, що вони не захоплюються привезеними з Візантії божествами.

151. Імператор Лев 5-й оглядав дари, при­везені з Києва: горючий камінь (чудодійний янтар) — мрія для принцес Візантії, білі, як перший сніг, і легкі, як вовна, хутра горно­ста­єві, хутра соболеві, хутра лисячі. Яка розкіш? Киянки одягаються пишно, у вухах мають усе­рязі (сережки) золоті, діямантові, рубінові, за­каблуки окуті золотом. Що зробити, щоб Київ навернути на віру візантійську, щоб у Києві був грек-митрополит — наставленик Візантії?

Греки-купці сказали, що в Києві є купці-араби, які, так як і юдеї і кияни, сміються з візантійських ікон-ідолів.

152. Імператор Лев 5-й наказав ареш­тувати патріярха Феодора, який поклоніння іконам ставить вище справ Візантії, і дати патріярхові сто ударів ремінням.

Архиєреї святої Софії відчули, що й вони будуть биті, і організували змову — вранці 25 грудня (на різдво Христове) 820 року імпе­ра­тор Лев 5-й умер — ніж стримів у його спині.

Імператор Михаїл (820—830) випустив патріярха Никифора і архимандрита Феодора Студита з в'язниці і сказав, що він не карає тих, які б'ють поклони до ікони Бога Ісуса і не ка­рає тих, які викидають ікони Бога Ісуса на смітник. Він журився, бачачи, що Візантія са­ма себе виснажує церковними суперечками. Він пробує християн мирити, та бачить, що вони самі на себе дихають такою ненавистю, що при кожній сварці на вулицях Констан­ти­­но­полісу зчиняються бійки. Купці (прибулі з Києва), приглядаючись до бійок, кажуть: «Гре­ки, маючи правдиву віру, правдиво один одному голови розбивають і всіх порядних лю­дей дикими варварами називають. У нас, у Ки­єві, ніхто за справи віри не сперечається, зем­­ля — мати наша, небо — батько наш, ми — їхні діти, Дажбог нам дає світло, тепло, ми в Даж­бога нічого не просимо, усе, що Дажбог дає, приймаємо і хвалимо Дажбога за дари святі.

153. Імператор Феофил (830— 842) дав на­каз, щоб монахи ставали військовиками, Ві­зан­тія має таке мале військо, що не спро­можна боронити себе. Монахи, почувши про наказ імператора, порозбігалися. Розгніваний імператор Феофил наказав поруйнувати мо­настирі 20 січня 842 року він умирає загад­ковою смертю.

І стало ясно, що Феодора (жінка Феофила) була таємною приятелькою монахів і при їхній допомозі тепер вона сіла на престіл імператора Візантії, біля неї її малолітній син Михаїл. У грецьких анналах зазначено, що в ці часи русичі (українці), дізнавшись, що Ві­зантія не має імператора, «завоювали Кон­стантинополіс». Оглянувши місто, вони по­вер­нулися до Києва.

154. 18 червня 860 року воїни України (Ру­си) на 20 кораблях причалили до Констан­ти­нополісу. Імператор Михаїл 3-й (842—867), син імператора Феофила, кволий і переля­ка­ний, відкупився, пообіцяв давати Києву дани­ну і кращі місця на торзі в Константинополісі для купців-киян.

Архиєреї винесли з святої Софії ікони Бога Христа, архистратига Михаїла, Богородиці Ді­­ви Марії і просили українців (русичів) при­йняти віру візантійську.

Константин Багрянородний (внук імпе­ра­тора Василія Першого) у «Життєписі Василія Першого» пише, що українці (народ скит­ський) не хочуть приймати візантійської віри.

 

ДЕНЬ 18

 

1. О заклопотані діти плянети Земля — які ви багаті: і святощі, і гріхи ваші — це природа безпосереднього життя вашого. Так є: люди стають богами, боги стають людьми. Дій­сність стає легендою, легенда стає дійсністю.

Орь і Лель — дійсність і легенда. Зара­тустра і Будда, Крішна і Конфуцій, Христос і Могамет — дійсність і легенда. Сонцеград (град Кия), Бенарес, Єрусалим, Рим, Кон­стантинополь, Мекка — дійсність і легенда.

Є в легенді дійсність, і є в дійсності ле­генда. У жорстоких людей жорстока дійсність і жорстока легенда. У благородних людей — благородна дійсність і благородна легенда. Народ без легенди — значить народ без уяви. Народ поневолений чужою уявою не має права розвивати свою уяву.

2. Мати-Земле моя, я твій син. Так є: коли притулю вухо до грудей Твоїх, чую гомін віків — чую легенду Первосинів і Перводочок України (Руси).

І в легенді цій я бачу своє перед­народ­ження, я з Орем стрічаю сонце на березі Дніпра, веду задушевні розмови з волхвами у Київському Священному Гаю, де біля Врат Слави вдень і вночі горить Вічний Вогонь Духа Предків.

З вершниками я лечу росяними духмяними степами, щоб стримати хід вторжників-ромеїв. У ратньому бою мені під ноги падає сонце — з моїх грудей пливе кров у груди Твої, мати-Земле моя. І я в Тобі стаю Тобою. І Ти, мати-Земле моя, з сонця і крови свого «я» знову родиш мене.

І я, перевтілившись, живу у світлих очах потомків моїх — я — вони, вони — я. І інтуїцією мого «я» я чую (чую не розумом і не чуттями), чую навиками, які мені, як скарб надмудрости, мої предки передали — бла­гословення Дажбоже чую. І благословенням осяяний дарую внукам легенду віків.

3. «Варварська Україна (Русь) підняла меч над двоголовим орлом Візантії! Три тижні тому до Константинополя привезені з Атен вино, масло, мідь, з Колхиди — золото, тка­ни­ни і раби, з Гераклеї — хліб і бавовна та фініки з Месопотамії, з Нікеї — срібло, з Кипру — папірус, з Лесбосу — вино, з Ольвії — риба і хліб, пірати привезли ладан, миро, дорого­цінні каміння, янтар.

І, о непорочна Діво Маріє, суворі, як рим­ський ідол Марс, мечоносці України (Руси) оточили кораблі. І ні дзвони святої Софії, ні армія нашого імператора їм не страшні. Вони навантажили скарби на свої кораблі. І сказали: «Ромеї, не вторгайтеся на наші землі, не примушуйте нас бути месниками». І попливли вони до земель своїх» у град Кия, де вічний холод, де вічна тьма північна. З снігу ґоґи і маґоґи — русі аборигени родяться, не­скоримі скитські епігони!» — сказав Візан­тійський патріярх Фотій, читаючи Езикіела у святій Софії 860 року.

4. Оріяна (Україна-Русь) квітуча долина плянети Земля. Вона осяяна лагідним сонцем — влітку немає великої спеки, взимку немає великого холоду.

«Діти Дажбожої України (Руси) поставили на коліна христовірну Візантію, щоб ша­нувала сусідів своїх», — сказали воїни-кияни. І Візантія їм дала данину. І вони (внуки Дажбожі) з великими скарбами прибули до Києграда.

Кияни слово «внук» (від ведійського «ану­ка») вживали в значенні «помічник», «залеж­ний». І коли вони казали «внук Дажбожий», то розуміли «помічник Дажбожий», «залеж­ний від Дажбога».

І коли дід казав «мій внук», то він розумів «мій помічник», «той, хто йде після сина мого», «заопікований мною», «Ми внуки Даж­божі» значить «Ми помічники Дажбожі».

5. Воєначальники (атімани) стрілися у київському Священному Гаю. (Там, де тепер стоїть Києво-Печерська лавра, був Священ­ний Гай). У Києві Священним Гаєм називався той Гай, в якому були Могили Предків. Біля Могил Предків у Великодні дні сходилися кияни, несучи писанки, квіти, печиво і вар. (Грецьке слово «лавра» значить «вузький прохід», «сліпа вулиця». Греки на сліпих вулицях будували кам'яниці з напівтемними комірками для монахів. І така кам'яниця звалася лаврою).

У Священному Гаю біля Врат Слави ве­ле­людно. Стоять у шоломах атімани, знаме­но­носці ставлять бойові знамена. (Врата Слави — це врочисте місце, де цар звичайних воїнів, у боях прославлених, обдаровував золотими мечами і наіменовував їх десятниками і сот­никами).

Коли святато Божедар, пророк віщий, під­няв Знамено (триєдину блискавицю — три­зуб), у Гаю стало тихо. Божедар сказав: «Си­ну­ли мої, мужні, богатирі землі Дажбожої, яр-тури і буй-тури! Славлячи Дажбога, ви з сла­вою і скарбами повертаєтеся до рідних вогнищ».

6. «І стрінуть вас чада ваші, роди ваші. І племена ваші вийдуть з піснями на доли і подоли. І лелі світлоокі вклоняться вам, хліб-вар даючи. І рани ваші поцілують старшини вогнищанські.

Буй-тури і яр-тури, славна знать багатої землі нашої! Воістину кажу вам: "Живіть мирно з Богами рідними (з ріками, лісами, джерелами, полями). І славте їх. І щодня па­м'ятайте — ви і Боги ваші зріднені з Духом Предків і з диханням матері-Землі.

Дбаючи про мир, куйте мечі. Земля, яку нам навіки-вічні передали родителі Орь, Кімер, Скит, Сармат, Радогост, Мисокій, Бож, Рус і Кий, багата медами і молоками. Багата зерном і м'ясивом"».

7. «І риб сила-силенна в наших ріках солодководих, лебединих. Качки в очеретах своїх дітей виколихують, з вираю до нас прилітаючи. На степах наших стійла усякого скоту. Щоб жити у таких розкошах, треба мати великий розум. Люди з малим розумом у розкошах стають лінивими. І слабнуть. Хво­ріють, як вода стояча.

Щоднини пам'ятаймо — навколо земель Вітчизни нашої живуть чужі голодні язики. На півдні, де живуть ромеї, які з білого каменю богів роблять, або на дошці їх малюють, лежать горби, спалені сонцем. І влітку там річки висихають, скотина гибне. І гибнуть люди від голоду і спраги, є земля Сицилія, де ціле літо люди дощу не бачать.

8. Заповітно кажу вам — щоб наші небесні й земні скарби були нашими, щоб наші Боги були нашими, щодня тримаймо мечі напого­тові. Коли, на пребагатій землі живучи, розніжимося і обростуть салом наші м'язи і серця, зайди будуть вас бити нашими мечами у наших домах.

Вторгнуться до нас ромеї — ромеї хліб щоденний здобувають мечем. Араби з пус­тинь прийдуть, прийдуть перси і тевтони. І сядуть вони на наших землях і синів наших запряжуть як скотину в ярма. І непокірних синів наших продаватимуть у рабство. І, щоб вони не тікали, їм очі за ро­мейським звичаєм повиколюють, сліпі раби молотитимуть зерно їм.

І з домів наших виводитимуть наших доньок і на наших очах соромитимуть. І ми ридма ридатимемо та сил не матимемо бо­ро­нити їх. І везтимуть доньок наших на яр­мар­ки. У гаремах арабських, у монастирях хрис­тиянських високо цінуються миловидні ки­ївські дівиці.

9. «О Сонце — святилище неба нашого! Освічуй і грій наші поля і ріки, наші душі і наші серця, ми твої діти. Так, як життя ди­тини-сисулі пуповиною з'єднане з життям матері, так і ми, внуки Дажбожі, кров'ю на­шою і пуповиною нашою, і диханням нашим, і животом нашим з'єднані з Сонцем, Небом і Землею нашими. Слава вовіки і віки Богові батьків наших!»

Святато (священний тато) Божедар від аті­манів отримав дари (срібло, золото, папі­рус і шовкові тканини). Дари приймаючи, він виголошував імена воїнів, які прославилися у ратніх походах: Дибач, Лілат, Слава, Крит, Полян, Крилач, Карпан, Злотодан, Дубар, Пі­тан, Свадан, Хвала, Ростун, Триріг, Страдач, Свара, Пложан, Яма, Радогош, Магавар, Лі­тун, Двавар, Родан, Горун, Сила, Сват, Вог­недар, Водотрав, Громовик, Листвич, Живо­рід, Білотур, Ладомир, Магавідь, Світокол, Ростичар, Косака, Вишезор, Колодій, Трисад, Каспаса, Орімир, Кий, Славутич, Листвич, Да­рава, Тапа, Ліпак, Пава, Снага, Ман, Суш­ка, Сарпа, Кривуля, Дівер, Рава, Ус, Скол, Мольба, Варан, Коласа, Чара, Колодій, Тато­мир, Дан, Паликоп, Стоян.

10. В Оріяні (Україні-Русі) двадцять сім вогнищ (царств). І ці царства очолені царями. І сини і внуки знають: життя їхнє почалося від Тата Оря і Мами Лель. Три тисячі п'ятсот літ перед вторгненням Дарія (царя іранського) вже на землі Оріяни (України-Руси) потомки Оря і Лель мали самостійні царства.

І кожне царство мало гради і храми (храми-селища) і ріки, і ліси, і гори. І на пасо­вищах — незчисленна кількість корів, овець. Біля селищ — пшеничні поля, оподаль — паслися мирно дикі коні.

На берегах густі росли коноплі. На горо­дах — просо, сочевиця, часник, цибуля. У ті­нистих лісах земля була покрита грибами, ягодами.

І кожне царство (плем'я) жило як одна родина. Усі юнаки — то брати, усі юнки — то сестри, і всі вони були дітьми в очах старих людей. Старі люди щиро поважалися, бо вони все знали — великий життєвий досвід вони передавали з роду в рід.

Велике селище — один рід, селище має лікарів, повитух, піснярів, казкарів, гопарів, погодників, зброярів. І має славних ткаль і вишивальниць.

11. Сьогодні ми кажемо «брат», у древні часи слово «одноплемінник» було синонімом слова «брат». Слово «плем'я» постало від слова «плід». Одноплемінники — значить одно-плідники. Колосок, який має п'ятнадцять зернин, народжений з однієї зернини — з одного плоду.

Усі жителі вогнища вірили (і рідна віра їхня була життєвими досвідами освячена), що вони походять з одного плоду. І тому в них була розвинена кровна єдність — підсвідома спонука самозбереження. Усі жили однією радістю і одним болем — усі за одного і один — за всіх. І єдність їхня була властива харак­те­рові їхньому — і тому вони були об'єднані, нічого про єдність не говорячи.

12. І сьогодні археологи знайшли оборонні вали оріянських племен. Знайдені житла — знай­дені зброя, керамічні вироби, жіночі при­краси, стріли, збруя, вози. Знайдені жертов­ники. Де знайдені?

Знайдені руїни оріянських царств біля Чер­кас, біля Трипілля, біля таких сьогоднішніх міст і сіл: Савран, Нова Чортория, Моства, Красногірка, Райки, Городське, Паволоч, Ко­ло­дяжне, Шипинці, Стара Будда, Усатове, Крі­пець. Залісся, Поливанів Яр, Віталівка, Гри­нівка, Лука — Врублівська, Красноперівці, Криничка, Студениця, Волинцеве, Озаринці, Кам'яний Брід, Високе, Варковичі, Велика Мокша, Дубляни, Гатне, Стрітівка, Чаплі, Середній Стіг.

Сміла, Потік, Скеля, Перун, Колодисте. Ступки, Млинище, Комарники, Грушка, Пе­решори, Кремінна, Завадинці, Запоріжжя, Ви­шеньки, Ставищани, Народичі, Хотянівка, Ка­м'янка, Дзвонецька Балка, Борислав, Вов­ниги, Львів, Ужгород, Станіслав, Тернопіль, Роксолянське Городище, Білозерське Горо­дище, Суми, Богоявленське, Сваром'я, Рівне, Попельнасте, Недогарки, Журавлівка, Сва­то­ве, Лихачівка, Любимівка, Вербівка, Трояни, Цвітне, Пересечень.

