талы

 
Контакты
E-Mail



Острогозький полк – найсхідніший полк козацької України.

Учитывая то,что Слобожанщина находится в составе РФ и литературный украинский понятен не всем(ибо в РФ украинский уже не тот) информація дублируется на 2 языках.Острогожск-город в России, административный центр Острожского района Воронежской области. Расположен на исторической территории Слободской Украины. Один из 5 полковых городов Слобожанщины. Основано 1652 реестровыми украинскими казаками Черниговского и Нежинского полков как военная крепость - острог (на Белгородской черте) Московского царства. Строительством города руководил полковник Иван Дзиньковский. Количество реестровых казаков - 2000 человек, с семьями и имуществом. До 1765 был полковым городом Острогожского слободского полка, в 1779-1928 уездный город Острогожского уезда Воронежской губернии.


Острогозький полк було засновано 1652-го року українськими козаками-переселенцями з Наддніпрянщини, які прийшли на притоки Дону під проводом полковника Івана Зінківського. Українська земля тоді дуже потерпала від постійних воєн з поляками та турками, а Московська держава запрошувала українських козаків на життя до себе, бо своїми силами боронити не могла південні кордони Росії від нападів татар. Українці оселялися на придонських землях так званими «слободами», мешканці яких, на відмінну від корінних росіян, не знали утисків кріпацтва, та залишалися вільними, «свобідними» . Через ті «слободи» й одержала ця земля ім’я «Слобідської України», або Слобожанщини, а першими поселенцями на ній стали саме козаки Острогозького полка, які заснували на берегах річки Тиха Сосна своє полкове місто Острогозьк, та оселилися навколо нього слободами. Незабаром, на захід від Острогозького, виникає ще чотири слобідських українських полки – Охтирський, Сумський, Харківський та Ізюмський, але Острогозький полк серед них був першим, і саме з нього розпочинається для нас історія заселення українцями Слобожанщини.

Відношення поміж українцями Острогозького полка та російською владою складалися украй непросто. Московські чиновники постійно утісняли українських козаків, у першу чергу своїм надмірним хабарництвом, бо без хабару у Російській державі ніколи жодна справа не вирішувалася, а острогозькі козаки спочатку скаржилися на місцевих чиновників у Москву, але швидко зрозуміли, що коріння цього жорстокого хабарництва тягнеться саме зі столиці. Тоді острогозькі українці вирішили боротися проти московських утисків із зброєю у руках, підтримавши 1670-го року разом зі своїм полковником Зінківським антидержавне повстання донських козаків проти Москви на чолі зі Степаном Разіним. Але це повстання було придушене у крові російською владою – полковника Зінківського четвертовано і повішено, так само, як і більшість його однодумців (навіть жінку полковника покарано на горло, а дітей вислано до Сибіру).

Російські утиски над козаками полка продовжувалися й далі. Аби уникнути можливості нового повстання, російські урядовці наставляють полковниками в Острогозьку чужоземців, що служили в Росії військову службу – англійців Саса та Буларта. Погано володіючи навіть українською та російською мовами, ці полковники, тем не менш, намагалися, чим можна, допомогти українським козакам, за що отримували на себе постійно доноси у Москву від місцевих чиновників, що були наставлені владою для ретельного нагляду над українськими козаками. А 1704-го року, за Петра І, полковником в Острогозьк було наставлено російського дворянина Тевяшова, який перетворив Острогозький полк на свою спадщину, бо після нього, з дозволу російського уряду, полком керували його син та внук. Коли ж на російський престол посіла Катерина ІІ (лютий ворог усього українського в державі), 1765-го року слобідські полки було взагалі зліквідовано, а на їхніх землях створено Слобідсько-Українську губернію, яка проіснувала до 1835-го року. Острогожщина спочатку була разом з усіма іншими слобідськими українськими землями, але згодом її відірвали від решти слобідських українських земель, приєднавши до російської Воронізької губернії, що була населена великою мірою етнічними росіянами. Так встановлено було новий кордон, який на довгі роки, аж до сьогодення, роз’єднав українців Східної Слобожанщини від матері-України.


Острогожский полк был основан 1652-го года украинскими казаками-переселенцами из Приднепровья, которые пришли на притоки Дона под предводительством полковника Ивана Зинковского. Украинская земля тогда очень страдала от постоянных войн с поляками и турками, а Московское государство приглашала украинских казаков на жизнь к себе, потому что своими силами защищать не могла южные границы России от нападений татар. Украинцы селились на придонских землях так называемыми «слободами», жители которых, в отличие от коренных россиян, не знали гнета крепостничества, и оставались свободными, «свободными» . Через те «слободы» и получила эта земля имя «Слободской Украины», или Слобожанщины, а первыми поселенцами на ней стали именно казаки Острогожского полка, которые основали на берегах реки Тихая Сосна свое полковое город Острогожск, и поселились вокруг него слободами. Вскоре, на запад от Острогожского, возникает еще четыре слободских украинских полков - Ахтырский, Сумский, Харьковский и Изюмский, но Острогожский полк среди них был первым, и именно с него начинается для нас история заселения украинцами Слобожанщины.

Отношения между украинцами Острогожского полка и российской властью складывались крайне непросто. Московские чиновники постоянно утісняли украинских казаков, в первую очередь своим непомерным взяточничеством, потому что без взятки в Российском государстве никогда ни одно дело не решалось, а острогозькі казаки сначала жаловались на местных чиновников в Москву, но быстро поняли, что корни этого жестокого взяточничества тянется именно из столицы. Тогда острогозькі украинцы решили бороться против притеснений московских с оружием в руках, поддержав 1670-го года вместе со своим полковником Зеньковским антигосударственное восстание донских казаков против Москвы во главе со Степаном Разиным. Но это восстание было подавлено в крови российской властью - полковника Зенковского четвертованы и повешен, так же, как и большинство его единомышленников (даже женщину полковника наказан на горло, а детей выслан в Сибирь).

Российские притеснения над казаками полка продолжались и дальше. Чтобы избежать возможности нового восстания, российские чиновники наставляют полковниками в Острогожске иностранцев, служивших в России военную службу - англичан Саса и Буларта. Плохо владея даже на украинском и русском языках, эти полковники, тем не менее, старались, чем можно, помочь украинским казакам, за что получали на себя постоянно доносы в Москву от местных чиновников, что были наставлены властью для тщательного надзора над украинскими казаками. А 1704-го года, за Петра, полковником в Острогожск было наставлено русского дворянина Тевяшова, который превратил Острогожский полк на свое наследие, потому что после него, с разрешения российского правительства, полком руководили его сын и внук. Когда же на российский престол заняла Екатерина II (лютый враг всего украинского в государстве), 1765-го года слободские полки были вообще ликвидированы, а на их землях создана Слободско-украинская губерния, которая просуществовала до 1835-го года. Острогожщина сначала была вместе со всеми другими слободскими украинскими землями, но впоследствии ее оторвали от остальных слободских украинских земель, присоединив к российской Воронежской губернии, была населена в значительной степени этническими русскими. Так установлено было новый рубеж, который на долгие годы, вплоть до сегодняшнего дня, разъединил украинцев Восточной Слобожанщины от матери-Украины.


ОСТРОГОЗЬКІ ПОЛКОВНИКИ.

Іван Зінківський (1652-1670)
Михайло Ґонта (1670-1671)
Гарасим Корибут (1671-1680)
Іван Сас (1680-1693)
Петро Буларт (1693-1698)
Федір Кукіль (1698-1704)
Іван Тевяшов (1704-1725)
Іван Тевяшов (1725-1757)
Степан Тевяшов (1757-1765).

Зліквідовано 1765-го року.


– цифри. Як зникало українство на Східній Слобожанщині за підсумками загальноросійських переписів:




1897-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 1 443 661 чоловік (915 883 у Воронізькій губернії, 527 778 – в Курській).




1926-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 1 633 206 чоловік (1 078 552 у Воронізькій губернії, 554 654 – в Курській).




1939-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 540 815 чоловік (402 710 у Воронізькій області, 138 105 – в Курській).




1959-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 260 719 чоловік (176 845 у Воронізькій області, 68 230 – в Білгородській, 15 644 – у Курській).




1970-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 215 335 чоловік (145 828 у Воронізькій області, 53 767 – в Білгородській, 15 740 – у Курській).




1989-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 220 495 чоловік (122 622 у Воронізькій області, 75 145 – в Білгородській, 22 728 – у Курській).




2002-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 152 482 чоловіки (73 716 у Воронізькій області, 57 846 – в Білгородській, 20 920 – у Курській).




2010-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 98 611 чоловік (43 054 у Воронізькій області, 41 914 – в Білгородській, 13 643 – у Курській




Используя украинских переселенцев для охраны южных границ русского государства(мрскали на той час татар боялись,як вогню)от нападений крымских и ногайских татар царское правительство, на льготных условиях, наделяло их землей, сохраняло за ними козацкие права и самоуправление.Слобода(слобода-свобода,вольное воселениеПід час частих набігів кримських і ногайських орд Московський уряд вимушений був терпіти ту козацьку автономію, яка склалася на Слобожанщині і ті різноманітні привілеї, які були раніше надані, а коли загроза нападу з боку татар і турок на півдні значно зменшилася, уряд починає систематично обмежувати козацький автономний устрій і ліквідовувати колишні привілеї.


У 1700 р. Петро І видав грамоту, в якій фактично відміняв виборче право слобідських козаків. З цього часу полковники Слобідських козацьких полків почали призначатися царським урядом, і вони повинні були залишатися при своїх урядах до самої смерті . Довічно почала призначатися і вся козацька старшина . Цією ж грамотою було обмежено кількість слобідських козаків до 3500 чоловік.) .С отменой в 1765 году полкового устройства на Слобожанщине и созданием комиссарских управлений слобода Талы стала обложена налогом- от 35 до 95 копеек из ревизионной души. Это вызвало неудовольствия населения, которое начало борьбу за возвращение своих привилегий. В 1770-1771 годах в районе действовали гайдамацкие отряды, которые осуществляли нападения на комиссарские управления, усадьбы городских господ и на царских чиновников. .Талы к началу XIX века оказались совсем разоренными. По этой причине таловцы с жителями соседних слобод и хуторов в 1821 г. писали царю письмо, в котором просили разрешения переселиться в Астраханскую губернию на свободные земли, так как они «дошли до крайней бедности». В 1823 г. 61 семья таловских крестьян выселилась в Астраханскую губернию.В 1857 году после неоднократных восстаний воинских поселенцев в разных частях империи царское правительство всех бывших воинских поселенцев перевело в разряд государственных крестьян. В соответствии с указами от 18 января 1866 года за ними сохранялись их земельные наделы, однако на протяжении 20 лет государственные крестьяне должны были выплачивать оброчную подать



У 1917 — у складі УНР. У 1918 зайнятий військами Української держави. Гетьман Павло Скоропадський включив Острогозьк безпосередньо до складу Харківської губернії Української Держави. Після встановлення Директорії в Україні місто деякий час контролювалося урядом УНР. 1920 — постійна більшовицька окупація. З 1928 року — районний центр (до того був повітовим містом). Тоді ж почався систематичний терор проти міського населення. 1932–1933 комуністи вдалися до Голодомору проти населення міста. Загалом місто значно постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР. У роки ДСВ під контролем німецьких військ з 5 липня 1942 року по 20 січня 1943 року. Тоді ж Острогозьк включений до складу Рейхскомісаріату Україна.

Очевидно, що назви рік Богучарка,Россош, як і Жеребця, Кобилки, Гнилої, Харини, що протікають по території району, мають явно слов’янське походження. Але які слов’янські племена і коли проживали на цій території і дали слов’янські назви цим річкам? Відповіді на ці питання не знайдено. Історик-археолог краю К.Красільников категорично заявляє: «Слов’яни до Xv ст. південніше Валуйок, Осколу не опускалися. Хто говорить інакше, не знає археології. Розкопки дають дійсні незаперечні документи історії».
Можливо все - таки припустити, що в басейнах названих рік проживало якесь слов’янське плем’я коли не в Xv-xvi ст., то значно раніше, ще до навали монголо-татарських орд. А може імена нашим рікам дали прадавні слов’яни ще невідомої культури лугарів-ванів трипiлля(орii), творців сучасної цивілізації, які жили в пониззі Дону серед земель кочовиків . У скандинавській сазі «Едда» земля в пониззі Дону названа «Землею великих Святих» .У iндiйських ведах Iндiю названо"Брахтою" а территорию сучасноi Укрiни - "магабрахтою". Відомий російський вчений академік Б. Рибаков підтверджує наявність у цій частині Європи найдавнішої південно-східної мовної зони — батьківщини індоєвропейських мов,та роскопки скифських курганiв пiдтверджують наянiсть тут найдревнейшоi цивiлiзацii(подробнише у очерку магавира)Про давніх лугарів було добре відомо і грекам. Останні згадки греків про лугарів на р. Лугані відносяться до Iv ст. н.е. Назва слов’янського племені «лугарі» походить від божества Луга. Його ім’я означає «Сяючий, випромінюючий світло». В одній із легенд про Луга розповідається, що він на «вогняному драконі» полетів з Землі до зорі Регул у сузір’ї Лева. З поверненням Луга на Землю повинен повернутися «Золотий вік».

Колись у Європі кожний рік у серпні, в день входження Сонця в сузір’я Лева, відмічали свято Лугнозад. Люди вірили, що саме Луг посилає до землі зорепад, щоб збувалися найпотаємніші побажання людей. Вірили і в те, що раз в 33 роки, в рік сильного зорепаду, сам Луг навіщає Землю. Астрономи підтверджують, що дійсно в серпні через кожні 33 роки спостерігаються сильні зорепади, але не тому, що по небу прокочується колісниця Луга, а тому, що наша планета кожні 33 роки в серпні перетинає хвіст комети Темпелл-Тутхе, і на Землю з хвоста комети сиплеться значний потік пилинок і камінців, які викликають в атмосфері Землі сильний зорепад.

Отже «лугами», «лугарями» називали себе нащадки і шанувальники бога Луга. Обриси ще невідомої культури лугарів-ванів, як мозаїка, нині відтворюється з окремих уламків. Про неї нагадують твори фольклору про «тридесяте царство у Лукомор’я» море Луга (Азовське море). Про царство Ванів (Ваней), які жили в пониззі Дону, розповідає скандинавська «Едда». Ім’я слов’ян-ванів носили і гори Карпатські (Венедські), Донецькі (Венедерські). До сьогоднішніх часів німці звуть слов’ян «вендами», а фіни — «веньо» (іванами). Відень (Вена), Венеція і сотні інших місць нагадують про невідоме царство Іванів. На думку французького дослідника Р. Шарру, тисячі місць від Уралу до Геркулесівських стовпів носять ім’я Луга із Лукомор’я, який став прототипом грецького бога Аполлона, Єгипетського Птаха та інших богів багатьох давніх країн.
Члени міжнародного клубу «Лугарі» (м. Луганськ) стверджують, що не була земля нашого краю «дикою», а називалася «Лебедія» і що в Vii-ix ст. її вплив був великим, що Дон називали Ванаквислем (слов’янською рікою), що хозари розмовляли слов’янською мовою і що письмо хозар було теж запозичено у слов’ян. Простягалась Лебедія від Ванаквисля до Борисфена (Дніпра). В Х ст. арабські письменники згадують в цих краях третій слов’янський центр — Артанію (Арданію, Арсанію). А в Xii ст. на карті Едриси недалеко від впадіння в С.Донець р. Лугані, позначено місто Росія. А ще члени цього клубу стверджують, що назва «хохли», яким росіяни дещо презирливо називають українців, на татарській мові означає «сини неба»"сонцепоклонники"- нимецьке.Можливо, що невідома культура лугарів-ванів належить до маловивченої археологічної культури «полів поховання», творці якої у I-v ст. н.е. проживали на території лісостепового лівобережжя України як і на території, яка згодом стала зватися Слобідською Україною. Численні археологічні пам’ятки, знайдені на місцях стародавніх селищ та по берегах рік зазначеної території свідчать, що люди, після яких залишилися «поля поховання», стояли на досить високому рівні культури і суспільного розвитку. Це було осіле населення, яке займалося землеробством і знало багато видів ремесел і насамперед гончарне виробництво.
Керамічні вироби і знайдені римські монети свідчать про широкі торгівельні зв’язки людей культури «полів поховання» насамперед з Причорномор’ям, а також з Середземномор’ям і західноєвропейськими народами.
Після заснування давньоруської держави — Київської Русі території «полів поховання» ввійшли до її складу. Тут збереглися залишки десятків городищ і селищ X-xiii ст., де знайдено багато пам’яток з історії цього краю.

Друга письмова згадка про територію басейнів рiк відноситься до 1646 р. 17 жовтня 1646 р. 385 українських козаків Корчанського повіту звернулися до царя Олексія Михайловича з чолобитною, щоб він видав їм жалування і звільнив від будівництва земляного валу, бо вони дуже збідніли і були побиті татарами. В цій чолобитній говориться:

«…Да по твоей же государевой грамоте послал нас, холопей твоих, на степь для языков на Кальмиускую сакму воевода. И как мы, холопи твои, будем за речкою за Черным Жеребьем на гребни идем к реке Красной, и тут, государь, к нам, холопем твоим, приехали воинские татаровья человек с 300 и большим: и мы, государь, холопи твои, с теми воинскими татары билися, шли отводом до реки Красной, и татар многих побили и переранили. И как, государь, пришли мы, холопи твои, к реке Красной и те, государь, воинские татаровье собралося человек с 1000 и больше и нас, холопей твоих, в горе осадили». Ця чолобитна Корчанських черкас нічого не повідомляє, чи були на берегах Красної і Жеребця якісь поселення, але підтверджує попереднє джерело, що свої назви ріки району одержали задовго до виникнення перших постійних поселень, розташованих на їх берегах.

<



Название с Талы - по кустарниковому растению тальнику, росшему по берегам речки Богучарки, где находится село Талы? Тальнику повезло ещё меньше, это слово старым жителям села вообще не было известно, молодёжь узнавала о его существовании только в школе на уроках ботаники. Характерное выражение – «на лугу в талах».


І болящеє, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою,
Тихо усміхнеться
І полине голубкою
Понад чужим полем,
І я ніби оживаю
На полі, на волі.
І на гору високую
Вихожу, дивлюся,
І згадую Україну,
І згадать боюся.
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії,
Руді-руді, аж червоні,
А там голубії,
Зеленії, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами.
А тут бур’ян, піски, тали
І хоч би на сміх де могила
О давнім давні говорила.
Неначе люде не жили.
Од споконвіку і донині
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її найшли.
Уже й твердині поробили,
Затого будуть і могили,
Всього наробимо колись!
О доле моя! Моя країно!
Коли я вирвусь з ції пустині?
Т Г Шеченко в ссылке в степях оренбургской области


Талы – загадочное, ископаемое слово. Талы – это также участок поймы речки Левая Россошь между улицами села Стегневкой и Чижовкой. Здесь речка образует широкую (в масштабе небольшой речки) излучину, правый низменный берег занимал луг, а левый - крутой и высокий, местами обрывистый. Берега пересыхающей летом речушки густо порастали лозой. Но в этой излучине талами чаще называли заросли лозы по берегам речки, а не всю площадь излучины. Росли здесь большие деревья ивовой породы, той же лозы, других в пойме не было, эти деревья называли вётлами. Слово ива в обиходе местного населения известно не было. В талах как особом месте, независимо от того была там лоза или нет, но речь никогда не шла о кустах неизвестного здесь тальника. Огороды в луговой части долины называли «низы» или «на низах». Огороды вне луговины называли «на верху» или «на верхах». Эти простонародные низы оказываются важным историческим фактором при установлении происхождения названия топонима талы?. Это единственная излучина такого размера на территории села, к которой относилось название талы?, хотя от Боевского лога до Солонцов есть и другие луговины, например, такая же просторная луговина между Перевёртовкой и Куманью, но их талами не называли. Почему так называлось эта часть поймы речки, в селе никто не знал. Непонятное слово. В словарях и справочниках вразумительных объяснений нет, в новых словарях это слово вообще не упоминается.  
   древне.-индийский(совпадения инд и укр языка-70%). tali – название определённого дерева, talas «винная тальма», лат. talea «саженец, молодая веточка».
Но вот ещё одна статья из словаря М.Фасмера.«Дол, украинске- діл, род. п. долу "почва, пол"  
  Словник украинськой мови:  1. Те саме, що долина. Потепліло. На долах цвіла, і пахла, і пишалася весна (Іван Франко, I, 1955, 101); Він бачив діл, розкинутий навкруг, Кипучі пущі. І тьмяноводий Буг (Микола Бажан, Нашому юнацтву, 1950, 449).         2. Те саме, що низ ; протилежне верх. Як летіла ворона догори, то й кракала, а як на діл, то й крила опустила(Номис, 1864, № 1462); Запалили сосну від верха до долу (Павло Чубинський, V, 1874, 394); Дівчата обстругували стіни, — які з долу, які з кобилиць угорі (Андрій Головко, II, 1957, 98).    3. Те саме, що долівка. — А хіба ж ти не міряла сіней мотузком, як мазала діл та стіни? (Нечуй-Левицький, II, 1956, 328); На запорошеному глиняному долу лежали якісь старі речі (Микола Трублаїні, II, 1955, 253).  3. Те саме, що долівка. — А хіба ж ти не міряла сіней мотузком, як мазала діл та стіни? (Нечуй-Левицький, II, 1956, 328); На запорошеному глиняному долу лежали якісь старі речі (Микола Трублаїні, II, 1955, 253).   4. заст. Яма для мерця; могила. Он там, в долинці, під білими березами, копають уже діл глибокий, довічну хатину чумакові (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 182).    З цього можна зробити висново,що ТАЛИ- долина у низинi,ямi,можливо поросша кущами верби.
,     болг. дол, сербохорв. дo, род. п. дoла, словен. dol, чеш. dul, род. п. dolu "яма, долина", польск. dol, род. п. dolu, в.-луж., н-луж. dol. || Родственно гот. dal "долина, низина, яма", др.-исл. dalr, д.-в.-н. tal "долина", , далее, д.-в.-н. tuolla, ср.-в.-н. tuele "маленькая долина, низина"; см. Бернекер 1, 208 и сл.; Торп 204. Нет надобности говорить о заимств. из герм., вопреки Хирту (РВВ 23, 332); см. Бернекер, там же; Кипарский 65». 