13. Геродот (485—425 роки «до нашої ери») у своїй «Історії» пише, що ніякий ворог, що вторгався у Скитію (Україну-Русь), не міг погордитися успіхом. І знали про це греки.

І він (Геродот) пише, що наймогутніший у свій час імператор Дарій (володар Ірану) і покоритель земель грецьких, вторгнувшись на землі Скитії (України-Руси), потерпів поразку і рятував своє життя втечею через Босфор. Сучасник Гіппократа (460—372 роки «до нашої ери») історик Фукидит пише, що скити (українці-русичі) найчисленніший народ, і царство їхнє таке могутнє і велике, що з ними не може зрівнятися жодний народ не тільки Европи, а й Азії, і ні один народ сам не в силі перемогти скитів (українців-русичів).

14. Київ — найстаріший град людей білої раси, двадцять тисяч літ тому тут жили світ­лоокі роди. І Київ спочатку звався Сур'я­гра­дом, що значить — Сонцеград, або — град Сонця.

Тато Орь заснував град з синами Гату­силом, Атівірою, Сумером, Гудеєм, Критом, Горинем, Парсом, Медеєм, Ліпаком, Сакиєм, Сарматом і Каспасом.

І потомки назвали град Оря Сур'яградом тому, що коли вийти на світанні на гори Дніпрові, то з гір найкраще видно схід сонця. І весною тут найраніше воскресає земля — на горбах тане сніг і чорнозем покривається квітами і травами.

15. І був Сур'яград славний домами, доми стояли на горбах у дубових гаях. Вони були покриті соломою, очеретом, стіни були з глини і лози. І були з дубових балок.

Оріяни (першотворці і першожителі Сур'я­граду) не любили каменя. Камінь — тяжкий і холодний. І непривітний, не життям народ­же­ний. Дерево тепліше й привітніше, і рідніше, і тому вони (оріяни) свої доми ставили з дерева. Дуб — священне дерево, і доми дубові звалися священними (світлими).

У домах були печі, які ми звемо «три­пільськими», вони й тепер є в наших хатах.

На лежанках лежали шерстяні покривала, соболеві хутра, на долівках — рогожані ковдри або — ведмежі хутра.

16. Біля стін у шкіряних міхах стояли сушені горіхи, просо, пшениця. На жертках і на стінах висіла (літом на сонці сушена) риба, висіли на шнурках гриби, у вінки заплетений часник, цибуля. І тут же — сушений полин, по­дорожник, мак, ганус, липовий цвіт, кмін, горицвіт, ромашка, льон, безсмертник.

У дзбанах стояв мед з степових квітів, мед липовий, мед з вовчеягідника — отруйний, але й лікувальний він. На підвищенні, там, де були зерна пахучих квітів (у домі, де жив волхв), стояв дзбаночок з бобровою стру­ме­ною дорогоцінною. І, щоб струмена зберегла якість, дзбанок був щільно облитий воском. З Риму й Атен прибували посли, щоб дістати боброву струмену — цілющий лік для пат­риціїв.

17. У домах, де жили воїни, на стінах висіли мечі, щити, наконечники стріл, бойові сокири. Мечі були зроблені рідними ковалями. І були привезені з чужих земель. Атенці, сирійці і ромеї привозили мечі і вина до Сур'яграду та золоті прикраси, щоб дістати воску, соболеві хутра, ліки. Ромеї, які хотіли жити у Сур'я­граді, і мати свої золотарні, платили данину цареві Кию. І Кий, маючи скарби, ставив нові доми. І в них селилися купці. І по рідних, і по чужих землях ішла слава про град Кия.

Кий — Потомок Оря, і рід Його великий: над Дніпром численні селища огороджені високим частоколом. У селищах є зброярі, теслярі, золотарі, ткачі, гончарі. Є й дружини зброєносців — усі вони кровно зріднені з Києм. Кий — цар (вогнищанин).

858 рік. Атімани (воєводи царств оріян­сь­ких) з скарбами тепер з'їхалися, розташу­вавшись на Хрещатій долині. І тут коні лишили, а самі пішли до Священного Гаю.

Атімани у Священному Гаю обмір­кову­ва­ли, що ромеї, які живуть у Константинополі, набігають на наші степи і ловлять юнаків і юнок. Зв'язують їх і відправляють у Херсонес на продаж (у рабство).

І втікачі, які прибули з країни Болгар, опо­відають, що ромейський цар Михаїл вторг­нувся на землі болгарські. Болгари не мали сил боронитися і з горя мусіли стати хри­сти­янами — ромейські єреї їх хрестили. І казали їм: «Ви болгари, а віра у вас Київська, тепер ви маєте віру християнську, і тому ви є людьми ромейськими».

18. У Священному Гаю атімани вирішили, що треба споруджувати всюдихідні лад'ї, (шестиколесні невеликі кораблі). Кораблі можуть їхати по суші, їх тягнутимуть воли або коні. А прибувши до ріки чи моря, кораблі пливтимуть — колеса їм даватимуть рівно­вагу.

У кожному кораблі сидітиме тридцять чи сорок воїнів. Щити будуть прикріплені до зовнішніх стін, спереду стоятиме знамено Дажбоже (тризуб мідяний або зроблений з товстих просмолених мотузів).

19. 882-го року прибув з Новгорода до Києва воєвода Олег. Він у Священному Гаю почоломкався з святатом Божедаром. І поцілував знак Дажбожий. Атімани, знаючи, що Олег — воєвода смілий і мудрий, поо­бі­цяли нові лад'ї спорудити і військо підсилити новими воїнами.

І пише літописець, що не сотні, а «тисячі кораблів» було споруджено. І частина їх сто­яла на колесах у селищах, а частина вже була спущена на воду — лад'ї погойдувалися на бе­резі Дніпра. Олег з царевичем Ігорем оглядав мечі, які навантажувалися на кораблі (лад'ї).

20. Атімани вели воїнів з Древлянії, Ради­мичії, Полянії, Сіверянії, Дулібії і степових царств Дону і Кубані. Греки усі ці царства називали Великою Скитією.

У Священному Гаю до атіманів і воїнів промовляв святато Божедар:

«Мечоносці — помічники Дажбожі! Сила наша тільки тоді буде сильною, коли ми ути­хомирюватимемо ворогів наших. І будемо вчити їх коритися нашій правді. Покажіть Небові й Землі, що наша правда усім людям на Землі потрібна.

Не зганьбіть зброї, не зганьбіть свого ро­динного вогнища. Не зганьбіть могил Предків своїх. Триєдина святість Первотата Оря і Пер­воматері Лель у ваших руках. Безстрашним чином помагайте Дажбогові тримати на Землі Правду і Волю».

21. «І бийтеся так, щоб після кожного бою сила ваша сильнішала, зброя ваша славні­ша­ла, життя ваше багатшало. Усі на світі люди добрі славитимуть перемогу вашу. Ваша пере­мога — це перемога тих, які хочуть на волі родитися і на волі умирати!

Ви, внуки Дажбожі, ростом вищі як ромеї, кров ваша бадьоріша тому, що ви родитеся і живете на бадьорішій землі, де сонце не змучує спекою, де води джерельні і трави соковиті, де поля багаті повноколоссям, де могутні тури гуляють, де красою і швидкістю буйногриві коні уяву людську хвилюють.

Життя — це час і дія, прогайнований час — значить прогайноване життя. І той, хто життя прогайнував, бо нічого доброго для рідних людей не зробив, щезає безслідно — кому потрібний порожній колосок?

Дійте, дійте, дійте! У дії сила прибуває і ро­зум багатіє. І ніколи не захоплюйтеся чужими законами, чужими обрядами, чужими вірами, чужими богами, чужою красою. Орел кра­си­вий, має він орлину красу. Лев краси­вий, має він левину красу».

22. «Мудрі народи тому є мудрими, що зве­личують віру батьків своїх. У вірі батьківській є совість батьківська, мудрість батьківська, лю­бов батьківська. У жолудеві живе дуб мо­гутній, у вірі батьківській живе наша сила могутня.

І греки-ромеї знають, що віра батьківська — сила велика. І щоб ви сили великої не мали, вони казатимуть вам, щоб ви вірили юдейцеві Ісусові, бо Він є добрим, правдивим Богом, розп'ятим на деревині.

Воістину кажу вам — там, де люди людей на деревині розпинають, там, де люди людей, як скотину, на торзі продають, розп'яті люди і Бог у них розп'ятий.

Бог є там, де люди добрі, правдиві, мирні. Бог України (Руси) — правдивий Бог, бо і земля в нас є правдивою землею, і небо наше є правдивим небом, і люди наші є правдивими людьми. Світло бо від Світла походить!»

23. «Треба не серце, а камінь в грудях мати, щоб рідного брата купцям у неволю єгипет­ську продати», — так я вчора сказав грекові, який у Києві людей наших на віру юдейця Ісуса улесливо навертав, кажучи, що Бог один, а кияни багатьом Богам вірять і їм вони поклоняються, і тому вони неправдиві люди.

Так, у нас в Києві є наші рідні Боги, а ми є їхніми рідними дітьми. Наші Боги — вірні при­ятелі наші, і з ними ми живемо як одна дружня велика родина. Безсовісний той чужи­нець, який загощує у наш гостинний дім, і при наших дітях наші порядки і наші звичаї обмовляє.

Богами нашими є Сили Землі нашої, Богами нашими є Ріки, Гори, Ліси, Вітри наші. Богами нашими є Весна, Літо, Зима, Осінь наші. І без них ми не хочемо жити, Бог значить Датель Буття, є Буття — є Життя. Є життя — є люди.

Греки-ромеї на дощині намалюють юдей­ця Ісуса з образом на дереві замученого чоло­віка напівголого і кажуть: «Це Бог правдивий, раби зі страхом і трепетом підступіте, віру правдиву матимете!» А я кажу: «Там, де страх і трепет, то не тільки правдивої віри немає, а й думання страхом затьмарене. Закони юдей­сь­кі — правдиві чи неправдиві — нам не потрібні, бо ми люди мудрі, а мудрі люди тому й є муд­рими, що в них є свої закони — свій шлях життя».

24. «Благословляю правдоносні мечі ваші! Без перемоги не вертайтеся. Хто вмирає в бою за Бога України (Руси), той смертю смерть перемагає і знову народжується, і безсмертніє у безсмертності Роду свого.

Хто в бою з переляку меч з рук випускає і здається в полон, стає рабом. Хто є рабом на цьому світі, той буде рабом і на тому світі.

Внуки-помічники Дажбожі, поцілуйте мечі свої і мечами поміняйтеся, поцілунок — лю­бов. І землю-Матір поцілуйте. І матерів поці­луйте. І муж жену хай поцілує. І наречений наречену хай поцілує, життя нове з нею зачинаючи.

Ідіть, прийдіть і поставте гречинів-ромеїв на коліна, щоб вони не вторгалися на святу землю України (Руси)! Дажбог, праведний Бог батьків наших, іде з вами, ви переможете!»

25. 2000 кораблів (лад'їв) стоять біля Києва на берегах Дніпра. Літописець пише, що «в кожному кораблі було тридцять або сорок воїнів».

Після промови святата Божедара, а це вже була передвечірня пора, воїни ішли до берега, де стояли кораблі, навантажені щитами, стрілами, мечами, печеним м'ясивом, солоним салом, медом, зерном, сушеною рибою.

На березі рядами стояли коні. І ходили озброєні воїни. І на горбах, де стояли жінки, діти, діди, горіли смолоскипи. Горіли ясно і врочисто — був тихий вечір. І далеко у степах було видно Київські вогнища. І люди прибу­вали на човнах і на возах з сусідніх селищ до Києва, щоб ранком проваджати в ратню дорогу воїнів.

26. Скандинавці-варяги були охоронцями при дворі імператора в Константинополі. І мандрівні озброєні купці (прибулі з Сканди­навії до Києва) також звалися варягами.

Варяги і греки, які були купцями, і крам свій продаючи, намовляли киян зрадити віру батьківську і прийняти віру грецьку, стриво­жилися. Вони побачили у Києві багато тисяч воїнів прибулих з володінь (царств) України (Руси).

Володіння (царства) України (Руси) жили незалежним життям. І простори у них не були великі, бо розміром рівнялися таким країнам, як теперішні держави Лібанон, Коста Ріко, Ґватемаля, Ізраель.

Українська (Оріянська) імперія ніколи і ніким не була покорена. Ні Іран (Персія) Дарія, ні Греція Олександра Македонського, ні Рим Траяна не мали сил заволодіти землями внуків Дажбожих. Вони (чужинці) постійно вторгалися на південні береги Української імперії та, мечі свої поламавши, верталися без­славно додому.

27. Варяг Хведір і його брат Аскольд та грек Афанасій (він казав, що є купцем, та справ­ді був архиєреєм-шпигуном з Констан­тинополя) насвітанку сіли на коней, укравши їх у атімана Улеба.

Вони галопом летіли на південь. Та їх стри­мали атіманські ратаї, і привели до Києва. І атіман Улеб спитав царя Олега, що робити з спійманими варягами і греком?

Олег сказав, що атіман Улеб може їх покарати. Улеб відібрав мечі у варягів та коли хотів у Афанасія взяти книгу, то Афанасій сказав: «Святу Євангелію християнин не дає варвару на зневагу».

Атіман Улеб покликав волхва (віщуна Ма­гадара), щоб він пояснив, що в тій «Євангелії» написано? Волхв Магадар умів читати по-ромейському, бо дванадцять літ перебував у неволі в Константинополі. Він сказав: «Вар­варе Афанасіє, ти спішив повідомити пат­ріярха Візантії, що Україна (Русь) Дажбожа іде, щоб бити ромеїв? А чому, скажи, варваре-христовіре, ромеї крадуть на наших полях скот наш? І крадуть синів і доньок наших, і продають їх у рабство? Варваре-христовіре Афанасіє, у нас на Дажбожій землі скотина більше пошанована ніж у вашій Христовій землі людина. У нас є свята, і коли ми свят­ку­ємо, то і коні, і корови, і вівці святкують — ми і їх годуємо у святкові дні святковою їжею».

28. І волхв Магадар, тримаючи «Єван­ге­лію», говорив: «Хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому й ліву. Чуєш, христовіре Афанасіє, ти цієї низької рабської правди учив киян на ярмарку в Києві. Ти киян обдурював, бо учив їх тієї віри, яку ні ти, ні твої імпе­ра­то­ри, ні твої патріярхи не практикують. Ти кия­нам казав, що юдеєць Ісус — Бог правдивий учить: «Любіть ворогів ваших, робіть добро тим, хто ненавидить вас. Усяка бо влада Бо­гом дана». Чуєш, ромеє-чолобитнику розп'я­того Бога Ісуса, «усяка бо влада Богом дана?» Влада, яка є в Україні (Русі), Богом дана. Чо­му ти нашу владу, Богом нам дану, хочеш на нашій землі зневажати, сатанинська твоя віра!»

29. Улеб сказав архиєрею Афанасію: «Пі­деш з нами, Афанасіє. І коли ми наблизимося до пишного війська ромейського, ти підеш вперед. І ти, «Євангелію» піднявши, скажеш: «Ромеї-варвари, усяка бо влада Богом дана! Не беріть мечів у руки, хто бо меч візьме, від меча погибне — так говорить благий Ісус Хрис­тос!»

Архиєрей перехрестився, поцілував «Єван­ге­лію» і сказав, що перед боєм кликатиме ромеїв до покори. Варяги (християни) були приведені до царя Олега і він сказав їм: «Живете на землі нашій, їсте хліб з рук наших гостинних, і християнську змову чините проти нас. Хай підступні ноги ваші більше не торкаються до святої землі нашої».