Из этой статьи М.Фасмера видно, что dol = dal = tal присутствует в языках почти всей Центральной Европы, а с учётом славянской Восточной Европы охватывает пространство не меньшее, чем тюркский tal1. Нет сомнения, что здесь мы находим подтверждение достоверности определения, данного В.И. Далем. Самое интересное то, что до сих пор слово д.-в.-н. tal живо в современном немецком языке в том же значении «долина». Вспомним слова: Rosental – долина роз, Blumental – долина цветов. Нельзя пропустить французско-русский словарь, где можно видеть слово talle – побег (см. латинское talea), taller – давать побеги. Живёт в русском языке гот. dal "долина, низина, яма" в названии топонима Суздаль < Суж - даль. Suge в языке древних пруссов означало дождь, влагу, очевидно, первооснова этих понятий – вода, возможно, позднее – река. Суздаль < Суж – даль - сырая (мокрая) долина или речная долина. Tal и dal одно и тоже слово – долина, при диалектных различиях в произношении. И следует обратить внимание на существенное отклонение от однозначного значения долины в гот. dal «долина, низина, яма» и в д.-в.-н. tuolla, ср.-в.-н. tuele "маленькая долина, низина". Это отклонение перекликается со значением «тал» словаря В.И. Даля, где долина – это луг, низменный берег, т.е. низина.


 Як українці росіянами стали

Ще сто років тому значна частина Східної Слобожанщини була суцільною українською етнічною територією. Авторитетна в Росії Енциклопедія Брокгауза і Єфрона так визначала тоді зону розповсюдження української мови – «південна частина Воронізької, невелика частина Курської (поміж ріками Сіверським Дінцем і Осколом) губернії». А «Воєнно-статистичний огляд Російської імперії» за 1850-й рік так писав про тодішні відмінності поміж українцями і росіянами на Вороніжчині:




«Северные уезды, как пограничные Великороссийским губерниям, наполнились Русскими, южные же, по соседству с Малороссией, Малороссиянами. В самом начале, эти два народа, резко отличались и языком и нравами и обычаями… эти различия заметны еще и до сих пор. Что же касается до Русских, … жилища крестьян – избы, большею частью деревянные; но есть и меловые и каменные; они отапливаются дровами, соломою и в южных уездах приготовляют кирпичи из навоза; освещаются маслом и лучиною; одежда – суконная домашнего изделия; обувь на более богатых – сапоги; пища ржаной хлеб, щи, гречневая каша, молоко и т. п. … Увеселения: в праздничные дни молодые парни и девки составляют хороводы, а пожилые собираются в кружок и ведут беседу, нередко оканчивающуюся уже слишком оживленным спором. Малороссияне почти во всем отличаются от Русских: наречие их совершенно особое, платье также отличается покроем, женщины носят плахты, повязки особого рода, любят украшаться разными провесками и цветами, на шее много носят бисеру и тому подобных ожерельев; любимые цвета, на платках и платьях, яркие и пестрые; зимнее же платье общее: серый халат и овчинный тулуп; избы их вообще все белые, мажутся внутри и снаружи мелом с частью красной глины. Места, где ставятся образа, разрисовываются разными пестрыми полосами; полы больше земляные, но всегда сухие; вообще опрятность в избах у них соблюдается во всем; приготовление пищи делается по утру и вечером, и нередко, приехавшему после обеда, уже нечего поесть, кроме хлеба; хлеб предпочтительно любят пшеничный, или смешанный с ячменною мукой и одна нужда заставляет есть ржаной; свиное сало есть уже лакомый кусок; бани решительно исключены из их жизни. Русские, в домашнем быту, редко соблюдают чистоту и даже часто живут вместе с животными, от чего смрад и отвратительный запах всегда существуют в их жилищах, в особенности когда начинает холод; посуды вообще бывает в хозяйстве мало и та всегда запачканная».




Перший загальноросійський перепис населення 1897-го року показав по Східній Слобожанщині такі цифри: у Воронізькій губернії українською мовою розмовляло тоді 915 883 особи (в цьому перепису вказувалася не національність, а рідна мова), в Курській – 527 778 чоловік. Таким чином, все українське населення Східної Слобожанщини складало тоді майже півтори мільйони, а конкретніше – 1 443 661 чоловік. Кількість українців у Курській губернії (до якої тоді входили сучасна Курщина і Білгородчина), визначалася у 22,3 % по всій губернії, при чому переважали українці в південних і західних повітах краю – у Грайворонському повіті українців 58,9 %, у Путивльському 52,5 %, Новооскільському – 51 %, Суджанському – 47,9 %, Корочанському – 34,3 %, Рильському – 31 %, Білгородському – 21,2 %.




Переважання українців у Воронізькій губернії було ще виразнішим: по всій губернії 36,2 %, в Острогозькому повіті 90,3 %, Богучарському – 81,8 %, Бирюцькому – 70,2 %, Валуйському – 51,2 %, Павловському 42 %.




1926-го року відбувся перший радянський перепис. Відтепер, у переписних анкетах, крім рідної мови вказувалася і національність громадян, що брали участь у перепису. Таким чином українців на Східній Слобожанщині виявилося навіть більше, ніж у 1897-му році: 554 654 чоловіки у Курській губернії (і це без Путивльського повіту, який вже відійшов до УСРР), і 1 078 552 особи на Вороніжчині. І це при тому, що радянська влада робила все можливе, аби кількість українців в РРФСР зменшити. Так для переписувачів було видано окремий Циркуляр № 14, у якому вимагалося всіх тих громадян, які вкажуть свою національність як «руські», записувати виключно росіянами. Не секрет, що значна кількість українців за межами Радянської України називала тоді себе по-старому: «русинами» або «руськими», і при тому яскраво відрізняла себе від сусідів-«москалів». Тепер було наказано всіх їх, гуртом, зараховувати до «росіян». Ось текст цього Циркуляру:




«Для уточнения записи об украинской, великорусской и белорусской народностях в местностях, где словом «русский» определяют свою народность представители трех этих народностей, необходимо, чтобы лица, называющие при переписи свою народность «русский», точно определяли, к какой именно народности: украинской, великорусской (русской) или белорусской они себя причисляют; записи «русский» и «великоросс» считаются тождественными».




Тем не менш, не зважаючи ні на що, українці Східної Слобожанщини відстояли свою українськість. Переважно українськими залишилися чотири повіти Воронізької губернії (Острогозький, Розсошанський, Валуйський і Богучарський), у яких частка українців складала від 51 до 90 %. У місті Розсоші, яке з 1923-го року стало центром окремого повіту, було, за підсумками перепису, 85,7 % українців, в Розсошанській волості – 95,8 %, в Розсошанському повіті – 71,9 %. Загальна частка українців у Курській губернії зменшилася до 19,1 %, але і тут залишалися ще українські регіони – у Суджанській волості 61,2 % українців, у місті Суджі 30,8 %. А на території сучасного Красноярузького району Білгородської області мешкало в 1926-му році 30 123 українці, що складало 88,2 % від всього населення району!




Хоча поруч із українцями жили на Східній Слобожанщині у 1926-му році також і росіяни, та представники різних інших народів, та все ж перепис визначив, що тут існує суцільна українська етнічна територія, площею 42 тис. кв. км, на якій українці складають 63,7 % ( 1,4 млн із 2,2 млн населення). Цілком справедливим було б приєднати цю територію до Української РСР, але більшовицький уряд в Москві цього не зробив, обмежуючись лише гучномовними, але насправді пустопорожніми фразами про права народів.




Катастрофічними для українців Східної Слобожанщини і Кубані стали 30-ті роки 20-го ст. Перетворення СРСР на тоталітарну державу, разом із безглуздо проведеною «коренізацією» у краї, призвело до того, що за підсумками наступного загальносоюзного перепису 1939-го року, українці на Східній Слобожанщині майже зникли – важко було протистояти репресивній державній машині, яка вимагала від мешканців прикордонних з Україною районів Росії, аби вони відрікалися від своєї українськості. 1939-го року в Курській області 138 105 українців, у Воронізькій – 402 710. Та все ж українці не здавалися. 1941-го року, перед самою війною, у СРСР було офіційно видано нову мапу національностей країни. Значна частина Східної Слобожанщини позначена на цій мапі як українська етнічна територія. Але найбільш важкі для східнослобідських українців часи були ще попереду.




Мапа національностей СРСР 1941-го року




http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/4/4f/Ethnic_map_USSR_1941.jpg




Швидке зникнення українців на Східній Слобожанщині продовжувалося і вже після Другої Світової війни. Існує ця тенденція, на жаль, і зараз. Це не може не непокоїти українських дослідників. Ціла низка праць присвячена проблемі ліквідації українського життя на Східній Слобожанщині за останні 50 років. Дозволю собі процитувати тут декількох українських дослідників:




«Так, у Воронізькій області, за даними перепису 1959 року, росіяни становили 90,9% усього сільського населення, а українці – тільки 8,7%. За 30 років, з 1926 по 1959 рік, питома вага українців тут знизилася майже в 4 рази. Тенденція до зниження частки української людності серед усього населення особливо проявилася на Білгородщині й Курщині. У районах, де раніш були цілі українські поселення, українцями тепер називають себе лише по кількадесят чоловік». ( Юрій Лоза «Українсько-російська етнічна межа і сучасні кордони та територіальні претензії»).




«1989-й рік: Українське населення можна умовно поділити на три частини. Перша – це ті райони де вони є корінним населенням. Це кілька районів на кордоні з Україною, де вони не змінили самоідентифікацію після 1926 р. і продовжували (по крайній мірі до 1989 р.) зберігати компактність. У цих районах станом на 1989 р. проживало приблизно 1-2% українського населення РРФСР. До них відносяться Вільхуватський р-н Воронізької обл. (75,9%), Ровенський р-н Білгородської обл. (74,6%), Розсошанський р-н Воронізької обл. (65,1%), Підгоренський р-н Воронізької обл. (53,3%), Кантемирівський р-н Воронізької обл. (22,5%) і Розсошанська міськрада Воронізької обл. (34,3%). Вже у сусідніх районах відсоток українців падає до 1%, як наприклад у Острогозькому (1,3%), Кам’янському (1,1%) районах, тоді як у 1897 р. в тому ж Острогозькому повіті їх було 90,3%». («Українці в Росії по районах, 1989 р.»).




«Сучасність: Незважаючи на всі зусилля радянської (а тепер і російської) влади статисти ще фіксують українців у Богучарському, Валуйському, Кантемирівському, Вільхуватському, Острогозькому, Ровеньківському й Розсошанському районах Воронізької і Білгородської областей (до останньої в 1954 р. відійшла частина етнічних українських земель Вороніжчини). Щоправда, у жодному з цих районів офіційно чисельність українців вже не перевищує 50%, а в багатьох коливається на межі 3-4%. Люди середнього і старшого віку ще говорять українською, але цей «недолік» старанно виправляє система державної освіти». ( Я. Вовк «Українці Вороніжчини»Місцеве ж українське населення, не зважаючи на століття посиленої русифікації, зберегло мову та окремі народні традиції. Щоправда, з національним усвідомленням справи набагато гірші. Значна частина місцевих українців опинилась поза процесами відродження національної свідомості і державотворення. Відрізані російським ідеологічним кордоном та бездіяльністю українських чиновників, українці північно-східної Слобожанщини, так званого Подоння, великою мірою залишились хохлами. Більшість цих людей не усвідомлює необхідності існування власної української держави. Очевидно, що вони воліли б жити разом із своїми одноплемінниками в одній країні (тим більше, що багато хто з них має родичів в сусідніх областях України), проте назва цієї держави для більшості цих людей, нажаль, поки що не «Україна».).




«Современность: Несмотря на все усилия советской (а теперь и российской) власти статисты еще фиксируют украинцев в Богучарському, Валуйському, Кантемирівському, Вільхуватському, Острогозькому, Ровеньковском и Розсошанському районах Воронежской и Белгородской областей (к последней в 1954 г. отошла часть этнических украинских земель Вороніжчини). Правда, в одном из этих районов официально численность украинцев уже не превышает 50%, а во многих колеблется в районе 3-4%. Люди среднего и старшего возраста еще говорят на украинском, но этот «недостаток» старательно исправляет система государственного образования». ( Я. Волк «Украинцы Вороніжчини»Местное украинское население, не смотря на века усиленной русификации, сохранило язык и отдельные народные традиции. Правда, с национальным осознанием дела обстоят намного хуже. Значительная часть местных украинцев оказалась вне процессами возрождения национального сознания и государства. Отрезанные российским идеологическим рубежом и бездействием украинских чиновников, украинцы северо-восточной Слобожанщины, так называемого Подонья, в большой степени остались хохлами. Большинство этих людей не осознает необходимости существования собственного украинского государства. Очевидно, что они предпочли бы жить вместе со своими соплеменниками в одной стране (тем более, что многие из них имеют родственников в соседних областях Украины), однако название этого государства для большинства этих людей, к сожалению, пока что не «Украина».).

«У Курській губернії українців наприкінці XIX ст. нараховувалося 530 тис. (23 %), а сьогодні їх там близько 1,7 %. Ще разючіша картина по Воронізькій губернії. В царській Росії в 1897 році там налічувалося 930 тис. українців (36 % від усього населення). За радянської влади чисельність українців у 1989 році зменшилася майже у 8 разів і становила 122,6 тис. (5 %). Враження таке, що українці в цих областях просто вимерли». (Петро Вольвач «Геноцид, або чому зникають українці на неосяжних просторах російської імперії?»).




«Що цікаво, сто років тому, згідно з царським переписом, на Вороніжчині мешкало майже 1 млн. малоросів (i лише трохи більше великоросів), за останнім переписом СРСР – українцями визнали себе 123 тисячі, а згідно з російським переписом 2002 року – лише 73 тисячі. Нещодавно завершився черговий перепис населення, офіційних даних чекають і в товаристві «Перевесло», щоб дізнатися: скільки ще українців заперечили батьківське коріння». [«Перевесло» - Товариство української культури Воронізької області]. (Іван Леонов «Українське Подоння»).




Отже, як бачимо, ситуація просто жахлива! Важко повірити, що таке буває на світі. 1897-го року в Острогозькому повіті 90,3 % українців, 1989-го року в Острогозькому районі – 1,3 %! І це в історичномуцентрі Східної Слобожанщини. 1926-го року в місті Розсоші 85,7 % українців, згідно з останнім переписом 2010-го року в місті 94 %… росіян, а українці хоча і посідають почесне друге місце, опереджаючи вірмен, азербайджанців та грузин, але їх дуже і дуже мало. Взагалі ж, серед регіонів Російської Федерації за кількістю українців, Воронізька область знаходиться зараз на восьмому місці, після Москви, Тюменської області, Московської області, Краснодарського краю, Ростовської області, Приморського краю і Санкт-Петербургу; про Білгородчину ж з Курщиною і говорити зайво!  І як же це називати, як не культурним геноцидом?



...

    

Думку М. Грушевського про те, що українська історія розвинулася на нинішній території українського народу, що під натиском орд зі сходу гнулася, а згодом розширювалася, але залишалася незмінною на своїй основній території, межуючій з російським, польським і білоруським народами, Микола Андрусяк поправляє: "…державні організми на Сході Европи все–таки мали рішальний вплив на формування всіх трьох східньо–слов’янських народів і на визначення їх теперішніх етнічних меж. Бачимо це на прикладі сіверян, дреговичів і кривичів. Не вся територія колишніх українських сіверян входить у склад сьогочасної української національної території: її волості над верхнім Сеймом (Курськ) змосковщені внаслідок опанування їх Московщиною на переломі п'ятнадцятого і шістнадцятого століть, а її волості над середньою Десною, що в сімнадцятому і вісімнадцятому століттях творили український козацький Стародубський полк, є на шляху обмосковлення, тому що не входять у межі сьогочасної Української Совєтської Соціялістичної Республіки" (Андрусяк М. Іван Франко та історичні концепції Михайла Грушевського// Записки Наукового Товариства імені Шевченка. — Нью–Йорк — Париж — Торонто, 1967. — С. 104).

М. Андрусяк вважає, що до автохтонної української етнічної території на сході необхідно віднести і відомі з літописів "України" — княжі уділи у верхів’ях Оки під протекторатом Витовта з початку XIV століття, які в 1487–1500 роках завоював московський правитель Іван III. Саме на цих землях — на території колишніх чернігово–сіверських "Україн" аж по Рязань — на початку XVII століття вибухнуло селянське повстання під проводом Івана Болотникова. А запорожці на чолі з отаманом, що назвався ім’ям популярного в староруських билинах богатиря Іллі Муромця, допомагали повстанцям, що "також вказує на існування серед українських козаків свідомости національної єдности із ще цілком не змосковщеним у тому часі населенням в чернігівсько–сіверських "Українах" в області верхньої Оки" (Андрусяк М. Іван Франко та історичні концепції Михайла Грушевського // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. — Нью–Йорк — Париж — Торонто, 1967. — С. 104).

Усе це змушує повернутися до історичних фактів, що стосуються освоєння Дикого Поля в межах Слобожанщини. Що передусім треба зауважити? Звичайно, варто нагадати, що тут розселялися предки українців — сіверяни. Курщина, скажімо, ще за князя Олега підпорядковувалася Києву, виплачуючи йому данину (ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр/44. — Арк. 18 зв.).

А коли йдеться про пізніші часи, на які припадає освоєння запустілої після нашестя степової орди землі, то необхідно зазначити те, що першопрохідцем у цих місцях був український князь Дмитро Іванович Вишневецький, котрий уже 1559 року поставив тут заслін безкарним грабіжницьким походам кримської орди на землі Московської держави. Разом з козаками–запорожцями "месяца февраля отпустил царь и великий князь воєводу своего князя Дмитрия Ивановича Вишневецкого на Донец, а велел ему приходить на Крымские улусы, суд а по–Делав…" (Полное собрание Русских летописей. — М., 1965. —Т. XIII. — С. 315).

І саме тут, на території майбутньої Слобожанщини, відбуваються його перші сутички з ордою: "Побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели йти под казанские места войною… Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского й четырех языков крымских ко государю прислал" (там само. — С. 318).

Використання українського козацтва на цих землях в інтересах Москви відбувається і пізніше. Так, 1582 року царською грамотою дозволяється відпустити з Путивля в поле 45 черкас, тобто козаків (Багалей Д. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. — М., 1887. — С. 149).

1589 року прийшли на Донець запорожці на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем (там само. — С. 149). Тоді ж тут діяли черкаські отамани Яків Лисий, Агей Мартинович (там само. — С. 150). А 1593 року "велено черкасам запорожским гетману Криштопу Косицкому і всем атаманам і черкасам бить на Донце на шляхах і за царем итти… промишляти" проти кримських татар (там само. — С. 151).