І варяги (ромейські шпигуни) були пов'я­зані і вкинуті в корито, корито пливло по Дніпрі, а коли причалювало до берега, то люди відштовхували його.

30. Туман котиться по воді. Тихо похиту­ються кораблі. І коли у Дніпрянських діб­ровах на світанні защебетали птахи і небосхил почав горіти, ніби з незвіданих глибин Дніпра (Славути) виринуло світило (Сонце) Даж­боже. І засіяли Київські гори. І в граді Кия озвалися мідяні сурми, і заграли гуслі, і загули бубни.

І тисячі людей, святково одягнених, спі­ши­ли до Дніпра. Ішли столітні діди, ішли матері, ішла молодь. І рядами ішли у білосніжних льолях, уквітчані росяними степовими вінка­ми, дівчата ясні, як ранок. І сонце золотило їхні русі коси, їхні румяні лиця. Усі вони вийшли на гору і перед сходячим сонцем ста­ли на коліна і молилися до Бога батьків своїх.

І коли святато Божедар поцілував землю, всі поцілували. Воїни брали жменю землі з собою, щоб носити її біля грудей, і щоб вона (рідна землиця) лягла на груди воїна поляглого в бою. І коли він прийде у Царство Духа Предків, то Мати Лель і Тато Орь, оглянуть землю біля рани його і пізнають по землі кров'ю окропленій, що він потомок їхній і приймуть його в Духовне Царство своє.

31. І коли на київській горі цар Олег підняв меч, то меч почав горіти, підпалений сонцем, волею Божою благословлялася зброя. І аті­мани підняли мечі, стоячи на лівому і правому берегах Дніпра. І загриміли сурми, і громом озвалися бубони.

Воїни сідали на баскі коні. Матері, жінки і наречені благословляли їх, долоні перед серцем складаючи і чоло склоняючи. І кидали коням під ноги квіти духмяні.

Воїни, ті, що сидять на кораблях, уже відчалюють від берега. І чи то груди у них богатирські, чи серця у них левині, чи жили у них турські — їхня пісня лунала могутня, роз­лога, як світ. І пісню їхню почули люди і Небо й Земля. І на хмарах громом озвалася пісня їхня і по степах різнотравних вітри понесли їхню пісню ратню, пісню, Богом вітану.

І наречені знімали з голів своїх вінки і кидали їх на хвилі Дніпрові. Пливли вінки, і воїни списами з води брали і тримали їх на грудях своїх. І шум Дніпрових хвиль, і щебет древніх гаїв Дніпрянських, і слова прощальні, і пісні, і збуджене биття сердець, і сльози, і трепет уст дівочих, і молитви волхвів, і сурми голосні, і баских коней іржання — усе творило між Небом і Землею нескориму торжественну симфонію життя.

32. Ішли дні. І коли ромеї (хитроулесливі греки-ортодокси) ранком у тумані побачили біля мурів Константинополя могутню флоти­лію Великої Скитії (воїнів Української імпе­рії), вони вийшли, взявши у святій Софії ікону Ісуса, ікону Марії та Варвари.

Атіман Улеб, побачивши ікони і озброє­них ромеїв, і чорноризних константино­поль­ських архиєреїв, сказав архиєрею Афана­сію, що стояв біля нього, щоб він підняв «Єван­гелію» і рік слова євангельські.

Архиєрей Афанасій сказав, що вийде на сушу і на суші скаже ромеям, щоб вони мечі склали. Та коли він вийшов на сушу, то пе­рехрестився і, піднявши поли, почав кричати, що варвари у жертву своїм ідолам принесли варягів Хведора і Аскольда. Атіман Улеб пус­тив стрілу і Афанасій упокоївся.

33. 907 рік. Константинополь. Архистрати­ги візантійські стрілися з атіманами України (Руси). І підійшовши до Олега, поклонилися Йому і сказали: «Від імени імператора Лева просимо, не бери столиці, полісу Констан­тинового. Візьми від нас дань, яку хочеш».

І ромеї принесли печених овець, маслини, оливок. І тут же поставили дзбанки, наповнені винами, і видно, що дзбанки були принесені з святої Софії, бо на них були намальовані хрести і образи Богородиці Марії.

І цар Олег дав наказ трьом воїнам-ромеям і трьом єреям, які стояли з хрестами, щоб вони пили вино. І вони (може для них таїна була незнаною) охоче пили вино, і на них пильно дивився Олег. Напившись вина, нещасні ромеї в муках умирали.

Єреї тут же їх сповідали і притуляли до посинілих губ їхніх ікону правдивого Бога Ісуса Христа.

34. Перелякані греки (ромеї) сказали: «Це не Олег, а святий Димитрій посланий на нас Богом». І слова ці навіки застигли на сто­рінках старих анналів.

І почалися мирні переговори. Візантія дала Україні (Русі) данину: золото, срібло, мечі, дорогі тканини, вітрила, дорогі каміння, жі­ночі прикраси. І цар Олег узяв щита, на якому був зображений знак Дажбожий і прибив на вратах Константинополя.

Цар Олег і імператор Лев підписали дого­вір. Імператор Лев поцілував ікону Бога Ісуса. Олег поцілував знамено Дажбоже. Лев пообі­цяв платити данину Києву, Чернігову, Лю­бечу, Новгороду та іншим царствам України (Руси).

І імператор Лев пообіцяв, що купці, при­булі з Києва до Константинополя, будуть достойно трактовані, їм будуть відпущені кра­щі доми і кращі місця на пристані для кораблів їхніх.

35. І тішилися візантійці, і били поклони перед образами Бога Ісуса, Богородиці Марії, святого Миколая і святого Георгія, що воїни царя Олега не приєднали град Константина до України (Руси). І в договорі Олега — Лева зазначено: «Коли хто вб'є — русич хрис­тиянина чи християнин русича — то убивець має умерти на місці злочину».

Тому, що в Константинополі (христовір­ному Вавилоні) жили люди різних рас і племен (були греки, єгиптяни, фінікійці, вірмени, сирійці, римляни), і тому, що вони вже були між собою кровно змішані, існувала для всіх одна назва — християни. Тому, що в Києві жили люди однієї раси (оріянської) і всі вони були людьми однієї віри, всіх їх звали русичами (українцями).

36. Коли кораблі військ Олегових зі скар­бами і піснями відчалювали від Констан­ти­нополя, атенські купці підійшли до атімана Улеба. Видно, що вони знали звичаї України (Руси), бо хоч мали на шиї хрести, підійшли до знамена Дажбожого і низько вклонилися. І аті­ман Улеб дозволив їм їхати на торг до Києва.

З золото-блакитними знаменами примча­ли на баских конях перші вершники до Києва. І вони принесли вість, що рать помічників Дажбожих з перемогою вертається. Атімани, які були з Дону і Кубані, на кораблях поїхали сушею на схід.

Цар Олег з атіманами Улебом, Ліпаком, Бра­таном, Сурмою, Косаком і Сарматом їдуть до Києва. Олег і атімани, прибувши до Києва, скупалися у Дніпрі. І був даний наказ, щоб всі воїни купалися.

У Київському Священному Гаю було велелюдно. Олег і атімани стали на коліна перед Жертовником Духа Предків, де горів Вічний Вогонь Життя. І поцілували вони матір-Землю. І знамена Дажбожі.

37. На хрещатій долині були розстелені полотна, на яких лежала їжа. І сиділи тут же кияни. За столами оподаль сидів цар Олег, біля нього атімани, їхні родини і славні богатирі (буй-тури і яр-тури). Не тільки Київ, а й Чернігів, і всі гради і селища України (Руси) три дні святкували День Перемоги.

Святато Божедар на древі мідним (на вогні розпеченим) пером робить карби (самскрути). Він написав ім'я Олег. Перед ім'ям Олег стоя­ли імена древніх царів і атіманів. Їхні імена читатиме святато Божедар на святі Купала.

І тут же (у підземеллі Священного Гаю) у скринях хороняться святі письмена України (Руси), договори і описи походів українців (русичів) на ворогів (на ромеїв, тевтонів).

38. У Києві великий торг, є купці з країн Азії і Европи. І купці між собою говорять, що Візантія вже чотири роки платить данину велику Україні (Русі). І Київ багатіє. У Києві жінки одягнені у шовках і злототканих одіннях; взуття підкуте золотом, на золотих діядемах — дорогоцінні діяманти, і соболеві хутра майже в кожної.

У Константинополі жінки мовчазні і одягнені непривабливо. Усі вони мають чорне одіння і всі вони чорняві, смуглі. І настрій у них чернечий тому, що у святій Софії щонеділі архиєреї речать, що араби грабують Кон­стан­тинополь, — відібрали багаті колонії у ромеїв. Дівчина, яка хоче бути модною і шанованою, повинна йти жити у монастир або вдома проводити час у молитвах. І щонеділі у церкві бити поклони до Богородиці Марії, і просити у Неї спасіння на небі, де немає ні спокус, ні вболівань.

39. У Києві кияни люблять веселі кольори, квітуче вбрання, гаптовані і вишиті сорочки, і ставляться неприхильно до чорного грець­кого жіночого вбрання. А щодо пахощів, то молоді киянки вважають, що одяг і пахощі — справа одна, і старші кияни не хвалять їх за такий стиль життя. Найдорожчі пахощі вір­менські купці тепер везуть не до Риму й Кон­стан­тинополя, а до Києва, де дістають дорогі янтарні намиста.

40. Мороз міцно скував води Дніпрові. І на санях по засніженому льоду повільно возять коні сухі дрова. Київський Священний Гай -могутня лісова площа. І сотні літ тут шумлять дуби; дуб, що вже свій вік прожив, стоїть без листя.

Сухе гілля можна у Священному Гаю зби­рати. Дерево (і особливо те дерево, що росте над Могилами Предків) поєднане з Духом Предків. І сокирою не можна до такого дерева торкатися — воно затремтить і затривожиться корінь його, де лежать, вічний спокій маючи, Предки — Древні Кияни.

І тому в Священному Гаю ніколи не чути гупання сокири. Усе дихає спокоєм і непо­роч­ністю, загадковою святістю. І квіти, і гриби, і ягоди, і трави, і гнізда пташині звеличують цей рай земний.

І щороку на Великий День сюди приходять кияни в гості до Предків, несучи з собою пи­санки, вар, печиво, квіти. А в Клечальну (Зелену) неділю приносять з Священного Гаю (з Могил Предків) віття додому, і цим віттям заквітчують дім, ворота, двері. Є повір'я, що Дух Предків, який на віттях надмогильних ви­тає, з віттям у дім прибуває, і в домі дітей, внуків і правнуків благословляє миром і любов'ю.

41. Оподаль від Священного Гаю, там, де Хрещата долина, протікає джерельний стру­мок — чиста холодна вода. І тут, на узгір'ї, стоять дубові лазні і парильні.

У кожній лазні в скалі видовбане велике корито, у яке влітку і взимку струмиться вода джерельна. Є тут великі мідяні казани, у яких гріється вода. І є широкі печі, у яких гріються каміння. Гаряче каміння зсувають у кам'яні корита, творячи пару і теплу воду.

На дубових і кам'яних лавах є лико, є пахуче зілля. Є парні і лазні окремо для жінок — киянки люблять плекати чистоту тіла. І вони тут в зимові вечори паряться, наваром з пахучого зілля коси миють. Купання у Києві для всіх безкоштовне тому, що купання вважається частиною обрядів існуючих у вірі київській.

42. І кияни помітили, що купці (сирійці, ара­би, юдейці, вірмени, персіяни, греки) люб­лять купатися у київських лазнях. Вони сюди на відпочинок приходять у довгі зимові вечори. Приймаючи київську купіль (ликом до червоного кольору тіло натирають), вони стають бадьорими і свіжими як кияни.

У Києві зайди-греки говорили, що тіла не треба мити, бо тіло — пристань гріха. Тіло треба бичувати, морити голодом. І так ділом доводити, що тіло — ніщо, дух — живо­творний. І такі греки не брали до рук мідяних гребінців, які на торзі продавалися. Юдеї і персіяни доводили, що хоч греки-ромеї і звуть Україну (Русь) варварською, нечестивою, але мандрівник може легко помітити, що в домах града Кия запах приємніший і свіжіший, ніж у домах в Константинополі, де жителі живуть, не бажаючи білити стіни. І часто замість води тіло миють святим оливковим маслом, і так чепуряться. Масло на тілі старіючи, виділяє тяжкий запах, і той, хто не звик до такого запаху, не легко його переносить.

«А що таке добре, а що таке зле? — сказав вірменин. — Те, що грекам пахне, киянам смердить Те, що киянам пахне — грекам смердить. Запах — справа, яка на кожній землі по-різному нюхається».

43. Вранці баский кінь мчав по Хрещатій Долині, вискочив на узгір'я. Біля дуба верш­ник Ростун прив'язав коня. І пішов до віщуна — пророка Гугула, який ось вже п'ятий день нічого (крім молока) не п'є і не їсть: ушановує пам'ять святата Божедара, який тиждень тому помер.

Пророк Гугул, ставши лицем до небо­схилу, який вже благословився, волю свою в мольбі висловлював: «Сонце — святий і теплий усміх Дажбожий, освіти і освяти землю Оря і Лелі. І поклін мій від мене і чада Київського прийми. І душу святата Божедара сяйвом приголуб, і в Царстві Духа Предків осіни. Дажбоже, Ти бадьориш коріння, що п'ють соки Земні. Ти зерно снагою наливаєш. Твоїми божественними дарами живиться родина помічників (внуків) Твоїх, їм Ти дав рай земний і небесний, добрий Ти».

44. Після молитви вершник Ростун піді­й­шов до пророка Гугула і сказав: «Світлий віщуне Гугуле, вчора грек Ардаґастас прибув з купцями. Він одяг має чорний, на грудях — золотий хрест. І греки, прибулі з Атен, ці­лують йому руку.

Ардаґастас підійшов до Дніпра, де я коня напував, і заговорив до мене по-нашому. Він сказав, щоб я повів його до Священного Гаю. І я прийшов сказати вам про це».

І сказав пророк Гугул: «Не хочу бачити єрея у Священному Гаю. Неправдомовні вони люди. Наші предки не любили їх». І сказав Рос­тун: «Але Ардаґастас має коси русі, як у мене. І світлі очі має». І він, упевнившись, що ніхто його не бачить, сказав: «Слава Дажбогу!»

«Скажи, щоб він прийшов до мене», — сказав Гугул і пішов до своїх одноплемінців гугулів, що прибули з Карпат, дари принісши.

І Гугул сказав гугулам: «Любі мої гугули, гордість чада Дажбожого, ви гугулите (на сурмах закликаєте) до бою ратнього. І гул трембіт душу зворушує. І тоді й кров по жилах жвавіше пливе».

«Кланяйтеся від мене атіманам Гугулії Радимові, Браздові, Сколеві, Ужеві, Мукачеві, Кривулі і Сварукові. І моїм сестрам Пред­сла­ві, Семирі і Родославі кланяйтеся». І гугули, дари передавши, пішли на Хрещату долину.

45. Віщий Гугул їв варену пшеницю. І пив вар (настій з лісових ягід і корінців). Арда­ґастас підійшов до Врат Слави, поклонився і поцілував знамено Бога України (Руси) — Трисуття.

Віщий Гугул побачив сльози на очах гре­цького архиєрея Ардаµастаса. І сказав: «Сльо­зи — молитва душі. Якщо ти читтна (чесна) людина, то ти не справжній ромей (гречин). Знати хочу, чого волієш?»