Тобто вже в другій половині XVI ст. українське козацтво бере фактично діяльну участь не тільки в захисті Дикого поля від татарських набігів, айв освоєнні цієї території, створюючи тут спершу тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться в постійні пункти колонізації. Зокрема, 1599 року Валуйки заселяють "лутчими черкасами", котрі вже прижилися в Осколі (Багалей Д. Материалы для колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской й Воронежской губерний. — Харьков, 1890. — С. 1).


Москва продовжувала регулярно виплачувати жалування українським козакам, бо на цей час південні рубежі держави продовжували залишатися по суті мало захищеними. Звичайно, не могли забезпечити повністю оборону кордонів і ті поселення на межі Дикого поля, в яких переважали вихідці з України. У зв’язку з цим московський уряд послав своїх представників до Черкас за допомогою проти очікуваного походу кримської орди. І треба сказати, що українське козацтво відгукнулося— з розповідей московських посланців довідуємося: "…B городе Черкасах были и сказывали де им запорожские черкасы Иван Иржищевский с товарищи, что в нынешнем де государь во 144–м (1636 — В. С.) перед Благовещенье днем пошло де их запорожских казаков из литовских городов к Белугороду под татарский шлях о дву конь тысячи з две для тово ведома де им учинилось от их сторож, что татаровя де идут в Москву государство войной многие люди" (Центральний державний архів древніх актів Росії: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовпець 64. — Арк. 295).

Заклики залучати українців до виготовлення селітри зустрічаємо в документах і пізніше. Так, 1647 року це доручалося брянському воєводі Звенигородському (Державна публічна бібліотека Росії в Санкт–Петербурзі: Рук. відділ: Ф. 532. — Спр. 755. — Арк. 1).

Крім тих переселенців, які перейшли з гетьманом Яцьком Остряницею за польський рубіж, з початком 1640 року до Чугуєва з’являється ще 46 українських родин, і місцевий воєвода П. Щетинін їм "указал служить государеву службу" (Центральний архів древніх актів Росії: Ф. Розрядний приказ. — Помісний стіл. — Стовп 21. — Арк. 322).

Ця служба, звичайно, передусім передбачала охорону від татар. І такі дії українців на чолі з гетьманом Яцьком Остряницею та сотниками Гаврилом Розою, Онопрієм Пановим, Богданом Матюшенком, Прокопом Безпанцевим, Дем’яном Бутом, Гаврилом Гавронським та Іваном Службистовим бачимо в останні дні травня 1640 року: "на Муравской Сокме на Вилках" зійшлися вони з п’ятьма тисячами кримських татар, котрі поверталися з Московщини, і побили їх у кривавому бою (там само: Посольський приказ. — ЗРП. — Кн. 63. — Арк. 255, 256).

Значна кількість українських козаків переходила на царську службу вже після того, як вони побували на Дону. Так, у листопаді 1640 року до Валуйок прибули Григорій Семенюк та Мартьяненко з чотирма козаками, котрі перед цим "служили четыре годы в Озове" (там само: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовп. 140 — Арк. 734).

Тоді ж до Чугуєва прибули 20 черкас, котрі до цього перебували на турецькій каторзі (там само. — Стовп. 133. — Арк. 76).

З таких бувалих воїнів царський уряд намагався формувати стрілецькі частини. Є відомості про взяття 1647 року на цю службу в Москву 34 валуйських черкас на чолі з отаманом Лук’яном Степановим, котрі перед цим були на Дону (там само. — Стовп. 231. — Арк. 278).

Про кількість українських козаків, які стояли на охороні південних рубежів Московської держави, за 1647 рік маємо такі дані. В Усерді їх було: отаман — 1, осавул — 1, десятників і рядових—184 чоловіки; в Яблонові і на Корочі: отаман — 1, осавул — 1, сотників — 4, десятників і рядових — 453; в Курську: отаманів — 4, сотників — 9, осавулів — 6, рядових—267; у Воронежі: отаманів — 4, сотників — 3, осавулів — 2, рядових — 166. Усього 1116 чоловік (там само. — Стовп. 140. — Арк. 481–484).

1644 року у Валуйках їх налічувалося 79 чоловік (там само. — Стовп. 168. — Арк. 188).

Важливо наголосити й те, що на нових землях козаки намагалися зберігати свої порядки і військові звичаї. Зокрема, за ними залишалося право вибору своєї старшини. Так, кромські українці обрали собі за отамана в 1640 році Лук яна Филипова. Правда, без дозволу царя місцевий воєвода навіть боявся прийняти в нього відставку (там само. — Стовп. 140. — Арк. 446).

Царський уряд розселяв і тих козаків, котрі вже раніше поселялися на неосвоєних землях. Так, у січні 1640 року воронезькому воєводі Вельямінову доручалося дати 140 "воронежским черкасам наше хлебное жалованье всем на лицо с порукою, что им в селе в Костенках на вечное житье строитца и указную свою землю пахать и хлеб сеять" (там само. — Приказний стіл. — Стовп. 129. — Арк. 347).

Такі дії царської адміністрації не завжди знаходили підтримку українських козаків. Скажімо, коли чутуєвський воєвода П. Щетинін вибирав "ис черкас на осмотре в станичную службу", то говорили "сотники Гаврила Россоха на сотник Онопрей Попов з большим шюмом, что я (Щетинін — В. С.) у них выбираю в станицу добрых людей, а их разрозниваю волю… нас черкас в станицы пишешь неволею, мы де неволю служить не охочи" (там само: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовп. 133. — Арк. 233).

1647 року в "прибавку казачьему войску" на Дон, зокрема з Оскола, прибули: "Олешка Иванов Мошкин, Мишка Яковлев Черкашенин, Левка Михайлов сын Черкашенин, Ивашко Прокофьев сын Черкашенин, Лукашка Абрамов сын Черкашенин, Васько Селуянов сын Крывопасов, Ивашко Васильєв сын Капустки, Макарко Родионов сын Кривоносов…" З Путивля дісталися: "Ондрюшка Черниговец, Куприн Черкасов". Крім того, були й "черкасы без записей: десятник Лазарь Жиляев, Савинко Затолокин, Молофей Затолокин, Антонко Лобынцов, Иван Зеленский…". Жалування дано 80 черкасам по З карбованці, а 20 — по 4 (Русская историческая библиотека. — СПб., 1909. — Т. 26. — С. 594–648).

Уже цей перелік прізвищ з російських документів дає підставу говорити про те, хто ж насправді заселяв Слобожанщину.

Треба сказати, що в багатьох випадках для московських воєвод було несподіванкою розселення українських уходників на тих землях, які вони вважали неосвоєними. Так, коли 1646 року князь Хилков приїхав в урочище Валки, щоб оглянути, де краще збудувати новий город, до нього з’явилося кілька українців–пасічників, що жили по своїх посілостях на Мжі й інших річках. Вони розповіли, що в згаданій місцевості, тобто поблизу Валок, таких пасік буде з 150 і що на кожній з них живе, як правило, по 5–6 чоловік (Сборник Харьковского историко–филологического общества. — Т. 16. — С. 27).

Проведене московськими урядниками слідство засвідчило, що в навколишній місцевості "литовские люди" побудували пасіки на річках Братениці, Рабині, Мерлу, Мерчику — всього більш як триста (Овчаренко Є. Земельна власність у Слобідській Україні XVII–XVIII ст. // Записки історико–філологічного відділу ВУАН. — К., 1927. — Кн. XI. — С. 7, 6).

І як тільки "черкасів" спробували виселити — вони пригрозили, взявшись до зброї: "…и городу Можевскому и караульному не стоять" (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси. — СПб., 1861. — Т. III. — С. 182).


Невдоволення українського населення умовами Зборівського договору 1649 року викликало нову хвилю його еміграції в межі Московської держави, де були готові до цього. Більше того, закликаючи українське козацтво заселяти Дике Поле, московський уряд намагався при цьому розпорошувати його, аби компактне військо не стало якоюсь небезпечною силою у внутрішніх відносинах його держави. Вже, скажімо, 1649 року прикордонним воєводам рекомендувалося козаків одружених і сімейних відсилати невеликими партіями на службу в "українські" міста від кримської сторони, а одиноких відправляти на Дон, а з боку Литви (тобто України. — В. С.) нікого не лишати, щоб не було "ссоры".

Після Берестецької битви інструкція була такою: розсилати емігрантів на постійне життя невеликими партіями, а коли б приходили великими групами — висилати на Волгу, до Симбірська й інших міст, а в прикордонній смузі не лишати. Більше того, цар пропонував тоді гетьманові, замість прийняття під свою оборону й подання допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої, перейти з усім Військом Запорозьким на московську територію й оселитися на Дону поряд з Військом Донським (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. IX. — С. 1226).

Але Москві не завжди вдавалося розпорошувати українське козацтво, бо бачимо, як компактно оселилися чернігівські козаки 1652 року на берегах Тихої Сосни, утворюючи таким чином Острогозький полк. Подібне було із заселенням усієї Слобідської України, де утворюються з українського козацтва Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський полки (Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків, 1918. — С. 26).

Процес переселення на неосвоєні землі Дикого Поля особливо набуває великого розмаху після Переяславської ради. У березні 1654 року на заклик прикордонної адміністрації в містечко Чернавськ прибули "будники черкасы по отписке Григорья Караулова — сто человек с женами и з детьми, да которых в росписи имян нет и тех, государь, будников объявилось на смотре сорок восемь человек" (там само. — С. 26–35).

Запрошуючи "лутчих людей", тобто кваліфікованих спеціалістів, московська адміністрація вимагала від них, аби вони переходили на нове місце "со всем, что у них есть — с лошадьми и с коровы" (ЦДАДА Росії: Ф. Розрядний приказ. — Додатковий відділ. — Стовп. 2. — Арк. 91).

Наголошуємо, що Богдан Хмельницький, і особливо це проявляється в останні роки його життя, був противником переходу козацтва на службу до московського царя. Так, навесні 1656 року він навіть збирався, за словами І. Виговського, йти на Слобожанщину, аби тих "козаків, що порозходилися з козацьких городів та оселилися понад Пслом… половину вирубати, а решту взяти з собою: з того йому ще прибуде військо — з тисяч десять або й більше" (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. IX. — С. 1213).

Протягом тривалого часу українське козацтво, як бачимо, відігравало важливу роль не тільки в обороні південних рубежів Московської держави, а й в освоєнні для неї нових територій. Саме завдяки українському козацтву свої кордони від Путивля, де вони були в середині XVI ст., Москва змогла просунути до середини XVII ст. на південь аж до Вольностей Війська Запорозького.

Хто освоював Слобожанщину, переконливо свідчить перепис Харкова 1655 року: тоді тут мешкало 587 сімей — і всі козацькі (Альбовский Е. Харьковские козаки. Вторая половина XVII ст. — СПб., 1914. — С. 237–247).

І коли в період "Руїни" царська адміністрація починає по–справжньому колонізувати Лівобережну Україну, розриваючи тісні відносини Гетьманщини із Слобожанщиною, то козацька старшина прагне протистояти цьому процесові досить своєрідними методами — починає скуповувати землі, захоплені тут московськими людьми. Так, землі Славгородка закупив 1686 року охтирський полковник Іван Перехрест. Землі Пушкарського біля Краснопілля придбав у дітей боярських сумський полковник Герасим Кондратьєв. Землі самого Краснопілля купили в дітей боярських козаки–українці, що поступово заселяли місто. До козацьких рук переходять тоді землі Охтирки, Недригайлова тощо (Овчаренко Є. Вказ. праця. — С. 62).

Українська колонізація прикордонних земель Московської держави, заселених колись "черкасами", посилюється з початком гетьманування Івана Мазепи. Підтримуємо думку професора Олександра Оглоблина, що це була свідома колонізація гетьмана та його однодумців — у Путивльському, Рильському, Севському та Козельському повітах шляхом "пожалувань", "скупки", "заїмок" тощо, тільки Мазепа мав 49 сіл, селищ і слобід, в яких налічувалося 5136 селянських і 968 дворів так званих "вольних черкас" (Оглоблин В. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью–Йорк, 1960. — С. 64).

Треба сказати, що цю політику Мазепи досить швидко зрозумів Петро І, а тому все робив, аби перешкодити економічному зближенню Слобожанщини з Лівобережною Україною, не допустити нової хвилі українців на неосвоєні землі.

Так, коли, повертаючись з другого Азовського походу, під час стоянки на річці Білій князь Б. Куракін висловив Петру І своє захоплення навколишньою місцевістю, то у відповідь на це цар сказав: "Дарю тебе, как свояку, и сыну твоєму Александру, как крестнику, все это место, которому после ты сам определишь границы" (Восемнадцатый век. Исторический сборник. — М., 1909. — Т. II. — С. 487).

Сам князь заснував тут лише слободу Білокуракіно, а вже його син — хрещеник Петра І — проявив більше енергії в справі колонізації дарованої землі. Він перевіз багато селян з Вороніжчини, Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, котрих оселив у незайманому степу (Савков К. Селяни українських вотчин кн. Куракіних наприкінці XVIII ст. 11 Записки ІФВ ВУАН. — К., 1928. — Кн. XIX. — С. 132).

До речі, зовсім не випадково, що тут, на Старобільщині, й надалі українці переважали. Так, за даними 1920 року, з 174.359 жителів Старобільського повіту 155.000 становили саме українці (ЦДАВОВУ: Ф. 5. — Оп. 2. — Спр. 331. — Арк. 9).

Про те, що Мазепа мав широкі плани щодо Слобожанщини, свідчать хоча б слова Петра І після Полтавської битви 1709 року: український гетьман повинен бути "великим князем і мати під своєю владою козаків донських, запорозьких і Волинь, і всі козацькі роди, що по цій стороні Волги". До речі, спробою поширити гетьманський "регімент" на Слобідську Україну Мазепа займався ще 1680–81 року за дорученням І. Самойловича. Однак і тоді, і пізніше московський уряд рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана (Оглоблин О. Вказ. праця. — С. 17).

Щоправда, у XVIII ст. всі міста, крім Оскола, були підпорядковані Києву. Зокрема, до Київської губернії були віднесені Бєлгород, Брянськ, Трубчевськ, Курськ, Сівськ, Путивль, Рильськ, Лівни, Карачев, Орел, Кроми, Новосіль, Короча, Белєв, Мценськ, Старий Оскол, Обоянь, Хотмижськ, Карпів, Яблунів (Клочков М Население России при Петре Великом по переписям того времени. — СПб., 1911. — Т. I. — С. 50, 51).

Зрештою, в 40–х роках XVIII ст. слобідські полки формально звітують канцелярії Гетьманщини, що засвідчує в січні 1742 р. "Генеральная Перечневая табель Малоросійских й Слободских полков…" про присягу Єлизаветі. З цього документа, зокрема, довідуємося, що в найбільшому слобідському полку — Острогозькому — великоросіян "рядових і разного званія людей" 444. У той же час українців — 2242 особи (Національна бібліотека України імені В. Вернадського — НБУ // Інститут Рукописів: Ф. 1. — Спр. 57938. — Арк. 1).

А відомий російський астроном Яків Брюс на підготовленій ним 1699 року мапі українські землі зобразив від Смоленська до Дону, включно з Острогозьким і Воронезьким полками (Люта Т. Україна на старожитних мапах // Пам’ятки України. — 1996. — Ч. 2. — С. 64).

Авторитетний російський дослідник Олександр Клаус у своїй фундаментальній праці "Наши колонии. Опыты и материалы по истории й статистике иностранной колонизации в России" (СПб., 1869. Вып. 1. — С. 4, 5) змушений був заявити: "Нынешняя Харьковская и южная часть Воронежской губернии входили в состав особого наместничества, переименованного в 1796 году в Слободскую Украину. Здесь, в слободах, по системе Дона и Донца, водворялись казаки — выходцы из Заднепровской, в это время польской Украины. Русское оседлое население было весьма редкое даже в большей части нынешней Саратовской губернии. Оно ограничивалось главнейше правым берегом Волги и отчасти линиям побочных рек, впадающих в нее и Дон…".

Мабуть, саме таке співвідношення населення Слобожанщини спричинилось до більш–менш стійкого балансу українців. Тут аж до кінця XIX ст. (перепис 1897 року це свідчив) з 2.492.316 жителів Харківської губернії українців було 2.099.411. У Воронезькій губернії з 1.967.054 вони становили майже половину — 854.093, у Курській — 523.277 із загальної кількості 1.604.515. В Острогозькому повіті, скажімо, тоді мешкало 90 відсотків українців, Богучарському — 80, Бірюченському — 70, Грайворонському — 60.

Згідно з цим переписом рідною мовою українську визнали в Білгородському повіті 18.373 чоловіків і 18.629 жінок, Грайворонському відповідно 52.337 і 52.169, Корочанському — 26.684 і 27.874, Новооскольському — 40.921 і 39.593, Путивльському — 41.974 і 44.235, Рильському — 25.063 і 25.862, Суджанському — 36.285 і 35.726. Абсолютна перевага українства виявилася в Грайворонському, Новооскольському й Путивльському повітах (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Курская губерния. — М., 1904. — Т. XX. — С. 102).

Тож цілком закономірним є той факт, що після Лютневої революції 1917 року на цих землях починається процес широких державотворчих українських змагань.

Скажімо, 25 травня 1917 року в Острогозькому відбувся перший український з’їзд повіту, на який прибули представники 15 волостей, товариства "Просвіта", що існувало тут з 1916 року, кооперативів тощо. На з’їзді, за свідченням А. Животка, було ухвалено:

"1. Зв’язатися з Харковом, як центром усієї Слобожанщини.

2. Негайно приступити до підготовки українізації народних шкіл шляхом організації курсів, впливу на земство тощо.

3. Признати український жовто–блакитний прапор та ін.". Тоді ж було обрано Українську повітову Раду, якій доручалося втілювати намічене в життя. А на другий день відбувся маніфестаційний похід містом, у якому взяла участь велика кількість мешканців Острогозька.

Пізніше, 26 серпня, спільно з делегатами Валуйківського повіту, в Острогозьку відбувається Національний з’їзд цих двох українських регіонів. На ньому ухвалюється таке звернення до Тимчасового уряду та Української Центральної Ради: "Заслухавши доповідь про організацію крайового органу власти на Україні лише для п’яти губерній, Український з’їзд частини Вороніжчини і селянський з’їзд Острогозького повіту на Вороніжчині, визнаючи себе українцями, робить заяву Центральній Раді і Російському Тимчасовому Правительству, що поділення України і непризнания Слобожанщини є шлях контрреволюційний, протестує і домагається, аби українська частина Слобожанщини була прилучена до автономної України". Так свідчила місцева преса.

Уже перший день надзвичайної сесії земського зібрання, 17 грудня 1917 року, був повністю присвячений питанню про приєднання Валуйківського повіту до України. Можливість і навіть необхідність цього приєднання ніким не заперечувалась, бо, як повідомлялося в місцевій пресі, "в силу ряду етнографічних, економічних і територіальних причин заперечувати тяжіння частини Валуйського повіту до України не доводиться". Розбіжності виникали лише в питанні, якими способами здійснювати це приєднання. Частина гласних і представники Центральної Ради, спираючись на Закон Тимчасового Уряду, що дозволяв земському зібранню самостійно, без опиту населення, визначати приналежність повіту до того чи іншого державного цілого, пропонували негайно ж, шляхом опиту гласних і ухваленням відповідної постанови, вирішити це питання і про її прийняття повідомити Українську Центральну Раду.

Інша, більша частина гласних, вважаючи, що земське зібрання не вправі бути виразником волі народу в питанні приєднання і думаючи, що розв’язання цієї проблеми зібранням є посяганням на волю народу, пропонували остаточне вирішення її передати на плебісцит.

Після гарячих дискусій було запропоновано дві резолюції:

"1) Заслухавши доповідь Управи про приєднання Валуйського повіту до Української Народної Республіки, Валуйське земське зібрання надзвичайної сесії 17 грудня 1917 року з метою забезпечення нормального плину життя повіту (аж до остаточного розв’язання національного питання Всеросійськими Установчими зборами) визнало бажаним приєднання Валуйського повіту до Української Народної Республіки, про що клопотатися перед Центральною Радою".

Більшістю голосів було ухвалено другу резолюцію: "В громадянській війні між Українською Центральною Радою і радою народних комісарів Валуйський повіт повинен зайняти позицію нейтралітету. Єдина війна, в якій повіт може взяти участь, буде війна на захист Всеросійських установчих зборів. Питання про приєднання Валуйського повіту до України має бути вирішене шляхом організованого опиту (плебісциту) всього населення повіту" (Валуйская народная земская газета. — 1917. — 21 грудня).

Остаточним строком проведення плебісциту земське зібрання визначило 20 лютого 1918 року. У випадку, якщо в опитуванні візьме участь менше половини населення, то його належало повторити через два тижні (там само).