«Так, правду речеш, ми, кияни, люди ба­га­ті. У нас все є. Людині чужого язика, що при­ходить до граду нашого, ми зерно даємо, м'я­сиво, мед. І — добре слово. Без доброго сло­ва мед недобрий, доброта наша щира й весела».

«Але ми нікому не даємо віри нашої і ми ні від кого віри не беремо. Наша віра — це наша борня за життя. Ми боремося, щоб жити. Ардаґастасе, чому твоя душа в сльозах?»

46. І сказав архиєрей Ардаґастас: «У релігії України (Руси) є ритуал — коли в дім при­хо­дить гість дорогий, то йому ноги миють і да­ють йому свіжу сорочку. І потім його за­прошують до столу на місце почесне, стравою вгощають. І кажуть: "Чим багаті, тим і раді"».

«Пані дому пере одежу, на сонці сушить, рублем-качалкою її зм'якшує. Щоб людина чужого язика у свіжій сорочці в путь виру­шала. І дають подорожньому на дорогу хліба, меду, сала. І кажуть: "Ідіть з Богом". Я прибув до града Кия і бачу — мене ніхто по-київ­ському не стрічає».

47. Віщий Гугул сказав: «Покони міня­ються, життя — вічний рух змін, перетворень, старінь і молодінь. Так було — ми хліб святий давали зайдам (ромеям — гречинам — гер­манам). І вони брали хліб з рук наших, пили мед і чинили блуд. А в нас є покон строгий — за блуд тато виганяє доню з дому, доня без чести — сором для всього роду її».

Архиєрей Ардаґастас спитав: «Чому Київ не любить ромеїв (гречинів)?» Віщий Гугул відповів: «Бо ромеї (гречини) чинять зло в ім'я Бога — юдейця Христа милосердного. Знають усі язики, які на сусідніх і далеких землях живуть, що ми, потомки царя Кия, багаті. Є в нас золото, срібло, залізо, мідь, дерево, ріг, віск, хутро, шкіра».

«І є в нас краса наша ненаглядна — Небо святе, звемо його Сваргою, а то значить див­ною силою Самородженою і Саморуко­вод­ною. І є в нас життя наше — Земля рідна, в якій є соки для крови нашої. Береш землю нашу — значить відбираєш у нас життя».

48. «Ми поклоняємося Матері — Землі святій, а ромеї (гречини) це бачать і за це зне­важають нас, звуть нас дикунами, барба­рами чи варварами, паґанусами. І ми не гніваємося, зневажаєш — зневажай, тільки Священний Гай, де могили Праотців наших, не засмічуй, не тривож лісу, Праотцям потрібний вічний спокій».

«Не гніваємося на ромея (гречина), він бідний як жебрак. І коли б я був греком, то і я б у Греції не кланявся землі. Чому, питаєш? Земля у Греції не варта, щоб до неї молитися -на ній немає життя, на ній немає пшеничних ланів. Земля Греції — мертва глина, безводдя, нещастя, суховії, голод. Щоб жити, треба красти, обманювати — тяжке життя гречини мають і мені, як людині, шкода їх, хоч і знаю — прикрі вони люди».

49. «Наші праотці казали "за", “жя", "зем", що значить "життя". І слово земля у нас значить “життя". Ми поклоняємося життю, розумієш? Ти, Ардаґастасе, коли є пра­вильною людиною, то видиш, що в Ук­раїні (Русі) живуть люди правильні, а не барбари. Ромеї (гречини) вузькодумні, їм треба сказати, що кожний плід має інший смак. Є плід гіркий, а є солодкий чи кислий. Не можна казати, що тільки кислий плід добрий. Якщо ромей (грек) кислий, то це не значить, що кислий смак найкращий. Вони кислі, а ми гіркі, а інший язик — солодкий, не треба ці смаки змішувати, усі вони по-своєму смачні, і хай благословиться життя їхнє».

50. Архиєрей Ардаґастас сказав: «Жив я в Атенах чотири роки. Бачите, я світловолосий і сіроокий, як богиня Атена. Ще перед при­ходом гречинів до Греції, жили на землі, яка тепер зветься Грецією, пелазги — люди світло­волосі і сіроокі, і була в них богиня Атама, що значить "Нетемна", "Світла". Пелазги бачили, що єгиптяни і фінікії темноокі і темноволосі, і боги у них такі, як і вони».

«Греки (а тоді вони звалися доріями і ахеями) прибули, як дикі ватаги, з Альп, вони грабували пелазгів, убивали їх, і їхні селища палили, а богиню їхню Атаму собі взяли. Атама гречинами названа як Атена».

«Атама стала Атеною, а місто Любеч, яке стоїть на північ від Києва, — Телюце. Слово "Любеч" грекам вимовити тяжко, вони "Лю" вимовляли як "Те", а "че" як "це". І вони кажуть не Смоленськ, а — Мілініцке, не Чер­нігів, а — Чернігога. І такими назвами вони називають у анналах своїх гради Скитії (Руси)».

«І грекам тепер відомо, що Скитія (Бо­ристенія) має молодого кира (царя) Ікмара. Вони не пишуть Ігор, а — Ікмар. Мені в Атенах здавалося, що в Україні (Русі) вже немає ук­раїнців (русичів), а живуть якісь люди, при­бу­лі з Ірану, Месопотамії, і їхнім царем є Ікмар».

51. «Є в нас багато імен і всі вони від­носяться до нас, — сказав Віщий Гугул, — ми сумери (кімери), ми гаттити (гіттіти), ми ско­тани (скити). Ми скотани тому, що наші предки розводили найславніший у світі скот (швидких лошат, молочних корів, тонкорун­них овець). І тому й гречини (ромеї) нас звуть скитами (скотанами, скотарями)».

«А прочитай, що тут пишеться? "Русь — це скитський брутальний народ многочислен­ний", — ці слова взяті з книги "Оміліях" (51—52), яку написав константинопольський пат­ріярх Фотій. Ми тут все про нас написане збираємо».

52. Віщий Гугул сидів на медвежому хутрі біля дуба многовікового, ноги підібгавши під себе. Він торкнувся пучкою до землі і цією ж пучкою торкнувся до серця свого, і молитовно (долоня до долоні) склав руки і глянув на Ардаµастаса. Архиєрей Ардаґастас пучкою торкнувся до землі і цією ж пучкою торкнувся до серця свого і молитовно (долоня до долоні) склав руки. Вони, як рідні брати, обнялися.

53. Архиєрей Ардаґастас сказав: «Ні, брате мій, я не забув хто я є, не забув я віри батьків моїх. Я син атімана-воєводи Любеча, моя родина певна, що я мертвий. Мав я дванад­цять літ, як мене гречини спіймали на березі Дунаю, біля Доростоля, де воїни тата мого сутичку мали. І тато не знав, що зі мною ста­лося: лад'я, в якій я був, плавала порожня».

«Я був проданий на торзі в Констан­ти­нополі. Єрей Георгій сподобав мене, чотири роки у святій Софії я тримав кадильницю. Коли мене хрестили у святій Софії і дали мені святе ім'я Акакій, я заплакав. Архиєрей, не знаючи чому я плачу, заречав натхненно, що «Скитія (Русь) плаче з радости, що піддається під покров Христової Візантії».

«Ім'я Акакій мені нагадувало смрад, і тому я плакав, і казав, що я Радогост, а не Акакій. Ім'я Радогост гречини вимовили, як Арда­ґастас. Монахи у монастирі святого Мамонта вчили мене по-грецькому писати і читати. І знаю я латину, три роки жив у Венеції. Грецькі єреї мені на шию повісили хреста, латинам мене показували. І рекли, що «варварська Скитія (Русь) вже горить вірою Христовою, Ардаґастас — базилевс Київський грецьке хрещення прийняв».

54. І спитав Віщий Гугул: «Чому ромеї (гречини) хочуть нам свою віру дати? Чи тому, що їм вона не потрібна, чи якісь інші є причини?» Радогост відповів: «17 літ я прожив між ромеями (гречинами). І знаю: той, хто від гречина віру приймає, стає його рабом. Гречини хочуть, щоб Київ мав віру грецьку ортодоксальну, тобто, хочуть, щоб Київ став підлеглим Візантії: чия віра, того й град». «Ти від нас віру прийняв, значить ти став нашим рабом, і по закону віри святої ставай на коліна перед нами, молися нашим святощам, душею твоєю ми опікуємося, ти в поті чола працюй і нам на Боже дай», — з такими мислями гречини приходять до града Кия.

55. «Гречини спочатку мене охороняли. Тепер вони певні, що я віру грецьку маю і гречином себе вважаю. І так воно й було. Я хрестив у Константинополі людей племени мого, котрі були заполонені і продані в рабство до Єгипту».

«У Константинополі я мав стрічу з імпе­ратором, він послав мене з купцями-греками до Києва. І сказав, щоб я дослідив чи є мож­ливість при допомозі хрещення приєднати Київ під закони патріярха Константи­нопо­льського. Коли я приїхав до Києва, глянув на Дніпро, на рідних людей, на степи і діброви, усе пригадав, і стояв біля Дніпра і плакав. Це все, що можу сказати. Тепер хочу бачити царя Олега».

56. У царському двірцеві Радогост побачив атіманів, вони сиділи у стравниці, пили хміль­ний мед. Попід стінами горіли світильники, під стелею — свічадо, біля столу стояли крісла, обікладені сріблом, золотом.

Воїн розмовляє з царем Олегом. Цар Олег вже ждав Радогоста, стрів його зворушливо, взяв за руку, як сина, і підвів до стіни, де на кілках висіли шолом, меч, щит, куті сріблом-золотом і всипані дорогими каміннями. Цар Олег сказав: «Кланяйся, твій тато умираючи сказав: "Зброю мою передайте Радогостові", і кияни знають про це. Я кажу: "Скидай чуже пір'я, не личить воно тобі, ти син знатного атімана, іди до атімана Улеба, будеш мені потрібний"».

«Атімане Дарава, скажи, щоб греки-купці забрали з торгу 20 бочок вина. Є вістка — Константинополь ограбував наших купців».

57. У Священному Гаю Віщий Гугул сказав: «Вино — блуд. Коли ж хочете весе­ли­тися, то веселіться, п'ючи мед». Атімани-воє­води Коса, Сила, Сар'я, Парса, Скотана, Лу­кал, Сумир, Кіш, Бож і старий (бо вже має 87 літ) атіман Ум слухали правду Віщого Гугула.

Віщий Гугул не є тільки богумил (свя­щен­нодієць, волільник), він знає таїни древніх времен, знає, що діється на землях чужих язи­ків. Він каже: «Радогост у бочці, призначеній для вина, привіз книги гречинські і латин­ські».

«Є написано, що в гречинів був мудрець Платон, який навчав, що душа в людини подвійна — одна частина душі людської вічна, а друга — смертна, вічна душа живе в голові, а смертна — в серці».

58. «Я кажу глупоту Платон говорить, бо немає голови без серця і немає серця без голови, в серці і голові — одна душа, і єднає вона чуття серця з чуттям голови. Тепер ти, Радогосте, говори, що бачив і що чув, атімани прийшли слухати».

І Радогост сказав: «Ми, українці (русичі), живемо тими законами, що й природа, і тому наші закони правильні, і ми люди правильні. Гречини відійшли від природи, спотворили характер свій, і стали людьми жорстокими. Я бачив, як у Атенах греки-купці купляли в гре­ків молодих доньок. Без сорому (по-купець­кому) питали доню чи вона порочна, чи ні. Продана дівчина-християнка відправлялася на кораблі до Єгипту, Арабії».

«У греків жінка не має права їсти страву разом з чоловіком. Вона їсть те, що не доїв чоловік — може це й добре, грекиня обожує мужа свого. Письменник Аристофан (у «Ахар­нехах», 729) описує ритуал продажу греком доньок своїх у чужі країни, у вічне рабство. Не з розкошів продає, а щоб ряту­ватися від смерти — голод умертвляє в людині благородні почування».

«У нас в Україні (Русі) слово «земля» і слово «жена» походить з слова «життя», закони моралі в нас вищі, як у гречинів тому, що ми живемо на багатій землі, немає в нас потреби обманом здобувати зерно і питво, всього в нас вдосталь, і тому легко нам жити на світі, і тому ми з довір'ям ставимося до зайдів-чужинців, які нас легко обманюють.

59. «Коли я був у Фльоренції, я з анналів списав таку думку анналіста Плінія про Україну (Русь): "Земля там хлібородна, по­вітря чисте й живодайне. І бористени живуть довше. І щасливіші вони від інших народів, бо не знають ні хвороб, ні злоби".

І дні свої проводять у невинних безпечних розвагах і спокої. Житлом їхнім є ліси й діб­рови, а плоди дерев є їхньою їжею. Вони вмирають спокійно, і тільки тоді, коли життя втрачає для них усяку цінність.

А ті, що вже є дуже старими і життя вже приємного не мають, бо чуття вже завмерли, влаштовують бенкети для дітей і внуків своїх, вінками прикрашують голови свої і кида­ються у хвилі морські».

60. 911 рік. Військові кораблі України (Руси) оточили Константинополь. Імператор Леон 6-й (886— 912) посилає послів, просить миру. Архиєрєї святої Софії дізнаються від монахів-утікачів, що українці-русичі спалили селища біля Халкедону і Никомедиї. Дорога, яка йде від Константинополя до Адріанополя і Филиппи, в руках царя Олега.

Корабель, в якому пливли золоті скарби з Амфиполя Македонського, схоплений воїна­ми України (Руси). Три кораблі, навантажені зерном, з Лариси, а також корабель, який віз залізо з Спарти — здалися без бою, їм нака­за­но відчалити від Константинополя, іти Босфо­ром, увійти в понт Евксинський (в Чорне море).

61. Біля царя Олега стоїть атіман Радогост (архиєрей Ардаґастас), атімани (вогнищани) з Любеча, Чернігова, Новгороду, Дону, Туріва, Овруча, Дрегова. Посли імператора Леона 6-го ідуть від святої Софії, несуть ікони Ісуса Христа, монахи підняли хрести, єпарх тримає в руках символ Константинополя (мідяний двоголовий орел).

На кораблях України (Руси) лопотять стяги, виблискує на сонці знамено Дажбоже (Трисуття), стоять в шоломах воїни, трима­ють у лівій руці щити, у правій — списи, меч у кожного воїна на поясі при боці. Коли загули сурми і загриміли бубони на кораблях царя Олега, візантійські посли передали письмо Україні (Русі). Візантія хоче відкупитися.

62. Цар Олег сказав послам і архиєреям Святої Софії: «Візантія хоче Україну (Русь) хрестити, а це значить — поневолити її розум, її душу, її жили і навчити її бути рабинею Візантії. Стоїть біля мене атіман Радогост (архиєрей Ардаµастас), знає він ці таємні замисли імператора Леона».

«Сила Дажбожа, яка тримає землю, рухає води по ріках, хвилює моря, рухає кров по жилах, всесильна! Христос і Могамет, якщо ще не знають, що без Сонця (світила Даж­божого) вони б не мали сил ходити по землі, то їм ми можемо сказати. Знамено Дажбоже я утверджую на вратах Візантії, хай бачать Христос, Могамет і Босфор, що Україна (Русь) — земля миру, світла і сили, не хоче від Візантії хліба, оливи, архиєреїв, овець, вер­блю­­дів, вина, рабів, свиней, хоче щирости і чести! Хоче, щоб Візантія знала, що Україна (Русь) велика, багата, сильна і щира! Ми, ук­раїнці-русичі, не барбари — звірообразні гіпербореї, ми люди правдоносних мечів!»

63. Цар Олег і імператор Леон підписали договір. 1. Київські купці, які живуть у Кон­стантинополі, мають при собі печать града Кия і є недоторканими людьми.