Але вступ більшовицьких військ унеможливив проведення плебісциту, хоч питання про приєднання цих територій до України продовжувало залишатися на порядку денному.

Необхідно зазначити, що про свою кровну спорідненість з Україною заявляли і моряки Чорноморського флоту — вихідці зі Східної Слобожанщини. Так, 15 грудня 1917 року окружна флотська комісія по виборах до Українських Установчих Зборів зверталася до всіх військових частин і заводського комітету Севастопольського порту надати списки громадян–військовослужбовців, які проживали раніше на території Грайворонського, Путивльського та Новооскольського повітів Курської губернії та Острогозького, Валуйського, Бірюцького та Богучарського — Воронезької (Російський державний архів військово–морського флоту: Ф. 183. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 1 — 8).

Процес українізації Вороніжчини, Курщини особливо посилився після того, як влітку 1918 року українська делегація оголосила свої пропозиції про розмежування з РСФРР: зокрема, На території Курської губернії від Онешковичів — Орлі на схід на Амон, Софронівку, річку Свапу, а далі нею і Сеймом до Глушкова, на Гущино, Лук’янівку, Старий Оскол і Петропавлівське. В межах Воронезької губернії: на Шаталівку, Ріпівку, Колбино до Дону поверх Коротояку, далі Доном на Ліски, Маслівку, потім Шестаково, Нижню Кислю, Козлівку, Бутурлинівку, Василівку (Водяне), Банну і до східного кордону Воронезької губернії, де вже починалася територія Війська Донського (Дорошенко Д. Ілюстрована історія України. 1917–1923. — Ужгород, 1930. і Т. II. — С. 168, 169).

Ще більше посилюється цей процес з прийняттям 2 липня 1918 року Закону про громадянство в Українській Державі. Українські консули на території радянської Росії були буквально завалені проханнями про видачу українських паспортів, усі маршрутні поїзди з Росії до України були переповнені пасажирами, що вирішили повернутися на землю батьків (там само. — С. 161).



Однак російська делегація не приймала цієї пропозиції. Переговори, які затяглися аж до осені 1918 року, як і слід було чекати, провалилися, оскільки, визнавав Християн Раковський пізніше, Ленін пояснював йому, що "більшовики мусять вести переговори з Україною, бо до того зобов’язалися в Берестейському договорі. Одначе переговорів не треба трактувати поважно, бо все воно переходове та проминаюче" (Діло (Львів). — 1925. — Ч. 27).

А тим часом уряд Радянської Росії, як доповідав голова української делегації С. Шелухін, "послав по прикордонному районові узброєних агітаторів та ватаги червоної армії з кулеметами і, погрожуючи шляхом терору, став вимагати голосувати за Росію й під владу Совітського уряду. Неслухняних били, розстрілювали, сажали по тюрмах, залякували погрозами" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 3).

Зрештою, це і призвело до того, що переговори в жовтні були припинені. Тодішній міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко так згодом оцінив ставлення Москви до українсько–російських переговорів: більшовики, мовляв, дивилися "на справу заключения миру з Україною, як на комедію, котру треба по змозі затягти, щоб подивитись, що з цього всього вийде, і вже по тому використати ситуацію для себе вповне" (Дорошенко Д Мої спомини про недавнє минуле. — Мюнхен, 1969. — С. 292).

Визначений Берестейським договором кордон на Слобожанщині не зміг утвердитися й тому, що більшовики, ввійшовши в переговори з Німецькою Радою в Харкові на початку грудня 1918 року, добилися того, що окупаційна армія почала поступово відходити, пускаючи червоноармійські підрозділи скрізь, де це їм було потрібно.

Як підкреслювалося на III з’їзді КП(б)У в березні 1919 року, "німецькі війська, які стримували кордони, відступаючи потроху, очищали кордон, даючи можливість просуватися нашим (більшовицьким — В. С.) військам" (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 16).

На такий крок більшовиків штовхало розуміння того, "що революція на Україні не може перемогти самостійно, і відновлення радянської влади на Україні може відбутися тільки шляхом втручання російської радянської федеративної республіки, точно так же, як це відновлення радянської влади може зараз відбутися на Дону" (там само. — Арк. 27).

Але бажання українського населення, що опинилося поза межами державного кордону України, про приєднання до неї, виразно проявлялося і пізніше. Так, 1920 року за входження до України однозначно висловилися з’їзди Рад Коров’яківської та Кульбаківської волостей Рильського повіту Курської губернії, Нововознесенської, Успенської, Грайворонської волостей Путивльського повіту та багатьох інших (там само: Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 320. — Арк. 39, 321, 13, 53).

Виявлені документи 1920 року свідчать, що спільною постановою Новооскольського, Корочанського та Бєлгородського повітових виконкомів, на території яких мешкало майже 650 тисяч чоловік, зазначалося: "Ще в 1917–1918 роках місцеве населення одностайно висловилося на користь приєднання до Харківської губернії і тільки німецька окупація України перервала подальше здійснення цього народного бажання" (там само. — Спр. 320. — Арк. 39).

Однак тоді це питання не вирішувалося. Його знову порушив уряд радянської України в 1922 році. Враховуючи те, що й тоді в Курській і Воронезькій губерніях мешкало понад 1.704 тисячі українців, пропонувалося прикордонні райони їх передати до УСРР. Для розгляду представленого проекту Союзний ЦВК створив паритетну комісію, до складу якої ввійшли по два представники від УСРР, РСФРР та БСРР, очолювану головою ЦВК Білорусії Червяковим. Однак досягти згоди з делегацією РСФРР не вдалося, бо її члени всіляко перешкоджали прийняттю проекту УСРР. У своїй доповідній Політбюро ЦК КП(б)У член Союзної паритетної комісії від України А. Буценко писав: "Перш за все, це було помітно по поведінці представників РСФРР на засіданні Союзної Паритетної комісії, як то: явне небажання розглядати проект УСРР, зухвальний тон, демонстративне залишення представниками Курської і Воронізької губерній залу засідань, посилання на недостатню підготовку до розгляду проекту УРСР, в той же час як представники РСФРР мали на руках цілком опрацьовані Курським і Воронізьким губвиконкомами доповідні записки…" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 2524. — Арк. 12 зв.).

І лише рішенням Політбюро ЦК РКП(б) до складу України в межах Слобожанщини передано Криничанську волость Суджанського повіту і південну частину Муромської волості Курської губернії, а також Троїцьку волость і частину Уразівської волості Валуйківського повіту Воронезької губернії (там само. — Арк. 11).

Звичайно, це не могло справедливо вирішити питання про розмежування, яке спиралося б на етнографічний принцип та економічну доцільність. І тому ЦК КП(б)У у травні 1927 року знову ставить питання про передачу УСРР території РСФРР, де компактно проживало українське населення (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 32). Проте численні звернення українського уряду не дали результату. Ніхто в Москві не звертав уваги і ось на таку заяву, яку підписали на загальних зборах мешканці іншого, Красноярського району Валуйківського повіту від 25 січня 1925 року: "Ніхто нас не запитував про бажання до України чи Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України руськи різних руських губерній, котрі скрізь служать по учрежденіях, і вони стараються, щоб к Московщині приєднатися, і так вирішили.

Ми, громадяни, просимо о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері — України… Хай наші діти будуть вільними Українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові" (Сергійчук В. Українці в імперії. — К, 1992. — С. 31).


Уже тоді місцева російська адміністрація всіляко перешкоджала процесові українізації на Слобожанщині. Так, у березні 1925 року Президія Всеросійського ЦВК запропонувала Курському губвиконкому перевести в районах з українським населенням школи на українську мову, а також тамтешні лікнепи та хати–читальні, українізувати школи селянської молоді, організувати педтехнікуми для підготовки вчителів–українців, відкрити в бібліотеках відділи української книжки, виділити по одному району в повітах з переважним українським населенням для негайного переведення в них на українську мову діловодства та всього радянського адміністративного і судового апарату тощо. Чотири рази звертався Відділ Національностей ЦВК і Секретаріату Всеросійського ЦВК до губвиконкому щодо вжиття заходів, а відповіді так і не дістав. Тільки через рік вона надійшла з Курська до Москви: "Робота серед нацменів просувається вперед, розроблено перспективний план роботи в справі українізації на 3–річний період" (там само. — С. 32).

Але не робилося майже нічого. І тому нарком освіти України М. Скрипник змушений був констатувати: "У серпні 1925 року в Курській губернії з 844 лікпунктів, 82 хат–читалень, 19 бібліотек не було жодної української. У 1926 році українізованих хат–читалень було 1, а лікпунктів — всього 2.

У Грайворонськім повіті, де українців за мовою 95 відсотків, лише в 4 школах першого ступеня українізовано першу групу. Там також є лише одна українська хата–читальня, при тім знята з бюджету, і тільки в одному педтехнікумі українська мова викладається як предмет, а всі інші предмети — російською мовою. Як обговорювалось питання про українізацію шкіл в цьому повіті? Президія ЦВК після значної дискусії щодо заходів українізації ухвалила: "…без корінного ламання та наявності витрат колосальних сум, що далеко перевершують фонд зарплати, а він і без отого має домінуюче значення в бюджеті, цих заходів зробити не можна".

У бібліотеках немає української книжки, у школах майже зовсім немає українських підручників. У Білгородському повіті українізовані школи не могли в 1927 році працювати, бо не було коштів на придбання українських підручників. У Воронезькій губернії картина така сама, хоча там українських шкіл у кілька разів більше, як на Курщині, а проте і ця кількість, безумовно, недостатня. Посилання на відсутність учителів та підручників, безумовно, не виправдовують наявного стану. У Воронезькім робфаці викладання української мови, як одного з предметів, уже в 1927/28 році припинилося, і робфак знову не міг давати потрібних кадрів учителів з українського населення для дальшої праці в українських школах губернії. На Курщині утворено в Грайвороні Український педагогічний технікум у 1925/28 році, але негайно ж по організації такого технікуму припинено викладання української мови та українознавства, те ж саме в Бєлгородськім і Суджанськім повітах, а вся українізація Грайворонського технікуму була зведена до того, щоб у нім викладали українську мову як український предмет" (там само. — С. 32, 33).

Аби заспокоїти ЦК КП(б)У та українське населення Східної Слобожанщини, їм з Москви пообіцяли і почали дещо робити для розвитку рідної культури та освіти. Ця робота посилилася наприкінці 20–х років. Наприклад, якщо в 1927 році на території зазначених областей, які тоді об’єднувалися в Центрально–Чорноземну, нараховувалось 468 початкових шкіл, то вже в 1931–1378. На цю дату шкіл неповно–середніх та фабрично–заводських українізували вже 51, у 8 українських педтехнікумах навчалося тисячу студентів, у Воронезькому державному університеті готували викладачів української мови та літератури.

Крім того, в 1931 році в Східній Слобожанщині видавалося 13 районних газет українською мовою, зокрема: "Шлях комуни" (Алєксєєвка), "Ленінським шляхом" (Калач), "Прапор комуни" (Кантемирівка), "Без межі" (Кореневе), "Колгоспна будова" (Михайлівка), "Промінь комуни" (Павлівськ), а також обласна "За письменність колективіста" (Воронеж).

Широкі плани намічалися в справі українізації і на майбутнє. Цей процес мав захопити Богучарський сільськогосподарський технікум, Калачівський зоотехнічний, Кантемирівський яєшно–птахарський, Корочанський сільськогосподарський, Острогозький ветеринарний, Росошанський птахопромисловий, Росошанський медичний, Богучарський радгоспуч, Павлівську й Острогозьку радпартшколи, Павлівський робфак, Павлівську школу ФЗН, з 1932 року мав відкритися Бєлгородський український агропедінститут…

Повній українізації підлягали 26 районів, де українське населення становило абсолютну більшість, а там, де його було менше половини, — Бєлгородський, Бєловський, Большетроїцький, Борисоглібський, Валуйський, Весело–Лопатинський, Верхньомамонський, Воронцовський, Єлань–Коленовський, Кореневський, Коротояцький, Лискинський, Корочанський, Лосівський, Новохоперський, Новооскольський, Пісківський, Прохорівський, Ріп’ївський, Скороднянський, Старооскольський, Суджанський, Томарівський, Талівський, Уразівський, Шебекинський — частково (Культурное строительство ЦЧО. — Воронеж, 1931. — С. 226–229).

Подібні плани складалися до того часу, поки дозволяла Москва. Але після того, як 15 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову про припинення українізації Центрально–Чорноземної області, Казахстану, Поволжя, Далекого Сходу, засоби масової інформації негайно переводилися скрізь з української на російську мову, азі вересня 1933 року діти українців за межами УСРР уже прийшли не в українські школи (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 2а. — Спр. 5282. — Арк. 4).

Як почувалися після того українці там, свідчить хоч такий ось документ:

"Украинский отдел по делам национальностей доводит до сведения, что в воскресенье 27–го октября была закрыта Украинская Воронежская Громада. Послужило закрытием Указанной Громады, как вредная организация для Советской власти.

При обыске и рассмотрении документов обнаружена агитационная литература право–эсеровская, Киевской Центральной Рады, а также портреты профессора Грушевского й других врагов Советской власти. Члены указанной громады были монархисты, правые эсеры, а также пана ясновельможного Скоропадского, консул г. Ярославль, активний работник и организатор этой шайки, др. под этим. Указанным отделом была громада конфискована как литература, а также деньги 1565 руб. 82 коп. Прошу обратить серьезное внимание Советской власти на такие организации подобно громаде и др. Я считаю, в свободной стране всего мира, как Россия, недопустимы такие организации, замаскированные под видом культурно–просветительской цели, также под национальным флагом. Это есть враги Советской власти, это есть враги, предатели рабоче–крестьянской Революции, это есть враги социализма.

Зав. Укр. отделом Москаленко" (Цит. за: Сергійчук В. Українці в імперії. — С. 33).

I коли серед українців з’являлися ось такі, як Москаленко, то чи ж треба дивуватися, чому наш етнос не мав своїх прав на батьківській землі в Слобожанщині.

Однак, незважаючи на духовний і фізичний геноцид, українство продовжує проявлятися у вказаному регіоні аж донині. Російські дослідники змушені визнати, що й досі в таких районах Курщини, як Суджанський, Обоянський, Глушковський, Льговський, Хомутовський, Рильський і Коренівський вкорінені українські традиції весільного ритуалу (Ларина Л.Лексические украинизмы в курском свадебном обряде // Материалы для изучения сельских поселений России. Доклады и сообщения третьей научно–практической конференции "Центральночерноземная деревня: история и современность". Воронеж, декабрь 1994 г. — М., 1994. — Часть I. Язык и культура. — С. 15–17).

Подібне і на Донщині, котра прилягає на сході до державного кордону України. Початок стійкого заселення нижньодонських степів покладено 1570 року, коли п’ять тисяч запорожців, повертаючись з походу на Астрахань, зупинилися неподалік турецької фортеці Азова і заснували там поселення Черкаськ. Ця місцевість їм уже була добре відома, бо наприкінці 50–х – початку 60–х років XVI ст. українські козаки під проводом князя Вишневецького пробували взяти штурмом Азов. Сліди князя Вишневецького збереглися і в місцевостях нинішньої Ростовської області, де протікає Сіверський Донець, — в пам’ять про першого організатора Запорозької Січі його ім’я носять донські хутори: Верхній Вишневецький і Нижній Вишневецький (там само. — С. 69).[2]

Але важливо наголосити, що всі свої українські традиції запорожці повністю переносять на береги Дону. Скажімо, свою нову столицю — Черкаськ вони розбудовують за таким же планом, як і Запорозька Січ. За зразком останньої, яка була на той час на Хортиці, запорожці обрали для облаштування свого центру на Дону Лисячий острів. Крім того, як і в Запорозькій Січі, всередині укріплення розміщувалися курені, так і тут "в самом нутре города находилось шесть станиц" — перша і друга Черкаські, Середня, Павлівська, Прибилянська і Дурнівська. Інші потім влаштовувалися поза межами укріплення. Але найголовніше те, що спочатку їхній устрій і побут зовсім не відрізнявся від звичаїв дніпровських низовиків[3].

З часом донському козацтву, на відміну від запорозького, було дозволено одружуватися. Здійснюючи набіги на турків, татар, кумиків, черкесів тощо, донці забирали в полон велику кількість жінок. Вони з ними сходилися, відтак почався процес творення нового покоління донського козацтва, яке вбирало в себе, природно, риси тих народів, кров яких тепер також текла і в його жилах. До речі, навіть під час так званого Азовського сидіння донського козацтва в 1642 році серед 1400 озброєних чоловіків було також 800 хоробрих жінок (Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. — Екатеринодар, 1910. — Т. I. — С. 464)

Незважаючи на спроби Москви повністю підпорядкувати собі те українське козацтво, яке осіло на Дону, воно, будучи в кровному зв’язку із запорожцями, постійно перебувало в тісному контакті зі своїми побратимами на Дніпрі, здійснюючи регулярно спільні походи проти турків і татар. Скажімо, навесні 1621 року відбувся спільний похід 1300 донців і 400 запорожців "за Чорне море" на місто Різу. Навесні 1625 року, як відомо, під Трапезундом промишляли 10 тисяч запорожців і 2 тисячі донців. А навесні 1627 року запорожці і донці "на море ходили и городы турского воевали; и приходили близко к самому Царягорода; многие городы взяли; села и деревни пожгли, а людей побили; и с Азовом воевались" (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — М., 1953. — Т. I. — С. 74).

Саме такі регулярні вилазки запорожців спільно з донцями завдавали значної шкоди Туреччині, поступово зміцнюючи позиції Московської держави в Північному Причорномор’ї. І провідну роль у подальшому формуванні Донського козацького війська продовжували відігравати саме українські козаки, про що є велика кількість архівних документів. Зокрема, запорозький старшина Олексій Шафран свідчив з цього приводу в Посольському Приказі Московської держави в 1626 році: "…Живет де он, Олеша, на Дону 18 лет; а иные его товарыщи живут по 5–ти и по 6–ти; а всех де их на Дону есть с 1000 человек. А в Запорогах де донских казаков также много: мало не в полы того, сколько их. Только живут переходя: они ходят на Дон, а з Дону казаки к ним, и живут сколько где хто хочет. А повелось де у них то с донскими казаками изстари, что меж себя сходятця и живут вместе в одних куренях" (там само. — С. 70).

Важливим свідченням у розповіді Олексія Шафрана є те, що запорозькі козаки, перебравшись на Дон, продовжували мати за свій релігійний центр Київ, куди вони постійно приїжджали, щоб матеріально підтримувати українську православну церкву: "А з Дону де он поехал был с товарыщи в Киев для того, что в Киеве не бывал давно. А се они оброчники (хотели) обложить в Киеве соборной церкви образы и кадило устроить серебряно, и их отпустили войском и серебра с ними на тот оклад послали 10 фунтов" (там само. — С. 70).

Поповнення донського козацтва за рахунок українців продовжується і в наступні роки. Так, донський військовий отаман Михайло Татарин свідчив у Москві 1638 року, що "всех де донских атаманов и казаков ныне будет з 10 000 человек, опричь запорозских черкас. А запорозских черкас у них в Азове и на Дону з 10 000 человек; и ныне к ним в Азов запорозские черкасы идут безпрестанно многие люди" (там само. — С. 203).

Щоправда, військовий отаман Татарин також зазначив, що 1638 року була спроба частини запорожців відособитися від донців: "…в филипов пост тех запорожских черкас атаман Матьяш учал было бунтовать, и Войска было слушать не учали, и учали у них прошать города в Азове особного и наряду, и хотел было он владеть и жить особно. И они де, атаманы и казаки, поговоря между себя, за то того черкаского атамана Матьяша убили поленьем до смерти и вкинули в Дон. И после де того запорожские черкасы им во всем послушны по–прежнему; а будет де они вперед похотять владеть собою, и им де Войском молчать не будут, и с ними управятца" (там само. — С. 204).

З огляду на українське походження і постійне бойове побратимство із запорожцями донці завжди намагалися бути у вирі подій на Наддніпрянщині, особливо ж, коли це стосувалося боротьби проти польської шляхти. У розпал козацько–селянського повстання в 1638 році, наприклад, московські інформатори доносили, що "з Дону де казаки запорожские пришли к ним же, запорожским казаком, в сход" (там само. — С. 214).

Тож не дивно, коли поставала потреба підтримати донців, то запорожці завжди готові були прийти на виручку. Наприклад, коли у тому ж 1638 році турки заповіли похід на володіння донців, то українське козацтво одразу ж відгукнулося: "И ныне де в Азове и во всех казачьих городкех казаков и запорожских черкас добре много" (там само. — С. 218).