2. Київські купці мають право на торгах купляти товари в необмеженій кількості, і їхні товари тримає під охороною єпарх Констан­тинополя.

3. Єпарх Константинополя дає київським купцям добірний харч, зручний нічліг, охо­роняє їх від піратів та інших грабіжників, які є на Босфорі і на берегах моря (від Кон­стан­тинополя до Херсонесу).

Договір скріплений печаттями града Кия і града Константина, і затверджений клятвами візантійців, які вірять у Христа, і клятвами українців (русичів), які вірять у Дажбога.

64. Цар Олег, прибувши до Києва, дав ца­ре­вичеві Ігореві золотий меч. І сказав аті­ма­нам-воєводам: «Україна (Русь) іде на Іран (Пер­сію). Іранці (перси) не люблять нас, ски­тів, з прадавніх часів. Чули, що говорив Ві­щий Гугул про Дарія, про Неневию, про Вавилон?»

Військо України (Руси), стомлене довгою дорогою, відпочивало на берегах тихого Дону (Танаїсу). 600 кораблів (лад'їв) стоять на ко­лесах. Степами цар Олег пройшов до повно­водої ріки Ра (до Волги), Волгою ввійшов у море Каспасів. Каспаси (плем'я скитське) говорять мовою зрозумілою.

65. 913 рік. 600 кораблів (на кораблях по 20 і по 40 воїнів) причалили до південних берегів Каспійського (Каспаського) моря, до Гирка­нії, Атропатени. Місто Раги, в якому живуть персіяни, стріло воїнів України (Руси) на вер­блюдах, ослах. Персіянські килими наван­та­жу­валися на кораблі царя Олега. Персіянські маги проголосили, що шах Олег — вибранець Неба і Землі. Волхв Сварг їм сказав: «Цар Олег Віщий, він завжди під стрілами воро­жими, він болісти лихої не знає, він ворогів усмиряє, світлу правду на землях утверждає».

Київ. Цар Олег занедужав. Віста, Полява, Мирна і Предслава (доньки атімана-вогни­щанина Гаттусили) помили ноги цареві, вони вночі і вдень біля нього. Олег любить, щоб Віста сиділа біля нього. Краса її ніжна, душа в неї мила, очі її, як небо сині й спокійні, тіло її — васанта (весна) землі Дажбожої.

Він (цар Олег) покликав Радогоста і сказав: «Хай Віста буде твоєю женою. Поклич атіманів, почекай. Віста, Полява, Мирна, Предслава, ось ключі! Оксамити, золоті вінці візьміть собі».

Коли прийшли атімани, їм сказав Олег: «Слухайте віщих волхвів — хранителів віри України (Руси), слухайте, що рцить вам Небо і Земля, бороніть богів, які є ріками, полями, лісами нашими, бороніть знамено Дажбоже».

66. «Безвідмовно виконуйте накази Ігоря. Коли ж почнете думати: чи наказ його, даний вам, мудрий, чи глупий, земна черв пожере вас і потомків ваших. Перемога і слава там, де сильний володар. Сильний володар там, де наказ володаря є наказом життя. Бережіть Ігоря так, як бджоли бережуть матку свою».

«Ноги мої холонуть, серце хоче спочинку, заходить сонце життя мого, іду я в Зоряне Царство Предків. Не плачте. Плач роз­слаб­лює серце».

67. Царевич Ігор, як вітер, пролетів по Хре­щатій долині — жахнулися воїни, побачивши, що його кінь перескочив рів глибокий і помчав між дубами. Що є? Віщий Гугул у Священному Гаю розвів духмяний запах сосновий.

Ідуть атімани-воєводи, у руках щити. У білосніжному одінні шовковому, підперезана золотим поясом, на якому іскряться дорогі каміння, привезені з Персії, у віночку, з білими квітами в руці, в золотих сап'янах іде Віста, поруч з нею ідуть її сестри, несуть світильники, вар у мисі золотій.

Ігор скочив з коня, скинув шолом і став на коліна перед Священним Вогнем біля Врат Слави.

68. 914 рік. Град Кия плаче — помер цар Олег. Дослідник А. Я. Гаркавий у книзі «Оповідання мусульманських письменників про русичів» на сторінці 272-й пише, що араби обряд поховання в Русі (Україні) змалювали так: «Коли вмирає хтось із знатних, то вико­пують йому могилу у вигляді великого дому, кладуть в домі покійника і разом з ним кла­дуть одяг його, зброю, золоті браслети, які він носив. І потім опускають у дім цей багато харчів, посудину з напитками і карбовану мо­нету. Нарешті кладуть у могилу (у дім) живою і влюблену жінку покійника. Потім отвір мо­гили закладається і жінка вмирає ув'язнена».

69. Мусульманські (чи, як кажуть українці, бусурманські) письменники, щоб жахнути своїх одновірців-мусульман навмисне (або через непоінформованість), не зовсім правиль­но описали обряд поховання.

Ніхто в Україні (Русі) ніколи в могилі живу жінку не замурував — є загально відомі оріянські обряди поховання, і про них я говорю в оповіді «Поховання». Є правда, що дружина вірна і люба (жінка володаря), яка не мала малих дітей, казала: «Служила мужу своєму вірно на світі цьому, піду служити йому й на тому світі».

70. Християни знають, що в їхній вірі багато говориться про «позагробне життя», але одна справа говорити про «позагробне життя», а друга справа — вірити. Оріяни вірили щиро і поступали так, як вірили — віра була їхньою дійсністю і дійсність була їхньою вірою.

Муж помер у ратньому поєдинку чи на полі працюючи. Його жінка не хоче з ним розлучатися ні на цьому, ні на тому світі. І в анналах Риму, Арабії занотовано, що в Ук­раїні (Русі) жінки «на диво чесні», їхня чес­ність дивна тому, що жінка українка (русичка) прагне бути чесною сама перед собою, а не перед людьми. Вона честь свою береже тому, що честь робить її веселою, бадьорою, щасливою і гордою, і дає для її душі світлий спокій.

71. Є й сьогодні в характері жінки українки почування, які проявлені в таких словах (риданнях): «Муже мій, життя ти моє, пощо ж покинув мене самую і сам в далеку дорогу відходиш, візьми й мене з собою, і що ж я без тебе робитиму, з ким життя ділитиму, з ким ділитимуся і горем, і достатками».

І люди тримають жену під руки: умов­ля­ють її лишитися з родиною. Жінка, сльозами очі заливаючи, нахиляється над могилою, до мужа руки простягає, каже: «Бери й мене з собою». Ромеї, араби мають інший склад душі, помер араб — не треба копати могили, поклали покійника, прикидали камінцями — у спеку тіло їдять мухи, хробаки. Кістки згортають, і тут же кладуть нового покійника.

72. У древні часи (в часи Трипільської України), десь п'ять тисяч років тому, жена пила напій, який її приколихував до вічного сну. І її ховали поруч з її мужем: така була заповітна воля чесної жінки. Греки і латини вважають, що ця жінка так поступає тому, що вона варварка-дикунка. Я хочу сказати, що греки і латини мають свої поняття духовної культури, а ми — свої.

У п'єсі Вільяма Шекспіра «Ромео і Джу­льета» (і про це я ще буду згадувати) описана вірна любов — кохана хоче вмерти з коханим своїм: вона вважає, що її життя без коханого вартости не має. Що це — прояви дикого вар­варства, принесеного з України (Руси) до Італії?

73. Царевич Ігор після поховальної тризни пішов з атіманами до Київського Священного Гаю, де стоять знамена з Вишгорода, Межи­божжя, Брягина, Тихомеля, Турова, Береста, Воїна, Деревича, Білої Річиці, Новгорода, Остера та з володінь приєднаних до Києва — з Мері і Чуді. І тут стоять знамена послів з Хозарії, Угрії, Болгарії.

Віщий Гугул поклонився матері-Землі. Він, тримаючи меч у руці, став обличчям на Схід, і воїни мечі спрямували на Схід. Потім він став на Південь і воїни мечі спрямували на Південь, і так зробили, ставши на Захід і Пів­ніч, що означало: світ видимо (бачимо), землі рідні від вражих сил бережемо; мечами сла­вимо себе, віру і правду України (Руси).

74. Віщий Гугул, меч царя Олега переда­ючи цареві Ігореві, сказав: «Дажбоже, ім'ям Твоїм і в ім'я Твоє благословляю Ігоря, знамено царя України (Руси) вручаючи йому. Царе Ігоре, ти сонце наше, ти тато наш, ти наша правда, правдою суди нас, правдою карай нас і правдою слав і ощасливлюй нас, ми вірне чадо твоє».

Атімани підходили (по черзі), складали клятву. Атіман Сварг сказав: «Клянуся, що життям і смертю славитиму віру України (Руси). І ні Тебе, царю Ігоре, ні друга свого не покину на полі брані. Житиму, щоб жила Україна (Русь). Учитиму воїнів коритися наказам. Учитиму дітей, що слава, воля і скарби там, де йде мечоносець царя Ігоря».

75. І цар Ігор (учень віщого Гугула) сказав: «Люди України (Руси)! Знамена наші під час ратньої брані вищі за життя наше і святіші за богів наших! Тільки Дажбог, який освітлює дорогу богам і володарям, усім племенам нашим, володіє нами, і більше — ніхто! І Небо (Свар'я) і дім Сваржий (Сваргаоко), де душі Предків царюють, благословляють знамена України (Руси)!»

76. На Хрещатій долині і хрещатно, і ве­лелюдно — Київ святкує. Розстелені білі полотна, рядами горять смолоскипи, стоять квіти у дзбанках. Жінки варять страву. Ку­пами лежать приготовлені до смаження і варення кури, гуси, качки, голуби, свині, кози, вівці та інша свіжа й ситна гав'ядина.

На сковородах смажиться риба (сом, щу­ка, лящ, осетер), і тут же стоїть у бочках свіжа (ще жива) риба, щойно привезена рибо­лова­ми. Дівчата всі одягнені в довгі білі льолі, і всі вони подібні на себе, ніби доньки матері од­нієї, вони у вінках, сережках, золотих поясах, це доні знатних родів Київських. Вони носять мисі, і рядами їх ставлять на полотнах, які тягнуться по Хрещатій долині аж до Дніпра, де рибаки з воїнами вивантажують з лад'їв бочки з медом — дар Чернігова і Любеча.

Кияни перед тим, як сісти до страви, миють ноги і руки в джерельних струмках: хто має руки непомиті, той ображає око людське, до їжі святої потрібні чисті руки.

77. Біля царя Ігоря за дубовим столом си­дять атімани-воєводи Палаза, Лукал, Скота­на, Сармат, Бужан, Ревун і Грива. Вони ведуть розмову про бистру ріку Кура, яка тече з гір Кавказьких у море Каспаське, в ній коні напував цар Олег.

Атіман Гаттусила і атіман Бразд опові­дають про країну Табарістан та гради Сарі і Амуль, де персіяни (іранці) силу мають.

Цар Ігор сказав, що, Дон перепливши, він прийде до Семендару і Дербенту, і потім при­боркає Табарістан, де на торгах хозари про­дають спійманих на берегах Дону українців (русичів). Хозари — смрадні люди, не хочуть жити з праці рук своїх, ловлять мирних людей і їх продають персіянам, або — грабують орачів.

78. 941 рік. Радогост повідомив царя Ігоря, що греки-ромеї в Константинополі біля святої Софії пов'язали киян — полонених, які від­мовилися веслувати на каторзі (на кораблі), що курсував між Константинополем і Хер­сонесом, усім їм повідрубували голови.

Купці-кияни, які пробували боронити лю­дей своєї крови і свого язика, ув'язнені, і в них відібрані скарби, сидять вони у підземеллі, занурені по пояс у воді — сидять у темноті.

Візантійський хроніст Семеон Лоґотета у хроніці «Ліютиранда», описуючи життя свя­то­го ромея Василія, зазначує, що в 941 році цар Ігор бив Візантію. Бій не був успішний: греки-християни, які торгували у Києві, таємно повідомили про похід царя Ігоря. Візантія зібрала військові сили з Фракії і Македонії, і зробила засідку: 1700 українців (русичів), які плавали на водах Босфору, були «взяті з води» і на гіподромі (перед святою Софією) їх ка­рали — відрубували їм голови; ті, що мали могутні м'язи, спаслися, їм ромеї (гречини) повиколювали очі і вони стали веслярами.

79. Візантія тріюмфувала, що вдоскона­лила зброю — кидала горючі іскристі кулі на лад'ї: воїни, рятуючись від вогню, скакали у воду, їх ловили і карали. Цар Ігор, не мігши ввійти в Константинополь, зруйнував Вифи­нію (Клавдіополіс) та інші міста Іраклії і Пафлагонії, і безжалісно сік ромеїв (гречинів) — мстився за 1700 покараних на гіподромі.

«Варвар Ікмар, тебе переміг Христос!» — речали ромеї (греки), голови відрубуючи ук­раїнцям (русичам), — такі вісті приніс до Києва щойно прибулий купець. «Я ще буду говорити з ромеями», — сказав цар Ігор. Він відвідував київських ковалів, оглядав ковадла, молоти, приглядався до нового способу гартування мечів.

80. У царському двірцеві видюща мати (знатна повитуха-пупов'язка Празна) сказала цариці Ользі: «Синула!» І пішла з Двірця, біля дуба священного молитву говорила, огляну­ла­ся — ніхто не бачить, у землі заховала пу­повину. «Боги мої, є на світі радість неска­занна — я перша стріла прихід нового царя України (Руси)», — сказала вона, і про це знала тільки вона і Боги її.

81. 942 рік. У кожному домі — радість, з Києва неслася з уст до уст, від дому до дому вість — цариця Ольга сина спородила. У кожній київській хатині на покуті (там, де образ Мами Лель — Родоначальниці святої) зайнялися світильники — цар народився. Киян­ки квітами свіжими і сушеними (хатніми і польовими) заквітчали дорогу від Царського Двору до Дніпра.

Віщий Гугул натхненний, пломеніючий, як живе божество. Він має бороду білу, як сніг, борода груди закриває. Він має полотняний білий одяг. Він несе в руках біля серця — несе новонародженого царя (саря). Поруч іде бліда й спокійновелична цариця Ольга, ідуть цар Ігор, знатні люди града Кия, атімани, град­ники, купці, волхви.

82. На березі Дніпра священного лунають сурми бойові, кияни співають славень ново­народженому цареві. Дівчата і косаки стали на коліна. Віщий Гугул підніс дитя до всепе­реможнього Сонця! І сказав: «Дажбоже, Твоє Небо і Твоя Земля радіють! Сар (помічник-внук) Дажбожий воплотився, Небом осінився, Землею скріпився, Волею і Славою освя­тив­ся!» І Віщий Гугул занурив новонародженого царя у хвилі Дніпрові і вийняв з Дніпрової води святої, і сказав: «Царюй і обезсмерт­нюй­ся, Святая Славо наша!» (І всі кияни повто­рили: «Царюй і обезсмертнюйся, Святая Сла­во наша!»).

83. І загули гудці, і зарокотали гуслярі. Пісня, як степ широка і вільна, полинула, оз­валася на хвилях Дніпрових. У Київському Свя­щенному Гаю, де стоять у боях прослав­лені знамена царств (вогнищ) України (Руси), біля заквітчаних Врат Слави, на горностаєвих хутрах білосніжних у повиточку лежав ново­народжений цар Святослав. Підходили атіма­ни-воєводи, щит ставили до колін своїх і ки­дали золоті гривні (один фунт золота — один гривень). Гривні золоті і срібні біля ново­народженого царя колом лежали, освітлені смолоскипами, вони блищали, як живі.

Ольга-цариця (мати) бачила: Київ має велике свято, і це свято є вірою, святістю, древньою природою киян — свято народження нового царя.

84. 944 рік. Цар Ігор знову в Константино­по­лі. Ведуться переговори. Численні кораблі щороку причалюють з купцями київськими, і навівають жах на візантійців: тепер київські купці повинні наперед повідомляти єпархові Константинополя, що кораблі не військові, і мають вони грамоту від царя Ігоря.

Гречини (ромеї) випросили в царя Ігоря право мати в Києві біля торгу кирікон. З грецького слова «киріон», що значить «май­стер», «вельможа», «пан», постало слово «ки­рякон». «Кирякон» в Києві спочатку вимов­лялося як «цирякон», а потім — як «церква»; «церква» значить «майстерня», «дім вель­можі», «дім молитви».

85. Іллія-пророк юдейський пошанований юдеями і хозарами, які віру юдейську мають, і пошанований Іллія християнами, і в Києві на Подолі церква була названа в честь пророка Іллії. «Хто такий Іллія?» — питали кияни. «У вас у Києві є Пар'яна (Перуна), який дає дощ, гримить, у нас цю небесну функцію виконує Іллія, на колесниці літаючи по небі», — таку чули кияни відповідь, і їм не подобалося, що по Київському царстві небесному їздить на возі юдеєць Іллія: але коли цар Ігор дозволив, то хай цим царським дозволом Іллія корис­тується.

86. Станеш на задиханому коні, прикладеш руку до шолома, глянеш навколо — степи без­межні, широкі; замріяна і загадкова Україна (Русь) вічна: не зміряти земель її, не зважити сил її, не перечислити скарбів її.

Іде спокійно степами військо царя Ігоря. Кіннотники милуються красою людей своїх, усі вони діти плоду (племени) одного, пра­цьо­виті, як бджоли — праця, то радість їхня; співають, працюючи. Молодь туга, соковита, не така як в Аравії чи Персії, де люди змучені на пекучому сонці, худі і кволі.

87. Жінки на нивах серпами жнуть пше­ни­цю, дівчата, під червоні пояси попідтикавши кінці білих спідниць, носять снопи, при дорозі сидять діти; їм грає на сопілці дід старий, як світ Божий. Під білим нап'яттям стоять бокаті глеки з кислим молоком, хлібним квасом, варом у мисях, накритих полотниною, масло, у міхах — сало, на столику похідному — великі паляниці.

Оподаль видніються села: у дібровах (бо село, як діброва) стоять білі глиняні хати; на долинах ходять стада корів, овець, під ліском стоять круглі вулики, біля яких вештаються діди у білих одіннях. На озерах — качки, гуси, з озера (після дощу, що з громом пролетів по степах) райдуга воду п'є. Ген, де хвилюється на вітрі шовкова волосиста ковила, пасуться дикі коні й тури.

88. На роздоріжжі, біля розлогої балки, сто­їть журавель. Діви русокосі, високогруді, за­рум'янені щедрим степовим сонцем, дере­в'яними відрами воду беруть, наповняють глеки, несуть на ниви, де вариться пшоняна ка­ша. Воїни зняли шоломи, дівчата налили в шоломи чистої і холодної, як лід, води; тисячі, тисячі кіннотників їдуть, і кінця їм не видно, попереду бубонники, сурмачі, гуслярі, співа­ки.

89. При дорозі стоять люди — щойно при­були з села, що біля балки, діди стали на коліна, руки на груди склали — вітають царя України (Руси), дівчата у вінках з пшеничного колосся, ромашків і маку. Цар Ігор їде на білому коні, горить на сонці його золотий шолом, вітер розвіває його вогнистий убір.

Дід Чардар підніс дзбан, наповнений ли­повим медом, і сказав: «Цар! Чар дарую тобі цілющий, животворний! Веди синів наших, щоб жили ми вічно на землі отців наших!» Біля царя їдуть на баских конях буйтури і яртури (ратня знать). Вони гартували мечі свої під оборонними валами Гераклеї, Сино­пу, Трапезунду, Амису, Нікомедиї. Шрами на їхніх обличчях, мідяні латки на щитах і шоломах — свідки смертних поєдинків. Слава — їхнє багатство, меч — їхня воля, перемога — їхня віра.

90. 944 рік. Цар Ігор без бою ввійшов у Да­ґестанію, у місто Дербент. Лад'ями по ріці Кура знову вийшов у море Каспійське, взяв град Бердав. Жителі Бердави (славного Азер­байджану) вітали українців (воїнів) морелями, яблуками, кавунами, кумисом.

Цар Ігор пройшов південними берегами Каспійського моря: перед ним прослалася дорога, яка вела до Персії (Ірану), Індії. Він взяв данину від володарів Табарістану, ви­зволив з неволі дві тисячі юнаків і юнок, і вони тепер їдуть з його воїнами.

Волхв Дивозор сказав, щоб цар вертався — у Табарістані лютує пошесть, є воїни, які тяжко хворіють. Воїни всі почали свій одяг мити у солоній воді і сушити в густому димові.

91. Хозари (хазари) в Ітилі і Саркелі дізнавшись, що військо царя України (Руси) ослаблене пошестю, почали зненацька робити напади. Боючись почати відкритий бій, вони після кожного наскоку щезали у степах.

Військо царя Ігоря, вийшовши на рідні степи, швидко почало видужувати. Воїнів лі­ку­вали видющі мами (відьми). Видюща мати Ярна з доньками Малунею, Світанною і Мир­ною у дзбанку мідяному товкачиком товкли листя подорожника і слизисту мазь клала на рани. У горнятка наливала настій з насіння подорожника і давала пити хворим воїнам.

Видюща мати Ярна казала: «Воїни — подо­рожники мої, земля — матінка поблизу доріг, та на луках, та на пустирях чар-зілля родить для нас, ці семижильники-подорожники сці­лять вас од всякої черевної недуги. Воїни-си­ночки мої, до ран ваших ці листочки покла­дуть мої дочки, тримайте примочки чисті, як струмочки, хвороби — отари, ідіть на хозари, бо вони погани, нанесли вам рани, рани заживайте; дівоньки співайте, де радість багата, там чекайте свата».

92. Видюща мати Ярна зібрала вродливих дівчаток, чепурних і смілих. І сказала, щоб вони співали, колом ходили, на воїв моргали, здоров'я бажали. І казала вона, що від цього рани у воїв краще заживають.

Є в Табарістані страшні мухи, мухами по­кусаний воїн лежить — мучиться. Видюща мати Ярна видушувала свіжий сок із макових головок і з листя, і клала на гнійні ранки. Дівчата в полі рвали макові пелюстки, терли їх, а видюща мати Ярна їх заливала медом і сметаною: напували тих, що страждали від безсоння і були дуже сумними.

«У тебе, синочку, гарячка, подай мені, до­ню, вару з горицвітом. Боже, як рана на­брякла, не журися, усміхнися, будь здоров чор­но­бров, зри — дівки, як маківки. Доню Світанно, поклади руку воїнові на чоло, щоб лихо пропало-загуло, усміхнися. Всесильна любов, де молода кров».

93. Цар Ігор подарив видющій мамі Ярні золоті сережки, скриню, окуту сріблом, і килим. Вона взяла, царя в руку поцілувала, і сказала: «Я ж мати, любов'ю лікую синочків моїх, і сльозою, і росою, і мудрістю древніх мам видющих і всюдисущих».

Вона рани поливала густим настоєм по­лину: полин гамує кров, затягує рану і знеза­ражує її. Старі діди ослаблених воїнів уводили в ліс, і казали, що воїнам, які пережили смертні поєдинки, спокій потрібний. Їх клали під дубами (сила дубова переходить у юнака-дуба молодого), обкладали їх полином, щоб блохи не чіпали.

94. Цар Ігор, підіклавши сідло під голову, лежав на попоні: є між його воїнами і людьми, що живуть у селищах України (Руси), кровна мова, є зрідненість — усі вони, як брати і сестри. Що їх єднає? Їх, мабуть, єднає їхній (їм властивий) запах поту.

У Табарістані люди смаглі, чорноокі, і всі вони мають їхній (їм властивий) запах поту. Воїни мої не любили їхнього поту і тому не никли до їхніх дів. Запах поту моїх людей подібний на запах проса, пшениці, полину; табарістанці пахнуть як лошата, або — як смажене овече м'ясиво, їм такий запах поту милий, рідний, як кумис.

95. Цариця Ольга стріла мужа за звичаями древніми, київськими. Вона роззула його і в любистку помила ноги. Є дворянок много молодих і моторних, цариця Ольга миє ноги цареві Ігореві, її наслідуючи, усі жони київські миють ноги мужам своїм, які прибули з далеких ратних походів.

Миття ніг — предківський обряд завітної любови людини до людини. Коли жона му­жові ноги миє, то вона сама себе ощасливлює — щастя, яке вона мужові дає, вертається до неї з серця мужа її. Муж, ощасливлений лас­ками жо­ни своєї, стає бадьорим, мудромис­лячим, кміт­ливим на праці і відважним на полі брані.

 

ДЕНЬ 19

 

96. «Віщий» значить «передбачливий», «Ві­щуючий» — «Той, хто осяяний інтуїцією від­чування прийдешнього», «Ясновидець», «Про­рок», «Проникливий». І таким був волхв Гугул — легендарний мудрець Гугулії.

Віщий Гугул сказав: «Єреє Макаріусе, ви прибули з купцями з Константинополя. Живе­те на Подолі в киріконі пророка юдейця Іллії. Так, я знаю, кияни сміються, що греки сва­ряться з хозарами, сваряться за Іллію».

«Хозари по вірі юдейці, вони вірять в про­рока Юдеї Іллію. Греки по вірі також юдейці, греки віру мають, основану на писаннях про­років юдейських, греки вірять в Іллію. Учора був у мене юдеєць Соломон. Він сказав, що юдейське ім'я Іллія (Еліягв) значить "мій бог Ягве". Ягве — Бог Ізраеля. Пророк Іллія про­славився, славлячи свого рідного юдейського Ягве».

«Єреє Макаріусе, греки не люблять юдеїв, тому що юдеї не вважають себе християнами. І в цей же час греки люблять юдейських про­років Мойсея, Ісаю, Езикіела, Ездру, Іллію, які не є християнами. Греки почитають не­християнських пророків, а нехристиянських людей зневажають. Виходить так: жолуді люблю і під дубом коріння підгризаю».

97. Єрей Макаріус сказав: «Богумоле Гу­гуле, я прийшов спитати: чи є можливість, щоб Київ проголосив, що грецька віра прав­дивіша за віру латинську чи юдейську? Ми люди закону, і хочемо, щоб наша віра в Києві була оголошена правдивою вірою».

І відповів Віщий Гугул: «Коли я зажену вов­ка в овече стадо і оголошу його вівцею, скажіть мені: чи вовк, почувши моє оголо­шен­ня, перестане бути вовком? Ми, кияни, віро­тер­пимі. Коли ви, греки, вважаєте, що ваша грецька віра правдива, то й ми її вважаємо правдивою — усі віри правдиві. Коли ви вва­жаєте свою віру правдивою, а нашу віру чи іншу — ні, значить ви проповідник нетерпимої віри. Де нетерпимість, там між людьми лю­бови немає».

«Єреє, віра — це любов. Ми, кияни, нікого не переслідуємо за любов. Ніхто не повинен казати, що тільки він має право любити і тіль­ки йому належить любов, а іншим — нена­висть».

98. На берестових тесах (дощечках) волх­ви-писарі вістрями роблять самскрути. (З слова «самскрут» постало слово «санскрит»). Писарі на вогні розігрівають мідяні вістря, і роблять карби-самскрути. Учні Немир, Гута, Межамир з старим волхвом Ратомиром пере­писують договір, підписаний між Києвом і Константинополем.

Два араби (купці) зацікавлено пригля­да­ються до самскруту. І один з них (Ібрагім) сказав: «Напишіть: араби безпечно пере­плив­ли море Русі. По морю тепер (крім русів) майже ніхто не плаває. Скажіть, Київ любить море?»

І сказав волхв Ратомир: «Ми люди степові. Наші пратати казали, що велика вода людину морить. І тому вони велику воду назвали морем. Ми володіємо морем, а жити любимо в степах і лісах.

99. 945 рік. Цариця Ольга в стравниці ска­зала Віщому Гугулові: «Боги України (Русі) розгніваються на мене, коли я за мужа свого не мститимуся». І сказав Віщий Гугул: «Світла мати наша, на твій призив прибув я. Хочеш знати, що думаю — кажу: карай винуватців. Будеш карати невинуватих, щоб мститися, робитимеш дві рідні ворогуючі правди.

Там, де дві рідні правди сваряться, постає роз'єднання, і плем'я гибне. Є правда — два рази данини не можна брати. Деревляни, обороняючи правду, вбили світлого царя Ігоря. Знаєш, світла мати наша, я не радив царю Ігорю їхати до Коростеня.

Ти, обороняючи правду царя — мужа Ігоря, вбиваєш деревлян. Там, де брат з братом б'ється за правду, правди немає. Мати-земля плакатиме гіркими сльозами, бачачи на грудях своїх кровавицю, пролиту її синами розсвареними».

100. Сказала цариця Ольга: «Віщий, не бу­ла б я доброю женою, коли б за мужа не мсти­лася». І Віщий Гугул відповів: «Убила вожа Деревлянії Мала і синів його вбила — досить, досить, не чіпай невинної крови.

О світла царице, ти не тільки жена, а й мати. Коли в руках твоїх знамено володаря Дажбожої України (Руси), і коли біля тебе трьохлітній Святослав, керуйся почуттями не жени, а матері».

Літописці написали: «Ольга живцем зако­пала деревлянських мужів-послів. Вона гостей — знатних людей Деревлянії послала митися до лазні — і наказала замкнути, і підпалити лазню, щоб в ній вони згоріли».

«І послала Ольга до деревлян кажучи: "Ось я йду до вас, приготуйте багато меду біля місця, там, де ви вбили мужа мого, щоб мені поплакати над гробом його, і я справлю триз­ну по моєму мужові". Почувши це, вони звез­ли дуже багато меду. І люди насипали високу могилу, і Ольга наказала творити тризну. За тризною деревляни сильно випили меду, і Ольга наказала їх перебити».

101. І сказала цариця Ольга, що хоче мати легку данину — з кожного двору по три голуби і по три горобці. І деревляни виконали її устав, і вона ска­зала воїнам прив'язати до ніг пташиних за­палені трути. Птахи полетіли під стріхи — град Коростінь (Іскоростінь) почав горіти. Люди тікали з палаючих домів. Воїни, наказ цариці Ольги виконуючи, ловили їх і вбивали.

Щоб у справах збирання данини був порядок, мудра цариця Ольга запровадила «устави і уроки»: постали строго встійнені розміри повинностей. Коли б такий «устав» був у часи царя Ігоря, він (цар Ігор) не став би жертвою деревлянського повстання, очоле­ного вожем Малом.

102. Єрей Макаріус подарив цариці Ользі золотий хрест, оздоблений дорогими камін­нями. І солодкаво сказав: «У славному полісі Константина буде вість добра, коли стане відомо, що цариця Ольга хрест віри грецької поцілувала».

І цариця Ольга відповіла: «З язика України (Руси) походжу я. І віра в мене українська (русичівська). Береза родилася березою, пощо їй відступати від роду свого, щоб бути сосною? Мій муж Ігор, а не (так як кажете) Ікмарг. Два роки минуло як я помстилася за нього, та й досі бачу — і кияни, і деревляни вважають, що я твердосердна. Не мститися — жорстокість, помститися — жорстокість, душа моя спокою не має».

103. І сказав єрей Макаріус, показною доб­розичливістю темну хитрість прикриваючи: «Світла й мудра царице Ольга, дай мені душу свою і я заспокою її». Цариця Ольга відповіла: «Єреє, коли я душу тобі віддам, то що ж без душі робитиму?»

Єрей, на грудях руки хрестом тримаючи, сказав молитовно: «Є на світі віра правдива — грішників за гріхи не карає. Господь Бог Ісус Христос муки прийняв, щоб визволити тебе, вінценосна царице, від твоїх гріхів винних і невинних. Возлюби, без вагань возлюби Хрис­та сладосердного — гріхи простяться тобі, і в душі твоїй буде благодать Христова, і будеш ти у царстві небесному між праведними пра­ведна».

104. Цариця Ольга довідалася, що у Візан­тії є такий юдеєць Христос (Богом єдиним названий), що за гріхи не карає. Людину мож­на вбити і в Христа милосердного прощення попросити, і єрея дарами угостити, або храм Христовий спорудити, і гріхи будуть відпу­щені. (Кияни в Києві казали так, як і греки — «Бізантіус», «Бузантія»; пізніше замість «Б» (для зручности) почали вимовляти «В»).

Єрей Макаріус торжествує — цариця Ольга шукає такого Бога, який би оправдав її жорстоку розправу над деревлянами. Він їй сказав: «Вінценосна, не маю я в запасі по­трібної кількости слів київських, щоб все ска­зати про Владику Господа Христа, Сина Бога із Сіону, і про рівноапостольного Констан­тина. Єрей Григорій добре розуміє мову київську. Він буде щасливий бачити світлу царицю Ольгу».

105. Воїн Добриня з сестрою Малунею (на лад'ї припливши з Любеча до Києва), пішов на торг. На торзі чує Малуня слова «сва на сва». Що це значить? Дізналася: пшениця віддаєть­ся за паволоки, а дібаджі (римські оксамити) — за хутра. Лоли (рубіни) — за мед, шкіру; є всюди обмін -«сва на сва».

Малуня вперше в Києві на торзі. Бачить: кияни ходять у барвистому одінні з обояру (персіянського шовку), на одінні золоті запо­ни. І шовкові шапочки з горностаєвими ото­рочками, і золоті пояси, і шкіряні сап'яни чер­воні, жовті, зелені вабили Малуню.

Киянки усміхнені, чарівні, чистосердні стоять з матерями біля аравійців і вірменів — купують у них золоті оздоби, пахощі. У кожної (через плече сумочка), в якій є «різи» і «карби» золоті. (З слова «карб» постало слово «карбованець»). Воїн Добриня купив Малуні саян (одяг), і пішов з нею на Гору. Він має приятелів між дворянами.

106. 957 рік. Травень. Цариця Ольга, купці, посли, три атімани-воєводи, знатні дворяни-слуги ранком вийшли з Царського Двірця. Ідуть до Дніпра, де рядами стоять ладі, наван­тажені хутрами, їством, мечами.

Єрей Григорій (чоловік високого росту, красивий, як позолочений святий Ґеорґ) три­має в руках «Євангелії», писані такими сло­весами київськими, якими пишуть волхви у Ки­ївському Священному Гаю «битіє града Кия».

У садах — селища над Дніпром. Люди пра­цюють на городах. Рибаки сітями рибу лов­лять. На березі гупають праники, на зеленій траві вибілюються взимку виткані полотна. Тихо пливуть лад'ї.

Єрей Григорій говорить цариці Ользі, що світло віри правдивої сяє в Константинополі. І тепер вона «їде в світло». Ольга, не від­водячи очей від берега, біля якого стояли сотні людей (селище вийшло вітати царицю Ольгу), сказала: «Україна (Русь) має своє світ­ло, чуже їй не потрібне».

Єрей Григорій, почувши такі «паґанські сло­ва», подумав: віру Ольга має грецьку, а ка­же, що грецьке світло їй не потрібне: зна­чить в її душі ще віра Христова не утвердилася.

107. «Пливуть скити. Гельга — цариця Скитії, володарка понту Евксинського пливе з града Кия, з землі гіперборейської, з диких степів Божа, Варуна, Коляна, Кия, Олега. У граді Кия лишила Сфентослафа», — говорять у Константинополі патрикії.

Імператор Константин 7-й стрінувся з патріярхом Полієвктом у ґаґіа — святій Софії. І сказав: «Гельга їде. Що Скитія хоче від нас?» І відповів Полієвкт: «Імператоре Констан­та­не, світло віри Христової, істинно кажу: Троя — древня Троя часів стратега Аґамемнона — град гіттітський, кияни і гіттіти — плід скит­ський».

«Кияни знають, що Константинополіс стоїть на гіттітській землі. І на їхню думку, ми злі голодні вторжники. Скитія (Україна-Русь) в 519 році перейшла Дунай і вторглася на землі Візантії».

108. «Наш славний полководець Герман стримав наступ ворогів (антів), які ввійшли у Фракію, спалили Филипполіс, оточили Адріа­нополіс. І лавами підходили до врат Констан­тинополя. І нас врятував христолюбний архи­стратиг Хилбудіус. Він в бою з варварами (українцями-русичами) загинув. І з ним заги­нули всі його безсмертні легіонери. Бій був такий безпощадний, що кров від жаху холо­нула в жилах наших».

«І в 551 році знову Скитія (Україна-Русь) переходить Дунай, падають оборонні споруди нашої імперії. І поліс Наїс падає. У Фракії ми взяли в полон трьох розвідників — двом вико­лоли очі, третій признався, що є плян поді­лити Візантію на незалежні держави. І цей плян Скитії (України-Руси) підтримує Маке­донія, Фракія, Дакія, Мезия».

109. «О блаженний імператоре, ми можемо лишитися без данини. Константинополіс, не отримуючи заліза, зброї, тканин, зерна, вина, м'яса, заросте бур'яном, як руїни храму Соло­монового. Ми, архиєреї ґаґіа Софії, благо­словляли легіонерів — казали їм безпощадно сокрушати варварів».

«Легіонери — наймані воїни біля ріки Гевр були розгромлені вщент. Дзвони ґаґія Софії тривожно гули, коли прийшла вість, що скити (українці-русичі) ото­­чили передову військову імператорську час­тину, очолену стратегом Асбадом, і зни­щили, і патріярх Мина прокляв кінноту Маґоґії».

«І військо Візантії, очолене стратегами Ара­тієм, Назаресом, Юстіном, Іоаном, Кон­стан­тином, тікало. І дикі скити (українці-русичі) стали володарями Балканського пів­острова. Та милосердний Господь Христос пощадив нас — послав з Азії в Скитію (Ук­раїну-Русь) кровожадних аварів-кочовиків, і їхнє вторгнення врятувало нас. Питаєш, де авари (обри)? Щезли, скити (українці-русичі) зім'яли їх, як кіт мишу».

110. «Досить! Патріярше Полієвкте, не говори мені про Олега, Ігоря, я все знаю. Вог­нем і мечем ми не можемо знищити Києва. Київ — сила многолюдна, там у лісах, в пе­черах і норах живуть незчисленні племена, десь на краю світу межі їхні. Єдина радість, що вони хлібороби».

«Хлібороби — люди плодючі і сильні в тілі, та душа в них, як у дітей, довірлива. І хай буде так, як ти кажеш: Скитію (Україну-Русь) можна усмирити тільки духом релігії грецької. І перемога хилиться на нашу сторону: єрей Григорій вже тримає душу цариці Гельги під опікою Христовою. І це вперше Київ їде до нас без війська».

111. Місяць липень. Цариця Ольга прича­ли­ла до Константинополя. І вона, і всі, хто її проводжає, занепокоїлися — імператора Кон­стантина немає дома, ніхто не знає, коли він прибуде. Обман — Імператор Константин вдома. Він радиться з патрикіями, як і чим заполонити розум цариці Ольги.

Паракимомен (перший міністер Візантії) вважає, що греки-ромеї покликані Небом «усі народи учити, як на землі жити». І дику, горду, непокірну царицю Ольгу вчить єрей Григорій віри правдивої, щоб вона (Ольга) думала так, як вигідно для Візантії.

112. «Бачу, Константинополь не такий ба­гатий, не такий красивий, не такий величний, як ти, єреє Григоріє, мені в Києві говорив. Бачу святу Софію — кам'яниця велика, біля неї бачу юрби галасливих жебраків, обвішаних хрестами. І чую рев ослів, чую смрад, дзвони, крик торгівців, які копітливо продають хрести, ікони, камінці і воду з Йорданю. І не бачу квітів, веселощів не чую. І моторошно мені», — сказала цариця Ольга.

(Латини кажуть «саінт Сопіа», а греки — «ґаґіа Сопіа», а українці — свята Софія).

9 вересня. Стоїть цариця Ольга з послами, купцями, атіманами-воєводами, слугами у Золотій палаті імператора Візантії. У Золотій палаті (в Магнаврі) порожній трон. У сінях (в Орології) стоять виструнчені кувіклії (охо­рон­ці). Оподаль від трону — висить велика, як дзбан, кадильниця — іде пахучий дим. Біля по­рожнього трону стоять пишно одягнені пат­рикії, заслужені євнухи, чиновники.

113. Відчинилися окуті сріблом двері — у червоному дивитисії іде імператор Візантії. На плечах — хламида, чрево, підперезане ши­роким червоним поясом — блищить злото. Хор співає славу «всесвітньому імперато­ро­ві». Папій (начальник Магнаври) з архиє­рея­ми обкурює образ Бога — Володаря Небесних Сил Ісуса Христа і обкурює образ володаря Земних Сил Константина.

Цариця Ольга одягнена без крикливої ви­багливости: біла довга шовкова сукня, оздоб­лена золотими взорами, шовковий (вогнис­того кольору) пояс, на грудях знамено царя Дажбожої України (Руси) — на сонячному диску викарбувано Трисуття (Тризуб), колти іскряться дорогими перлинами.

114. «Варварка... Дика епігонка русих гі­пер­бореїв. Вона не знає законів», — стоїть мовчазно імператорська знать. Цариця Ольга порушила закон Христової Візантії — вона не стала на коліна перед імператором. Вона відмовилася від тих послуг, з якими до неї підхлібно підбігали євнухи.

Тиша. І раптом — у Магнаврі счинився несамовитий «тріюмфальний рев»: на деко­ра­тивних деревах (і про це свідчить літописець) заспівали, як у джунµлях, штучні птахи. Птахи різноколірні, широкохвості.

Гарчать несправжні леви, пащі розкри­ва­ють, очі світяться, хвости ворушаться. Ар­тис­ти-греки стараються, наслідуючи крик пта­хів і рев левів, творити чудо. Але чудо тільки тоді є чудом, коли люди ним чудуються. Гре­ки були певні, що цариця Ольга, побачивши таке видовище (чудо чудес), розгубиться, прилюд­но виявить зворушливе захоплення, здиву­вання, признається, що зачудувалася. Ні, вона стоїть так, ніби в Магнаврі чуда немає.

115. Біля трону (біля ніг імператора Константина) посли поклали дари від цариці Ольги. Виросла гора найдорожчого у світі хутра — хутра на світлі іскряться, як сніг на сліпучому сонці, м'які, як пух, легкі, теплі, міц­ні — є чим звеличити одіння імператора, пат­ріярха, архиєреїв, папія, патрикіїв і їхніх христолюбних жон.

Імператор через «логофета» висловив бла­го­дарність за дари, привезені з града Кия. І запросив царицю Ольгу на обід. І світло біля трону погасло. Імператор зник — містерійним ритуалом (не для всіх зрозумілим) оточений імператор — намісник Христа на землі.

116. Обід в честь цариці Ольги. На стінах сотні свічок — у залі душно, затхле повітря, іскряться на одіннях золоті бляшки, каміння-самоцвіти. Гелена (дружина імператора Конс­тантина) сидить біля своєї невістки Феофанії і питає царицю Ольгу: «Скитія (Україна-Русь) дика, живе у тьмі, землі покриті вічними снігами, люди сидять у норах, їдять зерно з диких трав. Влітку — всі ходять голі, звісно — віри Христової не мають, почуття сорому в них ще нерозвинене. Вони ріжуть людину в жертву богам однооким, п'ють кров. Справді, тяжко царювати над таким варварським народом?»

117. Слово «язик» (і про це я вже говорив) значить «народ»; «віра язичеська» — значить віра народна. Християни-літописці написали, що цариця Ольга в Константинополі, стрі­нув­шись з імператором Константином, сказала: «Я язичниця. Коли хочеш мене хрестити, то хрести сам, інакше — не хрещуся».

Імператор, бачачи перед собою мудру і красиву царицю — вдовицю Ольгу, охрестив її, і хотів з нею оженитися. Вона відповіла: «Хрещений батько не може з хрещеницею женитися». І весілля не відбулося. Імператор Константин і патріярх Полієвкт дивувалися: Ольга краще знає канони грецької ортодоксії, як вони.

118. Імператор Константин, маючи жінку Гелену, сина Романа, невістку Феофанію, захотів оженитися з царицею Ольгою? Що думали монахи-літописці, описуючи перебу­вання цариці Ольги в Константинополі? Так чи інакше — їхні писання стали історією, на якій виховувалися десятки поколінь.

Є твердження, що цариці Ользі було шіст­десят років тоді, як імператор Константин хо­тів з нею женитися. І з цим тяжко погодитися. Коли їй шістдесят, а Святославові п'ятнад­цять, значить Ольга стала матір'ю, маючи со­рок п'ять літ?

(Сотні літ між дослідниками не затихають суперечки — тяжко визначити точні дати життєпису того чи іншого володаря України (Руси), дати, подані в літописах, суперечливі. Наприклад, раз чи два рази Ольга була в Константинополі? Якщо раз — то в 955 році чи в 957-му?).

Сумно стає потомкам, що мудра цариця Ольга (в осінні роки життя свого) вступає (може під впливом хитрого єрея Григорія) в переговори «із всесвітніми хитрунами і кру­тіями царгородськими греками», — пише Михайло Грушевський. М. Чубатий (у книзі «Історія Української церкви», на сторінці 21-й) потішливо зазначує, що «Ольга прийняла хрещення від католицького патріярха, отже, вона була католичкою». І тут же (на сторінці 22-й) він додає, що «Вислання посольства до Оттона свідчить, що Ользі було все одно — приймати грецький чи латинський обряд, а це є свідоцтвом для її католицизму». Ользі було «все одно», але католикові М. Чубатому не все одно. Сваряться, розтрачають духовну енергію раби німії, темнії раби — чим же пір'я латинське краще за грецьке?

119. Київ. Грек-купець Димитріус сидить бі­ля Богумола (віщого Радогоста), п'є хміль­ний мед і каже: «Моя жена киянка. І знаю я мову київську, і дивлюсь я на вашу співучу молодь, на квітучу Хрещату долину, на ритуали ваші.

І думаю: ми, гречини, нечесно ставимося до себе. Ми все наше дике, потворне при­пи­су­ємо вам, а все ваше світле, достойне при­писуємо собі, і ми звемо себе аристократами богоугодними, а вас ми називаємо зневаж­ливими грецькими словами -"варвари", "ідо­ло­поклонники", "дияволи"».

«Віра київська радісна, бадьора, природня. І розпусти у вашій вірі немає. І ви не є ідолопоклонниками. Сонце, небо, грім, вітер — це не ідоли, створені уявою людською. Ви природопоклонники. Ви кажете, що Сонце — обличчя Бога України (Руси). Ви обожуєте вітер — і я не знав чому? Кияни мені сказали, що вітер — добродій. Вітер запліднює ниви, сади, ліси, вітер — співтворець життя».

120. «Наша віра, грецька дохристиянська віра так, як і єгипетська, була вірою ідоло­поклонною. І в багатьох випадках вірою брид­кою, створеною хворобливою уявою, або — п'яною. Чому? Ми своїх богів робили з ро­гами, з кінськими копитами, або — спокусли­вими, голими, і так тілесну хіть славили».

«Ми вірили, що бог Крон проковтнув своїх дітей, а потім примушений був виригати їх. Ми вірили, що всевладний бог Зевс витягнув бога Деонисія з чрева матері, і зашив його у своєму стегні».

«Наші грецькі дівчата, щоб піддобритися богині Афродиті, за гроші продавали свою невинність подорожнім. Гроші (здобуті під час такого святого ритуалу) дівчата віддавали на храм Афродити. Мораль наша покращала тоді, як ми прийняли писання юдейських пророків. Правильно, богумоле Радогосте, зробив, що грецьку ортодоксію залишив і вернувся до віри батьків своїх».

121. Волхви (богумоли-поконники) Триг­лав, Спас, Ява оглядають врата, заквітчані барвінком, квітами. Мага врата — могутній хід безстрашних — обряд Купальського свята. Михайло Грушевський в «Історії Української Літератури» (том 1, стор. 191) пише, що «Найбільш інтригувала дослідників загадкова й дуже неясна, в нинішніх остатках, містерія Купала і Морени: дві символічні фігури робляться парубками і дівчатами, й потім топляться, або іншим способом нищаться».

Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що був «божок Купайло, що вліті мав гучне свято» («Дохристиянські вірування Українсь­кого народу», стор. 112 ). Виходить, що гучне свято мали не українці-русичі, а «божок Купайло»?

С. Килимник в «Українському році в на­родніх звичаях в історичному насвітленні» (том 4, стор. 116) пише, що «Збереглася в Україні також нерозгадана містерія Купала й Морени». «Жартуючись та пісенно перекли­куючись з дівчатами, хлопці роблять хлоп'ячу подобу з соломи і називають цю подобу Купалом. Це велика лялька, у ріст людини, зроблена вона з соломи, їй надягають штани, сорочку, бриля». «Дівчата роблять Морену. Це також постать у зріст людини, але вже жіночої статі». «Купальська тема ще належно не досліджена і ще далеко належно нез'я­совано багато моментів, чимало є такого, що нам цілком незрозуміле».

122. Яка жахлива доля народу — народ так безжалісно зхристиянізований, що вже цілком не розуміє сам себе, не знає значень своїх об­рядів, свят, звичаїв (поконів). Народ не знає, хто він є, ким і чому закутий? Він обма­ну­тий. У нього відібрана метрика його на­родження — він не живе, а нидіє в чаді чужовір'я. І тому рідне свято для нього стало «загадковою і дуже неясною містерією», «те­мою, належно не дослідженою», «незрозумі­лою».

Біля Мага врат стоїть царевич Святослав — він має п'ятнадцять років. Він мало цікавиться поїздкою матері до Константинополя. Він живе життям града Кия. Атіман Яр (замість тата-царя Ігоря) поголить йому голову — залишить на маківці косу, яка ознамено­ву­ватиме, що він (царевич Святослав) вже є косаком.

Вогонь і вода — очищаючі святі сили життя. Вони очищають людину від несмілости, вто­ми, боязні, лінивства, неохайности. Сини аті­манів, купців, волхвів, визначних киян рядами стоять на Хрещатій долині біля Мага врат, усім їм по п'ятнадцять, їх переводитимуть зі стану дітей у стан косаків (у стан косацької раті).

123. І монахи-літописці, і дослідники-етнографи пишуть, що «юнака стрижуть на козака». М. В. Довнар-Запільський у книзі «Етнографічний огляд» (виданій в 1894 році) в томі 4-му (на стор. 38-й), пише, що «юнака стрижуть на козака» перед тим, як йому вручити коня, щита, лука, стрілу, меча.

Стоять біля Мага врат поголені юнаки — вітер розвіває їхні чуприни (коси), їхні лиця врочисті, обвітрені, їхні м'язи тугі, їхні по­гляди рішучі. І царевич Святослав стоїть між ними в першому ряді. Як він виглядає? Середній ріст, широкі високі груди, короткий ніс, світлі очі, волосся — торішня солома.

124. Заграли мідяні сурми. Загули бубони. Зарокотали гуслі. Дівчата (від 13 до 15 років) у вінках — вінки означають, що дівоньки цвітуть так, як цвіте весною всеплодючая земля. І біля них матері, бабуні, молодші і старші сестри.

Тати підходять до своїх синів — синам, які перед татами стоять на колінах, вручають ме­чі і щити. І ведуть тати синів своїх через Мага врата — по боках Мага врат горять смоло­ски­пи, і стоїть у великих дзбанах вода. (Перемога належить тому косакові, який на полі брані не боїться ні вогню, ні води, ні врага). Без­страшні стають звитяжцями.

(Слово «врата» означає не тільки «воро­та», «прохід», «двері», а й «закони родинного звичаю», «родинні порядки, присягу родині», «вірність родинним манерам». Слово «кулау» означало «родинне коло», «родинне вогни­ще», кулач, або, як тепер кажуть «калач», був хлібом родинного свята. Син вернувся з війни переможцем, родина в честь сина-переможця пече калач, запрошує весь рід до калача. У санскриті слово «кулая» значить «народжений в достойній родині»). Нові косаки, щити біля колін тримаючи, цілують матір-Землю. Вони клянуться, що ніколи зрадою, втечею, лінив­ством не зажурять рід свій і не оганьблять могил, в яких лежать кості Предків. Після клят­ви косаки біля Священного Вогню запа­люють смолисті наконечники стріл. Вогненні стріли летять у небо: зорі небесні, ріки, вітри, поля, ліси, доли і подоли — усі скарби світу Даж­божого оповіщаються, що в ратні ряди України (Руси) нові косацькі сили влива­ються.

125. Коли перед Мага Вратами став віщий Гугул і молитовно підніс руки до неба, всі люди на Хрещатій долині стали на коліна. «Ми внуки (помічники) Дажбожі, і Схід, і Захід, і Південь, і Північ охоронені мечами нашими, і озорені Світовидом. І живемо ми, щоб відрікатися від злих діянь наших і чинити добрі діяння наші, і дітей ми учимо своїх, щоб розум їхній ширшав і душа відважнішала, і такі ми є, і се тайна великая єсть».

«Прародителе Орь, Прародителько Лель, ми — діти Ваші, маємо кості ваші, маємо кров вашу. Маємо віру вашу і покони ваші, і ми не хочемо мішатися з гречинами і варягами, щоб не загубилася вдача наша, і се тайна великая єсть. Косаки, ви є на світі раттю нескоримою, бо той, хто смерти не боїться, стає володарем Неба і Землі, і смерть на полі брані миліша, як неволя, і се тайна великая єсть».

«Між Небом і Землею стоїмо ми, внуки Дажбожі, відважно. Ми вміємо вмирати, щоб во віки і віки жила Україна (Русь)! Слава Дажбогові!» — сказав Віщий Гугул.

126. Юнаки, які мають по чотирнадцять літ, ще не є косаками — їх ждуть військові вправи. Сьогодні вони при допомозі двох патиків «ру огень» (родять огонь). І йдуть з смолоскипами по Хрещатій долині. Грають сурми. Лунають пісні. Посередині колони на дрюкові юнаки несуть Купалу.

І чути співомовки: «Не бійся Купало — не все пропало! До твоїх долонь хай торкнеться вогонь. Вогонь нищить тьму, проганя зиму. Купала, не будь, як пала!» Купало мовчить -він, як лісова звірина, боїться вогню. Він зі страху слова сказати не може.

Юнаки кидають Купала в вогонь. Пока­зу­ють йому, через вогонь скакаючи, що вогонь для відважних не страшний. Купало смали­ться. Одна дівчина вдає, що їй жаль Купала: «Купало-Купалонько, нечепурний сонько, з біди тікай до води! Сам собі поможи, мене бідну бережи! Ой, Купало, глухий, як рало, ось так роби так, як звитяжець-косак!»

127. Інша дівчина вдає, що плаче: «Ой, Купала пощадіте, йому вушка не паліте, па­льчики горять — ніженьки болять! Ні, з Ку­па­ла не глузуймо, лякливого порятуймо! Поне­сімо, дівиці, Купалонька до водиці. Понесімо до ріки, нехай знають парубки, що Купало, як косак, пливе мужньо — ось так, так!»

Юнаки вихоплюють осмаленого Купала з вогню, несуть Хрещатою долиною під співи, крики, гудіння бубонів. Дівчата приспівують: «Купало, чистая вода, не бійся, врода молода! Схаменися-бадьорися, літня вода — не горе, тебе обадьоре, пливи — виринай, силу здобу­вай».

Старші люди розжалілися, і просять ко­саків не ганити Купалу, а славити, славою обадьорений він стане косаком — ознаменує себе звитяжною вдачею. І йдуть косаки, спі­ваючи: «Іде Купало, несе немало, меди і жито, прирост, присип. Славим Купала, не спим до рана, не спи дівчино, косак — не спить!»

І дівчата, вінки тримаючи, ідуть назустріч косакам, співають: «Ой, ладо Ладо, лелечко Лель, сплетемо квіти в один вінок. Ой, ладо Ладо, славимо радо, ми лелі Лель, сплетемо квіти в один вінок!» (Слова «ладо Ладо» значать «ладний Ладо», «лелечко Лель» — «ніжна Любов», «лелі Лель — «діти Лелі»).

128. Юнаки вкинули Купала у Хрещатий струмок — хай сам себе відвагою славить. Купало пливе по Хрещатому струмкові до Дніпра, пливе, як колода. І молодь іде за ним — лунають пісні.

На березі Дніпра горять багаття. Грають у ріг дударі. Коли Купало виплив з Хрещатого струмка в Дніпро, косаки перелітали через вогонь і скакали у хвилі Дніпрові. Вони пливуть, у лівій руці тримаючи лук і стрілу. Дівчата пускають вінки на воду і співають, залицяльно тримаючи руки в боки: «Хто віночка пойме, той дівоньку возьме. Хто вінка дістане, то той моїм стане».

129. Як тільки сонце починає до вираю іти, зникаючи у водах Дніпрових, киянки мов­чазно ідуть з кошиками до Дніпра. У кошиках степові вінки і світильники. Вони пускають кошики на хвилі — звеличують немеркнучу пам'ять про тих воїнів-косаків, що на полі брані життя віддали за славу роду свого, і пішли у вирай, де стріли їх діди і бабуні, і зраділи, що внуки їхні достойними людьми приходять у Царство Духа Предків.

По Дніпрі пливуть сотні кошиків-світиль­ників — божественна Містерія Купальської ночі. По зорях небесних, які мерехтять на Дніп­рі, пливуть до вираю вогні Купальської ночі.

130. У Купальську ніч серця славляться любов'ю до життя. Людині хочеться любити людину. І волхви кажуть, що все, що живе, прагне любови, розмноження, прагне краси, ніжности і вічности.

Видющі матері дівонькам, що вже вінки мають, кажуть, щоб ніхто з них не був Мо­реною. Морена дівчина закохана, але нече­пурна, лінива, не вміє шити, прясти, їжу вари­ти, хату білити. Любить косака, а до праці не швидка.

З придніпрянських селищ ідуть люди до берега — беруть причалені кошики, ставлять нові світильники, і знову пускають їх на хвилі Дніпрові. Світильники пливуть — таємну розмову ведуть з живою землею, з ранньою зорею, і чують усі в Україні (Русі), що ті, що вмирають — зорями сіяють, і в серцях дівочих і словах пророчих і в роді-родині, і в росі-сльозині, і в маковім цвіті, і в ласці-привіті, хто умів за волю життя своє дати, той сонцем сіяє на покуті хати, і славлять такого бога молодого у Купальські свята найкращі дів­чата.

131. Греки (єреї), на Подолі, біля кирікону Іллії, приглядаючись до Купальського свята, речуть: «Бєсовство! Ідолопоклонники хочуть Дніпро підпалити. Скакає Україна (Русь) че­рез вогонь — з дияволами спрягається!» І колись вихований єреями духовний раб по­вер­неться з печери, з Афону, повернеться із зламаною душею, з прополосканим розумом, і, як безпорадний блудний син, зарече: «Ку­пала на Крєстітєля утопіте і огненноє скаканіє отсєчітє» (Іван Вишенський).

132. Купало — свято молодости, спорту, краси, любови, сподівань, родичання, свято вибуялої волі, молодечої вигадливости, на­родної бадьорости, духовної нескоримости. Молоді радіють славою батьків своїх, батьки радіють, бачучи парування-квітування синів і доньок своїх. Волхви (як завжди таємничі і щирі, як дитяча безпосередність) оповідають про цвіт ліщини, про два колоски на одному стеблі жита, про «цвіт папороті».

133. Видюща мати Хвала, узривши Малу­ню (ключницю цариці Ольги), сказала: «Ма­луньо, усе ти так робила, як я казала? І отож — щодня купайся у зіллі пахучому. І в житлі тримай м'яту. І — любисток, він же тепер цвіте! І коси мий у пахощах не іноземних, а рідних — рідне з рідним і потом рідниться, і сльозою, ось тобі зернята у вузлику».

«І не забувай — душа жінки живе в любові, а тіло жінки живе в чистоті. Немає любови — жінки немає, немає чистоти — чару жіночого немає. Життя — квіти, з яких мед збирати -мужа кохати. Вірністю і ніжністю мужнього косака покоряй. Він, дари дівочі маючи, гради покорятиме, в злоточари ясочку свою одяга­тиме, і рід свій прославлятиме».

134. Малуня побігла на Хрещату долину — там грає сопілка, рокотять гуслі, співи чути. І не думала — не гадала Малуня, що її жде царевич Святослав. Ідуть косаки з дівчатами у гай — усі співають. І царевич Святослав іде, і з ним іде Малуня — миловидна славна дівчина (ключниця).

І чи то Купала такий боязкий — лихо ро­бить, чи зорі розморгані душу причарували, чи шепіт вікових дубів серце сп'янив — є на світі щось віще, загадкове. Святослав сів під дубом, і біля нього сіла Малуня. І він їй подарив золоті усерезі (серги). І сказав: «Ти моя милостниця, не бійся. Тут, ближче сідай, дворянко русокоса».

Малуня тримала золоті усерезі, і не знала, що має робити — плакати чи радіти, отри­мавши від царевича дар зоряної Купальської ночі. І... — все сталося так, як гаї, зорі, квіти хотіли. І чув Святослав, тримаючи у своїй руці руку Малунину, як біля Дніпра співали його ровесники-косаки: «Пустимо стрілу, як грім по небі. Пустимось кіньми, як дрібен дощ. Блиснемо мечами, як сонце в хмарі».

135. Цариця Ольга, вертаючись з Констан­ти­нополя, в дорозі зимувала. Тепер (весною) вона везе до Києва мадярку (принцесу Ілдико). Знаючи, що кияни — люди горді, вмі­ють свої творіння цінувати і їх звеличувати, вона дала мадярці ім'я київське, сказала: «Не Ілдико ти, а Предслава. Стаєш женою Свя­тослава, стаєш першою (передньою) славою града Кия».

«Матінко, царице світлая, сумували, жда­ли-виглядали тебе. Таємно скажу, що ключ­ниця Малуня», — почала говорити дворянка Ласа. Спізнилася — дворянка Ярна вже про все оповіла. Цариця Ольга позвала Малуню, і тихо сказала: «Служницею бувши, відважи­лася сидіти біля Святослава. Ні! Не плач, не жадай кари!

І вмертвитися не маєш права. Під твоїм серцем росте мій внук. Ні, ти не поїдеш до Любеча! Дарую тобі село Будутинь. Не пара ти Святославові. Приїхала княжна, і вона є його женою».